рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

РОЗДІЛ 1. Філософія, коло її проблем та роль у суспільстві

РОЗДІЛ 1. Філософія, коло її проблем та роль у суспільстві - раздел Философия, Частина перша. Сутність філософії та основні етапи її розвитку План 1. Світогляд Людини, Його Суть, Структура Та Історичні Т...

План

1. Світогляд людини, його суть, структура та історичні типи

Міфологічний світогляд

Релігійний світогляд

Філософський світогляд

2. Предмет філософії та коло її основних проблем

Термін "філософія" приблизно в VI ст. до н. е. ввів славнозвісний математик і мислитель Піфагор. Цей термін утворюється із сполучення двох грецьких слів: phileo - любов та sophia - мудрість. Отже, буквально філософія - любов до мудрості, або, як казали за давніх часів на Русі, "любомудріє". Пояснення та закріплення в європейській культурі слова "філософія" пов'язане з ім'ям Платона (427-347 рр. до н. е.). Філософи - це, на його думку, люди, які відкривають таємниці природи і людського життя, вчать діяти й жити у злагоді з природою і вимогами самого життя. Тож філософія є особливим видом знання - це "софійне", мудре знання і повчання на його основі. До того ж - це не просто абстрактна теорія, а й практична мораль. Часто її пов'язують із світоглядом, називають його основою. Щоб така характеристика філософії стала зрозумілою, слід розібратися в тому, яке місце в системі людських знань посідає світогляд, а яке - філософія.

Метою розгляду цього розділу є аналіз феномену світогляду, його структури, історичних типів і особливо філософії, її власної природи і значення в особистому та суспільному житті людини.

 

1. Світогляд людини, його суть, структура та історичні типи

У систему людських знань термін "світогляд" був запроваджений німецьким філософом Іммануїлом Кантом. Світогляд - невід'ємний атрибут людської свідомості.

Кожна людина має світогляд, і в кожної людини він індивідуально специфічний. Але чи є між ними щось спільне? І що таке світогляд взагалі? Далі, чи змінюється зміст світогляду протягом життя окремої особи або ж поколінь людей, між собою історично віддалених? Тобто, чи розвивається світогляд? Отже, перед нами одна з одвічних філософських проблем: що таке світогляд людини, як його розуміти, яке його соціальне значення?

У найелементарнішому розумінні слова "світогляд" – це сукупність поглядів людини на світ і сенс життя. Якщо конкретизувати, то світогляд – це сукупність узагальнених уявлень про дійсність, які відображають, розкривають і зумовлюють певне практичне і теоретичне ставлення людини до світу, спосіб сприйняття, осмислення і оцінки навколишньої дійсності і самої себе як конкретно-історичного суб'єкта пізнання і практики. Наголошуємо, що світогляд - не просто узагальнене уявлення про світ, а форма самосвідомості людини, вузловими категоріями якої виступають поняття "світ" і "людина". Через ці поняття суб'єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві настанови. Відношення "світ - людина" - це основне питання світогляду.

 

Світогляд являє собою складне духовне явище, для якого характерні цілісність, єдність усіх компонентів. Структуру світогляду становлять і виконують у ньому важливу роль такі елементи.

Узагальнені знання. Вони є основною, інформаційною базою світогляду. Чим більший запас знання того чи іншого народу або тієї чи іншої людини, тим серйознішу опору отримує відповідний світогляд. Слід зауважити, що до світогляду належать не всі і не будь-які знання, а лише ті, які є життєво важливими для людини, які практично і теоретично розкривають сутність відносин між людиною і світом у кожну історичну епоху.

Переконання. Це внутрішні соціально-психологічні елементи духовності, завдяки яким сприймаються або ж, навпаки, відкидаються світоглядні знання. Переконання - це не тільки інтелектуальна позиція, а й емоційний стан, стійка психологічна настанова, впевненість у справедливості своїх принципів, ідей, поглядів. Тому переконання є одним з необхідних структурних елементів світогляду.

Цінності. Це позитивне або негативне ставлення до явищ навколишнього світу, яке ґрунтується на потребах та інтересах людей, культур певного соціуму. їх людина засвоює у процесі життя. За змістом і сутністю цінності відрізняються від знань. Знанням притаманне прагнення до істини - об'єктивного пізнання реального світу, а цінності втілюють у собі особливе ставлення людей до всього навколишнього відповідно до їх прагнень, потреб, інтересів.

Ідеали. Це світоглядна форма цілеспрямованого відображення дійсності, уявний зразок досконалості, норма, до якої слід іти як до кінцевої мети. Особливістю ідеалів є те, що вони становлять випереджене відображення дійсності. Слід підкреслити, що суспільний ідеал виконує не тільки цілеспрямовувальну, а й оцінювальну (аксіологічну) функцію щодо ставлення соціального суб'єкта до об'єкта і до самого себе. Світоглядні цінності - це вищі цінності життя і культури, які визначають життєву орієнтацію суб'єкта у всіх сферах його діяльності.

Вірування. Це форма і спосіб сприйняття соціальної інформації, норм, цінностей та ідеалів суспільного життя. Не набуті власним практичним чи пізнавальним досвідом, вони сприймаються як очевидні факти чи характеристики об'єктивної дійсності сущого і належного; спосіб засвоєння досвіду попередніх поколінь, сприйняття сподівань, очікувань та надій щодо майбутнього.

Принципи діяльності. Вони є нормативно-регулятивним компонентом світогляду; визначають свідоме практичне і теоретичне ставлення соціального суб'єкта до об'єкта і до самого себе.

Життєві норми. Це зразки, стандарти діяльності, що склалися історично або усталилися як певні правила поведінки, виконання яких окремою людиною чи групою людей є необхідною умовою підпорядкування особистої діяльності суспільним вимогам.

 

Слід також назвати ще один варіант структури світогляду, що сприяє розумінню його поліфункціональності. В основу цієї поліфункціональності покладено властиві людині фізіолого-психологічні механізми та засоби пізнання світу й орієнтації. Йдеться про такі засоби духовного світу людини і їх роль у функціонуванні світогляду, як: почуття, розум, воля і їхня взаємодія. Виходячи з цього, у структурі світогляду вирізняють такі його підструктури: а) світовідчуття, або емоційно-психологічний рівень світогляду; б) світосприймання, або досвід формування пізнавальних уявлень про світ з використанням наочних образів; в) світорозуміння, або пізнавально-інтелектуальний рівень. Синтез знань людей про природу і соціальну реальність утворює загальну картину світу, сукупність природничих наук - природничо-наукову, а сукупність суспільних наук - соціально-історичну картину дійсності. Створення загальної картини світу є завданням усіх галузей знання.

Отже, світогляд – це своєрідна інтегративна цілісність знання і цінностей, розуму і чуття, інтелекту і дії, критичного сумніву і свідомої переконаності. Спільне функціонування названих елементів і створює ту цілісну систему духовного світу людини, яка спонукає її до практичної дії, до певного способу життя та думки. Функціонування світогляду повинно: а) забезпечити ефективність пізнавально-орієнтаційної діяльності людини і б) бути духовним спонукачем у її соціально-практичній діяльності. Таким чином, світогляд виконує дві взаємопов'язані функції: пізнавально-орієнтаційну (яка забезпечується світоглядними знаннями і оцінками) та соціально-практичну (яка ґрунтується на світоглядних переконаннях і принципах діяльності).

Світогляд у цілому постає загальнолюдським явищем, тобто він притаманний кожній людині в її нормальному стані. Втім саме загальнолюдський характер світогляду зумовлює його надзвичайно велику різноманітність, адже люди по-різному уявляли і уявляють собі світ і себе в ньому. Якщо б ми поставили собі завданням перелічити основні види світогляду, нам, напевно, знадобилося б багато часу. Отже, виникає потреба в класифікації світогляду.

Існує кілька критерію класифікації світогляду. За критерієм загальності можна виділити такі світогляди: індивідуальний, груповий (професійний, національний, класовий), загальнолюдський та ін. Проте як з особистістю, так і без особистостей не може існувати жодна світоглядна система. За ступенем історичного розвитку виокремлюють античний, середньовічний і т. д. світогляди, а за ступенем теоретичної "зрілості" - життєво-практичний і теоретичний.

Життєво-практичний світогляд являє собою сукупність різноманітних, а іноді таких, що виключають одні одних світоглядних понять, ідей, поглядів, цілей соціального суб'єкта. Такий світогляд породжується безпосередніми умовами життя і досвідом людей, який передається з покоління в покоління. Він має стихійний, несистематизований характер, становлячи набір сентенцій життєвої мудрості, виражених у прислів'ях, приказках, притчах та інших фольклорних формах. Прикладом таких форм життєвої мудрості є численні прислів'я і приказки. Цей рівень світогляду існує у формі здорового глузду.

Теоретичний світогляд більш складний: тут усвідомлюються світоглядні проблеми, дається їх розгорнуте обґрунтування і вирішення. Це можуть бути різні концепції простору, часу, суспільного розвитку, людини тощо. Теоретичний світогляд існує в логічно впорядкованих системах, в основі яких лежить певний категоріальний апарат і логічні процедури доведень та обґрунтувань.

Світогляд має історичний характер. Це означає, що індивідуальний світогляд змінюється протягом життя окремої людини, а суспільний світогляд еволюціонує з розвитком спільноти, людства. Таке розуміння світогляду породжує необхідність виділення його історичних типів.

Протягом історії людської цивілізації сформувалися такі типи світогляду: міфологічний, релігійний та філософський. Звичайно ці типи світогляду не відокремлені один від одного якоюсь чіткою межею або історичною датою. V реальному, особливо сучасному, світогляді завжди можна відшукати елементи всіх його історичних форм. Проте така класифікація дає змогу виявити певну закономірність соціального функціонування та розвитку світогляду як певної реальності. Розглянемо історичні типи світогляду детальніше.

 

Міфологічний світогляд

Міфологія (від грец. mythos - оповідь і logos - слово, поняття, вчення) є універсальним типом світогляду первісних суспільств; усі етноси своїм першим світоглядом мають міфологію, яка містить у своїй основі міф-вигадану розповідь, витвір народної фантазії, в якому явища природи або культури подаються в наївно-антропоморфній формі. Порівняльне вивчення міфів різних народів показало, що, по-перше, дуже схожі міфи існують у різних народів, у різних частинах світу і, по-друге, міф був єдиною універсальною формою свідомості. Він відображав світовідчуття, світосприйняття і світорозуміння тієї епохи, в яку створювався. У міфологічній свідомості закріплені поетичне багатство та мудрість різних народів.

Чому ж сприйняття світу первісною людиною набуло такої дивної форми, як міфологія? Слід, напевно, враховувати такі передумови: а) первісна людина ще не вирізняла себе з навколишнього середовища - природного та соціального; б) нероздільність первісного мислення, яке ще чітко не відокремилося від емоційної сфери. Наслідком таких передумов стало наївне олюднення навколишнього природного середовища. Людина перенесла на природні об'єкти свої особисті властивості, приписувала їм життя, людське почуття. У міфі неможливо відокремити натуральне від символічного, реальне від фантастичного, існуюче від бажаного, духовне від природного, людське від нелюдського, зло від добра і т. ін. Через це міфу характерна така форма цілісності, яка для інших форм свідомості майже неможлива. Окрім того, міф для носіїв міфологічної свідомості був не думкою чи розповіддю, а самою реальністю.

Отже, нездатність провести різницю між природним і надприродним, байдужість до протиріч, слабкий розвиток абстрактних понять, чуттєво-конкретний, метафоричний, емоційний характер ці та інші особливості первинної свідомості перетворюють міфологію на дуже своєрідну символічну (знакову) систему, через терміни якої сприймався і описувався увесь світ.

 

Релігійний світогляд

Це більш зріла форма світогляду, ніж міфологія. У ній буття осягається не міфічними, а іншими способами. Вирізнимо такі: а) у релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт і об'єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини і природи; б) світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного. Міфологічні ж персонажі живуть у феноменальному світі (на горі Олімп, на горі Меру тощо); в) у релігії надприродний світ недоступний органам чуття, а тому - в об'єкти цього світу треба вірити. Віра і виступає головним засобом осягнення буття; г) особливістю релігійного світогляду є також його практичність, оскільки віра без справ мертва. А у зв'язку з цим віра в Бога та надприродний світ взагалі викликає своєрідний ентузіазм, тобто життєву енергію, яка надає розумінню цього світу життєвого характеру; д) якщо для міфу головним є обґрунтування зв'язку індивіда з родом, то для релігії головним є досягнення єдності людини з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю.

Релігія - явище багатопланове і багатозначне. Сьогодні, незважаючи на наукові досягнення, які, здавалося б, заперечують її світоглядні положення, релігія продовжує бути великою соціально організованою й організуючою силою у світі. Це значною мірою пов'язано з тим, що вона по-своєму відображає великий життєвий досвід людства, зберігає систему емоційно-образних уявлень і переживань, цінностей, норм життя, моральних ідеалів, які так потрібні сучасному людству. За допомогою обрядовості релігія культивує людські почуття любові, добра, терпимості, співчуття, милосердя, обов'язку, справедливості. Але в релігійному світогляді можуть відображатися і протилежні настрої, ідеї: фанатизм, вороже ставлення до людей іншої віри тощо.

 

Філософський світогляд

Цей тип світогляду за сучасних умов розглядається як один із впливових і дійових типів. Він, як і релігія, розвинувся з первинної міфології, успадкувавши її світоглядні функції. Але що ж споріднює і різнить філософію і розглянуті типи світогляду?

Їх об'єднує загальна спрямованість - дати картину світу і в ньому людину з її ставленням до дійсності, що її оточує, і з'ясувати сенс людського буття. Проте відповіді на ці проблеми представники різних видів світогляду шукають своїми шляхами. Що ж до сучасного філософського світогляду, то необхідно звернути увагу на такі його особливості:

а) філософському світогляду властива не чуттєво-образна, як у попередніх світоглядах, форма освоєння дійсності, а абстрактно-понятійна;

б) філософський світогляд - це теоретична форма світогляду, що виникла історично, і перша форма систематизованого теоретичного мислення взагалі;

в) відмінність філософського світогляду від міфологічного та релігійного полягає в тому, що релігія і міфологія збігаються з відповідним світоглядом, тоді як філософія становить ядро наукового світосприйняття;

г) на відміну від релігії і міфології, філософія в осмисленні світу систематично спирається на наукові знання;

д) філософія прагне поставити і розв'язати граничні, абсолютні проблеми людського буття;

е) філософія досліджує пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне та естетичне ставлення людини до світу; виробляє певні критерії і принципи суспільної та індивідуальної діяльності, спираючись не на авторитет, а на знання необхідності.

 

Таким чином, філософський світогляд – закономірний етап у духовному розвитку людства, який був обумовлений як змінами в суспільному бутті людей, так і розвитком різних галузей суспільної свідомості.

Перелічені історичні типи світогляду є не що інше, як типізовані та абстраговані форми діяльності людини в окремі історичні проміжки часу відповідно до розвитку культури та пізнання. Ці форми діяльності є проявом і вираженням свідомості і самосвідомості людини, практично орієнтованих на перетворення світу і самого себе за нормами культури і цивілізації.

 

2. Предмет філософії та коло її основних проблем

Зміст предмета філософії формувався історично залежно від рівня розвитку культури. На ранніх етапах існування філософії вона містила всю сукупність знань про природу, космос і людину. Не випадково філософи Античності були вченими-універсалами, вченими енциклопедистами. Першу спробу виокремити філософію в особливу галузь теоретичного знання зробив давньогрецький філософ Аристотель (384-322 рр. до н. е.). Філософія, на його думку, це знання, позбавлене чуттєвої конкретності, знання "про причини і начало", "про сутність", "про суттєве як такс взагалі". Радикальні зміни у визначенні предмета філософії почалися наприкінці XVI - на початку XVII ст., коли виникає експериментальне природознавство і починається процес відмежовування від філософії конкретних наук-спочатку механіки земних та небесних тіл, астрономії та математики, потім фізики, хімії, біології тощо. У цих умовах філософія опинилася у становищі шекспірівського короля Ліра, який на старості літ роздав дочкам своє царство, а вони вигнали його на вулицю, мов жебрака.

Але розмежування між філософією та спеціальними науками сприяло формуванню специфічного предмета філософії. Цю специфіку можна з'ясувати через порівняння з предметами конкретних наук. Вони подібні і водночас різні. Виокремимо ряд аргументів.

1. Філософія, так само як і наука, є знанням загального; і філософія, і наука відображають світ у поняттях і категоріях. Інші науки, постаючи обмеженими своїми предметами, узагальнюють лише в їх межах. Для філософії ж характерна наявність категорій, що мають дуже широкий рівень узагальнення, таких як "закон", "буття", "дух", "свідомість", "причинність" тощо.

2. Наукове знання г точним, однозначним і тому загальноприйнятим для всіх людей, а філософське- поліфонічним, плюралістичним. Це означає, що на ті самі питання в різних філософських школах лаються неоднакові відповіді, які, що досить суттєво, мають рівноцінне значення. Інакше кажучи, у філософії не існує однозначних і загальноприйнятих положень.

3. Зближає науку з філософією і та обставина, що філософія, як і наука, прагне логічно обґрунтувати свої положення, довести їх, висловити в теоретичній формі. Але наукове знання об'єктивне, нейтральне щодо людських цілей і цінностей. Фізичні і хімічні формули не підлягають моральній оцінці. Філософський погляд на світ завжди суб'єктивний, "небезсторонній": істини філософії відбиваються крізь призму життєвих інтересів і цілей людей. Інакше кажучи, філософське мислення пов'язане з цілеспрямуванням і формуванням цінностей, наукове ж- реалізує вже поставлене завдання, мсту або систему цінностей. Наука відповідає на питання "чому?", а філософія - на питання "для чого, з якою метою?".

4. Специфічною формою знання є закони науки як відображення об'єктивних зв'язків, відношень, що мають усталений характер за певних обставин. Знання законів хімії, фізики, біології дає можливість людині ефективно будувати свою практичну діяльність і навіть передбачити її наслідки. На відміну від науки, особливо природознавства, філософія не має емпіричних законів. Не має філософія і методів пізнання на зразок експериментальних чи математичних.

5. Якщо наука є формою пізнання об'єктивних, незалежних від діяльності людини, інваріантних до неї структур матеріального світу, тобто спрямована на пізнання зовнішнього стосовно людини світу, то філософія стає формою рефлексії людини, тобто спрямована на вивчення внутрішнього досвіду розвитку її духовності. Рефлексія - специфічне явище у сфері духовного опанування людиною світу, яке не збігається з пізнанням. Предмет рефлексії- відношення внутрішнього світу до зовнішнього. Філософія, таким чином, є систематизованою, раціональною рефлексією людини щодо відображення загальних підвалин людської діяльності. Філософія є вченням, яке узагальнює досвід розвитку людської духовності. Філософія є особливим виміром людської духовності, якому невластиве оперування законами. Адже немає "законів" діяльності совісті людини, оволодіння людиною світовою культурою та мистецтвом.

 

Зважаючи на наведені вище факти і аргументи про співвідношення філософії та науки, можна зробити висновок, що філософія постає безумовно своєрідною, особливою формою людського світомислення, формою, яка не дублює інші напрями та форми інтелектуальної діяльності, її предметом є світ у цілому у своїх найзагальніших закономірностях, що розглядається під кутом зору суб'єктно-об'єктного відношення. Інакше кажучи, предметом філософії є відношення "людина - світ". Тож філософія досліджує: 1) природу та сутність світу; 2) природу, сутність та призначення людини; 3) систему "людина – світ" у цілому і стан, у якому ця система перебуває.

 

1. Філософське дослідження природи та сутності світу. Філософів цікавлять не деталі (подробиці), а загальні принципи існування та розвитку світу. Вирішення цієї проблеми може бути двояке. Світ може постати перед людиною як існуючий поза нею і незалежно від неї, ніким не створений, що існує вічно. У такому разі йтиметься про матеріальний принцип. Коли ж людина до розуміння світу іде через свою практичну цілеспрямовану діяльність, світ може постати перед нею в іншому світлі. Будь-яка річ у такому випадку з'являється завдяки діяльності людини. Людина ставить собі мету, яка в процесі діяльності реалізується, тому вона отримує певний результат. Тобто до появи якогось результату повинна з'явитися його ідеальна модель (людина -> мета -> діяльність -> результат). Щоб збудувати, наприклад, будинок, спочатку виникає ідея будинку; щоб збудувати дорогу - виникає ідея дороги тощо. Розглядаючи світ у цілому, людина доходить висновку, що і світ у своєму кінцевому бутті виник як результат якоїсь ідеї. На підставі названих підходів до світу було сформульовано так зване основне питання філософії: питання про відношення духу, свідомості до буття, матерії. Тобто про те, що є первинним - мислення чи буття, природа чи дух, що кого породжує і визначає. Залежно від розв'язання цього питання в історії філософії вирізняють два основних напрями - матеріалізм та ідеалізм.

Матеріалізм у розв'язанні основного питання філософії виходить з того, що природа, буття, матерія є первинними, а свідомість, мислення, дух - вторинними. Згідно з матеріалізмом світ є матеріальним, тобто існує сам по собі, ніким не створюваний і не знищуваний, закономірно змінюється, розвивається, виходячи зі своїх власних причин.

Ідеалізм у розв'язанні основного питання філософії намагається довести, що природа, матеріальне є вторинним. Залежно від того, як ідеалізм розуміє духовну основу, він поділяється на об'єктивний та суб'єктивний ідеалізм. На противагу суб'єктивному ідеалізму, що першоосновою вважає свідомість окремого індивіда, об'єктивний ідеалізм першоосновою проголошує абсолютне ідеальне начало (світовий дух, "абсолютну ідею" тощо), яке існує поза індивідуальною свідомістю і незалежно від неї.

Поряд з матеріалізмом та ідеалізмом, що є моністичними напрямами філософії (від грец. monos - один), в історії філософії є напрям, який прагнув подолати цю протилежність матеріального і духовного світу. Він дістав назву дуалізму (від лат duo - два), оскільки розглядав матерію та свідомість як дві незалежні одна від одної, паралельно співіснуючі основи світу. Це була спроба компромісу.

Усі ці напрями об'єктивно мають право на існування, адже вони відображають результати пізнання взаємопов'язаних і певною мірою протилежних матеріального і духовного світу, матерії і свідомості. Проте така протилежність істотна лише в тому разі, коли ми хочемо з'ясувати їх взаємозв'язок, що реально існує у повсякденній практичній діяльності людей. Насправді об'єктивно і матерія, і свідомість (як властивість певним чином організованої матерії - людини) невідривні одна від одної. Матеріалізм та ідеалізм не можуть бути протилежними, тим паче "войовничими", що ворогують між собою, напрямами філософії, коли вони не забувають про цей взаємозв'язок тіла і духу, матерії і свідомості.

 

2. Філософське дослідження природи, сутності та призначення людини. Без перебільшення можна сказати, що проблема людини посідає центральне місце у філософії. Звичайно, людину вивчають біологія, анатомія, мовознавство, антропологія, психологія тощо. Однак всебічно, як біосоціальну цілісність, людину не розглядає жодна інша, крім філософії, система знань. Протягом багатьох віків філософи аналізують природу і можливості людського розуму, особливості відчуттів, стан біологічного і соціального в людині, а також різноманітні прояви духовного світу людини: мову, мистецтво тощо.

Підкреслимо, що проблема людини, як і проблема світу, вирішується крізь призму його практичного опанування. Усвідомлюючи себе в цьому світі як живу істоту, народжуючи собі подібних, людина сприймає себе як частину природи і виходить з усвідомлення своєї матеріальності. Але, з другого боку, дивлячись крізь призму теж практичного засвоєння світу, коли усякій дії передує її ідеальне вираження у свідомості, людина приходить до того, що і вона виникає, як і світ, завдяки свідомості, ідеально. Тобто і проблему людини можна вирішувати або з позиції матеріалізму, або з позиції ідеалізму.

Досліджуючи природу і сутність людини, філософія звертає увагу і на друге важливе питання філософії: чи здатен людський розум пізнати реальний світ? Значна частина філософів позитивно відповідає на це питання, тобто вважає світ пізнаванним. До них насамперед належить більшість філософів-матеріалістів, оскільки їхня теза про похідний від матерії характер свідомості цілком логічно приводить до ідеї відображення матерії свідомістю. Якщо свідомість породжується матерією, то вона не може бути чимось принципово "чужим" матерії, повинна у своїх основних змістових характеристиках збігатися з тим, що її породжує. Не заперечує пізнаванність світу і багато хто з ідеалістів (головним чином - об'єктивні ідеалісти), вважаючи цілком логічним "збіг" думки з "дійсністю", поза як сама дійсність, будучи ідеальною, "споріднена" з думкою. Проте пізнаванність світу розглядається об'єктивними ідеалістами вже не як відображення реальності думкою, а як їх тотожність (збіг, "злиття"). Але є філософи, які стоять на позиції непізнаванності фундаментальних основ реальності (насамперед матерії, свідомості, причинності), називаючи свою позицію агностицизмом (від грец. agnostos - незнаний). Принципово агностичної позиції дотримується більшість суб'єктивних ідеалістів, які вважають єдино доступними пізнанню лише відчуття, переживання, досвід, що становлять початковий, перший ступінь людського пізнання. Людина, твердять суб'єктивні ідеалісти, неспроможна вийти "за межі" своїх відчуттів, досвіду, тому об'єктивний світ, якщо він взагалі існує, недосяжний для людського пізнання.

 

3. Філософське дослідження системи "людина - світ" і стану, в якому ця система перебуває. Справді, філософське, світоглядне знання - це не тільки світ чи сама людина, а співвідношення "людина - світ". Для філософії принципово важливо розглядати ці протилежності не окремо, а співвідносити їх: як "людина" ставиться до "світу" і впливає на нього; як "людина" сприймає вплив "світу"; як "світ" сприймає вплив "людини". Річ у тім, що суб'єкт, який розглядається поза ставленням до об'єкта, втрачає свої властивості, перестає бути суб'єктом, перетворюючись на біологічну, психологічну і т. ін. істоту.

У центрі дослідження системи "людина – світ" завжди стоїть питання: змінюється, рухається світ чи перебуває у стані спокою, в незмінному стані? А якщо світ змінюється, розвивається, тоді як і з якої причини, у якому напрямі відбуваються рух та зміни у світі? Це питання, як і питання про співвідношення свідомості і матерії, також є світоглядним і має методологічне значення. Залежно від відповіді на нього у філософії склалися два погляди на стан та розвиток світу: діалектичний і метафізичний.

Діалектики вважають, що всі предмети та явища взаємопов'язані, рухаються, розвиваються; розвиток вони розуміють як якісне перетворення одних речей та явищ на інші, як знищення старого і ствердження, розвиток нового. Джерелом розвитку є внутрішня суперечли-16 вість, притаманна всьому світові, тобто визнається саморух, саморозвиток природи та суспільства. З точки зору метафізичного методу і в природі, і в суспільстві, і в духовній сфері об'єкти, процеси, явища існують відокремлено, без взаємного органічного зв'язку. Хоча в них і відбуваються певні зміни, вони, проте, не приводять до виникнення якісно нового. Джерелом змін метафізики вважають зовнішній поштовх або зіткнення різних предметів.

Діалектика як вчення про змінюваність і розвиток об'єктивного і суб'єктивного світів набула статусу філософського методу пізнання. Як раціональна методологія діалектика включає в позитивне розуміння всього існуючого розуміння його заперечення, усвідомлення неминучої загибелі. Така риса діалектичної філософії реалізується в її критичному (а не апологетичному) ставленні до всього, що розвивається, до результатів пізнання і людської діяльності.

Щодо метафізики як методу пізнання, то і вона є відображенням певних особливостей процесу пізнання: його початку, емпіризму, поверховості, абсолютизації відносної істинності таких знань, їх неповноти, тобто відображенням таких характеристик буття та його пізнання, які охоплюються діалектикою або становлять її деякі елементи. При цьому слід підкреслити, що замість "доказу" їх абсолютної протилежності та повного знецінення метафізики, що було характерним для марксистської філософії радянського зразка, треба говорити про їх доповнюваність, діалогізм, про врахування можливостей обох філософських методів пізнання.

Таким чином, у процесі історичного розвитку філософії її предметом дослідження стала людина з її ставленням до природного і суспільного світу. Отже, філософія – це система найзагальніших теоретичних поглядів на світ, місце в ньому людини, з'ясування різноманітних форм ставлення людини до світу. (Під загальним розуміють закономірний зв'язок речей і процесів у складі цілого, у даному випадку світу.)

 

Упродовж тривалого часу свою розвитку філософія набула вельми розгалуженого вигляду, що має певну впорядкованість. Для структури філософського знання характерне виокремлення тих сфер реальності, спираючись на які людина може ці орієнтири вирізнити, позначити та дослідити. Відповідно до цих сфер реальності формуються і основні філософські дисципліни, або основні розділи філософії.

На основі осмислення природи, Всесвіту виникають та формуються: онтологія (від грец. ontos – суще; logos - вчення) – окрема галузь філософського знання, яка досліджує сутність буття світу, основи всього сущого; філософія природи, або натурфілософія, що постає різновидом онтології, оскільки зосереджує увагу переважно на тому, що таке природне буття та природа в цілому; теорія розвитку – філософське вчення про універсальні закони руху і розвитку природи, суспільства і мислення.

Філософське осмислення суспільства та його історії приводить до формування таких філософських дисциплін: соціології- вчення про факти соціального життя (різних за складністю соціальних систем, форм спільності, інститутів, процесів); соціальної філософії, яка досліджує закономірності розвитку суспільства, зв'язки суспільства та природи, суспільства й людської індивідуальності; філософії історії – галузі філософського знання, предметом якої є виявлення закономірностей історичного процесу, з'ясування сенсу і спрямованості історії людства; філософії культури, що досліджує специфіку становлення культури, її сутність і значення, а також особливості і закономірності культурно-історичного прогресу, виміри людського буття; аксіології (теорії цінностей) – філософського вчення про природу цінностей, їх місце в реальності і про структуру ціннісного світу, тобто про зв'язок різних цінностей між собою, із соціальними і культурними факторами і структурою особистості.

Філософське осмислення людини приводить до формування: філософської антропології, яка аналізує людину як цілісну особистість і стратегію її життєдіяльності; антропософії, яка претендує на те, щоб не просто вивчати людину, а щоб збагнути сенс її появи на світ.

Нарешті, на основі вивчення та осмислення духовного життя людини виникає цілий комплекс філософських наук про духовні явища та процеси. Сюди входять: гносеологія (вчення про пізнання) і епістемологія (теорія наукового пізнання), які досліджують пізнавальне ставлення суб'єкта до об'єкта, природу і можливості пізнання людиною світу й себе самої, загальні передумови, засоби і закономірності пізнання, критерії його істинності; логіка- вчення про форми мислення; етика, об'єктом вивчення якої є мораль; естетика, яка обґрунтовує закономірності художнього освоєння дійсності людиною, сутність і форми перетворення життя за законами краси, досліджує природу мистецтва і його роль у розвитку суспільства; філософія релігії - 18 осмислення певної релігійної картини світу, причини історичного походження релігії, її конфесійної багатоманітності та ін.; філософія права, що з'ясовує витоки правових норм, людську потребу у право-творенні; історія філософії, яка вивчає виникнення і розвиток філософської думки, накреслює перспективи розвитку.

До цього комплекту філософських дисциплін інколи додають також філософські проблеми інформатики, що досліджують сучасні способи і засоби пізнання світу.

Отже, філософія – складне, неоднорідне, гетерогенне утворення, в якому існує сукупність відносно самостійних дисциплін, яким притаманна своя специфіка; вона споріднена з мистецтвом, не тотожна науці і формує не тільки розум, а й почуття людини.

 

Філософія як особливий вид духовної діяльності безпосередньо пов'язана із суспільно-історичною практикою людей та пізнанням, а тому виконує різноманітні функції (лат. functio-діяльність). Функції філософії - це відношення філософії до інших галузей людського знання і сфер життя, на які вона має відповідний вплив. Серед них доцільно відмітити: світоглядну, методологічну, гносеологічну, аксіологічну, інтегративну, критичну.

 

Світоглядна функція. Філософія розширює і систематизує знання людей про світ, людину, суспільство, допомагає зрозуміти світ як єдину складну систему. Відображуючи ставлення людини до світу, погляди на мету та сенс життя, на зв'язок її інтересів і потреб із загальною системою соціальної та природної дійсності, філософія є підґрунтям соціальної орієнтації людей. Вона визначає світоглядний підхід людей до оцінки явищ і речей, осмислює і обґрунтовує світоглядні ідеали, накреслює стратегію їх досягнення.

Методологічна функція філософії покликана виробляти загальні принципи і норми пізнавальної діяльності. Метод і методологія пізнання - це та нитка Аріадни, яка допомагає досліднику успішно вийти з лабіринту проблем пізнання, що їх чимало. Філософія зіставляє й оцінює різні способи пізнавальної діяльності, вказує на найбільш оптимальні з них. Філософська методологія визначає напрям наукових досліджень, дає можливість орієнтуватись у нескінченному різноманітті фактів та процесів, які відбуваються в об'єктивному світі.

Гносеологічна функція виявляється в розробці системи засобів, методів пояснення, вивчення і перетворення світу. Завдяки теорії філософського пізнання розкривається закономірність природних та суспільних явищ, досліджуються форми просування людського мислення до істини, шляхи і засоби її досягнення, узагальнюються результати інших наук. Оволодіння філософськими знаннями має важливе значення для розвитку культури мислення людини, для розв'язання нею різноманітних теоретичних і практичних завдань.

Аксіологічна функція допомагає людині у визначенні цінностей життя, системи моральних і гуманістичних принципів та ідеалів, смислу життя. 1 цінність філософії в цих пошуках полягає не в тому, що вона має відповіді на гострі питання сучасності, а в тому, що, узагальнюючи практичний, інтелектуальний і духовний досвід людства, як справжня мудрість поколінь, з одного боку, застерігає, а з другого - пропонує.

Інтегративна функція полягає в об'єднанні практичного, пізнавального і ціннісного досвіду життя людей. їх цілісне філософське осмислення - необхідна умова гармонійного і збалансованого суспільного життя. Виконуючи цю функцію, філософія в ідеалі прагне охопити, узагальнити, осмислити, оцінити не тільки інтелектуальні, духовні, життєво-практичні досягнення людства в цілому, а і його негативний історичний досвід.

Критична функція виявляється в опозиції філософії до усіляких забобонів, помилок, стереотипів, що постають на шляху формування нового світобачення, розв'язання філософських питань. Завдання критичного мислення - руйнувати, розхитувати догми, застарілі погляди. Це означає, що в системі культури філософія виконує роль критичної "селекції", акумуляції світоглядного досвіду і його передачі наступним поколінням.

Усі функції філософії взаємопов'язані і кожна з них виявляється залежно від орієнтованості суспільства на вирішення тих чи інших завдань, визначених цільовими настановами теоретичної і практичної діяльності. Але різні напрями філософії реалізують ці функції по-своєму відповідно до свого змісту, і результат їхньої реалізації для суспільства може бути як позитивним, так і негативним.

 

Сучасна філософія набуває нової форми за рахунок розширення усіх своїх основних функцій, надання їм актуального теоретичного і практичного змісту. Це пов'язано з подальшою розробкою власне філософських проблем, подоланням бездуховності, утилітарного технократичного мислення, вузького практицизму і формалізму. Сучасна філософія як новий етап у розвитку теоретичної думки відбиває стан суспільства і становища людини у світі стосовно постіндустріальної епохи і відповідного рівня досягнень науки. Вона є теоретичною моделлю інформаційно-технологічної цивілізації, що формується, сприяє знаходженню вирішень глобальних проблем людства, осмисленню глибоких інтеграційних процесів у світовому співтоваристві, правильному розумінню інших актуальних проблем.

 

Висновки

1. Оскільки потреба самовизначитися в житті характерна для всіх людей, але не всі люди є філософами, то найпершою формою орієнтації людини в житті є світогляд, що є сукупністю уявлень про місце людини у світі.

2. Філософія - це теоретично розроблений світогляд, система загальних категорій, теоретичних поглядів на світ, місце в ньому людини, усвідомлення різних форм ставлення людини до світу, яке спирається на досягнення наук про природу і суспільство і володіє певною мірою логічного доказу.

3. Цінність філософії - у пробудженні творчого, конструктивного осмислення людиною себе, світу, суспільної практики та витоків суспільного просування в майбутнє, "потрясіння свідомості". Потрясіння - пролог до пробудження руху, до самостійного духовного життя особи, її самосвідомості.

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Частина перша. Сутність філософії та основні етапи її розвитку

У підручнику висвітлено предмет філософії її основні функції та роль і значення в житті суспільства Наведено...

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: РОЗДІЛ 1. Філософія, коло її проблем та роль у суспільстві

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

РОЗДІЛ 2. Історія розвитку філософської думки: загальна характеристика
План 1. Загальна характеристика античної філософії Натурфілософський період (рання класика) Висока класична доба античної філософії Пізня класика

РОЗДІЛ 3. Сучасна світова філософія
План 1. Загальна характеристика сучасної світової парадигми 2. Ірраціоналістично-гуманістичний напрям у сучасній філософії Філософія волі до влади Академі

Логічний позитивізм
Логічний емпіризм сформувався у 1922 р. Його представниками є австрійський філософ Моріц Шлік (1882-1936), американський філософ і логік Рудольф Карнап (1891 – 1970), німецький філософ Хане

Аналітична філософія
Третім різновидом неопозитивізму є аналітична філософія. її основними представниками були: Бертран Рассел (1872 – 1970), Джордж Мур (1873 – 1958), Людвіг Вітгенштейн та

Постпозитівізм
"Паралельно" з аналітичною філософією у 60 – 70-х роках виникає постпозитивізм. Основними його представниками є: Імре Лакатос (1922 – 1974), Томас Кун (1922 – 1996),

РОЗДІЛ 4. Українська філософія: традиції та особливості
План 1. Філософська думка в духовній культурі Київської Русі 2. Філософія українського Відродження та Просвітництва 3. Українська філософія XIX - початку XX століт

РОЗДІЛ 6. Свідомість як філософська проблема
План 1. Проблема свідомості у філософії. Генезис свідомості та її сутність 2. Структура свідомості та її основні функції Структура свідомості Функції свід

РОЗДІЛ 7. Діалектика як вчення про розвиток та її альтернативи
План 1. Історичні форми і особливості діалектики 2. Діалектичні принципи загального взаємозв'язку та розвитку Принцип зв'язку Принцип розвитку 3.

РОЗДІЛ 8. Сутність та структура пізнавального процесу
План 1. Пізнання як предмет філософського аналізу 2. Діалектика пізнання. Проблема істини У шостому розділі була розкрита сутність людської свідомості. Як випливає

РОЗДІЛ 9. Наукове пізнання, його форми та методи
План 1. Специфіка, рівні і форми наукового пізнання 2. Поняття методу. Класифікація методів наукового пізнання та їх характеристика Загальнофілософський (універсал

РОЗДІЛ 10. Філософський аналіз суспільства
План 1. Основні підходи до розуміння суспільства 2. Суспільство як саморозвинена система 3. Розвиток суспільства і динаміка соціальних процесів Добре відо

РОЗДІЛ 11. Людина як предмет філософського аналізу
План 1. Проблема людини в історії філософії. Основні концепції походження людини 2. Сутність людини та сенс її життя. Сенс життя людини Проблема людини належить до

РОЗДІЛ 12. Особистість і суспільство
План 1. Поняття "людина", "індивід", "індивідуальність", "особистість" і їхній взаємозв'язок 2. Історичні типи взаємин людини і сусп

РОЗДІЛ 13. Духовне життя суспільства і культура
План 1. Сутність духовного життя суспільства та його структура 2. Культура як специфічна соціальна реальність Структура культури Функції культури

РОЗДІЛ 14. Сенс і спрямованість історії
Відомо, що сутність і місце будь-якого соціального явища в розвитку суспільства можна зрозуміти, якщо розглядати його в єдності з розвитком усього суспільства в цілому, тобто в межах загального іст

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги