Причини та наслідки феодальної роздробленості на Русі

З”їзди та договори князів не змогли зупинити усобиці, боротьбу за владу та землі тимчасово препинив унук Ярослава Мудрого – великий київський князь Володимир Всеволодович Мономах (1113-1125 рр.), політику якого продовжував його син Мстислав Великий (1125-1132 рр.). Після смерті Мстислава закінчився період тимчасової політичной єдності та територіальної цілісності. Держава вступила в добу політичної роздробленості. Історики 19 століття цей час називали удільним періодом, радянські – феодальной роздробленостю.

Виникають королівства-князівства, кількість яких була непостійна через родинні розділи та об’єднання деяких з них. Утрачається поняття старшинства династії, затверджується поняття старшинства кожної гілки. У середині 12 ст. нараховувалося 15 князівств, у 13 ст. – навколо 50, а в 14 ст., коли почався процес централізації, число їх наближалося до 250. Князівства склалися переважно в рамках колишніх племінних союзів, етнічна й обласна стійкість яких підтримувалась природними межами і місцевими культурними та правовими традиціями.

Найбільш помітну роль у політичному розвитку Русі зіграли князівства: Київське, Чернігівське, Ростово-Суздальське, Галицько-Волинське та інші. У 13 – 14 ст.ст. західні та південні землі були захоплені Великим Литовським князівством, Польщею, Угорщиною, в наслідок чого був утрачений суверенітет місцевих ліній Рюриковичів. Північно-Східна та Північно-Західна Русь його зберігла, незважаючи на завоювання татаро-монголами, і стала основою формування Російської централізованої держави.

Роль політичного центру Північно-Східної Русі грали спочатку Володимир, а потім Москва. Політична роздробленість і економічна самостійність не вели до повної роз'єднаності. Зберігалися єдиними релігія і церковна організація, мова, правові норми, культура, правляча династія; зберігалися елементи політичної єдності у виді наявності центра і визнання великого князя “першим серед рівних”, спільність військово-політичних інтересів, етнопсихології і етносвідомості. Все це надалі сформувало основу національної державної ідеї.

Період феодальної роздробленості хронологічно охоплює 12-15 сторіччя.

Умовно можливо виделити три етапи:

1. 12 ст.– І третина 13 ст. – політична боротьба між князівськими гілками за владу, розпад ранньофеодальної монархії на самостійні князівства;

2. 40-і роки 13 ст. – 14 ст. – гостра боротьба за збереження суверенитету князівств, землі між Ордою та Литвою.

3. Кінець 14 ст. – 15 ст. – Русь, що об’єднується, головним напрямком політичного розвитку був процес централізації, збирання території та влади навколо Москви. До кінця періоду формується основна територія Російської централізованої держави, входить у вживання назва “Росія”.

ПРАВЛЯЧІ КНЯЗІВСЬКІ ГІЛКИ ПІВНІЧНО-СХІДНОЇ РУСІ

До початку 18 століття в Росії, на відміну від Західної Європи, не існувало розгалуженої системи титулування. Був тільки один титул – князь. З’явившись у первісному суспільстві, цей титул пройшов тривалу еволюцію від позначення племінного вождя до найменування верховного власника, глави держави. У ранньофеодальній державі титул князя став родовим, передавався в спадщину і відбивав можновладні і політичні права його носія. Великий князь був старшим із князів, йому належала верховна влада в державі. До кінця 12 століття цей титул носили київські князі, потім – володимирські. Починаючи з Івана Каліти (1325-40 рр.), великими володимирськими князями ставали московські князі, що було узаконено в заповіті Дмитра Донського (1359-89 р.).

У генеалогічному плані всі князі мали одного давнього предка, яким, відповідно до офіційної концепції про походження великокнязівської династії, був Рюрик. Рюрика виводять то від легендарного Пруса, то від новгородця Гостомисла (вірніше, від його середньої дочки Умили). В період Російської централізованої держави термін „князь” з точного позначення місця в системі феодальної ієрархії перетворився на титул, який не давав сам по собі реальних привілей його носію. Крім руських князів цей титул у 14-16 ст. носили феодальні господарі з роду Гедиміна.

Усі Рюриковичі були нащадками князів, що народилися від двох синів Ярослава Мудрого: Святослава (Святославичі з гілками) і Всеволода (Всеволодовичі, що більше відомі по лінії його старшого сина як Мономашичі). Цим рідством пояснюється тривала політична боротьба за великокнязівський стіл в 30-40-і роках XII ст. саме між Святославичами і Мономашичами. Старший із синів Святослава Ярославовича – Ярослав став родоначальником рязанських князів. Роди чернігівських князів ведуть своє походження від трьох синів Михайла Всеволодовича – Семена, Юрія, Мстислава. Більше родів пішло від Всеволода Ярославовича і його сина – Володимира Мономаха. Інша гілка Мономашичів походить від Юрія Довгорукого і його сина – Всеволода Велике Гніздо. Старший його син – Костянтин Всеволодович заповідав своїм синам: Васільку – Ростов і Білоозеро, Всеволодові – Ярославль. Від старшого сина Василька Костянтиновича – Бориса походять ростовські князі (з них найбільш відомі роди Щепіних, Катиревих, Буйносових). Від другого сина Василька Костянтиновича – Гліба пішли роди білозерських князів. Родоначальником декількох князівських династій став Ярослав Всеволодович. Від старшого його сина Олександра Невського через сина Данила Олександровича пішла династія московських князів. Брати Олександра Невського – Андрій Суздальський і Ярослав Тверський стали засновниками цих князівських родів.

Іншу групу князівських родів складали Гедиміновичі – нащадки великого князя Литовського Гедиміна, що правив у 1316-1341 рр. За часів Ольгерда Гедиміновича до складу Великого Литовського князівства ввійшли Чернігово-Северські, Київські, Подільські, Волинські, Смоленські землі. Нащадків Гедиміна, що осіли на князюваннях у землях, які раніше входили до складу Київської Русі, чи перейшли на московську службу в процесі формування державної території Росії, називають “руськими” Гедиміновичами. Роди „руських” Гедиміновичів здебільшого походять від двох синів Гедиміна – Нариманта й Ольгерда. Одна їхня гілка походила від старшого онука Гедиміна – Патрикея Наримантовича. За Василя I на початку ХV ст. на московську службу перейшли два сини Патрикея – Федір і Юрій. Син Федора – Василь по вотчинах на р. Хованке одержав ім'я Хованського і став засновником цього князівського роду. Видатні політичні діячі Василь і Іван Юрійовичі називалися Патрикєєви. Синами Василя Юрійовича були Іван Булгак і Данило Щеня – засновники князів Булгакових і Щенятевих. Булгакови у свою чергу розділилися на Голіциних і Куракіних.

Інша гілка Гедиміновичів на Русі вела своє походження від сина Гедиміна Євнутія. Його віддалений нащадок Федір Михайлович Мстиславський виїхав до Русі у 1526 р. Від знаменитого великого князя Литовського Ольгерда вели своє походження Трубецькі і Бєльські. Правнук Дмитра Ольгердовича Трубецького (по місту Трубчевську) Іван Юрійович і його племінники Андрій, Іван і Федір Івановичі в 1500 р. перейшли в російське підданство разом зі своїм невеликим князівством. Онук брата Дмитра Ольгердовича – Володимира Бєльського – Федір Іванович виїхав на російську службу в 1482 р. Усі Гедиміновичі зайняли на Русі високе службове і політичне положення і відігравали помітну роль в історії країни.

НОВГОРОДСЬКА БОЯРСЬКА РЕСПУБЛІКА (домонгольський період)

Адміністративно-територіальний поділ Новгородської землі

Новгород вперше згадується у літопису під 859 роком.

Територія Новгородської землі знаходилась між: озерами Ільмень та Чудським, по берегах рік Волхова, Ловаті, Мологи, Мсти, Великої. Межами Новгородської землі були: Фінська затока, Чудське озеро, верхів’я Волги, Вятки, Ками, Біле море на півночі та Урал на сході.

Новгород по р. Волхов ділився на дві частини – князівську та торгову, в адмінастративному плані – на 5 „кінців” яки мали свої засади самоуправління. Тому землі навколо Новгорода ділилися на „п’ятини”: Водську, Обонежську, Біжецьку, Деревську, Шелонську. «Примісттями» Новгорода були: Псков, Ізборськ, Великі Луки, Стара Руса, Торжок, Бежичі, Ладога, Юр’їв, Вятка (Псков та Вятка в період феодальної роздробленості створили самостійні державні утворення). Фактичними колоніями Новгорода були: Заволоч’є, Помор’є, Пермь, Печора, Югра.