ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕС УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

 

"ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ"

 

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ КАФЕДРА ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

 

 

Чорнооченко С.І., Борщевська Г.Е.

 

 

ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕС УКРАЇНИ

 

Навчальний посібник з підготовки до іспитів для студентів ІІІ курсу юридичного факультету

 

Затверджено вченою радою ЗНУ Протокол № від

 

Запоріжжя 2010

Чорнооченко С.І., Борщевська Г.Е. Цивільний процес України: Навчальний посібник з підготовки до іспитів для студентів ІІІ курсу юридичного факультету. - Запоріжжя: ЗНУ, 2010. - 337 с.

 

Навчальний посібник з підготовки до іспитів розроблений відповідно до програми «Цивільний процес України» з урахуванням чинного законодавства, судової практики, досвіду регулювання таких відносин в інших країнах, існуючих основних теоретичних конструкцій.

Призначений для студентів юридичного факультету денного та заочного відділень (спеціальність «Правознавство»).

 

Рецензент: Прудивус Олег Василійович — доцент, кандидат юридичних наук, голова адміністративного суду Відповідальний за випуск: Чорнооченко С.І. — завідуюча кафедрою цивільного права юридичного факультету Запорізького юридичного університету

ЗМІСТ

 

АНОТАЦІЯ 7

Модуль 1. Загальні положення. 9

Тема 1. Цивільне процесуальне право як галузь права.

Цивільний процес. 9

Тема 2. Принципи цивільного процесуального права. 13

Тема 3. Цивільні процесуальні правовідносини. 18

31. Поняття цивільно-процесуальних правовідносин. 18

32. Передумови виникнення цивільно-процесуальних
правовідносин. 20

3.3. Елементи цивільно-процесуальних правовідносин. 21
Тема 4. Суд як суб'єкт цивільного процесу. 26

41. Склад суду 26

42. Народні засідателі 27

43. Відводи суду та учасників процесу 29
Тема 5. Сторони у цивільному процесі. 31

 

51. Поняття, ознаки та правовий статус сторін 31

52. Процесуальна співучасть 34

53. Заміна неналежного відповідача 36

54. Процесуальне правонаступництво 36
Тема 6. Треті особи в цивільному процесі. 38

 

61. Поняття та ознаки третіх осіб 38

62. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета
спору 39

63. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета
спору 41

Тема 7. Участь у цивільному процесі органів та осіб, яким за законом

надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. 44

71. Мета та підстави участі у цивільному процесі 44

72. Форми участі у цивільному процесі 46
Тема 8. Представництво у цивільному процесі. 51

 

81. Поняття, значення та види представництва

у цивільному процесі. 51

82. Процесуальне-правове становище представника в цивільному
процесі 54

Тема 9. Інші учасники в цивільному процесі. 58

9.1. Особи, які здійснюють організаційно-технічне забезпечення
цивільного процесу 58

9.2. Особи, які сприяють розгляду і вирішенню справи по суті 60
Тема 10. Цивільна юрисдикція. Підсудність цивільних справ 65

10.1. Цивільна юрисдикція. 65

10.2. Підсудність. 71 Тема 11. Строки у цивільному процесі. 77

111. Поняття, значення та класифікація цивільних процесуальних строків. 77

112. Обчислення, зупинення, поновлення і продовження цивільних процесуальних строків. 85

Тема 12. Судові виклики та повідомлення. 87 Тема 13. Судові витрати. 91

131. Поняття та види судових витрат. 91

132. Судовий збір. 92

133. Витрати, пов'язані із розглядом справи. 95

134. Розподіл судових витрат. 98
Тема 14. Заходи процесуального примусу у цивільному процесі. 100
Тема 15. Докази і доказування в цивільному процесі. 103

 

151. Поняття та види доказів. 103

152. Доказування. 104

153. Засоби доказування. 110

154. Забезпечення доказів. 123
Модуль 2. Провадження у суді першої інстанції 125
Тема 16. Наказне провадження 125

 

161. Поняття та особливості наказного провадження 125

162. Розгляд справи у порядку наказного провадження 126

163. Судовий наказ 128

Тема 17. Пред' явлення позову та відкриття провадження по справі 130

171. Поняття, види та елементи позову 130

172. Способи захисту відповідача від заявленого позову 133

173. Поняття та передумови відкриття провадження у справі 135

174. Процесуальний порядок відкриття провадження у справі 137

Тема 18. Провадження у справі до судового розгляду. 142

181. Попереднє судове засідання 142

182. Забезпечення позову 146

Тема 19. Судовий розгляд цивільних справ у суді першої інстанції. Фіксування цивільного процесу. 149

191. Поняття, значення та порядок судового розгляду цивільної
справи................................................................................................................ 149

192. Зміни у позовному спорі 151

193. Судове засідання як процесуальна форма розгляду та вирішення
цивільної справи............................................................................................. 153

194. Ускладнення у ході судового розгляду цивільних справ 163

195. Фіксування цивільного процесу 168

Тема 20. Судові рішення 170

201. Поняття, суть та види судових рішень 170

202. Рішення суду 171

203. Вимоги до рішень суду 174

204. Законна сила рішення суду 178

205. Усунення недоліків рішення судом, який його ухвалив 180

206. Ухвали суду першої інстанції 182

Тема 21. Заочний розгляд справи 184 Модуль 3. Окреме провадження. Перегляд судових рішень. 188 Тема 22. Окреме провадження. 188

221. Поняття, значення та загальні правила розгляду і вирішення
справ окремого провадження (ст. ст. 234-235 ЦПК)............................ 188

222. Обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності

фізичної особи (ст. ст. 236-241 ЦПК) 193

223. Надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності (ст.

ст. 242-245 ЦПК) 196

224. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її

померлою (ст. ст. 246-250 ЦПК) 198

225. Усиновлення (ст. ст. 251-255 ЦПК) 201

226. Встановлення фактів, що мають юридичне значення (ст. ст. 256-
259 ЦПК) 205

227. Відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та
векселі (ст. ст. 260-268 ЦПК)...................................................................... 207

228. Передача безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність

(ст. ст. 269-273 ЦПК) 210

229. Визнання спадщини відумерлою (ст.ст. 274-278 ЦПК) 211

2210. Надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку
(ст. ст. 279-282 ЦПК)..................................................................................... 213

2211. Обов' язкова госпіталізація до протитуберкульозного закладу
(ст. ст. 283-286 ЦПК)..................................................................................... 217

2212. Розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб (ст. ст. 287-290 ЦПК).

Тема 23. Апеляційне провадження. 221

231. Поняття та значення апеляційного провадження 221

232. Право апеляційного провадження та його строки 223

233. Підготовка та порядок розгляду справи апеляційним судом...227

234. Повноваження суду апеляційної інстанції 230

235. Ухвали та рішення суду апеляційної інстанції 234

Тема 24. Касаційне провадження. 239

241. Поняття та значення касаційного провадження 239

242. Право касаційного оскарження та процесуальний порядок його
реалізації........................................................................................................... 240

243. Порушення касаційного провадження, підготовка та розгляд
справи судом касаційної інстанції............................................................ 243
24.4. Повноваження суду касаційної інстанції...................................... 246

Тема 25. Провадження по перегляду судових рішень у зв' язку з нововиявленими та винятковими обставинами. 249

251. Поняття та особливості провадження у зв'язку з
нововиявленими обставинами.................................................................... 250

252. Поняття та особливості провадження у зв'язку з винятковими
обставинами.................................................................................................... 254

Модуль 4. Інші питання цивільного судочинства. 258 Тема 26. Звернення судових рішень до виконання та поворот виконання. 258

261. Рішення, які звертаються до примусового виконання і виконавчі
документи......................................................................................................... 258

262. Учасники виконавчого провадження, їх права й обов'язки 262

263. Повноваження суду, пов'язані з виконавчим провадженням по
примусовому виконанню його рішень..................................................... 265

264. Поворот виконання 268

265. Судовий контроль за виконанням судових рішень 270

Тема 27. Визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні. 273

271. Поняття та джерела міжнародного цивільного процесуального
права.................................................................................................................. 273

272. Визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні 277

Тема 28. Провадження у справах за участю іноземних осіб. 278

281. Право на судовий захист та правовий статус іноземців, осіб без
громадянства, іноземних юридичних осіб та держав у цивільному
процесі............................................................................................................... 278

282. Підсудність цивільних справ з іноземним елементом.
Підготовка та розгляд справи..................................................................... 280

Тема 29. Відновлення втраченого судового провадження. 283

291. Порядок відновлення втраченого судового провадження,
значення, зміст наказного провадження.................................................. 283

292. Розгляд справи та постановлення рішення про відновлення
втраченого судового провадження........................................................... 285

Тема 30. Третейське судочинство. 286

301. Поняття про правовий статус третейського суду 287

302. Третейський розгляд 290

ЛІТЕРАТУРА 300 ГЛОСАРІЙ 327

АНОТАЦІЯ

 

Цивільне процесуальне право України є однією з фундаментальних навчальних дисциплін, що опановують студенти юридичного факультету Запорізького національного університету. Мета вивчення дисципліни полягає в усвідомленні майбутніми фахівцями значення норм права, які регулюють різноманітні форми захисту суб'єктивних та об'єктивних прав, їх дійсного характеру та відмінності від інших норм права; зростаючої ролі цивільного процесуального права в демократичному правовому суспільстві, яке гарантує право всіх громадян на судовий захист, а також право на оскарження в суді дій посадових осіб; засвоєнні порядку розгляду й вирішення цивільних справ у загальних судах, третейських судах; розумінні безпосереднього зв'язку норм права з їх практичним застосуванням відповідними органами.

Навчальний посібник з підготовки до іспиту з курсу «Цивільний процес України» складається з чотирьох модулів: модуль перший — «Загальні положення цивільного процесуального права України», модуль другий — «Провадження у суді першої інстанції», модуль третій — «Окреме провадження. Перегляд судових рішень», модуль четвертий — «Інші питання цивільного судочинства».

Навчальний посібник містить тридцять лекцій, в яких отримали розвиток авторські положення щодо особливостей цивільного судочинства, в тому числі з участю іноземного елемента. Аналіз норм цивільного судочинства провадиться з використанням рішень Конституційного Суду України, керівних постанов Пленуму Верховного Суду України, узагальнень судової практики і через призму авторського бачення.

Наприкінці кожної лекції містяться питання для самоконтролю. Глосарій допоможе орієнтуватись в основних поняттях цивільного процесуального права.

Ця книга може бути покладена в основу модульного вивчення цивільного процесуального права України.

У текстах лекцій використані такі скорочення:

Цивільно-процесуальний кодекс України — ЦПК;

Господарський процесуальний кодекс України — ГПК;

Кодекс адміністративного судочинства України — КАС;

Цивільний кодекс України — ЦК; Сімейний кодекс України — СК; Земельний кодекс України — ЗК; Кодекс законів про працю України — КЗпП.

Модуль 1. Загальні положення.

України передбачає такі форми законних інтересів громадян та

 

Тема 1. Цивільне процесуальне право як галузь права. Цивільний процес.

Серед названих форм захисту права провідну роль відіграє судова форма як універсальна, історично сформована, детально регламентована нормами цивільного процесуального права. Вона забезпечує надійні гарантії правильного застосування закону, встановлення реально існуючих прав та обов'язків сторін.

Цивільний процес - це сукупність процесуальних дій суду та інших учасників процесу, яка здійснюється в установленому законом порядку в процесі здійснення правосуддя в цивільних справах.

Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1 нового ЦПК України).

Відповідно до ст. 15 нового ЦПК суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Цивільне процесуальне право - це галузь права, яка включає в себе сукупність розташованих у визначеній системі процесуальних норм, що регулюють суспільні відносини в сфері здійснення правосуддя в цивільних справах судами загальної юрисдикції.

Об'єктом правового регулювання норм цивільного процесуального права виступають суспільні відносини в сфері судочинства у цивільних справах.

Варто відрізняти предмет цивільного процесу і предмет цивільного процесуального права. Предметом цивільного процесу як діяльності суду зі здійснення правосуддя, що протікає у визначеній процесуальній формі, є конкретні цивільні справи. Предметом цивільного процесуального права як галузі права є сам цивільний процес, тобто діяльність суду та інших учасників, а також (деякою мірою) і діяльність органів виконання судових рішень.

 

Цивільне процесуальне право має свій метод. Метод - це сукупність закріплених у нормах цивільного процесуального права способів і засобів впливу на відносини, які регулюються, і поведінку їх суб'єктів. Він зумовлюється специфічними властивостями предмета регулювання цивільного процесуального права, соціальними функціями, які виконує ця галузь права, і органічним її зв'язком з галузями матеріального права. За змістом метод цивільного процесуального права є імперативно-диспозитивним.

Імперативний метод впливу на поведінку суб'єктів регульованих відносин закріплений у нормах права, що встановлюють чітко визначені правила поведінки, категоричні приписи - зобов'язання, заборону і примус. Зобов'язання - це обов'язок конкретної активної поведінки; заборона - це заборони і виконання певних дій і бездіяльності; примус - це вплив, спрямований на забезпечення виконання правил окремих норм цивільного процесуального права.

Формами вираження імперативності є категоричність припису, визначеність кількісних (строки, розміри, періодичність, частки) та якісних (опис передбачених дій та порядок їх виконання) умов застосування і способу реалізації правової норми.

Диспозитивний спосіб характеризується дозволянням, свободою вибору суб'єктів і визначається правами суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на активну поведінку в межах, встановлених нормами ЦПК (ст. ст. 11, 27 та 31 ЦПК), або утримування за власним і розсудом від неї.

Джерелами цивільного процесуального права є ті

законодавчі акти, міжнародні договори за участю України, інші нормативно-правові акти, у яких містяться цивільні процесуальні норми, які так чи інакше регулюють цивільне судочинство.

Коло джерел цивільно-процесуального права, тобто нормативних актів, що містять процесуальні норми, досить широке.

Цивільне процесуальне право - право кодифіковане. У пізнавальних цілях джерела цивільного процесуального права

поєднують у визначені групи за юридичною силою нормативного акта, у якому містяться норми процесуального права.

Основою для будь-якої галузі права, в тому числі й кодифікованого цивільного процесуального права, виступає Конституція України. У Конституції містяться норми найбільш загального характеру, що закріплюють організацію судової системи, організаційні й деякі функціональні принципи правосуддя (розділ -Правосуддя), а також право на судовий захист (ст. 55).

Наступними за Конституцією за юридичною значимістю виступають закони України - кодифіковані та звичайні.

Детальна регламентація процесу відправлення правосуддя в цивільних справах міститься в Цивільному процесуальному кодексі України (ЦПК). Його було прийнято 18 березня 2004 р. Він складається з 35 глав, об'єднаних в одинадцяти розділах.

Цивільний процесуальний кодекс є стрижневим

законодавчим актом серед джерел цивільного процесуального права і виступає об'єктом вивчення з усіх тем навчального курсу. У ньому, зокрема, детально регламентуються:

 

 

Важливим джерелом є Цивільний кодекс України, який вміщує матеріальні норми цивільного права, захищати які повинен цивільний процес.

Сімейним кодексом України визначені склад осіб, які мають право на порушення справи в суді про позбавлення батьківських прав, обов'язкова участь прокурора, органів опіки й піклування у деяких справах із сімейних правовідносин; Кодексом законів про працю - підвідомчість судові трудових спорів (статті 227, 229, 240 та ін.).

Закон України "Про судоустрій" від 7 лютого 2002 р. закріпив принципи та організацію нової судової системи України, яка зараз активно формується.

Важливими джерелами цивільного процесуального права виступають Закони України - "Про прокуратуру", "Про адвокатуру", "Про нотаріат" та ін.

Джерелами цивільного процесуального права виступають також Укази Президента та Постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти окремих міністерств і відомств, прийняті в рамках їх компетенції, міжнародні договори й угоди, які визначають порядок співробітництва між національними й іноземними органами юстиції.

Новим цінним джерелом цивільно-процесуального права є Постанови Конституційного Суду України щодо тлумачення норм Конституції та визнання конституційними чи неконституційними норм законодавчих актів.

Важливе значення для однакового розуміння і правильного застосування норм цивільного процесуального права мають роз'яснення, що даються Постановами Пленуму Верховного суду України, які не мають нормативного характеру, але є обов'язковими для судів, інших органів і посадових осіб, котрі застосовують норми права, щодо яких зроблені такі роз' яснення.

Цивільне судочинство - це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок провадження в цивільних справах, який визначається системою взаємопов'язаних цивільних прав та обов'язків і цивільних процесуальних дій, якими вони реалізуються їх суб'єктами - судом і учасниками процесу.

Цивільний процесуальний кодекс поділяє всі цивільні справи, що підлягають провадженню в судах, на три види: 1) справи позовного провадження; 2) справи наказного провадження; 3) справи окремого провадження.

Вид цивільного судочинства - це зумовлений характером і специфікою матеріального права чи інтересу, що захищається законом, процесуальний порядок порушення, розгляду, вирішення визначеної групи цивільних справ.

Стадія цивільного процесу - це сукупність процесуальних дій, спрямованих на реалізацію певної мети: прийняття заяв, підготовку справи до судового розгляду, судовий розгляд і т.д.

В науці цивільного процесуального права виділяють 7 основних стадій цивільного процесу:

1. Порушення цивільної справи.

2. Провадження у справі до судового розгляду.

3. Судовий розгляд цивільної справи.

4. Апеляційне провадження.

5. Касаційне провадження.

6. Провадження у зв'язку з винятковими та нововиявленими обставинами.

7. Звернення судового рішення до виконання.

 

Контрольні питання:

1. Дайте визначення поняття цивільного процесуального права України.

2. Визначте предмет цивільного процесуального права України.

3. Охарактеризуйте метод та систему цивільного процесуального права України.

4. Назвіть джерела цивільного процесуального права.

5. Охарактеризуйте співвідношення цивільного
процесуального права з іншими галузями права України.

6. Дайте визначення цивільного судочинства.

7. Назвіть та охарактеризуйте види провадження у цивільному судочинстві.

8. Охарактеризуйте стадії цивільного процесу.

 

Тема 2. Принципи цивільного процесуального права. Принципи цивільного процесуального права - це основні

 

ідеї, уявлення про суд та правосуддя, які закріплені Конституцією та нормами цивільного процесуального права, що мають загальне значення для всього цивільного процесу, виділяють його типові риси, визначають характер процесуального права, порядок його здійснення та перспективи подальшого розвитку.

2. Міжгалузеві принципи: Міжгалузеві принципи цивільного правосуддя закріплені Конституцією України, Цивільним процесуальним кодексом України (ЦПК), Законом України "Про судоустрій" від 7 лютого 2002 року.

 

Основними серед них є:

 

Здійснення правосуддя виключно судами

 

 

Рівність громадян перед законом і судом

 

Незалежність і самостійність суддів та їх підпорядкованість тільки закону.

 

Колегіальність і одноособовість розгляду і вирішення цивільної справи в суді.

 

Національна мова судочинства

 

Гласність судового розгляду і його повна фіксація технічними

засобами

 

Всебічність, повнота та об'єктивність дослідження обставин справи. Об'єктивна істина

 

Принцип диспозитивності.

Цей принцип є одним з основних цивільно-процесуальних принципів. Згідно з ним зацікавлені особи, які беруть участь у справі, можуть вільно здійснювати свої права, розпоряджатися ними, виконуючи відповідні процесуальні дії.

Основу принципу диспозитивності становить можливість всіх заінтересованих осіб (позивача, відповідача, третіх осіб, представників сторін та інших учасників процесу) вільно, за своїм розсудом упорядковувати (регулювати) свої відносини, діяти на власний розсуд: вступати у правовідносини чи ні, визнавати їх зміст, здійснювати свої права або утримуватися від цього.

Принцип диспозитивності складається з наступних елементів:

- порушення цивільної справи в суді;

- визначення характеру й обсягу позовних вимог і заперечень, можливість їх зміни;

- розпорядження матеріальними правами і процесуальними засобами їх захисту, зокрема, відмова від позову, визнання позову, досягнення мирової угоди;

- порушення апеляційного та касаційного провадження, перегляд справи за нововиявленими та виключними обставинами;

- вимога примусового виконання судової постанови у цивільній справі.

Принцип процесуальної рівноправності сторін.

Даний принцип закріплений у ст. 103 ЦПК України, його зміст полягає в тому, що сторони в цивільному процесі наділяються рівними, хоча і неоднаковими процесуальними правами і обов'язками. Він базується на викладеному вище конституційному принципі рівності всіх громадян перед законом і судом, водночас виступаючи конкретним принципом цивільного процесуального судочинства. Згідно даного принципу кожна з сторін має рівні процесуальні можливості (знайомитись з матеріалами справи, виступати в суді, надавати докази тощо). Суд не може винести рішення, не вислухавши пояснень відповідача. Принцип процесуального рівноправ'я діє в усіх провадженнях і стадіях цивільного процесу.

Принцип змагальності.

Згідно п. 4 ст. 129 Конституції та Закону України "Про судоустрій" суть даного принципу полягає у забезпеченні широкої можливості сторонам, які беруть участь у справі, відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі, свободу надання ними суду своїх доказів і доведення перед судом їх переконливості тощо. Даний принцип близький за змістом з принципом здійснення правосуддя на засадах рівності сторін, однак не ідентичний йому. Якщо принцип рівності стосується учасників правосуддя в цілому, то принцип змагальності поширює свою дію лише на осіб, які беруть участь у судочинстві, наприклад, позивача і відповідача. Реалізуючи принцип змагальності, сторони можуть активно і на рівних дискутувати, вільно висловлювати свої думки, давати тлумачення фактів, подій і доказів, пов'язаних з даною справою, відповідних законодавчих актів. Таким шляхом іде пошук істини, справедливості, забезпечення законності й обґрунтованості акту правосуддя. При цьому суду належить керівна роль в ході судового засідання, пошуку об'єктивної істини, неухильного дотримання всіх правил судового розгляду, встановлених законом.

Принцип поєднання усності і письмовості судового

розгляду.

Цивільний процес базується на поєднанні двох начал -усності і письмовості. Домінуюче значення в цьому поєднанні надається усності, в ЦПК України закріплені норми, які зобов'язують суд, сторони, інших учасників процесу здійснювати процесуальні дії в усній формі. Так, в усній формі ведеться засідання суду, усно виступає суддя, заслуховуються пояснення осіб, які беруть участь у справі, експертів, усно ставляться запитання. Усна форма спілкування створює можливість правильного встановлення істини в процесі, підвищує ефективність принципу змагальності сторін, сприяє винесенню законного і обґрунтованого рішення.

В той же час деякі процесуальні дії повинні здійснюватися лише у письмовому вигляді. Позовна заява, як основний процесуальний документ, подається в письмовій формі. Письмово подаються апеляційні та касаційні скарги, виносяться протести, заключаються мирові угоди.

Деякі процесуальні дії можуть здійснюватися як усно, так і письмово. Це відноситься до клопотань сторін, заперечень проти заявлених клопотань, запитань до експертів в судовому засіданні.

Принцип безпосередності судового розгляду.

Даний принцип визначає порядок дослідження, способи і методи сприйняття судом матеріалів справи. В силу даного принципу суд повинен базувати своє рішення за справою виключно на перевірених і досліджених в залі суду доказах. Згідно ст. 160 ЦПК України ця вимога відноситься в першу чергу до судів першої інстанції, які повинні безпосередньо дослідити докази за справою: заслухати пояснення осіб, які беруть участь у справі; показання свідків; ознайомитись з письмовими та речовими доказами. При цьому суд повинен прагнути отримати дані з першого джерела. Лише в окремих випадках, коли особи чи свідки, які беруть участь в справі, не можуть з поважних причин з'явитись в судове засідання (ст. 33, 45 ЦПК), суд за дорученням може допитати їх за місцем знаходження.

Одна з вимог принципу безпосередності полягає в тому, що у випадках колегіального розгляду справи склад суду від початку до кінця повинен бути незмінним. При одноособовому розгляді справи вона повинна бути, як правило, розглянута одним суддею.

Принцип процесуального формалізму.

Цей принцип передбачає встановлення певних правових формальностей, обов'язкових форм, термінів і способів здійснення процесуальних дій, які повинні здійснюватись у визначеній послідовності та в закріплені законом терміни. Ці формальності повинні забезпечити і гарантувати від зловживань права учасників цивільного судочинства, при цьому формалізм не повинен ускладнювати здійснення процесуальних прав. Чинним законодавством встановлені певні формальності подання позову і його прийняття, забезпечення позову, строки його розгляду тощо. Всі випадки спрощення процедури повинні базуватись на нормах процесуального закону.

Контрольні питання:

1. Дайте визначення принципів цивільного процесуального права.

2. Розкрийте значення принципів цивільного процесуального права.

3. Розкрийте поняття "система принципів цивільного процесуального права".

4. Класифікуйте принципи цивільного процесуального права.

5. Розкрийте зміст принципів, закріплених Конституцією України.

6. У чому полягає зміст принципів, визначених законодавством про цивільне судочинство?

7. Що характеризує принцип диспозитивності?

8. Які принципи діють тільки у стадії судового розгляду справи?

9. У чому полягає принцип змагальності і рівноправності сторін?

10. Реалізація якого принципу обумовлює виникнення та розвиток процесу?

11. Охарактеризуйте принципи безпосередності судового розгляду та процесуального формалізму.

 

 

Тема 3. Цивільні процесуальні правовідносини.

 

3.1. Поняття цивільно-процесуальних правовідносин.

 

При розгляді і вирішенні цивільних справ між судом та іншими учасниками цивільного процесу виникають суспільні відносини. Ці відносний, які врегульовані нормами цивільно-процесуального права, і є цивільно-процесуальними правовідносинами.

Цивільні процесуальні правовідносини - це різновидність правовідносин, які виникають в процесі цивільного судочинства на основі норм цивільного процесуального права лише між двома суб'єктами - судом, який розглядає справу, і будь-яким іншим учасником процесу (суд - позивач; суд - відповідач; суд -свідок тощо). Цивільні процесуальні правовідносини не можуть складатися між учасниками процесу поза судом. Це пов'язано з тим, що цивільне процесуальне право не надає учасникам процесу ніяких прав і не покладає на них ніяких обов'язків відносно один одного. Оскільки відсутні цивільні процесуальні обов'язки учасників процесу відносно один одного, то в законі не передбачені правові наслідки на випадок їх невиконання.

Суд - обов'язковий суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин. Сторони, треті особи, прокурор, державні органи між собою в цивільних процесуальних відносинах не знаходяться. Ці відносини не можуть виникати без суду.

Суду як органу державної влади належить керівна роль в цивільному процесі, а його повноваження відносно інших учасників носять владний характер. Суд залучає громадян і організації до участі в справі, забезпечує виконання ними своїх процесуальних прав і обов'язків, виносить постанови. На відміну від цивільних, сімейних, житлових, земельних, трудових та інших матеріальних правовідносин, які характеризуються рівністю їх учасників, цивільні процесуальні правовідносини є відносинами влади та підпорядкування. Суд наділений владними повноваженнями, тоді як інші суб'єкти правовідносин таких повноважень не мають.

Владний характер повноважень суду не означає, що він є носієм прав, а всі інші лише носіями обов'язків. Суд наділений обов'язками відносно інших учасників процесу (приймати позовні заяви, розглядати клопотання тощо). Процесуальні права і обов'язки суду та інших учасників процесу пов'язані між собою, а інтереси суду не повинні суперечити інтересам інших учасників правовідносин.

Одна з особливостей цивільних процесуальних правовідносин полягає в тому, що вони можливі лише в правовій формі, тобто є юридичними, на відміну від матеріальних відносин, які можуть існувати як фактичні. Специфічною особливістю цивільних процесуальних правовідносин є те, що вони утворюють систему тісно взаємопов'язаних, взаємозумовлених і змінюючих одна одну відносин. Кожне окремо взяте правовідношення є елементом системи і не може існувати ізольовано від іншого. Всі вони мають єдину цільову спрямованість, служать правильному і всебічному розгляду і вирішенню цивільної справи.

3.2. Передумови виникнення цивільно-процесуальних правовідносин.

 

Виникнення, розвиток і припинення цивільних процесуальних правовідносин залежить від певних умов, які в юридичній науці називають передумовами виникнення правовідносин.

Цивільні процесуальні правовідносини можуть виникнути за умов наявності наступних передумов:

Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин необхідна наявність норм цивільного процесуального права. Без процесуальних норм не може бути і правовідносин.

1. Норми цивільного процесуального права як передумова виникнення цивільних процесуальних правовідносин характеризуються такими особливостями:

встановлюються тільки державою

 

є загальнообов'язковими

 

мають загальний характер

 

регулюють суспільні відносини лише в сфері здійснення правосуддя у цивільних справах

 

забезпечуються можливістю застосування державного примусу чи процесуальних заходів, непов'язаних з державним примусом

 

ставлять за мету правильний і своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ

Процесуальні норми не існують ізольовано одна від одної, а становлять собою цілісну систему цивільного процесуального права. Кожне цивільне процесуальне правовідношення регулюється не одною процесуальною нормою, а їх сукупністю.

2. Другою необхідною передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин є цивільна процесуальна правоздатність, тобто здатність мати цивільні процесуальні права і обов'язки. Цивільна процесуальна правоздатність визнається рівною мірою за всіма фізичними і юридичними особами (ст. 28 ЦПК).

У громадян цивільно-процесуальна правоздатність виникає з моменту народження, припиняється зі смертю, існуючи незалежно від психічного стану. Всі громадяни володіють нею в повній мірі без обмежень. Юридичні особи володіють цивільно-процесуальною правоздатністю з моменту реєстрації статуту до ліквідації як юридичної особи.

3. Юридичні процесуальні факти - це обставини процесуально-правового характеру, наявність або відсутність яких необхідна для реалізації права на звернення до суду за захистом порушеного або оспорюваного суб'єктивного матеріального права чи інтересу, що охороняється законом, тобто для порушення справи в суді першої інстанції, в стадіях апеляційного і касаційного провадження, з перегляду рішень за нововиявленими та винятковими обставинами.

 

 

3.3. Елементи цивільно-процесуальних правовідносин.

 

Елементи цивільних процесуальних правовідносин - це

їх складові частини. До них відносяться: суб'єкти, об'єкт і зміст правовідносин.

1. Суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин -можуть бути класифіковані на три групи згідно виконуваних ними функцій та нормативного закріплення і визначення:

 

• особи, які здійснюють правосуддя в цивільних справах:

суди, котрі розглядають і вирішують справи в першій інстанції здійснення правосуддя у цивільних справах

суди, які перевіряють законність і обґрунтованість рішень в апеляційному і касаційному порядку та у зв'язку з нововиявленими і винятковими обставинами правосуддя у цивільних справах

 

особи, які беруть участь у справі:

з метою захисту своїх прав і законних інтересів

сторони, треті особи у справах позовного провадження; заявники та заінтересовані особи у справах наказного та окремого провадження

з метою захисту прав, свобод та інтересів інших осіб, державних і суспільних інтересів -Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи (ст. 26 і 45

ЦПК).

 

Ознаками і водночас вимогами до суб'єктів цивільно-процесуальних відносин є цивільно-процесуальна правосуб'єктність (правоздатність) та цивільна процесуальна дієздатність.

Правосуб'єктність визначає обсяг прав та обов'язків стати конкретним суб'єктом правовідносин, персоніфікованим носієм цивільних прав і обов'язків, встановлених процесуальним законом для даного суб'єкта правовідносин, і здійснювати їх (ст. 28 ЦПК).

Цивільно-процесуальна дієздатність - це здатність особисто здійснювати свої права в суді чи доручати ведення справи представникові. Вона належить фізичним особам, які досягли повноліття, а також юридичним особам. (ст. 29 ЦПК).

2. Об'єкт цивільних процесуальних правовідносин.

Цивільні процесуальні правовідносини виникають у процесі діяльності суду, в зв'язку з чим їх об'єкт тісно пов'язаний з об'єктом матеріальних правовідносин, з приводу якого виникає цивільне судочинство, і це ускладнює його визначення. В теорії цивільного процесу під об'єктом розуміють: дії суб'єктів правовідносин або тільки діяльність суду; матеріально-правові відносини, які захищаються судом; спір про право між учасниками матеріально­

правових відносин, переданий на розгляд суду; передбачені законом наслідки процесуальних дій, які виступають як мета цивільного судочинства (загальний об'єкт), захист матеріальних прав і законних інтересів сторін і третіх осіб (спеціальний об'єкт), конкретна справа та ін. Висловлювалися також міркування, що процесуальні правовідносини взагалі не мають об'єкта.

Процесуальні дії суб'єктів правовідносин не можуть бути об'єктом відносин, оскільки вони не є тією категорією, з приводу якої виникають самі відносини. Процесуальними діями реалізуються процесуальні права і обов'язки. Вони необхідні для виникнення правовідносин і наступного їх розвитку. Отже, процесуальні дії входять до змісту процесуальних правовідносин й одночасно виступають юридичними фактами, які спричиняють виникнення, розвиток і припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Об'єктом цивільних процесуальних правовідносин не виступають і матеріально-правові відносини, які захищаються судом, оскільки ними охоплюються тільки відносини позовного провадження, які характеризують динаміку розвитку процесуальних правовідносин. Викликає сумнів правильність положення про наявність загального спеціального об'єкта, оскільки це неминуче призводить до існування з кожної цивільної справи одних загальних правовідносин і системи простих спеціальних правовідносин або ж до визнання того, що кожні цивільні процесуальні правовідносини мають два об'єкти.

Об'єктом цивільно-процесуальних відносин є процесуальні наслідки, на досягнення яких спрямовуються процесуальні права, обов'язки і процесуальні дії суб'єктів правовідносин. Беручи до уваги, що обсяг, зміст, характер процесуальних прав та обов'язків встановлюється і визначається ЦПК залежно від мети участі суб'єктів правовідносин у судочинстві та виконуваних ними цивільних процесуальних функцій у справі, кожне цивільне процесуальне правовідношення в системі правовідносин у справі має свій самостійний об'єкт.

3. Зміст цивільних процесуальних правовідносин.

Цивільні процесуальні права та обов'язки суб'єктів правовідносин і процесуальні дії з їх реалізації становлять зміст цивільних процесуальних правовідносин.

Права і процесуальні дії одного суб'єкта не можуть бути засобом правового регулювання поведінки осіб у цивільному судочинстві, а отже - і становити зміст правовідносин. Обґрунтування, що суд як орган держави може і повинен мати обов'язки тільки перед державою, а не перед іншими суб'єктами процесу, не відповідає нормам процесуального права, в яких закріплені конкретні обов'язки суду перед конкретними суб'єктами. Праву заінтересованих осіб на порушення процесу (ст. 3 ЦПК) відповідає обов'язок суду розглянути звернену до суду вимогу на порушення цивільної справи; праву сторони чи третьої особи заявити клопотання про виклик у судове засідання свідка відповідає обов'язок суду розглянути таку заяву (ст. 27 ЦПК).

До змісту цивільних процесуальних правовідносин входять разом з правами і обов'язками суб'єктів їх поведінка, тобто процесуальні дії, які існують не самі по собі, а є засобом реалізації суб'єктами своєї волі - прав і обов'язків. Від дії суб'єктів залежить виникнення і розвиток самих відносин.

Таким чином, тільки сукупність процесуальних прав та обов'язків і процесуальних дій з їх реалізації заінтересованої особи і суду можуть визначати зміст цивільних процесуальних правовідносин. ЦПК врегульовує волю суб'єктів (цивільні процесуальні права й обов'язки) та їх дії. Останні виступають засобом реалізації волі, а тому тільки разом вони можуть входити до змісту правовідносин. У зв'язку з цим цивільні процесуальні правовідносини виступають формою (способом, методом) здійснення його учасниками суб'єктивних прав та обов'язків, а самі права й обов'язки ніяк не можуть бути формою правовідносин. Вони разом з процесуальними діями становлять їх зміст.

Цивільним процесуальним законом визначені також зміст, процесуальна форма, умови і порядок виконання процесуальних дій з реалізації цивільних процесуальних прав. Залежно від характеру процесуальних дій їх цивільна процесуальна форма буває усною і письмовою, безпосередньою і опосередкованою, відкритою (гласною) і таємною (закритою), безперервною і перериваною (статті 6 і 159 ЦПК).

Контрольні питання:

1. Дайте визначення поняття цивільних процесуальних правовідносин.

2. Які підстави та передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин Вам відомі?

3. Розкрийте елементи цивільних процесуальних правовідносин.

4. Назвіть та охарактеризуйте суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин.

5. Назвіть групи суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин згідно з виконуваними ними функціями та нормативним закріпленням.

6. Назвіть обов' язкового суб' єкта цивільних процесуальних правовідносин та охарактеризуйте особливості його статусу.

7. Охарактеризуйте, з чого складається зміст цивільних процесуальних правовідносин?

8. Яка специфіка об'єкта цивільних процесуальних правовідносин?

 

Тема 4. Суд як суб'єкт цивільного процесу. 4.1. Склад суду

Судова влада в Україні належить лише судам в особі професійних суддів, а також народних засідателів у випадках, коли правосуддя відповідно до закону здійснюється за їх участю.

Професійні судді — це особи, призначені і обрані відповідно до ст. 127 Конституції України для здійснення правосуддя на професійній основі.

Склад суду — це судді, які розглядають певну цивільну справу на певній інстанції її розгляду, з яких один є головуючим. Поділяється на одноособовий (один суддя) та колегіальний.

Цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноособове суддею, який є головуючим і діє від імені суду. У судах першої інстанції можуть розглядаються справи також колегією у складі одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді (ст. 18 ЦПК, ст. 21 Закону України „Про судоустрій України").

Цивільні справи у судах апеляційної інстанції розглядаються колегією у складі трьох суддів, головуючий з числа яких визначається в установленому законом порядку. Цивільні справи у суді касаційної інстанції розглядаються колегією у складі не менше трьох суддів. Цивільні справи у зв'язку з винятковими обставинами переглядаються колегією суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин її чисельності, а у випадках, встановлених ЦПК, колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду

України при їх рівному представництві за наявності не менш як двох третин чисельності кожної палати.

Під час перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами суд діє в такому самому складі, в якому вони були ухвалені (одноособово або колегіально).

Питання, що виникають під час розгляду справи колегією суддів, вирішуються більшістю голосів суддів. Головуючий голосує останнім.

При прийнятті рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання рішення чи ухвали. Суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Цей документ не оголошується в судовому засіданні, а приєднується до справи і є відкритим для ознайомлення учасникам процесу.

 

4.2. Народні засідателі

Народ безпосередньо приймає участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів, які користуються всіма правами судді. Народні засідателі беруть участь у вирішенні справи лише на першій інстанції у складі одного судді щодо певних категорій справ. До таких справ відносяться справи про:

*обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;

* визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;

* усиновлення;

* надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;

* обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу. Відповідно до ст. 65 Закону України „Про судоустрій України"

народними засідателями є громадяни України, які у випадках, визначених процесуальним законом, вирішують у складі суду справи разом з професійними суддями, забезпечуючи згідно з Конституцією України безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя.

