Завершальний цикл розвитку античної філософії: школи, ідеї, представники

Філософія завершального циклу античної філософії була чітко орієнтована на захист окремого індивіда в умовах поступового руйнування класичного античного полісу (Олександр Македонський завоював не лише більшість полісів, а й колосальні території за межами Греції, створивши грандіозну імперію). Пізня антична філософія поставала індивідуалістичною, суб’єктивно забарвленою. Через це тут не стільки продукували нові ідеї, скільки використовували вже наявні (епігонство), які часто сполучали між собою без достатньої внутрішньої єдності (еклектика). Зупинимося на ідеях найавторитетніших шкіл цього етапу.

Епікурейство заснувавЕпікур (342—271 рр. до н.е.) і продовжив римлянинТит Лукрецій Кар (95—55 рр. до н.е.). Епікур ставив собі завдання захистити людину від можливих страхів життя, для чого доводив невмирущість матерії, а, значить, і певне безсмертя людини (посилаючись на атомізм), відсутність фатуму та необхідності в космосі (припускаючи, що атом володіє здатністю довільно відхилятись від траєкторії свого польоту), можливість різних пояснень тих самих явищ через відсутність тісного зв'язку думки з фактами та відчуттям. Найбільше, чого може досягти людина в житті, — це звільнити себе від страхів та неприємних відчуттів, отриму­вати від життя насолоди, серед яких найбільша — уміння запобігати стражданням та зберігати душевну рівновагу, незворушність і, безпристрасність (давньогрецькою мовою — досягнення стану “атараксії”).

Скептицизм (від давньогрецького "сумнів"), що його заснував Піррон (360—270 рр. до н.е.), звертав увагу на те, що всі філософи запевняли в істинності своїх теорій, але висували різні ідеї; звідси випливав висновок про неможливість створення істинної філософії. В основі всіх суджень скептицизму лежали три знамениті запитання з трьома відповідями: 1. Якими є усі речі ? — Не більше такими, ніж будь-якими іншими. 2. Що можна сказати про такі речі ? — Краще не казати нічого, утримуючись від суджень. З. Що робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? — Зберігати самовладання (автаркію). Скептики всебічно обґрунтовували свою позицію сумніву в можливостях пізнання, але врешті-решт, за Геґелем, своєю вимогою у всьому сумніватися сприяли розвиткові наукового критичного мислення.

Більше поширеним у цю епоху бувстоїцизм, що його заснував Зенон-стоїк (340—265 рр. до н.е.). У Римі його послідовниками були Луцій Аней Сенека (4 р. до н.е.—65 р.), Епіктет (5—138) та Марк Аврелій Антонін (121 — 180). Стоїцизм також закликав людину до життєвої мудрості та самовладання, але з позиції зовсім іншого розуміння і буття, і людини. Скептики вважали, що весь світ пронизаний єдиним потоком вогняної пневми (дихання), що несе всьому закон і долю. Дія долі неминуча й невблаганна. Тому людині не варто впадати у відчай, адже змінити долю неможливо. (“Того, хто бажає, доля приваблює, того, хто не бажає, штовхає”). Стоїки пояснювали свою думку притчею про карету та собаку: собака прив'язаний до карети, що їде; як би не смикався пес, рух визначає карета, тому втрачають сенс смикання, опір руху, відчайдушні крики. Через це і людині у її відношенні до долі лишається одне: визначити внутрішнє ставлення до того, чого змінити не можна. Гідне для людини ставлення до будь-чого — спокій, незворушність, зберігання внутрішньої автономії. Стоїки сприяли систематизації філософського знання; вони поділили філософію на фізику, логіку та етику, залучивши до логіки і розуміння пізнання.

Неоплатонізм довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні думки Платона. Усе сутнє являє собою результат виливання (еманації) Єдиного, яке тотожне благу, не знає ніякого ушкодження та змін. Першим продуктом Єдиного постає світовий Розум, у деяких тлумаченнях — Дух, а він еманує у світову Душу. Душа оживляє все сутнє, роблячи світ внутрішньо пов'язаним. Через душу все, що існує прагне повернутися до вищого — до Єдиного, бо там його вихідна батьківщина, його корені. Людина ж являє собою уособлення світобудови, бо до її єства входять тіло, душа та розум; останній і дає людині спрямування — прагнути до єдиного, до блага. Основні творці неоплатонізму —Плотін (205—270) таПрокл (412—485).

