СОЦІОЛОГІЯ ПРАВА І ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ

 

 

УДК

ББК

 

РЕЦЕНЗЕНТИ

  Л. Д. Климанська, кандидат філософських наук, доцент кафедри соціології та…  

СОЦІОЛОГІЯ ПРАВА І ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ

  Рекомендовано до друку Вченою радою історичного факультету

Соціальна диференціація та автономія правової системи у поглядах Т. Парсонса та Н. Лумана. Найвпливовішим напрямком теоретичної соціології ХХ століття є структурний функціоналізм Т. Парсонса. З точки зору дослідника, еволюція суспільства супроводжується процесом структурної диференціації. В соціальній системі поступово формуються підсистеми, які спеціалізуються на виконанні конкретних функцій. У числі цих підсистем Парсонс виділяє соцієтальну спільноту як підсистему суспільства, яка забезпечує його цілісність та інтеграцію. Генералізована правова система, яка виникає у межах соцієтальної спільноти, руйнує всі статуси, що склалися традиційно, і забезпечує універсальну систему прав і обов’язків. Саме це становить «найважливішу рису сучасного суспільства». Парсонс прослідковує історичний розвиток правових інститутів, особливо відзначаючи вплив інституціональної спадщини Римської імперії на формування західної правової традиції. З його точки зору, основною відмінністю римського права від попередніх правових систем був розвиток елементів формального права. Т. Парсонс вважає, що автономія права, яка є характерною для західних суспільств, виникла у результаті функціональної спеціалізації і виділення соцієтальних норм у якості окремого елементу нормативної структури.

У 1980-их роках ХХ століття в західній соціології відбувається відродження інтересу до теорії Т. Парсонса і формується теоретико-методологічний напрям неофункціоналізму. Одним із його чільних представників є Н. Луман. На відміну від Т. Парсонса Н. Луман не спирається на класичну традицію в соціології. На його думку, подальший розвиток соціологічної теорії пов'язаний із запозиченням понять, котрі виникли у інших дисциплінах: загальній теорії систем, кібернетиці, біології. Зокрема, велике значення для Н. Лумана має відношення «система — оточуючий світ». Центральный пункт теорії Лумана це відмінність системи та оточуючого середовища. Згідно з дослідником, найпростішим елементом соціальної системи є комунікація. Суспільство продукує соціальні комунікації, а не соціальні дії чи соціальні ролі.

У своєму розвитку людство послідовно проходило етапи сегментарної, ієрархічної та функціональної диференціації. У сучасному суспільстві загалом переважає функціональна диференціація, хоча зберігаються і елементи перших двох. Згідно з Н. Луманом, у суспільствах організованих за принципом ієрархічної диференціації не існує автономної правової системи. На сферу права в таких суспільствах визначальний вплив справляє політична система. Лише в умовах функціональної диференціації політика, економіка, право та наука виділяються у якості самореферентних систем, кожна з яких розвивається за власною логікою. Кожна із підсистем функціонально-диференційованого суспільства бере участь у соціальній комунікації, але, однак, знаходить власний спосіб формування елементів. Правова комунікація суттєво відрізняється від комунікації в економічній чи політичній сфері, оскільки система права має власні критерії виділення того, що є предметом комунікації. У якості такого критерію виступає бінарний код «правове / неправове». На думку Н. Лумана, система права здійснює моніторинг інших підсистемам суспільства. При цьому право є нормативно закритою, але когнітивно відкритою системою. Тобто право вільне від впливу релігії, політики та моралі, але має здатність змінюватися. Право може реагувати на впливи економічної чи політичної систем, але цей вплив переосмислюється правом у власних категоріях. Економіка і політика, які є для системи права частиною її зовнішнього середовища, не можуть визначати зміст правової комунікації.

Специфіка юридичного поля у поглядах П. Бурдьє. Соціологічна теорія П. Бурдьє справила суттєвий вплив на розвиток французької та світової соціології. У більшості своїх праць автор так чи інакше розкриває тему соціальних умов, які відтворюють класові відмінності. У цьому сенсі є підстави говорити про взаємозв’язок поглядів П. Бурдьє з марксистською традицією. Проте, дослідник багато в чому відходить від марксизму. Так, у теоретичних побудовах автора центральне місце займає дослідження сфери культури. Окрім того, у його працях міститься комплексний аналіз відносин влади, які неможливо звести до економічних структур.

Проблематика соціології права розглядається у П. Бурдьє з позицій його теорії соціальної топології. Одним із основних у цій теорії виступає поняття поля, під яким мається на увазі мережа відносин між різними позиціями у соціальному просторі. Ці позиції можуть займати окремі індивіди чи соціальні групи, але всі вони обмежені у своїх діях структурою поля. Соціальний простір включає поле економіки, політики, права, науки, мистецтва та ін. Кожне з цих полів має певну автономію. Бурдьє характеризує кожне з них як арену боротьби, у якій ті, хто займають окремі соціальні позиції, намагаються індивідуально чи колективно посилити чи змінити іх. При цьому використовується відповідний різновид капіталу. Позиції агентів у соціальному просторі визначаються розмірами капіталу, яким вони володіють. Бурдьє розмежовує три основні різновиди капіталу: економічний, культурний і соціальний. Крім того, автор говорить про символічний капітал, який є окремим виміром соціальної нерівності та слугує показником соціального престижу.

Розглядаючи формування юридичного поля, П. Бурдьє критикує два протилежні підходи до його аналізу: формалізм та інструменталізм. Перший з цих підходів представлений, в основному, в юридичній літературі. З точки зору формалізму, право – це закрита автономна система, яка має власну внутрішню динаміку і є повністю вільною від будь-яких зовнішніх впливів (системну теорію Лумана Бурдьє також вважає різновидом формалізму). У межах інструменталістського підходу, який характерний для деяких напрямків соціології, право розглядається як механізм домінування правлячого класу, хоч і припускається відносна автономність правових інститутів. Як вважає Бурдьє, поняття юридичного поля дозволяє подолати протилежність формалістського та інструменталістського підходів. На функціонування юридичного поля, на думку П. Бурдьє, впливають два основні фактори: відносини влади, які визначають структуру поля, і внутрішня логіка розвитку права.

Центральні категорії соціології права та девіантної поведінки.Для індивіда характерне сприйняття соціальної реальності через її раціоналізацію. Цей механізм зумовлений універсальними факторами, такими як прагнення задовольнити основний інстинкт будь-якої живої істоти – інстинкт самозбереження. Раціоналізація може виявлятися у формі системи традиційного чи формального права або ж у формі релігійної доктрини. Зокрема, відчуття передбачуваності і впорядкованості соціальної реальності, як і сама її передбачуваність та впорядкованість, досягається через встановлення соціальних норм, чи, інакше кажучи, через встановлення угоди між членами конкретного соціуму, встановлення меж конвенційності (від лат. conventio – угода, домовленість). Таким чином, те, що через різні обставини переважна частина соціуму сприймає як відповідність згаданій угоді, заохочується, а, відтак, і відтворюється у межах соціуму, а те, що не виходить за такі межі, засуджується та карається.

Центральну роль у цьому процесі відіграють соціальні норми, частина з яких у формалізованій та кодифікованій формі утворює правову систему суспільства. Соціальні норми– це стійкі, відтворювані уявлення про межі допустимого (забороненого, дозволеного, необхідного чи схвалюваного), які історично складаються в кожному суспільстві. Соціальні норми слід розглядати невідривно від соціальних цінностей. Норми є похідними від цінностей. Таким чином, ціннісно-нормативна система є визначальною щодо того, що саме вважається відхиленням у конкретному суспільстві. Слід врахувати, що соціальні цінності та норми є відображенням у свідомості людей закономірностей розвитку суспільства, а, відтак, можуть або відповідати законам соціального розвитку чи суперечити їм, або відображати їх частково та бути продуктом спотвореного ідеологізованого, релігійного чи політизованого відображення закономірностей. Саме тому принциповим для розуміння соціальних відхилень є усвідомлення відносності соціальних норм і відхилень. Із соціологічної точки зору немає зразків поведінки ненормальних чи нормальних об’єктивно – вони є такими виключно через характеристику з боку норм. Поряд із цим є сенс говорити про низку ціннісно-нормативних універсалій, які є, так би мовити, родовою ознакою кожного людського суспільства. До таких, дуже небагатьох, універсалій належить, зокрема, заборона невмотивованого вбивства.

Норми – це певні ідеальні зразки (шаблони), які визначають, що люди повинні говорити, думати, відчувати в конкретних ситуаціях. Ці норми відрізняються масштабом. Перший тип – це норми, які виникають і існують тільки в малих групах (компанії друзів, трудовому колективі, спортивній команді, військовому підрозділі, злочинному угрупуванні тощо). Вони називаються «груповими нормами». Американський соціололог Е. Мейо в 1927-1932 роках проводив так звані Хоторнські експерименти та виявив, що у межах трудового колективу старші товариші передавали новичкам, які прийшли у виробничу бригаду наступні групові норми: «Не поводься зі своїми офіційно», «Не говори начальству те, що може нашкодити членам групи», «Не спілкуйся з начальством частіше ніж зі своїми», «Не виготовляй продукції більше ніж твої товариші» тощо. Другий тип норм це ті, що виникають і існують у великих групах чи в суспільстві в цілому. Вони називаються загальними правилами. Це звичаї, традиції, закони.

Соціальні норми поділяють на формальні та неформальні. Формальні норми існують у кодифікованій у законодавстві чи релігійній доктрині формі. Неформальні норми існують, наприклад, у формі так званих фонових очікувань, тобто розповсюджених уявлень щодо способів поведінки у конкретних умов. Покарання за порушення формальних норм зазвичай пов’язане з більш негативними для порушника наслідками.

Норми поділяються на чотири універсальних типи:

1) заборони (наприклад, заборона вступати у сексуальні відносини з близькими родичами (інцест);

2) дозволи (наприклад, дозвіл займатися підприємницькою діяльністю);

3) побажання (наприклад, побажання виявляти героїзм під час війни);

4) вимоги певних дій (наприклад, вимога платити податки).

Процес підтримки складовими соціуму встановленого нормативного взірця називається соціальним контролем. Через соціальний контроль здійснюється як внутрішній контроль особи за своєю поведінкою, так і зовнішній контроль, перш за все, через механізми групового тиску, оскільки кожен індивід включений в групу (і не в одну), у якій існують власні культурні норми, свій кодекс поведінки.

Зовнішній контроль діє через два типи механізмів – формальний та неформальний. Формальний – адміністративно-правовий примус, насильство. В усіх суспільствах, включаючи сучасні, насильство є найважливішим засобом соціального контролю. В сучасному суспільстві держава вважається єдиним легітимним джерелом насильства. Іншим різновидом санкцій є санкції економічні, які використовуються не лише у сфері виробництва та на ринку праці, а й у інших сферах, наприклад, у формуванні мотивації в системі освіти.

Соціальний контроль поділяють на стратегічний та тактичний. Стратегічний соціальний контроль змушує «робити правильні речі», натомість тактичний соціальний контроль змушує «правильно робити правильні речі». Двома основними елементами соціального контролю є згадані вище соціальні норми та санкції. Санкції – це міри заохочення та покарання, які суспільство застосовує до порушників чи виконавців норм. Арешт, ув’язнення, заборона виходити з кімнати (для дитини чи підлітка) – все це санкції. Є підстави розмежовувати чотири типи санкцій (позитивні та негативні, формальні та неформальні), які утворюють наступні підтипи:

- формальні позитивні санкції (публічне схвалення з боку офіційних організацій, нагороди тощо);

- неформальні позитивні санкції (публічне схвалення від неофіційних організацій та осіб, аплодисменти, посмішка тощо);

- формальні негативні санкції (покарання згідно з нормами права, звільнення з роботи, відлучення від церкви тощо);

- неформальні негативні санкції (зауваження, злі жарти, відмова привітатися та розмовляти, поширення чуток тощо).

Девіація (від лат. de viatio – відхід з дороги, збочення з правильного шляху) це соціальний феномен, який виявляється у відносно масових, статистично стійких формах людської діяльності, що не відповідають офіційно встановленим або таким, які склалися в конкретному суспільстві (культурі, групі) нормам і очікуванням. Девіація ставить під сумнів встановлену нормативну систему регуляції соціального життя загалом чи якусь її конкретну складову. Разом з тим, зв’язок соціальних відхилень та норм є неоднозначним, адже соціальна реальність, будучи недискретною, змінює заперечення норми її відновленням або ж конституюванням нової норми.

Відхилення є невід’ємною частиною будь-якої концепції соціального порядку. Відхилення притаманні всім рівням і формам організації об’єктивної реальності. В фізиці і хімії їх називають флуктуаціями, в біології мутаціями, в соціології і психології – девіаціями. На певному рівні абстракції існування будь-якої системи це динамічний стан процесів сталості та зміни. Девіації це механізми змінності, а відтак і розвитку системи. Відсутність девіацій означає загибель системи. Девіація як соціальне явище реалізується через девіантну поведінку – вчинки, дії індивіда (групи осіб), які не відповідають офіційно встановленим чи тим, що фактично склалися в даному суспільстві.

Слід розмежовувати поняття «девіація», «патологія» та «аномалія». Перш за все, зазначимо, що соціологія, будучи генералізуючою соціогуманітарною дисципліною, вивчає типові, відтворювані соціальні факти. І тому немає підстав для включення поняття «аномалія» у соціологічний аналіз відхильної поведінки. Поняття ж «патологія», по-перше, належить до термінології, використовуваної у межах одного з підходів у соціології девіантної поведінки, пов’язаного із органіцистською соціологією Г. Спенсера, а, по-друге, у ширшому значенні означає такі якісні характеристики конкретного вияву девіантної поведінки котрі свідчать про неспівмірність його дисфункціональних та функціональних наслідків на користь саме дисфункціональних, руйнівних для суспільства наслідків.

Термін «девіація» зазвичай використовується у контексті негативної, небажаної з точки зору формальних чи неформальних норм поведінки. Водночас, девіацією, тобто відхиленням від норми, можуть вважатися і так звані позитивні відхилення – особливі видатні якості людини, геніальність у якійсь формі.

Дослідження складного взаємозв’язку норми та відхилення у суспільстві обов’язково має враховувати динамічний характер як загальносуспільних так і групових цінностей та норм. Межі прийнятного у суспільстві, чи окремій групі, окреслюються поняттям «конвенційність». Межі між конвенційним та неконвенційним часто можуть бути розмитими, нестійкими і взагалі не підлягати чіткій ідентифікації. Особливо це стосується суспільств, які перебувають у процесі ціннісно-нормативної трансформації (детальніше дивися інтерпретацію явища аномії у темі 3). З розвитком соціології права та девіантної поведінки дослідники дедалі більше звертаються саме до цієї проблематики, наголошуючи на явних і латентних механізмах переформулювання меж конвенційності (дивися, наприклад, працю Г. Беккера «Моральні підприємці…»).

Одним із механізмів переформулювання меж конвенційності є формалізація неформальних норм. Так, наприклад, відбулося із соціальною оцінкою підприємницької діяльності у сучасній Україні. Пізньорадянські часи являють собою контекст кризового суспільства, коли старі, схвалювані формальними нормами, зокрема правом, соціальні практики не могли гарантувати високий соціальний статус та добробут. У цих умовах засобом індивідуальної адаптації виступала підприємницька діяльність (незаконна на той час). Але з часом ця інновація стала не лише прийнятною, відбулася не лише її декриміналізація: підприємництво у офіційному публічному дискурсі і у суспільній свідомості сьогодні сприймається як позитивний зразок соціальної поведінки гідний наслідування. Так, за даними наймасштабнішого лонгітюдного соціологічного дослідження сучасного українського суспільства – моніторингу «Українське суспільство», кількість респондентів, які ставляться до розвитку приватного підприємництва в Україні тією чи іншою мірою позитивно, зросла з 43,6 % у 1994 році до 47,2 % у 2004 році, а кількість респондентів, котрі ставляться до розвитку підприємництва тією чи іншою мірою негативно, знизилася з 30,9 % у 1994 році до 23,3% у 2004 році.

Іншим прикладом змінності меж конвенційності є ставлення суспільства до паління у громадських місцях, яке кардинально змінилося впродовж кількох десятиліть. Наприкінці II Світової війни паління досягає піку своєї популярності в США. У той час тютюнова індустрія навіть рекламувала сигарети як корисні для здоров`я, "такі що допомагають засвоєнню їжі", "заспокоюють нерви", "контролюють вагу". Паління в публічних місцях було цілком прийнятним. Ставлення до паління змінилося, коли Генеральне медичне управління США в 1963 році оприлюднило звіт у якому йшлося про те, що паління повязане з низкою сейозних захворювань, особливо з раком і хворобами серця. З цього часу відбувається процес криміналізації паління в публічних місцях. Тепер можна помітити іншу тенденцію - курці дедалі більше жаліються на те, що їхні права порушуються.

У процесі встановлення меж конвенційності та засвоєння цих меж конкретними індивідами визначальним є роль процесу соціалізації.Соціалізація – це процес засвоєння індивідом культурних норм і соціальних ролей, необхідних для успішного функціонування в даному суспільстві. Соціалізація уможливлює існування суспільства, його відтворюваність. Процес соціалізації здійснюється завдяки агентам соціалізації: конкретним людям та організаціям, які здійснюють передачу норм і знань новим членам суспільства. На різних етапах життя людина взаємодіє з різними агентами соціалізації. Зазвичай виділяють агентів первинної та вторинної соціалізації. Первинна соціалізація пов’язана із оволодінням знаннями, необхідними для життя у суспільстві. Людина вчиться володіти мовою, засвоює основні норми і правила поведінки, певні соціальні ролі. На цій стадії основними агентами соціалізації є батьки, родичі, вихователі, однолітки. Агентів первинної соціалізації пов’язують з дитиною особистісні відносини, кожен з них конкретна особа, що відповідає конкретності мислення дитячого віку. На стадії вторинної соціалізації все більшу роль починають відігравати соціальні інститути (школа, церква, право) і джерела інформації (книги, газети, журнали, теле-, відео-, аудіо- продукція). Можна образно назвати цю стадію залученням до глобальної комунікації, яка передбачає циркуляцію соціального запасу знань у суспільстві. Значна частина комунікації – це відтворення нормативних моделей. З книг, фільмів, ЗМІ, в школі, армії та з інших джерел індивід дізнається і засвоює те, що означає «справжній мужчина», «патріот», «громадянин». Цим моделям відповідають анти-моделі: «зрадник», аморальна людина та ін. Важливим механізмом соціалізації є інтерналізація. Інтерналізація – внутрішнє сприйняття загальноприйнятих норм на підставі ідентифікації зі значимими фігурами (наприклад, у дитинстві з батьком, у підлітковому віці з лідером і т. д.). В процесі інтерналізації соціальні норми стають внутрішніми для індивіда. Відбувається заміна зовнішніх санкцій внутрішнім самоконтролем. Дотримання позитивних моделей забезпечується механізмами соціального контролю.

 

 

ТЕМА 2. ТЕОРІЇ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ ТА СОЦІАЛЬНОГО КОНТРОЛЮ

Класична школа у дослідженні девіантної поведінки представлена соціальними мислителями доби Просвітництва – Є. Бентамом та Ч. Беккарія. З позицій представників цієї школи людські істоти є гедоністичними створіннями, які діють, орієнтуючись на особисті інтереси, але, водночас, є раціональними та такими що можуть обраховувати витрати і переваги окремих дій. Отже, добре сконструйована держава може таким чином створити закони і покарання, що людям буде вигідно дотримуватися незлочинної поведінки. Ідеї необхідності легальної раціональності та гуманізації правової системи та системи покарання знайшли підтримку у класу буржуазії, який активно формувався в цей час.

Наукові зацікавлення вказаних авторів лежали у площині кримінального права і пенології (вчення про покарання). Вони виходили з того, що сучасна їм система права була недосконалою, форми покарання неефективними і антигуманними. Судді не були треновані для виконання своїх функцій, тому багато їхніх рішень виявлялися продуктом некомпетентності, примхливості, корумпованості чи політичних маніпуляцій. Використання катувань з метою отримання зізнань були звичною справою.

Центральна ідея Є. Бентама – утилітаристське уявлення про доцільність будь-якої соціальної дії: будь-яка дія повинна бути спрямована на те, щоби зробити щасливішими якомога більшу кількість людей. Бентам на підставі дослідження тогочасної британської правової системи доводив, що у ній існує ухил у бік суворості покарань (у сучасній Бентаму Великобританії смертною карою каралися більш ніж 200 порушень закону). Таким чином, на переконання автора, закон стимулював злочинність, оскільки давав підстави для усунення всіх можливих свідків задля зниження можливості покарання. Бентам доводив, що людина представляє собою Homo calculus (людину, котра обраховує переваги та витрати). Якщо витратами, у даному випадку, є покарання, яке перевищує переваги, то це сприятиме зниженню злочинності. Таким чином, у раціональній системі покарання мають відповідати важкості злочинів. Квінтесенцією поглядів Бентама на соціальний контроль є концепція сталого спостереження за поведінкою індивідів. Ця концепція отримала у соціогуманітарній літературі назву «паноптикум Бентама»

 

Паноптикум Є. Бентама – один із перших зразків застосування особливостей архітектурних рішень у впровадженні соціальних технологій. Суть його пропозиції зводиться до наступного: різноманітні громадські заклади доцільно облаштовувати у формі концентричних будівель з розміщеними за радіусом кімнатами для хворих, ув’язнених, працюючих чи тих, хто навчається. У всіх вказаних випадках розташована у центрі будівлі вежа із затемненими вікнами, за котрими може перебувати наглядач, стимулюватиме ув’язнених чи тих, хто навчається або працює, до більшої старанності та дотримання норм, а хворим чи безпорадним забезпечуватиме нагляд і даватиме відчуття безпеки. У цій системі сама лише наявність можливості постійного контрою забезпечуватиме позитивний результат незалежно від того – здійснюється спостереження чи ні.

Хоч схема Є. Бентама ніколи не була втілена у тому вигляді, у якому він про це писав, проте загальна модель була запозичена у різних сферах соціального управління. Застосування моделі виявилося широким, як і передбачав її автор. У сучасному світі роль вежі із затемненим склом виконують різноманітні системи відео- та електронного нагляду. Водночас, концепція Є. Бентама проблематична через те, що вихідним для неї є уявлення про злочинця як про індивіда, який діє раціонально, відповідаючи ідеальному типу Homo calculus. Водночас, значну частину злочинів скоюють спонтанно, або ж переваги близькі у часі перевищують ймовірне і відділене в часі покарання. Ідея постійного спостереження, як механізму соціального контролю, знайшла нове звучання в антиутопії Дж. Оруелла «1984» (1949 р.). У вказаній праці постійне спостереження використовується тоталітарним політичним режим з метою репресій інакомислячих.

Іншим представником класичної школи у дослідженні девіантної поведінки є Ч. Беккарія, який стверджував, що покарання повинне базуватися не стільки на шкоді, спричиненій жертві злочину, скільки на шкоді спричиненій суспільству (Про злочини та покарання, 1764). Щодо злочинців, то найбільш ефективним стримуючим фактором є певність виявлення. Вдосконалення роботи правоохоронних органів слід супроводжувати пом’якшенням. А інформацію про скоєний злочин та виявлених злочинців слід оприлюднювати.

Наступний етап розвитку протосоціологічних знань про девіантну поведінку характеризується домінуванням позитивістського підходу. Найвідомішим його представником є Ч. Ломброзо – італійський кримінолог, засновник італійської школи позитивістської кримінології, автор праці «Злочинна людина» (1876 р.). Дослідник відкинув твердження класичної школи про те, що злочинність є невід’ємною рисою людської природи. Натомість, використовуючи деякі концепції із сфери фізіогноміки, євгеніки, психіатрії та соціального дарвінізму, Ч. Ломброзо стверджував, що злочинна поведінка успадковується, і що злочинці можуть бути ідентифіковані завдяки фізичним дефектам.

Ч. Ломброзо належить авторство концепції існування природжених злочинців до якої автор приходить шляхом біологічного детермінізму. Злочинці відзначаються характерними фізіогномічними характеристиками чи деформаціями та являють собою приклади деградації, соціальної та біологічної еволюції у зворотному напрямку. Ломброзо та його учні здійснили низку розтинів, досліджень трупів злочинців та оголосили, що було виявлено подібності між фізіологією цих тіл і тіл примітивних людей та мавп. Більшість з цих подібностей стосувалися розмірів та пропорцій черепа. Природжених злочинців, згідно з Ч. Ломброзо, можна виявити завдяки таким характеристикам: великі виступаючі щелепи, низьке чоло, високі вилиці, сплюснутий або задертий ніс, повні губи, нечутливість до болю, довгі руки. Вказані характеристики, на думку дослідника, були доказами атавістичного виродження.

Погляди Ч. Ломброзо співзвучні поглядам його сучасників, зокрема поглядам представників расово-антропологічної форми. Так, дослідник стверджував, що лише представники білої раси досягнули найвищої симетрії форм тіла, і у цьому сенсі представляють вищий, порівняно із іншими расами, ступінь еволюції. Вивчаючи жіночу злочинність, Ч. Ломброзо відзначав те, що вона є рідкістю, і пояснював це природною пасивністю жінок, котра втримує їх від вчинення злочинів, оскільки їм бракує ініціативності для того аби стати злочинцями. Поряд із цими, реакційними чи застарілими з погляду сьогодення поглядами, Ч. Ломброзо виступав проти смертної кари, за гуманізацію покарання та лікування злочинців, оскільки вважав схильність до злочинів хворобою.

Певне продовження праць Ломброзо існує і сьогодні. Так, сучасні дослідники досліджують і знаходять взаємозв`язок між фізіологічною привабливістю та злочинною поведінкою індивіда. Загалом, міждисциплінарне поле досліджень, першість відкриття якого належить Ч. Ломброзо, у сучасному світі є дещо табуйованим. Поясненням цього є низка обставин. Зокрема йдеться про перехрещення полів дослідження антропологічяної кримінології та євгеніки. Використовуючи певні ідеї тогочасної науки антропології та євгеніки у відповідному ідеологічному ключі, нацистський Третій Рейх проводив політику винищення розумово відсталих людей. У 1935 році у нацистській Німеччині було прийнято закон «Акт про захист німецької крові та німецької гідності» (нім. – Gesetz zum schutze des deutschen blutes und der deutschen ehre), яким заборонялися позшлюбні сексуальні відносини між особами єврейського походження та особою «німецької або наближеної до німецької крові". Формальним покаранням було увязнення, реально ж у багатьох випадках засуджених чекала смерть, адже їх депортували у концентраційні табори. У низці країн західного світу до середини ХХ століття існували законодавчі обмеження на міжрасові шлюби.

Схема класифікації людей у відповідності із етнічністю їхніх предків, яка використовувалася у нацистській Німеччині (1935 р.).

Окремо можна розглядати продовження теорій, за якими злочинна поведінка визначається фізичними та конституціональними особливостями. Так, згідно з поглядами В. Шелдона, люди належать до трьох типів конституції: мезоморфний тип, ектоморфний і ендоморфний тип. Мезоморфи (люди атлетичної тілобудови) більше схильні до домінування, активності, агресії. Ектоморфим (люди «дрібної тілобудови») описуються як загальмовані і схильні до самотності та розумової праці. Ендоморфи (люди «крупної тілобудови») є добродушними із відкритим, веселим характером.

Інтерес до біологічного позитивізму у дослідженні девіантної поведінки підігріла так звана хромосомна теорія. В 1960-их роках цілий ряд досліджень злочинців підтвердив наявність у них хромосомної аномалії типу XYY. Нормальний жіночий хромосомний набір включає дві Х-хромосоми (XX). Нормальний чоловічий хромосомний набір включає одну X і одну Y хромосому. Часом трапляється хромосомна аномалія XYY (додається зайва чоловіча хромосома). П. Джекобс, виявила, що відсоток ув’язнених у Великобританії з такою аномалією значно вищий ніж серед людей на волі. Подальші дослідження довели, що прямої залежності між наявністю хромосомної аномалії та схильністю до злочинної поведінки немає, а справа, очевидно, в тому, що така аномалія спричиняє розумову відсталість, наслідком якої може бути злочинна поведінка. Інший напрям біологічного позитивізму у дослідженні девіантної поведінки фокусував увагу на гормональних впливах. У 1924 році американський дослідник
М. Шлапп, виявив, що третина ув’язнених страждає емоційними розладами через порушення діяльності залоз внутрішньої секреції.

Один із найвизначніших науковців сучасності, який вплинув не лише на становлення клінічної психології та зробив внесок у дослідження девіантної поведінки, а й спричинився до масштабних соціокультурних процесів, таких як сексуальна революція, є З. Фройд. Інтерпретація девіантної поведінки за З. Фрейдом пов’язана із структурою особистості, яку пропонує автор. Особистість функціонує на трьох рівнях: рівень Воно (лат. Id), рівень Я (лат. Ego) та рівень Супер-Я (лат. Super-Ego). Рівень Id (підсвідоме) є рівнем, на якому акумулюється життєва енергія (лібідо), що може знаходити свою реалізацію у процесах сексуальної самореалізації чи творчості (Ерос), але може, у разі пригнічення з боку Супер-Я (інтерналізована ціннісно-нормативна система суспільства), породжувати неврози та трансформуватися у свою протилежність – деструктивну енергію руйнування (Танатос). Відтак, девіантність розглядається як реакція психіки на блокування лібідозних імпульсів, а умовою нормальної поведінки є відсутність конфлікту з нормативними вимогами Супер-Я, які відображені в свідомості. З. Фройд виділяє низку психологічних механізмів, важливих для розуміння розгортання девіантної поведінки: витіснення, проекція, заміщення, регресія, заперечення. Витіснення – це пригнічення підсвідомих потягів, повернення їх у сферу підсвідомості. Проекція – це приписування іншим своїх власних неприйнятних переживань (одною із форм проекції є манія переслідування, тобто перенесення на інших своїх агресивних імпульсів). Заміщення – направлення руйнівної енергії на більш безпечний, ніж той, що викликав негативні почуття, об’єкт. Раціоналізація – самовиправдання, намагання раціонально пояснити те, що було вчинено під впливом інстинктів. Регресія – повернення до дитячих, інфантильних форм поведінки.

Так чи інакше, на сьогодні більшість учених погоджується з тим, що біологічна схильність до девіантної поведінки може існувати, проте виявляється вона лише за наявності сприятливого для цього соціального оточення.

Чиказька школа соціології та екологічний підхід у дослідженні і подоланні девіантної поведінки як зразок соціологічного позитивізму. Наступний крок у дослідженнях девіантної поведінки пов'язаний із власне соціологічним вивченням цього складного явища. Йдеться про так звану Першу чиказьку школу соціології, розквіт якої припадає на період між 1-ою та 2-ою Світовими війнами. Найвизначніші представники Першої чиказької школи соціології це Е. Берджесс, Дж. Г. Мід, Р. Парк, Е. Сазерленд, Ф. Трешер, В. Томас, Ф. Знанецький.

Центральною сферою зацікавлень представників Чиказької школи соціології були урбаністичні дослідження, верифікація гіпотези щодо взаємозв’язку урбанізації і зростаючої соціальної мобільності та нових соціальних проблем, а також культурні контакти та конфлікти між етнічними спільнотами; дослідження того, як етнічні групи взаємодіють та конкурують; дослідження відтворюваності інституційної структури етнічних спільнот; розробка рекомендацій щодо вдосконалення системи адміністрування міста.

Дослідники прийшли до висновку, що місто є середовищем, де соціальні взаємодії є анонімними, відносини поверховими, родинні та дружні зв’язки слабкими. Особливої актуальності вказані висновки мали для Чикаго, яке ще у 1860 році було невеличким містом із населенням 10 тис. осіб. Пожежа 1871 року знищила містечко, а вже в 1910 році його населення складало 2 мільйони осіб. Швидкість приросту населення міста зумовлювалася напливом іммігрантів. Соціальні проблеми, які виникали – це: високий рівень злочинності, безробіття, величезна кількість бездомних, погані житлові умови та умови праці, низька заробітна платня та тривалий робочий день.

Однією із найбільш відомих теоретичних рамок, опрацьованих чиказькою школою, є теорія соціальної дезорганізації. Її виникнення прийнято повязувати з працею В. Томаса і Ф. Знанецького “Польський селянин в Європі та Америці» (1918-1920 рр.). Ситуацією, на пояснення якої спрямована ця теорія, є неспроможність таких соціальних інституцій, як сім`я, школа, церква, політичні та підприємницькі організації, подолати соціальні проблеми у конкретних спільнотах. Зокрема В. Томас визначав соціальну дезорганізацію як нездатність сусідської спільноти спільно вирішити проблеми цієї спільноти. Вихідні положення теорії соціальної дезорганізації полягають у тому, що місто є середовищем подібним до тих, які можна знайти в природі, і у їхніх межах важливими є ті ж самі сили, які впливають на екосистему. Коли місто формується і росте, люди і їхня активність концентруються у певних місцях – це процес концентрації. Поступово ці місця стають перенаселеними. Відтак відбувається відтік людей та їхніх активностей із центра міста - розсіювання (англ. – dispersion).

Р. Парк і Е. Берджесс стверджували, що впродовж часу конкуренція за землю та нечисленні ресурси призводить до поділу міського простору на чіткі «екологічні» ніші, «природні зони» чи зони, у яких люди поділяють подібні соціальні характеристики, оскільки є об’єктами тих самих «екологічних» впливів. На початкових етапах конкуренції обов’язково присутня дезорганізація, оскільки неминуче відбувається руйнування нормативної структури спільнот, що може призводити до девіантної поведінки. Р. Парк і Е. Берджесс розробили теорію концентричних зон (1925 р.) і передбачили, що місто впродовж свого розвитку набуває форми п’яти концентричних кіл з територіями соціального і фізичного занепаду, сконцентрованими у центрі, та процвітаючими територіями у передмістях.

Одним із напрямків досліджень чиказької школи соціології було створення соціального районування Чикаго: створення мапи з позначенням територій на яких, більшою ніж у інших місцях мірою, були поширені певні форми поведінки, такі як алкоголізм, злочинність, самогубства, порушення психіки та бідність, активність етнічних злочинних угрупувань та інші соціальні проблеми. Використовуючи картографічний підхід, Р. Парк та Е. Берджес прийшли, зокрема, до наступних висновків:

· Показники підліткової злочинності підтверджували теорію концентричних кіл. Найвищі її показники мали місце у центральних районах міста, а найнижчі у передмісті.

· Таким самим був розподіл інших соціальних проблем (пияцтво, самогубства, психічні розлади.

· Просторовий розподіл щодо соціальних проблем демонстрував стабільність впродовж часу не дивлячись на те, що безпосередній етнічний склад мешканців окремих районів міста змінювався.

Е. Сазерленд застосував концепцію соціальної дезінтеграції, пов’язаної із процесами урбанізації, до аналізу трансформації колишніх сільських традиційних спільнот в умовах індустріальної західної цивілізації. На думку цього автора, високі можливості соціальної мобільності, економічна конкуренція та індивідуалістична система цінностей були факторами дезінтеграції розширеної сімї та кризи гомогенних сусідських спільнот як агентів соціального контролю. Соціальна дезінтеграція, у свою чергу, підтримує традиції та культурні конфлікти, які мають девіантогенний характер. Застосування картографічного методу дозволило Е. Сазерленду стверджувати: якщо рівень злочинності серед етнічної спільноти не змінюється незалежно від місця проживання у межах концентричної системи міського простору, то є підстави говорити, що ціннісно-нормативні характеристики цієї етнічної спільноти виступають девіантогенним фактором.

Фрагмент карти активності етнічних злочинних угрупувань Чикаго
виконаної Ф. Трешером (1929 р.):

У повоєнний період картографічний метод широко критикували за спрощення соціальної реальності, її дослідження «тут і тепер» без уваги до історичної генези соціальних проблем, ігнорування культурного виміру, відсутність уваги до політичних та економічних факторів, а також до питань класу та гендеру. Щодо критиків теорії соціальної дезорганізації, то вони зазвичай оперували такими аргументами:

1) Дезорганізація – це надто суб’єктивне і невизначене поняття для аналізу суспільства в цілому, хоч і може використовуватися для аналізу окремих груп і інститутів.

2) Соціальна дезорганізація передбачає руйнування попередньої структури. На понятійному рівні незрозуміло, чому одні з трансформацій, наприклад, ціннісно-нормативної структури, дезорганізуючі, а інші ні.

3) Соціальна дезорганізація, котру дослідники сприймають як щось за визначенням негативне, насправді може бути складною формою організації, котру дослідники не розуміють.

Так, наприклад, робота В. Вайта «Суспільство на розі вулиць» (1943 р.) показує, що, неблагополучна у сенсі економічного статусу мешканців та безпеки спільнота, так само наповнена правилами поведінки і так само карає порушників цих правил, як і благополучна спільнота. Тільки правила ці відрізняються. Таким чином, у спільноті, котру сприймають як таку, що наповнена неконвенційними соціальними практиками, теж знаходиться місце для розмежування норми та ненормальності.

Те, що уявляється, бачиться як дезорганізація, насправді може бути високоорганізованою системою конкуруючих норм. Такі речі, як девіантна субкультура, злочинні угрупування, гомосексуальні спільноти, «білокомірцева злочинність», політична корупція, – можуть бути дуже високо організованими.

Дослідження накладання фізичного та символічного простору зрештою призвело до формування теоретичного підходу, відомого під назвою екологічний підхід. Екологічний підхід, який сформувався у межах Першої чиказької школи соціології, не має анінайменшого відношення до звичного значення терміну «екологія». Інтерпретація екології чиказькою школою стосується, в першу чергу, міського середовища і артефактів (тобто речей, створених людьми, або таких, яким люди надали сенсу) і невідривно вписана у теорію соціального районування міста і, зокрема, концепцію «концентричних зон міста», які складаються з так званих «природних районів». Дослідження «природних районів» за Е. Берджессом мало полягати у:

1) визначені просторового образу району, його топографії, розміщення місцевої спільноти, фізичної організації не лише ландшафту, а й створених людиною структур (житла, робочих місць, місць відпочинку і т.д.);

2) вивченні його «культурного життя», тобто способу життя, звичаїв, стереотипів.

Р.Парк, Е.Берджесс та інші представники цієї школи розширили предметне поле соціології, уможливлюючи таким чином, міждисциплінарну інтеграцію з криміналістикою, соціальною психологією та психологією, архітектурою та містобудуванням і навіть з менеджментом комунальних систем. Розглядаючи соціальні проблеми як наслідок соціальної дезорганізації, представники чиказької школи здійснили низку досліджень підліткової злочинності, самогубств, психічних захворювань, проституції, бездомності та інших форм девіантної поведінки. У більшості з цих досліджень використовувалася ідея різних рівнів дезорганізації, по-перше, у сільській та міській місцевості, а, по-друге, в різних частинах міста.

Однією із сучасних проекцій напрацювань чиказької школи соціології є програма CPTED (англ. – Defensible Space: crime prevention through environmental design), яка на сьогодні на адміністративному рівні прийнята органами самоврядування низки американських мегаполісів. Теоретичним корінням вказаної програми є погляди
Б. Ф. Скіннера, праці представників Першої чиказької школи, а також праці пізніших авторів, таких як, зокрема, Дж. Джейкобс (Смерть і життя великих американських міст, 1961 р.). У цій праці автор стверджувала, що соціальна інтеграція спільнот у містах досить часто руйнується на рівні рішень органів місцевого самоврядування, які включають архітектурні вирішення та адміністративно-територіальні поділи. Зокрема Дж. Джейкобс поставила під сумнів тогочасну відповідь на зріст рівня злочинності у великих містах: те, що локальні спільноти повинні бути відмежовані одна від одної. Згідно з концепцією Дж. Джейкобс, публічний простір великих міст необхідно конструювати таким чином, щоби взаємодія у його межах була сповнена сенсу. Публічний простір має бути наповнений місцями рекреаційного та культурного характеру.

Програма CPTED передбачає наступні архітектурні вирішення, спрямовані на зниження рівня злочинності: вікна житлових будинків мають бути розташовані так, щоби крізь них можна було безперешкодно бачити тротуари та місця паркування; транспортні сполучення мають бути сплановані таким чином, щоби всі можливі місця протиправної поведінки проглядалися з проїжджаючих автомобілів; дизайн ландшафтів має забезпечувати те, щоби всі місця проникнення у житлові будинки проглядалися з вулиці; огородження повинні бути прозорими і мінімальними за висотою; під’їзди повинні бути оснащені прозорими вхідними дверима та великими вікнами; дизайн вуличного освітлення не повинен залишати можливих затемнених місць спостереження; освітлювальні прилади на вулицях мають бути розташовані так, щоби пішоходи могли добре бачити обличчя одне одного.

ТЕМА 3. ТЕОРІЇ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ ТА СОЦІАЛЬНОГО КОНТРОЛЮ. ЧАСТИНА 2

Теорія соціальної напруги виникає на основі концепції аномії (від фр. anomie — беззаконня) Е. Дюркгайма (Про поділ суспільної праці, 1893 р.). Внесок Е. Дюркгайма у соціологічне дослідження девіантної поведінки є визначальним, оскільки саме йому належить, так би мовити, статистичне тлумачення норми: нормальною є та поведінка, яку демонструє більшість населення. Це дозволило відійти від нормативістського ухилу у дослідженні девіацій.

У межах теорії соціальної напруги об’єднана низка концепцій таких авторів як згаданий вище Е. Дюркгайм, Р. Мертон, Р. Кловард, Л. Олін та ін. Вони пропонують структурно-функціональне пояснення девіацій і злочинності зокрема. Вихідними у цій теорії є наступні міркування: всі системи (механічні, біологічні чи соціальні) залежать від того, як співдіють частини, що їх утворюють. Невідповідність роботи складових цього «механізму» і породжує девіації.

Е. Дюркгайм про аномію та соціальні фактори самогубства.Аномія – це такий стан суспільства, за якого значна його частина, знаючи про існування норм, які їх зобов’язують, ставляться до цих норм негативно чи байдуже. У праці «Самогубство» (1897 р.) науковець поглиблює інтерпретацію цього поняття.

На наведеному вище рисунку пряма a позначає рівень самогубств, який спостерігатиметься у будь-якому суспільстві, незалежно від рівня соціальної інтеграції у ньому. Йдеться про самогубства, спричинені психологічними чи, точніше кажучи, психопатологічними факторами: їхній зв'язок із соцілаьною інтеграцією не є очевидним, складно підлягає раціоналізації та, без сумніву, не є предметом соціологічного дослідження. Точка b позначає стан мінімальної соціальної інтеграції, за якого рівень самогубств буде найвищим. Точка c позначає стан оптимальної соціальної інтеграції, за якої рівень самогубств вичерпується тими, причинами яких є психопатологічні фактори. Точка d позначає ймовірну динаміку рівня самогубств за умови надмірної соцілаьної інтеграції, яка може відігравати дисфункціональну роль.

 

Теорія Е. Дюркгайма вкорінена у ширші теоретичні рамки – теорію модернізації, яка описує суспільний прогрес як перехід від механічної до органічної форми солідарності. У механічно інтегрованому суспільстві злочинно є нормальним (покарання злочинців підтримує соціальну солідарність). У органічному суспільстві функцією права є регуляція взаємодії різних частин цілого - суспільства. Коли регуляція є неадекватною, виникає ціла низка соціальних проблем, включаючи злочинність. Аномія є продуктом переходу від механічної до органічної солідарності, оскільки об’єктивна основа останньої (поділ праці) у суспільстві прогресує швидше ніж знаходить необхідну моральну підтримку в колективній свідомості. Поняття соціальної напруги стосується процесу, в ході якого неадекватна регуляція впливає на те, як індивід сприймає свої потреби, як він оцінює свої перспективи у досягненні бажаного результату. Інакше кажучи, поняття соціальної напруги описує мотиваційні механізми злочинної поведінки.

Теорія соціальної напруги у інтерпретації Р. Мертона. Наукова праця Р. Мертовна припадає на час величезних соціальних змін. Саме тоді Америка, «країна нових необмежених можливостей», зазнала найбільшого у своїй історії напливу іммігрантів. З часом стало зрозуміло, що «американська мрія» доступна не всім. Предметом зацікавлень Р. Мертона були відмінності рівнів злочинності серед представників низів та верхів суспільства. Згідно з поглядами автора, дві соціальні структури визначають ці відмінності: перше – це схвалювані культурою цілі, те, чого індивід «повинен» хотіти та очікувати від життя (матеріальні та нематеріальні «речі»); друге – схвалювані суспільсовм засоби досягнення цих цілей, тобто дотримання законів та соціальних норм, здобування освіти та добросовісна праця. Для того, щоби суспільство було стабільним, мусить існувати баланс між цілями та засобами. Баланс існує доти доки індивід переконаний, що дотримуючись схвалюваних суспільством засобів, можна добитися схвалюваних цілей. Дуже важливо, щоби культурно схвалювані цілі були досяжними через законні способи дії для всіх класів. У наступній таблиці описані типи індивідуальної адаптації до аномічного стану суспільства, тобто до стану розриву між суспільно схвалюваними цілями та засобами їх досягнення:

Форма адаптації:	Схвалювані культурою цілі	Схвалювані культурою засоби:
Конформізм Індивід намагається досягти успіху найбільш конвенційним шляхом із доступних	+	+
Інновація Індивід намагається досягти успіху використовуючи незаконні чи не схвалювані суспільством засоби	+	-
Ритуалізм Індивід усвідомлює, що не має шансів на успіх у суспільстві і дотримуються конвенційних засобів без надії на їхню ефекивність	-	+
Ретритизм Індивід відмовляється від досягнення соціального успіху бо вважає схвалювані суспільством цілі неможливими, чи неприйнятними	-	-
Повстання Індивід, зневірившись у схвалюваних культурою цілях та засобах їх досягнення, пропонує інші, аж до активного заперечення прийнятих у суспільстві цілей та засобів	+/-	+/-

Концепція девіантної поведінки Р. Мертона пояснює виникнення цілої низки девіацій, які відповідають типам індивідуальної адаптації в кризовому суспільстві. Так: інновації відповідає злочинність «білих комірців», проституція і таке інше; з ритуалізмом пов’язана бюрократія; ретритизм може знаходити вираз у наркоманії та алкоголізмі; повстання пов’язане з тероризмом та політичним радикалізмом. Революційність інтерпретації Р. Мертона полягає в тому, що визнана до цього часу дюркгеймівська інтерпретація аномії, як виключно дисфункціонального явища, зазнає тут переоцінки. Аномія у Р. Мертона виступає і як фон, на якому здійснюється оновлення суспільства через індивідуальну інновацйійну діяльність, яку з традиційної точки зору можна класифікувати як девіацію. Деякі інновації з часом стають стійкими соціальними практиками і навіть конституюють новий соціальний порядок, стають його невід’ємними елементами.

Згідно із теорією диференційної асоціації злочинна поведінка є такими самим результатом соціалізації як і поведінка, яка відповідає межам конвенційності. Теорія диференційної асоціації починає розвиватися у межах Першої чиказької школи соціології, а саме у працях Е. Сазерленда і пізніше поглиблюється в межах інтеракціоністської парадигми в соціології. Ця теорія фокусує увагу на тому, як індивіди стають злочинцями, як вони засвоюють не лише способи вчинення злочинів, а й мотиви.

Р. Кловард та Л. Олін поглибили теоретичні рамки, запропоновані
Р. Мертоном, досліджуючи девіантну поведінку у молодіжному середовищі. На їхню думку, пошук виходу із ситуації невідповідності між цілями і доступним засобами може призводити до двох відмінних ситуацій. Дослідники виявили, що молодь, яка належить до робітничого класу, зазвичай ототожнює життєвий успіх із цінностями (матеріальними та символічними) середнього класу. Частина молоді орієнтується виключно на демонстративне споживання і не зважає на інші аспекти стилю життя середнього класу так само, як не вважає необхідним змінювати свій стиль життя і класову приналежність. Відтак, представники цієї групи починають пошук вищого статусу у межах свого класу, у межах свого оточення, чи культурного середовища (англ. – milieu). Такі індивіди опираються стимулам до соціальної мобільності. У них формується переконання у тому, що гроші є ключем до успіху, а не навпаки. Це створює підстави для девіантної, зокрема злочинної, поведінки з боку таких індивідів. Інші представники робітничої молоді адекватно сприймають структурну напругу: невідповідність між бажаннями та можливостями їх задовольнити. Тут соціальний успіх і, зокрема, зміна класового становища, сприймається як ключ до бажаних життєвих стандартів. Р. Кловард та Л. Олін розмежовують наступні типи молоді, відповідники яких були виявлені ними у ході емпіричних досліджень:

Тип молоді, що належить до робітничого класу:	Орієнтації на цінності та спосіб життя середнього класу:	Орієнтації на рівень матеріального забезпечення та демонстративне споживання характерне для середнього класу:
Тип I	+	+
Тип II	+	-
Тип III	-	+
Тип IV	-	-

Теоретичні рамки і гіпотези, висловлені вказаними авторами, були підтверджені у низці досліджень, зокрема, було підтверджено, що молодь, яка належить до III із вказаних вище типів, найбільшою мірою схильна до злочинної поведінки.

Одним із шляхів подолання соціальної напруги, котра відіграє девіантогенну роль є система законодавчих та управлінських заходів, об’єднаних під назвою «позитивні дії», яка відома також під назвою «позитивна дискримінація» (англ. - affirmative action). Маються на увазі конкретні кроки щодо усунення дискримінації окремих груп населення (гендерних, расових, етнічних, релігійних спільнот, неповносправних і т. і.) у сферах працевлаштування, освіти, участі у політичному керівництві держави та місцевому самоврядуванні тощо. Засадничим мотивом позитивних дій є принцип рівних можливостей, який полягає у тому, що всі люди мають право на рівний доступ до можливостей розвитку. Інакше кажучи, люди з однаковими вміннями, знаннями, навичками повинні мати рівні можливості. Вказана соціальна технологія є досить контраверсійною з низки причин. Так, ті, хто критикують «позитивні дії», говорять про несумісність позитивної дискримінації з демократичними принципами, з одного боку, і з законами вільноринкового господарювання з іншого боку. Окрім того, противники політики «позитивних дій» говорять про небезпеку узалежнення окремих категорій населення від державної підтримки, а також про вразливе становище представників більшості.

В Україні політика «позитивних дій» законодавчо спрямована на досягнення паритетного становища жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства шляхом правового забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, ліквідації дискримінації за ознакою статі та застосування спеціальних тимчасових заходів, спрямованих на усунення дисбалансу між можливостями жінок і чоловіків реалізовувати рівні права, надані їм Конституцією і законами України. Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» так визначає позитивні дії: [це] спеціальні тимчасові заходи, спрямовані на усунення дисбалансу між можливостями жінок і чоловіків реалізовувати рівні права, надані їм Конституцією. Водночас, вказаний закон не деталізує конкретні механізми досягнення гендерної рівності. Так, зокрема, слово «квоти» у вказаному законі не вживається.

ТЕМА 4. ТЕОРІЇ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ ТА СОЦІАЛЬНОГО КОНТРОЛЮ. ЧАСТИНА 3.

Субкультурна теорія девіантної поведінки розвивається у межах Першої та Другої чиказької школи соціології та, ширше, у межах символічного інтеракціонізму. Центральна теза цієї теорії полягає у тому, що окремі групи в суспільстві відзначаються ціннісними орієнтаціями, які виступають девіантогенним фактором. Центральний фокус субкультурної теорії девіантної поведінки припадає на підліткову злочинність.

Культура являє собою те, що передається соціально, а не біологічно, і включає норми, звичаї та цінності, керуючись якими більшість членів конкретного соціуму оцінює свою поведінку та поведінку інших. Субкультура – це культура із виразними рисами, які відрізняють останню від культури всього суспільства – суперкультури. Норми і цінності носіїв субкультури відрізняються від норм і цінностей тих, хто належить до суперкультури, але не обов’язково сприймаються більшістю як девіантні. Субкультурна теорія стверджує, що інтенсивні процеси урбанізації є потужним каталізатором формування субкультур, які утворюють соціальні зв’язки та інтегрують атомізоване міське середовище, долаючи класові, етнічні, релігійні та інші відмінності, а відтак вага субкультур у сучасному суспільстві неспівмірно більша порівняно із суспільствами раніших періодів. Це означає, що девіантогенний вплив субкультур, поряд із важливістю цього напрямку досліджень, не слід абсолютизувати.

Одним із представників субкультурної теорії девіантної поведінки є Ф. Трешер. Об’єктом дослідження цього автора були молодіжні злочинні угрупування в умовах мегаполісів. Трешер так визначає молодіжне злочинне угрупування (англ. – gang): це спонтанно утворена група, інтеграція якої відбувається завдяки конфлікту. Цю групу характеризують наступні форми поведінки: особисті зустрічі членів угрупування, колективне пересування міським простором, конфлікти з іншими подібними угрупуваннями. У результаті цієї колективної поведінки формуються традиції, внутрішня структура групи, солідарність, система цінностей, групова ідентичність та ідентифікація з визначеною територією. Ф. Трешер вважав, що формування підліткових злочинних груп відбувається тоді, коли колективна поведінка цих груп викликає засудження з боку оточуючих. Таким чином формується групова свідомість. Злочинні молодіжні субкультури виникають у результаті накладання специфічних умов, таких як низький рівень розвитку окремих територій з одного боку, і пошуків нової групової ідентичності з боку підлітків.

Ф. Трешер виявив, що більшість молодіжних злочинних груп зосереджені у районах міста з найвищими показниками неповних сімей, безробіття, багатоквартирних будинків, користувачів програм соціального захисту та найнижчим рівнем освіти. Злочинні групи в таких умовах стають референтною групою, яка пропонує індивіду свою систему цінностей та цілей, а також формують певний замінник сімї із відповідним відчуттям приналежності та соціальної підтримки.

Інший представник субкультурної теорії у межах чиказької школи соціології Ф. Фрезіер досліджував вплив соціальної дезорганізації на виникнення андеркласу. Ф. Фразіер, будучи першим афроамериканцем-завідувачем кафедри в університеті Чикаго (1931 р.), фокусував увагу досліджень на кризовому стані інституту сімї, високому рівні злочинності, безробіття та інших соціальних проблем у середовищі афро-американських міських гетто (англ. – ghetto). Зокрема Фрезіера цікавило те, чи традиційні африканські звичаї та ціннісно-нормативна система продовжували своє існування в умовах сучасного американського мегаполісу. Дослідник стверджував, що традиційні африканські цінності та норми поведінки були повністю нівельовані досвідом перебування афро-американців у рабстві, і у сучасних йому спільнотах афроамериканців немає жодної можливості відшукати залишки «автентичної» ціннісно-нормативної системи.

Фрезіер розмежовував афро-американську спільноту на ту її частину, яка сприйняла пропоновані рештою суспільства цінності та засоби їх досягнення (мімікрували, за термінологією автора) і досягла у цьому успіху, і ту частину афроамериканської спільноти, котра виявилася маргіналізованою та виключеною із більшості соціальних відносин тогочасного суспільства, обмежуючись межами гетто. Перша із вказаних спільнот відтворювала у своїх межах успадковану із часів рабства модель патронажних відносин із «білим суспільством». Аналізуючи специфічну субкультуру афро-американської спільноти, Фрезіер вказував на значний вплив церковних афіліацій та родинних зв’язків.

А. Коен фокусував увагу своїх досліджень на делінквентній поведінці молодіжних злочинних угрупувань робітничої молоді. На думку дослідника, молодь, що належить до робітничого класу, витворила власну делінквентну субкультуру у відповідь на брак економічних та соціальних можливостей досягти схвалюваних суспільством цілей. Вказана субкультура відрізнялась наступними рисами:

· анти-утилітаризм: у багатьох випадках у злочинах скоєних молодіжними злочинними угрупуваннями бракує практичних мотивів. Основною метою здійснення цих делінквентних актів є, згідно з А. Коеном, створення та відтворення відчуття солідарності, яке виникає внаслідок спільного порушення закону.

· у межах делінквентної субкультури робітничої молоді відбулося дзеркальне переформулювання «американської мрії», коли цінності, схвалювані суперкультурою, дзеркально заперечувалися. Так, багато актів вандалізму та пошкодження власності були спричинені відчуттями відносної депривації у членів молодіжних злочинних угруповань, тобто відчуття того, що «якби цей світ був справедливим, то ці речі належали б мені». Наступною рисою вказаної субкультури було постійне ствердження групової автономії: всі дії групи були спрямовані на її консолідацію та створення групової лояльності.

А. Коен запозичує пояснювальні схеми із теорії соціальної напруги, стверджуючи, що через систему освіти робітнича молодь інтерналізувала культуру ціледосягнення (англ. – achievement oriented culture), але коли більшість представників робітничої молоді зазнала невдачі, то у результаті цих людей чекала «статусна фрустрація». Таким чином, цінності середнього класу були постійно присутніми у ціннісно-нормативній системі делінквентної субкультури робітничої молоді, проте у формі їх агресивного заперечення.

Загалом, більшість девіантних субкультур є негативним відображенням суперкультури суспільства, або якоїсь частини цієї суперкультури і вибудовують свої цінності за принципом зворотної симетрії. Поширеним є наступна класифікація девіантних субкультур:

1. Кримінальна, яка характеризується використанням насильства і злочинів для досягнення схвалюваних суспільством цілей (наприклад, для індивідуального збагачення). Ця група підходить до здійснення злочину інструментально, з позицій вигоди.

2. Протестна субкультура, яка розглядає порушення норм як самоціль. Діяльність цих груп не обов’язково має насильницький характер, але завжди є публічною і полягає у протиставлення себе решті суспільства, його суперкультурі.

3. Субкультура професійної злочинності, яка знаходиться посередині між кримінальною та протестною. Ця субкультура значно менш інструментальна – злочин тут стиль життя, а не засіб добитися суспільно схвалюваної мети. У межах цієї субкультури нормою вважається ніколи не працювати, не мати сімї, не співпрацювати з владою. Ув’язнення представниками цієї субкультури розглядається як бажане і необхідне, як свого роду курси професійної підготовки. Слід зазначити, що останній тип субкультури поступово відходить у минуле.

Теорія ярликування та стигматизації.Теорію ярликування (від англ. label – ярлик) започаткував американський вчений Ф. Танненбаум. Він акцентував на тому, як суспільство реагує на різного роду відхилення і як впливає на їхнє відтворення. Визначаючи певний вчинок людини девіантним, суспільство «наклеює» ярлик. Таким чином, ярлик це оцінка, яку дає суспільство індивіду чи соціальній групі. У межах теорії ярликування йдеться про негативні наслідки цього процесу, хоча загалом можливе і «позитивне» ярликування. Ярлики діють у двох напрямках – вони втримують від антисуспільних вчинків, але за умови їх недоречного, надмірного застосування (Танненбаум називає цей процес – «надмірною драматизацією зла») можуть поглиблювати антисуспільну поведінку. Очевидно, ця теорія певною мірою кореспондує з так званою теоремою В. Томаса: те, що люди сприймають як реальне, стає реальним за своїми наслідками. Йдеться про те, що внаслідок ярликування змін може зазнавати не тільки ставлення оточуючих до індивіда, а й його уявлення про себе, самооцінка та ідентичність.

Теорія ярликування фокусує увагу на соціальній природі процесу, в якому одні індивіди в суспільстві можуть означити інших девіантами. В центрі уваги знаходиться те, як конкретний індивід пристосовується до думки про себе як про девіанта. Прихильники теорії ярликування вважають, що завжди, коли якихось членів суспільства називають злочинцями, душевнохворими і т.д. має місце приклеювання ярликів. Процес включає індивіда, або групу, які приклеюють ярлик, і того чи тих, кому цей ярлик приклеюють. Ярлик – негативне визначення, яке фіксує індивіда на ціннісній шкалі. Ті, хто наклеює ярлики – агенти соціального контролю. Часто приклеювання ярликів є частиною їхніх соціальних функцій (правоохоронці, психіатри). Разом з тим, кожен член суспільства може виконувати цю функцію, називаючи когось пияком, наркоманом, брехуном, ненадійною людиною і т.і. З точки зору теорії ярликування, девіантом є той, стосовно кого ефективно відбувся процес приклеювання ярлика.

Ефективність цього процесу часто визначається становищем об’єкта і суб’єкта вказаного процесу у соціальній ієрархії. Індивід з високим статусом може і не отримати ярлик, навіть якщо вчинить те ж, що й особа з низьким соціальним статусом. Прихильники теорії ярликування кажуть, що фактично кожен індивід здійснює акт первинної девіації. Вживання алкоголю та наркотиків, крадіжки, бійки – це речі, які вважаються нормальними у межах молодіжних, зовсім не обов’язково девіантних, субкультур. Проте, карають лише невелику частину із тих хто здійснює акт первинної девіації. Тільки невелика частина таких індивідів отримує ярлик девіанта. Згідно з теорією ярликування, саме цей ярлик змушує позначених ним у майбутньому вчиняти акти вторинної девіантності. Аргументом на користь такої інтерпретації є те, що приклеювання ярлика є аналогом таврування злочинців у середні віки. Відомо, що така форма покарання нерідко провокувала повторні злочини як реакцію на соціальне відторгнення. Подібні погляди висловлює Е. Лемерт, автор підходу «соцієтальної реакції». Проводиться розмежування між первинною девіацією (тут індивіди не сприймають себе як девіантів) та вторинною (яка передбачає сприйняття статусу девіанта). Вторинна, чи інтенсифікована, девіація стає засобом захисту, нападу чи адаптації до реакції суспільства на первинну девіацію.

Близькою до теорії ярликування є теорія стигматизації (від лат. – stigma). Значний внесок у опрацювання теорії ярликування та стигматизації зробив І. Гофман. В одній зі своїх робіт він досліджував людей з певними рисами, завдяки яким інші люди вважають перших іншими, неприємними, девіантними. Гофман назвав ці неприємні риси стигмами. Дослідник прийшов до висновку, що наявність стигми не є чимось незвичайним – стигми поширені не лише серед моральних та фізичних калік, але й серед «нормальних людей». Гофман стверджує, що найталановитіші з нормальних, ймовірно, мають свої приховані недоліки, і для кожного маленького недоліку існує соціальна обставина, через яку він може перетворитися на великий недолік. Є сенс розмежовувати індивідів із проявленими та прихованими (латентними) стигмами. Проявлені і латентні стигми можуть мати різні форми (колір шкіри, дефекти дикції, відсутність кінцівки, наявність кримінального татуювання, хвороба тощо).

З точки зору І. Гофмана, люди з проявленою стигмою стикаються з проблемами взаємодії у суспільстві. Маючи проявлену стигму, особа чекає на негативні реакції інших. Один з найбільш показових прикладів стигми – СНІД. Серед так званих «нормальних громадян» існують упередження і страх до вражених СНІДом. На ранніх стадіях хворий має латентну стигму, а далі проявлену.

Генеза соціології девіантної поведінки: від канонічної до скептичної перспективи.Для довоєнного етапу розвитку соціології, до якого належить і розглянута вище Перша чиказька школа соціології, характерна інтерпретація девіантності у структурно-функціональній і навіть, певною мірою, органіцистській перспективі. Так, ключовим поняттям у тогочасних інтерпретаціях девіантної поведінки є «патологія» - метафора медичного походження. Суттєве переосмислення і поступовий відхід від уявлення про девіації, як про патологію, відбувається після закінчення II Світової війни і, особливо, в останній третині ХХ століття. Поява чи поширення таких політичних та соціокультурних явищ як лібералізація суспільної моралі, сексуальна революція, рух проти дискримінації етнічних та сексуальних меншин, феміністичний рух, пацифістський рух, рух за соціальну відповідальність бізнесу, за нову екологічну політику, і навіть такі масштабні світові політичні процеси як деколонізація, сприяли і низці змін у соціогуманітраних дисциплінах.

Усі з названих явищ по-перше, дали новий поштовх ревізіонізму у різних наукових царинах, проблематизували явища, які раніше не сприймалися «суспільством» чи наукою як проблемні (наприклад, гендерну нерівність) і, врешті, похитнули чітке і непорушне до того розмежування між нормальністю та відхиленням. Відповідно і уявлення про девіацію, як про патологію, дедалі більше підлягало критиці. Цю позицію представляє, зокрема Ч. Р. Міллс, на думку якого підхід соціальної патології виходив з визначених цінностей, а конкретно – цінностей консервативного середнього класу.

Для теоретико-методологічних напрямків дослідження девіантної поведінки, які формуються у 2-ій половині ХХ століття, характерне уявлення про девіацію не стільки як про визначену соціальну дію чи практику, як про специфічну реакцію з боку агентів соціального контролю на цю дію чи соціальну практику. Інакше кажучи, «створення девіації» інтерпретується як складний, щонайменше двосторонній процес, у якому рівновагому роль відіграє як девіант, так і агент соціального контролю і, можливо, навіть більшою мірою останній.

Якщо спробувати дати загальне визначення тим змінам, які відбулися у межах соціології девіантної поведінки в останній третині ХХ століття, то можна сказати, що дедалі більше починає переважати конструктивістський підхід. Одна із сильних сторін конструктивізму полягає в тому, що цей підхід приносить динаміку, якої цілком бракує підходу соціальної патології. Девіантність розглядається у контексті соціальних змін і переформулювань конвенційності та неконвенційності. Саме такий підхід відповідає умовам вітчизняного суспільства, яке зазнає глибинних трансформацій. Слід зауважити, що таке зміщення поглибило розуміння девіантної поведінки, проте у ньому криється і низка небезпек, насамперед, морально-етичного плану. Вони полягають у тому, що така інтерпретація не лише відвертає увагу від девіанта, а й знімає з нього відповідальність за неконвенційну поведінку. Девіант уже не злочинець, який заслуговує на осуд, а жертва обставин – наприклад, расової нетерпимості, тяжких житлових умов, зловживань агентів соціального контролю, ціннісно-нормативних трансформацій суспільства тощо.

У теоретико-методологічному плані зміна домінуючої у соціології девіантної поведінки парадигми пов’язана з інтеракціоністською парадигмою в сучасній соціології. Так, Г. Беккер формулює підхід прямо протилежний до підходу соціальної патології. Він пише: “Відхилення створюється суспільством... Соціальні групи створюють відхилення, створюючи правила, порушення яких і є відхиленням, застосовуючи ці правила до окремих індивідів і наклеюючи на них ярлик девіанта. З цієї точки зору, відхилення – це не характеристика дій самого індивіда, а скоріше наслідок застосування іншими індивідами правил і санкцій до «порушника». Девіант це той, на кого вдалося наліпити цей ярлик...» У праці «Моральні підприємці» він наголошує на процесі зміни меж між конвенційністю та неконвенційністю, криміналізації та декриміналізації окремих соціальних практик, називаючи ці процеси «моральними хрестовими походами», а їх головних дійових осіб «моральними хрестоносцями». Таким чином автор релятивізує проблематику нормальності та девіантності, проте робить це не з позиції етичного нігілізму, а з позиції зумовленості розмежування між нормою та відхиленням існуючою системою соціальної нерівності, адже саме представники панівних груп у суспільстві зазвичай ініціюють і очолюють «моральні хрестові походи»: йдеться про вимоги заборонити паління в громадських місцях чи про вимоги заборонити смертну кару, або ж лібералізувати законодавство у сфері володіння вогнепальною зброєю.

Із висловленими вище поглядами кореспондують теоретико-мтеодологічні позиції радикальної кримінології, яка формується наприкінці 60-их років ХХ століття. Вихідною тезою цього напрямку є те, що, аналізуючи суспільство у вимірі норма / відхилення, слід, перш за все, аналізувати відносини влади та домінування. Справи не виглядають так, що бідні скоюють злочини проти багатих або багаті проти бідних: більшість злочинів скоюють бідні проти бідних. Але зазвичай багаті визначають те, хто девіант і що девіантне, а що ні. Ці люди можуть впливати на моральне і правове визначення девіантності численними законними методами (лобіювання, фінансові вкладення в політичні кампанії). В результаті моральна та законодавча системи відповідають інтересам багатих.

Одним із сучасних напрямків досліджень девіантної поведінки є віктимологія – міждисциплінарне знання про те, чому певні люди стають жертвою злочинів, і як їхня поведінка та стиль життя визначають це. У межах цього напрямку існує таке поняття як кримінальна віктимність – це відхилення від безпечної поведінки, від безпечного способу життя, яке інтерпретується як створення сприятливих умов для скоєння злочину. Частиною предмету віктимологічного дослідження є дослідження існуючих соціальних очікувань, ролей, статусів. Деякі дослідники виокремлюють два типи віктимності:

- особистісна віктимність, тобто здатність окремих індивідів у силу їхніх психологічних характеристик ставати жертвами певного виду злочину за умов, коли наявна реальна і очевидна для щоденної свідомості можливість уникнути цього;

- рольова віктимність, тобто характеристика певних соціальних ролей, яка знаходить вираз у існуванні небезпеки щодо осіб, які їх виконують, незалежно від особистих характеристик цих осіб. Так, наприклад, у США найчастіше жертвами вбивств стають водії таксі, на другому місці поліцейські, на третьому місці працівники заправних станцій.

Статистика насильницьких смертей свідчить: значна їх частина має місце за умов споживання спритних напоїв. Відтак, не споживаючи спиртних напоїв та не перебуваючи у товаристві тих, хто їх споживає, громадяни могли б суттєво знизити ймовірність своєї загибелі насильницькою смертю.

Сучасна віктимологія розвивається у кількох напрямках:

1. Загальна «фундаментальна» віктимологія, яка описує феномен жертви соціально-небезпечного вияву, залежність процессу віктимізації від соціальних інститутів: дослідження історії віктимності і віктимізації;

2. Окремі віктимологічні теорії середнього рівня (наприклад, студії віктимності північноамериканських індійців);

3. Прикладна віктимологія – емпіричний аналіз, розробка і впровадження спеціальних технік превентивної роботи з жертвами, технологій соціальної підтримки, механізмів компенсації, страхових технологій тощо).

А. Ліазос у праці «Бідність соціології девіантності…» (The Poverty of the Sociology of Deviance: Nuts, Sluts and Preverts) приходить до висновку, що дослідження девіантності є цілком нерозвинутими у важливих сферах. Більшість дослідників девіантної поведінки приділяє увагу виключно, так би мовити, драматичним відхиленням і злочинам зокрема. Переважно це злочини, які вчиняють бідні, маргінали, ті, хто належить до депривованих груп населення. Водночас, цілком ігнорується інший тип девіантності, а саме інституційна девіантність. Інакше кажучи, вищий клас у соціології девіантної поведінки зявляється виключно як так званий лейбелер (той хто наклеює ярлики). Наступною великою проблемою є те, що більшість сучасних досліджень девіантності мають тенденцію «нормалізувати», гуманізувати девіантів. Соціологія девіантної поведінки цілковито відмовилася від нормативності та поставила себе, так би мовити, за межами добра і зла.

ТЕМА 5. ТЕОРІЇ СОЦІАЛЬНОГО КОНТРОЛЮ, ПРАВА ТА ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СИСТЕМИ

Згідно з американським дослідником Р. Коллінзом, є підстави виділити три відмінні теоретичні рамки у дослідженнях системи соціального контролю та пенітенціарної системи зокрема: консервативну, ліберальну та радикальну. Консервативна теорія соціального контролю та пенітенціарної системи виходить з того,що злочинці це погані люди, а єдиний спосіб дати собі з ними раду це покарати. Чим вищою є злочинність, тим суворішими мають бути покарання. Перевага віддається публічним покаранням. У середньовічній Європі вони були свого роду спектаклями: люди збиралися, робили ставки на те, скільки часу проживе жертва, поруч ходили продавці солодощів та швидкої їжі.

Зразком того, як у межах консервативної теорії соціального контролю виглядає оптимальна форма покарання за вчинення тяжкого злочину є опис останніх годин людини, страченої в 1757 році за звинуваченням у змові проти короля Франції (М. Фуко. Наглядати і карати. 1979): «За вироком йому вирвали м’ясо на грудях, руках і ногах, а рани поливали сумішшю киплячої олії, воску та сірки… Офіцер охорони склав звіт про те, що відбулося: “Кат опустив кайдани в котел з киплячим зіллям, яким він щедро поливав кожну рану. Після цього запрягли коней і прив’язали за руки і ноги. Коні сильно потягнули в різні сторони. Через чверть години процедуру повторили і замінили коней: тих, які були коло ніг поставили до рук, щоби зламати суглоби. Все повторили кілька разів. Після двох чи трьох спроб кат Самсон і його помічник, який тримав кліщі, дістали ножі і надрізали тіло коло стегон, коні знову потягли; після цього теж саме зробили з руками і плечима; м’ясо було зрізане майже до кісток. Коні напружилися зі всіх сил і відірвали спочатку праву, а після цього ліву руку. Жертва була жива до того моменту, коли їй остаточно відірвало кінцівки від тіла». Дебати щодо того, яким є вплив жорстокості покарання на рівень злочинності тривають. Одним із аргументів проти жорстоких форм покарання є те, що у штатах США, у частині з яких діє смертна кара, не встановлено кореляції між рівнем злочинності та наявністю чи відсутністю смертної кари, хоча в окремих штатах після запровадження жорсткіших покарань рівень злочинності знизився. Так, у Техасі, де з початку 1990-х чітко намітилася тенденція жорсткого покарання за карні злочини, різко впала кількість тяжких злочинів: число вбивств упродовж десятиліття скоротилося на 57 відсотків, згвалтувань — на 26, а кількість збройних пограбувань — на 48 відсотків.

Суть ліберальної теорії девіаціїполягає в тому, щосаме процес соціалізації визначає схильність до девіантної поведінки. Причому деякі індивіди знаходяться первинно у вразливому становищі – діти з неповних сімей, ті, чиї батьки є алкоголіками, наркоманами, безробітними, представниками дискримінованих груп і таке інше. Такі люди є маргіналами. Сила італійської мафії пояснюється дискримінацією щодо італійців. Молодь із економічно депресивного району приєднується до гангу. Підчеплює девіантні установки. Спочатку дрібні крадіжки, хуліганство, здирництво – далі вся девіантна кар’єра.

Соціальна дистанція – почуття і відношення відчуженості і недоступності між представниками різних соціальних страт. У певних системах ці відносини можуть бути інституціоналізовані (апартеїд – система расового розділення, яка виявляється в обмеженні на користування громадськими місцями: школами, лікарнями, пляжами, на сфери зайнятості, на змішані шлюби і таке інше). Неофіційно такі відносини існують у всіх системах. Для дослідження феномену соціальної дистанції застосовується так звана шкала Богардуса, призначена для виміру толерантності (терпимості) чи упереджень, які існують у відносинах між різними соціальними групами.

Ліберальна теорія девіантності вважає, що у суспільстві, де створено всі умови для дієвої системи соціальної мобільності, злочинність є низькою і навпаки. Зворотня ситуація особливо стосується так званих achievement oriented cultures. Індивідуалістично-конкурентних соціальних систем. Згідно з ліберальною теорією саме недоліки соціальної системи стимулюють злочинну поведінку, а відтак злочинця слід реабілітувати, а не лише карати. Відповідним є і бачення пенітенціарної системи.

Радикальна теорія девіантності та соціального контролю.Суть теорії – переміщення фокусу з девіантів на агентів соціального контролю. Агенти соціального контролю – такі як політичні інститути, правоохоронні органи часто діють за тією ж схемою, що й комерційні організації – є спрямованість на результат – на статистику. Зміна у статистиці злочинності не має нічого спільного з реальною картиною, а має відношення лише до принципів ведення цієї статистики. Оскільки девіації – не сам акт, а його кваліфікація, включаючи та виключаючи певний тип соціальної дії зі списку девіації, ми можемо змінювати статистику. Вживання наркотиків у 19 столітті – не є відхиленням (засуджуваним і караним). Внесення вживання наркотиків у список девіацій тягне за собою цілу низку важливих соціальних наслідків. По-перше велика кількість індивідів отримують ярлик девіанта. По-друге, зростає ціна, спосіб придбання і споживання наркотиків – сфера криміналізується і обростає новими видами злочинів, такими як хабарництво правоохоронців і контрабанда. Самі агенти соціального контролю створюють девіації. Чим більше заборон тим більше порушень.

У розумінні можливого девіантогенного впливу агентів соціального контролю важливими є поняття первинної та вторинної девіантності. Первинна девіантність – це первинні, разові випадки порушення соціальних норм, що характерне для всіх нормальних людей.Усі нормальні люди колись чинили щось неморальне і навіть протизаконне, але не всіх спіймали (бійки, дрібні крадіжки, водіння авто у нетверезому стані, розпалювання багаття в недозволеному місці, несплата податків, хабарництво тощо). Приклад, який наводить Дж. Коллінз яскраво ілюструє ймовірні варіанти подільшого розвитку подій. Уявимо, що правоохоронці у різний час та в різних місцях затримали 50 школярів, які чинили протиправні дії. У подальшому батьки 30 школярів змогли якимось чином залагодити ситуацію – їхніх дітей не покарали і навіть не поставили на облік в міліції. Ще 10 школярів якимось чином викликали співчуття правоохоронців, які після виховної бесіди відпустили підлітків додому. А ось решта 10 школярів через несприятливий збіг обставин, зайнятість чи відсутність батьків, чи з інших причин були змушені пройти всю процедуру застосування санкцій з боку агентів соціального контролю. На останніх 10 школярів агенти соціального контролю повісили ярлик девіантів. Наслідком ярликування є вторинна девіантність, тобто стійка схильність до порушення норм, сформована антинормативна поведінка. Усунення ярликів може відбуватися трьома основними шляхами: 1. Девіанти можуть змінити правила, норми чи закони суспільства щоби зробити відхильну поведінку прийнятною. 2. Самі агенти соціального контролю можуть скасовувати своє рішення. 3. Організації взаємодопомоги можуть допомогти девіантному індивіду повернутися у суспільство.

Однією із центральних соціологічних праць, присвячених дослідженню девіантогенного впливу агентів соціального контролю є праця Г. Маркса «Парадокси соціального контролю» (англ. – “Ironies of social control»). Автор на підставі включеного спостереження за діяльністю поліційних відділків Англії, США та Франції, яке тривало понад 7 років, прийшов до наступних висновків: ситуації, коли правоохоронна діяльність та й загалом діяльність агентів соціального контролю сприяють девіантній поведінці, можуть бути трьох типів. Першу з цих типових ситуацій Г. Маркс називає ексалацією. Ця ситуація має місце, коли агенти соціального контролю вживають надмірні заходи ненавмисно, несвідомо стимулюючи девіантну поведінку. Ілюстраціями цієї ситуації є випадки поранення та загибелі працівників поліції (у Сполучених Штатах Америки правоохоронці займають друге після водіїв таксі місце у ранжуванні кількості жертв навмисних вбивств). Г. Маркс прийшов до висновку, що найбільша частка таких випадків трапляється після викликів, пов`язаних із сімейним насильством. Йдеться про те, що інтервенція поліції у ситуації сімейного насильства викликає вибух агресії. Іншим прикладом є ситуації переслідування порушників правил дорожнього руху, внаслідок яких досить часто настає загибель чи травмування порушників, правоохоронців, випадкових перехожих чи інших учасників руху. Крім того, саме випадки переслідування порушників-автомобілістів найчастіше закінчуються насильством з боку працівників поліції щодо затриманих.

Другою типовою ситцуацією девіантогенного впливу агентів соціального контролю є невиконання ними своїх функцій. Тут вплив правоохоронної системи не такий очевидний. Одним із можливих варіантів такої ситуації є співпраця правоохоронців і злочинців, яка може полягати у передачі інформації щодо дій інших правоохоронних органів, використанні правоохоронцями процедур, які знецінююють докази у суді, застосуванні дій щодо конкурентів злочинної групи, з якою відбувається співпраця. Водночас, співпраця правоохоронців та злочинців може бути зумовлена не пошуком особистих переваг з боку корумпованих правоохоронців, а, наприклад, мотивами підвищення ефективності правоохоронної діяльності. Таким прикладом, зокрема, є діяльність інформаторів. Мотивами самих інформаторів є: уникнення ув`язнення, зменшення термінів у в`язниці для своїх знайомих, родичів, можливість скеровувати репресії правоохоронних органів на своїх конкурентів, фінансова підтримка з боку правоохоронців. Тут девіантогенний і, зокрема, криміногенний вплив полягає у тому, що поліція ігнорує злочини, вчинені інформаторами. Інформатор, будучи інсайдером у злочинному світі, бере участь / співучасть у злочинах інших.

Третьою типовою ситуацією девіантогенного впливу правоохоронних органів є «приховане сприяння». Як зазначає Г. Маркс, у практиці поліції США, Франції та Англії офіційно прийнятними вважаються наступні дії: за певних умов можна пропонувати суб`єкту вчинити злочин, показувати суб`єкту більш ніж один спосіб вчинення злочину, створювати сприятливі умови для вчинення правопорушення, показувати шлях уникнення покарання. Так, правоохоронці можуть продавати чи купляти наркотики, іншу заборонену продукцію, пропонувати сексуальні послуги. Як зазначає Г. Маркс, у цьому випадку правоохоронці діють за принципом, висловленим у давній американській приказці: «Дайте йому достатньо довгу мотузку і він повіситься».

Іншим зразком аналізу неоднозначної ролі, котру відіграють у процесі відтворення девіантності агенти соціального контролю, є праця Г. Беккера «Моральні підприємці» (1963 р.). Г. Беккер наголошує на процесі зміни меж між конвенційністю та неконвенційністю, криміналізації та декриміналізації окремих соціальних практик, називаючи ці процеси «моральними хрестовими походами», а їх головних дійових осіб «моральними хрестоносцями». Таким чином автор релятивізує проблематику нормальності та девіантності, проте робить це не з позиції етичного нігілізму, а з позиції зумовленості розмежування між нормою та відхиленням існуючою системою соціальної нерівності, адже саме представники панівних груп у суспільстві зазвичай ініціюють і очолюють «моральні хрестові походи»: чи йдеться про вимоги заборонити паління в громадських місцях чи про вимоги заборонити смертну кару або ж лібералізувати законодавство у сфері володіння вогнепальною зброєю. Г. Беккер виходить з того, що правила, за якими функціонує суспільство, продукуються з чиєїсь ініціативи і люди, котрі займаються цим продукуванням є моральними підприємцями.

Пенітенціарна система в сучасній Україні. Стан вітчизняної системи виконання кримінальних покарань завжди викликав виправдану критику з боку міжнародних, вітчизняних правозахисних організацій та громадськості. Сучасні дослідники пенітенціарної системи в Україні мають великі сумніви в ефективності її ресоціалізаційної функції. Очевидно, що ув’язнення більшою мірою спричиняється до поглиблення антисоціальної поведінки, дисоціалізації та соціальної екслюзії.

Таким чином, діюча пенітенціарна система перетворилася на знаряддя покарання ув'язнених. За станом на 1 січня 2002 року в установах Державного департаменту з питань виконання покарань перебувало майже 192,3 тисячі осіб. Станом на 1 грудня 2002 року у слідчих ізоляторах перебувало 43,6 тисяч осіб (українські СІЗО розраховані на одночасне перебування щонайбільше 37 тисяч осіб). При цьому середній термін перебування осіб під слідством склав 4 місяці.

За кількістю ув’язнених на 100 тисяч населення Україна займає 8 місце в світі. Дослідники наголошують на наступних проблемах української пенітенціарної системи:

– перенаселеність установ виконання покарань у вигляді позбавлення волі та слідчих ізоляторів;

– наявність тенденції до активного застосування судами України кримінальних покарань у вигляді позбавлення волі та запобіжних заходів у вигляді взяття під варту, навіть у справах про злочини невеликої та середньої тяжкості;

– скрутне матеріальне становище установ виконання кримінальних покарань.

Наведена нижче статистика доводить, що за таким показником як кількість ув’язнених на 100 тисяч населення лідерами є країни з порівняно низьким рівнем індексу людського розвитку.

Країни-лідери за кількістю увязнених на 100 тисяч населення(вісь Y)станом на кінець лютого 2005 року та місце цих країн у ранжуванні за індексом людського розвитку.

 

 

Країни-лідери за індексом людського розвитку (вісь х) та кількість увязнених на 100 тисяч населення у них (вісь y) станом на кінець лютого 2005 року

 

ТЕМА 6. ВИДИ ДЕВІАЦІЙ. ЧАСТИНА 1.

Сексуальна сфера життя індивіда та суспільства є надзвичайно важливою хоч і не є центральним виміром соціальної реальності. Такі потреби як необхідність у безпеці, їжі, житлі та членстві у групі є значно важливішими і значно більшою мірою формують соціальну реальність. Водночас, як зазначають такі науковці як В. Райх та Г. Маркузе, соціальний контроль та репресія девіантної поведінки у сфері сексуальності має наслідки, які виходять далеко за межі самої сексуальної поведінки і стосуються політичних відносин, а також відтворення культури суспільства.

У сучасному суспільстві, яке дедалі ускладнюється, сексуальність людини не може розвиватися виключно відповідно до бажань викликаних біологічною природою людини. Ключовою постаттю, із якою пов’язане переосмислення ролі сексуальності в житті окремого індивіда та людства в цілому є З. Фройд. Його внесок у світову культуру деякі дослідники порівнюють із внеском К. Маркса: останній відкрив людству очі на базові принципи відтворення соціальної нерівності в соціумі, в той час як З. Фройд вказав людині на помилки, які та мала щодо себе самої. «Табу», як одне із центральних понять у поглядах З. Фройда, має пряме відношення і до контексту його творчості, адже теорія психоаналізу виникала у час коли «сексуальна революція» була лише віддаленою перспективою. Необхідним для розуміння теорії психоаналізу З. Фройда є ознайомлення з трьохрівневою структурою особистості, психологічними механізмами витіснення, проекції, заміщення, раціоналізації, регресії, поняттями «лібідо», «ерос», «танатос», «табу» тощо.

У подальшому соціологічна інтерпретація сексуальності та девіацій у сфері сексуальності відбувалася у межах соціобіології. Цей напрямок розвитку соціології є маргінальним у сучасній науці і представляє інтерес виключно з огляду на історію становлення соціології девіантної поведінки. Водночас, існують і певні сучасні спроби відродження цієї перспективи. До таких належить зокрема праця Е. Вілсона «Соціобіологія: новий синтез» (2000 р.). Так, зокрема, однією із тез сформулюваних у межах названої праці є переконання у тому, що чоловіки та жінки відрізняються різними репродуктивними стратегіями, які визначаються генетично. Таким чином, за відсутності соціального контролю чоловіки, відповідно до своєї генетичної запрограмованості, прагнутимуть запліднити якомога більшу кількість жінок. Вищий рівень тестостерону, який зумовлює більшу агресивність чоловіків, сприяє досягненню цієї мети.

Жінки, натомість «запрограмовані» природою таким чином, щоби захищати результати своєї репродуктивної діяльності. Саме тому жінки обиратимуть своїми шлюбними партнерами тих, хто може забезпечити вищий рівень життя та дбатиме про дітей.

Поряд з цим, багато жінок виявляють інтерес до «небезпечних» чоловіків, «небезпечність» яких може полягати у їхньому інтересі до інших жінок. Причиною цього, знову ж таки, є відповідна генетична запрограмованість: такі жінки генетично запрограмовані обрати партнера, який домінує (у первісному значенні цього слова «домінувати»).

Форми сексуальної поведінкиє сенс розмежувати на ті, що схвалюються (чи не забороняються) та ті, що засуджуються (забороняються). Як вже зазначалося, ціннісно-нормативні універсалії характерні для усіх людських соціумів є нечисленними. Водночас є підстави виділити такі предмети суспільних дискусій у сфері сексуальної поведінки які є тою чи іншою мірою актуальними для всіх суспільств: гомосексуалізм, порнографія, проституція.

Гомосексуалізм. Соціологічна проблематизація гомосексуалізму та включення цієї форми сексуальної поведінки до предметного поля соціології відбулося у контексті генези цієї соціологічної дисципліни від так званої канонічної традиції до критичної традиції про яку йшлося вище. Пік активних досліджень гомосексуалізму як соціального феномену припадає на 70-ті роки ХХ століття. Саме у цей час виникає широкий соціальний рух за права гомосексуалістів, який поряд із такими широкими суспільними рухами як пацифізм, рух за расову рівність, екологічний рух змінили західне суспільство у напрямку його лібералізації. Загалом, рух за права гомосексуалістів має одним із своїх гасел наступне: це не гріх, це не хвороба, це не злочин. У всіх вказаних напрямках рух є тою чи іншою мірою успішним. Одним із проміжних етапів успіху вказаного суспільного руху стало рішення прийняте Світовою організацією здоровя щодо того, що гомосексуалізм не є хворобою (1990 р.).

Одною з революційних знахідок, яка поряд із ідеями З. Фройда дозволила глибше зрозуміти сутність явища гомосексуалізму стало дослідження американського сексопатолога А. Кінсі (Сексуальна поведінка чоловіків, 1948 р.). Зокрема, автору належало твердження, згідно з яким звичне бачення сексуальної орієнтації як сталої, незмінної ознаки особистості на підставі котрої можна виділити дві групи (гетеросексуальну більшість та гомосексуальну меншість) є занадто статичним. А. Кінсі запропонував використовувати для ідентифікації сексуальної орієнтації індивіда наступну шкалу з 7 позицій. Представляючи цю шкалу, як інструмент дослідження сексуальної орієнтації окремого індивіда А. Кінсі писав: «Чоловіки не діляться на дві частини, гетеро сексуальну та гомосексуальну… Фундаментальною засадою таксономії є те, що у природі не існує дискретних категорій… Світ є континуумом у кожному з його аспектів».

А. Кінсі, на підставі проведених інтерв’ю, виявив, що понад 46 % чоловіків впродовж свого життя хоча б одного разу «реагували» сексуально на особу своєї статі, а 37 % чоловіків мали хоча б одноразовий гомосексуальний досвід. За вищенаведеною шкалою понад 11 відсотків опитаних були віднесені до групи 3 (однаковою мірою гетеро- та гомосексуальні). Водночас близько 10 % опитаних були «виключно гомосексуальними». 7% самотніх жінок та 4 % в минулому заміжніх жінок були віднесені до групи 3 (однаковою мірою гетеро- та гомосексуальні). До 6 % жінок були виключно гомосексуальними.

Знахідки Кінсі викликали хвилю протестів – від морального осуду до критики з боку наукової спільноти. Так, зокрема, Комітет американської статистичної асоціації визнав процедуру вибірки, яку використав А. Кінсі, незадовільною. Так, стало відомо, що у межах вибіркової сукупності були надмірно представлені певні специфічні групи: 25% респондентів впродовж життя відбували термін ув’язнення, а 5% респондентів були проститутками. Ця критика поставила під сумнів результати дослідження, але інтерпретація сексуальної орієнтації «після А. Кінсі» була вже зовсім іншою ніж до того.

Дослідження Л. Хампфрі. Л. Хампфрі був виключений з Вашингтонського університету після того як представив свою роботу присвячену дослідженню гомосексуальних взаємодій у громадських туалетах Вашингтонського передмістя з підзаголовком «Знеосіблений секс у громадських місцях» (Tearoom trade, 1975 р.). Водночас, сучасні хрестоматії із дослідження девіантної поведінки включають вказану працю. Якоюсь мірою це обґрунтовується потребою продемонструвати те, як не слід досліджувати девіантну поведінку. Л. Хампфрі порушив етичні норми роботи соціолога із респондентами. По-перше, дослідник приховував свій справжній статус, а крім того вході включеного спостереження дослідник наражався на небезпеку. Слід сказати, що праця Л. Хампфрі викликала дискусію у тогочасній соціологічній спільноті. У ході дискусії були висловлені і думки про те, що знахідки зроблені автором є достатньо вагомими. Так чи інакше, дослідник прийшов до наступних висновків: більше половини зі ста осіб опитаних Л. Хемпфрі не вважали себе гомосексуалістами, були одруженими, репрезентували себе як особи гетеросексуальної орієнтації та займали значні соціальні позиції.

В Україні соціальна проблематизація гомосексуалізму відбулася порівняно недавно на фоні процесів ціннісно-нормативної трансформації суспільства. Водночас, ця проблематизація є неповною – на управлінському та політчиному рівнях вказана проблема навіть не артикулюється в той час як її важливими вимірами є, з одного боку, дискримінація стосовно осіб нетрадиційної сексуальної орієнтації, а з іншого боку, загрози традиційним цінностям українського суспільства, а також поширення венеричних захворювань.

До 1991 року в Україні діяла стаття 122 Карного кодекс УРСР «Мужелозтво» у якій зокрема зазначалося: «Мужолозтво, тобто статеві відносини чоловіка з чоловіком, караються позбавленням волі на термін до 1 року, або висилкою на термін до 3 років». В 1991 році Верховна Рада України прийняла рішення згідно з яким статтю 122 було викладено в новій редакції, яка передбачала покарання за гомосексуальні відносини лише у випадку застосування насильства.

В 1989 році 2600 респондентам задали питання: «Що слід робити з гомосексуалістами?». Відповіді розподілилися наступним чином: «знищити – 31 %», «ізолювати – 32 %», «допомагати» - 6 %, залишити їх у спокої – 12 %. Згадане опитування не лише демонструє стан толерантності тогочасного радянського суспільства, а й те, у чому повинна полягати етична відповідальність соціолога. Пропонуючи як альтернативи такі варіанти дій з гомосексуалістами, як «знищити» та «ізолювати» соціологи, очевидно, спричинялися до відтворення чи формування гомофобських соціальних орієнтацій респондентів.

Українське суспільство залишається значною мірою консервативним у цьому вимірі про що, зокрема, свідчать результати Європейського соціального дослідження (хвиля 2004 – 2005 рр.). На наступному рисунку представлене ранжування країн-учасниць ЄСД 2004 – 2005 за середнім показником у відповідях на питання «… до якої міри Ви погоджуєтесь чи не погоджуєтесь з [тим, що] … геям та лесбіянкам потрібно дозволити жити своїм життям, як вони вважають за потрібне». Альтернативи, з-поміж яких респондентам пропонувалося обрати власну відповідь були такими: 1 - повністю погоджуюсь, 2 - погоджуюсь, 3 - важко сказати, погоджуюсь чи не погоджуюсь, 4 - не погоджуюсь, 5 - зовсім не погоджуюсь. Відтак, вищий показник означає вищий рівень несприйняття рівноправності осіб традиційної та нетрадиційної сексуальної орієнтації.

Поряд із тим, що гомофобія та дискримінація стосовно осіб нетрадиційної сексуальної орієнтації становить собою одну із серйозних проблем сучасного українського суспільства не слід ігнорувати той факт, що гомосексуальні соціальні практики та гомосексуальне середовище може мати девіантогенний вплив.

Поряд із вищеокрселеною темою центральними темами дискусії щодо прийнятності чи неприйнятності окремих форм сексуальної поведінки є явища порнографії та проституції. Найширшим визначенням порнографії (від грецьких слів, porne (проститутка) та grapho (писати) і суфіксу ia котрий означає певний стан, чиюсь власність, або визначене місце) є: текст або графічне зображення яке викликає сексуальне збудження. Порнографія не є феноменом характерним для сучасного суспільства і становить собою елемент давньогрецької, давньояпонської, давньокитайської, давньоіндійської та інших культур. Водночас, кілька останніх десятиліть позначилися комерціалізацією порнографії та її значним поширенням у звязку із вдосконаленням комунцікаційних технологій. Дослідження, проведене у США у 1970 році оцінили виявило, що загальний прибуток, отриманий виробниками порнографії становив 10 мільйонів доларів. У 2003 році прибуток виробників порнографії оцінювали у суму 8 мільярдів доларів.

Поряд із тим, що саме останні десятиліття актуалізували проблему соціального впливу порнографії масове поширення порнографії є досить давнім. Винайдення фотографії та кінематографу негайно супроводжувалося спробами використання вказаних технологій для виробництва і поширення порнографії. Якоюсь мірою є поширене переконання у тому, що комерціалізоване виробництво та поширення порнографії виступало одним із каталізаторів технічного прогресу у сфері телекомунікацій, зокрема у винайдені сателітарного телебачення та DVD технології.

Вказані процеси супроводжувалися спробами їх заборони чи регуляції. Однією із найбільш опрацьованих є феміністична критика порнографії та сексуальної індстрії загалом. З феміністичних позицій порнографію розглядають такі дослідники як А. Дворкін та К. Мак Кіннон. Зокрема А. Дворкін наприкінці 80-их років ХХ століття була однією із ключових постатей руху проти порнографії. У цей час пікетування розважальних закладів для дорослих, видавництв порнографічної продукції, масові заходи у кварталах «червоних ліхтарів», конференції та виступи у засобах масової інформації були центральними заходами противників порнографії. У збірнику статей під назвою «Ті, хто ненавидить жінок» (Woman hating, 1974) А. Дворкін критично аналізує популярні на той час видання порнографічного характеру та приходить до висновку, що порнографія представляє жінок пасивними жертвами, чия ідентичніть знаходить вираз виключно через еротизовану деградацію, приниження та насильство. У праці «Порнографія: жінка як власність чоловіка» (Pornography: Men Possessing Women, 1979) Дворкін пише про те, що порнографія виступає механізмом дегуманізації жінки та відтворення системи капіталістичного патріархату. Механізми соцілаьного впливу порнографії є складними: з одного боку здійснюється насильство над жінками, котрі беруть участь у виробництві цієї продукції; з іншого боку, порнографія заохочує чоловіків сприймати насильство над жінкою еротизовано, таким чином відтворюючи його. Репрезентація жінки як сексуального обєкта з часом стає одним із факторів соціалізації як для чоловіків так і для жінок. У межах феміністичної критики порнографії низка дослідниць проводить розмежування між еротикою та порнографією. Перша, на їхню думку, не має настільки дисфукціональні наслідки як порнографія. Водночас, так звані постмодерністські феміністки не погоджуються із такою критикою. На їхню думку перегляд порнографічної продукції чи участь у її виробництві є індивідуальним вибором жінок котрі це роблять і не може бути поясненими у термінах капіталістичної патріархальної соціалізації.

Дослідження дисфункційних аспектів порнографії концентрувалися на її можливому стимулюючому впливові на агресивну поведінку споживачів такої продукції та сексуальне насильство з їхнього боку. Останні дослідження доводять, що за умов наявної схильності до вчинення актів насильства вплив порнографії може стимулювати насильницьку поведінку.

У межах політико-управлінської практики, соціальної публіцистики, соціально-психологічної, психологічної та соціологічної літератури порнографія зазвичай розглядається як фактор, котрий може бути девіантогенним. Публіцисти, політики та науковці, які досліджують вказану проблематику вживають навіть термін «узалежнення від порнографії». Захоплення порнографією порівнюється із алкоголізмом та іншими різновиадми аддиктивнолї поведінки. Відповідно повинні бути застосовані методи лікування цієї залежності.

Рівні сексуального узалежнення за П. Карнесом

Рівень	Форма поведінки	Рівень шкідливості
Рівень 1	Порнографія Подружня зрада	Посередній
Рівень 2	Воєризм Ексгібіціонізм Сексуальні домагання	Високий
Рівень 3	Зґвалтування Знущання	Дуже високий

Адаптовано за: Vandenburgh H. Deviance: the essentials. Upper Saddle River, New Jersey. 2004. 219 р.

Частиною вказаної дискусії є те, що у таких країнах Європи як Швеція та Нідерланди поряд із високим рівнем життя та низьким рівнем злочинності легалізована порнографія і проституція. Ці приколади дозволили прихильникам легалізації порнографії і проституції говорити про зворотній вплив цих явищ – їх легалізація дозволяє, по-перше, зняти причину постійних неврозів викликаних табуйованістю сексуальної сфери, по-друге, дозволяє задовольняти потреби осіб, які є некомунікабельними і в іншому разі не зможуть знайти сексуального партнера, по-третє, забезпечують вагоме джерело прибутків, котрі можуть бути спорямовані на соцілаьні витрати. Одним із доказів на користь такої інтерпретації є, наприклад, те, у тих штатах США де є нижчий рівень інтернетизації рівень злочинності, зокрема, згвалтувань є вищим.

Жодне з вказаних понять (схвалювана та заборонена сексуальна поведінка) немає «об’єктивного відповідника». Змістове наповнення цих понять визначається соціально. Поряд із цим схвалювані (чи толеровані) типи сексуальної поведінки можуть бути табуйованими у межах окремих сегментів соціуму (наприклад, у межах певних субкультур, релігійних, етнічних груп). Для сучасного суспільства характерною є дискусія щодо того, які типи сексуальної поведінки слід забороняти, а які навпаки заслуговують на декриміналізацію. На думку провідних компаративістів сучасності, П. Норріса та Р. Інгелхарта, соціальні орієнтації щодо сексуальної сфери є саме тим полем у якому відмінності між різними культурами і цивілізаціями є найглибшими і найбільш конфліктогенними. На наступному рисунку проілюстровано відмінності за окремими інтегрованими показниками між «західним» та «ісламським» світом.

Адаптовано за: Inglehart R., Norris P. The True Clash of Civilizations // Foreign policy. March / April 2003. Pp. 67 – 74.

Закон України «Про захист суспільної моралі» так визначає порнографію: це вульгарно-натуралістична, цинічна, непристойна фіксація статевих актів, самоцільна, спеціальна демонстрація геніталій, антиетичних сцен статевого акту, сексуальних збочень, зарисовок з натури, які не відповідають моральним критеріям, ображають честь і гідність людини, спонукаючи негідні інстинкти. Як бачимо, таке визначення містить оціночні судження, які самі по собі залишають місце для інтерпретацій та вимагають конкретизації. Безпосереднє визначення того, містить конкретний продукт духовного виробництва елементи порнографіх покладається на Національну експертну комісію України з питань захисту суспільної моралі. Таким чином, остаточно проведення межі між порнографією та еротикою покладається на вказаний орган який хоч і приймає колегіальні рішення проте складається з окремих людей з їхніми власними поглядами щодо меж прийнятності у сексуальній сфері. Згаданий вище Закон України визначає продукцію еротичнгого характеру як: будь-які матеріальні об'єкти, предмети, друкована, аудіо-, відеопродукція, в тому числі реклама, повідомлення та матеріали, продукція засобів масової інформації, електронних засобів масової інформації, що містять інформацію еротичного характеру, має за мету досягнення естетичного ефекту, зорієнтована на доросле населення і не збуджує в аудиторії нижчі інстинкти, не є образливою.

Проституція – вступ у сексуальні відносини за гроші або на підставі інших обмінів економічного характеру. Дослідники наголошують на важливості наступних факторів у виборі цієї «професії»:

1. Зазвичай особи, які практикують проституцію в дитинстві зазнали кривдження з боку своїх родичів або ж не отримали достатньої уваги та пікулвання з їхнього боку. У західній літературі в цьому контексті зазвичай не згадується про неповні сімї. Очевидно, це повязано з поширенням такої форми сімї та з фактичним перетворенням її із відхилення у одну із варіацій норми. Інакше кажучи, неповні сімї у межах західної соціологічної традиції дедалі рідше розглядаються як більшою мірою девіантогенне середовище ніж повні сімї. Одним із авторів, які наголошували на дисфункціональності неповних сімей був Дж. С. Коулмен.

2. Ранній сексуальний досвід може бути одним із факторів, які схилятимуть особу до практикування проституції. Окрім ймовірної вагітності у підлітковому віці ранні сексуальні відносини містять небезпеку у тому сенсі, що для індивіда, який вступає у них сексуальна складова ідентичності, чи статусно-рольового набору стає домінуючою. Перш ніж здобути професію і, врешті, сформуватися як особистість індивід починає сприймати себе, наприклад, як обєкт сексуальних бажань інших.

3. Узележнення від алкоголю, наркотиків, хімічних речовин. Проституція у цьому випадку виступає легким засобом здобуття грошей, який не вимагає особливих професійних навичок.

У цьому контексті слід згадати про ситуацію описану Р. Кловардом та Л. Оліном: частина молоді з соціально депривованих групп під впливом масової культури засвоює відповідний стиль споживання протее не засвоює відповідні цінності та стиль життя. Такі молоді люди вважають, що «гроші є ключем до успіху», а не «успіх є ключем до грошей».

Проституцію зазвичай повязують із поширенням венеричних хворіб. Відповіді, які пропонуються на рівні управлінських рішень зазвичай включають наступні альтернативи: цілковита заборона проституції, впровадження системи реєстрації проституток та їхнього медичного огляду, освітні та популяризаторські заходи з метою заохочення проституток та їхніх клієнтів користуватися засобами захисту. Перші з пропонованих альтернатив можуть мати такі латентні наслідки як відтворення нелегальної проституції, контролювати яку буде значно складніше.

Загалом кажучи, світовий досвід демонструє наступні шляхи розв’язання чи пом’якшення соціальних проблем які є супутніми до явища проституції:

Заборона. Проституція є аморальною, злочинною та гріховною. Відтак проституток та їхніх клієнтів слід судити та карати. Варіаціями цього підходу є, наприклад, переконання у тому, що проституток карати не слід, оскільки вони і без цього перебувають у становищі соціальної деривації, яку не слід поглиблювати. Карати натомість потрібно сутенерів та клієнтів. У Об’єднаному королівстві проституція не переслідується законом в той час як сутенерство вважається злочином;

Регуляція та легалізація: проституція вважається цілком законною підприємницькою діяльністю, але контролюється з огляду на можливість поширення венеричних хворіб. Проституція це злочин без жертви (англ. – victimless crime) тому повинна бути декриміналізована;

Феміністичний аналіз явища проституції. Оскільки більшість проституток це жінки ця соціальна проблема привернула увагу феміністичної наукової думки. Феміністичні інтерпретації проституції не є однозначними. Згадана вище А. Двойкін, яка у певний період свого життя теж була проституткою, висловлює ідеї про те, що проституція є однією з форм експлуатації жінок і комерціалізований секс насправді є зґвалтуванням ґвалтівником у якому виступає з одного боку клієнт, а з нішого боку, бідність з якої стикається жінка.

Натомість, представники так званого постмодерністичного фемінізму вважають, що проституцію не слід розглядати як соціальну практику, що спричиняється до експлуатації та пригнічення жінок. Проституція зазнає пере означення. Це вже не соціальна проблема, а робота така сама як і інші. Одним із вимірів такої інтерпретації є формалізація руху працівників сексуальної індустрії такі як, наприклад, Австралійська асоціація проституток (англ. – Australian Prostitutes Collective).

Злочинність як форма девіантної поведінки. Важливим для розуміння співвідношення предметної сфери права та предметної сфери соціології є поняття латентної злочинності (англ. – dark figure of crime). Йдеться про те, що «злочин» у вузькоюридичному значенні цього терміну передбачає не лише вчинення індивідом чи групою осіб певної дії, чи бездіяльність, а й відповідну формалізовану реакцію агентів соціального контролю – правоохоронної та судової системи. Без кваліфікації з боку правоохоронної та судової системи певної дії чи бездіяльностіяк такої що є злочинною не може бути мови про «злочин».

Натомість, як зазначає вітчизняний дослідник І. Рущенко, соціологія досліджує світ субєктивних відчуттів, вражень, орієнтацій окремих індивідів. Поняття «латентна злочинність» описує проблемність синтезу двох вищеназваних підходів, адже те, про що респондент сповіщає інтервюера як про злочин могло бути плодом його уяви, могло бути помилково кваліфіковане респондентом як злочин без достатніх для цього підстав, могло трапитися з вини самого респондента, чи могло бути свідомо подане респондентом у спотвореному вигляді.

Поряд із окресленою проблемністю поняття і явища «латентного рівня злочинності» його дослідження може бути корисним у кілкьох аспектах: стійкі паттерни розходження у офіційній статистиці та зібраній за допомогою соціологічних методів даних щодо злочинності може вказати як на соціокультурні особливості уявлень про межі прийнятності самого соціуму, а, по-друге, таке розходження дозволяє певною мірою оцінювати ефективність діяльності правоохоронних органів, рівень довіри населення до них.

Нижче представлена таблиця із дослідження віктимізації населення і латентної злочинності проведена у 2001 році у кліькох районах Харкова дозволяє скласти уявлення про складне співвідношення рівня злочинності у соціологічному та юридичному розумінні цих понять.

Адаптовано за: И. Рущенко. Диалог социолога и юриста о латентной преступности и не только... // Социология: теория, методы, маркетинг. 2001. № 2. с. 8 – 16.

Одними із численних термінологічних неологізмів, повязаних із дослідженнями девіантної поведінки, є поняття «синьокомірцева» та «білокомірцева злочинність». Під синьокомірцевою злочинністю маються на увазі злочини, скоєні представниками нижчих класів. Натомість білокомірцевою називають злочини скоєні представниками вищих класів. Слід відзначити, що злочини, скоювані представниками цих груп, справді суттєво різняться. Причинами цього є не якісь внутрішні психологічні схильності представників цих класів, а наявні для здійснення злочинів можливості чи, так би мовити, структурні обмеження. Річ у тому, що коли індивід є працівником некваліфікованої праці та живе у середовищі таких самих низьких за соціальним статусом некваліфікованих робітників, то злочини, які можуть бути вчинені зазвичай, будуть пов`язані із використанням фізичної сили, а не якихось професфійних навичок (від комунікаційних навичок до навичок роботи з комп`ютерною технікою). Відтак, більшою є ймовірність, що жертва скоєного злочину постраждає фізично, а отже, і можливість того, що про вчинений злочин стане відомо правоохоронцям. Цим може частково пояснюватися вищий, порівняно із середнім класом, рівень злочинності серед представників нижчого класу. Суть цієї перспективи аналізу полягає у тому, що рівень злочинності повязаний не лише із стилем життя злочинців, а й з можливостями скоєння злочину.

Поняття «білокомірцева злочинність», введене в науковий обіг Е. Сазерлендом, використовується для означення «злочинів скоєних людиною, котра займає високий соціальний статус у професійній сфері, до котрої належить». Федеральне бюро розслідувань США визначає білокомірцеву злочинність як «незаконні дії, котрі характеризуються обманом, приховуються та які не засновані на застосуванні фізичної сили чи погрози її застосування». Тим не менше, через складність визначення справжній рівень білокомірцевої злочинності визначити дуже складно. Так чи інакше, більшість дослідників погоджуються щодо надзвичайної важливості дослідження саме цього виду злочинної поведінки у зв`язку із дедалі більшою роллю, котру відіграють у суспільстві фахові знання працівників у таких сферах, як телекомунікаційні послуги, банківська послуги тощо.

Висновок про більший обсяг та більшу шкоду, котру завдають білокомірцеві злочини, засновується на тому, що ті, хто проживає чи працює в умовах обмеженості ресурсів мають значно менше можливостей для скоєння злочинів ніж ті, хто працює з великими фінансовими потоками, цінними інформаційними ресурсами. Натомість, синьокомірцева злочинність є очевиднішою, більш драматичною і саме тому привертає більшу увагу агентів соціального контролю. З точки зору віктимології, жертви синьокомірцевої злочинності можуть бути ідентифіковані значно простіше ніж жертви білокомірцевої злочинності. В останньому випадку ситуація ускладнюється «культурою конфіденційності», яка спрямована на захист особистої інформації щодо клієнта, акціонера, співвласника. Деякі із дослідників проводять розмежування між білокомірцевою та корпоративною злочинністю. Так, жертвою білокомірцевої злочинності досить часто виступають самі корпорації, а от поняття «корпоративна злочинність» описує ситуації коли злочинцем є самі корпорації.

Проблемою, котру піднімають пердставники радикальної кримінології є те, що агенти соціального контролю застосовують щодо злочинців, які вчиняють відповідно синьокомірцеві та білокомірцеві злочини, санкції зовсім не відповідні до шкоди спричиненої цими злочинами.Емпіричні дані чітко вказують на існування подвійних стандартів щодо білокомірцевої злочинності з одного боку та так званої вуличної злочинності з іншого боку. Пояснюється цей ухил низкою причин. Так, білокомірцеві злочинці завдяки своєму вищому соціальному статусу можуть гарантувати собі кращий захист своїх прав та інтересів у процесі слідства та судового процесу. Іншою причиною є те, що, коли йдеться про корпоративну злочинність, то навіть у випадку обвинувального вироку неможливо ув`язнити корпорацію, а покаравши відповідальних високопосадовців корпорації, відповідні агенти соціального контролю з досить великим ступенем ймовірності завдадуть шкоди чималій кількості працівників корпорації та людей залежних від неї. Наступне пояснення полягає у тому, що у покараннях простежується тенденція: жорстокість покарання більшою мірою корелює із ступенем застосування насильства у здійснені злочину, а не з матеріальними втратам постраждалої сторони.

Фахівці з американської пенітенціарної системи, говорячи про її зайву жорсткість, зазвичай у ролі найбільш наочного прикладу наводять штат Техас, де стабільно виноситься найбільша кількість смертних вироків. Однак, саме цей штат щодо корпоративних злочинців вирізняється разючою толерантністю. Так, за даними Американської комісії з вироків, у цьому штаті за минулий рік винними в шахрайстві в особливо великих розмірах було визнано 162 чоловік. Однак до позбавлення волі засуджено лише 115 із них. Ще 23 відбулися умовним ув’язненням, а покарання інших звелося до втішливої комбінації штрафів і деяких обмежень свободи пересування й обмеження в правах. При цьому з тих, хто за вироком суду все ж потрапив до в’язниці, 53 одержали строк від 12 місяців і менше, а середнє за всіма вироками покарання склало 18,2 місяця. Враховуючи, що всі ці засуджені уникли направлення до пенітенціарних закладів суворого режиму, вони мають шанс на дострокове звільнення, а отже у більшості випадків відбудуться легким переляком. Найсуворішим покаранням у цьому ряду стало засудження колишнього головного фінансиста компанії Aurora Food, який розтратив 43 мільйони доларів, — аж на 57 місяців тюремного ув’язнення. Хоча на такий строк у середньому в Америці засуджується звичайнісінький крадій автомобіля.

Однією із сучасних концепцій, які стосуються права у контексті змінності меж конвенційності, є концепція злочину без жертви(англ.–victimless crime). Йдеться про те, що законодавство з різних причин може класифікувати як злочинні дії, котрі насправді не завдають жодної шкоди. До таких зазвичай відносять вживання легких наркотиків, проститцуцію, добровільне самогубство та ін. Одним із висновків, котрі випливають із такої інтерпретації, є те, що злочини без жертви не повинні каратися законодавством, котре, натомість, саме потребує змін.

Останнє питання цієї теми присвячене феномену маргіналізації. В практиці використання терміну склалося кілька дисциплінарних підходів, що надає поняттю загальне міждисциплінарне звучання. Нечіткість та використання терміну в публіцистиці ускладнює соціологічний аналіз явища. Основними теоретичними рамками у межах яких розроблялося поняття «маргінальності», є психологічна та структурна теорія маргінальності. У науковий обіг термін «маргінальність» ввів Р. Парк у праці "Міграція та маргінальна людина" (1927 р.) У Р. Парка маргінальність (від лат. margo — край, границя, межа) означає становище індивідів, які знаходяться на межі двох культур. У теорії вказаного автора марг. людина це емігрант, який одночасно живе «в двох світах». Відтак, головне, що визначає природу маргінальної людини, – це відчуття моральної дихотомії, роздвоєння та конфлікту, коли старі звички відкинуті, а нові ще не сформовані. Періоди переходу і кризи в житті має кожен, але для емігранта це постійне , а тому перетворюється в тип особистості. Парк виділяє такі характеристики маргінальної людини: маргінальна людина має серйозні сумніви у власній цінності, її зв’язки з друзями поверхові, для неї характерна схильність уникати невизначених ситуацій, щоби не ризикувати приниженням, хвороблива соромливість у присутності інших людей, самотність і мрійливість, надмірна турбота про майбутнє і страх перед ризиком, нездатність насолоджуватися, і переконання в тому, що навколишні несправедливі до нього.

У той же час маргінальність є не лише психологічним феноменом, а й соціальним, адже маргінальна людина – це побічний продукт процесу аккультурації в ситуаціях, коли відбувається взаємодія двох культур. Парк приходить до цікавого висновку – маргінальна особистість втілює в собі новий тип культурних відносин, який складається на новому рівні цивілізації в результаті глобальних етносоціальних процесів. Р.Парк: Маргінальна людина – той тип людини, яка зявляється тоді, коли з конфлікту рас і культур починає формуватися нове суспільство, нова культура.

«Маргінальна людина приречена бути чужим і космополітом водночас у двох світах. Така людина неуникненно стає (порівняно з оточенням) індивідом із ширшим горизонтом, витонченішим інтелектом, більш незалежними і раціональними поглядами. Маргінальна людина завжди цивілізованіша людина», пише Р. Парк.

Ідеї Парка були підхоплені, розвинуті та перероблені іншим амер. соціологом Е. Стоунквістом у монографії «Маргінальна людина» (1937 р.). Завдяки йому поняття «маргінальність» остаточно закріпилась у соціології. Стоунквіст описує актора, який знаходиться між двох вогнів. На краю двох культур, але не належить жодній. В якості зразків такої поведінки Стоунквіст розглядає расові гібриди (англо-індійців, мулатів у США, метисів у Бразілії та ін.), культурних гібридів (європеїзовані африканці, денаціоналізовані європейці та ін.). Об`єкт аналізу Стоунквіста – типові риси такої особистості та проблеми її пристосування. Стоунквіст розглядає маргінальну людину як ключову особистість (англ. – key-personality) у контактах двох культур. Маргінальне середовище – це те місце, де дві культури перетинаються. Культура, яка є експансивною, освоює, комбінує, об’єднує особливості двох культур. І в центрі цього переплетення – маргінальна людина.

Така людина знаходиться в стані балансування між двома соціальними світами, один з яких, як правило, домінує. Як і Р. Парк, Е. Стоунквіст зупиняється на психологічних особливостях такого типу особистості:

- дезорганізованість, нездатність визначити джерело конфлікту;

- відчуття неприступної стіни, непристосованості;

- тривога, внутрішня напруга;

- ізольованість, відчуженість;

- розчарування, відчай;

- беззмістовність існування;

- егоцентричність, честолюбство та агресивність (Феофанов К.А. Социальная маргинальность: характеристика основных концепций и подходов в современной социологии. (Обзор) // Общественные науки за рубежом, РЖ серия 11 Социология. М., 1992, № 2. С. 70-83).

Маргінальність як девіація. Глибинні соціальні трансформації у сучасному українському суспільстві актуалізували проблему маргіналізації, яка може стосуватися як окремих індивідів так і загалом соцільно-демографічних, професійних, етнічних груп населення. У межах цього посібника ми розглянемо теоретичні засади соціологічного дослідження маргінальності. Хронологічно першою теоретичною рамкою, опрацьованою для дослідження цього феномену була структурна теорія маргінальності. В межах цієї теорії основним об’єктом аналізу є так звані соціально-ізольовані групи в структурі суспільства. Цей тип маргінальності стосується тієї групи населення, яка позбавлена громадянських прав, і чий доступ до засобів виробництва й основної системи розподілу призводить до відтворення бідності і безвладдя. В даному випадку початкова ідея маргінальності була збагачена різноманітними вимірами конфліктів пригнічення та експлуатації. Цей тип маргінальності розглядається як невід`ємний елемент капіталістичної системи. Це розуміння маргінальності йде не стільки від Р. Парка та Е. Стоунквіста, скільки від К. Маркса та Ф. Енгельса. Причини появи маргіналів такого типу – економічні кризи, війни, революції, демографічні фактори. Цей напрям досліджень маргінальності пов’язаний у першу чергу з французькою соціологічною школою та подіями 1968 року – специфічною реакцією представників молодіжних субкультур на кризу і масове безробіття. Серед традиційних маргінальних груп з`являються так звані інтелігенти-маргінали. На перший план виходить проблема маргіналізованої політичної свідомості. Це переважно протестний електорат. Німецька традиція акцентує не на протесті, а на соціальній дистанції. «Соціальне дно», «асоціальні» – цигани, проститутки, алкоголіки, наркомани, гомосексуалісти, колишні ув’язнені, молодіжні субкультури, бомжі, жебраки.

Отже, розглянувши напрямки, виділимо основне:

Виміри процесу маргіналізації:

- економічний – маргіналізація як відносна депривація – відсторонення від діяльності і споживання;

- політичний – позбавлення громадянських / політичних прав (de facto или de jure), права на участь у виборах;

- соціальний – маргіналізація як втрата суспільного престижу: декласування, стигматизація.

Поряд із об’єктивними ознаками маргінальності не слід випускати з уваги критичну перспективу і те, що позначення інших як маргіналів означає здійснення щодо них функції влади, як зауважував М. Фуко. Так, наприклад, молодь досі вважається проблемною групою, групою соціального ризику, не дивлячись на те, що ця група, порівняно з іншими соціально-демографічними групами, має більше життєвих шансів.

ТЕМА 7. ВИДИ ДЕВІАЦІЙ. ЧАСТИНА 2.

Окремим різновидом девіацій є так звані суспільні девіації. Це явища, переконання, соціальні орієнтації, котрі стосуються всього суспільства чи значної його частини і означаються як ненормальні з боку якоїсь ціннісно-нормативної системи. У межах цього розділу ми зупинимося на таких вимірах вказаного явища як расизм, із особливою увагою до діяльності Ку клус клану, як конкретного прикладу втілення відповідних ідей, та проаналізуємо поняття «організаційна девіантність», яке поряд із «суспільною девіантністю» є специфічним різновидом девіантної поведінки.

Расизм – переконання у тому, що всі члени певної раси відрізняються характеристиками, які якісно відрізняють їх від представників інших рас. Доповненям до цього визначенням є те, що раса у межах расизму сприймається як визначальна риса індивіда. Соціальна дискримінація, сегрегація – все це елементи соціальної практики расизму. Спектр соціальних практик та дій, які позначають терміном расизм є надзвичайно широким від , нетерпимості, упереджень, поширенням стереотипів до погромів, геноциду та етнічних чисток. Расова дискримінація – це соціальні практики, які полягають у різному ставлені до людей у відповідності із їхньою расою. Расова дискримінація може бути інституціоналізована, але, водночас, може практикуватися і без кодифікації у законодавстві. У випадку, коли расова дискримінація є формалізованою говорять про інституціональний расизм, державний расизм. Конкретною управлінською практикою (зокрема, практикою правоохоронної та судової системи), у якій може виявлятися расова дискримінація є так зване racial profiling. Мається на увазі надмірна сконцентрованість агентів соціального контролю на моніторингу представників конкретної раси. Наприклад, американськими дослідниками було доведено, що якщо працівник дорожньої поліції впродовж дня в середньому зупиняє для перевірки документів 100 автомобілів то близько половини із зупинених ним автомобілістів є афро-американцями при тому, що афро-американці становлять менше 15 % населення США.

Одним із різновидів суспільних девіацій є етноцентризм. Етноцентризмом називають схильність сприймати соціальну реальність крізь призму своєї власної культури та власної етнічності. Етноцентризм безпосередньо пов'язаний із груповими ідентичностями, оскільки полягає у переконанні щодо того, що група, до котрої належить індивід, є «центром всього». У межах етноцентризму вирішальними референтними цінностями, у співставлені з якими відбувається означення соціального простору, є такі цінності як мова, звичаї та релігія. Етноцентризм ще досить недавно був одним із теоертико-методологічних принципів низки наукових дисциплін та теорій. Зокрема, йдеться про расово-антропологічну школу. Важливу роль у подоланні етноцентризму відіграла соціальна антропологія, адже саме у межах цієї дисципліни було доведене існування універсальних паттернів розвитку людських суспільств, незалежно від етнічності чи раси представників цих суспільств. Уявлення про унікальну цінність власного історичного досвіду, цінностей, традицій є характерною рисою всіх людських культур. Згідно із А. Тойнбі, давні Персія, Єгипет, Греція, Китай, Рим та й загалом всі без винятку центри цивілізацій свого часу характеризувалися членами відповідних суспільств як центри світу, уособлення всього найкращого.

Науковий расизм (інша назва – академічний расизм) сформувався у XIX столітті. Термін стосується використання наукових обґрунтувань на підтримку расистських переконань. Історично зародження наукового расизму датують початком XVIII століття.

 

 

Малюнок із книги Дж. К. Нотта та
Г. Р. Глідона «Тубільні раси землі» (1857 р.) у котрій, зокрема, стверджувалося, що людські раси сформувалися завдяки різним еволюційним процесам. Біла раса втратила зв'язок з тваринним світом в той час як африканська є ближчою до саме до світу тварин ніж до білої раси.

Діяльність Ку клукс клану як приклад суспільної девіації. Під назвою Ку клукс клан мається на увазі низка добровільних організацій, які існували раніше і існують зараз, переважно, у США. Центральними ідеями, які дозволяють говорити про відносну однорідність цих добровільних об’єднань є переконання у вищості білої раси, антисемітизм, антикатолицизм, антикомунізм, гомофобія. Радикальні дії Ку-клукс клану включали погроми, залякування, нищення приватної власності та вбивства. Ці дії були спрямовані, переважно, проти афроамериканців та активістів за права цієї спільноти зокрема.

Перший Ку клукс клан був утворений у 1866 році ветеранами армії південноамериканських штатів. Назва організації була утворена від грецького слова «kuklos», яке означає коло (у певному контексті – «коло однодумців») та ірландського слова «clan» (більшість засновників організації були ірландцями за походженням). У той час діяльність цієї організації була спрямована водночас проти колишніх рабів, які отримавши свободу та підтримку з боку переможців громадянської війни у США активно домагалися розширення своїх прав, а також вступали у конфлікти із своїми колишніми кривдниками. У літературі зустрічається інтерпретація, згідно з якою, діяльність Ку клукс клану у період після поразки південних штатів у війні із північними штатами, фактично, була партизанською війною проти нових соціальних порядків, запроваджених переможцями. На користь такої інтерпретації свідчить, наприклад, те, що на початку 70-их років ХIХ століття на противагу Ку клукс клану виник Анти Ку клукс клан, членами і засновниками якого, переважно, були білі ветерани армії північних штатів.

Зразок пропаганди Ку клукс клану (1868 р.). На малюнку зображене покарання прибулих із північних штатів, так званих «саквояжників» (англ. – carpetbaggers), які після закінчення війни 1861 – 1865 років почали здобувати дедалі більший політичний та економічний вплив у південних штатах США.

У 1870-их роках Ку клукс клан припинив своє існування під тиском з одного боку політичних еліт південних штатів та федерального уряду з іншого боку. У 1915 році відбулося відродження Ку клукс клану. Дослідники вважають, що одним із поштовхів для цього відродження став один із перших художніх фільмів – фільм «Народження нації» (англ. – The Birth of a Nation). На відміну від першого Ку клукс клану, його друге втілення було формальною організацією, з формальним членством та представництвами у всіх штатах США. У час своєї найвищої популярності Ку клукс клан включав близько 15 % повнолітніх американців (на той час 5-6 мільйонів осіб).

 

Рік	Кількість членів Ку клукс клану
	4,000,000
	6,000,000
	30,000
	2,000
	3,000

Подібно до нацистських пропагандистів, пропагандисти клану поширювали переконання у тому, що винні у тогочасних проблемах суспільства емігранти, єврейські банкіри, комуністи та ті, хто пропагує сексуальну розбещеність. Популярність клану падає у час Великої депресії. Початок II Світової війни та звинувачення лідерів клану у зв’язках із нацистською Німеччиною призвели до остаточного занепаду цієї організації. Сьогодні термін Ку клукс клан вживається для самоозначення багатьма сучасними праворадикальними організаціями.

У сучасних суспільствах етноцентризм є маргінальним явищем і досі існує у певних середовищах, наприклад, у злочинному середовищі, середовищі етнічного підприємництва, середовищі дискримінованих груп тощо.

Одним із різновидів суспільних девіацій є так звані організаційні девіації, якщо вони стосуються масштабних організацій, які значною мірою визначають «обличчя» суспільства. Важливість цієї перспективи особливо зростає у зв’язку із збільшенням ролі формальних організацій у сучасному світі. Одним із ключових понять, необхідних для розуміння і дослідження організаційної девіантності, є поняття «організаційна культура», або ж «корпоративна культура».

Серед численних визначень організаційної культури, котре ми у межах цієї розвідки сприймаємо як робоче, є наступне: організаційна культура – це складний комплекс уявлень та ціннісних орієнтацій, які бездоказово приймаються членами конкретної організації і встановлюють загальні моделі та рамки поведінки у її межах. Одним із взначальних питань дослідження організаційної культури є те, яким чином може відбуватися операціоналізація цього поняття. Кожен дослідник, який, використовуючи антропологічний за своїм походженням метод включеного спостереження, стає свідком і учасником внутрішньої соціальної реальності конкретної організації, може відчути те, що означується поняттям «організаційна культура». Проте, як те, що дається дослідникові на рівні індивідуального феноменологічного досвіду верифікувати, апелюючи не до відчуттів, вражень і інтерпретацій самого дослідника, а до об’єктивних соціальних фактів даних, наприклад, у формі вербалізованих соціальних орієнтацій членів конкретної організації?

Існують глибоко опрацьовані шляхи операціоналізації цього поняття з кінцевою метою, представленою програмою кількісного статистичного дослідження організаційної культури. Проте у межах висвітлення антропологічної традиції дослідження організаційної культури ми зосередимось на її проекціях у поле інтерпретативної соціології, а структурно-функціональні проекції дослідження організаційної структури розглянемо у зв’язку з традицією дослідження організаційної культури у межах мережевого аналізу. Нижче представлено адаптований перелік та дефініції традиційних об’єктів антропологічного дослідження. На нашу думку, цей перелік може слугувати дослідникові організаційної культури за взірець структури такого дослідження, оскільки кожна із названих нижче культурних форм необхідно виявляється і у межах організаційної культури.

Список та дефініції досліджуваних у антропології культурних форм:

Ритуал (англ. – rite та ritual)[1]	Rite – низка запланованих, сповнених символічного змісту дій, які мають як експресивні так і практичні наслідки
Ritual – низка стандартизованих, деталізованих дій та поведінкових актів, які викликають збудження та мають переважно експресивні, а не практичні наслідки
Міф	Драматичний наратив про уявні події, який зазвичай використовується для пояснення походження чи трансформації чогось
Сага	Історичний наратив, який описує виняткове досягнення групи та її лідерів та героїзує їх
Легенда	Наратив щодо якихось надприродних подій, який має історичні підстави, але був прикрашений вигаданими деталями
Історія	Наратив заснований на справжніх подіях з елементами вигадки
Казка (англ. – folktale)	Цілком вигаданий наратив
Символ	Будь-який об’єкт, акт, подія, чи відношення, які через представлення чогось іншого слугують механізмом трансляції значення
Мова	Особливий спосіб у який члени групи використовують звуки спричинені голосом та письмо для передачі значень один одному
Жест	Рухи частин тіла, використовувані для того, аби передавати значення
Фізичне оточення	Те, що фізично оточує людей і забезпечує безпосередню стимуляцію відчуттів у час виконання людьми дій, пов’язаних із культурною експресією
Артефакт	Матеріальні об’єкти, виготовлені людьми для того аби сприяти діям, пов’язаним із культурною експресією

Адаптовано за: Beyer M., Trice H. M. Studying organizational cultures through rites and ceremonials // Academy of management review. October. 1984

Наступним різновидом суспільних деівіацій є неконвенційні переконання, які, зокрема, можуть виявлятися у формі релігійного фанатизму чи в організованій формі як тоталітарні релігійні організації. Одним із хрестоматійних прикладів, до котрого вдаються, ілюструючи деструктивні наслідки діяльності тоталітарних релігійних сект, є так звана Джонстаунська трагедія (1978 р.). Квазірелігійна організація на чолі із харизматичним лідером Джеймсом Джонсом створила на території Гайани замкнутий соціум із населенням близько тисячі осіб. Діяльність релігійної спільноти піддавалась зовнішній критиці. Внаслідок низки трагічних подій населення Джонстауна (населеного пункту, названого на честь харизматичного лідера секти) закінчило життя найбільшим масовим самогубством у новітній історії: загинуло понад 900 осіб, серед яких було 270 дітей.

Досліджуючи дільність релігійних організацій і релігійних сект зокрема, слід враховувати, що значний радикалізм є характерним для чи не кожної новосформованої релігії. Раннє християнство було сектою іудаїзму і відрізнялося непримиренною опозицією до тогочасних форм соціальної організації. Таким чином, діяльність релігійних сект є наслідком процесу духовних пошуків, які притаманні усім людям. Водночас, очевидно є сенс говорити про межу нонконформізму, перходити котру неприпустимо, і за котрою закінчується процес вільного духовного пошуку і починається соціальна патологія. Таким чином, соціологічний моніторинг діяльності новітніх релігійних організацій є надзвичайно важливим аспектом досліджень девіантної поведінки.

ТЕМА 8. ПРИКЛАДНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ.

Практичні знання щодо девіантної поведінки є важливими з огляду на низку причин. По-перше, у суспільстві можуть бути поширені різноманітні стереотипи щодо девіантної поведінки та девіантів. Відтак, дослідження цієї сфери покликані примножити та уточнити знання щодо мотивацій, які штовхають індивідів на вчинення девіантних актів та безпосереднього соціального досвіду, який формує відповідні орієнтації. По-друге, багато форм девіантної поведінки є шкідливими для самих девіантів, об’єктів їхньої поведінки (жертв) та суспільства в цілому. Дослідження девіантної поведінки у цьому контексті покликане надати необхідну інформацію для подальшого прийняття відповідних управлінських рішень.

Для дослідження девіантної поведінки та соціального контролю зазвичай використовуються наступні методи, кожен з яких має поряд із певними перевагами і недоліки. Значна частина досліджень девіантної поведінки базується на вторинному аналізі офіційної статистики, яка ведеться організаціями, які у об’єктивовано представляють агентів соціального контролю. Така статистика може знаходитися, зокрема, у звітах правоохоронних органів, історіях хвороби пацієнтів медичних закладів, звітах соціальних служб та ін.

Є низка застережень проти некритичного використання офіційної статистики. Так, зокрема, статистика діяльності правоохоронних органів може відображати соціальну реальність у значною мірою спотвореному вигляді. Факторами такого спотворення є, як вважає, наприклад, критична перспектива у дослідженні девіантної поведінки, спрямованість правоохоронних органів на ефективність діяльності, яка, зокрема, знаходить вираз у статистиці скоєних (тобто, зареєстрованих) злочинів. Іншими факторами, є, наприклад, зміни у класифікації окремих дій, їхня криміналізація чи, навпаки, декриміналізація: у результаті статистична інформація змінюється, а конкретні соціальні практики, декриміналізація чи криміналізація яких відбулася, залишаються, загалом, незмінними.

Наступним методом дослідження девіантної поведінки є проведення масових опитувань, базованих на кількісних соціологічних методах. Використання цього методу є доречним коли йдеться, наприклад, про:

Дослідження поширеності девіантної поведінки. Так, респондентів можуть запитувати про те, чи ставали вони або їхні знайомі жертвами злочинів (це так звані дослідження віктимізації) або ж питання може формулюватися, наприклад, таким чином: як часто за останні п’ять років Вам доводилося… … пропонувати послуги або хабар чиновникам за виконання їх роботи? (питання із опитувальника Європейського соціального дослідження (хвиля 2004 – 2005 рр.).

Дослідження громадської думки щодо прийнятності чи неприйнятності конкретних девіантних актів. Так, респондентам можуть пропонувати проранжувати форми девіантної поведінки за ступенем їхньої шкідливості.

Дослідження девіантної думки щодо того, які шляхи подолання конкретних форм девіантної поведінки видаються громадськості оптимальними.

Дослідження цієї проблематики у низці випадків може бути проблематичним. Так, наприклад, дослідження ступеня поширеності сексуального насильства чи, інакше кажучи, латентного рівня сексуального насильства, очевидно, є одним із найскладніших завдань.

Якісні методи соціологічного дослідження девіантної поведінки дають надію на подолання вказаної проблеми. Зазвичай використовуються такі якісні методи дослідження девіантної поведінки як глибинні інтерв’ю та включені спостереження. Водночас, якщо предметом дослідження є групові цінності та норми, групові уявлення про межі конвенційності та групові санкції може використовуватися і такий метод як групові дискусії.

Метод глибинного інтерв’ю полягає у необмеженій часом розмові з респондентом в ході якої останній відповідає на відкриті запитання. Найбільш контраверсійним методом емпіричного дослідження девіантної поведінки є метод включеного спостереження. В ході застосування цього методу дослідник безпосередньо контактує з девіантом (індивідом чи групою) або ж з агентом соціального контролю у середовищі їхнього звичного функціонування та, можливо, беручи участь у їхніх діях. Основною перевагою методу включеного спостереження є те, що дослідник отримує можливість безпосередньо спостерігати вчинення девіантного акту або ж соціальні умови, які формують девіанта, взаємодію девіанта та навколишніх людей або ж взаємодію у межах групи девіантів. У цьому полягає перевага над методом глибинного інтерв’ю, оскільки в останньому випадку дослідник є, так би мовити, на крок віддалений від акту девіації, який стає доступним йому опосередковано через наратив, представлений респондентом, кажучи постмодерністською термінологією.

Включене спостереження використовується для здійснення таких дослідницьких завдань як: дослідження того, яким чином девіанти інтерпретують власну девіантність, нормалізують її; дослідження соціальної організації девіантних груп; зясування механізмів соціалізації нових членів девіантних груп; дослідження конкретних дій спрямованих на уникнення санкцій з боку агентів соціального контролю та того, яким чином група карає порушників внутрішньо групових норм. Однією із центральних проблем у використання цього методу є отримання доступу у девіантну групу, а після того як такий доступ було отримано – визначення того у яких діях групи дослідник буде брати участь, а у яких ні. Отримання доступу у внутрішній соціум девіантної групи може бути отриманий завдяки рекомендації інсайдера, але водночас вимагає від дослідника неабияких комунікативних здібностей: формування довіри носіїв проблемної ситуації до дослідника є передумовою отримання ним надійної інформації. Однією із важливих умов завоювання довіри членів девіантної групи може бути запевнення їх у тому, що отримана інформація не буде використана агентами соціального контролю з метою моніторингу діяльності групи та застосування щодо неї санкцій.

Таким чином, включене спостереження як метод дослідження девіантної поведінки є складною, але вартою зусиль справою. Прецеденти плідного використання вказаного методу включають дослідження таких девіантних груп як злочинні угрупування, тоталітарні секти, спільноти гомосексуалістів, делінквентних субкультур та ін. Одним із найвідоміших прикладів застосування вказаного методу є дослідження Д. Л. Розенана, який, зігравши роль психічно хворого, потрапив у лікарню та провів дослідження соціального конструювання відносин «лікар - пацієнт» (On being sane in insane places, 1973). Поряд із беззаперечними перевагами методу слід наголосити на проблемах пов’язаних із його використанням, основними з яких є проблеми етичного плану та можливі небезпеки з якими може зіткнутися дослідник. Такими небезпеками, крім небезпеки стати об’єктом девіантних практик, є небезпеки психологічного характеру, а саме можливість викривленого сприйняття реальності та появи у дослідника відчуття солідарності та спільної групової ідентичності із носіями проблемної ситуації. Оптимальний дизайн дослідження девіантної поведінки (та й загалом соціологічного дослідження) повинен передбачати тріангуляцію методів задля верифікації отриманих результатів. Тріангуляція у межах дослідження таких методів як аналіз офіційної статистики, опитування експертів (наприклад, соціальних працівників), масове статистичне опитування та глибинні інтерв’ю носіїв проблемної ситуації (девіантів) чи включене спостереження дозволяє з високою ймовірністю говорити про надійність отриманих результатів.

ПЛАНИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

1.Концепція раціоналізація права М. Вебера. 2.Соціальна диференціація та автономія правової системи у поглядах Т. Парсонса… 3.Специфіка юридичного поля у поглядах П. Бурдьє.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бачинин В. Социология. Академический курс. – СПб.: Издательство Р. Асланова «Юридический Центр Пресс», 2004. – 871 с.; 2. Дюркгайм Е. Самогубство: Соціологічне дослідження / Пер. з фр.… 3. Масионис Дж. Социология. Изд. 9. – Спб.: "Питер", 2004. – 752 с.;

ЛІТЕРАТУРА, РЕКОМЕНДОВАНА ДЛЯ ВИВЧЕННЯ КУРСУ

2. Афанасьєв В. С. Эволюция концепции аномии в соверменной социологии девиантного поведения // Рубеж. Альманах социологических исследований. –… 3. Актуальные проблемы социологии девиантного поведения и социального… 4. Бандурка A.M., Адриан Бек, Голованова М.В., Кобзин Д.Д., Лазарева Т.Н., Поволоцкий А.В., Поволоцкая С.Г., Романько…

ТЕМАТИКА ТА ВИМОГИ ДО НАПИСАННЯ РЕФЕРАТІВ ТА ЕСЕ

Реферат – відтворення змісту праці іншого автора з висловленням власної позиції щодо цієї праці. Технічні вимоги: обсяг – не менше ніж 15 000… Вимоги до есе: Есе – критичний та креативний аналіз певної проблеми для якого необхідним є порівняння існуючих щодо проблеми точок…

ПИТАННЯ НА ЗАЛІК / ІСПИТ

2. Концепція раціоналізація права М. Вебера. 3. Інститут права у поглядах Т. Парсонса. 4. Н. Луман про автономність правової системи.