РОЗВИТОК ХІРУРГІЇ В УКРАЇНІ

У Київській Русі медицини, яку б очолювали лікарі, не було. У містах серед представників різних професій були особи, які займалися лікуванням. Для більшості з них воно було не основним, а додатковим заробітком. Лише із збільшенням населення міст (за часів найбільшого розвитку населення стародавнього Києва досягло 100 тисяч) з'явився попит на медичну допомогу, що сприяло виділенню значної кількості людей, для яких лікувальна справа стала основною професією, частіше спадковою. Основою знань цих лікарів - ремісників був віковий досвід народної емпіричної медицини з елементами містичного характеру. Вже у ці часи окремі з них "спеціалізувалися" на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші — на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, родопомочі тощо.

У ранніх збірниках законів ("Руська правда", XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікування.

Поруч із лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих княжих дворах, у великих містах практикували й приїжджі лікарі - чужинці з країн Заходу і Сходу. Вони знайомили наших лікарів з лікувальними методами своїх країн і в свою чергу запозичали наші терапевтичні засоби, зокрема застосування лікарських рослин.

Належну увагу лікарській справі приділяла княгиня Ольга. Вона заснувала в Києві лікарні, а догляд за хворими доручила жінкам. Князь Володимир Великий у 996 р. та князь Ярослав Мудрий у 1096 р. закріпили право лікувати за монастирями. За грецькими зразками при монастирях і великих церквах, передусім при Києво-Печерському монастирі, влаштовуються притулки для хворих та інвалідів. Серед монахів виділяються особи, які спеціально присвячують себе піклуванню про хворих і їх лікуванню. Звичайно, вони найпершими ліками вважали молитви, але вдавалися й до засобів народної медицини. "Києво-Печерський патерик" доніс до нас відомості про монаха Агапіта, що в XI ст. лікував у Києво-Печерській лаврі.

Першим визначним лікарем-жінкою України була онука Володимира Мономаха — Євпраксія Мстиславівна, яка народилася у 1108 р., виховувалася при княжому дворі і здобула енциклопедичну освіту. Вона почала свою лікарську діяльність молоденькою дівчиною і успішно лікувала хворих з усього Києва. Після одруження з візантійським царевичем у 1152 р. вона продовжувала свою медичну освіту, навчаючись у найкращих лікарів Візантійської імперії. Свій досвід і знання Євпраксія виклала у науковому трактаті "Мазі" та першій в Русі науковій праці, написаній українською мовою, яка є своєрідною енциклопедією тодішніх медичних знань. Тепер ця книжка зберігається в бібліотеці Лоренцо Медічі у Флоренції в Італії.

У часи розквіту в Київській Русі були й спеціальні праці медичного змісту, в яких подавалися відомості про лікування хвороб, виходячи як з багатовікового емпіричного досвіду нашого народу, так і з писемних джерел стародавніх учених, які потрапляли до нас з інших країн.

Найдавнішим випадком хірургічного лікування, що згадується у писемних джерелах, є "рєзаньє желве", тобто вирізування пухлини, зроблене у 1076 р. Святославу Ярославичу.

У XIII ст. у Львові, який не був окупований татаро-монголами, медицина розвивалася далі, організувалися перші громадські лікарні. У XIV ст. в Русі склалися відносно сприятливі умови для розвитку медицини.У XV ст. починають готувати лікарів у Краківському університеті, а пізніше — в Замойській академії (в м. Замості поблизу Львова). При академії був шпиталь на 40 ліжок. Замойська академія проіснувала 190 років. Незважаючи на скромні можливості медичних факультетів Кракова і Замостя, вони відіграли позитивну роль у поширенні наукових медичних знань серед населення наших земель. Кількість випускників цих шкіл, особливо українців і білорусів, була невеликою. Окремі з них, отримавши звання ліценціатів медицини, продовжували своє навчання в університетах Італії, де здобули вчений ступінь доктора медицини. Серед них Юрій Котермак-Дрогобич, Георгій Франціско Скорина, Пилип Ляшковський. У 1445 р. у Львові було обладнано першу в Україні аптеку. У XVII ст. такі аптеки відкрито в Чигирині, Києві, Ніжині. Першим вищим навчальним закладом в Україні була Києво-Могилянська колегія, яку заснував у 1671 р. Петро Могила шляхом об'єднання школи Київського братства зі школою Києво-Печерської лаври. У 1701 р. вона стала Київською академією. Багато її вихованців були відомими вченими, засновниками медицини, зокрема Нестор Максимович-Амбодик, Андрієвський, Шумлянський. Збільшується кількість шпиталів та лікарень, відкриваються урядовий військовий шпиталь у Києві, державні лікарні в Кременчуці, Полтаві, Ромнах, Лубнах.

У королівській Польщі і підлеглих їй українських землях лікарська справа була поза увагою і контролем державної влади. Широкі маси населення обслуговували не дипломовані лікарі, а лікувальники-ремісники, відомі під назваю цирульників.

У Київському центральному архіві зберігається копія статуту цеху цирульників XVIII ст. У ньому обсяг їх діяльності окреслювався так: "Оное мастерство цирульников имеет стоять в том: бреить, кров жилную и зашкурную пускать, раньї гоить рубаньїе и стреляньїе, а особенно в вьірьгоании зуба и в излечении французской и шолудной болезней, в поставке крастером и шлифовании бритов". Як бачимо, вся травматологія, лікування венеричних, шкірних хвороб, захворювання зубів були в компетенції цирульників.

Крім цехових цирульників, у великих селах медичною практикою займалося багато осіб, які в цехи з тієї чи іншої причини не входили. Називали їх "партачами" (приватниками). Між цими групами постійно велася боротьба. Після скасування кріпацтва справа медичної допомоги сільському населенню була зосереджена в земських управах, де керівна роль належала поміщикам-дворянам. В Україні земство спочатку було введене на лівобережжі і тільки в 1905 р. — на правобережжі. Значне поширення в селах різних епідемічних захворювань, велика смертність населення, особливо дітей, змусили новостворені земські управи звернути увагу на медичну справу. Для обслуговування сільського населення стали запрошувати лікарів. Вони повинні були подавати медичну допомогу з усіх галузей медицини, в тому числі й хірургії. Лікарі ці пізніше сформувалися у таких видатних хірургів, як О. Богаєвський, Б. Козловський, Л.Малинівський.

Караваев Скліфосовський Волкович Володимир Афанасійович Микола Васильович Микола Маркіанович 8.07.1811 — 3.08.1892 25.03.1836 – 30.11.1904 9.12.1858 – 11.07.1928

У 1805 р. Східна Україна дочекалася свого власного університету, який відкрили в Харкові. До його складу входив медичний факультет. У 1834 р. відкрито університет у Києві. Тут у 1844 р. організовано перші терапевтично-хірургічні клініки. У складі професорів медичного факультету Харківського університету в першій половині XIX ст. було мало видатних фахівців. Більшість із них були посередніми викладачами, які обмежувалися читанням лекцій за записками, зміст яких не змінювався багато років, дисципліни викладались лише теоретично. Ще у 1850—1855 рр. патологію, хірургію викладали латинською мовою, що утруднювало засвоєння цих дисциплін студентами. Такі лекції вони мало відвідували. У лекційному журналі викладача патології і терапії професора І. Рейпольського є такий запис: "Лекція відбулася, але слухачів не було".

У другій половині XIX ст. хірургічні клініки медичних університетів Харкова і Києва стають справжніми осередками хірургічної науки і практики в Україні. Викладання хірургії тут пов'язане з іменами таких відомих учених, як В. Грубе, В. Караваєв, Ю.Шимановський, М.Волкович та ін. У 1865 р. відкрито університет в Одесі.

Через шість років після заснування у Київському університеті було відкрито медичний факультет. Організовано терапевтичну і хірургічну клініки на 20 ліжок кожна, що відразу позитивно позначилося на діяльності новоствореного факультету. А найголовніше — провідні кафедри медичного факультету очолили видатні вчені.

Протягом 48 років кафедру хірургії на медичному факультеті при Київському університеті очолював учень М. Пирогова В. Караваєв. У співдружності з В. Караваєвим працював талановитий хірург і вчений Ю. Шимановський, який викладав хірургічну анатомію і оперативну хірургію. Серед керівників хірургічних кафедр Київського університету слід назвати М. Волковича. Він був організатором і головою Київського хірургічного товариства. Широко відомим став вихованець Харківського університету хірург-новатор Аполінарій Підріз. Він був піонером хірургії серця. А. Підріза слід вважати одним із зачинателів поєднання асептики і антисептики. На медичному факультеті Одеського університету працювали такі видатні вчені-хірурги, як К. Серапін, М. Лисенков, К. Сапєжко, А. Щоголів. Після 1917 р. в Україні розгортається будівництво мережі лікувальних і профілактичних закладів. У 1930 р. у Харкові, а в 1934 р. у Києві було організовано інститути переливання крові. У них розроблялися проблеми консервування крові, вивчалися терміни життєздатності еритроцитів, лейкоцитів, уперше встановлено важливість визначення резистентності еритроцитів як біологічного критерію збереження консервованої крові.

У країні організовуються нові хірургічні школи, пов'язані з іменами таких видатних хірургів, як М. Волкович, О. Кримов, О.О. Вишaневський, Б.В., І. Іщенко, М. Коломийченко та ін. Українські хірурги поряд із хірургами інших національностей брали активну участь у героїчній боротьбі нашого народу з фашистською Німеччиною. Завдяки їхній самовідданій праці 72 % поранених вдалося повернути в ряди бійців. Організація медичної допомоги проводилася на фронтах за етапним принципом, уперше розробленим в період першої світової війни професором військово-медичної академії у Ленінграді В. Оппелем. У роки Великої Вітчизняної війни видатну роль у керівництві хірургічною роботою відіграли головний хірург Радянської Армії М.Бурденко, Радянського флоту — Ю. Джанелідзе, фронтів і армій — М. Єланський, П. Купріянов, М. Ахутін, С. Банайтіс, І.М. Іщенко. Проте основний тягар праці винесли на своїх плечах тисячі рядових ме­диків, які під обстрілом ворога виконували складні хірургічні операції. Сотні тисяч поранених зобов'язані своїм життям саме цим мужнім людям.

Важливу роль у діяльності воєнно-санітарної служби, в організації лікування та обслуговування поранених відіграли радянські жінки (40 % фронтових лікарів, 43 % фельдшерів, 40 % санінструкторів та санітарів).

Після війни в Україні сформувалося багато наукових шкіл, які внесли значний вклад не лише у вітчизняну, але й у світову медицину. Все це сприяло розвитку хірургічної техніки, розширенню діапазону оперативних втручань. У 1957 р. видатним хірургом М.М. Амосовим було створено у Києві перше відділення серцевої хірургії, у 1983 р. — організовано НДІ серцево-судинної хірургії. Операції на серці почали виконувати в Київському НДІ клінічної і

Микола Михайлович АМОСОВ 6.12.1913 - 12.12.2002

експериментальної хірургії, клініці торакальної хірургії Львівського медичного інституту, Харківському НДІ загальної і невідкладної хірургії, хірургічній клініці Донецького медінституту. М. Амосов вніс великий вклад і у розвиток легеневої хірургії в Україні, організувавши у 1952 р. в Києві спеціалізовані відділення, а в 1955 р. — першу в Україні кафедру торакальної хірургії. Науково-методичним центром трахеобронхіальної хірургії стала кафедра пульмонології Київського інституту вдосконалення лікарів.

У 50-х роках починається формування анестезіологічної служби в Україні. При провідних хірургічних клініках організовуються анестезіологічні центри. У 1957 р. кафедру торакальної хірургії було перетворено на кафедру торакальної хірургії і анестезіології Київського інституту вдосконалення лікарів, яку очолив професор А.І. Трешинський. Удосконалились за останні десятиріччя діагностика та хірургічні методи лікування захворювань органів черевної порожнини.

У 1965 р. було організовано КНДІ захворювання нирок і сечовивідних шляхів (урології), який став науково-організаційним центром урологічної допомоги в республіці. Його очолює академік О.Ф. Возіанов, президент Академії медичних наук України.

Гнійна хірургія знайшла розвиток у роботах відомого вченого В.Ф. Войно-Ясенецкий. Поряд із хірургічною діяльністю, велику увагу він приділяв

Лука Войно-Ясенецький 27.04.1877 – 11.06.1961

духовному наставництву. У 1921 р. ставши архієпископом Сімферопольським і Таврійським, він продовжує багато оперувати, консультує і навчає лікарів. Крім того, сумлінно виконує свої обов'язки як архієпископ. Його роботи внесли багато нового в проблему гнійної хірургії.

За релігійні переконання вчений був переслідуваний радянською владою, неодноразово арештовувався, сидів у тюрмі, був у засланні. Помер архієпископ Лука у 1961 р. на 85-му році життя. Похований в Сімферополі на міському кладовищі.