Список народних засідателів затверджується відповідною місцевою радою за поданням голови місцевого суду. До списку включаються у кількості, зазначеній у поданні голови суду, громадяни, які постійно проживають на території, на яку поширюється юрисдикція даного суду, і які дали згоду бути народними засідателями. Ці списки затверджуються на строк 4 роки і переглядаються у разі необхідності, але не рідше, ніж через 2 роки. Список народних засідателів публікується в друкованих засобах масової інформації відповідної місцевої ради.

Народним засідателем може бути громадянин України, який досяг 25-річного віку і постійно проживає на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного суду.

Не підлягають включенню до списків народних засідателів громадяни:

1) визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними;

2) які мають хронічні психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов'язків народного засідателя;

3) щодо яких провадиться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи не погашену судимість;

4) депутати усіх рівнів, члени Кабінету Міністрів України, судді, прокурори, державні службовці апарату судів, працівники органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів, адвокати, нотаріуси.

Особа, включена до списку народних засідателів, зобов'язана повідомити суд про обставини, що виключають можливість її участі у здійсненні правосуддя.

Підлягають звільненню від виконання обов'язків народного засідателя за розпорядженням голови суду на їх прохання:

1) громадяни, старші 65 років;

2) жінки, які перебувають у відпустці у зв'язку з вагітністю та пологами, по догляду за дитиною, а також які .мають дітей дошкільного чи молодшого шкільного віку або утримують дітей-інвалідів, інших хворих або похилого віку членів сім'ї;

3) керівники та заступники керівників органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;

4) особи, які не володіють державною мовою;

5) особи, які через свої релігійні переконання вважають для себе неможливою участь у здійсненні правосуддя;

6) інші особи, якщо голова суду визнає поважними причини, на які вони посилаються.

Ці особи повинні подати заяву про звільнення від виконання обов'язків народного засідателя у конкретній справі до залучення їх для виконання цих обов'язків.

Відповідно до п. 3 розділу IV Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленої Указом Президента України від 10.05.2006 р. №361/2006 інститут народних засідателів у здійсненні судочинства потребує процесуального оформлення. Для правильного і максимально справедливого вирішення певних справ важливими є не тільки юридичні знання суддів, а й життєвий досвід та моральність народних засідателів.

 

4.3. Відводи суду та учасників процесу

Відвід — це заявлена неможливість брати участь у справі для учасників процесу, які не беруть участь у справі, які вже вступили у справу, або вирішувати справу для судді, який вже прийняв справу.

Відвід поділяється на:

* самовідвід — коли особа самостійно заявляє про відмову в участі у справі;

* відвід судом за заявами інших учасників процесу. Відведеними можуть бути: судця, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст та перекладач.

Суддя не може брати участі в розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), у випадках:

1) якщо під час попереднього вирішення цієї справи він брав участь у процесі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, секретар судового засідання;

2) якщо він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи;

3) якщо він є членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі;

4) якщо до складу суду входять особи, які є членами сім'ї або близькими родичами між собою;

5) суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді першої інстанції, не може брати участі в розгляді цієї самої справи в судах, апеляційної і касаційної інстанцій, у перегляді справи у зв'язку з винятковими обставинами, а так само у новому розгляді її судом першої інстанції після скасування попереднього рішення або ухвали про закриття провадження в справі;

6) суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді
апеляційної інстанції, не може брати участі у розгляді цієї самої
справи в судах касаційної і першої інстанцій, у перегляді справи у
зв'язку з винятковими обставинами, а також у новому розгляді
справи після скасування ухвали чи нового рішення апеляційного

суду;

7) суддя, який брав участь у перегляді справи в суді касаційної інстанції, не може брати участі в розгляді цієї самої справи в суді першої чи апеляційної інстанції;

8) суддя, який брав участь у перегляді справи у зв'язку з винятковими обставинами, не може брати участі у розгляді цієї самої справи в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції;

9) якщо є інші обставини, які викликають сумнів в
об'єктивності та неупередженості судді.

Відвід судді вирішується, як то не парадоксально, самим суддею, що розглядає справу і причому ухвала про розгляд відводу не підлягає оскарженню. Тобто якщо і є підстави вважати, що суддя неупереджено розглядає справу, відвести його майже неможливо, оскільки жодний з суддів не скаже відносно себе, що справа дійсно ведеться ним неупереджено.

У разі заявления відводу суд повинен вислухати особу, якій заявлено відвід, якщо вона бажає дати пояснення, а також думку осіб, які беруть участь у справі. Заява про відвід вирішується в нарадчій кімнаті ухвалою суду, що розглядає справу. Заява про відвід кільком суддям або всьому складу суду вирішується простою більшістю голосів.

У разі задоволення заяви про відвід судді, який розглядає справу одноособово, справа розглядається в тому самому суді іншим суддею. У разі задоволення заяви про відвід комусь із суддів або всьому складу суду, якщо справа розглядається колегією суддів, справа розглядається в тому самому суді тим самим кількісним складом колегії суддів без участі відведеного судді або іншим складом суддів. Якщо після задоволення відводів (самовідводів) а неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи, суд постановляє ухвалу про визначення підсудності справи.

Відповідно до ст. 22 ЦПК секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач не можуть брати участі у розгляді справи та підлягають відводу з таких підстав:

1) якщо він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи;

2) якщо він є членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі;

3) якщо є інші обставини, які викликають сумнів в об'єктивності та неупередженості.

Експерт або спеціаліст, крім того, не може брати участі у розгляді справи, якщо:

1) він перебував або перебуває в службовій або іншій залежності від осіб, які беруть участь у справі;

2) з'ясування обставин, які мають значення для справи, виходить за межі сфери його спеціальних знань.

Контрольні питання:

1. Хто в Україні здійснює правосуддя в порядку цивільного судочинства?

2. Вимоги до кандидата на посаду професійного судді.

3. В яких випадках і ким призначається суддя?

4. Народні засідателі, їх місце, роль, статус у цивільному судочинстві.

5. Випадки участі народних засідателів у цивільному процесі.

6. Підстави відводу (самовідводу) судді.

7. Порядок відводу (самовідводу).

8. Наслідки відводу (самовідводу).

 

 

Тема 5. Сторони у цивільному процесі.

 

5.1. Поняття, ознаки та правовий статус сторін

Серед осіб, які беруть участь у справі, найважливішими слід визнати сторін, без яких не існувало б цивільного процесу у позовному провадженні. Правовим статусом сторін наділяються також особи, які беруть участь у справах наказного та окремого провадження, за винятками, встановленими нормами щодо цих видів проваджень у цивільному процесі (ст. 31 ЦПК).

Сторонами слід визнати осіб, матеріально-правовий спір між якими є предметом судового розгляду у порядку цивільного судочинства. Відповідно до ст. 30 ЦПК сторонами можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава.

Ознаки сторін, які відрізняють їх від інших учасників цивільного процесу:

1) сторони - це обов'язкові суб'єкти цивільного процесу у справах позовного та наказного провадження;

2) сторони - це особи, між якими виник спір про право, який є предметом розгляду та вирішення судом;

3) юридична заінтересованість сторін має особистий характер, тобто вони наділені і матеріально-правовою, і процесуальною заінтересованістю;

4) процес у суді ведеться від імені сторін;

5) сторони несуть судові витрати у справі;

6) на сторони поширюються всі наслідки та властивості рішення суду;

7) правосуб'єктність сторін допускає
правонаступництво.

 

позивач

відповідач

 

Позивачем може бути будь-яка заінтересована особа, яка у встановленій цивільно-процесуальним законом формі звертається з відповідною позовною заявою до суду за захистом свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свобод чи інтересів й особисто порушує цивільну справу в суді, оскільки вважає, що її відносини матеріально-правового характеру порушено конкретною особою, або на захист прав якої до суду звертаються органи та особи у випадках, прямо передбачених цивільно-процесуальним законом (ч. 2 ст. 3, ч. 1 ст. 45 ЦПК України).

Відповідач - це інша сторона процесу, яка залучається судом до участі у справі за порушення, невизнання або оспорювання прав, свобод або інтересів позивача, так як останній вказує на неї як на ймовірного порушника своїх прав.

Процесуальні права сторін - це встановлені та гарантовані законом можливості вибору поведінки щодо участі у суді при розгляді та вирішенні цивільної справи, які забезпечують отримання захисту своїх суб'єктивних прав, що зазнали посягання, або існує ймовірність такого.

Усі права сторін можна поділити на

загали спеціальні.

Загальні права визначають фактичну та юридичну спроможність виступати повноцінним учасником судового розгляду цивільної справи, викладені у ст. 27 ЦПК (знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, оскаржувати рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом).

Спеціальні права визначаються суттю правового статусу сторони -ст. 31 ЦПК (1. Позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково, пред'явити зустрічний позов. 2. Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу. 3. Кожна із сторін має право вимагати виконання судового рішення в частині, що стосується цієї сторони), ст. 62 ЦПК (сторони за їх згодою можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи) та ст. 224 ЦПК (позивач може заперечувати заочний розгляд справи).

 

Загальні полягають у тому, що сторони зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки (ст. 27 ЦПК), повідомляти про зміну свого місцезнаходження (ст. 77 ЦПК) та ін., спеціальні - у виконанні певних процесуальних дій: доведенні сторонами тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 10 ЦПК), подання позивачем копій позовної заяви та документів (ст. 120 ЦПК та ін.), повідомлення про третю особу без самостійних вимог у процесі (ст. 36 ЦПК), участь відповідача у проведенні судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про встановлення батьківства, материнства (ч. 2 ст. 146 ЦПК) та ін.

 

 

5.2. Процесуальна співучасть

Процесуальна співучасть - це обумовлена нормами матеріального права множинність осіб на тій чи іншій стороні у цивільному процесі в силу наявності спільного права чи спільного обов'язку (ст. 32 ЦПК). Від співучасті слід відрізняти об'єднання позовів судом, за якого суб'єктивні права та обов'язки не залежать один від одного, а множинність утворюється на розсуд суду (судді) з метою процесуальної економії.

Підстави для виникнення процесуальної співучасті (ст.

32 ЦПК):

- предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів;

- права і обов'язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави;

- предметом спору є однорідні права та обов'язки.

Види процесуальної співучасті:

 

 

змішана - якщо у справі приймають

участь декілька позивачів і декілька відповідачі

 

Активна співучасть може виникнути тільки з ініціативи самих позивачів, оскільки це є проявом диспозитивності у цивільному процесі. Наприклад, у разі захисту права власності на річ, яка перебуває у спільній власності.

Особливістю пасивної співучасті є те, що вона можлива як з ініціативи позивача (позивачів), так і суду, який має право притягнути особу як співвідповідача для участі у справі на підставі норми матеріального права. Не породжує пасивної співучасті залучення іншого відповідача у порядку заміни неналежного відповідача. Залежно від імперативності залучення співвідповідачів до справи, пасивна процесуальна співучасть поділяється на

 

 

обов'язкову та факультативну:

 

а) Обов'язкова пасивна співучасть настає тоді, коли
права та обов'язки сторін у справі не можна визначити без
встановлення прав та обов'язків інших суб'єктів спірних
матеріальних правовідносин. Наприклад, коли шкода заподіяна
кількома особами, у справах про виселення із займаного житлового
приміщення та ін.

б) Факультативна пасивна співучасть має місце тоді,
коли у справі беруть участь співучасники, хоча питання щодо прав
одного з відповідачів можна було б вирішити самостійно незалежно
від прав та обов'язків інших співучасників.

Особливість участі процесуальних співучасників у цивільному процесі полягає у тому, що кожен із них щодо іншої сторони діє у процесі самостійно. Співучасники можуть доручити вести справу одному із співучасників, крім випадків, коли останній має вади цивільної процесуальної дієздатності (ст. 32 ЦПК). Якщо інтереси позивачів або відповідачів між собою суперечать, то співучасті немає. Відповідно до ст. 216 ЦПК суд, ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, має зазначити, в якій частині рішення стосується кожного з них, або вказати, що відповідальність чи право стягнення є солідарним. Співучасники також можуть оскаржувати судові рішення самостійно, або приєднуватися до скарг інших співпозивачів чи співвідповідачів (ст. ст. 299, 329 ЦПК).

53. Заміна неналежного відповідача

Заміна неналежного відповідача - це процесуальна дія суду, яка оформлена ухвалою, щодо виведення із цивільного процесу неналежного відповідача і залучення належної сторони, не припиняючи розгляду справи (ст. 33 ЦПК).

При заміні неналежної сторони діють два основних правила. По-перше, відповідач вважається неналежним тільки після того, як його виведено із процесу, а на його місце залучений належний відповідач. Це означає, що за будь-яких обставин, за усієї очевидності неналежності сторони до справи, яка розглядається судом, відповідач вважається належним із наділенням його усією повнотою процесуальних прав та обов'язків. По-друге, заміна неналежного відповідача допускається лише за клопотанням позивача, оскільки він виступив ініціатором процесу, суб'єктом, який вимагає судового захисту. Згоди відповідача на його заміну не вимагається, однак у літературі неодноразово порушувалось питання про те, що відповідачу може бути не все одно, чи продовжиться його участь у справі, чи ні. Насамперед, це може стосуватися розподілу судових витрат, які понесені відповідачем, про заміну якого виникає питання. Адже витрати, понесені заміненим відповідачем, останній може відшкодувати у судовому порядку за загальними правилами про заподіяння шкоди, що не гарантує оперативного та належного захисту прав від такої поведінки позивача, яка може мати характер зловживання правом.

54. Процесуальне правонаступництво

Процесуальне правонаступництво - це заміна під час провадження у цивільній справі сторін або третіх осіб іншими особами, до яких переходять права та обов'язки у спірних правовідносинах.

Сторона може вибути з процесу в силу різних причин, однак процесуальне правонаступництво виникає тільки у тому випадку, коли має місце правонаступництво у матеріальних правовідносинах. На відміну від матеріального правонаступництва, процесуальне має ряд особливостей, обумовлених характером участі у процесі, сукупністю процесуальних прав та обов'язків, якими наділені сторони.

 

 

Підстави процесуального правонаступництва:

смерть фізичної особи при пр авовідносинах, в яких допускається правонаступництво

реорганізація юридичної особи

уступка вимоги, перевід боргу (ст. 37 ЦПК).

 

 

Для настання процесуального правонаступництва правонаступник (особа, яка бажає вступити у процес) має довести судові своє право на зайняття процесуального становища суб'єкта, якого він заміняє. Доказом можуть бути рішення суду, статут, свідоцтво про право на спадщину, інші документи, які підтверджують перехід прав та обов'язків у матеріальних правовідносинах, що є предметом судового розгляду.

Правонаступник набуває весь обсяг процесуальних прав та обов'язків, які мав його попередник. Також для нього є обов'язковими усі дії, які вчинені у цивільному процесі до його вступу (зміна предмета та підстави позову, відмова від частини позовних вимог тощо) (ст. 37 ЦПК). Тобто до процесуальних правонаступників переходять усі нездійснені й нереалізовані права попередника на момент вступу до справи і, виходячи з дії принципу диспозитивності, вони можуть вільно ними розпоряджатися.

Зміст норм про процесуальне правонаступництво повністю поширюється на третіх осіб.

Цивільне процесуальне правонаступництво по суті є заміною однієї сторони на іншу, подібно до заміни неналежної сторони, однак має ряд відмінностей від останньої. Процесуальне правонаступництво може застосовуватися при заміні позивача, відповідача, а також третіх осіб, а заміна неналежної сторони -тільки щодо відповідача. При заміні неналежної сторони її дії не спричиняють жодних правових наслідків для належної. За умови процесуального правонаступництва усі процесуальні дії правопопередника є обов'язковими для правонаступника. При заміні процес може починатися заново, а при правонаступництві -продовжується. Процесуальне правонаступництво можливе на всіх стадіях процесу, заміна неналежної сторони - тільки у суді першої інстанції, до ухвалення рішення суду у справі.

На відміну від цивільного матеріального правонаступництва, яке поділяється на універсальне (загальне) та сингулярне (часткове), у цивільному процесуальному праві сингулярного правонаступництва немає, оскільки правонаступник набуває всіх цивільних процесуальних прав та обов'язків попередника без будь-яких винятків.

Контрольні питання:

1. Поняття сторін у цивільному процесі, їх процесуальні права та обов'язки.

2. Процесуальна співучасть.

3. Заміна неналежної сторони.

4. Процесуальне правонаступництво.

5. Участь сторін у цивільному процесі іноземних держав.

 

 

Тема 6. Треті особи в цивільному процесі.

 

6.1. Поняття та ознаки третіх осіб

У результаті цивільної справи крім сторін можуть бути заінтересовані й інші особи, що не є суб'єктами спору, переданого на розгляд і вирішення суду. Вони називаються третіми особами, оскільки вступають у справу між двома сторонами. Ця назва суто умовна і має лише процесуальне значення.

Треті особи - це суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у порушену в суді справу для захисту власних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, наділені матеріально-правовою заінтересованістю, яка, як правило, суперечить інтересам позивача та (або) відповідача.

Загальні ознаки третіх осіб:

- вступають у процес, який вже розпочався між іншими

особами;

- мають цивільно-правову зацікавленість у результатах справи, бо рішення у справі може торкнутися їхніх прав або інтересів;

- вступають у процес для захисту своїх суб' єктивних прав, які не збігаються з правами сторін.

Залежно від прояву матеріально-правової заінтересованості треті особи бувають двох видів:

треті особи, які треті особи, які не

заявляють самостійні заявляють таких вимог

вимоги щодо предмета щодо предмета спору

спору (ст. 34 ЦЦПК) (ст.35 ЦПК)

 

Правовий статус третіх осіб дещо подібний до прав та обов'язків сторін. Тому щодо участі третіх осіб можуть застосовуватися положення про процесуальну співучасть та процесуальне правонаступництво.

 

 

6.2. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору - це такі учасники цивільного процесу, які вступають у справу, що порушена позивачем, шляхом пред'явлення самостійної вимоги (позову) на загальних підставах, оскільки вважають, що права або охоронювані законом інтереси, з приводу яких виник спір між сторонами, належать їм (ст. 34 ЦПК).

Ознаки цієї категорії третіх осіб:

а) участь у процесі, який вже розпочався;

б) втручання у спір між сторонами, що вже виник;

в) інтереси, як правило, суперечать інтересам первісних

сторін;

г) заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору;

д) відстоюють у процесі свої інтереси, тобто претендують
на предмет спору, а тому їхня юридична зацікавленість носить особистий характер;

е) вступають у справу, пред' явивши позов до однієї чи до обох сторін.

Заявлення самостійної вимоги на предмет спору між сторонами, яка пред'являється по їх справі, ні в якій мірі не свідчить про наявність самостійних прав на предмет спору, адже вони (права) можуть бути визначені тільки рішенням суду після розгляду справи по суті. .

Особливістю участі у цивільному процесі третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги, є те, що вони можуть порушити окремий самостійний процес на захист своїх прав. Але з метою економії процесуальних засобів і недопущення ухвалення різних за змістом рішень суд розглядає дві правові вимоги: перша - позивача до відповідача, друга - третьої особи до позивача, відповідача чи до обох сторін.

Процесуальною формою втілення самостійної вимоги третьої особи є позовна заява, яка повинна відповідати загальним вимогам, встановленим для такого виду заяв, із обов'язковим реквізитом про обґрунтування правового зв'язку цієї вимоги із вимогою, яка вже є предметом судового розгляду. Залучити до участі у справі третю особу, яка заявляє самостійні вимоги, неможливо, зважаючи на дію принципу диспозитивності.

Пред'явлення позову третіми особами можливе у суді першої інстанції до ухвалення рішення суду. Після вступу третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, за її клопотанням справа розглядається спочатку.

Ухвала суду про відмову або допуск третьої особи у справі не може бути оскаржена в апеляційному порядку. У випадку, якщо третя особа не буде допущена у процес і ухваленим у справі рішенням будуть визначені її права та обов'язки, то вона відповідно до ст. ст. 14, 292 ЦПК має право на оскарження рішення суду.

За процесуальним становищем треті особи, які заявляють самостійні вимоги, користуються усіма правами і мають усі обов'язки позивача, але з тією відмінністю, що в інтересах позивача порушується справа у суді, третя ж особа вступає у вже порушену справу, тому об'єднувати цих осіб поняттям "позивач" було б неправильним. Участь третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, не породжує співучасті із стороною, оскільки, як правило, їхні інтереси мають взаємовиключний характер. Третя особа посідає окреме процесуальне становище у процесі.

 

 

6.3. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до ухвалення судом рішення, якщо останнє може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - це особи, які можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до ухвалення судом рішення, якщо рішення в справі може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї із сторін.

Підставами участі в процесі третьої особи без самостійних вимог щодо предмета спору є:

а) можливість виникнення в майбутньому регресного
позову до такої особи;

б) інша юридична зацікавленість у результатах справи;

в) наявність матеріально-правових відносин лише з тією
особою, на сторону якої вона залучається;

г) відсутність матеріально-правових відносин із
протилежною стороною.

Юридична заінтересованість третіх осіб пов'язана з можливим регресним позовом, своєчасним запобіганням порушенню своїх прав. Беручи участь у процесі, який передує регресному позову, третя особа може сприяти з'ясуванню обставин справи, щоб попередити пред'явлення до неї регресних вимог (наприклад участь особи, яка вже одержує аліменти, при пред'явленні до боржника іншою особою іншого позову про стягнення аліментів).

Крім запобігання пред'явленню невигідного для себе регресного позову, третя особа може бути заінтересованою також в тому, щоб, вступивши у процес, сприяти в майбутньому пред'явленні нею позову до сторони, на боці якої вона виступає (наприклад участь на боці позивача, який ставить вимогу про визнання нового заповіту недійсним, особи, яка за попереднім заповітом є відказоодержувачем).

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, захищає свої права, свободи та законні інтереси шляхом захисту суб'єктивних прав сторони, на боці якої вона виступає. Для вступу в процес по справі подається заява із зазначенням мотивів вступу і посиланням на докази. Така заява не підлягає оплаті судовим збором і повинна бути подана до закінчення судового розгляду справи.

Інколи обов'язкова участь у цивільному процесі третьої особи зумовлена нормами матеріального права. Наприклад, відповідно до ст. 660 ЦК при договорі купівлі-продажу, якщо стороння особа на підставах, що виникли до продажу товару, пред'явить до покупця позов про витребування товару, покупець повинен повідомити про це продавця та подати клопотання про залучення його до участі у справі. Продавець при цьому вступає у справу на боці покупця як третя особа без самостійних вимог. Якщо покупець не повідомив продавця про пред'явлення іншою особою позову про витребування товару та не подав клопотання про залучення до участі у справі, продавець не відповідає перед покупцем, якщо доведе, що, взявши участь у справі, він міг би відвернути відібрання проданого товару у покупця.

 

Третя особа без самостійних вимог може вступити у

процес:

за в ласною ініці ативою з ініціативи суду (ст. 35

ЦПК).

 

 

Закон зобов'язує сторону, у якої за рішенням суду виникає право заявити вимогу до третьої особи або до якої може заявити вимогу сама третя особа, повідомити суд про таку особу.

Сторона, яка бажає залучити на свій бік третю особу, мусить довести існування певного зв'язку, певних відносин між третьою особою і даною стороною, а також власного інтересу. Якщо суд не вбачатиме такого зв'язку, то він не допустить особу до процесу. Тому у заяві, яка подається до суду, повинні міститися зазначення ім'я (найменування) третьої особи, місце її проживання (перебування) або місцезнаходження та підстави, з яких вона має бути залучена до участі у справі.

Суд повідомляє третю особу про справу, направляє їй копію заяви про залучення третьої особи і роз'яснює її право заявити про свою участь у справі. Копія заяви надсилається особам, які беруть участь у справі. Якщо від третьої особи не надійшло повідомлення про згоду на участь у справі, справа розглядається без неї.

Якщо особи, які беруть участь у справі, заперечують проти залучення чи допуску до участі в справі, це питання вирішується судом залежно від обставин справи. З питання залучення або допуску до участі в справі третьої особи суд постановляє ухвалу (ст. 36 ЦПК), яка оскарженню не підлягає.

На відміну від вступу у цивільний процес третьої особи із самостійними вимогами щодо предмета спору, вступ у процес третьої особи без вимог не тягне за собою необхідності розгляду справи спочатку.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'язки особи, яка бере участь у справі (ст. 27 ЦПК), а також іншими правами й обов'язками, визначеними процесуальним законом.

Трудове законодавство встановлює особливість участі третіх осіб без самостійних вимог на боці відповідача у справах про незаконне звільнення чи переведення працівників. Наприклад, відповідно до ст. 237 КЗпП суд покладає на службову особу, винну у незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв'язку з вимушеним прогулом або виконанням нижчеоплачуваної роботи. Суть цієї особливості зводиться до того, що суд розглядає одночасно і первісну, і регресну вимоги. Тобто, при поновленні працівника на попередній роботі, суд зобов'язує роботодавця оплатити час вимушеного прогулу, а також винну службову особу - відшкодувати завдану матеріальну шкоду. Ця норма містилась у ЦПК 1963 року, однак справедливо визнана такою, що вже не відповідає потребам часу, оскільки суперечить диспозитивності цивільного судочинства та фактично наділяє суд непритаманними для нього управлінськими функціями.

Контрольні питання:

1. Визначте поняття і види третіх осіб у цивільному судочинстві.

2. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору сторін: поняття, підстави, і процесуальний порядок вступу їх до справи, процесуальні права і обов'язки. 3. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору сторін: поняття, підстави участі, процесуальний порядок вступу (притягнення) їх до справи, процесуальні права і обов'язки.

 

 

Тема 7. Участь у цивільному процесі органів та осіб, яким за законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

 

7.1. Мета та підстави участі у цивільному процесі

Загальні правила участі у цивільному процесі органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у ст. ст. 45-46 ЦПК.

У цивільному процесуальному законодавстві закріплений принцип диспозитивності цивільного судочинства, однак в окремих випадках закон свідомо допускає відхилення від цього правила, зважаючи на необхідність захисту інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства та держави. Тому відповідно до ст. 3 ЦПК до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, державні чи суспільні інтереси. Ця норма є виявом дії принципу публічності у цивільному процесі.

Наприклад, відповідно до п. 1 ст. 165 СК, право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають:

• один із батьків

• опікун

• піклувальник

• особа, в сім'ї якої проживає дитина

• заклад охорони здоров'я або навчальний заклад, в якому вона перебуває

• орган опіки та піклування

• прокурор, а також

• сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років

 

У даному випадку справа розглядатиметься у порядку позовного провадження, тому постає питання про особу позивача у ній, тобто, хто виступає тією особою, чиї права, свободи чи законні інтереси захищаються. Видається, що цією особою є сама дитина, причому тільки з 1 січня 2004 року (моменту набрання чинності Сімейним кодексом України) визначено можливість саме цієї особи (неповнолітнього) звернутися до суду за захистом своїх прав. Усі ж інші особи, визначені ст. 165 СК, не мають у справі матеріально-правової заінтересованості, оскільки не захищають особистих інтересів.

Виходячи із закріпленої у Конституції України соціальної сутності держави, утвердження і забезпечення прав і свобод людини проголошено головним обов'язком держави, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість її діяльності (ст. З Конституції України). Це загальний принцип, однак у системі державних органів визначено окремі з них, які наділяються функціями захисту прав людини і громадянина чи створення умов для цього. Такими повноваженнями можуть бути наділені також недержавні організації, юридичні та фізичні особи.

Метою участі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, є захист прав, свобод та інтересів іншої особи, з якою цей орган чи особа не перебувають у відносинах представництва. Для деяких органів чи осіб така діяльність складає частину повноважень (Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи опіки та піклування та ін.). Для інших - це право може бути надане вказівкою закону (наприклад, представник психіатричного лікувального закладу у справах про обмеження фізичної особи у дієздатності чи визнання її недієздатною).

Якщо відповідний орган чи особа захищають у цивільному судочинстві особисті інтереси, то вони займають процесуальне становище сторони чи третьої особи з наділенням їх відповідним правовим статусом, визначеним цивільним процесуальним законодавством.

Підстави участі у цивільному процесі органів та осіб, які захищають права, свободи та інтереси інших осіб, слід поділяти на нормативні та фактичні.

Нормативною підставою участі у цивільному процесі органів та осіб, яким надано право захищати інтереси інших осіб, є норми цивільного процесуального й інших галузей права, які надають їм повноваження захищати права та інтереси інших осіб. Наприклад, правовими підставами участі прокурора у цивільному процесі є Конституція України (ст. ст. 121-123), Закон України "Про прокуратуру", ЦПК, а також норми галузевого законодавства, накази Генерального прокурора України.

Фактичною підставою може виступати ініціатива цих органів чи осіб, закріплена у поданій до суду заяві, або постановлена судом ухвала про залучення до участі у справі відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, прокурора та ін.

Органи та особи, яким надано право захищати інтереси інших осіб, належать до осіб, які беруть участь у справі та мають юридичну заінтересованість. Характер їхньої заінтересованості не особистий, а, як правило, службовий, посадовий, отже вони не мають матеріально-правової заінтересованості. Тому, наприклад, у разі участі прокурора застосовуються положення щодо можливості заявлення йому відводу (самовідводу).

 

 

7.2. Форми участі у цивільному процесі

Органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, можуть брати участь у цивільному процесі у декількох формах:

- порушення (ініціація) цивільного процесу (подання позовної заяви, заяви, апеляційної чи касаційної скарги; звернення до суду з приводу перегляду судових рішень за винятковими чи нововиявленими обставинами; звернення із заявою про звернення рішення до виконання);

- вступ у цивільний процес для дачі висновку у справі

(ст. 45 ЦПК).

Порушення (ініціювання) цивільного процесу.

Відповідно до ч. 1 ст. 45 ЦПК у випадках, встановлених законом, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів.

1)

2) Уповноважений Верховної Ради України з прав людини вправі згідно зі ст. 13 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, тобто подати заяву у будь-яких справах щодо захисту зазначених осіб.

3) Окреме місце серед суб'єктів, визначених ст. 45 ЦПК, посідають органи прокуратури. Відповідно до п. 2 ст. 121 Конституції України на прокуратуру України покладається представництво інтересів громадян або держави у суді у випадках, визначених законом.

Особливість участі прокурора у цивільному процесі полягає в тому, що він, на відміну від інших органів та осіб, визначених ст. 45 ЦПК, може здійснювати представництво на будь-якій стадії цивільного процесу. Тобто, може бути ініціатором будь-якої стадії цивільного процесу незалежно від того, чи брав він участь у справі. Для реалізації таких своїх повноважень прокурор, який не брав участі у справі, з метою вирішення питання про наявність підстав для подання апеляційної чи касаційної скарги, заяви про перегляд рішення у зв'язку з винятковими чи нововиявленими обставинами, має право знайомитися з матеріалами справи в суді (ч. 4 ст. 46 ЦПК).

3) Інші органи та особи, визначені ст. 45 ЦПК, можуть звертатися на захист інтересів інших осіб тільки у разі, якщо таке право прямо передбачено законом. В протилежному випадку, суд не може прийняти заяву і відкрити провадження у справі.

Органів та осіб, які захищають інтереси іншої особи, не слід вважати представниками цієї особи.

Між ними та процесуальним представником існує суттєва відмінність:

• представник завжди може вступати у процес, маючи на це відповідні повноваження сторони; органи та особи, які захищають інтереси інших осіб, вступають без будь-яких повноважень, таке право надане їм законодавством;

• інтереси представника і особи, яку представляють, повинні збігатися; інтереси ж особи, що їх захищають такі органи й особи, можуть і не збігатися з інтересами самих органів та осіб.

Процесуальним оформленням вступу органів та осіб, визначених ст. 45 ЦПК, у процес є позовна заява. Вона, крім загальних вимог, встановлених законом, повинна містити дані про: суб'єкта, який звертається до суду; особу, в інтересах якої пред'явлено позов (точну назву, місце проживання фізичної особи чи місцезнаходження юридичної особи); нормативну підставу пред'явлення позову в інтересах іншої особи. У випадках, встановлених законом, такі особи звільняються від сплати судового збору та інших судових витрат при пред'явленні позову і при участі у процесі (ст. 4 Декрету КМУ "Про державне мито").

Органи та особи, визначені ст. 45 ЦПК, є учасниками цивільного процесу, суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин і належать до осіб, які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК), тому користуються притаманним їм комплексом процесуальних прав та обов'язків. Крім цього, вони наділені обсягом спеціальних прав, які визначають можливість розпорядження поданою заявою.

Органи та особи, які звернулися до суду в інтересах інших осіб, державних чи суспільних інтересів, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду. У разі, якщо прокурор діє у суді на захист інтересів відповідача чи третьої особи, він наділений лише процесуальними правами особи, яка бере участь у справі, а також правом висловлювати свою думку щодо вирішення справи по суті (ст. 46 ЦПК), наприклад, відмовитися від заяви, змінити предмет та підставу позову, вчинити інші дії. Однак ці права не є проявом дії принципу диспозитивності цивільного судочинства. Вони визначають повноваження прокурора чи іншого органу (особи) в рамках поданої ним заяви і ні в якій мірі не стосуються матеріально-правової вимоги, щодо якої прокурором чи іншим органом (особою) подано заяву до суду. Тому вчинення таких дій не позбавляє особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи та вирішення вимоги у первісному чи іншому обсязі.

При відкритті провадження у справі суд повідомляє особу, в інтересах якої подано заяву. У цьому випадку вона може безпосередньо вступити у процес з наданням їй статусу позивача, що не перешкоджає відповідному органу чи особі також виступати самостійним учасником цивільного процесу. Якщо ж особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність, в інтересах якої порушено справу, не підтримує заявлені вимоги, то суд залишає заяву без розгляду (ч. 3 ст. 46 ЦПК).

Іншою формою участі є вступ у цивільний процес для дачі висновку у справі. На відміну від попередньої форми, вона стосується тільки органів державної влади та місцевого самоврядування. Підставою для цього є необхідність виконання ними своїх повноважень.

 

Вступ у процес можливий за

 

власною ініціативою ініціативою суду на вимогу закону

 

Вступ у процес за власною ініціативою має факультативний характер, вступ на вимогу закону або суду -обов'язковий.

Наприклад, обов'язковою є участь прокурора у справах про відшкодування збитків, заподіяних злочином (ст. 33 Закону України "Про прокуратуру"). Згідно із п. 4 ст. 19 СК обов'язковою є участь органу опіки та піклування при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батьків, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним.

Суд, виходячи із матеріалів конкретної справи, може ухвалою залучити до участі у справі той чи інший орган. Наприклад, відповідно до п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок" від 4 жовтня 1991 року для дачі висновку у справі, пов'язаній з правом приватної власності громадян на житловий будинок, можуть бути залучені органи державного архітектурно-будівельного контролю, пожежної, санітарної інспекцій.

Висновок органу державної влади та органу місцевого самоврядування складається від імені відповідного органу та підписується його керівником. Висновок повинен бути оголошений у судовому засіданні і оцінюється судом в сукупності з усіма матеріалами справи.

Органи державної влади та місцевого самоврядування за цієї форми участі у справі нагадують експертів, але вони наділені юридичною заінтересованістю і дають висновок не тільки за фактичними обставинами, а й по суті справи. На відміну від експерта, органи державної влади та місцевого самоврядування вирішують також і правові питання. Органи державної влади у своєму висновку торкаються не тільки фактичного боку питань, які досліджуються, а й доводять свої правові висновки у справі. Експерт як спеціаліст розглядає тільки фактичну сторону справи. На відміну від органів державної влади, експерт не є особою, яка заінтересована у результаті справи. Органи державної влади та місцевого самоврядування та їх представники у судовому засіданні не попереджаються про кримінальну відповідальність за відмову від дачі висновку та за дачу завідомо неправдивого висновку.

Різниця між органами державної влади та третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, полягає в тому, що треті особи пов'язані зі сторонами матеріально-правовими відносинами і захищають у процесі свої особисті інтереси, а органи державної влади не перебувають у матеріально-правовому зв'язку зі сторонами і захищають права інших осіб, виходячи з державних та громадських інтересів.

Органи державної влади та місцевого самоврядування, які беруть участь у справі для подання висновку, мають процесуальні права і обов'язки особи, яка бере участь у справі, а також право висловити свою думку щодо вирішення справи по суті (ст. 46 ЦПК).

Контрольні питання:

1. У чому полягає завдання органів прокуратури у цивільному процесі в сучасних умовах розвитку держави?

2. Визначте підстави і процесуальні форми участі прокурора у цивільному процесі, його процесуальні права та обов'язки.

3. Якою є участь прокурора у цивільному процесі у справі в суді першої інстанції?

4. Яка участь прокурора в апеляційному провадженні?

5. Яка участь прокурора у провадженні справ у касацйній інстанції?

6. Визначте участь прокурора у провадженні справ у зв'язку з винятковими та нововиявленими обставинами.

7. Які підстави і процесуальні форми участі у цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свобод та інтереси інших осіб?

8. У чому полягає участь у цивільному процесі органів державної влади, органів місцевого самоврядування з метою захисту прав, свобод та інтересів інших осіб, державних чи суспільних інтересів?

9. Якою є участь у цивільному процесі профспілок з метою захисту прав інших осіб?

10. Визначте участь фізичних та юридичних осіб у цивільному процесі з метою захисту прав, свобод та інтересів інших осіб.

11. Якою є цивільна процесуальна правосуб'єктність органів держаної влади, органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб з метою захисту прав, свобод та інтересів інших осіб?

 

 

Тема 8. Представництво у цивільному процесі.

 

8.1. Поняття, значення та види представництва у цивільному процесі.

Однією з важливих гарантій реалізації громадянами права на судовий захист є можливість отримання правової допомоги. Переважна більшість учасників спірних правовідносин, які звертаються до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та законних інтересів, не володіють правовими знаннями та тільки в загальних рисах розуміють зміст та сутність своїх процесуальних прав та обов'язків. В зв'язку з цим вони не завжди можуть використати всі процесуальні гарантії при реалізації своїх прав у процесі розгляду та вирішення конкретної цивільної справи. Тому закон надає їм можливість брати участь у справі не тільки особисто, а й опосередковано через інших осіб - представників. Це право закріплене і в Конституції України (ст. 59), і в ЦПК (ст. 38), якими передбачено, що громадяни мають право вести свої справи в суді особисто або через свого представника.

Потреба в правовій допомозі не є єдиною причиною участі у справі представника. В деяких випадках ведення справи з допомогою представника обумовлене неможливістю особистої участі особи з об'єктивних причин (в зв'язку з віком, хворобою, обмеженням у дієздатності, недієздатністю тощо).

У науці цивільного процесуального права немає єдиного розуміння поняття представництва. Останнє визначається і як

 

 

система процесуальних дій, і як правовідношення, і як правовий

інститут.

 

Процесуальне представництво - це врегульована цивільними процесуальними нормами форма надання допомоги, в тому числі правової, однією особою (представником) іншій (особі, яку представляють) шляхом вчинення представником від імені та в інтересах останньої комплексу процесуальних дій у межах наданих йому повноважень у зв'язку з розглядом та вирішенням цивільної справи.

