Предмет основ ринокової економіки (економічної теорії) та еволюція його визначення різними науковими школами.

Першим наукове визначення цього терміна дав давньо­грецький мислитель Ксенофонт, який жив приблизно у 430—355 рр. до н.е. і написав книгу "Економікос". Ця на­зва складається з двох грецьких слів — "ойкос" (дім, госпо­дарство) та "номос" (знаю, закон, правило) — і дослівно означає "мистецтво ведення домашнього господарства" або "управління домашнім господарством". Інший давньо­грецький філософ Аристотель (384—322 рр. до н.е.) в науці про багатство (економіці) вирізняв "економію" (або сукуп­ність споживних вартостей) і "хремастику" (мистецтво ро­бити гроші, збагачуватись).

У процесі постійного економічного розвитку, переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої поняття "економіка" збагачувалось, поповнювалось елементами нового змісту. Так, при переході від феодалізму до капіталізму поступово долалася замкнутість феодальних господарств (во­ни були змушені продавати частину виробленої продукції на ринку, купувати там необхідні товари тощо), формувався єди­ний національний ринок. Внаслідок цього виникла потреба у широкому тлумаченні поняття "економіка". Воно вже не обмежувалося домашнім господарством або господарством окремих господарюючих одиниць (рабовласників, феодальних маєтків та ін.), а охоплювало економіку всієї країни.

Розвиток і збагачення цього поняття відбувалися шляхом творення нових означень. Так, у 1615 р. французький учений А. Монкретьєн увів поняття "politicos" (державний, суспіль­ний), яке у поєднанні з поняттям "економіка" означало "ми­стецтво державного управління господарством". Воно відоб­ражало процес активного втручання держави в економіку в період формування капіталістичного способу виробництва (держава насаджує розвиток мануфактури, створює компанії для управління і торгівлі з колоніями та ін.). Таке втручання наприкінці XIX ст. послаблюється, і з метою його теоретич­ного відображення англійський економіст А. Маршалл вво­дить у науковий обіг поняття "економікс". Оскільки без ак­тивного втручання держави в економіку жодна країна світу за сучасних умов існувати не може, то поняття "економіка" не­достатньо відображає реалії дійсності. Але воно закріпилося насамперед у західній економічній науці й, як правило, ото­тожнюється з поняттям "політична економія".

Кожна наука має свій предмет вивчення. З іншими спорідненими науками вона пов'язана через об'єкт дослідження: наприклад, сукупність економічних наук об'єднується розглядом проблем народного господарства. Цільовою функцією кожної науки є розкриття і пізнання відповідних об'єктивних законів природи чи суспільства. Для цього вона користується набутими в процесі історичного розвитку загальнонауковими та спеціальними, притаманними лише їй методами пізнання об'єктивної реальності. Якою б розмаїтою не була людська діяльність, вона повинна мати власну основу. Такою основою є економічне життя суспільства, тісно пов'язане з потребами та інтересами людей. У перекладі з грецької слово "економіка" означає мистецтво ведення домашньо-го господарства ("ойкос" - дім, домашнє господарство; "номос" - вчення, закон). Вперше цей термін ввів Арістотель (III ст. до н. е.). Він поділив науку про багатство на економіку та хримастику. Під першою він розумів виробництво благ для задоволення потреб людей, під другою - накопичення грошей, до якого ставився негативно. Мислителі стародавнього світу робили спроби з'ясувати внутрішні підвалини економічного розвитку та формували окремі елементи економічних знань. З тих пір, як давньогрецький філософ Ксенофонт (IV-III ст. до н. е.) започаткував нову на той час еконо-мічну науку в творах "Економіка" та "Про доходи", зміст її невпізнанне змінився. По-перше, ведення господарства та управління ним здійснюються тепер не тільки в рамках сім'ї, а й у межах регіону, країни, групи держав, всього світу. По-друге, воно організується не тільки за територіальною, а й за виробничою ознакою. Отже, нині поняття "економіка" охоплює: сім'ю, підприємство (фірму); народне господарство певної країни чи його частину; сукупність взаємо-пов'язаних господарств груп країн, об'єднаних у різноманітні інтегральні організації; світове господарство як суперечливу цілісність взаємозалежних народних господарств усіх країн та їхніх об'єднань.