Отже, можна констатувати: школи завершального циклу були чітко спрямовані на те, щоб перетворити філософію на інструмент людського індивідуального самоутвердження. Саме на цьому шляху пізня антична філософія зробила своє основне відкриття: дух може бути автономним від обставин життя, протистояти цим обставинам (за Сенекою, дух сам собі володар). Це відкриття, очевидно, перекидає місток інтелектуальних досягнень наступній епосі — християнському європейському Середньовіччю. Бо саме епоха Середньовіччя, як ніяка інша в європейській історії, була зосереджена на духовному як першому початку буття.

Висновки

Антична філософія — великий ідейний здобуток людства. Вона не лише вперше відкрила широкі обрії людського інтелектуального світоосмислення, а й зафіксувала великі прозріння у межах цих обріїв. Антична філософія уперше окреслила основні напрями філософської проблематики, визначивши на віки людське розуміння світу, Космосу, природи, суспільства, людини, її пізнання, інтелекту, поведінки. Певною мірою усе це ввійшло і в духовну скарбницю України, де з першими християнськими текстами з Візантії мислителі Київської Русі засвоювали ідеї Піфагора, Сократа, Платона, Арістотеля і Сенеки.

Резюме

1. Антична філософія – початок європейської філософії; в Стародавній Греції вона вперше відокремилась від інших напрямів людської життєдіяльності; завдяки збігу сприятливих умов вона набула тут унікальних властивостей: постала відкритою та доступною, толерантною, пластичною та динамічною в своєму розвитку, а тому вперше накреслила майже всі основні напрями розвитку філософсько-світоглядної проблематики.

2. Класичність античної філософії зокрема проявилася в тому, що вона розбудовувала свої теорії та ідеї від “початку” – від намагання збагнути природу, космос, але в їх цілісності, тобто через деяке перше буття (“архе”); на цьому шляху були створені теорії світових стихій, рухливого та пов’язаного єдиним законом космосу, космосу, пронизаного математичною гармонією, теорії атомізму, еволюціонізму, світового розуму; при цьому антична філософія продемонструвала неперервний розвиток думки у напрямі її деталізацій та поглиблення.

3. В період високої класики в поле зору філософії поступово входять всі основні сфери людської життєдіяльності; філософія стає деталізованою, систематизованою, розгалуженою; основна увага тут переноситься на вироблення виправданий, надійних способів осмислення дійсності: Платон і Арістотель – ці неперевершені корифеї античної думки – створюють дві провідні парадигми європейського мислення і пізнання: парадигму екзистенціально-містичну та раціонально-логічну.

4. Пізня антична філософія за умов руйнування античного полісу спрямовує свої зусилля на захист окремого індивіда, а тому стає суб’єктивно спрямованою, еклектичною; на цьому шляху вона робить грандіозне відкриття – відкриття автономії людського розуму щодо обставин життя.

5. Своїм історичним розвитком антична філософія постає школою людського мислення, оскільки проходить певний завершений цикл: від осмислення космосу - через акцентування питань пошуку способів пізнання дійсності в усіх її аспектах – до входження в засади людської суб’єктивності.

Питання для обговорення на семінарському занятті.

1. Особливості, умови формування та етапи розвитку античної філософії.

2. Розвиток ідей в античній натурфілософії.

3. Ідеї та представники високої класики в розвитку античної філософії: софісти, Сократ, Платон та Арістотель.

4. Загальні риси та провідні школи пізньої античної філософії.

Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт.

1. Феномен античної філософії в європейській історії.

2. Умови та чинники формування античної філософії.

3. Значення ідей античної натурфілософії для сучасної філософії та науки.

4. Оцінка ролі софістів в розвитку античної філософії та культури: позитивне та негативне в їх діяльності.

5. Життя та філософська діяльність Сократа.

6. Філософське вчення Платона.

7. Вихідні ідеї філософії Арістотеля.

8. Здобутки філософських шкіл пізньої античної філософії.

9. Впливи античної філософії на розвиток української філософської думки та культури.

Завдання для самостійного опрацювання і закріплення матеріалу з теми.

Завдання 1.Розкрийте співвідношення понять “антична філософія” та “давньогрецька філософія”. Завдання 2. Позначте основні напрями розвитку ідей в античній натурфілософії.

Завдання 3. В чому полягали основні здобутки представників мілетської школи?

Завдання 4. Поясність значення філософських ідей Піфагора.

Завдання 5. Охарактеризуйте найважливіші особливості філософії Геракліта Ефеського.

Завдання 6.Поясність позитивні та негативні сторони діяльності давньогрецьких софістів.

Завдання 7.Охарактеризуйте основні здобутки філософської діяльності Сократа.

Завдання 8. Розкрийте зміст та значення основних ідей Платона.

Завдання 9.Поясніть значення провідних ідей філософії Арістотеля.

Завдання 10. Порівняйте ідей Платона та Арістотеля і обгрунтуйте свої висновки.

Завдання 11. Поясніть особливості та здобутки філософських шкіл пізньої античної філософії.

Додаткова література з теми.

1. Антология мировой философии.—Т. І.—Кн. 1.— М., 1969.

2. Асмус В. Ф. Античная философия.—М., 1978.

3. Богомолов А. С. Античная философия.—М., 1983.

4. Виндельбанд В. История древней философии.—К., 1995.

5. Кондзьолка В. В. Нариси історії античної філософії.—Львів, 1993.

6. Конрад М. Нарис історії стародавньої філософії.— Рим, 1974.

7. Татаркевич Вл. Історія філософії.- Т.1. – Львів, 1997.

8. Філософія стародавнього світу :Читанка з історії філософії.—К., . 1992.

9. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней философии.— М., 1981.

 

 

РОЗДІЛ 4. ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Філософія Середньовіччя, утворившись у суспільстві з однозначною орієнтацією на духовні абсолюти, із суцільним пануванням релігії, зайняла специфічне місце в європейському духовному житті того часу: вона обслуговувала богослов'я. Але водночас середньовічна філософія зробила неоціненний внесок в освоєння позачуттєвих сутностей, сприяла нагромадженню нових знань. Тому вона є особливо плідною для вивчення внутрішньої людини та духовних процесів суспільного життя.

Після вивчення матеріалу розділу 4 Ви повинні:

знати:

- загальні особливості середньовічного типу філософствування;

- основні етапи розвитку середньовічної філософії;

- загальне значення ідей середньовічної філософії для розвитку європейської культури та науки.

вміти:

- проводити порівняння античного типу культури та філософії із середньовічним типом;

- виявляти позитивні та негативні риси у середньовічному світосприйнятті;

- бачити елементи середньовічних духовних та інтелектуальних надбань у сучасному житті.

розуміти:

- особливості середньовічного світобачення, елементи якого ще й донині є органічною складовою частиною європейської духовності;

- специфічні виявлення духовного світу людини середньовічними філософією та богослов'ям;

- нові обрії людського самовиявлення та самоусвідомлення, що були окреслені в епоху середньовіччя.

 

План (логіка) викладу матеріалу:

4.1. Зміни у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя.

4.2. Вихідні ідеї середньовічної патристики. Місце філософії у духовному житті Середньовіччя.

4.3.Схоластика і містика як провідні напрями середньовічної філософії.

 

Ключові терміни і поняття.

АБСОЛЮТ – основна характеристика Бога в середньовічному Його осмисленні, яка передбачає доведення позитивних якостей Бога до гранично можливого стану повноти та досконалості.

 

ПРИЧЕТНІСТЬ – у середньовічному світобаченні – основний спосіб утвердження будь-чого в бутті через певну, індивідуальну міру участі в абсолютному бутті.

 

ДУХ – у середньовічному світобаченні єдино справжня форма буття або буття як таке, корінь будь-якого існування; основні якості духу – самототожність, абсолютна активність, позапросторовість, неподільність, єдність, вічність, саморефлексивність; у середньовіччі Бог є Бог-Дух.

 

ДУША – в Середні віки – джерело і причина людського життя, результат вкорінення у людське тіло частки божественного духу; через це душа займає середнє положення між духом і тілом. Через зв’язок із духом душа постає безсмертною та розумною, через зв’язок із тілом індивідуальною, чутливою, дійовою. І спрямовувати свої зусилля вона може або угору . до духу, або вниз, до тілесного.

 

ЕКЗЕГЕТИКА – мистецтво тлумачення текстів Святого Письма, пояснення змісту та сенсу божественного об’явлення (див.); середньовічні теологи-екзегети виділяли, як правило, 4 шари сенсів у змісті Святого Письма: реальний, історичний, символічний та священний.

 

ІЄРАРХІЯ – структура світоустрою у християнському світобаченні: оскільки кожна річ має свою власну і унікальну міру причетності до абсолюту, світ постає складною багаторівневою будовою, замкненою на свій буттєвий та смисловий центр; тому ієрархія передбачає 2 типи зв’язків сущого: взаємоузгодженість та підпорядкування, тобто зв’язок порядку та цінності.

 

ТЕОЛОГІЯ – термін, введений Арістотелем для позначення “першої філософії”; у перекладі значить богослов’я; за змістом – це теоретична складова релігійного віровчення, покликана узгоджувати між собою основні догми релігії та пояснювати їх.

 

ТРАНСЦЕНДЕНТНІСТЬ – з лат.: за межами зовнішнього, зображуваного; характеристика Бога у християнському світобаченні як такого, який принципово несумісний із реаліями світу внаслідок того, що назліченно їх перевершує, тобто це позамежність або позасвітність Бога.

 

ОБ’ЯВЛЕННЯ – пряме і безпосереднє розкриття Богом своїх намірів та настроїв людям, як правило – через обраних осіб: пророків, провидців та ін. Об’явлення не є проявом “мови Бога”, оскільки наміри Бога не можна передати адекватно ніякими частковими формами, у тому числі – і людською мовою; через це об’явлення потребує тлумачення, екзегетики (див.).

4.1. Зміни у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя

Основною причиною радикальних змін, що відбулися у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя, було руйнування античного полісу (основної форми державного та громадського життя) як реального ґрунту всієї античної цивілізації, а разом із ним — руйнування і всього укладу життя. Римська імперія ввела до свого складу величезну територію з різноманітними етносами, культурами, віруваннями, підпорядкувавши все єдиному центрові. Величезна державна машина імперії, яка майже весь час перебувала у воєнному стані, перемішувала та перемелювала і людей, і культури, і релігії, зробивши врешті-решт окрему людину безпорадною та беззахисною. Ні влада, ні заможність, ні високі посади не були надійною основою для людського життя. Зневірившись у всьому матеріальному, люди звертали свої погляди та надії до духовного. Тут дуже корисним було відкриття античною філософією автономії людського духу, оскільки воно допомагало людині знайти в самій собі опору задля протистояння життєвим негараздам. Проте філософія була не дуже доступною для широкого людського загалу, тому у Римській імперії були поширені містицизм (віра у втручання у людське життя таємних сил), культи різних богів, величезна кількість яких, до речі, більше заплутувала людей, ніж їм допомагала. Поява християнства добре вписувалась у загальний духовний настрій епохи, а тому воно досить швидко поширилося в імперії. Бо саме християнство не просто визнало автономію людського духу, а дала їй своє пояснення: в людській душі є частка божественного, тобто абсолютного духу, а могутність останнього була наочно продемонстрована Ісусом Христом. Який, саме тому, що ніс в собі цей дух, пройшов крізь смерть та здолав її. У наслідку вся епоха Середньовіччя жила в умовах домінування християнської релігії в усіх сферах суспільного життя.

Поява та утвердження християнства в Європі призвели до радикальної духовної революції у розвитку європейської цивілізації. Це можна побачити досить виразно через порівняння античного та середньовічного світоглядів за їх основними характеристиками.