Економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільств Європейської цивілізації.

Посилене державне втручання в економічне життя по­яснювалося суто практичними міркуваннями без відповідної теоре­тичної бази. Опублікувавши 1936 р. книжку «Загальна теорія зайня­тості, процента та грошей», англійський економіст Дж. М. Кейнс створив цю теоретичну платформу і став ідеологом нового напрям) у буржуазній економічній науці, котрий обґрунтовує неможливість саморегулювання капіталістичної економіки на макрорівні та необ­хідність державного втручання в економічні процеси.

Кейнсіанство — одна з провідних течій сучасної економічної ду­мки. Свою назву отримала від автора основних її концепцій — Джона Мейнарда Кейнса (1883 — 1946), англійського економіста, державного й політичного діяча.

Кейнсіанська революція поклала край досі неподільному пану­ванню доктрини «дайте змогу робити, дайте змогу іти» — цього полум'яного заклику економістів XVIII ст., звернутого до держави. Це була справжня революція в економічному мисленні: відбулася раптова й дивовижно швидка трансформація усієї теоретичної сфери, включаючи метафізичне «бачення» економічного процесу, з якого починалися всі попередні теорії. Кейнс збудив віру в те, що уряди можуть ліквідувати депре­сію та безробіття, регулюючи державні витрати та податки.

Поява концепції Кейнса закономірно породила великий резонанс у капіталістичному світі та справила значний вплив на дальший роз­виток економічної теорії і економічної політики. Найбільш активні її прихильники зв'язують цю модель з початком нового етапу в розви­тку економічної науки.

Кейнсіанство зайняло провідне місце в політекономії в багатьох країнах розвинутого капіталізму, особливо у США та Англії, і три­валий час зберігало свої позиції. Послідовники Кейнса висунули три проблеми, які мають відносно самостійний характер: проблему ди­намічної рівноваги, проблему тривалих відхилень від стану динамі­чної рівноваги та проблему короткотривалих відхилень, або цикліч­них коливань. Теорії, що виникли як результат дальшого розвитку теорії Кейнса, називають неокейнсіанством.

У США ідеї Кейнса розвивали ще у 30-ті рр. його американські послідовники і передовсім економісти Гарвардського університету Е.Хансен та С. Харріс, Елвін Хансен (1887—1976) вів у Гарвард­ському університеті спеціальний семінар, який відвідували визначні урядові чиновники та бізнесмени. Цей семінар відіграв важливу роль у поширенні кейнсіанських ідей у США.

Характерною рисою економічних теорій післякейнсіанського пе­ріоду є те, що у поясненні найважливіших економічних проблем чі­льне місце надається інвестиціям. Послідовники Кейнса виходять з того, що причина циклічності, а водночас і причина періодичних криз та безробіття полягає у «коливаннях динаміки інвестицій». «Приватні інвестиції та державні витрати — ось ті сфери, де слід переважно шукати пояснення змін зайнятості та доходів», — указу­вав Хансен. Західні теоретики надають капіталовкладенням власти­вість своєрідної незалежної змінної, від якої залежать інші змінні.

Розвиток неокейнсіанської теорії циклу зв'язують з іменами та­ких відомих економістів, як Р. Харрод, Ц. Самуельсон, Д. Хікс. У праці самого Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процента та грошей» проблема циклу відсутня. У книжці є лише певні вказів­ки на причину криз — зниження норми прибутку, посилене пси­хологічними обставинами. Неокейнсіанці не заперечували циклі­чності капіталістичної економіки, але розглядали її як власти­вість, притаманну будь-якій динамічній системі. Вони прагнули знайти причини коливальних рухів економіки та встановити ха­рактер дії механізму переходу однієї фази в іншу на підставі ен­догенних факторів, використовуючи при цьому кейнсіанські кате­горії «граничної ефективності капіталу», «функції споживання», «поєднання мультиплікатора та акселератора». Взаємодія цих ен­догенних факторів спричиняє спади і створює можливості для піднесення. Сповільнення приросту споживання впливає на дохід, а це, у свою чергу, призводить до зменшення приросту інвести­цій і т. д.

Значне місце в концепції американських неокейнсіанців нале­жить так званим вбудованим стабілізаторам, тобто автоматичному застосуванню податкової та бюджетної політики для регулювання циклу. На їхню думку, за умов швидкого економічного зростання необхідно підвищувати податки, щоб ослабити функцію «спожи­вання» та стримати інвестиції, а у період спадів, навпаки, знижувати податки та збільшувати витрати, не оглядаючись на дефіцит бюдже­ту, штучно підтримуючи попит. Одним із факторів, який також по­винен сприяти зростанню попиту, є державне споживання, зокрема військові закупівлі.

Поруч з неокейнсіанством виникли й інші різновиди теорій дер­жавного регулювання, на котрі вчення Кейнса справило значно менший вплив. До них належить передовсім так звана стокгольмсь­ка школа. Представників цієї економічної течії неправомірно було б називати послідовниками Кейнса, оскільки ще в 30-ті рр. група мо­лодих шведських економістів незалежно від нього дійшла аналогіч­них висновків. Під час економічної кризи 30-х рр. Швеція, як і бі­льшість країн світу, опинилася на межі фінансового краху. Витрати на інвестиції почали скорочуватись і згододо зовсім зникли. Рестриктивна грошова політика (обмеження грошових емісій, скорочення кількості грошей в обігу) знизила купівельну спроможність насе­лення і сприяла зростанню безробіття.

Проте криза в Швеції була менш тривалою, ніж в інших країнах, оскільки структурна перебудова національної економіки на той час розпочалася. Нові перспективні галузі промисловості з використан­ням новітніх технологій забезпечили Швеції швидке нарощування економічного потенціалу, і через два роки країна перейшла до екс­пансіоністської політики. 1932 р. на виборах до парламенту перемо­гли соціал-демократи завдяки дуже вдалій програмі економічного відродження.

Економічна програма шведської соціал-демократії базувалася саме на ідеях стокгольмської школи політичної економії, основними представниками якої були Ерік Ліндаль (1891—1960), Гуннар Мюр-даль (1898—1987), Бертіль Улін (1899—1979), Ерік Лундберг (1902—1987). їхня теоретична концепція аналогічна висновкам Кейнса. Так само як і Кейнс, шведські економісти були впевнені, що існує ефективний спосіб розв'язання основних проблем економіки. Суть його полягає в тім, що держава повинна втручатися в госпо­дарське життя і проводити активну економічну політику з метою лі­квідації розривів безробіття та інфляції. Основним об'єктом держа­вного втручання є сукупний обсяг попиту.

Е. Ліндаль та Г. Мюрдаль побудували модель грошового обігу, яка демонструвала залежність економічної рівноваги від викорис­тання грошових ресурсів, зокрема від заощаджень споживачів. Б. Улін обґрунтував необхідність державних інвестицій і громадсь­ких робіт як засіб від безробіття. А інший представник стокгольмсь­кої школи Е. Лундберг побудував спеціальні моделі для аналізу ве­личини розривів безробіття та інфляції.

Розроблену на засадах економічних концепцій стокгольмсь­кої школи програму шведської соціал-демократичної партії було покладено урядом в основу формування економічної політики 30-х рр. її основні положення базувалися на таких принципах: сильна держава регулює економічний процес, використовуючи для цього механізм саморегулювання, передовсім грошову сфе­ру; перспективний напрям розвитку — від економіки пропозиції до економіки попиту; соціальна сфера базується на сильній та стабільній економіці, її розвиток регулюється й контролюється державою.

Цю політику проводило і контролювало міністерство фінансів Швеції, що його очолював Ернст Вігфорс (1881—1977). Вігфорс визнав слушність того, що державні інвестиції і громадські роботи можуть підвищити купівельну спроможність населення, зменшити масштаби економічної кризи і послабити соціальне напруження.

Ці ідеї вперше було відображено в проекті бюджету 1933 р., а Гуннар Мюрдаль у додатку до нього подав теоретичне обгунтування Нової «антициклічної» фінансової політики. Швеція, таким чином, стала першою в світі країною, що обрала шлях активної політики стабілізації.

Іншим прикладом поширення ідей кейнсіанства є програмування капіталістичної економіки, індикативне планування, що набуло роз­витку у Франції, де після другої світової війни державне регулюван­ня економіки здійснювалося в широких масштабах.

Французьку концепцію індикативного планування опрацював Франсуа Перру. Не заперечуючи значення ринкового механізму та конкуренції у регулюванні капіталістичної економіки, прихильники концепції індикативного планування переважного значення надава­ли державному регулюванню через програмування економічного розвитку країни. Основу такого програмування становила система національних рахунків та державних планів індикативного (рекоме­ндаційного) характеру. Розробку та прийняття національних планів розвитку необхідно здійснювати, на думку Перру, за допомогою уз­годжень, компромісів та «соціальних діалогів» різних класів. Така система індикативного планування включала механізм як коротко­строкового (кон'юнктурного), так і довгострокового (структурного) регулювання національної економіки.

Концепція Перру справила значний вплив на практичну реаліза­цію програмування економіки Франції. 1947 р. було прийнято пер­ший п'ятирічний план. Така практика тривала й у наступні роки.