Значення представництва в цивільному процесі визначається метою надання допомоги, зокрема правової -сторонам, третім особам, заявнику, заінтересованій особі. Процесуальний представник також може посприяти суду у визначенні дійсних обставин справи, повному та всебічному розгляду та вирішенню справи і, відповідно, у здійсненні правосуддя в цивільних справах.

Аналізуючи питання процесуального представництва, слід враховувати, що: 1) правовідносини між представником та особою, яку представляють, а також 2) між представником та судом у цивільному процесі - мають різний галузевий характер. В першому випадку наявні правовідносини з приводу визначення і оформлення повноважень представника. Вони мають матеріально-правовий характер, оскільки, як правило, ґрунтуються на угоді (цивільно-правовій або трудовій) та регулюються нормами цивільного, сімейного, трудового та інших галузей права. В другому випадку,

правовідносини між представником та судом складаються, як правило, з приводу розгляду та вирішення конкретної цивільної справи та регулюються нормами цивільного процесуального права.

Цивільне процесуальне представництво не тотожне з цивільно-правовим і має свої характерні риси та відмінності:

1. представництво у цивільному праві можливе щодо вчинення різноманітних правочинів, тоді як процесуальне -тільки щодо вчинення процесуальних дій у суді;

2. метою цивільно-правового представництва є надання правової допомоги довірителю, а процесуального - також і судові;

3. за умови цивільно-правового представництва участь у юридично значущих діях бере тільки представник. За процесуального представництва участь у справі представника не позбавляє особу права особистої участі в процесі;

4. на відміну від представництва в цивільному праві, в цивільному процесі можливе подвійне представництво (законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам - договірним представникам).

Види представництва.

 

За ступенем обов'язковості представництво в цивільному процесі можна умовно поділити на два види:

1. договірне - підставою його виникнення є волевиявлення сторін, при якому представника і особу, чиї інтереси він

1.

2. обов'язкове - виникає на підставі закону, адміністративного чи судового акта;

3. факультативне - на підставі цивільно-правової угоди.

представляє, пов'язує договір доручення або трудовий договір (таке представництво здійснюється адвокатами, юрисконсультами по справах своїх організацій тощо); 2. законне - підстави його виникнення передбачені законом (наприклад, ст. 172 СК передбачає, що повнолітні мають право звернутися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їх законні представники).

За ознаками особи, в інтересах якої здійснюється представництво:

1. представництво фізичних осіб - підставою є закон або цивільно-правова угода;

2. представництво юридичних осіб - таке представництво базується, як правило, на трудовій угоді.

 

 

8.2. Процесуальне-правове становище представника в цивільному процесі

Процесуальний представник - це особа, яка надає правову допомогу іншій особі шляхом вчинення в межах наданих їй повноважень від імені та в інтересах останньої комплексу процесуальних дій у зв'язку з розглядом та вирішенням цивільної справи.

ЦПК відносить представників до осіб, які беруть участь у справі, та визначає, що мати представника можуть не всі учасники процесу, а лише сторони та треті особи, заявники та заінтересовані особи у справах наказного та окремого провадження.

Віднесення представників до групи осіб невипадкове: хоча представник і діє у справі від імені та на захист інтересів інших осіб, проте він має у справі власний юридичний інтерес. При цьому, представляючи інтереси іншої особи (сторони, третьої особи тощо), представник не заміщає особу, а діє паралельно з нею (виняток становлять тільки законні представники — батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом).

Процесуальними представниками в цивільному судочинстві можуть бути:

1. уповноважені органи або їх представники, яким законом,

статутом чи положенням надані такі повноваження, — у

справах юридичних осіб;

2. представники органів державної влади в межах їх компетенції — в інтересах держави;

3. один із співучасників за дорученням інших співучасників, якщо він має повну цивільну процесуальну дієздатність (ст. 32 ЦПК);

4. представник психіатричного закладу — у справах про госпіталізацію особи до психіатричного закладу у примусовому порядку, про продовження та припинення такої госпіталізації;

5. представник протитуберкульозного закладу — у справах про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;

6. представники органів опіки та піклування у справах про усиновлення, про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу;

7. адвокати;

8. інші особи, які досягли вісімнадцяти років, мають цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді.

Склад осіб, які можуть бути законними представниками (ст. 39 ЦПК):

1. права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни або інші особи, визначені законом;

2. права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді батьки, усиновлювачі, піклувальники, інші особи, визначені законом;

3. права, свободи та інтереси особи, яка визнана безвісно відсутньою, захищає опікун, призначений для опіки над її майном;

4. права, свободи та інтереси спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, захищає виконавець заповіту або інша особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна.

Для того, щоб відбулося процесуальне представництво, повинно бути дотримано низку умов:

1. такі особи мають бути правоздатні та дієздатні, тобто, не може бути представником особа, яка не має цивільної процесуальної правосуб'єктності, тобто не досягла вісімнадцяти років чи обмежена в дієздатності, або визнана недієздатною;

2. не повинно бути заборони закону на представництво. Прикладом такої заборони слугує положення ст. 41 ЦПК, відповідно до якої не можуть бути представниками в суді: особи, які діють у цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок. Судді, слідчі, прокурори також не можуть бути представниками в суді, крім випадків, коли вони діють як представники відповідного органу, що є стороною або третьою особою в справі, чи як законні представники;

3. повноваження повинні бути оформлені належним чином. Представники допускаються в процес тільки за наявності відповідних документів, що засвідчують їх повноваження. Довірителі уповноважують своїх представників на участь у справі усною заявою, зробленою в суді, яка заноситься до журналу судового засідання, або письмовою заявою. Повноваження представників сторін та інших осіб, які

беруть участь у справі, мають бути посвідчені одним з таких документів:

1. довіреністю фізичної особи, що повинна бути посвідчена нотаріально або посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні, чи за рішенням суду, або за місцем його проживання;

2. довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника - така довіреність видається за підписом посадової особи, уповноваженої на це законом, статутом або положенням, з прикладенням печатки юридичної особи;

3. свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна;

4. якщо представництво здійснюється адвокатом, його повноваження можуть бути посвідчені ордером, який виданий відповідним адвокатським об'єднанням, або

договором (ст. 42 ЦПК).

Представники наділяються широким колом повноважень для вчинення процесуальних дій від імені та в інтересах особи, яку представляють. Причому однією з новел ЦПК є закріплення презумпції наділення представника усім обсягом прав та обов'язків особи, яку представляють (ст. 44 ЦПК). Тобто обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності.

Про припинення представництва або обмеження повноважень представника за довіреністю має бути повідомлено суд шляхом відповідної заяви, поданої у письмовій формі або зробленої у судовому засіданні.

 

Контрольні питання:

1. Визначте поняття, види та значення процесуального представництва.

2. Назвіть осіб, які можуть здійснювати функції процесуального представництва.

3. Зазначте документи, які підтверджують повноваження процесуального представника.

4. Яким є обсяг повноважень договірного (добровільного) і законного (необхідного) процесуального представника?

5. Які повноваження процесуального представника у проваджені цивільних справ у суді першої інстанції?

6. Які повноваження процесуального представника в стадіях апеляційного і касаційного провадження, у провадженні у зв'язку з винятковими обставинами та у зв'язку з нововиявленими обставинами?

Тема 9. Інші учасники в цивільному процесі.

Для сприяння правильному та своєчасному розгляду і вирішенню цивільних справ крім осіб, які беруть участь у справі, залучаються інші учасники процесу, які не мають юридичної заінтересованості в результаті справи. Ними, відповідно до ст. 47 ЦПК є:

 

 

Представників цієї групи учасників цивільного процесу можна умовно поділити на дві підгрупи:

1) особи, які здійснюють організаційно-технічне забезпечення процесу (секретар судового засідання та судовий розпорядник);

2) особи, які сприяють розгляду і вирішенню справи по суті (свідки, експерт, перекладач, спеціаліст та особа, яка надає правову допомогу).

На відміну від секретаря судового засідання та судового розпорядника, які є обов'язковими учасниками будь-якої справи, участь інших учасників цивільного процесу має факультативний характер, вони залучаються судом залежно від обставин конкретної цивільної справи.

 

 

9.1. Особи, які здійснюють організаційно-технічне забезпечення цивільного процесу

Представники цієї підгрупи учасників цивільного процесу перебувають у трудових відносинах з органом судової влади і

здійснюють свої процесуальні функції в силу виконання службових повноважень.

Секретар судового засідання - це обов'язковий учасник цивільного процесу, який здійснює організаційно-технічне забезпечення процесу розгляду та вирішення цивільної справи. З цією метою секретар судового засідання:

• здійснює судові виклики і повідомлення;

• перевіряє наявність та з'ясовує причини відсутності осіб, яких було викликано до суду, і доповідає про це головуючому;

• забезпечує фіксування судового засідання технічними засобами;

• веде журнал судового засідання;

• оформлює матеріали справи;

• виконує інші доручення головуючого, що стосуються розгляду справи;

• може уточнювати суть процесуальної дії з метою її правильного відображення в журналі судового засідання (ст. 48 ЦПК).

Секретар судового засідання здійснює свої повноваження не тільки в межах судового засідання чи стадії судового розгляду, а протягом усього ходу цивільного процесу у справі. Наприклад, судові виклики та повідомлення здійснюються на будь-якому етапі цивільного судочинства.

Судовий розпорядник - це учасник цивільного процесу, який здійснює організаційно-технічне забезпечення підготовки та проведення судового засідання в цивільній справі.

На відміну від секретаря судового засідання, діяльність якого спрямована на вирішення питань процесуального характеру (фіксація ходу розгляду та вирішення справи, забезпечення поінформованості учасників процесу про час і місце судового засідання тощо), судовий розпорядник вирішує питання, які стосуються організації та проведення конкретного судового засідання, що, як правило, не регулюється процесуальним законодавством. Судовий розпорядник згідно зі ст. 49 ЦПК:

• забезпечує належний стан залу судового засідання і запрошує до нього учасників цивільного процесу;

• з урахуванням кількості місць та забезпечення порядку під час судового засідання визначає можливу кількість осіб, що можуть бути присутні у залі судового засідання;

• оголошує про вхід і вихід суду та пропонує всім присутнім встати;

• слідкує за додержанням порядку особами, присутніми у залі судового засідання;

• виконує розпорядження головуючого про приведення до присяги перекладача, експерта;

• під час судового засідання приймає від учасників цивільного процесу документи та інші матеріали і передає до суду;

• запрошує до залу судового засідання свідків та виконує вказівки головуючого щодо приведення їх до присяги;

• виконує інші доручення головуючого, пов'язані зі створенням умов, необхідних для розгляду справи.

Тобто, дії судового розпорядника, у першу чергу, спрямовані на забезпечення порядку в судовому засіданні та зручних умов його проведення.

 

 

9.2. Особи, які сприяють розгляду і вирішенню справи по суті

Свідок - учасник процесу, який викликається судом для давання показань щодо відомих йому обставин, що стосуються справи. Як свідка може бути викликано будь-яку особу, якій можуть бути відомі обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Не можуть бути допитані як свідки (ст. 51 ЦПК):

- недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання;

- особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем, - про такі відомості;

- священнослужителі - про відомості, одержані ними на сповіді віруючих;

- професійні судді, народні засідателі та присяжні - про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку;

- особи, які мають дипломатичний імунітет, - без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв - без згоди дипломатичного представника.

Проте немає жодних перепон щодо того, щоб свідком по справі виступала особа, яка перебуває в родинних, дружніх чи інших близьких відносинах зі сторонами. Не перешкоджає цьому і неюридична заінтересованість в результаті справи.

Закон також не передбачає для свідків вікових обмежень, проте очевидно, що питання про виклик як свідків дітей, має вирішуватись судом з врахуванням ступеня розвитку дитини та обставин справи.

Експерт - кваліфікована особа, наділена спеціальними знаннями, якій судом доручено провести дослідження матеріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи, і дати висновок з питань, які виникають під час розгляду справи і стосуються сфери її спеціальних знань.

Як експерт може залучатися особа, яка відповідає вимогам, встановленим Законом України "Про судову експертизу", і внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів. У виняткових випадках для проведення деяких видів експертиз, які не здійснюються виключно державними спеціалізованими установами, за рішенням особи або органу, що призначили судову експертизу, можуть залучатися крім судових експертів також інші фахівці з відповідних галузей знань (ст. 7 Закону України "Про судову експертизу"). Тому експерта, на відміну від свідка, може бути замінено іншим спеціалістом у відповідній галузі знань.

Участь експерта в цивільному процесі обумовлена необхідністю дослідження питань (об'єктів) і потребує спеціальних знань.

У передбачених законом випадках експерт може відмовитися від давання висновку. За відмову від виконання покладених на нього обов'язків без поважних причин та (або) за завідомо неправдивий висновок експерт несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов'язків -відповідальність, встановлену законом.

Права експерта - ч. 10 ст. 53 ЦПК.

На практиці в процесі розгляду та вирішення цивільних справ виникають питання, які потребують застосування спеціальних знань, проте без проведення експертизи (наприклад допомога технічного характеру тощо). Саме для вирішення таких питань до участі в справі залучається спеціаліст.

Спеціаліст - це особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних засобів і залучається до участі в процесі за ухвалою суду для надання безпосередньої технічної допомоги (фотографування, складення схем, планів, креслень, відбір зразків для проведення експертизи тощо) під час вчинення процесуальних дій та надання консультаційно-довідкової допомоги з питань, що потребують застосування спеціальних знань без проведення експертизи (ст. 54 ЦПК).

Участь спеціаліста в цивільному процесі можлива в двох формах. По-перше, це участь у сприянні здійсненню судом правосуддя в цивільних справах (зокрема, шляхом участі в окремих процесуальних діях, надання технічної допомоги: фотографування, складання схем, планів, креслень, відбір зразків для проведення експертизи тощо). По-друге, формою може бути надання судові консультаційно-довідкової допомоги та письмових роз'яснень (висновків) щодо питань, що потребують застосування спеціальних знань (крім правових питань), коли проведення експертизи непотрібне.

Спеціаліст зобов'язаний:

- з'явитися за викликом суду,

- відповідати на поставлені судом запитання,

- давати усні консультації та письмові роз'яснення,

- звертати увагу суду на характерні обставини чи особливості доказів,

- у разі потреби надавати суду технічну допомогу. Спеціаліст має право:

- знати мету свого виклику до суду,

- із дозволу суду ставити запитання особам, які беруть участь у справі, та свідкам;

- звертати увагу суду на характерні обставини чи особливості доказів;

- на оплату виконаної роботи;

- на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.

Аналізуючи питання участі в цивільному процесі експерта і спеціаліста як форми застосування спеціальних знань, слід зазначити, що хоча між експертизою та участю спеціаліста існують спільні риси (в обох випадках застосовуються спеціальні знання, і експерт, і спеціаліст діють в межах встановленої законодавством процедури), проте ототожнювати їх не можна через такі суттєві відмінності:

1. експертом може бути особа, яка має спеціальні знання в певній галузі науки, техніки, мистецтва, пройшла відповідну підготовку і отримала кваліфікацію експерта з певних видів експертиз та внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів, тоді як для того, щоб бути спеціалістом, достатньо володіти спеціальними знаннями та навичками застосування технічних засобів;

2. спеціаліст залучається до участі в справі з метою сприяння судові, надання останньому технічної допомоги, тоді як метою діяльності експерта є встановлення фактів, що мають значення для правильного вирішення справи;

3. діяльність експерта спрямована на отримання нової інформації про фактичні обставини справи, а спеціаліста - на сприяння надання консультативно-довідкової та технічної допомоги при встановленні обставин справи;

4. різними є способи застосування спеціальних знань експертом та спеціалістом. Експерт здійснює спеціальне дослідження, зміст якого - поза межами процесуальної регламентації, а спеціаліст експертного дослідження не проводить, він, як правило, бере участь у здійсненні судом процесуальної дії;

5. суд може не залучати до участі в справі спеціаліста, якщо хтось із суддів володіє спеціальними знаннями (наприклад, для кваліфікованого проведення огляду доказів), тоді як експертиза проводиться виключно експертом.

Ще одним учасником цивільного процесу є перекладач -особа, що вільно володіє мовою, якою здійснюється цивільне судочинство, та іншою мовою, знання якої необхідне для усного чи письмового перекладу з однієї мови на іншу, а також особа, яка володіє технікою спілкування з глухими, німими чи глухонімими

(ст. 55 ЦПК).

Залучення перекладача завжди пов'язано з наявністю серед осіб, які беруть участь у справі, тих, які не володіють мовою судочинства. Перекладач допускається до участі в справі тільки за заявою особи, яка бере участь у справі, про що постановляється відповідна ухвала.

Перекладач має право:

- відмовитися від участі у цивільному процесі, якщо він не володіє достатніми знаннями мови, необхідними для перекладу,

- ставити запитання з метою уточнення перекладу,

- на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.

Перекладач зобов'язаний:

- з'являтися за викликом суду,

- здійснювати повний і правильний переклад,

- посвідчувати правильність перекладу своїм підписом в процесуальних документах, що вручаються сторонам у перекладі на їх рідну мову або мову, якою вони володіють.

За завідомо неправильний переклад або за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків перекладач несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов'язків — відповідальність, встановлену законом.

До кола учасників цивільного процесу введено такого суб'єкта, як особа, яка надає правову допомогу - це фахівець у галузі права, що за законом має право на надання правової допомоги (ст. 56 ЦПК). Ця допомога може мати форму консультацій з правових питань, роз'яснень складних юридичних категорій, допомоги при складанні чи оформленні процесуальних документів (позовних заяв, апеляційних, касаційних скарг, клопотань) тощо.

Особа, яка надає правову допомогу, допускається ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі.

На відміну від представника, особа, яка надає правову допомогу:

- не бере участі у справі і не здійснює представництва,

- не наділяється обсягом прав та обов'язків, які покладаються на процесуального представника.

Відповідно до ч. 2 ст. 56 ЦПК цей учасник цивільного процесу має тільки такі права:

- знайомитися з матеріалами справи;

- робити з них витяги;

- знімати копії долучених до справи документів; бути присутнім у судовому засіданні.

Контрольні питання:

1. Хто належить до інших учасників цивільного процесу?

2. Секретар судового засідання: мета участі, права та обов'язки.

3. Судовий розпорядник як учасник цивільного процесу.

4. Яке становище в цивільному судочинстві займають помічники суддів?

5. Поняття, права та обов' язки свідка.

6. Хто не може бути допитаний як свідок?

7. Поняття експерта, вимоги до нього.

8. Процесуальне становище експерта в цивільному судочинстві.

9. Спеціаліст як учасник цивільного процесу.

10. Участь у цивільному судочинстві перекладача.

11. Поняття і види участі особи, яка надає правову допомогу.

 

 

Тема 10. Цивільна юрисдикція. Підсудність цивільних справ

 

10.1. Цивільна юрисдикція.

Законодавством закріплено розмежування функцій державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Існують органи, які своїм призначенням мають розгляд певних правових спорів та вирішення правових питань (юрисдикційна діяльність). В силу особливого характеру деяких прав або особливого становища, яке займають суб' єкти права і т.ін., держава залишає частину функцій щодо захисту права у віданні адміністративних органів або засновує для захисту окремих прав спеціальні органи. Розмежування компетенції щодо розгляду та вирішення спорів та інших правових питань складає зміст інституту юрисдикції (її ще називають підвідомчістю). Підвідомчість (юрисдикцію) ще можна розглядати як певну властивість конкретних правовідносин у разі виникнення спору підпадати під відання (входити до юрисдикції) того чи іншого органу, або ж її визначають як коло справ, вирішення яких віднесено законом до компетенції певного державного або громадського органу.

Згідно зі ст. 124 Конституції України, юрисдикція суду поширюється на усі правовідносини, які виникають у державі, але постає питання щодо розмежування компетенції з вирішення цивільних справ. При цьому, зважаючи на конституційний принцип спеціалізації, слід вирізняти поняття цивільної юрисдикції, під якою розуміємо нормативне визначення компетенції суду з вирішення справ у порядку цивільного судочинства, адже суд, як уже було зазначено, може захистити цивільні права у порядку різних процесів (кримінального, адміністративного, господарського).

До справ цивільної юрисдикції ст. 15 ЦПК відносить: справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Законом може бути також передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Формою розгляду справ цивільної юрисдикції є провадження (позовне, наказне та окреме). Справи, які окремо віднесені до юрисдикції суду, вирішуються за правилами, визначеними законами України.

Залежно від того, чи належить вирішення спорів до відання судових чи інших органів, цивільну юрисдикцію поділяють на:

• Виключну;

• Альтернативну;

• Договірну;

• Імперативну (або умовну);

• За зв' язком справ.

 

1. Виключна - юрисдикція, за якою розгляд певної категорії цивільних справ належить виключно до компетенції суду. Наприклад, лише у судовому порядку вирішуються питання про позбавлення батьківських прав, визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи недієздатною і т. ін.

2. Альтернативна - юрисдикція належить як суду, так і іншому юрисдикційному органу. Така юрисдикція визначається за вибором заінтересованої особи, оскільки саме їй належить право вибору, до якого органу звернутися за вирішенням спору. Приміром, заборгованість за нотаріально посвідченим правочином може бути стягнута шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису, а також шляхом звернення до суду із відповідним позовом.

3. Договірна - юрисдикція, яка визначається за взаємною згодою сторін. Такий вид цивільної юрисдикції є винятком, а не правилом. Зокрема, відповідно до ст. 17 ЦПК за згодою сторін спір може бути переданий на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених Законом України "Про третейські суди". У випадках, передбачених законом або міжнародними договорами, спори, що виникають з цивільних правовідносин, за згодою сторін можуть бути передані на вирішення Міжнародного комерційного арбітражного суду чи Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті України (ст. 1 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж").

Доволі суперечливою є наявність 4. імперативної (умовної) юрисдикції. Протягом тривалого часу вона включала в себе низку спорів, що могли стати предметом судового розгляду та вирішення тільки за умови дотримання порядку "досудового вирішення спору". Однак Конституція України визнала можливість судового захисту без додержання попередньої досудової форми вирішення спору, в якому бере участь фізична особа. Це знайшло своє підтвердження у постанові Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 р. № 9. Згодом у рішенні Конституційного Суду України у справі громадянки Дзюби Г. П. щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи проголошено, що суд не вправі відмовити у прийнятті заяви на підставі того, що раніше прийнятим законом був встановлений попередній розгляд справи в досудовому порядку.

Однак такий вид юрисдикції може визнаватися в іншому значенні, адже інколи можливість звернення до суду (а відповідно можливість судового розгляду справи) пов'язана із певними умовами чи дотриманням певного порядку. Наприклад, у разі відмови в позові про поновлення батьківських прав повторне звернення із таким позовом можливе лише після спливу одного року з часу набрання чинності рішення суду про таку відмову (п. 6 ст. 169 СК). Позов про розірвання шлюбу не може бути пред'явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім випадків протиправної поведінки одного з подружжя, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини (п. 2 ст. 110 СК). У разі подання такої заяви до суду, останній своєю ухвалою повертає її (ст. 121 ЦПК), що не перешкоджає зверненню до суду після усунення обставини, яка слугувала підставою для повернення.

Ця норма не означає, що особа позбавлена права на судовий захист, законом лише встановлюється окремий, спеціально аргументований та обґрунтований порядок реалізації такого права.

Особливим видом цивільної юрисдикції можна визначити 5. юрисдикцію за зв'язком справ, її засади містяться у ст. 16 ЦПК. Зокрема, за загальним правилом не підлягають об'єднанню в одне провадження вимоги, які випливають з різних правовідносин, що належать до різних юрисдикцій. Однак законом можуть визначатися такі винятки. Це, наприклад, вимога про відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, органами влади АРК, органами місцевого самоврядування. Адже у даному випадку наявні дві вимоги, які входять до різних судових юрисдикцій - про визнання неправомірним рішення, дії чи бездіяльності владного органу або особи (адміністративно-правова вимога), а також про відшкодування завданої шкоди (цивільно-правова вимога). Така справа може розглядатися у порядку адміністративного судочинства у разі об' єднання вимог, а також у порядку цивільного судочинства (ст. 21 КАС).

В основу загальних правил визначення цивільної юрисдикції суду покладено:

1. Глобальність цивільної юрисдикції суду випливає із положень ст. 124 Конституції України, відповідно до якої

юрисдикція суду поширюється на усі правовідносини, які виникають у державі. Тому відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦПК у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи, крім випадків, коли розгляд повинен проводитись за правилами іншого судочинства. Такі правила визначені Конституцією України, законодавством про судоустрій, зокрема Законом України "Про Конституційний Суд України", актами кримінально-процесуального, господарсько-процесуального, адміністративно-процесуального законодавства. Ця норма встановлена задля того, щоб поза судовою юрисдикцією не опинилися певні правовідносини, які виникають у державі.

2. Наявність та характер спірних правовідносин.

Цивільну юрисдикцію складають справи, які виникають з цивільних (ст. 1 ЦК), житлових (ЖК), земельних (ст. 2 ЗК), сімейних (ст. 2 СК), трудових (ст. З КЗпП) правовідносин.

У порядку цивільної юрисдикції вирішуються справи, які не мають спірного характеру, але в силу вказівки закону належать до цивільної юрисдикції суду (наприклад щодо контролю за виконанням рішень у цивільних справах (ст. ст. 383-389 ЦПК, ст. 85 Закону України "Про виконавче провадження"), вирішення питання про визнання та виконання рішень іноземних судів - розділ VII ЦПК та ін.)

Спір про право характеризує такий стан відносин, коли між сторонами існують певні розбіжності з приводу наявності, змісту та обсягу прав і обов' язків, здійснення яких є неможливим без судового втручання.

3. Необхідність захисту права. Спір про право

найчастіше виникає у зв' язку з правопорушенням, але може виникнути і за відсутності такого, наприклад, тоді, коли позивач претендує на яке-небудь право внаслідок умислу або необережності. З іншого боку, не будь-яке правопорушення породжує спір, який підлягає розгляду у суді. Якщо правопорушник добровільно усуває наслідок порушення, воно не набуває характеру спірних відносин. Правопорушення переростає у спір, коли порушник добровільно не поновлює порушене право, а уповноважена особа вживає заходів щодо поновлення порушеного права.

У судовій практиці нерідко зустрічаються справи, за якими порушення або доведення процесу до кінця було б безцільним, оскільки процес не здатен яким-небудь чином вплинути на правове положення сторін. Прикладом таких можуть бути позови про поновлення на роботі, якщо наказ про звільнення скасований, про виключення майна з-під арешту, якщо арешт знятий, і т. ін.

Слід визнати правильною судову практику, яка вважає наявність згаданих обставин перешкодою для судового розгляду справи у зв'язку з тим, що спір між сторонами вже ліквідований. Дійсно, у цьому випадку зникає предмет спору, однак заявник (заінтересована особа) не позбавлених можливості захистити свої порушені права у зв'язку із завданням майнової чи моральної шкоди внаслідок таких протиправних дій.

Таким чином, за наявності трьох критеріїв (неналежність до інших видів судочинства, характер спірних правовідносин, необхідність захисту суб'єктивного права та інтересу) справу слід вважати такою, що належить до цивільної юрисдикції суду.

Справи, де відсутній спір про право, законодавець виключає із судової підвідомчості, або ж для них встановлено спрощений порядок розгляду. Наприклад, справи про розірвання шлюбу віднесено до відання органів реєстрації актів цивільного стану (ст. ст. 106, 107 СК). І навпаки, є категорії справ, в який фактично відсутній спір про право, але вони вирішуються у порядку цивільного судочинства. Приміром, усиновлення дітей, надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку, встановлення фактів, які мають юридичне значення, і т. ін. Ці справи становлять особливий вид провадження у цивільному процесі -окреме.

Питання про юрисдикцію суддя вирішує при відкритті провадження у справі. При встановленні того, що справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, суддя за загальним правилом відмовляє у відкритті провадження у справі, постановляючи про це ухвалу (ч. 2 ст. 122 ЦПК). При прийнятті справи, яка не належить до цивільної юрисдикції суду, провадження у ній підлягає закриттю (п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК). І тільки у разі подання заяви про розірвання шлюбу з порушенням порядку, встановленого СК, суд постановляє ухвалу про повернення заяви (п. 5 ч. З ст. 121 ЦПК).

У випадку відмови у відкритті провадження у справі чи закритті провадження у зв'язку з тим, що заява не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства (не належить до цивільної юрисдикції) суд (суддя) зобов'язаний вказати заявнику, до якого органу йому слід звернутися за вирішенням цього питання. На відміну від справ, які можуть бути розглянуті іншими органами, вимоги, що випливають з відносин, які не є правовими, взагалі не належать до юрисдикції будь-якого органу чи особи, тобто закон цих відносин не захищає ні у судовому, ні у будь-якому іншому порядку. Якщо конфлікт взагалі не підлягає вирішенню яким-небудь юрисдикційним органом, то не виникає питання про юрисдикцію у цій справі.

Ухвали про відмову у відкритті провадження у справі, про закриття провадження у справі та про повернення заяви

можуть бути оскаржені.

10.2. Підсудність.

Підсудність - це розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення підвідомчих їм цивільних справ називають підсудністю. На відміну від юрисдикції (підвідомчості), за якою розмежовується компетенція між різними органами щодо вирішення цивільних справ, підсудність розмежовує компетенцію в тій самій сфері (щодо вирішення цивільних справ), але вже між різними судами. Тому підсудністю ще називають коло цивільних справ, вирішення яких віднесено до компетенції певного суду.

Критеріями такого розмежування можна вважати:

 

Залежно від названих критеріїв підсудність буває двох

видів: ^^^^^^^^^^^^^

функціональна територіальна

Донедавна існувала і родова підсудність, за якою у вертикалі ієрархії судів визначався суд, що розглядав справу по першій інстанції. У новітньому цивільному процесуальному законодавстві немає положень про виконання судами апеляційної чи касаційної ланки непритаманних їм функцій суду першої інстанції.

1. Функціональна підсудність - компетенція окремих гілок судової системи на реалізацію функцій, які вони виконують. За цією підсудністю функції суду першої інстанції виконують місцеві суди, а саме районні, районні у містах, міські та міськрайонні (ст. 107 ЦПК).

Судами апеляційної інстанції є судові палати у цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується (ст. 291 ЦПК).

Як випливає з положень законодавства про судоустрій та процесуального законодавства, в Україні фактично не існує суд касаційної інстанції. Тому здійснює повноваження касаційної інстанції у цивільних справах відповідно до ст. 47 та п. 3 розділу VII Закону України "Про судоустрій України" Верховний Суд України, а саме судова палата у цивільних справах.

Судом, який переглядає справу за винятковими обставинами, є Верховний Суд України (ст. 353 ЦПК). Судом, який переглядає справу за нововиявленими обставинами - суд, який ухвалив рішення, постановив ухвалу чи видав судовий наказ (ст. 363

ЦПК).

Судом, який здійснює контроль за виконанням судових рішень та вирішує питання у ході виконання рішення у цивільній справі, як правило, є суд, який видав виконавчий документ (розділ VI ЦПК, ст. 85 Закону України "Про виконавче провадження").

2. Територіальна підсудність - компетенція із розгляду цивільних справ однорідними судами залежно від території, на яку поширюється їхня юрисдикція.

Видами територіальної підсудності є:

• загальна

• альтернативна

• договірна

• виключна

• за зв'язком справ

• за вказівкою суду

 

Види підсудності передбачають в одних випадках пільги сторонам при виборі суду, в інших - створення найсприятливіших умов для вирішення справи, забезпечення незалежності та неупередженості суду, захист прав заінтересованих осіб.

а) Загальна територіальна підсудність

встановлюється як загальне правило і застосовується у тому випадку, коли вона не змінена або доповнена іншим видом територіальної підсудності. За загальним правилом позови пред'являються в суді за місцем проживання фізичної особи, місцезнаходженням юридичної особи (ст. 109 ЦПК).

Місцезнаходження відповідача встановлюється позивачем (п. 2 ч. 2 ст. 119 ЦПК), а якщо воно йому невідоме, він може скористатися правилами альтернативної підсудності, передбаченими ч. 9 ст. 110 ЦПК.

Це загальне правило встановлене у зв'язку з тим, що сам факт пред'явлення позову до відповідача не свідчить про те, що на останньому лежить певний обов'язок перед позивачем, а також для недопущення зловживання правом на звернення до суду.

б) Альтернативна територіальна підсудність встановлена законом і зумовлена необхідністю чи доцільністю надання позивачу права вибору суду, який розглядатиме справу.

Зокрема, відповідно до ст. 110 ЦПК (1. Позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред' являтися також за місцем проживання позивача.

2. Позови про розірвання шлюбу можуть пред' являтися за місцем проживання позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров' я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за місцем проживання будь-кого з них.

3. Позови про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров' я або смертю фізичної особи, чи шкоди, завданої внаслідок скоєння злочину, можуть пред' являтися також за місцем проживання позивача чи за місцем завдання шкоди.

4. Позови, що виникають з соціальних, пенсійних і житлових правовідносин, позови про повернення майна або його вартості, про відшкодування шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, можуть пред' являтися також за місцем проживання позивача.

 

5. Позови про захист прав споживачів можуть пред' являтися також за місцем проживання споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору.

6. Позови про відшкодування шкоди, завданої майну фізичних або юридичних осіб, можуть пред' являтися також за місцем завдання шкоди.

7. Позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред' являтися також за їх місцезнаходженням.

8. Позови, що виникають з договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред' являтися також за місцем виконання цих договорів.

9. Позови до відповідача, місце проживання якого невідоме, пред' являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за місцем його перебування або за останнім відомим місцем проживання відповідача чи постійного його заняття (роботи).

8. Позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання, можуть пред' являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим місцем його проживання чи перебування в Україні. Місцезнаходження майна та останнє відоме місце проживання чи перебування відповідача повинні бути в кожному випадку достовірно встановлені.

9. Позови про відшкодування збитків, завданих зіткненням суден, а також про стягнення сум винагороди за рятування на морі можуть пред' являтися також за місцезнаходженням судна відповідача або порту реєстрації судна.

10. Позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно з цією статтею підсудна справа, за винятком виключної підсудності, встановленої статтею 114 цього Кодексу.)

в) Виключна територіальна підсудність
встановлюється у випадках, передбачених законом, і означає, що
заява може бути подана тільки до певного суду. В цьому випадку
застосування інших видів підсудності не допускається.

Відповідно до ст. 114 ЦПК (1. Позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред' являються за місцезнаходженням майна або основної його частини.

2. Позови про виключення майна з опису пред' являються за місцезнаходженням цього майна або основної його частини.

3. Позови кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини спадкоємцями, пред' являються за місцезнаходженням спадкового майна або основної його частини.

4. Позови до перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти, пред' являються за місцезнаходженням перевізника.)

г) Договірна територіальна підсудність (ст. 112 ЦПК)

передбачає надання сторонам права вибору суду, до якого подаватиметься заява і який розглядатиме справу. Причому сторони не можуть змінювати функціональної підсудності та порушувати правила виключної підсудності (ст. 129 ЦПК). Тобто, не може бути відмовлено у прийнятті позовної заяви судом, визначеним за домовленістю сторін, якщо навіть жодна із сторін не проживає чи не має майна на території юрисдикції цього суду. Законом встановлено, що це повинна бути домовленість між сторонами, закріплена у письмовій формі, недотримання якої тягне за собою застосування загальних правил про підсудність. Домовленість подружжя про розгляд справи про розірвання шлюбу у порядку ч. 2 ст. 110 ЦПК може не закріплюватися у формі окремого документа, вона, наприклад, може міститися у спільній заяві, поданій до суду.

д) Підсудність кількох вимог, пов'язаних між собою визначає суд, який розглядатиме спір, виходячи із первісного спору, що є предметом судового розгляду.

Приміром, позови до кількох відповідачів, які проживають або перебувають в різних місцях, пред'являються за місцем проживання або місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача. Зустрічний позов незалежно від його підсудності пред'являється до суду за місцем розгляду первісного позову (ст. 113 ЦПК).

є) Підсудність за ухвалою суду - це новий вид територіальної підсудності, за якого територіальна юрисдикція суду визначається на підставі ухвали суду. Застосовується у випадках, чітко визначених законом, а саме:

• коли стороною у справі виступає місцевий чи апеляційний суд чи суддя цього суду (ст. 108 ЦПК),

• коли спір виник між громадянами України, якщо обидві сторони проживають за її межами, а також у разі вирішення справи про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем чи особою без громадянства, які проживають за межами України (ст. 111 ЦПК).

У такому разі суд, територіальна юрисдикція якого визначена такою ухвалою судді відповідно вищестоящого суду чи Верховного Суду України, зобов'язаний розглянути питання про відкриття провадження у справі.

Питання дотримання правил про підсудність вирішується судом при відкритті провадження у справі. Якщо суддя визнає, що справа даному судові не підсудна, він повертає заяву позивачеві для подання до належного суду, про що постановляється ухвала. Ухвала суду разом із заявою та всіма додатками до неї надсилаються позивачеві (ст. 115 ЦПК). На цю ухвалу може бути подано скаргу.

За загальним правилом, забороняється передавати до іншого суду справи, розпочаті розглядом по суті, за винятком передачі у порядку зміни підсудності (ст. 116 ЩІК). Однак цивільне процесуальне законодавство допускає передачу цивільної справи з одного суду до іншого після відкриття провадження у справі в окремих випадках:

- якщо задоволене клопотання відповідача, місце проживання якого раніше не було відоме, про передачу справи за місцем його проживання або місцезнаходженням;

- якщо до початку судового розгляду виявилося, що заяву було прийнято з порушенням правил підсудності;

- якщо після задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи;

- якщо суд, який розглядав справу, ліквідовано.

Передача справи з одного суду до іншого здійснюється на підставі ухвали суду після закінчення строку на її оскарження, а в разі подання скарги - після залишення її без задоволення (ст. 116 ЦПК).

Важливою гарантією доступності правосуддя та судового захисту є норма про те, що суперечки між судами про підсудність не допускаються (ст. 117 ЦПК). Це означає, що справа, надіслана з одного суду до іншого, повинна бути прийнята до розгляду судом, якому вона надіслана.

 

Контрольні питання:

1. Співвідношення понять «цивільна юрисдикція» та «підвідомчість цивільних справ».

2. Значення інституту цивільної юрисдикції.

3. Виняткова цивільна юрисдикція.

4. Множинна цивільна юрисдикція.

5. Договірна цивільна юрисдикція.

6. Альтернативна цивільна юрисдикція.

7. Умовна цивільна юрисдикція.

8. Змішана цивільна юрисдикція.

9. Система судів цивільної юрисдикція.

10. Співвідношення понять «підвідомчість цивільних справ» та «підсудність цивільних справ».

11. Види підсудності цивільних справ.

12. Територіальна підсудність цивільних справ, її види.

13. Наслідки порушення правил підсудності.

14. Передача справи з одного суду до іншого.

 

 

Тема 11. Строки у цивільному процесі.

 

11.1. Поняття, значення та класифікація цивільних процесуальних строків.

