Концепція правової держави: історія виникнення та розвитку

Пошук шляхів втілення ідеї про щастя на землі, свободу від страху і злиднів здійснювався протягом всієї історії. Писалися трактати, народжувалися теорії, щось вмирало, але найцінніше, найсуттєвіше відбиралося і зберігалося, щоб з часом з цих розрізнених фрагментів людство реалізувало свою споконвічну мрію про найкращий державний6н устрій. У процесі цього пошуку важливе місце займають реформи Солона і виведена Протагором формула про те, що мірою усіх речей є людина, і вчення Аристотеля, який виголосив, що держава, яка складається з “середніх людей”, матиме найкращий державний устрій, а закон має панувати над усім. Сприйнята була і думка Цицерона про те, що народ — це не будь-яка спільність, а спільність людей, пов’язаних між собою згодою в питаннях права і єдністю інтересів. Особливу роль відіграло і християнство, яке виголосило принцип рівності людей незалежно від соціального стану і національності, що стало основою для утвердження поваги людей один до одного.

Проте впродовж тривалого часу такі теорії залишались переважно літературним явищем. Ситуація докорінно змінилася наприкінці XVIII століття, коли з’являються політико-правові концепції, яким була притаманна докладна теоретична розробка питання про цілі суспільства і засоби їх досягнення, про співвідношення держави і права, держави, суспільства та індивіда. Особливе місце серед них посідає вчення про правову державу, історія утвердження якого ілюструє певні етапи в процесі розвитку державності Нового і Новітнього часу в країнах Європи і Північної Америки.

Термін “правова держава” (Rechtstaat) в науковий обіг увійшов на початку ХІХ століття. Вперше його було вжито у працях К. Т. Велькера (1813 р.) та Р. фон Моля (1833 р.), що відкрило шлях для широко використання даного терміну в філософській та політико-правовій думці. Однак, не дивлячись на досить пізню його появу, зачатки відповідної теорії у вигляді окремих ідей і принципів існували здавна.

Гуманістичні ідеї античних філософів були суттєво розвинуті у працях таких видатних мислителів епохи Відродження, як Г. Гроцій, Дж. Локк, Ш. Мотеск’є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Вони безпосередньо підготували становлення теорії правової держави, яка на момент свого започаткування стала символом протесту проти теорії і практики поліцейської держави.

Поліцейська держава (Polizeistaat), найбільш відомим представником якої був Х. Вольф, була започаткована наприкінці XVII століття і об’єктивно сприяла виникненню теорії освіченого абсолютизму. Розпочавши з охорони безпеки, привласнивши в подальшому виключне право здійснювати повноваження щодо забезпечення суспільного добробуту, ця держава з часом закономірно вдається до крайнощів поліцейської регламентації. Перебравши на себе керівництво всіма видами людської діяльності, вона паралізує розвиток громадянського суспільства, процес звільнення особистості від всебічного піклування з боку влади. У наш час поліцейську державу заведено розглядати як ідеальний тип для протиставлення правовій державі.

Критики поліцейської держави ставили перед собою завдання, з одного боку, щодо вирішення питання стосовно визначення кордонів діяльності державної влади, меж її втручання у приватну сферу, а з іншого — надання індивіду статусу громадянина і суб’єкта права.

В епоху переходу від феодалізму до капіталізму вирішального значення набувають проблеми політичної влади та її поділу. Виразником правових уявлень буржуазії був англійський мислитель Дж. Локк, який обґрунтував правовий принцип індивідуальної свободи як свободи слідування власному бажанню в усіх випадках, коли цього не забороняє закон. У його трактуванні ідея панування права повинна була втілитися в державі, в якій здійснено поділ влади на окремі гілки. При цьому передбачалося, що діяльність кожної з них повинна бути обмежена законом, який відповідає природному праву і забезпечує невід’ємні права і свободи індивіда. Висловлені Дж. Локком ідеї були розвинуті Ш. Монтеск’є у творі “Про дух законів” і трансформовані у принцип поділу влади, що розглядається як одна з найважливіших засад правової державності.

Невід’ємним елементом теорії правової держави є також розроблена Ж.-Ж. Руссо концепція народного суверенітету, що заснована на ідеї, згідно з якою держава виникає внаслідок суспільного договору, а відтак перебуває на службі у суспільства.

Сформульовані Дж. Локком, Ш. Монтеск’є та Ж.-Ж. Руссо ідеї починають сприйматися і використовуватися в практиці державного будівництва ще наприкінці XVIII століття, свідченням чого стає Конституція США 1787 року і Французька Декларація прав людини та громадянина 1789 року, а також ряд інших правових актів.

Батьком теорії правової держави традиційно прийнято вважати німецького філософа І. Канта, хоча він і не вживав терміну “правова держава”, а обґрунтовував ідею правового державного влаштування. Державу він розумів як єднання певної кількості людей, які підпорядковані законам. Створення юридично завершеного поняття правова держава пов’язане з ім’ям іншого німецького мислителя Р. фон Моля, який визначив правову державу як конституційну, що заснована на конституційному закріпленні прав і свобод людини, на забезпеченні їх судового захисту.

Одним із варіантів теорії правової держави прийнято вважати концепцію панування права, яка розроблялася і реалізовувалася в країнах англо-саксонської політико-правової традиції. На відміну від свого континентального аналога, в якому наголошується на забезпеченні передусім правопорядку, в даній концепції увага зосереджується на ідеях обмеження влади держави, забезпечення розвитку вільного правового суспільства, становлення і функціонування сильного і незалежного суду, що стоїть між особистістю і владою.

Загальновідомо, що теорія, якщо вона претендує на вирішення найбільш актуальних проблем суспільного життя, має спиратися на історичні національні традиції. Їх наявність значною мірою обумовлює успіх реалізації такої теорії. Стосовно правової держави можна констатувати, що в Україні такі традиції існують. У розвиток вчення про правову державу наприкінці XІХ — на початку ХХ століття зробили свій внесок і українські філософи та юристи (М. Драгоманов, С. Котляревський, М. Палієнко та ін.). Постановці питання про необхідність розбудови державного ладу України відповідно до принципу правової держави сприяло усвідомлення суспільством думки про необхідність обстоювання основних прав і свобод людини, підкорення держави праву тощо. Такі зміни в суспільній свідомості стали можливими завдяки філософським пошукам і діяльності Г. Сковороди, Т. Шевченка, М. Драгоманова, М. Палієнка, М. Грушевського, В. Вінниченка та інших. Одні з них більше акцентували увагу на праві кожної людини на гідні умови життя, відстоюючи ідею активного втручання держави в соціальні відносини. Інші, навпаки, піддавали критиці саме прояви патерналістської турботи держави про своїх громадян і передусім надавали пріоритетного значення свободі особистості, принципу формальної рівності. Так, М. Драгоманов у своєму проекті “Вольный союз — вільна спілка” наголошував на ідеях про пріоритетне значення прав і свобод людини, на критиці централізму і відстоюванні ідеї про розвиток місцевого самоврядування Відстоював він і думку про те, що між природним правом як морально-ціннісним регулятором і правом чинним — “громадянськими законами”, має бути “спорідненість”, а здобуття державності нерозривно пов’язане з додержанням прав людини. Обґрунтування взаємозв’язку між громадянськими і природними правами і свободами людини, яке здійснив М. Драгоманов, стало суттєвим оновленням західних ліберальних вчень. Він зокрема довів, що людина не може відчувати себе по-справжньому вільною тоді, коли пригнічується весь народ. Без задоволення національних прав людини не може бути й мови про свободу і розвиток людської особистості. Наголошував М. Драгоманов і на необхідності поділу влади в державі, підкреслюючи, що належний захист прав і свобод людини може забезпечити тільки незалежна судова влада, урівноважена з законодавчою і виконавчою.

У ХХ столітті окремі положення ліберальної концепції широко застосувавалися в практиці багатьох політичних сил. Так, ідеї, що становлять зміст теорії правової держави, чітко простежуються в проектах Конституції УНР — “Проект Правительственної Комісії по розробленню Конституції Української держави” і в проекті професора О. Ейхельмана. Аналіз їх положень, взятих у своїй єдності і взаємозв’язку, дозволяє зробити висновок про те, що конституційні проекти УНР містили в собі більшість принципів і положень, які становлять зміст правової держави.

У роки радянської влади ідея правової держави в Україні піддається ніщивній критиці і характеризується як буржуазна. Проте у працях українських правознавців, які були змушені емігрувати за кордон, ця ідея продовжувала розвиватися. Так, С. Дністрянський у роботі “Загальна наука права і політики” (Прага, 1923 р.) писав, що правова держава — це держава, яка має на меті стати осередком усього права, організувати загальну охорону громадян та налагодження всього адміністративного апарату якраз для того, щоб право мало свою вихідну точку.

Повернення вітчизняних правознавців до досліджень проблем становлення та функціонування правової держави відбувається в середині 80-х років під час так званої перебудови. Однак, особливої актуальності ці розробки набувають після прийняття Декларації про державний суверенітет України, в якій було проголошено прагнення українського народу до побудови правової держави, та прийняття Конституції 1996 року, в якій було продекларовано курс на розбудову України як незалежної і суверенної, демократичної, соціальної і правової держави.

Політичні, соціально-економічні зміни, які відбулися в Україні, змусили по-новому оцінити поняття держави і особи, їх співвідношення та взаємозв’язок, межі дії державної влади і нарешті відродити концепцію правової держави не тільки як теоретичну проблему, але і як практичну ціль.