Економіка як народне господарство має дві сторони вираження:
по-перше, як матеріально-натуральне наповнення, по-друге, як сукупність виробничих відносин, що пов'язують процеси вироб-ництва, розподілу, обміну та споживання суспільного продукту як фази постійного відтворення економіки.
Матеріально-натуральне наповнення економіки виявляється в продуктивних силах, виробничих ресурсах суспільства, що відображають систему відносин "людина - природа". До них належить передусім робоча сила як здібність людини творити в мате-ріальній та духовній сферах. Особливо важливими її проявами є підприємницькі здібності. Робоча сила втілюється у трудових ресурсах. Це особистий фактор виробництва.
Другою складовою продуктивних сил є уречевлений фактор виробництва, тобто засоби виробництва, які людина використовує в процесі праці, спрямованої на забезпечення своїх матеріальних та духовних потреб.
Засоби виробництва поділяють на предмети і засоби праці. Перші охоплюють предмети, дані природою, та ті, що в процесі праці пе-реробляються чи обробляються з метою одержання готової про-дукції для особистого чи виробничого використання. До других належать, по-перше, машини, устаткування, інструменти та інші технічні знаряддя; по-друге, технологічні процеси та енергопоста-чання; по-третє, автоматизовані системи управління (АСУ), елек-тронно-обчислювальні машини (ЕОМ) тощо.
Центральне місце в системі засобів праці посідають накопичені людством знання. Людина живе у світі обмежених можливостей. Обмежені її фізичні та інтелектуальні здібності, час, який вона може приділити тому чи іншому заняттю, засоби, які можуть бути вико-ристані для досягнення поставленої мети. Обмеженість наявних ресурсів була і є головною й досить жорсткою умовою, яка наша-ровується об'єктивною реальністю на розміри і можливості зрос-тання особистого та суспільного багатства. Однак це стосується конкретної людини та конкретних умов існування суспільства. Щодо розвитку суспільства в цілому в історичній перспективі можливості людини необмежені. Протягом багатовікової історії людина суттєво розсунула рамки зазначених та інших обмежень. Проте перед індивідом, як і перед суспільством в цілому, завжди на кожному етапі постає проблема вибору напрямів та способів вико-ристання обмежених ресурсів. Її можна вирішувати різними мето-дами, які лежать у площині економіки. Серйозною проблемою є не тільки виробництво, а й розподіл його продуктів між різними вер-ствами населення.
Сукупність виробничих відносин у широкому розумінні представлена техніко-економічними, організаційно-економічними та соціально-економічними відносинами, Суто економічні виробничі відносини, про які йдеться при визначенні конкретного предмета економічної теорії, подані переважно організаційно-економічними та соціально-економічними відносинами. Економіка як наука, тобто як систематизоване знання про сутність економічних явищ та процесів, почала оформлятися лише в XVII-XVIII ст. паралельно з бурхливим розвитком ринкового господарства.
В економічній науці ще за часів У. Петті (XVII ст.) розпочався процес диференціації знань. Тепер це система дисциплін. Підготовка економістів в Україні сьогодні ведеться більш як з 50 спеціальностей. Є багато сучасних визначень поняття "економічна наука". Серед них головними є ті, що визначають її як науку, що вивчає: 1) умови та форми, за яких відбуваються виробництво та обмін і відповідний розподіл продуктів між людьми, про шляхи вирішення проблеми організації споживання і виробництва; 2) проблеми використання обмежених виробничих факторів (землі, праці, устаткування, тех-нічних знань), а також фінансових ресурсів для виробництва та розподілу продуктів між членами суспільства; 3) закономірності руху цін, грошей, норми відсотка, капіталу і прибутку для вироблення державою відповідної політики впливу на економічне життя тощо.
Кожний з цих підходів відображає лише певний бік економіки і тому не охоплює повністю її систему. Власне, це визначення еко-номічних наук, що вивчають різні аспекти багатогранного еконо-мічного життя. Однак усі вони підкреслюють тісний зв'язок еконо-міки з виробництвом і ринком.
Об'єктом вивчення всіх економічних наук є економіка в цілому. Якщо об'єкт вивчення для них є спільним, то предмет вивчення різний. "Сім'я" економічних наук безперервно зростає. В її струк-турі, якщо виходити з вивчення не окремих функціональних сторін чи галузей суспільного виробництва, чим займаються конкретні економічні науки, а економічної системи в цілому, економічна теорія, безумовно, займає основне місце.
Економічна історія та історія економічних учень також вивчають економічну систему в цілому, але в різних аспектах. Перша досліджує конкретні форми функціонування і розвиток економіч-них систем у різні історичні епохи з урахуванням національних, природних, політичних та інших особливостей конкретних країн (або їхніх груп). Друга аналізує відбиття у свідомості різних суспільних верств тих економічних відносин, які існують на певному відрізку часу. Історія економічних учень розкриває також об'єктивні витоки виникнення різноманітних шкіл та напрямів у еконо-мічній науці. Окрему групу утворюють спеціальні (функціональні) підрозділи економічної науки - економічна статистика, економіка праці, фінанси, кредит, грошовий обіг, бухгалтерський облік тощо.
Найбільшу групу становлять галузеві економічні науки, які вивчають специфіку вияву виробничих відносин, їхніх законів та функціональних систем (управління виробництвом, грошово-фінансо-вий механізм тощо) в різних сферах суспільного виробництва. Найзагальнішою галузевою наукою є економіка промисловості. Однак і вона поділяється на економіку хімічної, металургійної, нафтодобувної чи іншої промисловості, оскільки постійно розвивається суспільний поділ праці, відокремлюються відносно самостійні галузі виробництва і, як наслідок, все більш конкретизуються економічні дисципліни.
У зв'язку з тим що нематеріальна сфера (наука, освіта, охорона здоров'я тощо) тісно пов'язана з галузями матеріального виробництва, бере участь у розподілі, обміні та споживанні суспільного продукту, економічний бік має як матеріальна, так і нематеріальна виробнича діяльність людей. Виділяються нові галузеві економічні дисципліни - економіка сфери послуг, економіка освіти, економіка туризму тощо.
Оскільки об'єктом вивчення всіх економічних наук поряд із специфічним предметом кожної з них є відносини і зв'язки між людьми в процесі їхньої економічної діяльності, то взаємодіють і науки через обмін інформацією, використання результатів досліджень суміжних наук тощо. Методологічною основою системи економічних наук є економічна теорія.
Об'єктом економічної теорії є економіка в цілому (на мікро-макро- і глобальному рівнях). Мікрорівень економіки бере початок з сім'ї; фірма (підприємство) є його головною ланкою. Макрорівень охоплює господарство країни в цілому, а глобальний - міждержавні економічні об'єднання та світове господарство.
Багатоаспектність змісту економіки зумовлює різноманітність напрямів вивчення економічного життя суспільства: в центрі уваги постають економічні виробничі відносини, проблеми ефективності економічної системи, особливості різних систем господарювання тощо.
Важливе значення має вивчення світового досвіду розвитку економічної теорії та відповідних навчальних дисциплін. Так, розглядаючи предмет економіки, П. Самуельсон і Р. Нордхаус наголошують на тому, що люди обирають спосіб використання обмежених виробничих ресурсів для вироблення різних продуктів та розподілу їх між членами суспільства. Якщо виходити з прагматичної спрямова-ності навчального процесу, то такий підхід цілком виправданий.
Економічна теорія досліджує не тільки проблеми оптимізації виробництва при обмежених ресурсах, а й економічні форми та закономірності, в яких здійснюється суспільне відтворення в ціло-му. Водночас вчені не відкидають і політико-економічного аналізу відносин власності, оскільки економічну науку не можна звести до конкретно-економічного знання.
Термін "політична економія" щодо економічної теорії був засто-сований ще французьким меркантилістом А. Монкретьєном у праці "Трактат політичної економії", написаній у 1615 р. З грецької "по-літикос" перекладається як державний, суспільний. Отже, цей тер-мін можна трактувати як науку про ведення господарства в дер-жаві, суспільстві.
Сьогодні школа економістів Чиказького університету (США) під керівництвом відомого вченого М. Фрідмана видає "Journal of Political Economy", присвячений проблемам політичної економії. Сучасний рівень розвитку політичної економії розглядається у чоти-ритомному словнику, виданому за редакцією Дж. Ітвелла, М. Міл-гейта, П. Ньюмена "The New Palgrave. A Dictionary of Economics";London, N. Y. etc 1987 (VOL.. З, р. 906).
У підручнику "Economics", який неодноразово перевидавався в Лондоні, Нью-Йорку, Мехіко, Москві, Києві, його автори К. Р. Макконнелл та С. Л. Брю зазначають, що політеконом тепер входить як неодмінний член у вищі урядові ради.

Монументальні роботи з політекономічних засад постійно з'являються в різних країнах світу. Розвиток предмета економічної теорії в її політекономічному аспекті, як і будь-якої науки, безмежний, завершення певних його напрямів, виявів веде водночас до появи та становлення нових. Вивчення політекономічного аспекту економічної теорії означає дослідження розвитку економічних явищ і процесів через пізнання економічних виробничих відносин.
Головним завданням економічної теорії є характеристика засад економічних систем через аналіз організаційно-економічних та соціально-економічних виробничих відносин. У процесі організації виробництва виникають загальні організа-ційно-економічні відносини, які відбивають певний його рівень. Вони відображаються такими абстрактно-загальними категоріями, як праця, засоби виробництва, поділ праці тощо, і виражають систему відносин "людина - виробництво". Організаційно-економічні відносини безпосередньо пов'язані з продуктивними силами. Вони виникають з приводу трудової діяльності, кооперації праці, обміну засобами виробництва тощо. В цілому ці відносини втілені в господарській системі організації та управління економікою на різних рівнях.
Конкретні організаційно-економічні відносини відображені у господарських системах окремих галузей суспільного виробництва - економіка промисловості, сільського господарства, торгівлі, охорони здоров'я тощо. Їхню специфіку вивчають конкретні економічні науки. До загальних організаційно-економічних відносин належать форми і методи господарювання, характерні для всіх галузей економіки. Серед останніх сьогодні виділяють, по-перше, ринкову систему, в центрі якої - товарно-грошові відносини; по-друге, підприємництво, засноване на ефективному веденні господарства. Загальні організаційно-господарські відносини - це і відносини у сфері грошового обігу, ціноутворення, фінансів, кредиту, марке-тингу, менеджменту, біржової справи тощо. Саме вони, оскільки не охоплюються конкретними економічними науками, належать до загальної економічної теорії.
Соціально-економічні відносини зумовлюють систему зв'язків "людина - людина". До них належать закономірності розвитку відносин власності (передусім на засоби виробництва), тісно пов'яза-них з ними розподілу і відтворення суспільного виробництва в ці-лому як економічного кругообігу, який відбувається через виробни-цтво, розподіл, обмін і споживання продуктів і послуг. Дослідження соціально-економічних відносин розкриває соціальні можливості інтеграційних процесів у сучасному суспільстві та управлінні господарством. Це також дає можливість визначати ступінь відповідності економічної діяльності вимогам зростання суспільного багатства і пов'язаним з ним інтересам переважної біль-шості членів суспільства.
Дослідження соціально-економічних відносин показує, хто реально володіє засобами виробництва та фінансами, привласнює їх, тобто в чиїх інтересах відбувається розподіл вироблених продуктів та послуг, і, нарешті, як і скільки трудівник працює на себе та на інших членів суспільства. Економічні виробничі відносини відповідають певній формі влас-ності на засоби виробництва, що склалася історично, та діалектично взаємодіють з продуктивними силами як факторами виробниц-тва, його ресурсами.
Поняття "власність" - одне з центральних в курсі економічної теорії. Власність існує на трьох рівнях. Перший - матеріально-натуральний (заводи, ферми, лікарні, навчальні та наукові заклади тощо), другий - юридичний (правове оформлення володіння, роз-порядження ним та його використання), третій - політекономічний, який відображає реальне, а не юридичне присвоєння резуль-татів економічної діяльності.
До організаційно-економічних форм власності належать індивідуальна, колективна, державна тощо; до соціально-економічних - приватна, суспільна (остання може бути місцевого, загальнодер-жавного і навіть загальносвітового рівня), змішана. Кожна з них має свою сферу оптимального застосування. Загальним критерієм ефективності тієї чи іншої форми власності виступає міра відчу-ження виробника від засобів виробництва та його результатів. У певному суспільстві одна з форм власності є панівною. Відповідно до неї складаються соціально-економічні відносини.
Політекономічний аспект економічної теорії охоплює також аналіз економічних законів та їхньої взаємодії. Організаційно-економічні та соціально-економічні виробничі від-носини відтворюються постійно в найрізноманітніших формах і поєднаннях. Поняття, які відображають в узагальненому вигляді умови економічного життя суспільства, називають економічними категоріями (наприклад, "товар", "вартість", "прибуток", "національний доход" тощо). Економічні категорії відбивають сутність економічних явищ і процесів.
Економічні закони виявляють об'єктивні, стійкі причинно-наслідкові зв'язки як у середині виробничих відносин, економічних процесів і явищ, так і між ними, розкривають сутність зв'язків (наприклад, закони вартості, середнього або монопольного прибутку, співвідношення між складовими національного доходу). Економічні закони не можуть бути незмінними, оскільки економічні процеси не є чимось застиглим.
Розрізняють економічні закони всезагальні, загальні та специфічні. Всезагальні закони відбивають співвідношення між продуктивними силами і виробничими відносинами, їхню взаємодію. Це закони відповідності виробничих відносин характеру і рівню продуктив-них сил, економії часу, підвищення потреб тощо. Суспільному ви-робництву завжди притаманні риси виробничого процесу як тако-го, незалежно від його соціально-економічної структури. Пізнання всезагальних економічних законів допомагає осягнути фундаментальні основи та послідовність розвитку людського суспільства. Загальні закони відображають взаємозв'язок між продуктивними силами та організаційно-економічними відносинами (наприклад, закони Товарного виробництва). Специфічні закони розкривають рівень розвитку організацій-но та соціально-економічних виробничих відносин (наприклад, закони додаткової вартості, середнього або монопольного прибут-ку). Так, відносини "товар- товар" на певному етапі трансформу-ються у "товар- гроші-товар" і згодом - у "гроші-товар-гроші", залежно від ступеня розвитку суспільства. Специфічні економічні закони, з одного боку, характеризують певну економічну систему в процесі її розвитку, з іншого - окремі її сфери.
Загальною основою дії економічних законів є об'єктивна, суперечлива біосоціальна сутність людської істоти. Біологічна сутність людини відображає її об'єктивні природні характеристики. Соціальна сутність є породженням об'єктивного процесу розвитку людського суспільства. Звідси економічні закони породжуються об'єк-тивною реальністю, яка створює саму людину.Розрізняються сутність економічного закону, механізм його дії та використання. Щодо економічних законів застосовують такі категорії діалектики, як кількість і якість, зміст і форма, ціле і часткове, суперечність тощо. За певних умов людина спроможна використовувати економічні закони в своїх інтересах. Свідоме, узгоджене господарювання не-можливе без пізнання економічних законів.
Перші спроби вивчення економічних процесів та явищ були зроблені ще в працях Ксенофонта, Платона, Арістотеля, Сенеки, Юлія Цезаря, мислителів Давнього Єгипту, Китаю, Індії та ін. Формування економічної науки належить до тих часів нової історії людства, коли товарне господарство почало набувати загального характеру. Сьогодні воно охоплює сферу як матеріального (промисловість, І сільське господарство, будівництво, транспорт, торгівлю, комунальне господарство, побутове обслуговування), так і нематеріального виробництва (охорону здоров'я, освіту, наукове консультування тощо).
Оскільки товарні відносини охопили передусім сферу торгівлі, то й першою в нові часи (XV--XVII ст.) склалася школа меркантилістів (від італ. mercante - торговець, купець}. Вона ототожнювала багатство з грошима, золотом, нагромадження яких у той період відбувалося через торгівлю. Меркантилісти виходили з того, що джерелом багатства суспільства є торгівля.
У XVIII ст. виникла школа фізіократів. Її представники Ф. Кене та П. Буагільбер перенесли питання про походження багатства із сфери обігу в сферу виробництва. Однак вони вважали, що багатство створюється лише в сільському господарстві. А вже в працях таких видат-них представників класичної політекономії, як У. Петгі, А. Сміт, Д. Рікардо, С. Сісмонді, головним об'єктом дослідження стало саме виробництво, незважаючи на його галузеві особливості. Велике зна-чення мали праці А. Сміта "Дослідження про природу та причини багатства народів" (1776) і Д. Рікардо "Начала політичної економії та оподаткування" (1817). А. Сміт і Д. Рікардо виявили, що прибуток підприємця втілює неоплачену працю найманих робітників. Д. Рікардо відкрив закономірність, яка виражає співвідношення між оплаченою (заробітна плата робітників) та неоплаченою працею (прибуток підприємця), і довів, що прибуток високий або низький у тій самій пропорції, в якій низька або висока заробітна плата. Отже, класичою політекономією було започатковано трудову теорію вартості.Предмет економічної науки(А.Сміт) - економічний розвиток суспільства і зростання достатку. Предмет економічної теорії(Дж. Кейнс) - система ринкових економічних відносин не є саморегулюючою, а вимагає втручання держави.Предмет політекономії(Сісмонді) - матеріальний добробут людей, оскільки він залежить від держави. Подальший розвиток економічної теорії відбувався за двома основними напрямами. Марксистський аналіз завершив створення розпочатої класиками теорії трудової вартості.
На основі поданого К. Марксом двоїстого характеру праці, що міститься в товарі, та всебічного обґрунтування поняття додаткової вартості, яке набуло пріоритетного значення в дослідженнях його численних послідовників в усьому світі, було розкрито економічну сутність теорії експлуатації людини людиною. Головна праця К. Маркса "Капітал" (т. 1, 1867) стала віхою в історії.
Іншим шляхом розробки економічної теорії, що знайшов своє концентроване вираження у роботах А. Маршалла та його послідовників, стало пріоритетне дослідження проблеми економічної ефективності з використанням теорії граничної корисності. Основну працю А. Маршалла "Принципи економіки (економікс)" було видано в 1890 р.
Важливе значення у розробці економічної теорії відіграла праця Дж. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей" (1936), у якій значне місце відведено дослідженню державного регулювання економіки. Суттєві доробки в економічну теорію внесли радянські економісти з дослідження проблем економічного планування та соці-ального захисту населення. Ці доробки після тривалого соціального громадянського напруження були відповідно використані західними суспільствами завдяки їх відкритому характеру. Водночас занепадаюча командно-адміністративна система не тільки губила такі доробки, а й не в змозі була в силу наростання свого закритого характеру використати найкращі здобутки ринкової економіки.
У другій половині XX ст. в країнах розвиненої ринкової економіки поряд з марксистською економічною думкою дістали подальший розвиток такі концепції економічної теорії, як інституціоналізм, неоконсерватизм, неокласицизм, неолібералізм, новий лівий радикалізм тощо. Водночас у колишніх колоніальних та залежних країнах, виходячи з потреб їхнього розвитку, набули значного поширення теоретичні концепції, спрямовані на вироблення практичних рекомендацій щодо досягнення економічної незалежності. Серед них концепції колективного самозабезпечення, спирання на власні сили, експортної, імпортозамінюючої економіки тощо.
З кінця 70-х років у Китаї, а з початку 90-х років - у країнах Східної Європи та державах, що утворилися на території колишнього СРСР, розпочався активний перехід від адміністративно-командної економіки до ринкових відносин. У цих країнах також розвиваються ринкові концепції. Серед них є такі, що проголошують необхідність використання загальнолюдських цінностей з урахуванням місцевих особливостей, і такі, що механічно запозичують досвід західних країн.
Більшість послідовників економічного вчення К. Маркса, які назвали себе марксистами, головну увагу сконцентрували на розкритті сутності експлуатації та на створенні умов переходу до безринкового господарства в післяреволюційний, час. Головний шлях розвитку суспільства вони вбачали у швидкому переході до нового устрою, що має всіляко підштовхуватися державним насильством. Історичний же досвід свідчить, що перехід до нового суспільного ладу відбувається не через політичне насильство, а через виникнення нових економічних відносин на основі розвитку продуктив-них сил та еволюцію організаційно-економічних і соціально-економічних відносин. Наукові послідовники К. Маркса не відкидали і значення дослідження та розкриття поряд із соціально-економічними й організаційно-економічних проблем зростання багатства суспільства, особливо за післяреволюційних умов.
Представники іншого напряму, виходячи з концепції обмеженості факторів виробництва (передусім землі, праці, капіталу), головну увагу зосередили на питаннях використання останніх для одержання прибутку, економічного зростання в інтересах підприємців - власників засобів виробництва. Однак історичний розвиток довів важливу роль соціальних питань, тому вчені все частіше були змушені вдаватися до розгляду в економічній теорії питань соціально-економічних відносин, хоча й оцінювали їх здебільшого як похідні від організаційно-економічних.
Межею, що поділяє означені дві течії в політичній економії, є проблема форм власності. Перша відстоює та обґрунтовує суспільну власність як потребу економічного розвитку, друга - приватну. Історичний же досвід свідчить, що обидві форми у своїй багатогранності можуть сприяти соціально-економічному прогресу, а разом з ним і загальному розвитку суспільства в цілому та кожної окремої людини. Проблема полягає не в самих формах власності, а в тому, як вони співіснують згідно з конкретними умовами та ступенем розвитку суспільства, зокрема його продуктивних сил. Слід зазначити, що проблема розвитку товарного виробництва, його ролі та значення, яка тісно пов'язана з проблемою форм власності, також займає важливе місце у розмежуванні двох сторін розвитку економічної теорії. На сучасному етапі державне регулювання економіки має поєд-нуватися з ринковим через різні форми суспільної та приватної власності. Нині не можна ставити в центр уваги лише питання трудового походження вартості чи організації ефективного функціонування господарства. Лише діалектичне поєднання їх дає можливість розкрити економічну теорію в усій її багатогранності. Одвічним є питання, як забезпечити зростання суспільного багатства та його використання в інтересах тих, хто його створює.
Отже, предметом економічної теорії в її політекономічному аспекті є вивчення економічних виробничих відносин в їх взаємодії з продуктивними силами та організацією управління і ефективного ведення господарства як чинників суспільного багатства.