Для виконання завдань цивільного судочинства істотним є не тільки встановлення порядку відправлення правосуддя у цивільних справах, а й темпоральні межі здійснення судочинства та його етапів (стадій), в тому числі щодо вчинення процесуальних дій учасниками цивільного процесу. Адже надзвичайно важливо, щоб цивільне судочинство здійснювалось не лише правильно, а й своєчасно. Саме задля досягнення цієї мети і встановлюються цивільні процесуальні строки. При цьому існування та чітке їх дотримання є не лише гарантією здійснення учасниками процесу їх суб'єктивних процесуальних прав, а й запорукою ефективності здійснення цивільного судочинства.

Під цивільним процесуальним строком слід розуміти встановлений законом або судом період в часі, впродовж якого може або повинна бути здійснена певна процесуальна дія учасником цивільного процесу.

З огляду на це визначення можна виділити такі ознаки цивільного процесуального строку:

1. це певний темпоральний період у часі;

2. це період, регламентований в законі або встановлений судом;

3. впродовж цього періоду суб'єкти цивільного процесу мають право або зобов'язані здійснити певні процесуальні дії.

Відповідно до ст. 68 ЦПК цивільний процесуальний строк обчислюється 1) роками, 2) місяцями і 3) днями, а також може визначатися 4) вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати. Однак в окремих випадках такий строк вимірюється 5) годинами.

КЛАСИФІКАЦІЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ СТРОКІВ.

І. З огляду на те, яким чином легітимований строк,

виділяють:

1) строки, встановлені законом; 2) строки, встановлені судом.

 

При цьому пріоритет мають ті, що встановлені законом, і лише у випадку, коли цивільний процесуальний строк не визначений законом, він може бути встановлений судом.

 

ІІ. Залежно від того, як чітко визначені цивільні процесуальні строки, виділяють:

1) абсолютно визначені (ті, що мають чітку визначеність шляхом встановлення їх тривалості, наприклад, 3, 5, 7, 10 днів, два місяці тощо);

2) відносно визначені (ті, що мають відносну визначеність і можуть пов'язуватись з іншими подіями, наприклад, із позовною давністю (ст. 381 ЦПК), чи завершенням вчинення тієї чи іншої процесуальної дії)

3) невизначені (це строки, які не мають жодних вказівок на певну визначеність, наприклад, так званий розумний строк (ч. 1 ст. 157 ЦПК).

ІІІ. За ознакою тривалості можна визначити: 1) строк не пізніше наступного дня від вчинення певної процесуальної дії передбачено для:

• оформлення протоколу (ч. 3 ст. 200 ЦПК);

• надіслання апеляційним судом копії заяви про апеляційне оскарження, апеляційної скарги та доданих до них матеріалів особам, які беруть участь у справі (ст. 298 ЦПК);

• повідомлення судом відповідного відділу державної виконавчої служби про подання скарги (ст. 384 ЦПК).

2) 24-х годинний строк встановлений для таких випадків:

 

• психіатричний заклад, в якому перебуває особа, направляє до суду заяву про її госпіталізацію у примусовому порядку, якщо відповідно до закону госпіталізація у примусовому порядку була проведена за рішенням лікаря-психіатра і визнана доцільною комісією лікарів-психіатрів (ч. 4 ст. 280 ЦПК);

• розгляду судом заяви про надання психіатричної допомоги у примусовому порядку шляхом госпіталізації особи до психіатричного закладу (ч. 1 ст. 281 ЦПК);

• подання заяви про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження лікування з часу виявлення в особи загрозливої форми туберкульозу (ст. 284 ЦПК).

3) дводенний строк встановлюється для:

• розгляду судом заяви про забезпечення позову, що надійшла до подання позовної заяви (ч. 2 ст. 153 ЦПК);

• розгляду судом заяви, що подана особою, щодо якої вжито заходи забезпечення позову без її повідомлення (ч. 2 ст. 154 ЦПК).

4) триденний строк передбачений для:

• видачі судового наказу по суті заявлених вимог у разі прийняття заяви стягувана про видачу судового

наказу (ст. 102 ЦПК);

• набрання судовим наказом законної сили у випадку, коли в цей період не надійшла заява від боржника (ст. 105 ЦПК);

• надіслання копій ухвал стягувачеві та боржникові після її постановлення (ст. 106 ЦПК);

• розгляду судом заяви про надання психіатричної допомоги у примусовому порядку шляхом психіатричного огляду (ч. 1 ст. 281 ЦПК);

• розгляду судом справи про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження лікування після відкриття провадження у справі (ст. 285 ЦПК);

• надіслання судом першої інстанції справи до апеляційного суду (ст. 296 ЦПК);

• вирішення суддею-доповідачем питання про прийняття апеляційної скарги до розгляду апеляційним судом (ст. 297 ЦПК);

• подання мирової угоди, укладеної між сторонами, або відмови стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення (ч. 1 ст. 372 ЦПК);

• звернення учасників виконавчого провадження та осіб, які залучаються до проведення виконавчих дій, до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення порушено їхні права чи свободи, у разі оскарження постанови про відкладення провадження виконавчих дій (ст. 385 ЦПК);

• надіслання судом стягувачеві та боржникові копії ухвали про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання з цього питання (ст. 395 ЦПК);

• надіслання судом заінтересованим особам копії ухвали про визнання в Україні рішення іноземного суду та залишення заперечення без задоволення або про відмову у задоволенні клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, з дня постановлення ухвали (ч. 8 ст. 401 ЦПК).

5) п'ятиденний строк встановлюється у випадках, коли:

• судом розглядається заява боржника про скасування судового наказу, що подана в установлений строк (ст. 106 ЦПК);

• розглядається заява про забезпечення доказів (ч. 2 ст. 135 ЦПК);

• особи, які не мають можливості подати доказ, який вимагає суд, взагалі або у встановлені судом строки повідомляють суд (ч. 4 ст. 137 ЦПК);

• розглядаються зауваження щодо технічного запису судового засідання чи журналу судового засідання (ч. 4 ст. 199 ЦПК);

• залежно від складності справи відкладається складання повного рішення (ч. З ст. 209 ЦПК);

• видаються копії судового рішення особам, які брали участь у справі, на їхню вимогу (ч. 2 ст. 222 ЦПК);

• видаються копії судового рішення особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні (ч. 3 ст. 223 ЦПК);

• копія заочного рішення направляється рекомендованим листом із повідомленням відповідачам, які не з'явилися в судове засідання (ст. 227 ЦПК);

• подається заява про апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції (ст. 294 ЦПК);

• розглядається справа про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю (ч. 1 ст. 289 ЦПК);

• оскаржується ухвалене судом рішення особою, щодо якої банк розкриває банківську таємницю, або заявником до апеляційного суду (ч. 3 ст. 290 ЦПК);

• проводиться попередній розгляд справи в касаційному провадженні після складення доповіді суддею-доповідачем (ст. 332 ЦПК);

• здійснюється письмове повідомлення боржника про надходження клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду (ст. 395 ЦПК);

• суд письмово повідомляє заінтересовану особу про надходження клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню (ст. 401 ЦПК).

6) семиденний строк встановлюється у разі:

• вручення судової повістки про виклик особі, яку викликають (ч. 4 ст. 74 ЦПК);

• подання суду особами, які беруть участь у справі, письмових зауважень щодо неповноти або неправильності їх запису, у разі їх ознайомлення із технічним записом або журналом судового засідання (ч. 1 ст. 199 ЦПК);

• направлення справи до суду першої інстанції, який її розглядав, після закінчення апеляційного провадження (ст. 322 ЦПК);

• направлення справи до суду, який її розглядав, після закінчення касаційного провадження (ст. 352 ЦПК).

7) десятиденний строк передбачений для:

• вирішення суддею питання про відкриття

провадження у справі або про відмову у відкритті провадження у справі (ст. 122 ЦПК);

• подання заявником позовної заяви, коли цьому

передувала заява про забезпечення доказів або позову (ч. 4 ст. 133 та ч. 4 ст. 151 ЦПК);

• подання заяви до суду особою, щодо якої вжито

заходи забезпечення позову без її повідомлення, про скасування таких заходів (ч. 2 ст. 154 ЦПК);

• розгляду заяви про роз'яснення рішення суду (ч. 3 ст.

221 ЦПК);

• подання заяви про перегляд заочного рішення (ч. 2 ст.

228 ЦПК);

• розгляду заяви про надання психіатричної допомоги у

примусовому порядку шляхом надання амбулаторної психіатричної допомоги, її продовження та продовження госпіталізації (ч. 1 ст. 281 ЦПК);

• подання апеляційної скарги на ухвалу суду (ст. 294

ЦПК);

• вчинення суддею-доповідачем низки дій, пов'язаних

із забезпеченням апеляційного розгляду справи (ст. 301 ЦПК);

• вирішення суддею-доповідачем питання про

прийняття касаційної скарги до розгляду касаційним судом (ч. 1 ст. 327 ЦПК);

• витребування судом касаційної інстанції справи,

надсилання копії касаційної скарги та доданих до неї матеріалів особам, які беруть участь у справі, і встановлення строку, протягом якого можуть бути подані заперечення на касаційну скаргу (ч. 1 ст. 328 ЦПК);

• подання заяви про приєднання до касаційної скарги

(ст. 329 ЦПК);

• підготовки доповіді суддею-доповідачем, у якій він

викладає обставини, необхідні для ухвалення рішення суду касаційної інстанції, з'ясовує питання про склад осіб, які беруть участь у справі (ст. 331

ЦПК);

• постановлення ухвали суддею-доповідачем про

надходження скарги, оформленої без дотримання вимог, або у разі несплати суми судового збору чи несплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду (ст. 355 ЦПК);

• розгляду заяви про поновлення пропущеного строку

(ч. 2 ст. 371 ЦПК);

• розгляду судом питання про тимчасове влаштування

дитини до дитячого або лікувального закладу (ч. 2 ст. 374 ЦПК);

• розгляду судом подання державного виконавця (ст.

375 ЦПК);

• розгляду судом питання про вибуття однієї із сторін

виконавчого провадження (ч. 2 ст. 378 ЦПК);

• розгляду судом питання про визначення частки майна

боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами (ч. 2 ст. 379 ЦПК);

• подання учасником виконавчого провадження та

особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, скарги на дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення (ст. 385 ЦПК);

• розгляду такої скарги у судовому засіданні за участю

заявника і державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються (ст. 386 ЦПК).

8) п'ятнадцятиденний строк встановлюється, коли:

• призначається справа до розгляду після закінчення

дій підготовки до судового розгляду (ч. 2 ст. 156 ЦПК);

• розглядається заява про перегляд заочного рішення

(ст. 230 ЦПК);

• вирішується питання про допуск скарги до

провадження у зв'язку з винятковими обставинами і витребування справи (ст. 356 ЦПК).

9) двадцятиденний строк має місце, коли подається апеляційна скарга на рішення суду після подання заяви про апеляційне оскарження (ст. 294 ЦПК).

10) місячний строк передбачений для:

• призначення і проведення попереднього судового засідання (ст. 129 ЦПК);

• подання скарги у зв'язку із винятковими обставинами (ст. 355 ЦПК);

• повідомлення суду та заявника про виконання відповідним органом державної виконавчої служби ухвали суду (ст. 389 ЦПК).

11) двомісячний строк має місце у випадках:

• пред'явлення позову заявником до держателя втраченого цінного папера на пред'явника або векселя (ч. 2 ст. 265 ЦПК);

• подання касаційної скарги (ч. 1 ст. 325 ЦПК).

12) тримісячний строк встановлюється для:

• призначення справи до розгляду, якщо держатель втраченого цінного паперу на пред'явника або векселя не надасть заяви до суду про свої права на цінний папір або вексель (ч. 1 ст. 266 ЦПК);

• подання заяви фізичної особи або її законного представника про припинення надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку (ч. 5 ст. 280 ЦПК);

• подання заяви про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами (ст. 362 ЦПК).

13) річний строк застосовується для встановлення
часових меж, в яких може вирішуватися питання про поважні причини пропуску строку на касаційне оскарження (ст. 325 ЦПК).

14) трирічний строк встановлений на випадок пред'явлення рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні (ст. 391 ЦПК) тощо.

 

 

11.2. Обчислення, зупинення, поновлення і продовження цивільних процесуальних строків.

Відповідно до ст. 68 ЦПК цивільний процесуальний строк обчислюється

• роками;

• місяцями;

• днями;

• годинами (ст. ст. 280, 281, 284 ЦПК);

• а також може визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати

 

Однак у будь-якому разі строк, як категорія темпоральна, є періодом часу, який має початок та завершення.

Початком перебігу цивільного процесуального строку є

наступний день після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (ст. 69 ЦПК). Однак коли строк обчислюється годинами, то початком його перебігу повинна бути фактична година, яка відповідає вчиненню дій, з якими закон пов'язує початок перебігу процесуального строку.

Щодо закінчення цивільного процесуального строку, то відповідно до ст. 70 ЦПК строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року строку. Коли ж строк обчислюється місяцями, то він закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Однак бувають випадки, коли закінчення строку, що обчислюється місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа не має. Тоді цивільний процесуальний строк закінчується в останній день цього місяця. Якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день. У разі встановлення зв'язку строку із настанням певної події, яка повинна неминуче настати, то він закінчується наступного дня після настання події.

Конкретним терміном завершення строку є 24 година його останнього дня. Однак велика кількість процесуальних дій напряму пов'язані із завершенням робочого часу, наприклад, із робочими годинами суду. В цьому випадку строк закінчується у момент закінчення останнього часу робочого дня. При цьому строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на пошту чи передано іншими відповідними засобами зв'язку.

Правовими наслідками пропущення цивільних процесуальних строків є те, що право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом, а документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, якщо суд за клопотанням особи, що їх подала, не знайде підстав для поновлення або продовження строку.

Однак перебіг цивільних процесуальних строків може бути не безперервним. За певних обставин в нього можуть втрутитись різноманітні обставини, з якими закон пов'язує його зупинення. Підставою для зупинення перебігу процесуальних строків відповідно до ст. 71 ЦПК є зупинення провадження у справі. Початок такого зупинення пов'язується з моментом настання тієї події, внаслідок якої суд зупинив провадження.

В окремих випадках закон встановлює можливість поновлення чи продовження цивільного процесуального строку (ст. 73 ЦПК). Суд поновлює або продовжує строк, встановлений відповідно законом або судом, за клопотанням сторони або іншої особи у разі його пропущений з поважних причин. При цьому поважність причин пропуску строку визначається виключно судом.

Питання про поновлення чи продовження пропущеного строку вирішується виключно судом, якому належало вчинити процесуальну дію або до якого потрібно було подати документ чи доказ. При цьому, про місце і час розгляду цього питання повідомляються особи, які беруть участь у справі, однак їх присутність не є обов'язковою. Одночасно з клопотанням про поновлення чи продовження строку може бути вчинено ту дію або подано той документ чи доказ, стосовно якого заявлено клопотання, про що судом постановляється ухвала.

Контрольні питання: 1. Визначте поняття та значення цивільних процесуальні строків.

2. Охарактеризуйте види цивільних процесуальні строків.

3. Розкажіть про обчислення процесуальних строків.

4. З якого моменту починається перебіг процесуальних строків?

5. Закінчення процесуальних строків.

6. Назвіть випадки зупинення процесуальних строків.

7. У чому виявляється поновлення та продовження процесуальних строків?

 

 

Тема 12. Судові виклики та повідомлення.

 

12.1. Судові виклики і повідомлення.

Про призначений день судового засідання по розгляду справи суд зобов'язаний своєчасно повідомити осіб, які беруть участь у ній, інших учасників процесу, щоб надати їм можливість належно підготуватися і взяти участь у справі. Для цього використовуються судові виклики і повідомлення, які провадяться повістками, що надсилаються всім учасникам процесу.

СУДОВЕ ПОВІДОМЛЕННЯ має інформативний характер, тобто являє собою інформування осіб, які беруть участь у справі, про вчинення процесуальних дій, в яких участь цих осіб не є обов'язковою. Повідомляються, як правило, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, адже їх явка до суду це, як правило, їх право, а не обов'язок.

СУДОВИЙ ВИКЛИК - це вимога з'явитися до суду, котра адресується тим учасникам цивільного процесу, які зобов'язані з'явитися. Ця вимога стосується свідків та інших осіб, які сприяють здійсненню правосудця.

Судові виклики надсилаються судовими повістками про виклик, судові повідомлення - судовими повістками-повідомленнями.

Повістки про виклик до суду надсилаються особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам, участь яких у судовому засіданні або вчиненні певних процесуальних дій є обов'язковою. Повістки-повідомлення надсилаються судом особам, які беруть участь у справі, з приводу вчинення процесуальних дій, в яких участь цих осіб не є обов'язковою. Всі учасники процесу: особи, які беруть участь у справі, свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі, можуть бути повідомлені або викликані в суд телеграмою, факсом чи за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику. Якщо позивачеві не відомі місце проживання чи місцезнаходження відповідача, навіть після його звернення до адресного бюро і органів внутрішніх справ, то він викликається у суд через оголошення у пресі, у друкованому органі, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Судова повістка про виклик повинна відповідати вимогам ст. 75 ЦПК України та містити:

1) ім'я фізичної особи чи найменування юридичної особи, якій адресується повістка;

2) найменування та адресу суду;

3) зазначення місця, дня і часу явки за викликом;

4) назву справи, за якою робиться виклик;

5) зазначення, у якості кого викликається особа (як позивач, відповідач, третя особа, експерт, свідок, спеціаліст, перекладач);

6) у разі необхідності - пропозиція особи, яка бере участь у справі, подати всі раніше неподані докази;

7) зазначення обов'язку особи, яка одержала повістку у зв'язку з відсутністю адресата, за першої можливості вручити її адресату;

8) роз' яснення про наслідки неявки залежно від
процесуального статусу особи, яка викликається (примусовий
привід, розгляд справи за відсутності, залишення заяви без розгляду),
і про обов'язок повідомити суд про причини неявки.

Оголошення у пресі про виклик відповідача повинно містити усі реквізити повістки про виклик до суду за винятком положення, встановленого п. 8 ч. 1 ст. 75 ЦПК України.

Відповідно до ч. 3 ст. 75 ЦПК України судова повістка-повідомлення повинна містити найменування та адресу суду, назву справи, вказівку про те, яку дію буде вчинено, місце, день і час її вчинення, а також про те, що участь у її вчиненні для цієї особи не є обов'язковою. Оскільки разом з повісткою можуть надсилатися копії документів, про них має бути зазначено у повістці з роз'ясненням про право особи, якій вони надсилаються, подати заперечення і докази на їх підтвердження.

Судова повістка про виклик надсилається з таким розрахунком, щоб особа, яка викликається, мала після її вручення достатньо часу для підготовки до участі у судовому засіданні по справі, але не пізніше ніж за сім днів до судового засідання. Завчасно має бути вручена і повістка-повідомлення (ч. 4 ст. 74 ЦПК України).

Повістка разом з розпискою надсилається поштою рекомендованим листом із повідомленням або через кур'єрів. Повістку можна видати на руки стороні або її представникові за їх згоди для вручення відповідним особам, а також вручити безпосередньо у суді. При відкладенні справи розглядом про час і місце наступного судового засідання може бути повідомлено під розписку.

Повістка надсилається за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. Особі, яка не проживає за такою адресою, повістка може бути надіслана за місцем її роботи. Юридичній особі повістка надсилається за її місцезнаходженням або за місцезнаходженням її представництва, філії, якщо позов виник у зв'язку з їх діяльністю. Повістка фізичним особам вручається під розписку, а юридичним — під розписку службовій особі. У випадках, коли фізичну особу, яка викликається, не виявлено за місцем проживання, повістку під розписку вручають будь-кому з повнолітніх членів сім'ї, які проживають разом з нею, а за їх відсутності повістка вручається ЖЕО або виконавчому органу місцевого самоврядування. Особам, які беруть участь у справі та перебувають під вартою або відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі, позбавленця волі на певний строк, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, обмеження волі, арешту, повістка та інші судові документи вручаються під розписку адміністрацією місця утримання особи, яка негайно надсилає розписку та письмові пояснення цієї особи до суду. Судові повістки вручаються особам, які проживають за межами України, у порядку, визначеному міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а у разі відсутності таких — через дипломатичні представництва та консульські установи України за місцем проживання цих осіб.

Особа, яка одержала судову повістку у зв'язку з відсутністю адресата, зобов'язана за першої можливості вручити її адресату. Якщо адресат відмовився отримати судову повістку, особа, яка її доставляє, робить відповідну помітку у повістці і повертає її до суду, а адресат вважається повідомленим про виклик до суду. Розписка адресата про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день повертається до суду особами, які її вручили.

Повістки надсилаються судом за адресою, зазначеною
стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. Відповідно до
ч. 1 ст. 77 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у
справі, зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця
проживання (перебування, місцезнаходження) або

місцезнаходження під час провадження справи. При відсутності заяви про зміну місця проживання або місця знаходження судова повістка надсилається на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо особа за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

Для встановлення місця фактичного перебування відповідача у справах за позовами про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи суд оголошує його розшук, про що постановляє ухвалу. Розшук відповідача покладається на органи внутрішніх справ. Витрати на проведення розшуку стягуються за рішенням суду з відповідача у дохід держави (ст. 78 ЦПК України). У інших справах, якщо місце перебування відповідача невідоме, суд розглядає справу після надходження до нього відомостей, які підтверджують його виклик до суду у встановленому ЦПК України порядку (ч. 9 ст. 76). При врученні судової повістки представникові особи, яка бере участь у справі, вважається, що повістка вручена і такій особі.

 

Контрольні питання:

1. Назвіть передбачені законом форми доведення до відома учасників процесу їх права чи обов'язку з'явитися в суд.

2. Охарактеризуйте судове повідомлення як одну з форм доведення до відома учасників процесу їх права чи обов' язку з' явитися в суд.

3. Охарактеризуйте судовий виклик як одну з форм доведення до відома учасників процесу їх права чи обов' язку з' явитися в суд.

4. Назвіть обов'язкові реквізити повістки про виклик.

5. Назвіть обов'язкові реквізити повістки-повідомлення.

6. Назвіть випадки, в яких суд зобов' язаний вжити заходів щодо розшуку відповідача.

Тема 13. Судові витрати.

 

13.1. Поняття та види судових витрат.

Провадження по справі передбачає певні грошові витрати, що виникають у зв'язку з проведенням огляду на місці, експертизи, притягненням свідків, експертів, спеціалістів, розшуку відповідача та іншими діями.

Метою встановлення судових витрат є застереження сторони (позивача) від подання явно необгрунтованого позову, спонукання сторін до добровільного виконання своїх обов'язків, самостійного врегулювання правових спорів. Оплата одночасно є і частковим відшкодуванням витрат держави на здійснення правосуддя.

Відповідно до ст. 79 ЦПК до судових витрат належать:

судовий збір

витрати, пов'язані з розглядом справи

 

Розмір судового збору, порядок його сплати і звільнення від сплати встановлюються законом (п. 2 ст. 79 ЦПК). Відповідно до п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦПК до набрання чинності законом, який регулює порядок його сплати і розміри, судовий збір при зверненні до суду сплачується у порядку і розмірах, встановлених законодавством для державного мита. Останнє справляється державними органами у вигляді грошового збору з фізичних та юридичних осіб за вчинення окремих дій та видачу документів, що мають юридичне значення. Розмір державного мита залежить від ціни позову та виду дій, що ним обкладаються.

До витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать

витрати:

1. на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи;

2. на правову допомогу;

3. пов'язані з явкою до суду сторін та їх представників;

4. пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз;

5. пов'язані з проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших дій, необхідних

для розгляду справи.

Розмір витрат, пов'язаних з розглядом судової справи (за винятком витрат на інформаційно-технічне забезпечення), на відміну від судового збору, залежить від фактичних затрат, пов'язаних з участю у справі свідків, експертів, перекладачів і з виконанням ними своїх функцій.

Правовий режим судових витрат врегульований ст. ст. 79-89 ЦПК та іншими законодавчими та підзаконними актами.

 

 

13.2. Судовий збір.

До набрання чинності закону, який регулює порядок сплати і розмір судового збору, слід керуватись: Декретом Кабінету Міністрів України "Про державне мито", Інструкцією про порядок обчислення та справляння державного мита, затвердженою наказом Головної державної податкової інспекції України від 22 квітня 1993 р. № 15 та іншими законодавчими актами.

Державне мито справляється із:

• позовних заяв, заяв (скарг) у справах окремого провадження,

• апеляційних скарг на рішення судів і скарг на рішення, що набрали законної сили, а також за видачу судами копій документів.

Розмір судового збору встановлюється у відсотковому відношенні до ціни позову або до неоподаткованого мінімуму доходів громадян (далі - НМДГ), що діє на час сплати судового збору.

Судовий збір справляється в такому розмірі ставок:

• із позовних заяв - 1 відсоток ціни позову, але не менше 3 НМДГ і не більше 100 НМДГ;

• зі скарг за неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, що ущемляють права громадян - 0,2 НМДГ;

• із позовних заяв про розірвання шлюбу - 0,5 НМДГ;

• із позовних заяв про розірвання повторного шлюбу - 1

НМДГ;

• із позовних заяв про розірвання шлюбу з особами, визнаними у встановленому порядку безвісно відсутніми чи недієздатними внаслідок душевної хвороби чи недоумства, або з особами, засудженими до позбавлення волі на строк не менше трьох років - 0,2 НМДГ;

• із позовних заяв про зміну або розірвання договору найму житлових приміщень, про продовження строку прийняття спадщини, про скасування арешту на майно та з інших позовних заяв немайнового характеру (або таких, що не підлягають оцінці) - 0,5 НМДГ;

• із заяв (скарг) у справах окремого провадження - 0,5

НМДГ;

• із позовних заяв з переддоговірних спорів - 0,5 НМДГ;

• із позовних заяв про розгляд питань захисту честі та

гідності:

а) із позовних заяв немайнового характеру - 1 НМДГ;

б) із позовних заяв про відшкодування моральної
(немайнової) шкоди з ціною позову до 100 НМДГ - 1 відсоток ціни
позову, але не менше 1 НМДГ;

в) із позовних заяв про відшкодування моральної
(немайнової) шкоди з ціною позову від 100 до 10 000 НМДГ - 5
відсотків ціни позову;

г) із позовних заяв про відшкодування моральної
(немайнової) шкоди з ціною позову понад 10 000 НМДГ - 10
відсотків ціни позову;

• із апеляційних скарг на рішення судів і скарг на рішення, що набрали законної сили - 50 відсотків ставки, що підлягає сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви й скарги, а з майнових спорів - ставки, обчисленої виходячи з оспорюваної суми;

• із позовних заяв щодо захисту прав громадян на земельну частку (пай) і майновий пай - 0,1 відсотка ціни позову;

• за повторну видачу копії судового рішення, вироку, ухвали та іншої постанови суду, 0,03 НМДГ за кожний аркуш копії (ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито").

У справах наказного провадження встановлена спеціальна ставка судового збору, а саме у розмірі п'ятдесяти відсотків ставки, яка призначається з оспорюваної суми у разі звернення в суд з позовом у порядку позовного провадження (ст. 99 ЦПК). У разі відмови у видачі судового наказу, сплачений судовий збір не повертається, а може бути зарахований як частина сплати судового збору при зверненні з відповідною позовною заявою.

Ціна позову складається з грошової суми в гривнях, яка відображає заявлену грошову матеріально-правову вимогу позивача до відповідача і визначається за правилами, встановленими ст. 80 ЦПК.

Ціна позову визначається:

1. у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується;

2. у позовах про визнання права власності на майно або його витребування - вартістю майна;

3. у позовах про стягнення аліментів - сукупністю всіх виплат, але не більше ніж за шість місяців;

4. 4) у позовах про строкові платежі і видачі - сукупністю всіх платежів або видач, але не більше ніж за три роки;

5. у позовах про безстрокові або довічні платежі і видачі -сукупністю платежів або видач за три роки;

6. у позовах про зменшення або збільшення платежів або видач - сумою, на яку зменшуються або збільшуються платежі чи видачі, але не більше ніж за один рік;

7. у позовах про припинення платежів або видач - сукупністю платежів або видач, що залишилися, але не більше ніж за один рік;

8. у позовах про розірвання договору найму (оренди) або договору найму (оренди) житла - сукупністю платежів за користування майном або житлом протягом строку, що залишається до кінця дії договору, але не більше ніж за три роки;

9. у позовах про право власності на нерухоме майно, що належить фізичним особам на праві приватної власності -дійсною вартістю нерухомого майна, а на нерухоме майно, що належить юридичним особам - не нижче його балансової вартості;

10. у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог -загальною сумою всіх вимог.

Якщо визначена позивачем ціна позову вочевидь не відповідає дійсній вартості спірного майна або на момент пред'явлення позову встановити точну його ціну неможливо, розмір судового збору попередньо визначає суд з наступним стягненням недоплаченого або з поверненням переплаченого судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом при вирішенні справи (ст. 80 ЦПК).

13.3. Витрати, пов'язані із розглядом справи. До витрат, пов'язаних із розглядом справи, належать:

1. витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи (ст. 81 ЦПК);

2. витрати на правову допомогу (ст. 84 ЦПК);

3. витрати сторін та їх представників, що пов'язані з явкою до суду (ст. 85 ЦПК);

4. витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз (ст. 86 ЦПК);

5. витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи (ст. 87 ЦПК).

Правове регулювання підстав та порядку сплати витрат, пов'язаних із розглядом справи, здійснюється, крім ЦПК, рядом інших законодавчих актів. До них слід віднести Інструкцію про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів, що затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996 р. № 710, Постанову Кабінету Міністрів України від 1 лютого 1995 р. № 78 "Про визначення розміру витрат, пов'язаних з розшуком відповідачів у цивільних справах" та ін.

Витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи - це ті витрати, що пов'язані з інформуванням учасників цивільного процесу про хід і результати розгляду справи, а також з виготовленням та видачею копій судових рішень (ст. 81 ЦПК). Вони не залежать від фактичних витрат, пов'язаних зі здійсненням цих процесуальних дій, а встановлюються відповідно до порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.

За наявністю та порядком сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення процесу справи цивільного судочинства поділяються на три групи:

• справи, в яких ці витрати підлягають сплаті при

зверненні до суду;

• справи, в яких витрати при зверненні до суду не сплачуються, а покладаються на сторони після вирішення спору;

• справи, в яких витрати на інформаційно-технічне забезпечення не стягуються.

За загальним правилом, витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи підлягають сплаті при зверненні до суду. У разі їх несплати настають наслідки, визначені ст. 121 ЦПК.

Не підлягають оплаті при зверненні до суду і покладаються на сторони після розгляду справи судом витрати на інформаційно-технічне забезпечення у справах про:

поно влення на

р оботі

визнання батьківства або материнства

стягнення заробітної плати, компенсацій працівникам, вихідної допомоги, відшкодування за затримку їх виплати

 

 

стягнення аліментів

 

відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи

Взагалі не підлягають оплаті витрати на інформаційно-технічне забезпечення у справах про:

• обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;

• надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

• надання особі психіатричної допомоги в примусовому

порядку;

• обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного

закладу;

• відшкодування шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду (ст. 81 ЦПК).

Витрати на правову допомогу — це витрати, що пов'язані з оплатою юридичної допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права. Як правило, такі витрати несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу повинен бути встановлений законом (ст. 84 ЦПК).

До витрат, пов'язаних із залученням учасників цивільного процесу (свідків, спеціалістів, перекладачів) та проведенням судових експертиз належать: витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів, найманням ними житла, а також проведенням судових експертиз. Ці витрати несе сторона, яка заявила клопотання про виклик свідків, залучення спеціаліста, перекладача та проведення судової експертизи.

Кошти на оплату судової експертизи вносяться стороною, яка заявила клопотання про проведення експертизи. Якщо клопотання про проведення експертизи заявлено обома сторонами, витрати на її оплату несуть обидві сторони порівну. У разі несплати судової експертизи у встановлений судом строк суд скасовує ухвалу про призначення судової експертизи.

Добові (у разі переїзду до іншого населеного пункту), а також компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять свідкам, спеціалістам, перекладачам, експертам сплачуються стороною, не на користь якої ухвалено судове рішення. Компенсація за втрачений заробіток обчислюється пропорційно до розміру середньомісячного заробітку, а компенсація за відрив від звичайних занять — пропорційно до розміру мінімальної заробітної плати. У такому самому порядку компенсуються витрати на оплату послуг експерта, спеціаліста, перекладача.

Якщо у справах окремого провадження виклик свідків, призначення експертизи, залучення спеціалістів здійснюються за ініціативою суду, а також у випадках звільнення від сплати судових витрат або зменшення їх розміру, відповідні витрати відшкодовуються за рахунок Державного бюджету України (ст. 86 ЦПК).

Граничний розмір компенсації витрат, пов'язаних із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз, встановлений Інструкцією, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України № 710 від 01 липня 1996 р.

Витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, несе сторона, яка заявила клопотання про вчинення цих дій. Якщо клопотання заявлено обома сторонами — обидві сторони порівну.

Розмір компенсації витрат, пов'язаних з проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, повинен встановлюватися Кабінетом Міністрів

України (ст. 87 ЦПК).

 

 

13.4. Розподіл судових витрат.

Цивільне процесуальне законодавство встановлює правила розподілу судових витрат залежно від того, на користь якої сторони (позивача чи відповідача) ухвалено рішення по справі.

Відповідно до ст. 88 ЦПК стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею та документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволене частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні якої позивачеві відмовлено.

У випадку, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави; якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної частини вимог.

У разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від оплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави.

Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, відповідний суд змінює розподіл судових витрат (ст. 88 ЦПК).

У разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються з позивача. Однак якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред'явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення всіх понесених ним у справі витрат з відповідача.

Якщо сторони під час укладення мирової угоди не передбачили порядку розподілу судових витрат, кожна у справі несе половину судових витрат. В інших випадках закриття провадження у справі, а також у разі залишення заяви без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію понесених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, внаслідок необгрунтованих дій позивача (ст. 89 ЦПК).

Суд наділений правом відстрочення та розстрочення сплати судових витрат. Підставою для відстрочення або розстрочення сплати судових витрат є майновий стан сторони і стосується воно тільки сплати судового збору чи витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Суд постановляє про це ухвалу, в якій визначає строк, в межах якого слід довнести грошові кошти, але не пізніше ніж до ухвалення рішення у справі.

Коли оплата судових витрат була відстрочена або розстрочена до ухвалення рішення і у встановлений судом строк судові витрати не були оплачені, заява залишається без розгляду або витрати стягуються за рішенням суду у справі.

З цих же підстав суд може зменшити розмір належних до оплати судових витрат, пов'язаних з розглядом справи, або звільнити від їх оплати. На відміну від відстрочення чи розстрочення сплати судових витрат (ч. 1 ст. 82 ЦПК), зменшення належних до сплати витрат поширюється на усі судові витрати.

У разі подання позовної заяви після подання заяви про забезпечення доказів або позову розмір судового збору зменшується на розмір судового збору, сплаченого за відповідну заяву про забезпечення доказів або позову (ст. 82 ЦПК). Це ж правило застосовується у разі подання позовної заяви у випадку відмови у видачі судового наказу (ст. 99 ЦПК).

Сплачений судовий збір може бути повернутий за ухвалою суду у разі:

• зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору у більшому розмірі, ніж це встановлено законом;

• повернення заяви або скарги;

• відмови у відкритті провадження у справі;

• залишення заяви або скарги без розгляду;

• закриття провадження у справі (ст. 83 ЦПК).

Сплачена сума коштів на оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи повертається за ухвалою суду у разі:

• внесення коштів у більшому розмірі, ніж це встановлено законодавством;

• повернення заяви або скарги;

• відмови у відкритті провадження у справі;

• закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства;

• залишення заяви без розгляду у випадках, встановлених п. п. 1, 2 і 8 ст. 207 ЦПК.

Контрольні питання:

1. Визначте поняття і види витрат та їх значення.

2. Охарактеризуйте державне мито (судовий збір).

3. Яким чином співвідносяться ці поняття?

4. Охарактеризуйте об'єкт справляння судового збору.

5. Охарактеризуйте ставки справляння судового збору.

6. Назвіть випадки звільнення від сплати судового збору.

7. Розкажіть про витрати, пов'язані з розглядом справи у суді: на інформаційно-технічне забезпечення, на правову допомогу, витрат сторін і їх представників, пов'язані з явкою до суду; витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведення судових експертиз, а також проведення огляду доказів за місцем знаходження.

8. Охарактеризуйте розстрочення, відстрочення та зменшення розміру судових витрат і звільнення від їх сплати.

9. Яким є розподіл судових витрат між сторонами?

 

 

Тема 14. Заходи процесуального примусу у цивільному процесі.

 

14.1. Заходи процесуального примусу. Особливими санкціями за порушення норм цивільного

процесуального права є заходи процесуального примусу (ст. ст. 90­94 ЦПК). Відповідно до ст. 90 ЦПК заходами процесуального примусу вважаються процесуальні дії, що застосовуються до осіб, які порушують встановлені в суді правила або протиправна перешкоджають здійсненню правосуддя. Заходи процесуального примусу застосовуються судом негайно після вчинення порушення, про що постановляється відповідна ухвала.

До заходів процесуального примусу належать:

 

видалення із залу судового засідання

тимчасове вилучення доказів для дослідження судом

 

Попередження - це такий захід процесуального примусу, який полягає у наголошенні головуючим у судовому засіданні на факті порушення учасником процесу своїх обов'язків. Попередження не має безпосередніх негативних наслідків для правопорушника, однак у випадку систематичного невиконання обов'язків, наприклад, порушення порядку у залі судового засідання, до особи можуть бути застосовані інші заходи, в тому числі й не тільки передбачені нормами цивільного процесуального закону (наприклад, накладення адміністративного штрафу за неповагу до суду).

Видалення із залу судового засідання - це позбавлення учасника процесу чи іншої особи, яка присутня у залі судового засідання, права бути присутньою на даному судовому засіданні. Це, у свою чергу, може призвести до того, що, наприклад, особа, яка бере участь у справі, позбавляється можливості доводити свої вимоги чи заперечення, брати участь у дослідженні доказів, поданні заяв, клопотань та інших форм участі у судовому засіданні. Від видалення із залу судового засідання як заходу примусового примусу відрізняється видалення на час допиту малолітнього чи неповнолітнього свідка особи, присутність якої створює перешкоди для давання показань таким свідком (ст. 182 ЦПК).

Підставою для попередження чи видалення із залу судового засідання є порушення порядку під час судового засідання або невиконання розпоряджень головуючого (ст. 92 ЦПК). Причому для видалення особи із залу судового засідання обов'язковою є цивільна процесуальна преюдиція, тобто наявність попередження. Не може бути видалений із залу судового засідання перекладач, оскільки це впливає на можливість участі у справі особи, якій він надає послуги. У такому разі, суд оголошує перерву та вирішує питання про заміну перекладача.

Тимчасове вилучення доказів для дослідження судом -

це санкція, яка має характер забезпечення і застосовується у випадку, коли судом згідно зі ст. 137 ЦПК витребувані речові чи письмові докази, однак вони без поважних причин до суду не подані чи не повідомлено про причини їх неподання. При застосуванні такого заходу процесуального примусу обов'язково встановлюється особа, у якої знаходиться відповідний доказ, а також місце її проживання (місцезнаходження). В ухвалі про тимчасове вилучення доказу повинні бути зазначені докази, які підлягають вилученню, а також обґрунтування підстав їх тимчасового вилучення (ст. 93 ЦПК).

Привід свідка - це захід процесуального примусу, що полягає у примусовому (проти волі особи) доставлені свідка до зали судового засідання для давання ним показань. Умовами застосування приводу свідка є:

• належність виклику свідка, що підтверджується даними про вручення йому відповідної повістки;

• відсутність поважних причин неявки до суду або неповідомлення про ці причини.

Дії щодо приводу свідка здійснюються органами внутрішніх справ на підставі ухвали суду, в якій зазначається ім'я фізичної особи, яка підлягає приводу, місце її проживання, роботи чи навчання, підстави для застосування приводу, коли і куди ця особа повинна бути доставлена (ст. 94 ЦПК). Витрати на привід свідка стягуються із свідка у дохід держави.

Законом встановлено порядок вчинення дій щодо приводу свідка, а також обмеження щодо застосування цього заходу процесуального примусу. Зокрема, не підлягають приводу особи, які абсолютно або відносно неспроможні бути свідками (ст. 51 ЦПК), малолітні та неповнолітні особи, вагітні жінки, інваліди першої та другої груп, особи, які доглядають дітей віком до 6 років або дітей­інвалідів.

Контрольні питання:

1. Визначте поняття і види норм цивільного процесуального права.

2. Яка структура норм цивільного процесуального права?

3. Визначте поняття і види санкцій цивільного процесуального права.

4. Які функції санкцій цивільного процесуального права?

5. Дайте характеристику санкціям цивільного процесуального захисту.

6. Які є санкції цивільної процесуальної відповідальності?

7. Охарактеризуйте санкції кримінальної, адміністративної, дисциплінарної відповідальності за цивільні процесуальні правопорушення.

 

 

Тема 15. Докази і доказування в цивільному процесі.

 

15.1. Поняття та види доказів.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ст. 57 ЦПК).

Такі дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- та відеозаписів, висновків експертів.

Класифікація доказів:

1) За характером зв'язку змісту доказів з фактами, які підлягають встановленню: ^^^""^^^^^^^^^

прямі докази непрямі докази

 

а) прямі докази - дозволяють зробити однозначний
висновок про наявність або відсутність фактів, які підлягають
доказуванню (показання свідка-очевидця; акт про нещасний
випадок, що відбувся на підприємстві; висновок експерта);

б) непрямі докази - не мають безпосереднього зв'язку із
фактом, з приводу якого йде пошук, тому дозволяють лише
припустити про його наявність чи відсутність, а не дати однозначної відповіді (пояснення сторін - визнання відповідачем батьківства). 2) За процесом формування даних про факти:

 

а) первісні (першоджерела, безпосередні) - формуються
під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню,
надходять від безпосереднього носія інформації (оригінали
первісних документів; речові докази);

б) похідні (опосередковані, копії) - лише відтворюють
(копіюють) дані, одержані від інших джерел, тобто формуються під
впливом опосередкованих джерел (копії документів; показання
свідків зі слів інших осіб).

3) Залежно від джерел, за допомогою яких суд їх

одержує:

особисті речові змішані

 

а) особисті - докази, що виникають із пояснень сторін,
третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, висновків
експертів;

б) речові - докази, зміст яких міститься у певних
об'єктах матеріального світу, котрі подаються до суду, тобто, носієм
доказової інформації не є особа (письмові і речові докази);

в) змішані - об'єднують в собі як особисті, так і речові
докази (письмові докази і усні пояснення (висновок експерта)).

4) За способом повідомлення відомостей про факти:

н——г~——ч■

усн письмов речов

 

 

15.2. Доказування.

Вирішення цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові можуть бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

Доказування в цивільному процесі включає дві невід'ємні складові. З одного боку, це діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі, врегульована процесуальним законодавством (процесуальна форма), з іншого - пізнавальна (розумова) діяльність, що відповідає законам логіки. Тому доказуванням є діяльність, яка врегульована цивільним процесуальним законодавством і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін шляхом зазначення про докази, їх збирання, подання, дослідження та оцінки.

Подаючи докази, сторони реалізовують своє право на доказування і одночасно виконують обов'язок із доказування, оскільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на третіх осіб, органи та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.ст. 27, 46 ЦПК). Тобто, процесуальним законом встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 27 ЦПК), так і обов'язок із доказування. Це не колізія у законі, а закріплення положення, за яким суб'єкт доказування шляхом реалізації своїх прав щодо доказування доводить обставини своїх вимог чи заперечень. І якщо він не братиме участі у процесі доказування, то може настати негативний наслідок у вигляді відмови у задоволенні позову (позивачеві) чи, навпаки, — задоволення пред'явлених позовних вимог для відповідача.

Суд безпосередньо не бере участі у зборі доказового матеріалу. У випадку, коли є труднощі щодо витребування доказів для сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази (ст. 137 ЦПК).

Доказова діяльність здійснюється у певній послідовності. В теорії цивільного процесуального права не має спільності поглядів щодо кількості стадій (етапів) такої діяльності. Зазвичай, виділяють такі етапи доказування:

• формування предмету доказування, в тому числі посилання на фактичні обставини справи;

 

збір доказів подання доказів дослідження доказів оцінка доказів

1) ПРЕДМЕТ ДОКАЗУВАННЯ визначений ст. 179 ЦПК і ним є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні рішення суду. Коло обставин, що на них сторони посилаються як на підстави своїх вимог і заперечень або на які вказують інші особи, може бути різноманітним, а предмет доказування по конкретній справі досить визначений. На нього вказує норма матеріального права, яку слід застосувати в кожному конкретному випадку.

Отже, предметом доказування є:

• обставини, які обґрунтовують вимоги позивача (підстава

позову);

• обставини, які обґрунтовують заперечення відповідача (підстава заперечення);

• інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

Правильне встановлення предмета доказування сприяє визначеності подальшого процесу доказування щодо виявлення, збору, дослідження та оцінки доказів, встановлення дійсних обставин справи та ухвалення законного та обґрунтованого рішення.

Загальновідомі факти - це факти, які відомі широкому колу осіб, у тому числі і суду. Загальна відомість фактів залежить від часу виникнення і поширеності інформації про них на певній території. Сторона, яка використовує загальновідомий факт, повинна про це зазначити. Загальновідомість того чи іншого факту може мати різні межі. Він може бути відомий у межах країни, окремої області, населеного пункту (об'єктивні межі загальновідомості певного юридичного факту). Окрім об'єктивних меж загальновідомість певного юридичного факту має і суб'єктивні межі: він повинен бути відомий не тільки певним особам, а й усьому складові суду, який розглядає справу. Саме суд вирішує, чи є факт загальновідомим і таким, що не підлягає доказуванню, про що постановляє ухвалу, що не підлягає оскарженню (п. 2 ст. 61 ЦПК).

Преюдиційність фактів ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а також їхні правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені рішенням суду факти та правовідносини. Обставини, що встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (п. 3 ст. 61 ЦПК). Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення мають преюдиційне значення тільки щодо двох питань: чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою (п. 4 ст. 61 ЦПК). Наявні в кримінальній справі чи справі про адміністративні правопорушення інші матеріали про факти, які складають предмет доказування у цивільній справі, підлягають дослідженню при розгляді судом спору про право цивільне, тому вони включаються в сферу доказової процесуальної діяльності у справі.

Не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно з законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції (презюмовані факти). Правовими презумпціями є закріплені законодавством припущення про наявність або відсутність юридичних фактів. Суть презюмованого факту полягає у тому, що сторона, на користь якої встановлено таку правову норму (презумпцію), не зобов'язана доводити відповідну обставину. Наприклад, особа, якій завдано шкоду малолітньою особою, не повинна доводити, що шкода має бути відшкодована відповідно до ст. 1178 ЦК батьками, усиновителями, опікунами чи закладом, який здійснював нагляд за такою особою. Однак останні, у свою чергу, можуть доводити наявність обставини, які стануть підставою для звільнення їх від відповідальності.

Визнані факти - це обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (п. 1 ст. 61 ЦПК). Суд також може вважати визнаний стороною факт встановленим і звільнити від його доказування (ст. 40 ЦПК). Від визнання факту слід відрізняти визнання позову, що призводить до припинення провадження у справі.

2) ЗБИРАННЯ ДОКАЗІВ здійснюється сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, самостійно, шляхом витребування доказів (ст. ст. 62, 137, 140, 141 ЦПК), а також за судовим дорученням (ст. 132 ЦПК). Суддя не може збирати докази, а лише вказати на їх відсутність.

3) ПОДАННЯ ДОКАЗІВ проводиться сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, шляхом їх передачі до суду.

Законом встановлено строк подання доказів. Відповідно до ст. 131 ЦПК сторони зобов'язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. Докази, подані з порушенням встановленого законом чи судом строку, можуть прийматися тільки якщо сторона доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин.

У випадках, коли особи, які беруть участь у справі, мають складнощі зі збором доказів, суд зобов'язаний витребувати такі докази. У заяві про витребування доказів зазначається: який доказ вимагається; підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої сторони; обставини, які може підтвердити цей доказ (ст. 137 ЦПК). Витребувані судом докази направляються до суду безпосередньо, однак суд може уповноважити відповідну особу, яка бере участь у справі, на одержання такого доказу та представлення його до суду. За невиконання вказівки суду про подання доказів винна особа може бути притягнута до відповідальності.

4) ДОСЛІДЖЕННЯ ДОКАЗІВ - це безпосереднє сприйняття та вивчення доказів (ст. 179 ЦПК). Воно провадиться в судовому засіданні з додержанням принципів усності та безпосередності у процесі судового розгляду справи. Дослідження здійснюється за допомогою передбачених законом засобів (п. 2 ст. 57 ЦПК). Значення цього етапу доказування полягає у тому, що рішення суду може ґрунтуватися тільки на тих доказах, які ним досліджувались.

5) ОЦІНКА ДОКАЗІВ - це визначення належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності та взаємного зв'язку доказів у їх сукупності. Оцінку доказів провадять тільки ті учасники цивільного процесу, які визнаються суб'єктами доказування. Оцінка осіб, які беруть участь у справі, є рекомендуючою, а оцінка суду — владною. Рекомендуюча оцінка доказів виявляється в процесуальних діях — поясненнях, доводах, міркуваннях і запереченнях осіб, які беруть участь у справі, і сприяє суду всебічно, повно, об'єктивно оцінити всі обставини справи в їх сукупності.

Судовій оцінці можуть підлягати лише ті докази, які безпосередньо були досліджені в судовому засіданні (ст. 179 ЦПК), з урахуванням належності фактичних даних і допустимості засобів доказування (ст.ст. 58, 59 ЦПК). Оцінка доказів судом є підставою для прийняття ним відповідного за змістом акта застосування права, який має обов'язковий, владний характер, втілений в мотивувальній частині рішення суду (ст. 215 ЦПК), — це завершальна оцінка суду.

Правильному визначенню складу всіх обставин предмета доказування у справі сприяє правило (принцип) належності доказів, закріплене в ст. 58 ЦПК. Із усіх поданих доказів суд повинен відбирати для подальшого дослідження і обґрунтування мотивів рішення тільки ті, які мають зв'язок з фактами, що необхідно встановити. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ст. 58 ЦПК). Головуючий спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи все, що не має істотного значення для її вирішення (ст. 160 ЦПК).

Питання належності доказів вирішуються судом при порушенні справи, на стадіях підготовки і судового розгляду. При прийнятті позовної заяви суддя перевіряє, чи викладені в ній обставини, що обґрунтовують вимоги позивача, і чи зазначені докази, що підтверджують позов (ст. 131 ЦПК).

Судовою практикою, що склалася, належність доказів зазвичай визначається судом під час розгляду справи у судовому засіданні. Визнавши доказ таким, що не стосується справи, суд просто залишає його без дослідження, тим самим звільняє себе від наступної його оцінки та виключає можливість посилання на нього у судовому рішенні.

За загальним правилом, будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть бути підтверджені лише допустимими засобами доказування, тобто встановленими в законі (ст. 59 ЦПК) відповідно до правила (принципу) їх допустимості. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими. Суд не вправі за своїм переконанням приймати доказ, який законом не допускається, і навпаки, відкидати як недопустимий доказ, можливість використання якого закон не забороняє.

Гарантією принципу допустимості засобів доказування є його законодавче забезпечення. Наприклад, ст. 51 ЦПК містить положення про те, які особи не підлягають допиту як свідки. Тобто, якщо буде порушене це правило, то отримані фактичні дані у справі не матимуть сили доказу.

Достовірність — це показник доброякісності джерела доказів, а також процесу їх формування. Після встановлення достовірності доказів суд визначає їх достатність, тобто вирішує питання про те, чи є можливість на основі зібраних по конкретній справі доказів зробити висновок про наявність фактів, які належать до предмета доказування. Достатність — це така кількість доказів, яка дозволяє вирішити справу, зробити певний висновок і ухвалити рішення. Достатність стосується завершального етапу доказування. Висновок про достатність — підсумок процесуального вивчення, аналізу і кваліфікації доказів, що проводиться суб'єктами доказування, в ході судового розгляду, підсумок, що завершує всю доказову діяльність.

Правила (принципи) здійснення оцінки доказів (ст. 212

ЦПК):

• докази оцінюються судом кожен окремо і всі у сукупності;

• докази оцінюються за внутрішнім переконанням суддів;

• внутрішнє переконання повинно ґрунтуватись на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому досліджені наявних у справі доказів;

• при оцінці доказів судді повинні керуватися законом;

• ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили, тобто докази мають оцінюватися за їх властивостями, і жоден з доказів не має переваги перед іншим.

 

 

15.3. Засоби доказування.

1) ПОЯСНЕННЯ СТОРІН, ТРЕТІХ ОСІБ ТА ЇХНІХ ПРЕДСТАВНИКІВ в процесі доказування можуть надавати найбільш повні і точні відомості про обставини справи, оскільки вони є суб'єктами або ж представниками суб'єктів спірних правовідносин, що розглядаються судом. З тих самих причин їх пояснення не завжди можуть мати об'єктивний характер. Давати пояснення є правом сторін, тому за відмову від нього до сторони чи третьої особи не можуть бути застосовані заходи відповідальності. Однак, якщо сторона, третя особи чи їхній представник дали згоду на допит їх як свідків, то вони повинні попереджатися про кримінальну відповідальність за давання завідомо неправдивих показань.

Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників мають суттєве значення як засіб доказування в цивільному процесі. Визнаючи за сторонами і третіми особами право давати пояснення, закон передбачає скасування рішення, якщо справу розглянуто у відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання (п. 3 ст. 338 ЦПК).

Особливість цього засобу доказування полягає в тому, що сторони є заінтересованими у вирішенні (результаті) справи, тому їх пояснення, показання, як правило, містять одночасно фактичні обставини по справі, пояснення цих фактів, їх оцінку.

Пояснення можуть бути двох видів: твердження та визнання. Твердження містять відомості про факти, які згідно з законом повинна доказувати сторона як суб'єкт доказування. Визнання - це таке пояснення, що містить відомості про факти, які згідно з законом повинна доказувати інша сторона.

В змісті пояснень сторін про обставини справи можуть бути визнання, тобто повідомлення, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які входять до предмета доказування іншої сторони. В юридичній літературі визнання фактів поділяється на судове і позасудове.

Такий поділ є неправильним, оскільки позасудове визнання відбувається поза процесуальними формами його одержання, а тому не є доказом. Воно є доказовим фактом, який мав місце поза цивільним процесом. Визнання в суді є одним з видів пояснень сторін, робиться в установленому цивільному процесуальному порядку і процесуальній формі, тому не вважається судовим визнанням, а визнанням в цивільному процесі. Підтвердження фактів, які входять в обов'язок доказування іншої сторони, за межами цивільного процесу не є визнанням, а тому поділ визнання на судове і позасудове не має підстав.

Слід відрізняти визнання фактів від визнання позову (ст. ст. 31, 174 ЦПК). Визнання факту можливе однією й другою стороною, визнання позову — лише відповідачем. А оскільки позов складається з предмета, підстав і змісту, а визнання можливе повне чи часткове, то кожний з елементів позову може бути об'єктом визнання.

Процесуальним наслідком визнаного в цивільному процесі однією із сторін факту встановленим є набуття фактом безспірного характеру і звільнення другої сторони від його доказування. При цьому на доказування визнаного в процесі факту не поширюються правила про допустимість засобів доказування (ст. 59 ЦПК), крім випадків, коли факт повинен бути підтверджений нотаріально посвідченим документом.

Пояснення сторін і третіх осіб підлягають перевірці й оцінці поряд з іншими доказами, одержаними від інших осіб та інших засобів доказування.

2) ПОКАЗАННЯ СВІДКІВ - це повідомлення про відомі їм обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини (ст. 63 ЦПК). Свідком є особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ст. 50 ЦПК).

Для правильного визначення свідка слід виходити з того, що свідок - як правило, незацікавлена особа, здатна за своїм фізичним і психічнім розвитком правильно сприймати, зберігати відомості про факти і давати про них правильні показання, які сприймала безпосередньо або якій стали відомі обставини (факти), що мають значення для справи.

Процесуальна правосуб'єктність свідка не залежить від наявності у нього дієздатності. Свідками можуть бути малолітні й неповнолітні, якщо не можна обійтися без притягнення їх до участі у процесі, але обов'язково враховується рівень їх розвитку і здатність правильно сприймати дійсність.

Притягнення свідка до участі в процесі можливе за ініціативою сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, і суду. Існують випадки, коли свідки не можуть надати інформацію про певні факти, оскільки, наприклад, законом передбачена таємниця банківських вкладів, здійснення слідчих і нотаріальних дій, лікарська таємниця, лоцманська таємниця тощо. За необхідності одержання певних даних, що перебувають під охороною закону, вони можуть бути витребувані від певних органів за ухвалою суду.

За завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність (ст. ст. 384, 385 КК), а за невиконання інших обов'язків - відповідальність, встановлену законом (п. п. 4, 5 ст. 50, ст. 91 ЦПК).

Відповідно до ст. 63 Конституції України та ст. 52 ЦПК особа не несе відповідальності за відмову давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Як випливає із роз'яснень Пленуму Верховного Суду України (п. 20 постанови від 1 листопада 1996 р. № 9 "Про застосування судами норм Конституції України при здійсненні правосуддя"), у випадку, коли під час судового засідання суддя не попередить про те, що ці особи мають право відмовитися від дачі показань, то слід визнати, що такі показання зазначених осіб одержані з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як засобів доказування. У разі ж, коли члени сім'ї чи близькі родичі сторін у справі погодилися давати показання, вони можуть нести відповідальність за завідомо неправдиві показання. Причому згадані особи зобов'язані повідомити суду причини відмови давати показання (п. 2 ст. 52 ЦПК).

Перед допитом свідка слід встановити його особу, вік, рід занять, відношення до даної справи і стосунки із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (п. 3 ст. 180 ЦПК), а лише потім під розписку попередити його про кримінальну відповідальність за дачу неправдивих показань і за відмову давати показання. Свідок перед допитом приводиться до присяги, текст якої він підписує. Присяга та розписка приєднуються до матеріалів справи.

Допит свідка розпочинається з пропозиції суду розповісти все, що йому особисто відомо у справі. Свідок дає показання у формі вільної розповіді. Далі йому задає запитання особа, за заявою якої викликано свідка, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Суд має право з'ясовувати суть відповіді на запитання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити запитання свідку після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі (ст. 180 ЦПК).

Свідкові під час допиту дозволяється користуватися записами лише в тому випадку, якщо його показання пов'язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам'яті. Ці записи подаються суду та особам, які беруть участь у справі, та можуть бути приєднані до справи ухвалою суду (ст. 181 ЦПК).

Допит малолітніх та неповнолітніх свідків має істотні особливості, що визначаються їх віком, розумовим розвитком та психологічним станом, що зумовлений ходом судового засідання. Допит малолітніх і, за розсудом суду, неповнолітніх свідків проводиться в присутності педагога або батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, якщо вони не заінтересовані у справі. Ці особи мають можливість з дозволу суду ставити свідкові запитання, а також висловлювати свою думку стосовно особи свідка. Свідкам, які не досягли шістнадцятирічного віку, головуючий роз'яснює обов'язок дати правдиві показання, не попереджує про відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання, і не приводить до присяги. У виняткових випадках, коли це необхідно для об'єктивного з'ясування обставин справи, на час допиту осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку, із зали судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі. Після повернення цієї особи до зали судового засідання головуючий повідомляє її про показання цього свідка і надає можливість поставити йому питання. Свідок, який не досяг шістнадцятирічного віку, після закінчення його допиту, видаляється із зали судового засідання, крім випадків, коли суд визнав необхідною присутність цього свідка в залі судового засідання (ст. 182 ЦПК).

Крім обов'язку дати показання, свідок наділений певними процесуальними правами. Він може давати показання рідною мовою, користуватися послугами перекладача (ст. 7 ЦПК), за ним зберігається його середній заробіток за місцем роботи. Свідкам, які не є робітниками або службовцями, за відрив їх від роботи чи звичайних занять виплачується винагорода у встановленому розмірі, а також оплачується вартість переїзду, добові та витрати з найму житла (ст. 86 ЦПК).

3) ПИСЬМОВИМИ ДОКАЗАМИ є будь-які документи, акти, довідки, листування службового чи особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Письмові докази підтверджують факти змістовним наповненням і, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу (ст. 64 ЦПК).

В науці письмові докази класифікують за певними критеріями. Залежно від суб'єктів, які склали письмові докази, їх

поділяють на офіційні і неофіційні. Офіційними є документи, акти, службове листування, яке виходить від державних і громадських органів, неофіційні письмові докази походять від громадян. Таке розмежування зумовлює неоднаковий порядок їх дослідження: щодо офіційних документів необхідно з'ясувати повноваження органів і службових осіб, які їх склали, дотримання передбаченого законом порядку складання документів і перевірити істинність викладених у них відомостей. Дослідження неофіційних документів допускає перевірку істинності відомостей, що вміщені в них, або виявлення їх автора. Неофіційні документи мають велике доказове значення для правильного вирішення спору тому, що вони можуть містити позасудове визнання певних фактів.

За формою письмові докази поділяються на прості та нотаріально посвідчені, що має значення для вирішення питання про допустимість засобів доказування у цивільних правочинах.

За засобами і характером формування - на оригінали та копії. Оригіналом є перший примірник документа, що має більшу вірогідність, оскільки відомості про факт закріплені у ньому безпосередньо особою, яка склала документ. При вирішенні справи повинні бути використані в першу чергу письмові документи в оригіналі.

Письмові докази подаються сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі (ст.ст. 60, 131 ЦПК), а також за їх клопотанням перед судом витребовуються від організацій та громадян (ст. 137 ЦПК) в оригіналі і копіях. При поданні копій письмових доказів суд може за необхідності вимагати подання оригіналу (ст. 138 ЦПК). Якщо подання письмових доказів до суду утруднено в зв'язку з їх численністю або тому, що тільки частина з них має значення для справи, суд може вимагати подання належно засвідчених витягів з них або оглянути їх на місці (ст. 140 ЦПК), про що складається протокол.

Письмові докази або протоколи їх огляду оголошуються в судовому засіданні та надаються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, можуть давати свої пояснення з приводу цих доказів або протоколу їх огляду, ставити з приводу зазначених доказів запитання свідкам, а також експертам, спеціалістам (ст. 185 ЦПК).

Законом встановлені особливості дослідження письмових доказів, які містять конфіденційну інформацію і підпадають під охоронювані законом таємниці особистих паперів та кореспонденції (наприклад, ст. 56 Конституції України). Тому відповідно до ст.ст. 303, 306 ЦК та ст. 186 ЦПК оголошення і дослідження змісту особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції фізичних осіб можливе у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб, які є власниками цих особистих паперів чи їх правонаступниками, осіб, між якими відбувалась кореспонденція. У разі подання заяви про те, що документ, доданий до справи або поданий до суду особою, яка бере участь у справі, для ознайомлення, викликає сумнів з приводу його достовірності або є фальшивим, особа, яка подала цей документ, може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів (ст. 185 ЦПК).

Для залучення судом належних до справи письмових доказів особа, яка заявляє клопотання про їх витребування від інших осіб, повинна згідно п. 2 ст. 137 ЦПК зазначити у заяві:

Якщо це не зашкодить розгляду справи, суд може повернути оригінали письмових доказів до набрання рішенням суду законної сили за клопотанням осіб, які їх подали. У справі залишається засвідчена суддею копія письмового доказу (ст. 138 ЦПК).

4) РЕЧОВИМИ ДОКАЗАМИ є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. До речових доказів закон також відносить магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи (ст. 65 ЦПК).

Речові докази в судовій практиці у цивільних справах використовуються обмежено і в основному виступають як предмети спору. Вони є доказами у справах, в яких оспорюється якість їх виготовлення за договором підряду, у справах про відшкодування завданої шкоди псуванням майна тощо. На відміну від письмових, речові докази суворо індивідуальні, незамінні.

Витребування речових доказів і вирішення питання про відповідальність за їх неподання провадиться у порядку, встановленому ст.ст. 137, 93 ЦПК. Вони можуть бути оглянуті також за їх місцем знаходження, за умови, якщо їх неможливо доставити в суд, судом, що розглядає справу (ст. 140 ЦПК), або іншим судом у порядку виконання доручення по збиранню доказів (ст. 132 ЦПК). Про проведення огляду повідомляються особи, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — свідки, експерти, спеціалісти. Про наслідки проведення огляду на місці і про зміст процесуальних дій, що виконувалися, складається протокол, який підписується всіма особами, які беруть участь в огляді, та негайно надсилається до суду, що розглядає справу. До протоколу додаються разом з описом всі складені або завірені під час огляду плани, креслення, знімки тощо (ст. 200 ЦПК). Речові докази зберігаються в справі або за окремим описом в камері схову речових доказів. Речі, що не можуть бути доставлені до суду, зберігаються за місцем їх знаходження; вони повинні бути докладно описані та опечатані, в разі потреби -проводиться відео- та фотозйомка. Суд вживає заходів до зберігання речей у незмінному стані.

Передбачений порядок не застосовується, якщо речовими доказами є продукти або інші речі, що швидко псуються. Вони негайно оглядаються судом з повідомленням про призначення огляду осіб, які беруть участь у справі (неявка цих осіб не перешкоджає подальшому їх огляду). Після огляду речові докази повертаються особам, від яких вони були одержані, або передаються підприємствам, організаціям, що можуть використати їх за призначенням. Такі підприємства, організації згодом повертають володільцеві предмети того ж роду і якості або їх вартість на час повернення. Факт передачі речей і прийняття їх до реалізації має бути зафіксований у письмовому документі, який зберігається в справі.

Досліджуються речові докази в судовому засіданні шляхом особистого огляду судом, з пред'явленням для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а за необхідності — також експертам і свідкам. Залучення свідків до участі в огляді речових доказів зумовлюється потребою встановлення належності їх до справи і достовірності обставин, що ними підтверджуються. Однак якщо для з'ясування змісту речового доказу необхідні спеціальні знання (неякісне виготовлення, псування тощо), суд може залучити до їх огляду експерта, спеціаліста. Особи, яким пред'явлені для ознайомлення речові докази, можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов'язані з оглядом, заявою, що її заносять до журналу судового засідання (ст. 187 ЦПК).

Дослідження та відтворення звукозапису, демонстрація відеозапису здійснюються відповідно до ст. 188 ЦПК і проводяться в судовому засіданні або в іншому приміщенні, спеціально підготовленому для цього, з відображенням у журналі судового засідання особливостей оголошуваних матеріалів і зазначенням часу демонстрації. Після цього суд заслуховує пояснення осіб, які беруть участь у справі. У разі необхідності відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису можуть бути повторені повністю або у певній частині. З метою з'ясування відомостей, що містяться у матеріалах звуко- і відеозапису, а також у разі надходження заяви про їх фальшивість суд може залучити спеціаліста або призначити експертизу. Під час відтворення звукозапису, демонстрації відеозапису, що мають приватний характер, а також під час їх дослідження застосовуються правила щодо оголошення і дослідження змісту особистого листування і телеграфних повідомлень.

5) Відповідно до ст. 66 ЦПК під ВИСНОВКОМ ЕКСПЕРТА слід розуміти докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у їх результаті висновки та обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені судом.

Експертиза здійснюється у визначеному процесуальному порядку з додержанням встановлених процесуальним законом правил і являє собою дослідження, виявлення і пізнання фактичних обставин, тобто науковий, дослідницький шлях до висновків про фактичні обставини у справі, наявність (відсутність) яких фіксується у висновках експертів. Підставою для проведення експертизи є необхідність застосування спеціальних знань у галузі науки, техніки чи ремесла. Під спеціальними знаннями, необхідними для призначення експертизи в цивільному процесі, розуміють такі, що перебувають за межами правових знань, загальновідомих уявлень, які випливають з досвіду людей, тобто якими володіє вузьке коло фахівців. На вирішення експертизи не повинні ставитись питання права.

Необхідність проведення експертизи визначається з огляду на матеріали конкретної справи, однак для певних випадків законом встановлено обов'язок суду призначити експертизу. Наприклад, відповідно до ст. 145 ЦПК експертиза повинна бути призначена, якщо заявлено відповідне клопотання обома сторонами спору, або хоча б однією у разі встановлення характеру та ступеня ушкодження здоров'я, психічного стану особи, віку особи, якщо про це немає відповідних документів і одержати їх неможливо.

В якості експерта може залучатися особа, яка відповідає вимогам, встановленим Законом України "Про судову експертизу", і внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів. Тобто, експертом є особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи, і дати висновок з питань, які виникають під час розгляду справи і стосуються сфери її спеціальних знань (ст. 55 ЦПК).

Для забезпечення об'єктивності оцінки експерта експертизу не може виконувати особа, щодо якої є підстави для її відводу, а також якщо:

• вона перебувала або перебуває у службовій або іншій залежності від осіб, які беруть участь у справі;

• з'ясування обставин, які мають значення для справи, виходить за межі сфери її спеціальних знань (ст. 22 ЦПК).

Особа, яку призначено експертом, зобов'язана з'явитися на виклик суду і дати правдивий письмовий висновок щодо поставлених запитань. Для цього експерт має право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у її розгляді судом, просити суд про надання додаткових матеріалів.

Згідно зі ст. 53 ЦПК експерт має право:

- знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмета дослідження;

- заявляти клопотання про подання йому додаткових матеріалів і зразків;

- викладати у висновку судової експертизи виявлені в ході її проведення факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були поставлені питання;

- бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосуються предмета і об'єктів дослідження;

- ставити питання особам, які беруть участь у справі, та

свідкам;

- користуватися іншими правами, встановленими Законом України "Про судову експертизу".

Експерт може відмовитися від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань, чи потребує залучення інших експертів (п. 6 ст. 53 ЦПК).

Експерт, який злісно ухиляється від явки до суду, або відмовляється без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків, або дасть завідомо неправдивий висновок, несе відповідальність.

Експертами можна призначати кількох осіб у разі проведення комісійної чи комплексної експертизи. Комісійна експертиза проводиться не менш як двома експертами одного напряму знань. Якщо за результатами проведених досліджень думки експертів збігаються, вони підписують єдиний висновок. Експерт, не згодний з висновком іншого експерта (експертів), дає окремий висновок з усіх питань або з питань, які викликали розбіжності (ст. 148 ЦПК). Комплексна експертиза проводиться не менш як двома експертами різних галузей знань або різних напрямів у межах однієї галузі знань. Загальний висновок роблять експерти, компетентні в оцінці отриманих результатів і формулюванні єдиного висновку або декількох залежно від того, чи є розбіжності між експертами (ст. 149 ЦПК).

Експертиза може бути призначена за заявою осіб, які беруть участь у справі на стадіях підготовки справи до розгляду і під час її судового розгляду. Експертиза призначається ухвалою суду, в якій згідно зі ст. 143 ЦПК зазначаються:

• підстави та строк для проведення експертизи;

• з яких питань потрібні висновки експертів;

• ім'я експерта або найменування експертної установи, експертам якої доручається проведення експертизи, об'єкти, які мають бути досліджені;

• перелік матеріалів (об'єкти експертного дослідження, предмети, документи, зразки для порівняльного дослідження і документи, що стосуються предмета експертизи, а також інші матеріали, які мають значення для її проведення, що передаються для дослідження);

• попередження про відповідальність експерта за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків.

При призначенні експертизи і визначенні кола питань, які належить поставити перед експертами, суддя або суд мають врахувати пропозиції сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. При визначенні об'єктів та матеріалів, що підлягають направленню на експертизу, суд вирішує питання щодо відібрання відповідних зразків. У разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд, зважаючи на те, хто із цих осіб ухиляється, а також яке значення має для них ця експертиза, може визнати факт, для з'ясування якого експертизу було призначено, або відмовити у його визнанні. Ст. 146 ЦПК уможливлює застосування заходів процесуального примусу до відповідача у разі його ухилення від проведення судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про визнання батьківства, материнства. Таким заходом є примусовий привід на проведення експертизи.

Суд може заслухати думку експерта щодо формулювання питання, яке потребує з'ясування, проінструктувати його про доручене завдання і, за його клопотанням, дати відповідні роз'яснення щодо сформульованих питань. Про вчинення цих дій повідомляються особи, які беруть участь у справі і які мають право брати участь у їх вчиненні (ст. 144 ЦПК).

Експертиза проводиться в суді або поза судом, якщо це потрібно з огляду на характер досліджень або якщо об'єкт досліджень неможливо доставити до суду. Експерт дає у письмовій формі свій мотивований висновок, який приєднується до справи. Суд має право за заявою осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи запропонувати експерту дати усне пояснення свого висновку, яке заноситься до журналу судового засідання.

У висновку експерта має бути зазначено:

- коли, де, ким (ім'я, освіта, спеціальність, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада експерта) проводилася експертиза;

- на якій підставі була проведена експертиза;

- хто був присутній при проведенні експертизи, питання, що були поставлені експертові;

- які матеріали використав експерт;

- докладний опис проведених досліджень;

- висновки, зроблені в результаті дослідження;

- обґрунтовані відповіді на поставлені судом запитання.

У висновку також обов'язково зазначається попередження, про відповідальність експерта за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків.

Письмовий висновок експерта оголошується в судовому засіданні. Для роз'яснення і доповнення висновку експерта йому можуть бути поставлені запитання. Першою ставить питання експертові особа, за заявою якої призначено експертизу, та її представник, потім інші особи, які беруть участь у справі. Якщо експертизу призначено за клопотанням обох сторін, першим ставить питання експертові позивач і його представник. Суд має право з'ясовувати суть відповіді експерта на запитання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити запитання експерту після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі. Викладені письмово і підписані експертом роз'яснення і доповнення висновку приєднуються до справи (ст. 189 ЦПК).

Висновок експерта не є обов'язковим для суду і оцінюється за загальними правилами, згідно з якими жодний не має наперед встановленої сили. Суд може не погодитися з висновком експерта і без призначення повторної експертизи вирішити справу на підставі інших доказів. Але незгода суду з висновком експерта повинна бути мотивована у судовому рішенні (ст. 60 ЦПК).

За необхідності може проводитись додаткова чи повторна експертиза. Додаткова експертиза призначається у випадку, якщо висновок експерта визнано неповним або неясним, а повторна — якщо визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи, чи його правильність викликає сумніви.

Законодавством передбачена участь у цивільному процесі спеціаліста як особи, що володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних засобів і може надавати консультації під час вчинення процесуальних дій з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок. Спеціаліст може бути залучений до участі у цивільному процесі за ухвалою суду для надання безпосередньої технічної допомоги (фотографування, складання схем, планів, креслень, відбір зразків для проведення експертизи тощо) під час вчинення процесуальних дій і його допомога технічного характеру не замінює висновку експерта.

Спеціаліст зобов'язаний з'явитися за викликом суду, відповідати на поставлені судом питання, давати усні консультації та письмові роз'яснення, звертати увагу суду на характерні обставини чи особливості доказів, у разі потреби надавати суду технічну допомогу (ст. 54 ЦПК).

 

 

15.4. Забезпечення доказів.

Належні докази по справі не завжди знаходяться у заінтересованих осіб, на яких покладений обов'язок із доказування певних обставин, а у їхніх процесуальних противників чи інших осіб, які не є учасниками процесу, і їх подання, якщо не вжити необхідних заходів, згодом стане утрудненим або неможливим, вони можуть зникнути або загинути. З метою запобігання таким наслідкам ЦПК передбачений інститут забезпечення доказів, тобто вжиття судом невідкладних заходів до закріплення у визначеному процесуальному порядку фактичних даних з метою використання їх як доказів при розгляді цивільних справ.

Забезпечення доказів - це їх процесуальна фіксація судом з метою використання їх в якості доказів, якщо згодом їх подання стане неможливим або утрудненім. Забезпечення доказів здійснюється судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі.

Підставою для забезпечення доказів є побоювання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, що вони будуть втрачені або їх подання стане неможливим. Відповідно до ст. 133 ЦПК способами забезпечення судом доказів є допит свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за місцем їх знаходження. Судом можуть також бути застосовані інші способи забезпечення доказів.

У заяві про забезпечення доказів має бути зазначено:

н

докази, які необхідно забезпечити

 

—►

обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами

 

обставини, які свідчать про те, що подання потрібних доказів може згодом стати неможливим або ускладненим

 

справа, для якої потрібні ці докази, або з якою метою потрібно їх забезпечити

 

Заява про забезпечення доказів може бути подана протягом усього періоду розгляду справи. Також суд за заявою заінтересованої особи може забезпечити докази до пред'явлення нею позову. У цьому випадку заявник повинен подати позовну заяву протягом десяти днів з дня постановлення ухвали про забезпечення доказів. У разі неподання позовної заяви в зазначений строк особа, яка подала заяву про забезпечення доказів, зобов'язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, заподіяні у зв'язку із забезпеченням доказів.

Заява про забезпечення доказів розглядається протягом п'яти днів судом, який розглядає справу, а якщо позов ще не пред'явлено, - місцевим загальним судом, у межах територіальної підсудності якого можуть бути вчинені процесуальні дії щодо забезпечення доказів, з повідомленням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. 135 ЦПК питання про забезпечення доказів вирішується ухвалою, яка може бути оскаржена. Оскарження ухвали про забезпечення доказів не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає розгляду справи. Якщо після вчинення процесуальних дій щодо забезпечення доказів позовну заяву подано до іншого суду, протоколи та інші матеріали щодо забезпечення доказів надсилаються до суду, який розглядає справу.

Контрольні питання:

1. Якою є роль доказів і доказування у цивільному процесі?

2. Визначте поняття і види доказів.

3. Доказування: поняття, ступені, предмет доказування, належність доказів і допустимість засобів доказування.

4. Якими є засоби доказування ? Охарактеризуйте кожен з них.

5. Який процесуальний порядок забезпечення доказів?

 

Модуль 2. Провадження у суді першої інстанції

 

Тема 16. Наказне провадження

 

16.1. Поняття та особливості наказного провадження

Наказне провадження є новим видом провадження, що досі не був притаманний українському цивільному процесу. Подібним до судового наказу раніше було винесення постанови суду про стягнення аліментів відповідно до ст. 83 КпШС у редакції Указу Президії Верховної Ради УРСР від 1 березня 1985 р.

Наказне провадження — це спрощений вид провадження у справах за вимогми, які мають очевидно достовірний характер. Його ще можна назвати непротокольним, оскільки хід провадження не фіксується у протоколах чи інших процесуальних документах (журналі судового засідання чи ін.).

Цей вид провадження не свідчить про відсутність спірних правовідносин між сторонами, а про те, що в силу очевидності права вимоги заявника виключають спір про наявність самого права. Справи наказного провадження виділені законом з огляду на вимогу процесуальної економії, тобто, деякі справи дозволено розглядати відмінним від загальної цивільної процесуальної форми шляхом.

Справи, які належать до наказного провадження, порядок їх розгляду, видачі та скасування судового наказу визначені ст.ст. 95­106 ЦПК.

 

 

які

ґрунтуються на правоч ині, вчиненому у письмовій формі

про стягнення нарахованої, але невиплаченої працівникові суми заробітної плати

про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника

(ст.96 ЦПК).

 

Цей перелік не є вичерпний і може бути розширений

законом.

Особами, які беруть участь у справі, у наказному провадженні є заявник та заінтересовані особи, а також їхні представники. Не виключається можливість участі у процесі органів та осіб, визначених ст. 45 ЦПК. Заявником виступає особа, що звертається до суду із заявою про видачу судового наказу і якій належить право вимоги, що є предметом судового вирішення, — стягувач. Заінтересованою є особа, з якої слід стягнути грошові кошти чи витребувати майно для погашення вимоги заявника, — боржник.

Вирішення справи у порядку наказного провадження відбувається у формі видачі судового наказу — судового рішення особливої форми, що відповідно до ст. 95 ЦПК є виконавчим документом і підлягає виконанню за правилами, встановленими законодавством про виконавче провадження.

Отже, наказне провадження — це вид провадження у цивільному судочинстві, за якого судом вирішується справа про стягнення з боржника на підставі судового наказу грошових коштів або витребування майна на користь особи, яка має право вимоги без проведення судового засідання.

 

 

16.2. Розгляд справи у порядку наказного провадження

Для видачі судового наказу до суду подається заява, зміст, форма та порядок подання якої визначені загальними правилами з доповненнями та винятками, обумовленими особливостями провадження. Заява, підписана заявником чи його представником, подається у письмовій формі з додаванням копій за числом боржників, а також з документами, що підтверджують вимоги заявника.

За змістом заява про видачу судового наказу згідно з ст. 98 ЦПК має містити:

• найменування суду, в який подається заява

• ім'я (найменування) заявника та боржника, а також ім'я (найменування) представника заявника, якщо заява подається представником, їхнє місце проживання або місцезнаходження

• вимоги заявника і обставини, на яких вони ґрунтуються

• вартість майна у разі його витребування

 

Заява оплачується судовим збором у розмірі 50% ставки, яка визначається з оспорюваної суми у разі звернення в суд з позовом у порядку позовного провадження.

 

Після отримання заяви про видачу судового наказу суд може винести одне із таких рішень:

відмовити у прийнятті заяви про видачу судового наказу

 

 

Повертається заява про видачу судового наказу у разі, якщо вона не відповідає вимогам щодо змісту та форми, порядку подання, оплати судового збору і заявник не усунув вказаних недоліків у строк, встановлений судом у порядку ст. 121 ЦПК. Така ухвала відповідно до ст. 101 ЦПК не перешкоджає повторному зверненню до суду із такою самою заявою.

Суддя відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового наказу, якщо вимога, що міститься у заяві, не належить до таких, за якими може бути видано судовий наказ. Підставою для відмови у прийнятті заяви є також наявність спору про право, який випливає із заяви та документів, поданих до суду, тобто, немає очевидності вимоги, пред'явленої до суду. Наприклад, є недоліки змісту чи форми вчиненого у письмовій формі правочину, за яким пред'являється вимога про видачу судового наказу.

Про відмову у прийнятті заяви суддя постановляє ухвалу (ст. 100 ЦПК), яка унеможливлює повторне звернення з такою самою заявою. У цьому випадку заінтересована особа не позбавлена права звернутися до суду за захистом своїх прав, свобод та інтересів у загальному порядку. Якщо у прийнятті заяви (видачі судового наказу) відмовлено, судовий збір не повертається і може зараховуватися у подальшому при поданні заяви у позовному провадженні (ст. 99 ЦПК).

У разі прийняття заяви суд відповідно до ст. 102 ЦПК у 3-денний строк видає судовий наказ.

 

 

16.3. Судовий наказ

Питання про видачу судового наказу не вирішується у судовому засіданні, при цьому не вимагається повідомлення чи виклик осіб, які беруть участь у справі, заслуховування пояснень стягувача та боржника.

Судовим наказом згідно із ст. 95 ЦПК є особлива форма судового рішення (постанови) про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги.

Вимоги щодо форми та змісту судового наказу викладені у ст. 103 ЦПК, однак, зважаючи на властивість судового наказу як виконавчого документа, при його складанні мають бути враховані положення ст. 19 Закону України "Про виконавче провадження".

Судовий наказ складається за підписом судді на спеціальному бланку, у двох примірниках, один з яких залишається у справі, а другий скріплюється печаткою суду і видається стягувачеві після набрання законної сили.

У судовому наказі зазначаються:

1) дата його видачі;

2) найменування суду, прізвище та ініціали судді, який

видав судовий наказ;

3) ім'я (найменування) стягувача і боржника, їх місце проживання або місцезнаходження;

4) посилання на закон, на підставі якого підлягають задоволенню заявлені вимоги;

5) сума грошових коштів, які підлягають стягненню, а також рахунок боржника (юридичної особи) в установі банку, з якого повинні бути стягнуті грошові кошти, якщо такий повідомлений заявником, яке майно присуджено та його вартість;

6) сума судових витрат, що сплачена заявником і піддягає стягненню на його користь з боржника.

Після складання судового наказу суд невідкладно надсилає його копію боржникові рекомендованим листом із повідомленням. Одночасно з копією судового наказу боржникові надсилають копію заяви стягувача з копіями доданих до неї документів та роз'ясненням його права подати заяву про скасування наказу (ст. 104 ЦПК).

Заява боржника про скасування судового наказу може містити заперечення проти вимог стягувача і має бути подана до суду, який видав судовий наказ, протягом десяти днів з дня отримання наказу.

Подана в установлений строк заява розглядається судом протягом п'яти днів з дня її надходження без судового розгляду і виклику сторін, про що постановляється ухвала, якою скасовується судовий наказ. Пропущений строк подання до суду заяви боржника може бути поновлений, якщо суд знайде для цього підстави, інакше така заява судом залишається без розгляду.

Відповідно до ст. 106 ЦПК в ухвалі про скасування судового наказу роз'яснюється, що заявлені стягувачем вимоги можуть бути розглянуті у позовному провадженні в загальному порядку. Копії ухвали надсилаються сторонам не пізніше трьох днів після її постановлення.

Судовий наказ, який не скасований судом, що його виніс, набирає законної сили за таких умов:

• протягом трьох днів після закінчення строку на подання заяви про скасування судового наказу не надійшла відповідна заява від боржника;

• наявні дані про отримання боржником копії судового наказу (ст. 105 ЦПК).

Після набрання судовим наказом законної сили він підлягає виконанню, в тому числі у примусовому порядку.

Контрольні питання:

1. Визначте поняття і характерні риси судового наказу.

2. Охарактеризуйте наказне провадження.

3. Назвіть та охарактеризуйте підстави необхідні для видачі судового наказу.

4. Якими мають бути форма і зміст заяви про видачу судового наказу?

5. Який порядок видачі судового наказу? Охарактеризуйте його форму і зміст.

6. Розкажіть про набрання судовим наказом законної сили, про його скасування.

 

 

Тема 17. Пред'явлення позову та відкриття провадження по

справі

 

17.1. Поняття, види та елементи позову.

Позовне провадження - це вид провадження у цивільному процесі, в якому розглядається спір про право цивільне, тобто спір, який виникає з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Наявність спору про право цивільне визначає і іншу характерну рису цього провадження: участь у ньому двох сторін -позивача та відповідача. Позовне є основним видом провадження, що притаманне цивільному процесу з давніх часів. Ще процесові за давнім римським правом був притаманний інститут позову та позовного провадження.

Значення позовного провадження зумовлюється і тим, що усі цивільні процесуальні норми, які визначають загальну частину цивільного процесуального права та зумовлюють розгляд справи за стадіями, поширюються саме на справи позовного провадження. Справи інших проваджень (наказного та окремого) розглядаються вже за загальними правилами позовного провадження з урахуванням винятків та доповнень, визначених спеціальними нормами про ці провадження (ст. ст. 97, 235 ЦПК).

Засобом захисту прав особи у позовному провадженні є ПОЗОВ - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, звернена через суд про захист порушеного, оспореного чи невизнаного права або інтересу, який здійснюється у певній, визначеній законом, процесуальній формі.

Зважаючи на те, що поняття "позов" та похідні від нього застосовуються цивільним процесуальним та матеріальними галузями права, у теорії сформувалося кілька поглядів з приводу поняття та суті позову. На думку одних, позов - це інститут цивільного процесуального права, інших — інститут матеріального права. Однак переважна більшість учених вказує на універсальність цього поняття, тобто поєднання матеріально-правового та процесуального аспектів.

 

Позов як складне явище має кілька елементів, до яких

Предмет позову - це його частина, яка містить матеріально-правову вимогу позивача до відповідача. У процесі розгляду справи по суті позивач має право змінити предмет позову (ст. 31 ЦПК), тобто, звернувшись до суду з однією з вимогою, у процесі розгляду справи замінити її іншою. Однак зміна предмета позову можлива лише протягом розгляду справи по суті і в межах спірних правовідносин. Інакше позивач має право пред'явити самостійний позов за загальними правилами.

Підстава позову - це частина позову, яка відображає обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК), і докази, що підтверджують позов (п. 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК).

Підстави позову, які підтверджують, що спірне право належить позивачу, а на відповідача покладені певні обов'язки, складають активну підставу. До їх складу входять також факти, які обґрунтовують належність доказів до справи, те що позивач і відповідач є суб'єктами прав та обов'язків спірних правовідносин.

Пасивну підставу позову становлять факти, з яких вбачається, що відповідач вчинив дії, спрямовані на заперечення права позивача або утвердження за собою права, яке йому не належить. Ці факти обґрунтовують необхідність подання позову та захисту прав чи інтересів позивача. Вони свідчать, що право позивача порушене, оспорене чи невизнане, є загроза його порушення чи необхідність у зміні існуючих між сторонами правовідносин.

Зміст позову - це частина позову, яка відображає звернену до суду вимогу про здійснення певних дій, пов'язаних із застосуванням конкретних способів захисту порушеного, оспореного чи невизнаного права.

Значення елементів позову полягає у тому, що за ними визначаються межі судового розгляду, адже суд відповідно до ст. 11 ЦПК розглядає цивільні справи в межах заявлених сторонами вимог, не можуть вийти за них суди апеляційної та касаційної інстанцій при перегляді судових рішень. Елементи позову також індивідуалізують його, допомагають встановити тотожність з іншими. Це має вирішальне значення при відкритті провадження у справі та розвитку процесу у спорі.

У вимозі до суду про порушення його діяльності на захист права визначається і спосіб бажаного захисту, як результат, на досягнення якого спрямовується така діяльність. За способом процесуального захисту, який відображається у змісті позову, вони класифікуються на позови: про присудження, про визнання, перетворювальні.

1) Позови про присудження спрямовані на поновлення порушеного права, усунення наслідків правопорушення; вимагається поновлення становища, що існувало до порушення права, та припинення дій, які їх порушують.

2) Позови про визнання спрямовані на усунення непорозумінь з приводу наявності та змісту правовідносин між сторонами. Суд своїм рішенням має внести ясність у питання про наявність чи відсутність прав та обов'язків.

3) Позови перетворювальні спрямовані на захист прав шляхом їх трансформування, тобто зміни чи припинення правовідносин, які існують між сторонами.

Предметом судового розгляду може бути один позов або кілька. Наприклад, заява позивача та третьої особи із самостійними вимогами щодо предмета спору розглядаються в одному провадженні. Тому закон передбачає можливість об'єднання та роз'єднання позовів.

Об'єднання позовів дозволяє в одному провадженні розглядати кілька матеріально-правових вимог. Це можуть бути вимоги одного позивача до одного відповідача, вимоги одного позивача до кількох відповідачів, кількох позивачів до одного відповідача. Об'єднання позовів сприяє економії процесуальних засобів і є способом усунення можливості ухвалення протилежних за змістом рішень.

Об'єднання позовів може мати місце як з ініціативи позивачів, якщо вони визначають свої вимоги (множинні чи до кількох відповідачів) у позовній заяві, так і з ініціативи суду, який постановляє ухвалу з цього питання.

При об'єднанні позовів кожна з вимог зберігає самостійне значення і всі вони піддягають вирішенню судом у спільному процесі, по кожній з них він повинен дати відповідь у своєму рішенні про задоволення позову чи про відмову у позові повністю або частково.

Критерієм для об'єднання позовів є його однорідність, під якою розуміють вимоги, які випливають з одних і тих самих правовідносин. Зв'язок однорідних вимог, необхідних для об'єднання, може бути обумовлений особливостями спірних матеріальних правовідносин. Такі вимоги можуть випливати як з одних цивільних правовідносин, так і з різних, але пов'язаних між собою.

Роз'єднання позовів застосовується тоді, коли в одному провадженні перебувають декілька позовів, якщо їх спільний розгляд ускладнює вирішення справи. Про роз'єднання постановляється ухвала, і ці матеріально-правові вимоги розглядаються у самостійних провадженнях.

 

 

17.2. Способи захисту відповідача від заявленого позову

Для захисту від заявленого позову відповідач наділений комплексом процесуальних прав. До загальних насамперед належать право подавати докази, брати участь у їх дослідженні, заявляти клопотання, подавати свої доводи та міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, оскаржувати судові рішення та інші права, закріплені у ст. 27 ЦПК. Однак відповідач також має і спеціальні процесуальні способи захисту:

Заперечення проти позову (ст.128 ЦПК)

Зустрічний позов (ст.123 ЦПК)

 

1) Заперечення проти позову - це письмові пояснення відповідача, які відхиляють або спростовують вимоги позивача, подані до суду після одержання ним копій ухвали про відкриття провадження у справі та позовної заяви. Причому вони можуть бути спрямовані на повне або часткове, постійне або тимчасове нівелювання матеріально-правової вимоги позивача. Ці пояснення можуть мати матеріально-правовий та процесуально-правовий характер.

Матеріально-правові заперечення спростовують суть позову, вони полягають у тому, що відповідач оспорює матеріально-правову вимогу і тому, безперечно, заперечує можливість виникнення процесу за нею.

Процесуально-правові заперечення обґрунтовують неправомірність виникнення або продовження процесу у справі в зв'язку з відсутністю передумов для звернення позивачем до суду або порушення порядку його реалізації.

2) Зустрічний позов - це матеріально-правова вимога первісного відповідача до первісного позивача, пред'явлена до суду для спільного розгляду із первісним позовом. За цією позовною вимогою первісний відповідач набуває процесуального статусу позивача, а первісний позивач — відповідача. Однак лише у цій справі, повного процесуального статусу позивача відповідач може набути тільки у разі, якщо первісний позивач відмовиться від заявленого ним позову і суд прийме таку відмову.

При зверненні до суду відповідача із зустрічним позовом він ставить перед собою подвійну мету: по-перше, захистити своє порушене, оспорене чи невизнане право, по-друге, він захищається проти вимог позивача.

Суд приймає зустрічний позов до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов'язані та спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, якщо вони випливають з одних правовідносин, або вимоги за позовами можуть зараховуватися, або задоволення зустрічного позову може виключити повністю чи частково задоволення первісного позову.

Право на пред'явлення зустрічного позову відповідно до ст. 123 ЦПК виникає з відкриттям провадження у справі і може бути реалізовано до або під час попереднього судового засідання. Поданий після цього зустрічний позов розглядається судом у самостійному провадженні в загальному порядку.

Після розгляду справи по суті в судовому засіданні суд ухвалює єдине рішення, в якому дає конкретну відповідь як на первісну вимогу позивача, так і на зустрічну вимогу відповідача.

 

 

17.3. Поняття та передумови відкриття провадження у справі

Відкриття провадження у справі як стадія цивільного процесу - це сукупність процесуальних дій суду та інших учасників процесу, спрямованих на визначення передумов, підстав та порядку реалізації права на звернення до суду за судовим захистом.

Відкриття провадження у справі пов'язується із наявністю права на позов, а також процесуальним порядком його реалізації. Право на позов є похідним поняттям від загального права на судовий захист, закріпленого та гарантованого ст. 55 Конституції України.

У теорії цивільного процесуального права в даному випадку застосовуються поняття "право на позов", "право на судовий захист", "право на звернення до суду". Кожне із цих понять має право на існування, причому у кожному конкретному випадку у них вкладається відповідний зміст.

Щодо права на позов, то у науці цивільного процесуального права думки науковців розійшлися. В одному випадку право на позов визначається як процесуальне поняття, у другому — зводиться до матеріального, а в третьому — матеріально-правові та процесуально-правові моменти судового захисту об'єднуються в єдине поняття права на позов. Інколи ще називають право на пред'явлення позову та право на задоволення позову.

Право на позов є єдиним поняттям, яке включає:

право на задоволення матеріально-правової вимоги позивача

право на пред'явлення позову і порушення справи

у суді

 

Право на задоволення позову стосується кінцевого результату діяльності суду із розгляду та вирішення справи. Тобто, в особи це право виникає ще в момент порушення права, однак підтвердити його, а в подальшому реалізувати, можна тільки після ухвалення рішення суду про задоволення позову. Підстави для підтвердження та реалізації цього права визначаються, як правило, нормами матеріального права.

Право на пред'явлення позову є засобом реалізації права на позов. Однак, виступаючи процесуальною формою права на позов, право на пред'явлення позову користується певною самостійністю. Важливою гарантією можливості отримати судовий захист є положення про те, що відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною (ст. З ЦПК, ст. 6 Закону України "Про судоустрій України").

Правом на пред'явлення позову наділені всі заінтересовані особи (ст. З ЦПК), в тому числі іноземні фізичні та юридичні особи та держави (ст. 410 ЦПК). Усі вони можуть звернутися до суду з позовом про захист суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу. В окремих визначених законом випадках до суду можуть звертатися органи та особи в інтересах інших осіб, державних чи суспільних інтересів (ст.ст. З, 45 ЦПК). Слід також зазначити, що право на звернення до суду за судовим захистом мають не тільки фізичні та юридичні особи, а й інші суб'єкти, які наділені цивільною процесуальною правосуб'єктністю.

Право на пред'явлення позову - це інститут цивільного процесуального права, який регулює підстави та порядок порушення судової діяльності із захисту прав та охоронюваних законом інтересів. Процесуальними наслідками реалізації права на пред'явлення позову є виникнення судової діяльності із здійснення правосуддя у цивільній справі та ухвалення рішення суду як результат цієї діяльності. Для цього інституту не має значення питання щодо характеру спірного рішення - про задоволення заяви або про відмову у ньому. Якщо в ході розгляду справи з'ясується, що особа, яка звертається до суду, не має на це права, то справа має бути закрита чи заява має бути залишена без розгляду.

В теорії цивільного процесуального права передумови права на пред'явлення позову поділяють на суб'єктивні та об'єктивні.

До суб'єктивних передумов належать процесуальна правоздатність позивача і відповідача, процесуальна заінтересованість особи.

Об'єктивні передумови права на звернення з позовом до суду можуть бути позитивні та негативні.

Передумови, наявність яких є необхідною для реалізації права на звернення до суду, називають позитивними: належність справи до цивільної юрисдикції суду; правовий характер вимоги позивача. Якщо цих передумов немає, процес не може бути порушений, оскільки позивач не має права на звернення до суду.

Негативними вважаються передумови, з відсутністю яких закон пов'язує можливість звернення з позовом. До них належать: відсутність рішення, що набрало законної сили, винесеного зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; відсутність ухвали суду, яка набрала законної сили, про прийняття відмови позивача від позову або про визнання мирової угоди сторін; відсутність у провадженні суду справи щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; відсутність укладеного між сторонами договору про передачу цього спору на вирішення третейського суду.

Усі ці передумови права на звернення до суду мають виключно процесуальний характер і не стосуються питань про наявність чи відсутність у позивача суб'єктивного матеріального права. У зв'язку з цим суддя не має права відмовити у відкритті провадження або повернути заяву з тих причин, що у позивача немає матеріального права, тобто права на задоволення позову, якщо дана категорія справ підлягає розгляду у суді.

 

Відсутність права на пред'явлення позову є підставою для відмови у відкритті провадження або повернення заяви, а якщо справа прийнята до провадження суду, — закриття провадження у справі чи залишення заяви без розгляду. Такі дії оформляються ухвалою.

Право на пред'явлення позову може бути реалізоване шляхом звернення до суду, до повноважень якого віднесено її розгляд та вирішення. У разі порушення вимоги про підсудність, суд повертає заяву та вказує, до якого суду слід звернутися позивачеві. Ця норма не обмежує права позивача, оскільки останній може звернутися до суду за належністю, де буде порушено цивільну справу і, відповідно, його права будуть захищені. Однак це положення цивільного процесуального закону може утруднити можливість отримання судового захисту, особливо в останні дні позовної давності чи іншого строку на звернення до суду.

Позивач має володіти повним обсягом цивільної процесуальної дієздатності (ст. 29 ЦПК). Якщо заява подана недієздатною особою, суд повертає її заявникові, а якщо недієздатність виявилася в ході розгляду справи — залишає таку заяву без розгляду. Це не перешкоджає зверненню до суду через законного представника такої особи чи іншу уповноважену особу.

Позов подається до суду у формі позовної заяви, яка відповідає предмету, підставі та змісту позову, а також вимогам щодо змісту, форми та документального супроводження, встановленим ст. 19 ЦПК та іншими нормативами актами законодавства, зокрема тими, що регулюють спірні матеріальні правовідносини.

Реквізити позовної заяви:

— найменування суду, до якого подається заява;

— ім'я (найменування) позивача і відповідача, а також ім'я представника позивача, якщо позовна заява подається представником, їх місце проживання або місцезнаходження, поштовий індекс, номери засобів зв'язку, якщо такі відомі;

— зміст позовних вимог;

— зазначення ціни позову щодо вимог майнового характеру;

— виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги;

— зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування (ч. 2 ст. 119 ЦПК).

Позовна заява підписується позивачем або його представником із зазначенням дати її подання. До неї додаються

документи відповідно до переліку, зазначеного у позовній заяві, а також ті, що підтверджують сплату судового збору та оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Якщо позовна заява подається представником позивача, до неї додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження.

Відповідно до ст. 120 ЦПК позовна заява та документи, що додаються до неї, мають бути подані до суду у копіях по кількості відповідачів та третіх осіб. Однак це правило не поширюється на позови, що виникають з трудових правовідносин, а також про відшкодування шкоди, завданої внаслідок злочину чи заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду.

Питання про прийняття заяви та відкриття провадження у справі вирішується суддею одноособове не пізніше десяти днів з дня надходження заяви до суду або закінчення строку, встановленого для усунення недоліків, про що постановлюється ухвала. Значення дії суду щодо відкриття провадження у справи надзвичайно важливе, оскільки саме з цього моменту настають матеріально-правові наслідки, що випливають із порушення цивільної справи. Ухвала про відкриття провадження у справі, як правило, не може бути об'єктом апеляційного оскарження, за винятком випадку, коли провадження у справі відкрито з порушенням правил про підсудність.

На стадії відкриття провадження у справі суд може постановити ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі, про повернення заяви чи залишення її без руху. При порушенні цивільної справи можуть також вчинятися дії щодо забезпечення позову, вирішуватися питання про об'єднання чи роз'єднання позовів.

Відмова у відкритті провадження у справі - це закріплене в ухвалі волевиявлення суду, яке полягає у відмові прийняти позовну заяву та порушити цивільний процес у справі на під ставах, визначених законом. СУД ВІДМОВЛЯЄ У ВІДКРИТТІ ПРОВАДЖЕННЯ, якщо:

1) заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства;

2) є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;

3) у провадженні цього чи іншого суду є справа за спором між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;

4) є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи в тому ж третейському суді виявився неможливим;

5) після смерті фізичної особи, а також у зв'язку з припиненням юридичної особи, які є однією із сторін у справі, спірні правовідносини не допускають правонаступництва (ч. 2 ст. 122 ЦПК).

Винесення такої ухвали унеможливлює повторне звернення до суду у цій самій справі (ст. 122 ЦПК), однак вона може бути оскаржена в апеляційному порядку.

Повернення позовної заяви - це закріплене в ухвалі волевиявлення суду щодо відмови прийняти позовну заяву з підстав, визначених законом, яке не перешкоджає повторному зверненню до суду за умови усунення тих перешкод, що стали підставою для повернення заяви.

Суд повертає заяву позивачеві, якщо:

• позивач до відкриття провадження у справі подав заяву про повернення йому позову

• заяву подано недієздатною особою

• заяву від імені позивача подано особою, яка не має повноважень на ведення справи

• справа не підсудна цьому суду на ведення справи

• подано заяву про розірвання шлюбу під час вагітності дружини або до досягнення дитиною одного року без дотримання вимог, встановлених СК (ст. 121 ЦПК).

 

Відповідно до ст. 219 ЦПК ухвала про повернення позовної заяви може бути об'єктом апеляційного оскарження.

Залишення заяви без руху - призупинення вчинення процесуальних дій щодо відкриття провадження у справі для надання позивачеві чи іншому заявникові можливості усунути недоліки у позовній заяві щодо змісту, форми чи порядку надання у строк, встановлений судом. Відповідно до ст. 121 ЦПК суддя, встановивши, що до суду подана позовна заява з вадами змісту, форми чи порядку подання, не оплачений судовий збір чи витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, постановляє ухвалу про залишення заяви без руху. Про це повідомляють позивача і надають йому строк для усунення недоліків. Така ухвала не може бути оскаржена в апеляційному порядку, оскільки не перешкоджає розвитку процесу у справі.

Якщо позивач у встановлений ухвалою строк усуне зазначені судом недоліки, то заява вважатиметься поданою у день її первісного подання до суду. Це правило встановлене для забезпечення доступності правосуддя, адже позивач може в силу юридичної необізнаності чи з інших підстав випустити той чи інший момент, який є обов'язковим щодо подання позовної заяви до суду.

Якщо ж позивач не усуне вказані судом недоліки, заява вважається неподаною і повертається позивачеві, що не перешкоджає повторному зверненню до суду у загальному порядку.

Пред'явлення позову до суду породжує: матеріально-правові та процесуально-правові наслідків.

Матеріально-правовими наслідками є:

- перерив позовної давності у випадку пред'явлення особою позову до одного з кількох боржників, а також якщо предметом позову є частина вимоги, право на яку має позивач (ст. 264 ЦК);

- момент присудження періодичних платежів (наприклад ст. 191 СК);

- момент, з якого незаконний добросовісний володілець зобов'язаний відшкодувати доходи, які отримали або повинні були отримати від речі, з приводу якої заявлений віндикаційний позов (ст. 390 ЦК). Окремими актами матеріального законодавства можуть визначатися й інші наслідки. Наприклад:

- у разі звернення до суду з позовом про захист сімейних прав припиняється виконання відповідного рішення органу опіки та піклування (п. З ст. 19 СК).

Процесуально-правовими наслідками є:

- вступ у цивільні процесуальні правовідносини.

Приміром, якщо судом винесена ухвала про відмову у прийнятті позовної заяви, то позивач або його представник наділяються правами щодо її оскарження. Якщо справа порушена і суд розпочинає провадження у ній, виникає ціла низка цивільних процесуальних правовідносин між сторонами та іншими особами. Позивач у цьому разі наділяється великим колом процесуальних прав та обов'язків, які забезпечують його участь у процесі.

Контрольні питання:

1. Розкажіть про позов як процесуальний засіб реалізації права на відкриття цивільної справи у суді.

2. Хто має право на пред'явлення позову?

3. Охарактеризуйте умови і процесуальний порядок реалізації такого права.

4. Який порядок прийняття позовної заяви суддею?

5. Назвіть правові наслідки відкриття цивільної справи у суді.

6. Як відбувається об'єднання і роз'єднання позовів?

7. Як здійснюються позивачем:

 

- зміни предмета або підстав позову;

- збільшення чи зменшення розміру позовних вимог;

- відмова від позову;

- визнання позову відповідачем;

- укладення сторонами мирової угоди.

8. Визначте підстави та порядок забезпечення позову?

 

 

Тема 18. Провадження у справі до судового розгляду.

 

18.1. Попереднє судове засідання.

Правове регулювання "Провадження у справі до судового розгляду " здійснено у главі 3 розділу III ЦПК України (ст. ст. 127­156 ЦПК України), норми якої визначають сукупність правовідносин і дій щодо їх реалізації, які виконуються судом і особами, які беруть участь у справі, з метою забезпечення своєчасного і правильного вирішення спору і сприяння повному і реальному захисту прав, свобод і охоронюваних законом інтересів фізичних і юридичних осіб, реалізації принципів законності, об'єктивної істини і публічності.

Процесуальною формою провадження і підготовки справи до судового розгляду є передбачене ЦПК України попереднє судове засідання (статті 129, 130). Воно проводиться з метою врегулювання спору до судового розгляду та забезпечення правильного та швидкого вирішення спору, є обов'язковим для кожної справи за окремим винятком, встановленим ЦПК України, і має бути призначено і проведено суддею за участю осіб, які беруть участь у справі. Про процесуальні дії, які необхідно вчинити до судового розгляду, суд постановляє ухвалу.

У попередньому судовому засіданні для врегулювання спору до судового розгляду суд з'ясовує:

- чи не бажають сторони передати справу на розгляд третейського суду;

- чи не відмовляється позивач від позову;

- чи визнає відповідач позов;

- чи не бажають сторони укласти мирову угоду.

У разі відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі.

При визнанні відповідачем позову за наявності законних підстав, суд постановляє рішення про задоволення позову. Якщо визнання позову суперечить закону чи порушує права інших осіб суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання позову і продовжує судовий розгляд (ст. 174 ЦПК України).

У разі укладення сторонами мирової угоди суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі. Якщо мирова угода суперечить закону чи порушує права інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд (ст. 175 ЦПК України).

При укладенні сторонами договору про передачу спору на вирішення третейського суду, суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду.

У випадках, коли спір не був врегульований у зазначеному порядку, суд відповідно до ч. 6 ст. 130 ЦПК України вчиняє такі дії:

1) уточнює позовні вимоги або заперечення проти позову. Для цього визначає характер спірних правовідносин сторін, зміст їх правових вимог і матеріальний закон, що їх регулює, і яким належить керуватися при розв'язанні спору. При з'ясуванні у позивача суті заявлених вимог суддя покликаний допомогти йому визначити предмет позовної вимоги (позову) і його підставу та зміст.

Необхідно також встановити правильність об'єднання ним позовних вимог і наявність у позивача пов'язаних між собою вимог до того самого або інших відповідачів з метою їх об'єднання чи роз'єднання (ст. 32 ЦПК України). Уточненню підлягають також заперечення відповідача як матеріально-правового, так і процесуально-правового характеру, що надає можливість залучення до справи належних і допустимих доказів і дослідження їх у судовому засіданні;

2) вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі. Підлягає встановленню належність сторін до справи - чи є позивач справді тією особою, якій належить право вимоги, а відповідач - особою, яка повинна відповідати за позовом. Вирішується питання про заміну належного відповідача, про участь у справі співвідповідача і третьої особи. З урахуванням характеру справи - про участь у справі законного представника та суб'єкта захисту прав інших осіб (статті 39, 45 ЦПК України);

3) визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню. Для цього підлягає визначенню предмет доказування:

 

- обставини, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги (підстава

позову); обставини, на яких відповідач обґрунтовує свої заперечення (підстава заперечення);

- інші обставини, які мають значення для правильного

вирішення справи. До таких обставин належать юридичні факти матеріально-правового характеру, які визначаються нормами цивільного, трудового, сімейного, інших галузей матеріального права, що регулюють спірні правовідносини сторін, їх виникнення, зміну, припинення. Підлягають встановленню також факти доказові, якими є ті з них, що тісно пов'язані з фактами матеріально-правового характеру і на підставі яких можна зробити висновок про їх наявність чи відсутність. Із сукупного складу юридичних фактів предмета доказування виділяються: ті з них, які визнаються сторонами, а також загальновідомі факти та преюдиціальні, що не потребують доказування (ст. 61 ЦПК України), та ті з них, які підлягають доказуванню;

4) з'ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, та встановлює строки їх подання. Відповідно до частин 2, 3 ст. 60 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, на доказування обставин, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір;

5) за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання у встановленому порядку:

а) про витребування доказів, коли щодо їх отримання є складнощі
(ст. 137 ЦПК України);

б) про виклик свідків (ст. 136);

в) про проведення експертизи (статті 143-150);

г) про залучення до участі у справі спеціаліста (ст. 54);

д) про залучення до участі у справі перекладача (ст. 55);

є) про залучення до участі у справі особи, яка надає правову допомогу (ст. 56);

ж) про судові доручення щодо збирання доказів (ст. 132);

6) у невідкладних випадках проводить огляд на місці, огляд письмових і речових доказів у порядку, встановленому статтями 140-142 ЦПК України;

7) за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про вжиття заходів забезпечення позову, які застосовуються відповідно до нормативно встановлених правил статтями 151-155 ЦПК України;

8) вчиняє інші дії, необхідні для підготовки справи до судового розгляду та забезпечення правильного і своєчасного вирішення справи. Зокрема, на заяву осіб, які беруть участь у справі, приймає заходи забезпечення доказів (статті 133-135 ЦПК України);

9) визначає час і місце судового розгляду.
Призначене до проведення попереднє судове засідання

може бути відкладено за заявою сторони чи сторін у разі неможливості явки їх до суду з причин, визнаних судом поважними. При неявці сторони у попереднє судове засідання без поважних причин або неповідомлення нею причин неявки призводить до того, що з'ясування обставин у справі проводиться на підставі тільки тих доказів, про подання яких було заявлено до або під час попереднього судового засідання. Прийняття інших доказів судом залежить від поважності причин їх неподання.

Попереднє судове засідання є обов'язковим для кожної справи і провадиться за правилами, встановленими ЦПК України для судового розгляду (глава 4 розділу III) з окремими винятками, передбаченими главою 3 розділу III ЦПК України.

При визнанні підготовки справи до судового розгляду закінченою, суддя постановляє ухвалу, в якій перераховуються всі підготовчі дії, які були ним проведені у цій стадії судочинства, і встановлюється дата розгляду справи, що має бути не пізніше п'ятнадцяти днів після закінчення дій щодо підготовки її до судового розгляду (ст. 156 ЦПК України).

 

 

18.2. Забезпечення позову.

Одним із недоліків судового способу захисту порушеного права є його фактична неоперативність, тобто, з огляду на вимогу дотримання цивільної процесуальної форми, розгляд справи може затягнутися, що спричинить негативні наслідки для особи, яка потерпіла від правопорушення, або навіть станеться так, що розгляд справи взагалі втратить будь-який сенс. Для запобігання такій ситуації існує інститут забезпечення позову, порядок застосування якого визначений ст. ст. 151-155 ЦПК.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОЗОВУ - це застосування судом заходів для створення можливості виконання у майбутньому рішення суду про присудження у випадках, якщо їх невжиття може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення.

Підставою для вирішення питання про забезпечення позову є заява осіб, які беруть участь у справі. Вона подається до суду, у провадженні якого перебуває справа, із зазначенням: причин, у зв'язку з якими потрібно забезпечити позов; виду забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності; інших відомостей, потрібних для забезпечення позову (ст. 151 ЦПК). Заходи забезпечення позову можуть бути вчинені на будь-якій стадії розгляду справи, та стосуватися усієї матеріально-правової вимоги чи її частини.

Питання про забезпечення позову вирішується ухвалою суду в день надходження заяви без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі. В ухвалі про забезпечення позову вказуються підстави застосування та заходи забезпечення, виконується вона негайно у порядку, встановленому законодавством про виконавче провадження.

Заходи забезпечення позову (ст. 152 ЦПК) визначаються на засадах розумності, співмірності та з врахуванням обставин конкретної справи. їх можна поділити на дві групи:

універсальні спеціальні. До універсальних заходів, які можуть застосовуватися у

 

	Накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб
	Заборона іншим особам здійснювати платежі або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов'язання
	Заборона вчиняти певні дії
	Встановлення обов' язку вчинити певні дії
	Передача речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам (судовий секвестр)

 

 

Спеціальними є заходи, які використовуються тільки в окремих справах:

Зупинення продажу описаного мана, якщо подано позов про право власності на це майно або про виключення його з опису

Зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку

 

У разі необхідності судом можуть бути застосовані інші види забезпечення позову.

Законодавством передбачена можливість скасування забезпечення позову, заміни одного способу забезпечення позову на інший, а також застосування кількох забезпечень за умови, що загальна їх сума не перевищує позовної.

Ухвали про забезпечення позову чи скасування забезпечення можуть бути оскаржені в апеляційному порядку. Подання скарги не зупиняє виконання ухвали про забезпечення позову і не перешкоджає подальшому розгляду справи, а на ухвалу про скасування заходу, що його вжито для забезпечення позову, або про заміну одного виду забезпечення позову іншим, — зупиняє виконання цієї ухвали (ст. 155 ЩІК).

Суд або суддя, допускаючи забезпечення позову, можуть вимагати від позивача забезпечення можливих для відповідача збитків шляхом внесення застави у розмірі, достатньому для того, щоб запобігти зловживанню забезпеченням позову (ч. 4 ст. 153 ЦПК). У разі відмови в позові, після набрання рішенням законної сили відповідач може стягнути з позивача збитки, завдані йому забезпеченням позову, а якщо застосовувалась застава, то з неї у першу чергу здійснюється відшкодування таких збитків (ст. 155 ЦПК). Предмет застави повертається позивачеві, якщо ухвалено рішення про задоволення позову або укладено мирову угоду між сторонами, а також тоді, коли позов про відшкодування збитків не подано відповідачем протягом двох місяців (ч. 3 ст. 155 ЦПК).

Відповідач може захистити свої інтереси від застосування до нього заходів забезпечення позову. У разі, якщо позов має грошову оцінку, відповідач згідно зі ст. 155 ЦПК може з дозволу суду або судді замість допущеного забезпечення внести на депозитний рахунок суду суму, зазначену у позовній заяві.

Якщо в позові буде відмовлено, провадження у справі закрито або заяву залишено без розгляду, вжиті заходи із забезпечення позову зберігаються до набрання судовим рішенням законної сили. Проте суд може водночас з ухваленням судового рішення або після цього постановити ухвалу про скасування заходів забезпечення позову (ст. 155 ЦПК).

У разі необхідності запобігання порушенню права інтелектуальної власності позов може бути забезпечений до подання позовної заяви.

Заява про забезпечення до позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її подання. У разі обґрунтованої вимоги заявника, це питання розглядається лише за його участю без повідомлення особи, щодо якої просять вжити заходи забезпечення позову. В ухвалі суду про забезпечення позову обов'язково вказується строк, впродовж якого заявник повинен подати відповідну позовну заяву: десять днів з дня постановлення ухвали про забезпечення позову. Якщо позов не подано, то заходи забезпечення позову скасовуються.

Контрольні питання:

1. Які основні процесуальні дії вчиняються судом і учасниками процесу під час провадження у справі до судового розгляду?

2. У чому полягає мета і завдання цього провадження?

3. Процесуальний порядок провадження у справі до судового розгляду?

4. Особливості проведення попереднього судового засідання.

5. За допомогою яких процесуальних засобів відповідач може захистити свої інтереси в цивільному процесі?

6. Що таке «заперечення проти позову» і який порядок їх подання до суду?

7. Що таке «зустрічний позов» і які особливості його пред' явлення?

 

 

Тема 19. Судовий розгляд цивільних справ у суді першої інстанції. Фіксування цивільного процесу.

 

19.1. Поняття, значення та порядок судового розгляду цивільної справи

Покладений на суди обов'язок із захисту суб'єктивних прав, свобод та законних інтересів суб'єктів права виконується перш за все у ході судового розгляду цивільної справи.

СУДОВИЙ РОЗГЛЯД - стадія цивільного процесу, яка являє собою сукупність процесуальних дій суду та інших учасників процесу, спрямовану на розгляд та вирішення цивільно-правового спору по суті.

Значення судового розгляду визначається змістом діяльності суду відповідної інстанції і виконуваних ним функцій на цій стадії процесу, адже в ході судового розгляду на основі всебічного та повного дослідження доказів, наданих сторонами, встановлюються фактичні обставини справи та приймається рішення по суті.

Законодавець визначив, що "розгляд судом цивільної справи відбувається в судовому засіданні " (ст. 158 ЦПК), з чого виникає закономірне запитання: як співвідносяться поняття "судове засідання ", "розгляд справи " та "судовий розгляд "? Аналіз чинного законодавства (зокрема гл. 4 розд. III ЦПК) дозволяє зробити висновок, що розгляд та вирішення цивільної справи є змістом стадії судового розгляду, а судове засідання - процесуальною формою.

Цивільне процесуальне законодавство закріплює чіткий порядок розгляду та вирішення цивільних справ, який:

1. Визначає послідовність вчинення та зміст процесуальних дій суду та інших учасників процесу;

2. Окреслює гарантії захисту процесуальних прав та виконання процесуальних обов' язків останніх;

3. Відображає дію більшості принципів цивільного процесуального права (диспозитивності, змагальності, безпосередності, усності та ін.).

 

Цивільні справи розглядаються та вирішуються судом першої інстанції протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на роботі, про стягнення аліментів - впродовж одного місяця. У виняткових випадках за клопотанням сторони та з урахуванням особливостей розгляду справи, суд ухвалою може подовжити розгляд справи, але не більше, ніж на один місяць (ст. 157 ЦПК).

Законом закріплено особливі правила відкриття судового засідання та його проведення, звернення учасників процесу до судді (суддів), постановлення та оголошення судових рішень, які спрямовані на забезпечення виконання завдань цивільного судочинства. Наприклад, при вході судді (суддів) в зал судового засідання всі присутні в залі повинні встати, особи, які беруть участь у справі; свідки, перекладачі, експерти, спеціалісти дають пояснення (свідчення) стоячи, звертаючись до судді словами "Ваша честь".

19.2. Зміни у позовному спорі.

У процесі розгляду та вирішення справи сторони наділяються широкими процесуальними правами і можуть вільно ними розпоряджатися.

Позивач протягом усього розгляду справи має право змінити по суті підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть укласти мирову угоду (ст. 31 ЦПК). Такі дії сторін є проявом принципу диспозитивності цивільного судочинства.

ЗМІНА ПРЕДМЕТА ТА ПІДСТАВИ ПОЗОВУ є важливим правом позивача, оскільки дозволяє оперативно змінювати конструкцію позовного спору (вимогу до позивача та суду) у зв'язку, наприклад, зі збором доказів, дослідженням обставин справи, очевидністю неправильного визначення матеріально-правової вимоги та обставин, які її обґрунтовують, тощо. Обмеження щодо зміни предмета та підстави позову законом не встановлені, однак ці зміни не повинні виходити за межі матеріально-правової вимоги. Інакше особа позбавляється права на звернення до суду у загальному порядку.

ЗБІЛЬШЕННЯ ЧИ ЗМЕНШЕННЯ ОБСЯГУ ПОЗОВНИХ ВИМОГ також дозволяє керувати процесом у справі, зважаючи на ті ж причини. Причому особливістю такої розпорядчої дії є те, що у разі збільшення обсягу позовних вимог повинні бути дотримані зміст та форма такого звернення до суду, а також оплата судового збору, обчисленого на підставі збільшеного обсягу позовних вимог. У випадку зменшення обсягу позовних вимог, надміру сплачений судовий збір не повертається, оскільки наявна часткова відмова від позову, тобто особа у певній частині відмовляється від судового захисту заявленої вимоги.

ВІДМОВА ВІД ПОЗОВУ - це одностороннє усне або письмове волевиявлення позивача в суді, спрямоване на відмову від судового захисту своєї вимоги. Така дія може бути вчинена протягом всього провадження у справі (ст. ст. 174, 306, 334, 372 ЦПК). Будучи проявом принципу диспозитивності, така дія позивача здійснюється під контролем суду. Останній відмовляє у прийнятті відмови позивача від позову, якщо така розпорядча дія суперечить закону, інтересам інших осіб чи з інших причин не може бути прийнята судом. Також не приймається відмова від позову, якщо вона вчинена представником всупереч інтересам позивача.

Прийняття судом відмови позивача від позову тягне за собою закриття провадження у справі і виключає можливість у майбутньому звернення до суду з таким самим позовом. Тому наслідки вчинення такої дії позивачем повинні бути роз'яснені судом.

Відмову від позову слід відрізняти від відмови від поданої заяви чи скарги. Наприклад, повернення заяви за клопотанням позивача до відкриття провадження у справі не перешкоджає повторному зверненню до суду. У порядку, встановленому ст. 109 СК, подружжя, яке подало спільну заяву про розірвання шлюбу, може її відкликати до ухвалення рішення у справі. Особи, які подали апеляційну чи касаційну скаргу, також можуть від неї відмовитися (ст.ст. 300, 330 ЦПК), що тягне за собою закриття відповідно апеляційного чи касаційного провадження. Але така дія не свідчить про відмову від позову (судового захисту), оскільки має не матеріально-правовий, а процесуальний характер.

ВИЗНАННЯ ПОЗОВУ ВІДПОВІДАЧЕМ - одностороннє усне або письмове волевиявлення відповідача, спрямоване на припинення спору з позивачем (ст. 174 ЦПК). Суд може вважати позов визнаним, якщо у нього не виникає сумніву в тому, що визнання відповідає дійсним обставинам справи, не порушує чиїхось прав та законних інтересів і не зроблене під впливом протиправної поведінки щодо нього інших осіб або з метою приховати інші обставини, необхідні для вирішення справи.

Правом визначення позову відповідач наділений протягом усього часу розгляду справи в суді першої інстанції. У разі визнання позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про його задоволення. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суперечить інтересам відповідача (якщо визнання позову вчинено представником), суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд справи.

МИРОВА УГОДА - це укладена між сторонами та визнана судом домовленість (договір) про припинення спору між сторонами шляхом взаємних поступок, яка стосується їхніх прав, обов'язків та предмета позову (ст. 175 ЦПК). Сторони можуть укласти мирову угоду протягом усього часу провадження у справі (ст.ст. 306, 334 ЦПК), в тому числі у процесі виконання рішення суду (ст. 372 ЦПК).

Сторони, які уклали мирову угоду, у спільній заяві повідомляють про це суд, а той роз'яснює наслідки вчинення такої дії. На підставі цієї заяви суд вирішує питання про закриття провадження у справі.

Закриваючи провадження у справі, суд за клопотанням сторін може постановити ухвалу про визнання мирової угоди. Якщо така угода суперечить закону, порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, вчинена представником сторони поза межами своїх повноважень чи всупереч інтересам особи, яку він представляє, суд відмовляє у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд. Ухвала про визнання мирової угоди може бути оскаржена в апеляційному порядку.

Визнана судом мирова угода є підставою для виконання, тому ухвала про її визнання повинна відповідати вимогам ст. 19 Закону України "Про виконавче провадження".

 

 

19.3. Судове засідання як процесуальна форма розгляду та вирішення цивільної справи.

Розгляд справи здійснюється у судовому засіданні в призначений день та час у спеціально обладнаному для цього приміщенні суду - залі судових засідань. Керує ходом судового засідання та спрямовує судовий розгляд головуючий (ст. 160 ЦПК). Він забезпечує додержання послідовності і порядку вчинення процесуальних дій, здійснення учасниками цивільного процесу їх процесуальних прав і виконання ними обов'язків, а також повне, всебічне та об'єктивне з'ясування обставин справи. Тому головуючий наділений повноваженнями вживати необхідних заходів для підтримання в судовому засіданні належного порядку, розглядати клопотання та інші звернення.

У разі виникнення заперечень у будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, а також свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів щодо дій головуючого, ці заперечення заносяться до журналу судового засідання, і про їх прийняття чи відхилення суд постановляє ухвалу.

Процесуальні дії, які проводяться на стадії судового розгляду, не є невпорядкованими, вони утворюють чотири послідовні частини (етапи), кожна з яких має своє значення, зміст та призначена для вирішення певного кола питань:

1) підготовча частина (ст. ст. 163-172 ЦПК);

2) розгляд справи по суті (ст. ст. 173-192, 194 ЦПК);

3) судові дебати (ст. ст. 193 ЦПК);

4) ухвалення рішення суду (ст. ст. 195-196 ЦПК).

ПІДГОТОВЧА ЧАСТИНА (ст. ст. 163-172 ЦПК) має попередньо-перевірочний характер і полягає в тому, що процесуальні дії суду та інших учасників процесу спрямовуються головним чином на визначення можливості розгляду справи по суті в конкретному судовому засіданні. Послідовність вчинення процесуальних дій на підготовчому етапі судового засідання визначається ст.ст. 163-172 ЦПК.

У підготовчій частині вирішуються питання:

• чи може справа розглядатися цим складом суду;

• чи можливе засідання за наявної присутності учасників процесу, за наявного обсягу доказів;

• про відводи (якщо такі заявлено) тощо.

Підготовча частина починається з відкриття судового засідання головуючим та оголошення, яка справа розглядатиметься. Після цього суд вирішує питання про явку осіб: секретар судового засідання доповідає, хто з'явився, чи вручені повістки особам, що не з'явилися, та які є відомості про причини нез'явлення останніх.

Заслухавши секретаря, суд встановлює особу тих, хто з'явився. У кожної з осіб з'ясовується прізвище, ім'я, по батькові, рік народження, місце проживання та роботи. Порядок встановлення особи залежить від суб'єкта та обставин справи.

Якщо у справі бере участь перекладач, йому роз'яснюють його права, обов'язки та під розписку попереджають про кримінальну відповідальність за завідомо неправильний переклад і за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків. Крім того, перекладача приводять до присяги, текст якої він підписує, разом з розпискою приєднується до справи.

Наступною процесуальною дією є видалення свідків із зали судового засідання у відведені для цього приміщення. При цьому судовий розпорядник повинен вжити заходів, щоб свідки, які допитані судом, не спілкувалися з тими, яких суд ще не допитав.

У цій же частині головуючий оголошує склад суду, прізвища експерта, перекладача, спеціаліста, секретаря судового засідання та роз'яснює учасникам справи їх процесуальні права та обов'язки (зокрема, право заявляти клопотання перед судом та відводи), про що зазначається в журналі судового засідання. У першу чергу розглядаються заяви про відводи, після чого головуючий з'ясовує, чи є в учасників процесу клопотання в зв'язку з розглядом справи. Якщо заяви та клопотання заявляються, суд, заслухавши думку осіб, які беруть участь у справі, вирішує їх. За результатами розгляду заяв та клопотань постановлюється ухвала, при цьому відмова у задоволенні клопотання не перешкоджає у подальшому заявляти таке саме клопотання чи заяву.

Суд також вирішує питання про наслідки неявки в судове засідання сторін, інших осіб, які беруть участь у справі (ст. 169 ЦПК), в тому числі про відкладення розгляду справи.

РОЗГЛЯД СПРАВИ ПО СУТІ (ст. ст. 173-192, 194 ЦПК) розпочинається доповіддю головуючого про обставини справи, в якій зазначаються: назва справи, позивач, відповідач, суть та предмет спору, зміст заявлених вимог та обставини, що на них сторони посилаються як на їх обґрунтування; про визнання сторонами певних обставин під час попереднього судового засідання (якщо таке мало місце). Якщо справа розглядалася і її розгляд було відкладено, головуючий називає причини цього та повідомляє, чи їх усунено. Якщо справа була вирішена по суті, але рішення було скасовано, а матеріали надійшли на новий розгляд від суду апеляційної чи касаційної інстанції з відповідними вказівками, про це також повинно бути зазначено.

Метою даної доповіді є доведення змісту справи до учасників процесу та всіх присутніх у залі судового засідання осіб, що надає їм можливість стежити за рухом процесу (особливо це важливо для сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, якщо вони з тих чи інших причин були відсутні на попередньому судовому засіданні).

Після доповіді головуючий з'ясовує: чи підтримує позивач свої вимоги, чи визнає відповідач вимоги позивача та чи не бажають сторони укласти мирову угоду або звернутися для вирішення спору до третейського суду. У разі надходження таких клопотань, суд повинен дати на них відповідь (постановити відповідну ухвалу чи навіть ухвалити рішення по справі).

Далі суд заслуховує пояснення осіб, які беруть участь у

справі. Законодавче визначено таку послідовність їх виступів: спочатку заслуховуються позивач та третя особа, яка бере участь на його стороні, потім відповідач та третя особа, яка бере участь на його стороні. Особи, які звернулися до суду за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб, дають пояснення першими.

Якщо у справі беруть участь представники, їхні пояснення заслуховуються після пояснень сторони, третьої особи, яку вони представляють. Відповідно до ст. 175 ЦПК пояснення можуть давати тільки представники, якщо про це є відповідне клопотання сторони чи третьої особи.

Пояснення дають у довільній формі. Закон не регламентує послідовність викладу обставин, на які посилаються особи як на обґрунтування своїх вимог, та не обмежує час виступу. Проте, якщо особи, що дають пояснення, висловлюються нечітко або з їх слів не можна дійти висновку про те, визнають вони обставини чи заперечують проти них, суд може зажадати від цих осіб конкретної відповіді - "так" чи "ні".

Якщо у справі є письмові пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, головуючий оголошує зміст цих пояснень. Наприклад, якщо справу розглядають за відсутності відповідача, головуючий доповідає про позицію останнього щодо заявлених вимог, викладену в письмових поясненнях.

Додатковою гарантією захисту прав та законних інтересів учасників цивільного процесу є правило ст. 178 ЦПК, що уможливлює відмову від визнання обставин, яке було заявлене в попередньому судовому засіданні. Скажімо, якщо сторона визнала певні обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або в результаті зловмисної домовленості її представника з іншою стороною, і доведе це, вона може відмовитись від такого визнання. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу.

Після заслуховування пояснень осіб, які беруть участь у справі, головуючий визначає порядок допиту свідків та дослідження інших доказів у справі.

Допит свідків регламентовано ст.ст. 180-184 ЦПК. Кожен свідок допитується в судовому засіданні окремо та після допиту залишається в залі судового засідання до закінчення розгляду справи, якщо суд не дозволить йому піти раніше. Свідки, які ще не дали показань, не можуть перебувати в залі судового засідання під час розгляду справи.

Перед допитом головуючий встановлює особу свідка, його вік, рід занять, місце проживання і стосунки зі сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, роз'яснює його права та з'ясовує, чи не відмовляється він на законних підставах від давання показань. Відмову від давання показань суд приймає шляхом постановлення ухвали. Якщо перешкод для допиту свідка не встановлено, головуючий під розписку попереджає свідка про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання і відмову від давання показань та приводить його до присяги, текст якої свідок підписує, а присяга та розписка приєднуються до справи. Після цього головуючий пропонує свідкові розповісти все, що йому особисто відомо у справі.

За загальним правилом, свідків допитують усно, за винятком випадків, коли показання пов'язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам'яті. В такому випадку, даючи показання, свідок може користуватися записами, які потім подаються судові та особам, які беруть участь у справі, і можуть бути приєднані до справи за ухвалою суду. В разі відкладення розгляду справи оголошуються показання свідків, зібрані за судовими дорученнями у порядку забезпечення доказів під час допиту їх за місцем проживання, або показання, дані ними у судовому засіданні, в якому було ухвалено скасоване рішення і якщо участь цих свідків у новому судовому засіданні є неможливою.

Свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє.

Свідкові можуть бути поставлені запитання в такому порядку: першою - особа, за заявою якої викликано свідка, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Суд ставить запитання свідкові після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі, проте закон наділяє його правом в будь-який момент допиту з'ясовувати суть відповіді свідка на запитання осіб, які беруть участь у справі. Запитання свідкам можуть ставити і під час дослідження інших доказів. Якщо запитання, поставлені свідку, за змістом ображають честь, гідність особи, є навідними або не стосуються предмета розгляду, головуючий має право знімати їх за заявою осіб, які беруть участь у справі.

На виконання положень ст. 63 Конституції України у ст. 50 ЦПК закріплено право свідка відмовитися давати показання, якщо відомі йому відомості стосуються його особисто, членів його сім'ї чи близьких родичів. Таку відмову від давання показань суд приймає шляхом постановлення ухвали (ст. 180 ЦПК).

Свідок може бути допитаний повторно в тому самому або наступному засіданні за його заявою або заявою сторін чи інших осіб, які беруть участь у справі, чи з ініціативи суду. Свідки також можуть бути допитані одночасно (очна ставка) для з'ясування причин розбіжностей у показаннях.

Особливий порядок передбачений для допиту малолітніх та неповнолітніх свідків (ст. 182 ЦПК): малолітні, а за розсудом суду й неповнолітні, свідки допитуються у присутності педагога або батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, які не заінтересовані у справі. Такі особи з дозволу суду можуть ставити свідкові запитання, а також висловлювати свою думку щодо особи свідка, змісту його показань.

Свідок, який не досяг шістнадцятирічного віку, не попереджається про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання, він не приводиться до присяги, а після закінчення допиту видаляється із зали судового засідання, крім випадків, коли суд визнав необхідною його присутність. Задля об'єктивного з'ясування обставин справи у виняткових випадках на час допиту осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку, із зали судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі. Після повернення цієї особи до зали судового засідання головуючий повідомляє її про показання свідка і надає можливість поставити йому запитання.

Зважаючи на те, що пояснення сторін не визнаються законом засобом доказування, відповідно до ст. 184 ЦПК, якщо сторона, третя особа, їхні представники заявлять, що факти, які мають значення для справи, їм відомі особисто, вони за їх згодою можуть бути допитані як свідки, в тому числі із попередженням їх про кримінальну відповідальність за давання завідомо неправдивих показань та ін.

Дослідження письмових доказів (ст. 185 ЩІК), в т. ч. отриманих в порядку їх забезпечення, огляду на місці або за судовими дорученнями, полягає в їх оголошенні в судовому засіданні та наданні для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а за необхідності — також експертам, спеціалістам та свідкам. Особи, які беруть участь у справі, можуть давати свої пояснення з приводу вищевказаних доказів або протоколу їх огляду. Щодо досліджуваних доказів їм, а також свідкам, експертам, спеціалістам можуть ставитися запитання.

З метою захисту державної або іншої таємниці, яка охороняється законом, ЦПК встановлює спеціальні правила дослідження особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції, яка містить таку таємницю. Ці документи можуть оголошуватись у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб, визначених ст. 306 ЦК (особи, яка їх направила, та адресата). Це саме правило застосовується при дослідженні звуко- і відеозаписів приватного характеру (ст. 186 ЦПК).

Відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису проводяться в залі судового засідання або в іншому, спеціально підготовленому для цього приміщенні, з відображенням у журналі судового засідання особливостей оголошуваних матеріалів і зазначенням часу демонстрації. Після цього суд заслуховує пояснення осіб, які беруть участь у справі. У разі потреби відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису можуть бути повторені повністю або у певній частині.

З метою з'ясування відомостей, що містяться у матеріалах звуко- і відеозапису (наприклад, якщо зображення нечітке або носій пошкоджено тощо), а також у зв'язку з надходженням заяви про їх фальшивість суд може залучити спеціаліста або призначити експертизу.

Дослідження речових доказів проводиться шляхом їх огляду в залі судового засідання або іншим способом. За правилами ст. 187 ЦПК після огляду такі докази пред'являють для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — також експертам, спеціалістам і свідкам, які, своєю чергою, можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов'язані з оглядом, про що зазначається в журналі судового засідання.

Якщо речові докази досліджувались не в судовому засіданні, а, наприклад, за місцем їх знаходження, протоколи огляду оголошуються в судовому засіданні, і особи, які беруть участь у справі, можуть дати щодо них свої пояснення. Крім того, вони можуть ставити запитання з приводу речових доказів свідкам, а також експертам, спеціалістам, які їх оглядали.

Дослідження висновку експерта регулюється ст. 189 ЦПК. Поданий експертом письмовий висновок оголошується в судовому засіданні. Для роз'яснення і доповнення висновку експертові можуть бути поставлені запитання. Першою, як і при допиті свідків, запитання експертові ставить особа, за заявою якої призначено експертизу, та її представник, потім інші особи, а після — суд. Якщо експертизу призначено за клопотанням обох сторін, першими ставлять запитання експертові позивач і його представник. Суд також має право з'ясовувати суть відповідей експерта на запитання осіб, які беруть участь у справі.

Під час дослідження доказів є можливою участь спеціаліста, який може надавати усні консультації або письмові роз'яснення (висновки), з приводу яких йому також можуть бути поставлені запитання по суті.

Після з'ясування всіх обставин справи та перевірки їх доказами головуючий з'ясовує у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, чи не бажають вони дати додаткові пояснення, які можуть доповнити матеріали справи.

Вислухавши додаткові пояснення і вирішивши заявлені при цьому клопотання, або за відсутності таких, суд постановляє ухвалу про закінчення з'ясування обставин справи та перевірки їх доказами і переходить до наступної частини судового засідання — судових дебатів.

СУДОВІ ДЕБАТИ (ст. ст. 193 ЦПК) - це частина судового засідання, в якій особи, які беруть участь у справі, у промовах підбивають підсумки своїх пояснень, дають оцінку дослідженим доказам, наводять власну точку зору щодо того, яким повинен бути результат розгляду та вирішення справи.

Ст. 193 ЦПК закріплює чіткий порядок та послідовність виступів учасників процесу у дебатах. Першим надається слово сторонам та їх представникам. Треті особи без самостійних вимог виступають у судових дебатах після особи, на боці якої вони беруть участь. Якщо в справі бере участь третя особа, яка заявила самостійні вимоги на предмет спору, то вона та її представник виступають у судових дебатах після сторін. Осо би, які беруть участь у справі, можуть відмовитись від участі в судових дебатах або доручити своїм представникам висловити їх позицію.

Якщо справа порушена органами або особами, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, вони виступають у судових дебатах першими. Після них -особи, в інтересах яких відкрито провадження у справі.

Промови виголошуються у довільній формі та не обмежені часом, проте головуючий може зупинити промовця, якщо останній виходить за межі справи або повторюється. У своїх промовах особи можуть посилатися лише на ті обставини і докази, які були досліджені в судовому засіданні.

З дозволу суду промовці можуть обмінюватися репліками. Реплікою є коротка відповідь, заперечення, зауваження, які висловлюються учасниками судових дебатів в зв'язку зі сказаним у промовах. Відповідно до ст. 193 ЦПК право останньої репліки завжди належить відповідачеві та його представникові.

Інколи в ході судових дебатів виникає необхідність дослідження нових обставин, що мають значення для справи, або дослідження нових доказів. Оскільки у цій частині судового засідання вони досліджуватися не можуть, суд постановляє ухвалу про повернення до з'ясування обставин у справі. Після закінчення з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами судові дебати проводяться в загальному порядку.

Судові дебати закінчуються виходом суду до нарадчої кімнати для ухвалення рішення.

УХВАЛЕННЯ РІШЕННЯ СУДУ (ст. ст. 195-196 ЦПК) відбувається тільки в спеціально обладнаному для цього приміщенні - нарадчій кімнаті, куди має доступ тільки суддя (судді), який розглядав справу. Суд виходить до нарадчої кімнати негайно після закінчення судового розгляду, попередньо назвавши орієнтовний час, коли рішення буде оголошено.

Відповідно до ст. 214 ЦПК у нарадчій кімнаті при ухваленні рішення суд вирішує такі питання:

• чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення сторін, та якими доказами вони підтверджуються;

• чи є інші фактичні дані (наприклад, пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

• які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;

• яка правова норма підлягає застосуванню до правовідносин, що були предметом судового дослідження;

• як повинна бути вирішена відповідна справа (задовольняти повністю або частково позовні вимоги чи ні тощо);

• як розподілити судові витрати між сторонами;

• чи є підстави допустити негайне виконання судового

рішення;

• чи є підстави для скасування заходів забезпечення

позову;

• інші питання, обумовлені особливостями конкретної цивільної справи.

Очевидно, що найбільш прийнятною є безперервна нарада суддів у нарадчій кімнаті. Проте не виключаються випадки, коли для ухвалення законного та обґрунтованого рішення у справі не вистачатиме відомостей про певні її обставини. Тут закон передбачає можливість суду з'ясувати будь-яку обставину справи шляхом повторного допиту свідків або вчинення іншої процесуальної дії. В такому разі суд, не ухвалюючи рішення, відповідно до ст. 195 ЦПК постановляє ухвалу про поновлення судового розгляду, який проводитиметься виключно в межах з'ясування обставин, що потребують додаткової перевірки.

Головуючий не має жодних переваг при ухваленні рішення, й усі питання вирішуються шляхом голосування більшістю голосів, причому жоден із суддів не має права утримуватися від голосування. Суддя, не згодний з ухваленим рішенням, зобов'язаний його підписати, однак має право письмово викласти свою окрему думку.

Окрема думка - це викладена у письмовій формі позиція одного з суддів, яка не збігається з позицією більшості складу суду щодо того, яке рішення повинно бути ухвалено в конкретній справі. Цей документ не проголошується в судовому засіданні, але приєднується до справи і відповідно до ст. 19 ЦПК є відкритим для ознайомлення. Проте в науці цивільного процесуального права існує точка зору, що ознайомлення з окремою думкою судді дає повне уявлення про суперечності в позиціях суддів при прийнятті рішення, і, відповідно, розкриває таємницю нарадчої кімнати. У зв'язку з цим висловлюються пропозиції обмежити доступ до окремої думки.

Після прийняття та підписання рішення оголошується в судовому засіданні. У разі відкладення складання мотивувальної частини рішення у судовому засіданні проголошується вступна та резолютивна його частини, причому повідомляється, коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитися з повним рішенням суду.

Одночасно з оголошенням рішення головуючий роз'яснює його зміст, строки та порядок його оскарження особам, які беруть участь у справі.

 

 

19.4. Ускладнення у ході судового розгляду цивільних справ.

У ході розгляду та вирішення конкретної цивільної справи нерідко виникають обставини, які ускладнюють або унеможливлюють її подальший розгляд - ускладнення у ході судового розгляду цивільних справ. Цивільне процесуальне законодавство розрізняє дві основні форми ускладнення цивільного судочинства, які, своєю чергою, поділено ще на кілька:

 

провадження у справі;

рішення суду по справі.

 

Між собою ці форми відрізняються підставами, строками та наслідками.

1. ТИМЧАСОВЕ ПРИПИНЕННЯ ПРОВАДЖЕННЯ у

справі полягає у тому, що процес у справі може продовжуватися після усунення перешкод, які стали підставою для припинення провадження і може мати форми: перерви в судовому засіданні, відкладення розгляду справи або зупинення провадження у справі.

Перерва в судовому засіданні - це відстрочка продовження судового засідання на відносно короткий час у зв'язку з необхідністю відпочинку суду та учасників процесу в нічний час, обідню перерву, святкові та вихідні дні, а також: для вирішення окремих

процесуальних питань.

Наприклад, перерва може бути оголошена у зв'язку з необхідністю подання нових доказів (ст. 191 ЦПК) або у разі заміни перекладача (ст. 92 ЦПК) тощо. Тривалість перерви визначається відповідно до обставин, що її зумовили. Оголошуючи перерву, суд

зазначає, коли буде продовжено слухання справи, про що

постановляє відповідну ухвалу.

Відкладення розгляду справи - це перенесення розгляду справи в зв'язку з неможливістю його проведення на відносно тривалий час із призначенням конкретної дати його проведення.

Розгляд справи відкладається до усунення обставин, що його зумовило. ЦПК чітко не визначає перелік підстав відкладення розгляду справи, проте аналіз його положень дозволяє стверджувати, всі підстави умовно можна поділити на два види:

обов'язкові, за наявності яких суд зобов'язаний відкласти розгляд справи (зокрема, у випадках, передбачених ч.1 ст.169, ч.3 ст.224, ч.1 ст.305 ЦПК).

факультативні, за яких питання про необхідність розгляду справи віднесено на розсуд суду (ч.8 ст.130, ч.2 ст.169, ст. 170, ст.191 ЦПК).

У разі відкладення розгляду справи суд повинен допитати свідків, які з'явилися. Тільки у виняткових випадках за ухвалою суду свідки не допитуються і викликаються знову.

На відміну від перерви, відкладення передбачає розгляд справи спочатку. Питання про відкладення розгляду справи вирішується судом шляхом постановлення відповідної ухвали, яка повинна містити відомості про підстави відкладення та час і місце наступного судового засідання. Ухвали про оголошення перерви в судовому засіданні та про відкладення розгляду справи оскарженню не підлягають.

Зупинення провадження в справі - перенесення розгляду справи на невизначений строк у зв 'язку з наявністю чітко визначених законом обставин, що унеможливлюють його проведення. Зупинення провадження у справі поділяється залежно від підстав на обов'язкове та необов'язкове (факультативне).

Обов 'язкове зупинення провадження в справі виникає з підстав передбачених ст. 201 ЦПК:

• смерть або оголошення померлою фізичної особи, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво;

 

• злиття, приєднання, поділу, перетворення юридичної

особи,

яка була стороною у справі;

• перебування позивача або відповідача у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан;

• неможливість розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства;

• призначення або заміна законного представника сторони чи третьої особи у випадках, коли після відкриття провадження у справі сторона чи третя особа визнана недієздатною або обмежена судом у цивільній дієздатності, або виявлено, що законний представник таких осіб не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом.

Факультативне зупинення провадження в справі здійснюється судом за заявою особи, яка бере участь у справі, або з власної ініціативи у випадках, встановлених ст. 202 ЦПК:

• перебування сторони на строковій військовій або альтернативній (невійськовій) службі не за місцем проживання;

• захворювання сторони, підтверджене медичною довідкою, що виключає можливість явки до суду протягом тривалого часу;

• перебування сторони у тривалому службовому відрядженні;

• розшук відповідача в разі неможливості розгляду справи за його відсутності;

• призначення судом експертизи.

У перших трьох випадках, якщо відсутня сторона веде справу через свого представника, суд не зупиняє провадження у справі.

Про зупинення провадження у справі суд постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена в апеляційному порядку.

Провадження у справі відновлюється після усунення обставин, що викликали його зупинення, за заявою особи, яка бере участь у справі, або з ініціативи суду, про що постановлюється відповідна ухвала. З дня постановлення цієї ухвали продовжується і перебіг процесуальних строків.

2. Існують дві форми ЗАКІНЧЕННЯ ПРОВАДЖЕННЯ БЕЗ УХВАЛЕННЯ РІШЕННЯ СУДУ ПО СПРАВІ: закриття провадження в цивільній справі та залишення заяви без розгляду.

Закриття провадження в цивільній справі - форма закінчення розгляду цивільної справи без ухвалення рішення суду, наслідком якого є неможливість повторного звернення до суду з тотожним позовом. Воно може відбуватися за наявності підстав, які свідчать, що процес виник неправомірно або таким є його продовження (наприклад, якщо у заявника немає права на звернення до суду).

Підстави для закриття провадження вичерпно визначені в ст. 205 ЦПК, їх можна поділити на дві групи. До першої належать обставини, які свідчать про відсутність у заявника права на пред'явлення позову:

• справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства;

• набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;

• є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або повернув е справу на новий розгляд до третейського суду, який ухвалив рішення, але розгляд справи у тому самому третейському суді виявився неможливим.

Як правило, такі обставини існують вже на момент порушення справи, проте виявляються судом лише під час розгляду.

До другої групи належать обставини, що виникають після порушення провадження у справі та свідчать про усунення спору або неможливість подальшого провадження в справі:

• позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом;

• позивач та відповідач уклали мирову угоду і вона визнана

судом;

в померла фізична особа, яка була однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва;

• ліквідовано юридичну особу, яка була однією із сторін у справі.

Закриття провадження у справі можливе під час попереднього судового засідання, при вчиненні інших дій щодо підготовки справи до судового розгляду, а також безпосередньо в ході судового розгляду цивільної справи.

Основним наслідком закриття провадження у справі є неможливість повторного звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Винятком з цього правила є положення ч. З ст. 206 ЦПК, яка передбачає, що наявність ухвали про закриття провадження у зв'язку з прийняттям відмови позивача від позову не позбавляє відповідача в цій справі права на звернення до суду за вирішенням цього спору.

Залишення заяви без розгляду - форма закінчення розгляду цивільної справи без ухвалення рішення суду, за якої заінтересована особа не позбавляється права повторно звернутися до суду з тотожним позовом. Підстави залишення заяви без розгляду обумовлені недотриманням заявником умов реалізації права на звернення до суду, а також діями, спрямованими на відмову від продовження судового розгляду цивільної справи. Підстави залишення заяви без розгляду передбачено ст. 207 ЦПК, їх можна умовно поділити на дві групи.

Обставини, які свідчать про недотримання заявником передумов права на пред 'явлення позову:

• заяву подано особою, яка не має цивільної процесуальної дієздатності;

• заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи;

• спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав розглядається в іншому суді;

• провадження у справі відкрито за заявою, поданою з порушенням вимог щодо змісту, форми та подання позовної заяви, не було сплачено судовий збір чи не було оплачено витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи і позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк.

Обставини, які виникають після порушення провадження в справі та свідчать про ліквідацію спору або неможливість подальшого провадження у справі:

• належним чином повідомлений позивач повторно не з'явився в судове засідання без поважних причин або повторно не повідомив про причини нез'явлення, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності;

• позивач подав заяву про залишення позову без розгляду;

• між сторонами укладено договір про передачу спору на вирішення до третейського суду і від відповідача надійшло заперечення проти вирішення спору в суді до початку з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами;

• особа, в інтересах якої у встановлених законом випадках відкрито провадження у справі за заявою іншої особи, не підтримує заявлених вимог і від неї надійшла відповідна заява;

• позивач до закінчення розгляду справи покинув судове засідання і не подав до суду заяви про розгляд справи за його відсутності.

Про закриття провадження в справі та про залишення заяви без розгляду суд постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена в апеляційному порядку.

 

 

19.5. Фіксування цивільного процесу.

Хід розгляду конкретної цивільної справи фіксується технічними засобами та відображається в журналі судового засідання. Фіксування судового засідання здійснюється за допомогою звукозаписувального технічного засобу секретарем судового засідання або за розпорядженням головуючого іншим працівником апарату суду. Зроблений судом технічний запис є офіційним записом судового засідання.

Закон передбачає можливість ПОВНОГО АБО
ЧАСТКОВОГОВІДТВОРЕННЯ, РОЗДРУКУВАННЯ,

КОПІЮВАННЯ ТЕХНІЧНОГО ЗАПИСУ СУДОВОГО ЗАСІДАННЯ (ст. 197 ЦПК):

1. відтворення технічного запису - це демонстрація його змісту;

2. роздрукування - переведення інформації з носія (касет, дискет тощо), на який здійснювався технічний запис судового засідання, в друкований вигляд;

3. копіювання - дублювання інформації з носія (касет, дискет тощо), на який здійснювався технічний запис судового засідання, на інший носій інформації.

На відміну від відтворення та копіювання, що здійснюються безкоштовно, за роздрукування передбачена плата, розмір якої визначається Кабінетом Міністрів України.

Водночас із проведенням фіксування технічними засобами секретар веде журнал судового засідання. Носій інформації, на який записано судове засідання (касета, дискета тощо), є додатком до журналу судового засідання І після закінчення судового засідання приєднується до матеріалів справи.

ЖУРНАЛ СУДОВОГО ЗАСІДАННЯ (ст. 198 ЦПК) - це

основний процесуальний документ, який засвідчує здійснення учасниками цивільного процесу певних процесуальних дій у ході судового засідання. У ньому не тільки послідовно відображається хід судового розгляду та процесуальні дії, що були вчинено суб'єктами цивільного процесу, а й за його допомогою забезпечується можливість отримання інформації про дотримання судом норм цивільного процесуального законодавства у разі перегляду цивільної справи. Тому вбачається, що записи в журналі мають відображатися відповідно до послідовності вчинення процесуальних дій в ході судового розгляду: пояснення сторін та третіх осіб, їх представників, показання свідків, експертів, роз'яснення спеціалістів.

Для забезпечення правдивості викладу в журналі особи, які беруть участь у справі, наділені правом ознайомлюватися із технічним записом судового засідання, журналом судового засідання та протягом семи днів з дня проголошення рішення у справі подати до суду письмові зауваження щодо неповноти або неправильності запису. Такі зауваження розглядаються головуючим протягом п'яти днів з дня їх подання і за результатами розгляду постановлюється відповідна ухвала.

Для фіксування окремих процесуальних дій, які вчиняються поза судовим засіданням, складають ПРОТОКОЛ - процесуальний документ, в якому зазначається порядок та результат вчинення відповідної процесуальної дії. Він оформлюється не пізніше наступного дня після вчинення такої дії та приєднується до

справи (ст. 197 ЦПК).

Контрольні питання:

1. В які строки суд повинен розглянути цивільну справу?

2. Права та обов'язки головуючого у судовому засіданні.

3. Права та обов'язки осіб, які беруть участь у справі та осіб, присутніх у залі судового засідання.

4. Наслідки неявки в судове засідання особи, яка бере участь у справі, свідка, експерта, спеціаліста, перекладача.

5. Назвіть порядок і правові наслідки відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем, укладення мирової угоди сторін.

6. Який існує порядок дослідження доказів в судовому засіданні:

- допиту свідків;

- допиту сторін, третіх осіб, їх представників як свідків;

- дослідження письмових доказів;

- дослідження речових доказів;

- дослідження висновку експерта;

- консультації та роз' яснення спеціаліста?

 

7. Назвіть порядок закінчення з' ясування обставин та перевірки їх доказами.

8. В яких випадках суд, після закінчення з' ясування обставин та перевірки їх доказами, має право повернутися до з' ясування обставин у справі?

9. Назвіть порядок проведення судових дебатів.

10. Який існує порядок і строк для подання до суду письмових зауважень щодо технічного запису судового засідання, журналу судового засідання з приводу неповноти або неправильності їх запису?

11. Назвіть підстави, з приводу яких суд зобов' язаний зупинити провадження у справі.

12. Назвіть підстави, з приводу яких суд має право зупинити провадження у справі.

13. На який строк судом може бути зупинено провадження у справі?

14. Назвіть підстави, з приводу яких суд закриває провадження у справі.

15. Які існують правові наслідки закриття провадження у справі?

16. Назвіть підстави, з приводу яких суд залишає заяву без розгляду.

17. Які існують правові наслідки залишення заяви без розгляду?

 

Тема 20. Судові рішення

 

 

20.1. Поняття, суть та види судових рішень.

 

Суд при розгляді та вирішенні цивільних справ може постановляти різні процесуальні акти, серед них

1. Суди апеляційної та касаційної інстанцій виносять рішення та ухвали.

2. Суд, який переглядає справу за нововиявленими та винятковими обставинами - ухвали.

Значення судових рішень (постанов) полягає в тому, що вони закріплюють владні волевиявлення суду щодо усіх питань розгляду та вирішення цивільної справи у суді.

Отже, у порядку цивільного судочинства суди ухвалюють рішення, постановляють ухвали та видають судові накази.

Рішення суду - це судові рішення (постанови), якими завершується судовий розгляд і вирішується справа по суті.

Ухвалами суду вирішуються усі питання руху цивільної справи, які не пов'язані із вирішенням справи по суті. Вони можуть стосуватися порушення справи та підготовки її до розгляду, забезпечення доказового матеріалу, ходу процесу. Ухвалами оформлюють відповіді суду на заявлені клопотання та заяви і т. ін.

Судовий наказ - нова форма судового рішення, що ухвалюється у справах наказного провадження про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна.

 

 

20.2. Рішення суду.

Прийняттям рішення завершується стадія судового розгляду.

РІШЕННЯ - це процесуальний акт суду, який підсумовує діяльність суду першої інстанції з розгляду та вирішення справи по суті, у якому відбивається уся проведена судом діяльність із дослідження та оцінки доказів, встановлення юридичних фактів, а також із застосування норм права до конкретних правовідносин та їх суб'єктів.

Рішенням суду від імені держави усувається спір між сторонами чи вирішується питання про захист прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб, держав них та громадських інтересів. У рішенні дається оцінка спірної вимоги чи правовідносин та діям заінтересованих осіб.

Значення рішення суду зумовлюється тим, що відповідно до ст. 124 Конституції України, ст. 11 Закону України "Про судоустрій України" та ст. 209 ЦПК воно ухвалюється іменем

України і підлягає виконанню як за колом осіб, так і в просторі (є обов'язковим до виконання усіма органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об'єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України).

КЛАСИФІКАЦІЯ РІШЕНЬ СУДУ: 1) Залежно від способу захисту права та правових наслідків, які вони викликають:

т рішення

рішення про присудження

про визнання

конститутивні рішення

 

 

а) рішення про присудження - спрямовані на зобов'язання правопорушника вчинити на користь потерпілого (особи, яка звернулася до суду за захистом свого права) певну дію або утриматися від її вчинення, на поновлення порушеного, оспореного чи невизнаного права або інтересу;

б) рішення про визнання - ними підтверджується
наявність або відсутність певних правовідносин, обставин чи фактів;

в) конститутивні рішення - приймаються на захист
права особи шляхом зміни або припинення правовідносин між
сторонами, наявність яких у первісному вигляді (змісті) є
порушенням прав заінтересованої особи.

 

2) Залежно від обсягу питань, які вони вирішують:

а) основні рішення - ними вирішуються правові вимоги,
передані на розгляд суду, і ухвалюються після безпосереднього
розгляду справи по суті;

б) додаткові рішення - ухвалюються у випадку
неповноти основного рішення і є способом усунення недоліків
рішення судом, який його ухвалив (ст. 220 ЦПК).

3) Залежно від складності справи:

повне рішення

неповне рішення

 

а) повне рішення - ухвалюється іменем України негайно
після закінчення судового розгляду (ч. 1 ст. 209 ЦПК);

б) неповне рішення - у виняткових випадках (складних
справах) можуть ухвалюватися неповні рішення, в яких відсутні
описова та мотивувальна частини, а проголошуються тільки вступна
та резолютивна частини. У такому разі складання повного рішення
може бути відкладено на строк не більше ніж на п'ять днів з дня
закінчення розгляду справи (ч. 3 ст. 209 ЦПК).

 

4)

 

 

б) рішення, ухвалені судом апеляційної інстанції - це
ухвалення рішення у справі, яка вже була предметом судового
розгляду та вирішення у суді першої інстанції (ст. ст. 307, 309 ЦПК);

в) рішення, ухвалені судом касаційної інстанції - має
місце в тому випадку, коли судом першої та (або) апеляційної
інстанції неправильно застосовано положення норми матеріального
права (ст. ст. 336, 341 ЦПК).

 

5) Залежно від особливостей конструювання резолютивної частини рішення:

а) імперативні рішення - визначають єдино можливий
спосіб виконання (повернути суму позики, повернути річ із
незаконного володіння, поновити на роботі тощо);

б) альтернативні рішення - виносяться у разі, якщо це
дозволяє закон (альтернативні зобов'язання) чи потерпілий від
правопорушення згоден замінити шуканий предмет іншим або
отримати його вартість (наприклад, при віндикаційному позові);

в) альтернативні рішення - визначають декілька
можливих способів виконання, причому існує їх градація за
пріоритетністю (якщо ні, то);

г) умовні рішення - ухвалюються судами, коли
резолютивна їх частина підлягає виконанню за настання певних
подій або наявності певних умов. Наприклад, у разі виселення із
житлового приміщення у випадках, передбачених ст.ст. 110-114, 1141
ЖК, має бути надане інше приміщення.

6) Заочне рішення - новий вид рішення суду, яке ухвалюється за результатами заочного розгляду справи. Воно має відповідати загальним вимогам до судових рішень з певними особливостями, визначеними нормами про таку форму судового розгляду.

 

 

20.3. Вимоги до рішень суду.

Рішення суду повинне відповідати вимогам, встановленим законом. Такими вимогами є:

• законність (ст. 213 ЦПК);

• обґрунтованість (ст. 213 ЦПК);

• порядок ухвалення (ст. 209 ЦПК);

• форма (ст. 222 ЦПК);

• зміст (ст. 215 ЦПК);

• порядок проголошення (ст. 218 ЦПК).

Відповідність цим вимогам робить рішення суду правосудним.

1) ЗАКОННІСТЬ РІШЕННЯ - це його відповідність нормам матеріального та процесуального закону. Умовами законності є: правильне застосування закону, який підлягає застосуванню; незастосування закону, який не підлягає застосуванню; правильне тлумачення закону.

Вимоги законності рішення суду забезпечуються також правильним застосуванням приписів цивільного процесуального закону - додержанням передбаченого ними цивільного процесуального порядку, процесуальної форми, точним здійсненням прав і обов'язків та правильною реалізацією повноважень.

Суд вирішує справи відповідно до Конституції, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Інші нормативно-правові акти застосовуються, якщо вони прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені законом. Якщо правовий акт не відповідає закону України або міжнародному договору, суд застосовує акт законодавства, який має вищу юридичну силу. А в разі, якщо закон України не відповідає міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує відповідний міжнародний договір. У визначених законом випадках суд може застосовувати норми права інших держав, аналогію закону чи аналогію права (ст. 8 ЦПК).

2) ОБҐРУНТОВАНІСТЬ РІШЕННЯ - це його правильність з фактичного боку. Вимогами обґрунтованості є:

 

- повне і всебічне з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні;

- доведеність цих обставин, які суд вважає встановленими;

відповідність висновків суду, викладених у рішенні, обставинам справи, які були встановлені у судовому засіданні.

Встановлені судом обставини мають бути обґрунтовані лише тими доказами, які одержані у визначеному законом порядку, за допомогою засобів, встановлених ст. 57 ЦПК, досліджені, перевірені та оцінені у судовому засіданні. Відхилення доказів повинне бути обґрунтованим, наприклад, у зв'язку із неналежністю чи недопустимістю доказів чи засобів доказування.

3) Рішення суду має бути УХВАЛЕНЕ У ПОРЯДКУ. встановленому цивільним процесуальним законом. Суди України ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення розгляду справи суддями (у встановлених законом випадках і народними засідателями), які входять до складу суду у цій справі, а за одноособового розгляду справи — суддею, який розглядав справу. В іншому разі рішення суду підлягає скасуванню на будь-якій стадії перегляду цивільної справи (в апеляційному чи касаційному провадженні) (ст. ст. 311, 338 ЦПК).

Відповідно до ст. 19 ЦПК рішення суду ухвалюється більшістю голосів за колегіального розгляду справи, причому головуючий у судовому засіданні для забезпечення незалежності суддів, а також припустимості впливу на інших суддів, голосує останнім.

Складовою порядку ухвалення рішення суду і важливою гарантією його правосудності є таємниця нарадчої кімнати. На реалізацію цього положення під час прийняття рішення суду ніхто не має права перебувати в нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу. Судді не мають права розголошувати хід обговорення та ухвалення рішення у нарадчій кімнаті (ст. 196 ЦПК), хоча на практиці ця норма більше має характер правового звичаю, ніж засобу забезпечення нейтралізації стороннього впливу на суд.

4) Важливою вимогою до рішення є його ФОРМА. Воно викладається в письмовій формі головуючим або одним із суддів при колегіальному розгляді справи і підписується всім складом суду, який бере участь в ухваленні рішення (ст. 209 ЦПК). Не допускається наявність у рішенні суду будь-яких підчисток, зафарбувань чи інших способів коректування тексту. Як правило, рішення суду не повинне мати і виправлень, однак якщо вони наявні у тексті, то ці поправки мають бути застережені перед підписом суддів.

5) Рішення суду має відповідати вимогам щодо змісту, викладеним у ст. 210 ЦПК, - дати відповідь на всі питання, що вирішувалися судом у нарадчій кімнаті при його ухваленні.

 

СТРУКТУРА РІШЕННЯ СУДУ:

а) вступна частина - зазначається: час та місце його ухвалення; найменування суду, що ухвалив рішення; прізвища й ініціали судді (суддів - за колегіального розгляду); прізвища та ініціали секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог. Завданням цієї частини є визначення суб'єктного складу учасників судового засідання та зазначення справи, у якій ухвалюється рішення.

б) описова частина - містить узагальнений виклад
позиції відповідача; пояснення осіб, які беруть участь у справі;
інших доказів, досліджених судом. Тобто, у ній визначається
розвиток спору, цивільного процесу по справі, опис доказової бази,
яка досліджувалась у судовому засіданні.

в) мотивувальна частина - вказуються:

- встановлені судом обставин і визначені відповідно до них правовідносини;

- мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти;

- відповідь на питання, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким;

- назви статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався.

Цією частиною суд обґрунтовує свої висновки, аналізуючи юридичну та фактичну сторони справи.

г) резолютивна частина - містить:

- висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково;

- висновок суду по суті позовних вимог; розподіл судових витрат;

- вказується строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.

Резолютивна частина рішення - це владне розпорядження суду, як державного органу, по справі, яке буде предметом виконання сторонами та іншими органами й особами, щодо яких воно ухвалене.

У ряді зобов'язань, які були предметом судового розгляду та вирішення, встановлено особливості щодо формулювання цієї частини рішення суду. Наприклад, ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, суд має зазначити, в якій частині рішення стосується кожного з них, або те, що обов'язок чи право стягнення є солідарним (ст. 216 ЦПК). Суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочку або розстрочити виконання, вжити заходів для його забезпечення, про що зазначає в рішенні (ст. 217 ЦПК).

Резолютивна частина рішення може містити положення про негайне виконання, яке застосовується у випадках, встановлених ст. 367 ЦПК. Причому ця умова у рішенні може бути як обов'язковою для суду, так і віднесеною на його розсуд.

6) Ухвалене рішення суду проголошується прилюдно, крім справ, що розглядалися у закритому судовому засіданні, і оголошуються лише особам, які беруть участь у судовому засіданні (ч. 9 ст. 6 ЦПК). Головуючий роз'яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження (ст. 218 ЦПК). У разі проголошення неповного рішення суд повідомляє, коли зможуть ознайомитися з повним рішенням суду особи, які беруть участь у справі.

 

 

20.4. Законна сила рішення суду.

За загальним правилом, рішення суду набирають законної сили не одразу, що надає сторонам можливість вжити передбачених законом заходів для недопущення виконання неправосудного рішення. Рішення суду, якщо воно не було оскаржене, набирає чинності після закінчення строку на апеляційне оскарження. У разі подання апеляційної скарги рішення суду набирає законної сили після розгляду справи судом апеляційної інстанції, крім випадків подання апеляційної скарги поза межами строків, встановлених для апеляційного оскарження (ст.ст. 223, 294 ЦПК).

 

ЗАКОННА СИЛА РІШЕННЯ СУДУ - це така його властивість, за якої воно набуває ознак

 

 

загальнообов'язковості, ^ реалізованості.

незмінності, виключності, преюдиційності,

 

1) Загальнообов'язковість рішення суду закріплена у Конституції України (ст. 124), Законі України "Про судоустрій України" (ст. 11) та процесуальному законодавстві (ст. 14 ЦПК) і полягає в тому, що воно є обов'язковим для усіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян. Причому рішення суду є обов'язковим не тільки для осіб, які брали участі у справі. Тому особи, які не брали участі у справі, не позбавлені можливості звернутися до суду, якщо ухваленим рішенням порушуються їхні права, свободи чи інтереси. Невиконання рішення суду тягне за собою відповідальність, в тому числі й кримінальну (ст. 382 КК).

2) Незмінність рішення суду полягає в тому, що суд, який ухвалив рішення, не має права його змінити. Тільки у деяких випадках, не пов'язаних із вирішенням справи по суті, суд може усунути незначні недоліки у рішенні, які перешкоджають поновленню порушеного, оспореного чи невизнаного права. Інколи (в ряді справ окремого провадження), як виняток, допускається скасування рішення суду.

3) Виключність рішення суду означає неприпустимість повторного звернення до суду з цією самою вимогою з тих самих підстав. Якщо до суду подається заява з вимогою, за якою є рішення суду, що набрало законної сили, то суддя при вирішенні питання про відкриття провадження у справі повинен постановити ухвалу про відмову у його відкритті (ст. 122 ЦПК). У разі, якщо суддя помилково порушив цивільну справу, то на будь-якій стадії цивільного процесу провадження може бути припинено, про що постановляється ухвала про закриття провадження у справі (ст. 205 ЦПК).

Відповідно до ст. 223 ЦПК, якщо після набрання законної сили рішенням суду, яким з відповідача присуджені періодичні платежі, зміняться обставини, що впливають на визначені розміри платежів, їх тривалість чи припинення, кожна сторона має право шляхом пред'явлення нового позову вимагати зміни розміру, строків платежів або звільнення від них. Це положення не містить винятку із правила, а визначає можливість звернення до суду із матеріальною вимогою, однак вже з інших, нових підстав.

4) Преюдиційність означає обов'язковість фактів, які встановлені рішенням суду, для інших справ, в яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (ст. 61 ЦПК). Сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їхні правонаступники не можуть оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти.

5) Реалізованість (здійсненність) визначає можливість впровадження владного волевиявлення суду шляхом добровільного чи примусового виконання, обов'язком у діяльності органів та осіб, щодо яких звернене це рішення та ін.

 

 

20.5. Усунення недоліків рішення судом, який його ухвалив.

За загальним правилом, після проголошення рішення суд, який його ухвалив, не має права його скасовувати або змінювати (ч. 2 ст. 218 ЦПК). Суд може скасувати тільки заочне рішення (ст. 231 ЦПК), а також рішення у ряді справ окремого провадження (ст. ст.

241, 250, 255 ЦПК).

Допущені у рішенні помилки, внаслідок яких воно є незаконним та (або) необгрунтованим, є підставою для його зміни та скасування судом апеляційної, касаційної інстанції, у зв'язку з винятковими та нововиявленими обставинами.

Однак в окремих випадках, чітко визначених законом, суд, який ухвалив рішення, може, не змінюючи вирішення справи по суті, усунути деякі його вади, які мають несуттєвий характер, однак не дозволяють сторонам отримати захист за цим рішенням. До цих способів слід віднести:

 

виправлення описки чи явної арифметичної помилки (ст. 219 ЦПК);

ухвалення додаткового рішення (ст. 220 ЦПК); роз'яснення рішення суду (ст. 221 ЦПК).

 

11) ВИПРАВЛЕННЯ ОПИСКИ ЧИ ЯВНОЇ АРИФМЕТИЧНОЇ ПОМИЛКИ (ст. 219 ЦПК) - це спосіб усунення, який спрямований на усунення недоліку рішення суду у ході викладу його змісту. У цьому разі такий недолік повинен мати очевидний характер і не може полягати у зміні ухваленого рішення. Описка полягає у неправильному зазначенні у тексті рішення об'єкта, сторони, певної дати чи строку тощо. Помилкою ж може бути обчислення розміру присудженого, його частки тощо. Причому помилка повинна мати елементарний (арифметичний) та очевидний характер.

Цей недолік суд може виправити з власної ініціативи або за заявою осіб, які беруть участь у справі, шляхом постановлення ухвали. Питання про внесення виправлень вирішується в судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь у справі, неявка яких не перешкоджає розглядові. На ухвалу суду може бути подана апеляційна скарга.

2) УХВАЛЕННЯ ДОДАТКОВОГО РІШЕННЯ (ст. 220 ЦПК) застосовується у тому разі, якщо рішення суду має ваду повноти та вичерпності. Ухвалюється таке рішення за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи якщо:

а) стосовно якої-небудь позовної вимоги, з приводу якої
сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення;

б) суд, вирішивши питання про право, не зазначив
точної суми грошових коштів, які підлягають стягненню, майно, яке
підлягає передачі, або дії, які треба виконати;

в) суд не допустив негайного виконання рішення у
випадках його обов'язковості;

г) судом не вирішене питання про судові витрати.

Суд не має права під виглядом додаткового рішення змінювати зміст основного або вирішувати нові питання, які не були досліджені в судовому засіданні.

Питання про ухвалення додаткового рішення може бути порушене протягом строку виконання рішення. Суд ухвалює додаткове рішення після розгляду питання в судовому засіданні з повідомленням сторін. На додаткове рішення та ухвалу суду про відмову в його ухваленні може бути подано скаргу.

3) РОЗ'ЯСНЕННЯ РІШЕННЯ СУДУ (ст. 221 ЦПК) провадиться у тому випадку, якщо воно не відповідає вимогам чіткості викладу, що зумовлює труднощі або неможливість виконання.

Якщо рішення незрозуміле, суд, що вирішив справу, на прохання осіб, які брали участь у справі, а також державного виконавця, роз'яснює своє рішення, не змінюючи при цьому його змісту. Подання заяви про роз'яснення рішення допускається, якщо воно ще не виконане чи не закінчився строк, протягом якого рішення може бути пред'явлене до виконання.

Слід зазначити, що у цьому разі таким правом мають бути наділені не тільки державні виконавці, а й усі інші органи державної влади, юридичні та посадові особи, що повинні виконувати рішення (органи опіки та піклування, органи реєстрації актів цивільного стану та ін.).

Питання про роз'яснення рішення розглядається судом у десятиденний строк. Неявка державного виконавця чи осіб, які брали участь у справі, не перешкоджає розглядові питання (ст. 221 ЦПК). На ухвалу суду про роз'яснення рішення може бути подано скаргу.

 

 

20.6. Ухвали суду першої інстанції.

При розгляді та вирішенні справи судом першої інстанції постановляється значна кількість ухвал. Якщо цивільна справа може не закінчуватися рішенням, то без ухвал суду відкриття провадження у справі та його розвиток неможливі.

КЛАСИФІКАЦІЯ РІШЕНЬ СУДУ:

1) За стадіями, в яких постановляються ухвали у суді першої інстанції:

 

- ухвали, які виносяться при відкритті провадженні у справі (зокрема ті, які можуть постановлятися до подання заяви, наприклад, про забезпечення доказів чи позову);

- ухвали на стадії підготовки справи до судового

розгляду;

- ухвали на стадії судового засідання;

- ухвали, які постановляються після ухвалення рішення

суду.

2) За процесуальною формою:

- самостійні ухвали - це документи встановленої форми, в яких зазначаються владні вказівки суду щодо розвитку процесу у справі, вони постановляються в нарадчій кімнаті, підписуються всім складом суду, а за одноособового розгляду справи - суддею, і приєднуються до справи;

- протокольні ухвали мають місце у судових засіданнях з нескладних питань без виходу до нарадчої кімнати із занесенням її змісту до журналу судового засідання (ст. 209 ЦПК).

Ухвала, як і рішення суду, має складатися з чотирьох частин, у ній зазначають:

- час і місце її постановлення; прізвище та ініціали судді (суддів - за колегіального розгляду); прізвище та ініціали секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог (вступна);

- суть питання, що вирішується ухвалою (описова);

- мотиви, з яких суд дійшов висновків, і закон, яким керувався суд, постановляючи ухвалу (мотивувальна);

- висновки суду; строк і порядок набрання ухвалою законної сили та її оскарження (резолютивна) (ст. 210 ЦПК).

До протокольних ухвал ставляться вимоги тільки щодо наявності мотивувальної та резолютивної частин, оскільки інша інформація міститься у самому журналі судового засідання, до якого й заносяться такі ухвали.

Ухвала, яка має силу виконавчого документа (наприклад, про визнання мирової угоди, про забезпечення позову та ін.), повинна відповідати додатковим вимогам, встановленим ст. 19 Закону України "Про виконавче провадження".

Особливим видом ухвал суду є окремі ухвали (ст. 211 ЦПК), що постановляються у випадках, якщо суд під час розгляду справи виявив порушення закону і встановив причини та умови, що сприяли вчиненню порушення. Окрема ухвала направляється відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов.

Про вжиті заходи має бути повідомлено суд, який постановив окрему ухвалу протягом місяця з дня її надходження. Залишення окремої ухвали суду без розгляду відповідною службовою особою або невжиття заходів щодо усунення зазначених у ній порушень закону, а також несвоєчасна відповідь на окрему ухвалу тягнуть за собою відповідальність згідно зі ст. 1856КпАП.

Контрольні питання:

1. Які питання вирішуються судом шляхом:

а. постановлення ухвал; Ь. ухвалення рішення.

2. В який строк суд повинен ухвалити рішення іменем України?

3. На який строк може бути відкладено складання повного мотивованого рішення?

4. Назвіть зміст і структуру ухвали суду І-ї інстанції.

5. В яких випадках суд може постановити окрему ухвалу?

6. Протягом якого терміну з дня надходження окремої ухвали повинно бути повідомлено суд, який її постановив?

7. Яким чином суд зобов'язаний давати оцінку доказам в своєму рішенні?

8. Яким вимогам повинно відповідати рішення суду?

9. Які питання вирішує суд під час ухвалення рішення?

10. Назвіть зміст і структуру рішення суду І-ї інстанції.

11. Що повинен зазначити суд, ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів?

12. Який існує порядок виправлення описок та арифметичних помилок у судовому рішенні?

13. З приводу яких підстав суд може ухвалити додаткове рішення?

14. Чи може бути подана апеляційна скарга на додаткове рішення суду?

15. З приводу яких підстав суд може постановити ухвалу про роз' яснення свого рішення, не змінюючи при цьому його змісту?

16. В який строк повинна бути розглянута судом заява про роз' яснення рішення?

17. В який строк, з дня проголошення рішення, особам, які брали участь у справі, видаються копії судового рішення?

18. В який строк, з дня проголошення, рішення суду набирає законної сили?

19. Які виникають правові наслідки після набрання рішенням суду законної сили.

 

 

Тема 21. Заочний розгляд справи

В деяких випадках, якщо відповідач не з'являється у судове засідання, суду необхідно вирішити питання про відкладення розгляду справи або розгляд справи за його відсутності. Це шкодить оперативності розгляду справи, а також формуванню повної доказової бази та встановленню дійсних обставин справи.

Для уникнення таких негативних явищ цивільний процесуальний закон допускає заочний розгляд справи. Найменування цієї форми судового розгляду вказує на заочність для відповідача, оскільки позивач у такій справі має бути присутній у судовому засіданні. Положення про можливість ухвалення заочного рішення та його виконання повинні спонукати відповідача до з'явлення до суду й недопущення зловживання правом брати участь у судових засіданнях.

Закон передбачає дві умови для заочного розгляду справи. По-перше, якщо відповідач не з'явився у судове засідання, причому він був належним чином повідомлений про це, або не з'явився з причин, які визнані судом неповажними (ст. 169 ЦПК). Якщо у справі бере участь декілька відповідачів, то заочний розгляд справи можливий тільки у випадку нез' явлення усіх співвідповідачів. За відсутності у справі відомостей про вручення повідомлення про судове засідання заочний судовий розгляд також відбутися не може. Заочний розгляд справи може відбуватися також, якщо відповідач залишить залу судового засідання до ухвалення рішення у справі. Другою умовою є згода позивача (усіх співпозивачів) на заочний розгляд справи. Процесуальний порядок розгляду справи визначений ст. ст. 224-233 ЦПК.

Отже, ЗАОЧНИЙ РОЗГЛЯД СПРАВИ - це форма судового розгляду цивільної справи за відсутності відповідача, який не з'явився до суду без поважних причин, з наданням йому права звернутися із заявою про перегляд рішення по справі судом, який його ухвалив.

Заочний розгляд справи не є самостійною формою розгляду та вирішення спору про право цивільне, адже підстави для його застосування з'ясовуються, як правило, у підготовчій частині судового засідання. Тому головуючий, у випадку неявки відповідача, запитавши згоди позивача та вислухавши думку інших осіб, які беруть участь у справі, з приводу заочного розгляду справи, постановляє з цього питання ухвалу.

Безпосередній розгляд справи та ухвалення рішення відбуваються за загальними правилами з винятками і доповненнями, встановленими законом на випадок відсутності у судовому засіданні відповідача. Суд заслуховує пояснення позивача та інших осіб, які беруть участь у справі, досліджує усі докази, в тому числі може заслуховувати і досліджувати письмові пояснення відповідача щодо заявлених вимог відповідно до ч. 2 ст. 173 ЦПК.

За результатами розгляду справи суд ухвалює рішення, виходячи із заявлених позовних вимог та на підставі доказів, які подані чи повідомлення про які були подані до або під час попереднього судового засідання.

Особливість заочного розгляду цивільної справи полягає в тому, що в його рамках неможливою є зміна позивачем предмета або підстави позову, розміру позовних вимог (ст. 224 ЦПК). Неможливим видається також прийняття та дослідження судом інших доказів, незважаючи навіть на поважні причини несвоєчасності їх подання до суду. Це не означає, що права позивача обмежені, адже якщо він бажає скористатися такими правами, суд зобов'язаний відкласти розгляд у справі для забезпечення явки відповідача.

Заочне рішення має відповідати всім вимогам до будь-яких інших рішень суду (структура, форма, зміст, порядок ухвалення, проголошення та ін.). Окрім цього, заочне має ряд рис, що відрізняють його від інших рішень суду. Найменування такого судового рішення (постанови) має містити зазначення про те, що це рішення є заочним. У ньому також повинно зазначатися положення про строк і порядок подання заяви про його перегляд. Законом також не передбачено можливості складання судом неповного заочного рішення суду, дозволеного ст. 218 ЦПК.

Заочне рішення направляється рекомендованим листом не пізніше п'яти днів з дня його проголошення відповідачеві, який може подати заяву про його перегляд. На відміну від загального правила, за яким рішення суду не може бути змінене чи скасоване судом, що його ухвалив, заочне рішення, за наявності необхідних для цього підстав, може бути скасоване.

ЗАЯВА ПРО ПЕРЕГЛЯД ЗАОЧНОГО РІШЕННЯ - це процесуальний документ, в якому міститься звернення відповідача про перегляд рішення суду через його незаконність чи необґрунтованість, чого відповідач не міг довести внаслідок неявки у судове засідання через поважні причини. Така заява не може містити лише обґрунтування поважності причин неявки відповідача у суд, вона має заперечувати ухвалене рішення у зв'язку з його неправосудністю. Відповідач повинен вказати у заяві на те, що його участь у судовому розгляді справи не призвела б до ухвалення незаконного чи необґрунтованого рішення.

Законом встановлено вимоги щодо форми, змісту та порядку подання такої заяви (ст. 229 ЦПК). Вона має бути складена у письмовій формі та підписана відповідачем. До неї додаються копії цієї заяви за числом осіб, які беруть участь у справі, а також документи, які підтверджують заперечення відповідача по суті справи. Якщо заяви подано представником відповідача, то до неї має додаватися документ, який підтверджує повноваження процесуального представника.

Заява має містити такі відомості: 1. найменування суду, який ухвалив заочне рішення;

2. ім'я (найменування) відповідача або його представника, які подають заяву, їх місце проживання чи місцезнаходження, номер засобів зв'язку;

3. обставини, що свідчать про поважність причин неявки в судове засідання і неповідомлення їх суду, і докази про це;

4. посилання на докази, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення проти вимог позивача;

5. клопотання про перегляд заочного рішення;

6. перелік доданих до заяви матеріалів (ст. 229 ЦПК).

Заява подається до суду, який ухвалив заочне рішення, протягом десятиденного строку з дня отримання відповідачем копії рішення, що визначається за відміткою про вручення у повідомленні. За подання заяви судовий збір не сплачується.

Якщо подана заява не відповідає встановленим ст. 229 ЦПК вимогам щодо змісту та форми, суд залишає її без руху й надає строк для усунення недоліків. Якщо відповідач не усуне у встановлений строк вказаних вад щодо змісту та форми заяви, судця постановляє ухвалу про її повернення.

Прийнявши належно оформлену заяву про перегляд заочного рішення, суд невідкладно надсилає її копію та копії доданих до неї матеріалів іншим особам, які беруть участь у справі, одночасно повідомляючи їм про час і місце розгляду заяви, який має відбутися протягом п'ятнадцяти днів.

Заява розглядається у судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь у справі, неявка яких належним чином повідомлених про час і місце засідання, не перешкоджає розгляду заяви.

Головуючий відкриває судове засідання і з'ясовує, хто з осіб, які беруть участь у справі, з'явився, встановлює їх особу, перевіряє повноваження представників, після чого повідомляє зміст заяви і з'ясовує думку сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, щодо вимог про перегляд заочного рішення.

За результатами розгляду заяви суд постановляє ухвалу. Якщо судом буде встановлено, що відповідач не з'явився в судове засідання та не повідомив про причини неявки з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи, заочне рішення підлягає скасуванню. У цьому разі суд призначає справу до розгляду у загальному порядку, в інших випадках залишає заяву без задоволення.

Ухвала про скасування заочного рішення оскарженню в апеляційному порядку не підлягає. Може бути оскаржена ухвала про залишення заяви без розгляду, а також саме заочне рішення. Оскаржити заочне рішення можна за загальними правилами, при цьому у строк апеляційного оскарження не враховується час, протягом якого судом розглядалась заява про його перегляд.

Відповідно до ст. 233 ЦПК заочне рішення суду набирає законної сили у загальному порядку, тобто після закінчення строку на апеляційне оскарження, а у разі його оскарження - після розгляду справи судом апеляційної інстанції.

Контрольні питання:

1. Відповідно до яких умов суд може провести заочний розгляд справи?

2. Назвіть порядок заочного розгляду справи.

3. Форма і зміст заочного рішення.

4. В який строк відповідачам, які не з'явилися в судове засідання, направляється рекомендованим листом із повідомленням копія заочного рішення?

5. В який строк, з дня отримання копії заочного рішення, може бути подана заява про його перегляд?

6. Форма і зміст заяви про перегляд заочного рішення.

7. В який строк, з дня надходження заяви про перегляд заочного рішення, вона повинна бути розглянута?

8. Проаналізуйте порядок розгляду заяви про перегляд заочного рішення?

9. Назвіть дії, які вчинює суд у результаті розгляду заяви про перегляд заочного рішення?

10. Який існує порядок скасування та оскарження заочного рішення?

11. В який строк заочне рішення суду набирає законної сили?
Модуль 3. Окреме провадження. Перегляд судових рішень.

 

Тема 22. Окреме провадження.

 

22.1. Поняття, значення та загальні правила розгляду і вирішення справ окремого провадження (ст. ст. 234-235 ЦПК).

Потреба захисту прав та охоронюваних законом інтересів виникає не тільки у разі, якщо вони порушуються чи оспорюються. Інколи необхідно встановити такі обставини, що є лише підставою для здійснення суб'єктивних прав. Особа, що має певне право, не може його здійснити через те, що факти, які це право підтверджують, не є очевидними і потребують перевірки та підтвердження відповідними доказами. Тому у цивільному процесі існує такий вид судочинства, який дозволяє заінтересованій особі встановлювати у судовому порядку юридичні факти для подальшого здійснення відповідних суб'єктивних прав та реалізацій охоронюваних законом інтересів - окреме провадження.

Відповідно до ст. 234 ЦПК ОКРЕМЕ ПРОВАДЖЕННЯ -це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Справи окремого провадження, що становлять цивільну юрисдикцію суду, слід поділити на три групи.

По-перше, це справи, порядок розгляду та вирішення яких визначений цивільним процесуальним законодавством, тобто справи про:

1. ОБМЕЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОЇ ДІЄЗДАТНОСТІ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ, ВИЗНАННЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ НЕДІЄЗДАТНОЮ ТА ПОНОВЛЕННЯ ЦИВІЛЬНОЇ ДІЄЗДАТНОСТІ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ (ст. ст. 236-241 ЦПК).

2. НАДАННЯ НЕПОВНОЛІТНІЙ ОСОБІ ПОВНОЇ ЦИВІЛЬНОЇ ДІЄЗДАТНОСТІ (ст.ст. 242-245 ЦПК).

3. ВИЗНАННЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ БЕЗВІСНО

ВІДСУТНЬОЮ АБО ОГОЛОШЕННЯ ЇЇ ПОМЕРЛОЮ (ст. ст. 246-250 ЦПК).

4. УСИНОВЛЕННЯ (ст. ст. 251-255 ЦПК).

5. ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТІВ, ЩО МАЮТЬ ЮРИДИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ (ст. ст. 256-259 ЦПК).

6. ВІДНОВЛЕННЯ ПРАВ НА ВТРАЧЕНІ ЦІННІ ПАПЕРИ НА

ПРЕД'ЯВНИКА ТА ВЕКСЕЛІ (ст. ст. 260-268 ЦПК).

7. ПЕРЕДАЧА БЕЗХАЗЯЙНОЇ НЕРУХОМОЇ РЕЧІ У КОМУНАЛЬНУ ВЛАСНІСТЬ (ст.ст. 269-273 ЦПК).

8. ВИЗНАННЯ СПАДЩИНИ ВІДУМЕРЛОЮ (ст. ст. 274­278 ЦПК).

9. НАДАННЯ ОСОБІ ПСИХІАТРИЧНОЇ ДОПОМОГИ У ПРИМУСОВОМУ ПОРЯДКУ (ст. ст. 279-282 ЦПК).

10. ОБОВ' ЯЗКОВа ГОСПІТАЛІЗАЦІЮ ДО
ПРОТИТУБЕРКУЛЬОЗНОГО ЗАКЛАДУ (ст. ст. 283-286
ЦПК).

11. РОЗКРИТТЯ БАНКАМИ ІНФОРМАЦІЇ, ЯКА МІСТИТЬ БАНКІВСЬКУ ТАЄМНИЦЮ, ЩОДО ЮРИДИЧНИХ ТА ФІЗИЧНИХ ОСІБ (ст. ст. 287-290 ЦПК).

 

До другої групи належать справи, які тільки поіменовані ЦПК, однак особливості їх розгляду визначені іншими актами законодавства. Такими є справи про:

Розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей (ст.109 СК)

 

До третьої групи можуть бути віднесені справи, що можуть розглядатися у порядку окремого провадження, якщо вони віднесені актами законодавства до цивільної юрисдикції (ст. 234 ЦПК). Наприклад:

- призначення опікуна чи піклувальника (ст. 63 ЦК).

Залежно від характеру вимоги, переданої на розгляд суду, кожна зі справ окремого провадження має свої, лише їй властиві особливості.

 

ОЗНАКИ ОКРЕМОГО ПРОВАДЖЕННЯ:

1) несумісність зі спором про право. Якщо в ході розгляду справи виявиться, що предметом судового розгляду є спір про право, суд має залишити заяву без розгляду (якщо справа підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства) або закрити провадження у справі, якщо предметом судового розгляду і вирішення виявиться спір про право адміністративне або господарське, які можуть бути предметом розгляду у порядку відповідно адміністративної чи господарської судових юрисдикцій.

У порядку окремого провадження розглядає вимоги про встановлення певних обставин - 1) юридичних фактів, 2) зміну правового статусу фізичної особи або 3) неправильність дій органів, які посвідчують такі обставини, з наявністю чи відсутністю котрих закон пов'язує виникнення, зміну або припинення суб'єктивних майнових та особистих немайнових прав.

2) відсутність сторін із протилежними інтересами. Тобто, між сторонами не існує відносин напруженого характеру. Ці відносини мають специфічний характер - не спору про право, а спору про стан, факт, обставину. Відсутність правового спору і сторін в окремому провадженні робить неможливим пред'явлення зустрічного позову, заміну сторони, укладення мирової угоди, звернення до третейського суду і т. ін. Водночас не виключена можливість спільного звернення до суду кількох осіб, пов'язаних між собою спільними інтересами (процесуальна співучасть). Особи, права та обов'язки яких зачіпає рішення суду, мають брати участь у справі як заінтересовані особи, що дає їм можливість повноцінно отримати правовий статус сторони у процесі.

ЗНА ЧЕННЯ ОКРЕМОГО ПРОВАДЖЕННЯ.

  Заяву може бути подано певним визначеним законом колом осіб (заявників), тим… 1. Вказівки у заяві мети звернення до суду (у справах про встановлення фактів, які мають юридичне значення, справи…

Позовах про присудження, про

Підлягають примусовому виконанню і ухвали суду: