Поняття людини як біосоціальної істоти. Індивідуальність як феномен людини. Особа. Особистість. Персона. Громадянин.

Основною ідеєю курсу «Людина і світ» є визнання людини як найвищої цінності на Землі і окреслення найбільш перспективних шляхів формування особистості, яка поєднує в собі патріотизм і любов до своєї Вітчизни.

Світогляд –це система поглядів, звернених на об’єктивний світ і місце людини в ньому, на ставлення людини до довколишньої дійсності та самої себе, а також зумовлені цими поглядами основні життєві позиції людей, їхні переконання, ідеали, принципи пізнання й діяльності, ціннісні орієнтири. Із власного життєвого досвіду ви вже знаєте, що без світоглядного вибору людина позбавлена повноцінної реальної діяльності. Сам світоглядний вибір є досить складним явищем. І визначають його насамперед такі основні моменти. По-перше, цей процес є індивідуально-особистим творенням людиною цілісної картини світу. Це творення ґрунтується на прагненнях і бажаннях людини, воно визначене нестримною жагою до усвідомлення нею цілей, мети і характеру своєї діяльності. Тобто шлях до того, чого прагне людина, вона вибирає і окреслює сама. По-друге,не кожна людина має здатність самостійно визначатись у світобаченні. Тому вона з необхідністю звертається до надбань світоглядної культури, які творяться як правило, видатними особистостями або творчими колективами. І, по-третє,людина тільки на рівні поєднання власного бачення світу і суспільно-узагальненого відношення до нього робить свій єдиний і неповторний світоглядний вибір – займає відповідну своїй душевно-природно-соціальній сутності життєву позицію.

Життєва позиція – це вихідний момент, початок діяльності людини в певному напрямі. Це те, з чого починається і чим закінчується життєвий шлях людини як особистості. У світогляді за допомогою відчуттів, образів, понять, ідей, теорій відбувається освоєння різних типів відношення «Людина –світ». З цього погляду в структурі світогляду, як правило, виділяють чотири аспекти, що фіксують і розкривають основні способи та грані людського буття, тобто типи відношень «Людина-світ»:

1.Онтологічний (онтологія-вчення про буття). У цьому аспекті світогляду розглядається узагальнена картина походження світу й людини, розкриваються їхні структурні особливості, характер взаємозв’язків, основні закономірності. Найсуттєвішою тут є проблема співвідношення буття світу і людського буття, тобто те, яким чином і якою мірою зовнішні фактори (Бог, природа, соціальне середовище) визначають сутність людини, мету, цінності та способи її існування. В онтологічному аспекті розглядаються відмінності між історичними типами світогляду, міфологічними, релігійними, науковими.

2. Гносеологічний(гносеологія – вчення про пізнання). У цьому аспекті розкривається пізнавальне ставлення людини до світу і самої себе, визначаються можливості пізнання, його межі, найоптимальніші форми і методи пізнавальної діяльності, з’ясовуються критерії істинності здобутого знання. Спектр поглядів на проблему пізнання й самопізнання досить широкий. Оскільки самопізнання – стихійний процес, в якому сумнів цілком природний, цей світоглядний аспект покликаний відповісти на питання про мету пізнання світу й самопізнання людини. Однією з форм пізнання є агностицизм – заперечення пізнавання світу. Так, у філософії І.Канта визначається можливість пізнання, але водночас стверджується, що пізнати можна лише явища, сутність речей і процесів – буття світу і людини в цілому непізнавані. Інша філософська концепція, наприклад гегелівська чи філософія марксизму, визначають можливість одержання повного й істинного знання.

3. Практичний, або праксиологічний. У цьому аспекті світогляду розкривається ставлення людини до світу і самої себе з погляду можливості, меж і способів її діяльності. Найсуттєвішим тут є питання про свободу волі людини і те, як вона має діяти, щоб досягнути своєї мети, сенсу життя в цілому. У праксиологічному аспекті пропонується вирішити питання про вибір найбільш значущих для реалізації сутності людини способів людської діяльності –пізнавальної, виробничої, моральної.

4. Аксіологічний(аксіологія – вчення про цінності) – це центральний аспект світогляду. Крізь нього переломлюється решта світоглядних знань про світ і людину. У цьому аспекті відбувається осмислення цінностей людського життя (моральних, естетичних, соціально-побутових і т.п.). Через аксіологічний аспект пропонується вирішення проблеми сенсу життя людини, тобто те, як вона повинна жити, будувати свою долю, до якої мети прагнути, як оцінювати себе і своє існування, на що сподіватися.

Іноді аспекти світогляду поділяють на духовні й практичні. За такого підходу перший (онтологічний) і третій (праксиологічний) аспекти світогляду визначаються відображенням практичних відношень, а другий (гносеологічній) і четвертий (аксіологічний) – духовних відношень.

У виділених 4 аспектах світогляду його структура розкривається з погляду способів людської діяльності, типів відношень «людина-світ». Поряд з цим її можна розглядати і з інших позицій. Світогляд ще можна поділяти на: буденний (світовідчуття) і теоретичний, індивідуальний і масовий.

Природно-історично склалося так, що теоретичними підвалинами формування життєвої позиції особистості постали такі основні типи світогляду як міфологія, релігія, наука і філософія. Традиційно виділяють такі історичні типи світогляду:

1. Міфологічний – це цілісна картина світу, де основним персонажем є Людина (розумна Тварина з душею), а возвеличується, абсолютизується Природа.

2. Релігійний –це цілісна картина світу, де основним персонажем є Людина (істота, що має тіло і душу, вірить у винятковість надприродного), а возвеличується, абсолютизується Надприродне (Бог, диявол та інш.)

3. Науковий -це цілісна картина світу, де основним персонажем є Людина (Істота, яка пізнає і перетворює Світ), а возвеличується, абсолютизується Істина.

4. Філософський -це цілісна картина світу, де основним персонажем є Людина (Істота, яка здатна бути мудрою), а возвеличується, абсолютизується Істина.

Таке визначення основних теоретичних підвалин світогляду показує, що в реальній дійсності кожна особистість має неповторний, особливий світогляд, який є комплексним явищем і в якому переплітаються елементи міфічності, релігійності, науковості і філософічності. Одночасно в цьому переплетінні завжди переважають елементи того чи іншого світоглядного типу – тільки так світоглядно конкретизується життєва позиція людини.

Саме тому в повсякденному житті людина прагне такого світогляду, який відкрив би шлях до її власної економічної визначеності й захищеності, до її власного відносно високого рівня політичної свободи, духовної наснаги і душевного спокою. Такий світогляд як цілісне теоретичне явище, як «рецепт» для кожної особистості ще не вироблений, і що найважливіше - ніколи не буде вироблений. Однак людина має перебувати у постійному пошуку саме такого світогляду, знаючи що це прагнення є вічним, хоча мета недосяжна. Саме в цьому прагненні людина досягає високої прозорості власного світоглядного вибору й відповідно до нього намагається відбутись у світі. Абсолютної відповідності між світоглядним вибором і реальним процесом життя людини не було, немає і бути не може. Бо реальний процес життя людини, як правило, або далекий, або близький до її світоглядного вибору. Проте це не означає, що загальновідома фраза: «Обставини сильніші за нас» - цілком правильна. Річ у тім, що в тому чи іншому типі світогляду є свій рівень визначення місця людини у світі, її активності, її діяльності – її сили. Водночас, ця активність обмежується. Наприклад, міфологія пропагує безсилля людини щодо природи і т.д. Тому від того, як людина усвідомлює переваги тієї чи іншої світоглядної культури і її обмеженість, багато в чому залежить життя людини. Хоч обставини часто сильніші за людину, потрібно пам’ятати, що врешті-решт творцем цих обставин є сама людина. Якщо обставини гальмують рух людини до щастя, їх по-можливості потрібно змінити. Таке розуміння співвідношення світоглядного вибору і реального процесу життя людини приводить до загального висновку: завжди, в усі періоди історії людської цивілізації докорінних змін (у прогресивному чи регресивному аспекті) не відбувалось доти, поки докорінно не змінювався світогляд.

Індивід— поняття, яке вказує на приналежність даної конкретної людської істоти до людського роду. Поняття «індивід» несе в собі як ознаку цілості суб'єкта, так і наявність у нього особливих (індивідуальних) властивостей. Термін «індивід» разом з тим віддзеркалює родові, а не особистісні ознаки. Без групової ідентифікації неможлива соціалізація особистості. Проте, слід розуміти, що для становлення людини дуже важливими є процеси, протилежні соціалізації, процеси індивідуалізації. Соціалізація, важливою ознакою якої є формування соціально-рольових якостей особистості, є хоч дуже важливим, проте лише етапом розвитку людини. Він має змінитись процесами протилежної спрямованості, суть яких полягає у поверненні до індивідуальних особливостей людини, але не на індивідному, а на індивідуальнісному рівні. Трактовка особистості лише як соціального індивіду не може пояснити всіх феноменів і проявів особистісного, таких, як суб'єктна активність, надситуативна активність, творча ініціатива, вищі прояви таланту і геніальності людини та інших. Проте, навіть піднімаючись на вищі рівні розвитку індивідуальності, людина не перестає бути соціальною істотою, отже "феномен Ми" завжди залишається важливою складовою її психології, при цьому переважання групових ролей над особистісними ("феномен Ми") і домінуюче амплуа (при недостатній різноманітності особистісних ролей) можна розглядати, як дві форми збідніння індивідуальності. Можна говорити про таке поняття, як "людина рольова" тобто людина, в якої соціальність переважає над індивідуальністю. З точки зору проблеми розвитку особистості та індивідуальності "рольова людина" - це особистість без індивідуальності. Людина юрби - це, відповідно, індивід без індивідуальності, який втратив ознаки особистості, оскільки юрба знеособлює людину.

Проблема людини займає одне з провідних місць у суспільствознавстві. Сучасна наука розмежовує поняття «людина», «особа», «особистість», «персона», «громадянин».

Людина— вищий рівень у розвитку живих організмів на Землі, суб'єкт суспільно-історичної діяльності і культури, тобто, з одного боку, це — біологічна істота, з іншого — творець специфічного світу, який є результатом творчої діяльності всього людства.

Особа — людина, яка має історично зумовлений ступінь розвитку, користується правами, що надаються суспільством, та виконує обов'язки, які ним покладаються.

Особистість — це стійка система соціально-значущих рис, які характеризують індивіда, вона є продуктом суспільного розвитку і включення індивідів в систему соціальних відносин шляхом предметної діяльності. Особистість по суті - це людина зі сформованим світоглядом, самосвідомістю і здатністю до творчої самореалізації через діяльність. Самосвідомість являє собою свідомість і оцінку людиною самої себе як суб'єкта практичної, пізнавальної, культурної діяльності, як особистості.

Персона (від латів. persona) - в психології особа індивіда в тому вигляді, в якому вона представлена іншим, в протилежність автентичному Я. Термін, введений у вживання Карлом Юнгом, походить від назви маски, що використовувалася етруськими мімами. Згідно Юнгу, персона дає можливість індивідові взаємодіяти з навколишнім світом, відображаючи ту роль, яку людина грає в нім. Це дорога досягнення компромісу між внутрішньою психологічною структурою особи і суспільством. Персона дає можливість індивідові пристосовуватися до вимог його оточення.

З виникненням держави та владної сфери відносин соціальна категорія «особа» набирає політичного змісту і перетворюється у категорію «громадянин».

Громадянин — це особа, яка належить до постійного населення певної держави, має нормативно закріплений статус, користується захистом держави як у межах її території, так і поза нею. Громадянин має певні особливості, що надають можливість бути суб'єктом не лише економічних та соціальних, а й політичних відносин.