РОЗДІЛ 3. Сучасна світова філософія

План

1. Загальна характеристика сучасної світової парадигми

2. Ірраціоналістично-гуманістичний напрям у сучасній філософії

Філософія волі до влади

Академічна філософія життя

Феноменологія

Екзистенціальна філософія

Герменевтика

Філософська антропологія

Фрейдизм. Неофрейдизм

Філософія постмодерну

3. Неопозитивізм, його сутність та принципи

4. Релігійно-філософські вчення

Тейярдизм

Персоналізм

5. Марксистська філософія: класичний і сучасний етапи. Неомарксизм

Сучасність у філософії має свій внутрішній масштаб. За звичкою, початком сучасного етапу вважають кінець XIX ст., коли виникли нові форми філософствування, що стали домінуючими в Європі XX ст., основні ідеї яких розробляються і сьогодні.

Двадцяте століття являло собою особливий етап у розвитку сучасного суспільства. Воно вирізняється конфліктністю, суперечливістю, інтенсифікацією соціальних процесів, прискоренням темпів соціальних змін. Зрештою, це час зародження глобальних проблем. Усе це не могло не позначитися на характері тих питань, які висували філософи.

Філософська парадигма XX ст. виступає як планетарне явище й могутня поліфонія етносоціальних світоглядних ментальностей.

Сучасна філософія є часткою світової культури і має статус вселюдської цінності. її вивчення дає ключ до розуміння багатьох процесів, що відбувались і відбуваються у духовному житті західного суспільства, інтенсивного діалогу, за яким орієнтується сьогодні Україна.

 

1. Загальна характеристика сучасної світової парадигми

Філософію, яка існувала до середини XIX ст., називають класичною. Це був значний крок у становленні теоретичної думки порівняно з усім попереднім філософським розвитком. Характерна ознака цієї філософії – безмежна віра в розум. Філософам-класикам властивий пізнавальний оптимізм, упевненість у тому, що раціональне пізнання, наука є тією силою, яка згодом дасть змогу вирішити всі проблеми, які стоять перед людством. Особливістю класичної філософії є також те, що, розглядаючи людину та історію, вона сконцентрувала свою увагу навколо проблеми свободи та інших гуманістичних цінностей і стверджувала необхідність раціонального пізнання загальнолюдських моральних принципів та ідеалів.

Філософія XX ст. (некласична) формувалася насамперед як антитеза класичній, як певне нове філософське мислення.

Для сучасної філософії характерні такі суттєві риси.

1. Сучасна філософія характеризується наявністю різноманітних шкіл. Найбільш відомими є такі: герменевтика, екзистенціалізм, неопозитивізм, неофрейдизм, неотомізм, персоналізм, прагматизм, структуралізм, феноменологія, філософська антропологія, марксизм та ін. Проте це аж ніяк не означає її "космополітизації". Навпаки, сучасна філософія набула "загальнолюдського", "планетарного" характеру. Річ у тім, що XX ст. - це час становлення нового рівня цілісності людства, яке починає активно визначати себе як суб'єкт загальнолюдської практики. За цих умов філософія вперше за всю свою історію стає реально "світовою філософією" - її провідні школи набувають статусу світових тенденцій планетарності філософської думки.

2. Сучасна філософія, як правило, відмовляється від раціоналізму: стає на позиції ірраціоналізму. Ірраціоналізм (від лат. irrationalis - нерозумний, несвідомий) - це система філософських вчень, які обстоюють обмеженість раціонального пізнання, протиставляють йому інтуїцію, віру, інстинкт як основні види пізнання. Як філософська течія ірраціоналізм сформувався у XIX ст. У XX ст. цей стиль філософствування починає домінувати в західній філософії; "філософію мислення" замінює "філософія життя".

3. Більшість сучасних філософських систем має антропологічний характер. Вони поєднуються загальною особливістю: наявністю спільного підходу до визначення головної філософської проблеми, а саме проблеми людини. Антропологізм виявляється у спробах визначати основи і сфери людської особистості та суб'єктивності, розглядати людину як "міру всіх речей", із неї та завдяки їй намагатися зрозуміти як її саму, так і навколишнє середовище (природу, суспільство), а також культуру.

