Труднощі післявоєнної відбудови

Відбудова та розвиток господарства України у повоєнні роки відбувалися в умовах, коли переважна більшість українських земель опинилися у межах однієї держави. Переживши страхіття війни, заплативши за перемогу над загарбниками надзвичайно високу ціну, українці, як й інші народи СРСР, сподівалися на докорінні зміни в суспільстві, насамперед на припинення репресій та поліпшення матеріальних умов життя. Однак їхні надії не справдилися. Головною метою тоталітарного комуністичного режиму було прагнення до якнайшвидшого відновлення та зміцнення своїх позицій усередині країни і на міжнародній арені, незважаючи на ціну.

Втрати України у війні

Україна в ході Другої світової війни зазнала більше руйнувань, ніж будь-яка інша європейська країна. Відступаючи з України, нацисти, як і більшовики у 1941 р., вдавалися до тактики «спаленої землі», тобто знищували за собою все, що б міг використати противник. Як наслідок, тільки безпосередні збитки, завдані господарству республіки, становили 285 млрд крб. у цінах 1940 р. (загальні збитки СРСР становили 679 млрд крб., з яких 255 млрд – Росії). Ця сума вп’ятеро перевищувала асиґнування УРСР на будівництво нових заводів, фабрик, залізниць, електростанцій, шахт, радгоспів, МТС та інших державних підприємств протягом останніх п’ятнадцяти довоєнних років. Загальна ж сума збитків, яких зазнали населення й господарство України, становила 1,2–1,5 трлн крб. – понад 40% національного багатства. На руїни було перетворено 720 великих і малих міст та 28 тис. сіл України (близько 250 сіл були знищені дотла), 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, 33 тис. шкіл, технікумів, вузів і науково-дослідних інститутів, 19 тис. бібліотек, понад 30 тис. колгоспів, радгоспів, МТС. Десять мільйонів осіб залишилися без даху над головою. Проте, найстрашнішими були людські втрати, які, за підрахунками дослідників, в Україні становили 8 млн осіб (військові – 2,5 млн, цивільні – 5,5 млн), у той час як у Німеччини та Росії ці показники виявилися значно меншими – 6,5 та близько 6 млн осіб. Загальні ж демографічні втрати України, які включають убитих у боях, померлих у концтаборах, депортованих, евакуйованих та еміґрантів, становили понад 14 млн осіб.

Економічне становище українських земель значно ускладнювалося тим, що на початку війни відбувалася масова евакуація на Схід заводів, робітників та інженерів. Всього з України було вивезено в Росію, Середню Азію та інші реґіони СРСР майже 1 тис. заводів та понад 4 млн осіб. Крім цього, з України евакуйовано 30 212 тракторів, майже все обладнання з українських електростанцій, більше 6 млн голів худоби, 1,6 млн т шкур, хутра тощо. У Донбасі було затоплено усі шахти, знищено промислові об’єкти Дніпрельстану, всі 54 домни, висаджено у повітря мости, зруйновано залізниці, телеграфні лінії тощо. Все це неґативно позначилося на життєвому рівні населення, яке залишалося на окупованій німцями території.

З усього, що було евакуйовано під час війни з України, поверталася незначна частина. За вивезене майно Україна не отримала ніякої компенсації. Натомість за нове обладнання, яке надходило в Україну після війни, доводилось платити з власного бюджету.

Господарство

Завдяки героїчним зусиллям українського народу вдалося досягти значних успіхів у відбудові зруйнованого війною господарства. Щоправда, відбудова промисловості здійснювалася однобоко. Як і раніше, випереджуючими темпами розвивалися галузі важкої промисловості, хронічно відставала харчова та легка промисловість. Уже на кінець війни питома вага Донбасу в загальносоюзному видобутку вугілля зросла до 26,7%. У 1945 р. Україна дала 18% загальносоюзного виробництва чавуну і 11,2% сталі. Всього до травня 1945 р. було відбудовано і введено в дію майже 3 тис. великих промислових підприємств України, що становило майже третину довоєнних виробничих потужностей. Було відбудовано ДніпроГЕС, заводи «Запоріжсталь», «Азовсталь», машинобудівні заводи Києва, Харкова, введено в дію газопровід Дашава–Київ. На кінець 1950 р. більше, ніж до війни, видобували залізної руди, виробляли прокату чорних металів, продукції машинобудування, електроенерґії, цементу тощо.

Особливо складним у повоєнний період було становище сільського господарства, яке внаслідок війни та колективної системи господарювання повністю деґрадувало. Хронічно не вистачало техніки, реманенту, тяглової худоби, насіння, робочих рук: у селі залишилися в основному жінки і діти. Селянство, як і раніше, залишалося найбільш упослідженою категорією тодішнього суспільства. Колгоспник був відчужений від засобів виробництва, від розподілу створеного ним продукту. Вироблена колгоспами продукція державою не закуповувалася, а фактично вилучалася методом продрозкладки. Оплата праці сільських виробників була символічною, а існували вони, в основному, за рахунок присадибних ділянок. Село не забезпечувалося пенсіями. У більшості колгоспники не мали паспортів і без особливого дозволу не могли залишити села.

Катастрофу сільського господарства України довершила жорстока посуха, яка знищила врожай у південних областях республіки. Почався голод 1946–1947 рр., який охопив значну територію, де проживали мільйони людей, передусім південь: Одеську, Ізмаїльську, Кіровоградську, Миколаївську, Херсонську, Дніпропетровську області. За найскромнішими підрахунками, понад 1 млн осіб загинуло. Юрби голодуючих ринули у західні області України, рятуючись від біди. СРСР, як підтверджують найновіші дослідження, мав достатні резерви для забезпечення людей зерном. Однак у 1946–1947 рр., як і в 1921–1923 та 1932–1933 рр., добірну пшеницю вивозили за кордон, а населення партія й уряд кинули на поталу. В цілому експорт зернових із СРСР у 1946–1947 рр. склав 2,5 млн т, що могло б вирішити проблему голодуючих реґіонів (підраховано, що для боротьби з голодом в Україні у 1946 р. потрібно було 150 тис. т зерна). При цьому поставки здійснювалися за цінами нижче світових і переважно в кредит.

Від голодної смерті багатьох східних українців урятувала допомога селян західноукраїнських областей, де ще не було колгоспів. Західні українці чесно, по-християнськи виконали людський обов’язок перед земляками, які опинилися у безвихідному становищі. Але їхньої помочі було недостатньо, оскільки масштаби катастрофи були надто великими.

До ЦК КП(б)У надходило багато листів з проханням надати допомогу, продовольчу позику. Відмічалися випадки людоїдства. Так, секретар Одеського обласного комітету компартії Кириченко під час перевірки одного з колгоспів у помешканні місцевої колгоспниці побачив жахливу картину. Жінка різала на частини труп своєї дитини, що лежала на столі. При цьому вона промовляла: «Манечку ми вже з’їли. Тепер ось засолимо Іванечка, протримаємось ще трішечки». Як виявилося, ця жінка збожеволіла від голоду і зарізала власних дітей.

Такий стан речей підштовхнув М.Хрущова до рішучих дій. Він наказав підготувати для уряду СРСР документ, що містив би об’єктивну оцінку продовольчої ситуації в республіці. М.Хрущов просив запровадити для південних областей продовольчі картки з метою забезпечити сільське населення продуктами харчування. Він ризикував, бо знав про невдоволення Сталіна тим фактом, що Україна не тільки не виконує планів хлібопостачання у союзний фонд, а й звертається з проханням нагодувати власне населення. Назвавши М.Хрущова «підозрілим елементом» та приславши в 1947 р. керувати Україною твердішого і вже перевіреного Л.Кагановича, Сталін усе ж дав вказівку виділити Україні продовольчу і насіннєву позику, а також 140 млн крб. для організації безплатного харчування населення. Хоча ця «допомога» була мізерною, але якоюсь мірою полегшувала становище мешканців південних областей України.

У цілому ж сільське господарство залишалося збитковим. Підхід до розв’язання аграрних проблем зберігався старим: форсування виробництва в умовах жорстокої централізації та реґламентації колгоспного життя. З метою боротьби проти порушення Статуту сільськогосподарської артілі в 1946 р. почали обмежувати присадибні індивідуальні господарства. Введено грошові та натуральні податки, що призвели до знищення домашніх тварин, вирубування садів. Незважаючи на збільшення посівних площ, валова продукція землеробства на початку 50-х років становила лише 84% довоєнного рівня.

Як відомо, комуністичні правителі були неперевершеними майстрами «показухи» й окозамилювання. Вони в 1947 р. вдалися до відміни карткової системи на продукти харчування, а згодом і на промислові товари. Це була пропаґандистська пустопорожня акція. Голодна, розорена країна не могла прогодувати населення з допомогою карток, а, відмінивши їх, поставила його на край прірви. У містах люди стояли в чергах за хлібом по кілька діб. Промислових товарів у продажу не було. Грошова реформа 1947 р. «почистила» до кінця кишені простих трудівників.

Отже, післявоєнна відбудова народного господарства здійснювалася шляхом жорстких командно-адміністративних методів управління, іґнорування інтересів простих людей. Поряд із вагомими успіхами, насамперед у галузях важкої промисловості, темпи розвитку харчової та легкої промисловості, сільськогосподарського виробництва значно відставали, не задовольняючи потреб населення у предметах споживання. Традиційне для радянського режиму нехтування випуском товарів широкого вжитку доходило до крайнощів: купити пару взуття, зубну щітку чи навіть буханець хліба ставало проблемою. Характерною рисою повоєнної відбудови було й те, що економічний розвиток здійснювався на переважно екстенсивній основі. Понад 70% робітників промислових підприємств України досягали норм виробітку переважно ручною працею. Іґнорування світового досвіду, ідеологічні амбіції завдавали великої шкоди в царині науково-технічного і соціального проґресу. Відомо, що США пропонували включити СРСР, у т. ч. й Україну, в план Маршалла, однак сталінський режим відмовився і переніс весь тягар відбудови на плечі трудівників.

Визвольний рух у Західній Україні

У Західній Україні новий прихід радянської влади зустріли насторожено. Ще до її появи сотні тисяч людей з болем і розпукою залишали рідний край і виїздили на Захід, розуміючи, що більшовизм несе нові страждання українському народові. О.Довженко з цього приводу 30 червня 1945 р. занотував у своєму щоденнику: «Об’єдналися усі українські землі. Буде єдине стадо і єдині пастирі. Усі тепер будем одинакі».

І справді, вже з 1944 р. в усіх місцевостях Західної України партійні, радянські та каральні органи продовжили розпочаті у 1939–1941 рр. «соціалістичні перетворення», розгорнувши своєрідну «радянизацію-2», яка також супроводжувалася великомасштабним терором. Вони поспішали якнайшвидше зрівняти в усіх відношеннях західних українців зі східними, насамперед розтоптати високу національну свідомість галичан. Розпочалася форсована ліквідація приватної власності, передусім на землю, примусове залучення селян до колгоспів, поспішна індустріалізація краю. Враховуючи, що раніше Східна Галичина, Волинь, Північна Буковина, Бессарабія і Закарпаття були аграрними окраїнами різних держав, за 5–10 років ці землі, згідно з партійними постановами, мали зрівнятися у промисловому відношенні зі східними областями УРСР. У Львові, Ужгороді, Чернівцях, Станіславі (з 1962 р. Івано-Франківськ), Тернополі та інших містах будували заводи-гіганти: найбільший в Європі Жидачівський паперовий, Калуський хімічний комбінати, ряд заводів у Львові (автобусний, автонавантажувачів та ін.). У 1950 р. про­мислове виробництво Західної України становило 10% загальноукраїнсько­го проти 3% у 1940 р.

Проте індустріалізацію краю здійснювали бездумно, без урахування доцільності й наявності сировини, не кажучи вже про абсолютну байдужість до проблем охорони навколишнього середовища. Внаслідок такого підходу, наприклад, Львівський автобусний завод отримував комплектуючі з 560 підприємств СРСР і т. зв. країн народної демократії.

Швидкими темпами зростало число промислових робітників. Лише на Тернопільщині наприкінці 1950 р. їх кількість була в 6,8 разу більшою, ніж у 1940 р. Як гриби після дощу, виникали школи ФЗУ та інші професійні заклади. Нестача кваліфікованих кадрів примусила уряд УРСР відкривати школи, вузи, дослідні інститути, філіали АН України. Можновладці вважали, що їх марксистсько-ленінська система освіти швидко, як у східних областях, русифікує місцевий пролетаріат і створить вірнопіддану інтеліґенцію. Дедалі частіше представників останньої приймали в ряди компартії. Однак до кінця їй так і не повірили. Ніколи в західних областях не було місцевого першого секретаря обкому компартії, одиниці з місцевих вихідців очолювали райкоми. Ще менше вони займали керівних посад в економіці, науці, управлінському апараті, їх отримували переважно вихідці з Росії та східних областей України. Створенняатмосфери недовіри відштовхувало значну частину місцевого населення від комуністичної влади.

Служаки НКВС скрізь вишукували «недобитків українських буржуазних націоналістів». Міста і села краю вкрила щільна аґентурно-інформаційна мережа держбезпеки. В західних областях у 1944–1945 рр. діяло 359 резидентів, 1 473 аґенти і 13 085 інформаторів. До того ж, в органах держбезпеки і внутрішніх справ семи західних областей нараховувалося 22 тис. штатних працівників. Вони за вказаний період завершили 19 606 слідчих справ, «розгромили» 379 формувань УПА з 5 831 учасником повстанської боротьби. Основну масу аґентури використовували для дискредитації керівного складу УПА, підпілля ОУН і загалом національно-визвольного руху шляхом створення органами внутрішніх справ і державної безпеки спецбоївок, які переодягалися у форму УПА. Вони не лише ви­являли і знищували справжніх учасників виз­вольного руху або тих, хто їм співчував, але й мали яскраво виражений бандитський ха­рактер: грабували і розстрі­лювали людей, катували їх, палили садиби, знищували худобу, ґвалтували жінок. Уже на початок 1950-х років така енкаведистська мережа накрила всю Західну Україну і провокаторських «загонів УПА» було чи не більше, ніж справжніх. Значною мірою спецбоївки складалися з колишніх вояків, які потрапили в полон, були психічно зламані й завербовані енкаведистами. Згідно з директивою Міністерства внутрішніх справ (МВС) УРСР від 15 липня 1946 р. у західних областях України впровадили такі підступні форми діяльності, як фізичне знищення керівників оунівського підпілля і командування УПА за допомогою т. зв. «аґентів-бойовиків», їх ком­прометації перед Службою безпеки ОУН, створення «паралельної аґентурної мережі» тощо. Оцінюю­чи діяльність спецгруп, керівництво МДБ УРСР від­значало, що в ряді випадків з їх допомогою «вда­лося створити у середовищі оунівців атмосферу взаємної недовіри, яка призводила часто до са­мознищення банд та їх ватажків».

Черговою антиукраїнською акцією комуністичного режиму стала розправа над греко-католицькою церквою. Сталін та його оточення розробили і реалізували сценарій незаконного т. зв. Львівського синоду 1946 р. До його початку був арештований і засланий у Сибір митрополит Йосип Сліпий, «знешкоджені» єпископи. 216 священиків і 19 мирян проголосували за анулювання Берестейської унії 1596 р., вихід греко-католицької церкви з-під юрисдикції Риму і приєднання її до Московської православної патріархії. Дещо пізніше аналоґічна подія відбулася і в Закарпатті. Тисячі священиків-українців, які відмовилися стати підданими московського патріарха, були арештовані, замордовані в тюрмах або відправлені в концентраційні табори. Віддана українському народові греко-католицька церква була розпущена, але не знищена – її найкращі представники пішли в підпілля, де їх підтримували вірні їм парафіяни.

Отже, заліковуючи рани війни, українці західних областей разом із тим змушені були знову вестинаціонально-визвольну війну проти тоталітарного режиму більшовицької влади. Ризикуючи життям, проти неї виступали юнаки й дівчата під девізом: «Здобути волю Україні, або загинути за неї!»

У загонах УПА діяли десятки тисяч патріотів. Уже в 1944 р. проти них було відправлено на Волинь стрілецьку дивізію та бригаду військ НКВС чисельністю понад 5 тис. чол. У Рівненській області на боротьбу із загонами УПА було кинуто майже 9 тис. солдатів і офіцерів, у Львівській – 6,5 тис., Тернопільській – понад 3 тис. Запеклі бої між радянськими військами і бандерівцями точилися також у Станіславській та Чернівецькій областях. Радянський уряд змушений був переправити в Західну Україну дивізії навіть з Кавказу, а з Росії – п’ять бронепоїздів. Усього наприкінці 1944 р. до боротьби проти УПА було залучено близько 200 тис. солдат внутрішніх військ, вояків партизанських і винищувальних частин.

Сутички між повстанцями та радянськими військами приносили нові розорення, кров і сльози мирним жителям, першкоджали їм у відбудові рідного краю. Відомі факти зловживань і знущання над місцевими жителями з боку партійних, радянських та каральних органів. У щоденнику О.Довженка записано його розмову зі слухачем Московських вищих партійних курсів, який хизувався своїми «подвигами» у Західній Україні: «Одного націоналіста я повісив униз головою й палив на повільному вогні, вирізав з нього шматки м’яса... а він, гадюка, так і вмер, вигукуючи «Слава Україні!» От гадюка! Скільки я їх перемордував».

Після закінчення радянсько-німецької війни на боротьбу з УПА було мобілізовано великі військові сили. Почалися тотальні прочісування місцевостей, де зосереджувалися повстанці. Зважаючи на багаторазову кількісну перевагу військ НКВС та марність сподівань на війну західних країн із СРСР, керівництво УПА, зокрема її головнокомандувач генерал-хорунжий Тарас Чупринка (Р.Шухевич), вдалися до зміни тактики, відмовившись від дій великими з’єднаннями (куренями) та перейшовши до маневрування малими, рухливішими загонами – сотнями, а згодом відділами по 10–15 вояків. Чимало партизанських загонів було розформовано і вони злилися з оунівським підпіллям.

Розуміючи, що УПА користується підтримкою значної частини місцевого населення, власті активізували щодо нього репресивні заходи. «Бандитськими» оголошувалися цілі села, як Антонівці на Тернопільщині, мешканців яких вивозили до концтаборів або просто висилали у східні області. Тюрми були забиті в’язнями. Без суду і слідства зникали тисячі людей. Вантажні ешелони вивозили на Схід сім’ї т. зв. «бандпособников». Усього в 1944–1953 рр. було депортовано 600–800 тис. осіб. Крім того, по селах, містах, на підприємствах, в установах, школах, вузах під тиском властей запроваджувалася система «сексотства», коли людей змушували доносити на своїх знайомих, друзів і навіть рідних. Все це спряло ліквідації оунівського підпілля і, зрештою, УПА. Після загибелі у 1950 р. генерал-хорунжого Тараса Чупринки організовані дії УПА фактично припинилися, хоч окремі загони боролися до середини 50-х років, зосередивши свої сили на пропаґандистській роботі та саботажі.

Для того щоб не дати можливості енкаведистам вистежити своє місцеперебування, повстанці, за словами колишнього вояки УПА Михайла Зеленчука, як правило, наприкінці жовтня, під час першого снігопаду, змушені були заходити у власноруч зроблену криївку і залишатися «запечатаними» там до весни. День у криївці розпочинався о 6-й ранку і завершувався о 22-й. У суворо визначений час відбувалися заняття за програмою вишколу керівних кадрів. Відпочивати, слухати радіо, читати книжки дозволялося лише ввечері, у неділю та святкові дні. Щоправда, добу під землею «зміщували» для конспірації на 12 годин: коли надворі стояла ніч, вважався день, і навпаки.

Що ж їм давало сили для боротьби у подібних умовах? Є таке свідчення дружини Р.Шухевича: «У сорок п’ятому перед арештом я бачилась з Ро­маном. То було під цвинтарем Личаківським у Львові. І кажу: «Слухай, то ви нічого не маєте. Ви без машин, без нічого, та вони вас всіх вистріля­ють, вилапають». Він каже: «Ти знаєш, як я тебе люблю. Але Україну – більше як тебе».

Про масовість національно-визвольного руху в Західній Україні свідчать такі дані НКВС УРСР: в 1944–1945 pp. було проведено 39 778 чекістсько-військових операцій, убито 103 313, захоплено в полон 110 785, заарештовано 14 329 повстанців, з повинною з’явилося 50 058 осіб. Перераховані також численні трофеї, що їх здобули енкаведисти в боях з УПА: кулемети, міномети тощо.

Зі свого боку «оунівська служба безпеки», яка також мала розгалужену мережу боївок та інформаторів, здійснювала терористичні акти проти партійних і радянських працівників та їх сімей, а також проти військовослужбовців і просто проти громадян, котрі виявляли готовність співпрацювати з органами влади. За офіційними даними радянської преси, протягом 1944–1952 рр. українські повстанці знищили 30 тис. осіб.

З ослабленням партизанської боротьби ОУН і УПА комуністичному режимові з допомогою брутального й безжалісного примусу вдалося впровадити в західноукраїнських областях колективізацію сільського господарства. Очевидець тих подій І.Наконечна згадує, як у 1949 р. засновували колгосп у селі Урмань на Бережанщині: «Активісти райцентру разом з військовими і міліціянтами зігнали людей до читальні, де перший секретар райкому партії Бондаренко поставив присутніх перед вибором: «Або в селі колгосп, або все село буде вивезено в Сибір». На початку 1950-х років колективізацію на західноукраїнських землях було в основному завершено.

Цей факт, як і численні військово-чекістські опе­рації та постійні депортації у віддалені реґіони СРСР прихильного до повстанців та підпільників насе­лення, вів до зникнення масової бази, на яку завжди спирався визвольний рух. Після того, як 23 травня 1954 р. було схоплено головнокомандувача УПА В.Кука (Коваля), який одночасно обіймав посади голови Ге­нерального секретаріату УГВР та голови проводу ОУН в Україні, спостерігалися лише поодинокі акції затухаючого повстанського руху. Останній бій вояків УПА проти комуністичного режиму стався 14 квітня 1960 р. поблизу хутора Лози Підгаєцького району Тернопільщини.

Депортація українців

Трагічні часи пережили українці, які проживали на землях, що відійшли після Другої світової війни до Польщі – Лемківщині, Надсянні, Підляшші, Холмщині. Навіть уряд УРСР неодноразово заявляв, що ці споконвічні українські землі мають бути включені до складу республіки. Але по-іншому розпорядився Й.Сталін. Нав’язавши польському народові прокомуністичний режим, він віддав ці землі, не питаючи місцевих жителів, Польщі. Уже з 1944 р. почалося примусове переселення українців звідти на схід. У 1945–1946 рр. мало не півмільйона людей втратили землю, майно і під військовим конвоєм були насильно перевезені в СРСР.

Щоб припинити геноцид, особливо з боку поляків, які в той час знищили понад 10 тис. українців, котрі відмовлялися покидати рідні землі, кількатисячний загін УПА-Захід, перейшовши річку Сян, став на захист мирного населення. Спроби польських реґулярних військ ліквідувати повстанський рух, який цілковито підтримувало населення, провалилися. Українські партизани розгромили карателів. Тоді три комуністичних режими – радянський, польський і чехо-словацький уклали договір про спільні дії проти ОУН і УПА. З допомогою органів держбезпеки уряд Польщі розробив у 1947 р. горезвісну операцію «Вісла». Спираючись на загони НКВС, 30-тисячне польське військо стерло з лиця землі всі оселі Лемківщини. 150 тис. українців було переселено в західні воєводства Польщі, на колишні німецькі землі. Щоб остаточно сполонізувати лемків, їх розміщали по дві–три сім’ї в одному селі. Частини УПА-Захід були розбиті в нерівних боях. Лише окремим загонам удалося перейти на Захід або на територію УРСР.

Ідеологічний наступ режиму

Незважаючи на перемогу над нацизмом, в СРСР нічого не змінилось у політичному і культурному житті. ЦК більшовицької партії на чолі зі Сталіним був стурбований тим, що могли похитнутися ідеологічні впливи комуністичних ідей на десятки мільйонів людей, які були під окупацією та за кордоном, тому вдавався до превентивних заходів проти ймовірної загрози. На другий день після капітуляції Німеччини було видано наказ про створення концентраційних таборів (на 1 млн осіб) для червоноармійців, які були у німецькому полоні. Ще раніше, у травні 1944 р., комуністичний режим вдався до масової депортації народів, які, нібито, виявляли «нелояльність» щодо радянської влади. У той час з Криму поголовно було виселено 165 тис. татар, 14,7 тис. греків, 12,4 тис. болгар, 8,5 тис. вірменів (всього за час війни в СРСР було депортовано близько 3,4 млн осіб, значна частина з яких загинула в дорозі, або в перші роки вислання). Подібні плани розроблялися й щодо українців, однак вони, за словами М.Хрущова, «уникли цієї долі тільки тому, що їх надто багато і нікуди було висилати».

Сталін і його оточення виробили план нещадної боротьби з інакомисленням. Ідеологічний відділ ЦК ВКП(б), який у 1946 р. очолив А.Жданов, накинувся на «гнилу» західну буржуазну культуру, що, як і капіталізм, є «умираюча, розтлінна, ворожа і шкідлива для радянських людей». Було піддано нищівній критиці ленінградські журнали «3везда» і «Ленинград». Постраждало багато талановитих письменників, зокрема М.Зощенко, А.Ахматова (Горенко) та ін. Проти митців спрямували низку партійних постанов, за якими вдалися до репресій – закривали журнали, забороняли кінострічки, арештовували талановитих письменників, художників, композиторів.

Паралельно з боротьбою протиінакомислення швидкими темпами в СРСР почалося зростання великодержавного російського шовінізму. Газети з номера в номер наголошували на абсолютному пріоритеті російського народу в літературі, мистецтві, науці й техніці. З’явилися статті про «безрідних космополітів», котрі нехтують великими талантами російського народу. Навіть Т.Шевченко та І.Франко, за влучним висловом публіциста В.Дружбинського, потрібні були не самі по собі, а лише як «молодші брати великих російських революціонерів». Далі ця всесоюзна боротьба автоматично переросла в цькування національної інтеліґенції, що й було ідеєю всієї кампанії.

Розпочалася ж шовіністична нагінка 24 травня 1945 р. з виступу Й.Сталіна на прийомі в Кремлі, де він, серед іншого, сказав таке: «Товариші! Я хотів би підняти тост за здоров’я нашого радянського народу, і передусім російського народу. Я п’ю передусім за здоров’я російського народу, бо він є найвидатнішою нацією з усіх націй, які входять до складу Радянського Союзу! Я піднімаю тост за здоров’я російського народу, бо він заслужив у цій війні загальне визнання як керівна сила Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни. Я піднімаю тост за здоров’я російського народу не лише тому, що він – керівний народ, а й тому, що в нього є ясний розум, стійкий характер і терпіння». Наступного дня вийшла передовиця «Правди» – «Великий російський народ», яку передрукували всі газети країни. І почалося...

Град ідеологічних обвинувачень з Москви посипався на Україну. Оскільки вона була під окупацією гітлерівців, то, мовляв, уся заражена буржуазним духом. Продовжувалися звинувачення у відродженні в Україні «буржуазного націоналізму». Неодноразово наголошувалося на необхідності викорінення «ворожої буржуазно-націоналістичної ідеології», «націоналістичної концепції» в літературі та мистецтві.

Перший секретар КП(б)У М.Хрущов та його поплічники з ідеології почали брудну кампанію цькування української інтеліґенції. Лише впродовж серпня–жовтня 1946 р. ЦК КП(б)У видав 5 ідеологічних постанов: про «Історію української літератури», про журнал «Перець», про журнал «Вітчизна», дві постанови про репертуар театрів. Дісталося недавно звільненому з концтабору О.Вишні за спробу довести свою самобутність. Не пощадили й таких визнаних майстрів слова, як М.Рильський, Ю.Яновський, І.Сенченко, О.Довженко, В.Сосюра та ін. Авторів «Історії української літератури» звинуватили в аполітичності. Таке формулювання означало, що в книзі не висвітлено класову боротьбу «проґресивних» і «реакційних» письменників, не показано «позитивного впливу російської літератури на творчість письменників України», а нібито наявне схиляння перед Заходом.

Авторам «Історії України», виданої за редакцією М.Петровського, також приписали спотворене відображення минулого українського народу на основі «буржуазно-націоналістичних концепцій», взятих з арсеналу М.Грушевського. У недостатній увазі до ролі росіян було звинувачено за оперу «Богдан Хмельницький» композитора К.Данькевича. Колективам усіх газет та журналів вказано на необхідність глибше висвітлювати «комуністичне будівництво», а не зосереджуватися на вузькій місцевій тематиці, що, мовляв, веде до «буржуазного націоналізму».

Москві цього було мало. ЦК ВКП(б) у 1947 р., відкликавши М.Хрущова, призначив першим секретарем ЦК КП(б)У Л.Кагановича, одного з конструкторів Голодомору 1932–1933 рр., керівника масового знищення української інтеліґенції в 30-х роках. Він паталогічно ненавидів художників, письменників, людей творчої праці. Злива звинувачень впала на Володимира Сосюру за вірш «Любіть Україну». Партійні бонзи та колеґи по перу примусили В.Сосюру публічно «каятись» у «націоналізмі» адже, за словами Л.Кагановича, під тим віршем могли підписатися навіть Петлюра з Бандерою. Поет змушений був написати інший вірш під назвою «Любіть Батьківщину», в якому йшла мова про якусь аморфну соціалістичну вітчизну.

Що ж стосується західноукраїнської інтеліґенції, то для неї не було пощади. Уціліли ті її представники, які завчасно еміґрували на Захід. Інші, як правило, були закатовані, перебували в концтаборах або піддавалися адміністративним гонінням. Було влаштоване справжнє судилище над письменником, вченим і громадським діячем Михайлом Рудницьким. У найбільшому залі Львівського університету партійні ідеологи проводили відкриті суди. В присутності викладачів і студентів професора змушували каятися навіть за гріхи своєї юності, обіцяти надалі чесно служити партії та уряду.

Керівництво УРСР посилило масові репресії на західноукраїнських землях в 1949 р. після загибелі письменника-комуніста Я.Галана. У вузах арештовували і звільняли місцевих професорів та викладачів, масово виключали студентів. Публічне каяття їх стало нормою.

Широкомасштабною кампанією морально-політичного тиску на суспільство стала боротьба проти«низькопоклонства»перед Заходом, яка розгорнулася наприкінці 1948 р. Нехтуючи позитивним досвідом індустріально розвинених країн, комуністичний режим засуджував усе буржуазне, американське, західноєвропейське, прирікаючи країну на хронічне відставання в розвитку науки і техніки. Так, у 1948 р. академік Т.Лисенко і його спільники, підтримані партійним керівництвом, почали безглузду боротьбу проти т. зв. вейсманістів-морґаністів, тобто генетиків. Упередженим було ставлення комуністичних ідеологів і до кібернетики, яку вони вважали лженаукою, сміхотворною, штучною видумкою «загниваючого капіталізму». Це призвело до того, що радянська наука відстала на десятиліття у найперспективніших галузях знань: генетиці, кібернетиці, електроніці тощо.

Не гребував режим і втручанням в особисте життя громадян. Так, ще на початку 1947 р. вийшла спеціальна постанова Ради Міністрів СРСР, якою були заборонені шлюби між радянськими громадянами та іноземцями.

Отже, незважаючи на значну роль України у Другій світовій війні, вона й надалі залишалася цілковито залежною від союзного центру, який відмовляв їй у праві на вільний самостійний розвиток. Чи не єдиними здобутками українців у цей час стали об’єднання переважної більшості українських земель у складі УРСР та входження її у 1945 р. до складу держав-засновниць Організації Об’єднаних Націй. Членство в ООН хоча й було декларативним, та все ж нагадувало світові про існування окремого українського народу, що прагнув до волі. При всій залежності від союзних структур, саме завдяки активній діяльності республіки в міжнародних організаціях поступово утверджувалась міжнародна правосуб’єктність Української держави. За період з 1944 по 1990 рр. вона стала учасницею 156 міжнародних договорів, членом 16 міжнародних організацій, брала участь у роботі майже 60 постійних тимчасових міжнародних органів.