4. У сучасній філософії спостерігається суперечливе ставлення до науки. З'явилися погляди, які дістали назву сцієнтизму і антисцієнтизму. Сцієнтизм (від лат. scientia і англ. science – знання, наука) – позиція світогляду, в основі якої лежить уявлення про наукове знання як про універсальну культурну цінність і достатню умову для орієнтації людини у світі. Наука-це універсальне "всезнання", що містить відповіді на всі питання і дає людині абсолютну гарантію успішності її безпосередніх дій у будь-яких життєвих ситуаціях. Як усвідомлена орієнтація, сцієнтизм утверджується в західній культурі наприкінці XIX ст., причому одночасно виникає і протилежна світоглядна позиція – антисцієнтизм. Антисцієнтизм стверджує принципову обмеженість науки у вирішенні проблем людського існування, звертає увагу на негативні наслідки науково-технічного прогресу. Він тлумачить науку як "дегуманізуючу силу", що є джерелом трагічності людського існування.

5. За сучасної епохи набула подальшого розвитку релігійна філософія. Спроби релігійного осмислення дійсності відрізняються від наукових методів, мають свою специфіку. Однак і в руслі релігійної думки народжувались і народжуються видатні філософські вчення, що значно впливають на культуру людства.

6. У XX ст. переважна більшість філософських шкіл і течій протистояла філософії марксизму. Це визначалося тим, що на довгі роки марксизм стає наріжним каменем ідеології та політики суспільства, яке намагалося на практиці реалізувати комуністичні ідеї. У прагненні довести неспроможність принципів марксизму більшість представників філософських течій віддали данину їх критиці. Довгі роки розвиток філософії здійснювався у сфері ідеологічного протиборства. Замість того, щоб вирішувати суто філософські проблеми, сторони відшукували вади та слабкі місця у філософських концепціях одна одної. На цьому фоні посилювалися намагання побудови філософських систем, які прагнули звільнення від впливу ідеології, природознавства і навіть науки.

 

Серед безлічі напрямів і течій філософії сучасності є кілька ліній, які найбільш яскраво характеризують основні тенденції її розвитку. Це, по-перше, ірраціоналістично-гуманістична; по-друге, сцієнтистська; по-третє, релігійна; по-четверте, марксистська філософія.

Які основні ідеї репрезентовані в цих напрямах, як позначився їхній вплив на соціокультурне буття, світорозуміння і духовність людини, якою мірою вони підносять менталітет людства на новий щабель і в чому зазнали вони невдач? Саме ці питання знаходитимуться в центрі нашої уваги.

 

 

2. Ірраціоналістично-гуманістичний напрям у сучасній філософії

Позиції ірраціоналізму в сучасній філософії відстоює багато різних шкіл і напрямів.

Серед них значне місце належить філософії життя. Сформувався цей напрям на межі XIX і XX ст. і набув сили головним чином у Німеччині та Франції. Заснував його Артур Шопенгауер (1788 – 1860), котрий вважав, що розум у житті людини і у світі в цілому відіграє скромну, суто технічну роль. Основні життєво важливі процеси відбуваються без участі інтелекту. Життєвий світ людини є нерозумним, хаотичним і єдине, що якось упорядковує його, – це "світова воля" і аж ніяк не розум.

Шопенгауер лише висунув основні ідеї нової філософії, а всебічного розгляду дістала вона у таких школах, як філософія волі до влади Фрідріха Ніцше (1844 – 1900) і його послідовників; академічна школа філософії життя – Вільгельм Дільтей (1833 – 1911), Георг Зіммель (1858 – 1918), Освальд Шпенглер (1880 – 1936); школа творчої еволюції Анрі Бергсона (1859 – 1941) і його послідовників. Коротко розглянемо ці школи.

 

Філософія волі до влади (волюнтаризм)

Німецький філософ і поет Фрідріх Ніцше виклав свої погляди в таких творах: "Так говорив Заратустра", "По той бік добра і зла", "Генеалогія моралі", "Воля до влади", "Анти-християнин" та ін.

Основні положення філософії Ніцше можна звести до такого:

По-перше, Ніцше оцінює навколишній світ як хаотичний потік життя, активний життєвий універсум. Життя – це перша реальність (субстанція), що передує розділенню матерії та духу, буття і свідомості. Воно виступає вічним принципом буття, який реалізується в індивідуальних і неповторних формах людської діяльності. Розум, свідомість виконує в житті лише другорядну, підпорядковану роль захисту від руйнівних впливів зовнішнього середовища. Основним же стимулом всіх дій людини, які визначають і зміст цих дій, є сфера несвідомих життєвих потягів.

По-друге, на основі "волі до життя" Ніцше розвинув концепцію "волі до влади". Поняття волі, як основи всього існуючого, він запозичив у Шопенгауера, але в його працях йдеться не про абстрактну "світову волю", а про конкретно визначену волю - волю до влади. Ніцше переконаний, що основним законом світобудови є невичерпна воля до впливу і панування. Він діє і в рослинному, і у тваринному світах. Воля до влади – це мов "душа" світу, вкорінена в його глибинних надрах. Світ являє собою арену боротьби за владу, за перевагу над іншими. Владолюбство органічно властиве також і всім людям, хоч і різною мірою. Справжнім буттям людини може бути тільки постійний рух і становлення, невпинна творчість. Всяка дія людини, на думку філософа, - це свого роду властолюбство.

По-третє, найвищим типом людини Ніцше вважає надлюдину (супермена), що звільнилася від слабких сторін своєї природи, ідея надлюдини була своєрідною реакцією німецького філософа на догматичне християнство, яке, на думку Ніцше, зробило людину слабкою, покірною і приниженою. Все краще в людині, писав філософ, знищило християнство. Воно завжди було на боці слабких, воно настирливо культивувало в людях слабкість і вбивало в них силу, виховувало почуття страху. На противагу християнському ідеалу Ніцше дає свій ідеал людини сильної, владної. Він писав: "Бог помер!", бо віра в такого Бога не варта уваги, але віра в Бога мусить бути, тому – "Хай живе Бог!", але не Бог безсилих рабів, а Бог всесильних суперменів!".

 

Академічна філософія життя

Так само як і Ніцше, Вільгельм Дільтей вважав, що основним завданням філософії є осягнення життя. Він розглядав історію Духу починаючи з найдавніших часів.

У його розумінні Дух – це не тільки індивідуальна свідомість, а й самі філософські системи (матеріалізм, ідеалізм, дуалізм та ін.). Дух не можна пояснити лише за допомогою засобів науки. "Не пояснити, а зрозуміти за допомогою засобів інтуїтивного проникнення" – такий підхід Дільтея. Психологія "розуміння" має засновуватися на самоспостереженні, "вживанні", "самопереживанні" та інших подібних методах дослідження. "Остання таємниця життя" не може бути пізнана до кінця, до неї можна лише весь час наближатися.

Георг Зіммель, для того щоб розкрити проблему життя, звертався до історії культури і взаємовідносин людини з нею. Життя – це невпинна боротьба зі смертю, довічна плинність і мінливість форм культури. Історія культури являє собою невблаганне породжування "життям" все нових і нових культурних форм, які рано чи пізно старіють і стають гальмом для життя. Доля культури через це завжди трагічна, так само, як трагічна і вся історія людського роду.

 

Інтерпретує поняття "життя" в культурно-історичному плані і Освальд Шпенглер. Життя для нього – це "доля", "душа" культури, яка обґрунтовує ідею катастроф, що, постійно і регулярно повторюючись в історії, призводять до виникнення і смерті замкнутих у собі цивілізацій.

Концепцію творчої еволюції розвивав представник французького інтуїтизму лауреат Нобелівської премії Анрі Бергсон. Як і попередники, він закликав розглядати життя не як щось закостеніле і завершене, а як безперервне творче становлення. Для Бергсона життя – це метафізичний космічний процес, могутній потік творчого формування, "життєвий порив". Матерія - якісне начало буття, хоча й спричиняє опір, але все ж підкоряється життю. Людина трактується Бергсоном як творча істота, здатність до творчості якої визначається ірраціональною інтуїцією. Інтуїція (від лат. intueri – раптове осяяння) – це безпосереднє і безмежне споглядання істинишляхом творчого натхнення і сили волі. Вона виникає не внаслідок міркування або ж спостереження, а шляхом укорінення в "інтимну сутність" предметів. Інтуїція являє собою один із проявів життєвого пориву, який має в собі ясність і очевидність. Бергсон характеризує інтуїцію як основу духу, як саме життя, а завдання філософії - в тому, щоб допомогти людині оволодіти інтуїціями.

Феноменологія

Помітний вплив на сучасну філософську культуру має феноменологія. Цей філософський напрям започаткував німецький філософ і вчений, професор Галльського і Фрейбурзького університетів Едмунд Гуссерль (1859 – 1938).

Суть його вчення можна звести до трьох головних ідей:

1. Гуссерль прагне відмежувати філософію від природознавства, що стихійно стоїть на матеріалістичних позиціях, відвести їй якусь цілком ізольовану від всіх інших наук галузь. Такою галуззю має бути "трансцендентальний світ чистої свідомості". Чиста свідомість - це самоочищення свідомості від схем, догм, шаблонних ходів мислення, що нав'язують їй. Така свідомість має справу з феноменами, тобто з тими, що нам надано, що перед нами з'явилося ("феномен" із давньогрецької - явище, з'явлення).

2. Феномени розуміються не як психічні явища, а як деякі абсолютні сутності, що мають всезагальне значення, незалежні від індивідуальної свідомості, але одночасно знаходяться тільки у ній і не в змозі існувати поза нею.

3. Вказані сутності не пізнаються шляхом абстрагуючої діяльності розуму, а інтуїтивно осмислюються.

У першій половині XX ст. феноменологія була досить поширеною і навіть модною філософією. її запроваджували у різні сфери людської діяльності; наприклад, у мистецтво, бо мистецтво безсумнівно має справу перш за все та переважно із феноменами. Так само широке використання феноменологія знайшла у культурології, соціології та політології.

 

Екзистенціальна філософія

Провідне місце в ірраціоналістично-гуманістичному напрямі західної філософії належить екзистенціальній філософії.

Вона зародилась у середині XIX ст., коли, на противагу об'єктивному ідеалізму гегелівської філософії, данський філософ Сьорен К'єркегор (1813 – 1855) висунув тезу абсолютної цінності саме індивідуально-неповторного (а не всезагального) аспекту реальності як людського існування. Звідси виник і термін "екзистенціалізм" (від лат. exsintentia – існування).

Ідеї К'єркегора, щоправда, на деякий час були забуті. І лише в 20-ті роки XX ст. німецький філософ Мартін Хайдеггер (1889 – 1976) у книзі "Буття і час" сформулював філософське вчення, центральним поняттям якого постала "екзистенція" – людське існування. Подібних висновків, незалежно від Хайдеггера доходить інший німецький філософ – Карл Ясперс (1883 – 1969). Упродовж 1930-х років виникає і поширюється французький напрям екзистенціалізму, представниками якого були відомі письменники та філософи: Альбер Калію (1913 – 1960), Жан Поль Сартр (1905 – 1980), Габріель Марсель (1889 – 1973), Моріс Мерло-Понті (1908 – 1961) та ін.

Що ж таке екзистенціалізм? Екзистенціалізм – це ірраціоналістична філософія, предметом вивчення якої є не об'єктивна реальність, а внутрішній світ людини.

Центральними проблемами цієї філософії є:

1. Проблема існування (екзистенції) людини. Екзистенціальна філософія стверджує, що не все, чим людина живе, що вона переживає, є справжнім існуванням. Коли людина працює, вчиться, відпочиває, радіє тому чи іншому випадку – це існування зовнішнє. У такому існуванні втрачається неповторна єдність, єдність кожної окремої особи, зникають ті первісні, внутрішні, інтимні, начебто незалежні від зовнішнього світу, від інших людей переживання, які й становлять існування. Для позначення існування в цьому розумінні й користуються терміном "екзистенція". Екзистенція виражає глибинну основу, сутність існування, неповторність, унікальність людини та її долі. Якщо існування показує людину такою, якою вона є, то екзистенція вказує на можливості, які містяться в ній. Екзистенція означає здатність людини здійснити свій вибір, розкрити свої можливості, бути собою.

2. Проблема буття людини та буття світу – центральна проблема екзистенціальної філософії. Про це свідчать навіть назви творів основоположників екзистенціалізму. У Хайдеггера – основна праця "Буття і час", у Сартра – "Буття і ніщо" та ін. Як же розуміють буття екзистенціалісти і як це поєднується з проблемою людини? На відміну від класичних філософських вчень про буття, які розглядають його як об'єктивний, не залежний від свідомості світ, екзистенціалісти вважають, що філософія стоятиме на позиціях життєвого реалізму лише тоді, коли об'єктом її досліджень буде людина, її життя. Світ для людини існує оскільки, остільки вона йде від свого буття, надає світу певного значення та змісту. Людина творить світ таким, яким вона хоче його бачити, виходячи зі своїх переживань, створює свою емоційну картину світу. І тому, як стверджують екзистенціалісти, нема сенсу говорити про якийсь особливий, об'єктивний, світ позалюдського. В їх концепціях об'єктивна дійсність існує як суб'єктивна, як продукт переживань суб'єкта, як існування його сприйняття, його свідомості.

3. Проблема свободи людини. Екзистенціалізм називають філософією свободи. І справді, проблема свободи посідає в екзистенціалізмі важливе місце. Але ж у чому сутність свободи? Як її розуміють екзистенціалісти? Екзистенціалізм визначає свободу як вибір людиною самої себе: людина така, якою вона сама себе вільно вибирає. Свобода трактується не як свобода діяльності, а лише як свобода вибору або ставлення суб'єкта до незалежного від нього оточення. Він може або вільно погодитися зі своїм станом, або теж вільно не приймати свого стану. Об'єктивна ситуація не сама по собі обмежує нашу свободу, а лише як переживання її як обмеження. Наприклад, в'язень або ж раб теж може бути "вільним", відповідним чином самовизначаючи своє ставлення до свого становища. Звідси висновок: завдання людини полягає не в тому, щоб змінити світ, а в тому, щоб насамперед змінити своє ставлення до нього.

Ідеї екзистенціалізму мали і мають великий вплив на різноманітні течії сучасної філософської думки. Під впливом цієї філософії розвивалась франкфуртська школа (Ю. Хабермас, А. Шмідт, Т. Адорно, Г. Маркузе та ін.), школа нових філософів (Ж. М. Бенуа, Г. Лардро, М. Гарен та ін.), що виникли в 70-ті роки XX ст. у Франції, та ін.

 

Герменевтика

Одним із різновидів сучасної філософії є герменевтика (від грец. germeneutike – мистецтво тлумачення) – теорія і практика тлумачення текстів. Етимологію слова "герменевтика" пов'язують з іменем бога Гермеса – у давньогрецькій міфології посланця богів і того, що тлумачив їхню волю. У давньогрецькій філософії і філології герменевтика-це мистецтво розуміння і тлумачення текстів, думок, символів і т. ін. У християнських письменників і теологів – мистецтво тлумачення Біблії.

Підстави філософської герменевтики були закладені німецьким теологом і філософом Фрідріхом Шлейєрмахером (1768 – 1834). Визнаючи наявність "спеціальних" герменевтик: філологічної, теологічної, юридичної, він задається питанням: яка необхідна умова розуміння?

Такою умовою, на його думку, є схожість і відмінність автора тексту і читача. Якщо автор і читач абсолютно "споріднені", то герменевтика є зайвою, якщо ж вони абсолютно різні – герменевтика неможлива. Таким чином, для того щоб розуміння було можливим, необхідна певна міра "чужеродності" і "спорідненості" між автором і читачем.

Існує два методи розуміння: граматичний і психологічний. Граматичний метод розкриває розуміння, виходячи з "духу мови", як пов'язане і обумовлене цим духом.

Психологічне розуміння розкриває розуміння, виходячи з "душі того, хто розмовляє", як його унікальний своєрідний образ мислення і відчуття. Розуміння полягає у проникненні, з одного боку, в "дух мови", а з другого – в "душу автора". Граматичний і психологічний методи нерозривно пов'язані.

Розуміння, на думку Шлейєрмахера, можна вважати успішним, коли позиції автора і читача "врівноважуються". Читач і в знанні мови (об'єктивна сторона), і в знанні внутрішнього життя автора (суб'єктивна сторона) повинен зрівнятися з автором.

Об'єктом дослідження в герменевтиці найчастіше виступає текст. Головною є проблема розуміння, тлумачення, інтерпретації тексту. Основне питання герменевтики має, принаймні, два варіанти формулювання: гносеологічний (яке можливе розуміння?) і онтологічний (як влаштоване те буття, сутність якого полягає в розумінні?).

Фундаментальними поняттями в герменевтиці є поняття герменевтичного трикутника і герменевтичного кола.

За допомогою першого з'ясовуються складні взаємини між автором тексту, самим текстом і читачем, інтерпретатором тексту.

У понятті герменевтичного кола виражається особливість процесу розуміння, пов'язаного з його циклічним характером.

 

Онтологічний характер герменевтичного кола, який виражає специфічну межу процесу пізнання, – початковий пункт герменевтики як філософської течії. Ця ідея займає центральне місце у вченні німецького філософа Ханса Георга Гадамера (1900 – 1991). Він не зводить герменевтику до розробки методології розуміння текстів, а визначає її як філософію розуміння. Предметом розуміння, на думку Гадамера, є не значення, вкладене в текст автором, а той предметний зміст, з осмисленням якого пов'язаний цей текст. За Гадамером, герменевтика є філософією "тлумачення": від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття в ньому.

Різні проблеми герменевтики розробляли також німецькі філософи Вільгельм Дільтей (1833 – 1911), Карл Отто Апель (нар. 1922), Рудольф Бультман (1884 – 1976), Юрген Хабермас (нар. 1929), французький філософ Поль Рікьор (1913 – 2005), австрійський релігійний філософ і теолог Емеріх Корет (1919 – 1991) та ін.

Філософська антропологія

Іншою течією ірраціонально-гуманістичного напряму є філософська антропологія. У широкому значенні – це філософське вчення про природу і сутність людини. Але в даному випадку філософська антропологія розглядається як напрям у західноєвропейській філософії (переважно німецькій) першої половини XX ст., що прагне до створення цілісного вчення про людину шляхом використовування і тлумачення даних різних наук – психології, біології, етології, соціології, а також релігії та ін.

Початок філософської антропології пов'язаний з появою робіт Макса Шелера "Положення людини в космосі" (1928) і Хельмута Плеснера "Ступені органічного і людина" (1928), в центрі уваги яких проблема природи людини, її суті, специфічна відмінність у способі існування людини і тварин. Надалі ідеї філософської антропології розвинули Еріх Ротхакер (1888 – 1965), Ернст Кассирер (1874 – 1945) та ін.

Однією з головних тем цього напряму є тема істотних відмінностей людини і тварини. Шелер бачить їх відмінність у здатності людини ставитися предметно і об'єктивно до середовища; Гелен – у нерозвиненості людини, яка компенсує її в діяльності, Ротхакер – у здатності творити і бути витвором культури. Втім вони переконані, що природа людини залишається незмінною і залежить від Бога.

Шелер вважав, що незнання сутності людини приводить до кризи в культурі, у суспільстві. Криза суспільства – це криза людини, криза особистості. Причина цього в неправильному підході до пізнання людини. Знання про людину має становити собою певне синтетичне знання, що включає три основні сфери знання: природничо-наукове, філософське і релігійне. Проблема людини – це головне питання філософії. Криза сучасного суспільства показує всю насущність цього завдання.

У людській природі Шелер виділяє два основні начала: це життєве начало, якийсь життєвий порив, і дух, що йде від Бога. За своїм життєвим началом людина є твариною, живою істотою, втім істотою розумною, яка володіє духом – оскільки Бог її наділяє духом. Божественний дух перевершує людську природу, тому людина стає людиною тоді, коли вона асимілює в себе дух Божественний, роблячи його своїм надбанням. Шелер убачав сутність людини не в мисленні або волі, а в любові.

Фрейдизм

Однією з найвпливовіших ідейних течій XX ст. став психоаналіз, або фрейдизм. Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зиґмунд Фрейд (1856 – 1939). Основні погляди Фрейда викладені в його працях: "Три нариси з теорії сексуальності" (1905), "По ту сторону принципу задоволення" (1920), "Я і Воно" (1923), "Тотем і табу" (1913), "Майбутнє однієї ілюзії" (1927), "Незадоволеність у культурі" (1930) та ін. У названих працях яскраво виявляється перехід 3. Фрейда від раціоналізму до ірраціоналізму. Він звернувся до аналізу психіки в цілому. На цій підставі у Фрейда формуються уявлення про суб'єктивну реальність людини.

У праці "Я і Воно" він розгортає структурну концепцію психіки, визначаючи в ній такі сфери:

а) несвідоме ("Воно") – це визначальний глибинний план людської психіки. Він функціонує на основі природжених, природних, генетично первинних потягів;

б) свідоме ("Я") – це розум людини, або "его". Воно виступає посередником між несвідомим та зовнішнім світом "Я", прагне зробити "Воно" прийнятним для світу і привести світ у відповідність до бажань "Воно";

в) підсвідоме ("Над-Я") – це внутрішня особиста совість. Вона утворюється під впливом системи суспільних заборон. Якщо "Воно" зумовлене генетично, "Я" – індивідуальним досвідом, то "Над-Я" є результатом впливу інших людей.

Важливим складовим елементом вчення Фрейда було уявлення про існування в надрах "Воно", одвічних несвідомих інстинктів сексуальної насолоди (лібідо). Вони вступають у конфлікт зі свідомістю, орієнтованою на принцип реальності, тобто на соціально прийнятні форми поведінки та способи задоволення бажань. Свідоме "Я" і підсвідоме "Над-Я" прагнуть підкорити сферу несвідомого "Воно". При цьому відбувається лише уявне розв'язання конфлікту, оскільки витіснені в несвідоме сексуальні бажання в будь-який час можуть вирватися на поверхню і стати причиною нових конфліктів. Пошук їх реального розв'язання досягається шляхом свідомого оволодіння бажаннями, їх безпосереднім задоволенням або сублімацією (від лат. sublimatio - високо піднімаю, підношу).

Сублімація – це особливий вид відхилення інстинктів (лібідо) від притаманної їм спрямованості і переключення їхньої енергії на досягнення соціальних і культурних цілей. Сублімацією пояснює Фрейд виникнення релігії, мистецтва, суспільних інституцій. Сублімація, за Фрейдом, виявляється у творчості. З позиції сексуальних поглядів Фрейд аналізує творчість Леонардо да Вінчі, Гете, Шекспіра, Достоєвського.

 

Неофрейдизм

Найвідомішими послідовниками 3. Фрейда були засновники аналітичної психології швейцарський психолог, філософ і культуролог Карл Густав Юнг (1875 – 1961), засновник індивідуальної психології австрійський психолог Альфред Адлер (1870 – 1937), засновник сексуально-економічної теорії австро-американський лікар Вільгельм Рейх (1879 – 1957), німецький філософ, психолог та соціолог Еріх Фромм (1900 – 1980), ідеолог "нових лівих" Герберт Маркузе (1898 – 1979) та ін. Ці філософи уточнили вихідні положення психоаналізу, оновили їх, і тому їх концепція дістала назву неофрейдизму.

 

Засновники неофрейдизму вказали на неспроможність ортодоксального фрейдизму вирішити проблему взаємодії особи і суспільства. Наприклад, основного представника неофрейдизму Еріха Фромма не задовольняли біологізм і соціальний песимізм Фрейда, тому він сконцентрував увагу на перетворенні психоаналізу на соціальну філософію. З цією метою він звернувся до попередньої філософської думки, а саме до поглядів Л. Фейєрбаха і особливо до праць К. Маркса, що дало йому змогу критично переосмислити фрейдівську точку зору на природу несвідомих потягів та роль соціальних факторів у становленні особистості. Проте, вважаючи, що соціальна теорія К. Маркса недостатньо враховує роль психологічного фактора, Фромм поставив за мету доповнити марксизм психоаналізом.

Філософія постмодерну

Наприкінці XX ст. під впливом таких інтелектуальних і культурних течій, як екзистенціалізм, герменевтика, структуралізм, психоаналіз та ін. склалася філософія постмодерну. Основними її представниками є французькі філософиЖак Деррида та Жан-Франсуа Ліотар. Чимало прихильників постмодерну також є у США.

Слово "постмодерн" означає після модерну. Французьке слово "модерн" означає сучасний. Постмодерн – це передусім філософія, яка направлена проти філософії Нового часу. Постмодерністи вважають, що феноменологія, герменевтика, аналітична філософія по суті не відмовились від ідеалів філософії Нового часу. Представники постмодерну готові до найгостріших висновків. Вони намагаються розладнати все те, що здавлює людину в "обіймах тоталітаризму": жорсткі логічні схематики, остаточні висновки, всілякий пошук стійкого, преклоніння перед авторитетами, владні структури, у тому числі науку та техніку, пошук одноманітності, запровадження необґрунтованих цінностей, прагнення обов'язкового порозуміння між людьми, приниження емоційного та чуттєвого, культивування застарілих естетичних та моральних ідеалів.

Заклик постмодерністів такий: більше хаосу, дискретності, плюралізму, чуттєвості, кризи авторитетів, інтуїтивізму, пошук нестабільності, незгоди, нігілізму, відсутності одноманітності, іронія стосовно визнаних цінностей, калейдоскопічності, символічності, нестійкості.

 

3. Неопозитивізм, його сутність та принципи

Відповіддю на реальні проблеми науки, які були зумовлені бурхливим її розвитком у XX ст., є виникнення такого напряму в філософії, як позитивізм (від лат. positivus – позитивний). Основні ідеї позитивізму були сформульовані французьким філософом Огюстом Контом (1798 – 1857).

Вся попередня традиційна філософія (матеріалізм та ідеалізм), на думку Конта, з її абстракціями ("матерія", "дух" та ін.) та претензіями на самостійне дослідження реальності не мають права на існування. Всі знання про світ дають тільки конкретні "позитивні" науки (звідси і назва), які спираються на безпосередній досвід людини. Конт допускав існування синтезу наукового знання, за яким можна зберегти стару назву "філософія". Предметом такої філософії мають бути складання та систематизація спеціально-наукового знання. Подібні ідеї розвинули англійські філософи Дж. Стюарт Міль (1806 – 1873), Герберт Спенсер (1820 – 1903).

На початку XX ст. розпочинається етап так званого "другого позитивізму", або емпіріокритицизму. Його творцями були професор фізики Віденського університету Ернст Мах (1838 – 1916) та швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843 – 1896). На відміну від "першого позитивізму", який розглядав філософію як синтезуючу науку, емпіріокритицизм зводив її до теорії пізнання і прагнув побудувати теоретичну модель процесу пізнання. В основу цієї філософії покладено ідеалістично витлумачене поняття досвіду. Досвід розглядається не як відображення об'єктивного світу, а як внутрішній світ свідомості, людських переживань, які виникають незалежно від впливів зовнішнього світу – як потік відчуттів, очищених від субстанції, причинності і взагалі від об'єктивної реальності. Емпіріокритицизм прагнув довести, що реально існують лише відчуття, все інше – їхні комплекси.

 

Сучасною формою позитивістської філософії є "третій позитивізм", або неопозитивізм. Неопозитивізм – це течія, до якої входять різні логіко-філософські школи. Серед них: школи логічного позитивізму (логічного емпіризму), логічного негативізму, аналітичної філософії (логічного аналізу) та ін.