Основи теорії літератури

Василь Пахаренко

 

Основи теорії літератури

 

¾ сутність літературознавства

–– сутність мистецтва

–– зміст і форма твору

–– жанрова система

–– композиція

–– художня мова

–– основи віршування

— літературний процес

— мистецькі напрями

— художність тексту

— аналіз художнього твору

 

Порадник для вчителів української і зарубіжної літератури,

студентів-філологів та учнів-старшокласників

–––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––

 

У пропонованій книзі формулюються основні теоретико-літературні поняття, що передбачені чинними програмами для вивчення у середній школі, зокрема: мистецтво та його види, художній образ, деталь, зміст і форма твору, жанрова система, композиція, художня мова, віршування, літературний процес, зміст ¾ форма, суспільне ¾ естетичне, традиціоналізм ¾ новаторство у мистецтві, авторський стиль, методи, напрями, сучасний український літературний процес, поняття про художність.

Головну увагу автор приділяє описові суті та визначальних прикмет мистецьких напрямів і течій: фольклору, ґотики, ренесансу, бароко, класицизму, романтизму, реалізму, модернізму (з цілою низкою течій – неоромантизм, неокласицизм, символізм, імпресіонізм, експресіонізм, неореалізм, футуризм, сюрреалізм, соцреалізм), постмодерну.

Теоретичний матеріал розкривається у процесі нового прочитання, естетико-стильового аналізу «Повісті врем’яних літ», «Слова о полку Ігоревім», програмових творів Івана Вишенського, Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана Карпенка-Карого, Івана Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Володимира Винниченка, Миколи Хвильового, Григорія Косинки, Юрія Яновського, Григора Тютюнника та інших українських письменників.

Книга адресована учителям і викладачам літератури, студентам, учням-старшокласникам.

 

Кілька вступних зауваг

 

Дорогі читачі! Так уже склалося, що сáме теоретико-літературні питання досі залишаються найважчою проблемою шкільного (та й університетського) курсу літератури. До цього призвів вульґарно-соціологічний підхід у викладанні, який панував донедавна. За ним, мистецтво є лише пасивним відображенням суспільного життя, засобом чи наслідком економічних, соціально-політичних змін і не більше. Не випадково на уроці чи лекції розмова про твір найчастіше зводилася до переказу його сюжету та розлогих ще й тенденційних екскурсів в історію. Для такого „аналізу” естетичний, літературознавчий інструментарій був майже не потрібний, а відтак використовувався мінімально . Отож у свідомості тисяч учорашніх школярів і студентів закарбувалося, що, прикладом, „Наталка Полтавка” „відображає соціальні стосунки у феодально-кріпосницькому суспільстві” та й годі; що Т. Шевченко – „співець недолі покріпаченого селянства” і не більше; що повість Ольги Кобилянської „Земля” „показує згубний вплив приватновласницьких інстинктів”, нарешті, що В. Стус – „полум’яний борець проти комуністичного режиму, поет-політв’язень” і тільки...

Звичайно, у багатьох (хоча й далеко не в усіх) творах письменники порушують суспільні проблеми своєї доби. Але якщо це справжній мистецький витвір, то соціальне у ньому розглядається уже як наслідок, а насамперед розкриваються глибини людської душі, грані характерів, осмислюється сенс життя – і обов’язково засобами краси. Адже першопокликання мистецтва – сприяти духовному самостановленню людини, допомагати їй, кажучи словами Лесі Українки, „своїм життям до себе дорівнятись”, що значить – збагнути своє призначення у світі, суть щастя, навчитися бачити, цінувати і творити красу.

Сьогодні ці істини нарешті стають очевидними для багатьох. Тому і в школі на зміну вульґарному соціологізмові поступово приходить естетико-гуманістичний підхід. Тобто література насамперед розглядається як вид мистецтва, як погляд на світ крізь призму образності, краси; центром уваги стає людинолюбна і людинознавча (гуманістична) природа літератури.

Цей підхід робить основою шкільного літературознавства художній аналіз твору. Важливо підкреслити: такий аналіз – не мета, а засіб, адже тільки він дозволяє читачеві відкривати для себе світ твору, збагачуватися його красою й мудрістю, зав’язати діалог з митцем.

Зрозуміло, художній аналіз неможливий без оволодіння бодай ключовими літературознавчими поняттями й навиками. Якраз у цій справі, шановні друзі, і стане вам у пригоді пропонований порадник. Він містить стислий, доступний, системний виклад основного теоретико-літературного матеріалу, що передбачений для вивчення найновішою (від 2002 р.) шкільною програмою.

Книга адресується в першу чергу учителям-філологам та учням-старшокласникам, а також усім, хто захоплюється літературою, намагається стати умілим, досвідченим читачем.

Поданих тут відомостей вистачить для початкового, загального знайомства з секретами словесного мистецтва. При подальшому ж, ґрунтовнішому дослідженні літератури варто звернутися також до спеціальних наукових праць з тих чи тих питань, аналізувати й зіставляти різні засади й оцінки.

Ще одне важливе застереження: чимало літературознавчих термінів[1] не є цілком усталеними, однозначними. Адже 1) протягом багатовікового розвитку літературного процесу нерідко змінювалося їхнє значення (скажімо, „епопея”, „балада”, „новела”) ; 2) часом і сьогодні різні автори вкладають в одне й те ж означення відмінні змісти („поетика”, „жанр”, „мистецький напрям”, „модернізм”, „декаданс” тощо). І це цілком закономірно: літературознавство, як і література, не стоїть на місці, а бурхливо розвивається. Отож, студіюючи праці різних дослідників, враховуйте можливість таких різночитань і на перетині полемічних суджень обирайте власну позицію.

Нарешті, кілька дружніх порад спеціально для читачів-учнів: щоб ваше знайомство з секретами літературознавства відбувалося успішно,

– поставте перед собою чітке завдання свідомо оволодіти літературознавчими термінами;

– пам’ятайте, що без цього не вдасться стати грамотним читачем, справжнім знавцем літератури;

– уважно, вдумливо перечитайте термін, постарайтеся зрозуміти зміст кожного слова зокрема і всього визначення разом, виділіть у ньому ключові слова ( у пораднику вони позначені курсивом);

– доберіть до цього поняття приклади з добре відомих вам літературних творів;

– якомога міцніше вивчіть визначення напам’ять;

– постійно повторюйте вивчені визначення, намагайтеся доречно послуговуватися ними у міркуваннях про літературний і загальномистецький процес, про конкретні твори, в усних відповідях і письмових роботах.

 

Щиро сподіваюся, що запропонований у цій книзі матеріал стане для вас не надто складним, але справді корисним і цікавим ключем розуміння захопливих таємниць художнього слова.

Автор.

 

Що таке літературознавство

 

Історія людства налічує десятки тисяч років. Увесь цей час людина не просто жила, а пізнавала світ, себе, наближалася до істини, удосконалювалася, творила себе як істоту духовну. Власне, це себетворення продовжується й зараз і триватиме доти, доки існуватиме світ.

Цей духовний розвиток людства найбільш наочно можна уявити у вигляді такого собі “чуттєво-мисленнєвого дерева”[2]. Спочатку воно було „тоненьким паростком”, під листочками якого лише чаїлися зародки майбутньої крони. Цей „паросток” – міт (грец. mytos – слово, переказ), або мітологія, себто найдавніші уявлення наших предків про буття, світ, Бога, людину, істину. У міті зливалися (синкретично[3] поєднувалися) вірування, знання з астрономії, фізики, хімії, медицини, математики, словесна творчість, музика, пісня, танець, лицедійство, малюнок тощо.

Потім у перебігу духовного розвитку людства „паросток”-міт став „стовбуром-окорéнком”, з якого виросли „три кронотворні віті”:

♣ віра – з інтуїтивним[4] відчуттям Бога та мораллю, що поступово оформилися у різні релігійні вчення[5];

♣ мистецтво – з образно-емоційним та ігровим виявами творчости;

♣ наука – розумово-понятійне пізнання світу.

Поступово кожна з „вітей” розгалужується на десятки і сотні „гілок” і „гілочок”. Водночас ці три вияви духовності (віра – мистецтво – наука) тісно взаємозв’язані, адже виростають зі спільного „стовбура” (міту).

Наприклад, „віть” науки розгалузилась на три потужні ”гілки” –

♣ природознавчу –дослідження довколишнього природного середовища;

♣ математичну – вивчення чисел та просторових форм

♣ гуманітарну (від лат. hymanitas – людяність, людство), тобто людинознавство.

Серед найпомітніших „гілок” людинознавства (поруч з філософією, історією, психологією, соціологією) – філолóгія(від гр. phileó’ lógos – любов до слова) – наука про мову, слово. Філологія також у свою чергу „розгіллюється” на мовознавство (вивчення мови в усіх її виявах) та літературознавство (вивчення природи саме мистецького слова, чи то пак мистецтва слова).

Інакше кажучи, літературознавство – це сукупність наук про художню літературу.

У літературознавстві виділяють три основні галузі („гілки”) та цілий ряд допоміжних.

Основні галузі:

1. Історія літератури – це наука, що вивчає художню літературу у її історичному розвитку від найдавніших часів до наших днів, життя і творчість окремих письменників, взаємозв’язок твору зі своєю добою, минулими та наступними епохами. Для прикладу – двотомна “Історія української літератури ХХ століття” за редакцією В. Дончика (Київ, 1993-1995) чи довідник „Українська література у портретах і довідках” (К., 2000).

2. Літературна критика (від гр. kritika – здатність розрізняти, мистецтво оцінювати) – це всебічний аналіз, поцінування художніх якостей переважно нових літературних творів, осмислення закономірностей сучасного літературного процесу.

При безпосередньому зв’язку між ними критика відрізняється від історії літератури тим, що а) досліджує передовсім сучасну літературу, а якщо й звертається до творів минулого, то з метою піддати їх переоцінці з позицій сьогодення; б) є водночас галуззю і науки, і мистецтва, поєднує і науковий стиль (літературознавчі терміни , логічна послідовність, система доказів), і художній (образність мови, тропи, риторичні фігури); в) віддає перевагу поцінувальному моментові, значною мірою суб’єктивному, - себто критик є той же читач, лише вдумливіший, підготовленіший, він “мову чуття перекладає на мову розуму” (І. Франко). Щоправда все ж на практиці дуже важко встановити чіткі межі між історією літератури (підходом історичним) та критикою (підходом сучасним, суб’єктивно-поцінувальним).

Характерні зразки сучасної української літературної критики – збірки літературно-критичних текстів Є. Барана “Звичайний читач” (Тернопіль, 2000 ) та О. Бойченка „Щось на кшталт шатокуа” (Івано-Франківське, 2003).

3. Теорія[6] літератури – це вивчення законів розвитку літератури як мистецтва слова, дослідження змісту і форми творів. Теорію літератури називають ще інакше – поéтика[7] (від гр.poietike – поетичне мистецтво, майстерність творення).

 

До праць з теорії літератури можна віднести, прикладом, розвідку І. Франка “Із секретів поетичної творчости” ( Зібр. тв.: у 50 т. – т. 31. – К., 1981.- С.45-119) або підручник А. Ткаченка „Мистецтво слова” (К., 1998).

 

Крім основних, у літературознавстві існує цілий ряд допоміжних галузей. Серед них:

♣ бібліографія–облік і систематизування творів художньої літератури та літературознавчих праць;

♣ герменéвтика– теорія тлумачення (інтерпретації)текстів;

♣ компаративíстика –порівняльне вивчення літератур різних націй, а також якихось споріднених явищ у межах однієї національної літератури;

♣ літературознавча історіографія– наука, що вивчає історію виникнення і розвиток літературознавства;

♣ перекладознавство –наука, яка вивчає закономірності художнього перекладу, проблеми його відповідності ориґіналові та досконалості;

♣ психологія мистецтва– вивчення процесу виникнення мистецьких творів та особливостей їх сприймання;

♣ стилістика– вчення про стилі мови;

♣ текстологія– вивчення і тлумачення текстів, насамперед рукописів художніх творів, зіставлення варіянтів, пояснення т. зв. “темних місць”, себто незрозумілих текстових фраґментів або таких, що погано збереглися.

Усі галузі літературознавства тісно пов’язані між собою, а також з іншими науками: філософією, психологією, естетикою, етикою, соціологією, історією, мовознавством, фізіологією.

Залежно від специфіки матеріалу та завдання науковці вдаються до різних жанрів літературознавчих досліджень. Найпомітніші серед них:

♣ Моногрáфія (від грец. monos – один і grafo – пишу) – наукова праця, у якій глибоко і всебічно висвітлено якесь одне важливе питання, одна тема. При цьому додаються посилання на джерела, з яких бралися відомості, вміщується список використаної літератури тощо.

♣ Рóзвідка – наукове дослідження якоїсь маловивченої проблеми, зазвичай побіжне, неповне, подекуди дискусійне.

♣ Нарис (літературознавчий) – така наукова праця, у якій поставлена проблема висвітлюється лише в загальних рисах без достатнього заглиблення в деталі.

♣ Стаття (літературознавча) – невелика за розміром наукова робота (приблизно від 5 до 15 сторінок), у якій стисло досліджується якийсь один аспект певної проблеми.

♣ Доповідь – усний виступ дослідника на науковій конференції.

♣ Тези – дуже стислий (на 1 – 2 ст.) виклад змісту доповіді.

Літературна критика послуговується найчастіше своїми спеціальними жанрами:

♣ Рецéнзія (від лат. recensio - оцінка) стаття, що містить у собі оцінку, визначення стильових сторін і хиб якогось літературного твору чи наукової праці.

♣ Есéй (франц. essai - проба, нарис) – твір, у якому досліджується якась актуальна, маловивчена проблема засобами наукового і художнього стилів водночас.

Есей вирізняється: а) дбайливим ставленням авторів до художньої форми, образністю, афористичністю; б) вираженням суб’єктивної, часто протилежної до загальноприйнятої позиції автора; в) свідомою настановою на розмовну лексику та інтонації. Фундатором есеїстики вважають французького письменника і філософа Монтеня (книга „Essai” 1580 р.). Яскраві зразки української есеїстики – „Книга спостережень” Є. Маланюка, „На святі надії” Є. Сверстюка, „Лицарі стилосу і кав’ярень” С. Процюка.

 

Предметом дослідження у літературознавстві є мистецтво.

 

ІІ. Що таке мистецтво. Художній образ. Деталь.

 

„Віть” мистецтва також поступово розрослася багатьма „гілками”: література, музика, живóпис, скульптура, хореографія (танець), театр, кіно тощо. Усе це – види мистецтва.

У чому ж його суть? Мистецтво– це сприймання і відтворення[8] світу в художніх образах.

Слова „мистецтво”, „митець”, або „мистець” , походять від „майстерність”, „майстер”, споріднене – „мастак”. У білоруській мові зв’язок зберігся прозоріший: „мастак” – це і „митець”, і „умілець”, звідси „мастацтва”. Польською „mistrz” – “майстер”, „mistrzostwo” – „майстерність”, „високе мистецтво”, „misterny” – „майстерний”, „тонкий”, „вишуканий”, „художній”, „красивий”.

Мистецтво являє собою окремий своєрідний світ, що має власну історію, закони, мову, світ, цілком відмінний від повсякденного реального життя (хоча з ним і тісно пов’язаний).

Кожен вид мистецтва володіє власними засобами творення образів, скажімо

♣ живописець створює їх на площині за допомогою ліній, барв і світлотіней;

♣ скульпторі об’ємно відтворює тіла і предмети з дерева, глини чи іншого матеріалу;

♣ музикант створює за допомогою певним чином упорядкованих звуків;

♣ хореограф — через гармонійні рухи тіла;

♣ літератор створює словесні образи.

Отже, види мистецтва розрізняються саме засобами творення образів, а об’єднує їх образність. Таким чином, основою, серцевиною будь-якого мистецтва є образ.

Художній образ– це узагальнена картина життя (людина, природа, предмет, подія, явище), емоційно та естетично втілена в конкретну художню форму (пісня, танок, малярське полотно, поема, роман тощо) творчою уявою митця.

Згадаймо для прикладу повість М. Коцюбинського „Дорогою ціною”. У творі йдеться про боротьбу поневоленої людини за свою свободу і щастя. Це узагальнена картина, типова для змальованої епохи (30-і рр. ХІХ ст.) і багатьох інших епох, але вона втілена у конкретній формі (повісті), представлена конкретними героями – Остапом і Соломією, які є неповторними особистостями зі своїми долями, характерами, рисами зовнішності, особливостями мови тощо. Себто узагальнене тут розкривається через конкретне. Для цього М. Коцюбинський вдається до творчої уяви, домислює, адже не було насправді, у реальному світі, таких людей – Остапа й Соломії, вони придумані письменником, „зібрані” його фантазією на основі спостережень над реальним життям. Розкривається картина емоційно[9] (а не сухо, безсторонньо): автор змальовує героїв з любов’ю, захопленням, співчуттям; сприймаючи твір, і ми переймаємося цими почуттями. Нарешті, побудована ця картина за законами естетики, краси: автор описує свою історію вишуканою, яскравою, виразною мовою, використовує при цьому епітети, порівняння, метафори, інверсії; майстерно виконаними сюжетом, портретами, пейзажами, монологами й діалогами героїв викликає у нас, читачів, певні естетичні почуття. Отже, Остап і Соломія – художні образи, а відтак повість „Дорогою ціною” – твір мистецтва.

 

Як бачимо, мистецтво безпосередньо пов’язане з естетикою. Естéтика(грецьк. estetikos – чуттєво сприйманний) – наука про прекрасне, художнє освоєння дійсності, про загальні закони краси і мистецької творчості.

Як окрема наука з окресленим предметом дослідження естетика відгалузилася від системи філософського знання у ХVІІІ ст. завдяки творчості німецьких філософів А. Баумґартена (1714 – 1762), Е. Канта (1724 – 1804), Г. В. Ф. Геґеля (1770 – 1831). Проте її традиції сягають у глибину тисячоліть і пов’язані з судженнями давніх народів, передовсім греків, про сутність краси, прекрасного, величного, трагічного, про природу і функції мистецтва. В Україні проблеми естетики розглядали О. Огоновський, І. Франко, Б. Лепкий, М. Гнатишак, М. Рудницький, Л. Левчук, К. Шудря, В. Стус та ін.

За об’єктом змалювання образи поділяються на:

♣ образи-персонажі — люди і тварини (Іванко, Марічка, Палагна у повісті «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського, Цуцик і Бровко у байці Л.Глібова);

♣ образи-пейзажі(літнє поле в новелі «Intermezzo» М.Коцюбинського);

♣ образи-предмети(мотовило, кухоль, віник, груша у повісті «Кайдашева сім’я» Нечуя-Левицького);

♣ образи-емоції (любов, ненависть, гнів, страх, біль, радість, заздрість, захоплення тощо);

♣образи-поняття (честь, обов’язок, слава, ганьба тощо).

♣ образи-події – розгортання конфліктів у творі.

Наприклад, у вірші В.Сосюри «Марія» поєднуються образи-пейзажі, емоції, персонажи, поняття й тропи.

Зеленіють жита, і любов одцвіта,

і волошки у полі синіють.

Од дихання мого тихий мак обліта,

ніби íм’я печальне — Марія.

В образній системі будь-якого твору центральне місце займають найчастіше образи-персонажі, адже головним об’єктом дослідження у мистецтві є саме людська душа.

Персонажів твору називають ще дійовими особами, або героями, або характерами. Усі ці терміни майже синонімічні, а проте мають певні смислові відтінки. Так, дійовόю особою найчастіше іменують персонажа драми, де особливо важлива категорія дії. Терміном «герой» позначають здебільшого (хоч і не завжди) головну, центральну постать твору. І то в літературознавчому контексті слово «герой» зазвичай не має оцінного відтінку (якщо хочуть підкреслити ставлення автора або читача до відповідного персонажа, то говорять: «позитивний герой» чи «негативний герой».

Дійовою особою, персонажем, а зрідка і героєм називають суб’єкта (людину, тварину чи уособлене поняття), що якось виявляє або виражає себе у творі, і то безвідносно до того, як глибоко й різнобічно представлений цей образ. Характером (так само найчастіше і героєм) іменують суб’єкта, що представлений у творі глибоко й різнобічно.

Для прикладу, головним образом-характером повісті «Микола Джеря» є заголовний персонаж. Автор докладно, послідовно розкриває перед нами душевний світ, натуру Миколи, змальовує його зовнішність (в молодому, зрілому та похилому віці), його вчинки, ставлення до нього інших персонажів, відтворюючи його помисли, мовлення, міміку тощо.

Часом у творі явно присутній образ автора. Це художній двійникреального письменника, змодельоване ним уявлення про себе. Отже, автор – реальна особа і образ автора – персонаж твору є поняттями співвідносними, але не тотожними. Часом автор виступає в кількох образах (одягає кілька „масок”). Наприклад, у поемі „Гайдамаки” Т. Шевченка він – то філософ, то публіцист, то селянин-простак, то митець. Образ автора виявляється насамперед

-у ліричних, філософських чи публіцистичних відступах,

-у зверненнях до героїв і читачів,

-у прямій авторській характеристиці персонажів,

-у підтексті,

-у певному тоні зображення, авторській інтонації, що може бути піднесеною, сумною, жартівливою, глузливою тощо.

 

Особливим, важливим різновидом образу є художня деталь. Це — конкретна подробиця змальованого у творі явища, яка підкреслює, розкриває його сутність, набуває смислового та естетичного значення.

Якщо звичайна подробиця у творі не має особливого сенсу і не впадає надто у вічі, то мистецька деталь обов’язково приховує в собі певний сенс, підтекст, може викликати широке коло асоціацій, здатна замінити собою розлогий опис, авторську характеристику чи цілий епізод.

За значенням розрізняють:

♣ символічні деталі – що набувають значення символу (прастарий дуб на галяві посеред лісу у „Лісовій пісні” Лесі Українки);

♣ деталі-штрихи – що містять додаткові характеристики, відтінки значень ( згадка на початку тієї ж „Лісової пісні” про те, що в очах Лукаша „ще є щось дитяче”).

За об’єктом твореннярозрізняють деталі:

♣ сюжетні;

♣ портретні;

♣ речові;

♣ пейзажні;

♣ інтер’єрні;

♣ екстер’єрні.

За частотою використання:

♣ наскрізні – що проходять через увесь твір;

♣ одномоментні.

Наприклад, в оповіданні «Федько-халамидник» В.Винниченка вікно, через яке Толик постійно спостерігає за вуличним життям, символізує його «тепличне» виховання, ту скляну стіну егоїзму, якою хлопчик відгородився від світу, людей. Чи ще один приклад з того ж твору: приятелі побилися об заклад на ножика з кістяною колодкою і чижика, що Федько перейде по кризі річку. Здається, об’єкти закладу — два незначні штрихи. Проте ножик ¾ лише незначна подробиця, а чижик стає художньою деталлю: хоч Федько перейшов річку, та Толик каже Федьковій матері, що виграв чижика, забирає пташку і йде гратися з нею саме у момент похорону друга. Таким чином ця речова деталь виявляє моральну надщербленість персонажа.

Майже кожен талановитий митець уміло використовує художні деталі. І все ж у творчості деяких письменників віртуозне володіння деталлю стає особливо помітною стильовою ознакою ( Г. Ібсен, В. Винниченко, А. Чехов, В. Стефаник, Г. Косинка, М. Хвильовий, Григір Тютюнник, В. Стус, Б. Пастернак та ін.).

 

Природа мистецького таланту.

♣ спостережливість (уміння бачити у буденному те, що іншим людям непомітне – ориґінальне, прекрасне, символічне), з цього приводу О. Довженко… ♣ чіпка пам’ять (збереження до найменших подробиць інформації та… ♣ розвинута уява, бурхлива фантазія (здатність конкретно-чуттєво, зримо відтворювати раніше сприйняті картини…

У.ПРОЦЕС МИСТЕЦЬКОЇ ТВОРЧОСТІ

Чому, яким чином людина здатна творити образи, тобто займатися мистецтвом? Цей вид діяльності уможливлюється завдяки натхненню та асоціативному мисленню. Розглянемо обидві названі здатності душі ближче.

Натхнення

Протягом життя з моменту народження людина одержує безліч різноманітних вражень, переживань, знань, уявлень. Якийсь час (від миті до десятиліть) ми… Саме позасвідоме наділяє людину унікальною формою пізнання – інтуїцією.… 1) інтелектуальна інтуїція – безпосереднє розумове схоплення сутности певного явища;

Асоціативне мислення

Усі ми більшою або меншою мірою володіємо асоціативним мисленням. Цей дар дається кожній людині, лишень у ході життя одні його розвивають, інші… У чому ж суть асоціативного мислення? У міру того, як наша свідомість через… Пригадуючи якийсь предмет, особу, подію, враження, ми найчастіше одночасно пригадуємо (без чи й проти своєї волі)…

Поділ образів за способом творення та сприймання

Відповідно до того, з яким чуттям асоціюються, тобто за способом творення (типом асоціювання) образи поділя­ються ♣ зоровí, ♣ слуховí,

Т.Шевченко).

І день йому милий, і солодка нічка. (М.Шашкевич) Згадаймо також численні фольклорні та розмовні звороти: «Гаряче любити», «легко мені на душі», «тяжка справа»,…

У. Функції мистецтва

Мистецтво виконує цілий ряд різноманітних функцій[23], найосновніші з них – естетична, пізнавальна, ігрова та виховна.

 

Естетична функція

Розглянемо характерний зразок естетизації світу у художньому творі. Ось очевидний життєвий факт: втрата коханої людини викликає у нас тяжкі душевні… * * * Ой там на горі, ой там на крутій,

Пізнавальна функція.

а) раціонально; б) у формі абстрактних логічних понять, визначень (приміром, „атом”,… Мистецтво ж пізнає світ

В и х о в н а ф у н к ц і я.

Сприймаючи з захопленням худож­ній твір, ми (часто підсвідомо) “заражаємося” авторською неприязню до одного персонажа, симпатією до іншого,… Якщо підсумувати, то мистецтво пробуджує в людині матеріальній людину духовну,… * * *

УІ. Своєрідність мистецького відтворення потоку життя

У повсякденній дійсності усе – речі, явища, звичаї, умови, ми самі – постійно змінюється, так само усе – добре й лихе, веселе й сумне, світле й… Мистецтво прагне якомога глибше дослідити, осягнути дійсність, а для цього її… Але ж (1) альфа і омега, початок і кінець, суть світу заховані від нас. Крім того, (2) потік життя значно об’ємніший…

П а т о с.

Серед найбільш характерних для мистецтва патетичних переживань – скарги і радощі, викликані невдачами чи вдачами кохання, слави, честі, героїзму,… Скажімо, візія майбутнього тріумфального відродження й самовиз­волення… ***

Категорії “прекрасне – потворне”.

Прекрасне – це те, що є найвищою цінністю життя, ті явища дійсності та мистецтва, які дають людині відчуття естетичної насолоди, котрі є виявами… Прекрасне в житті і в мистецтві не завжди збігаються: потворні життєві явища… Потворне – це ті явища, які грубо порушують наші уявлення про прекрасне, про красу стосунків між людьми та між людиною…

Категорії “комічне – трагічне, героїч­не”.

Комічне(від гр. komikos – смішний) – це життєва суперечність котра стає у мистецтві об’єктом емоційно й естетично забарвленої критики – осміяння. В… - Як вам там живеться у Країні Рад? - Та, як пасажирам у автобусі.

Ф а н т а з і я.

Фантазія – невід’ємна передумова художньої творчості, адже без неї неможливе образотворення. Творча фантазія визволяє людину з пут матеріального… Мистецька фантазія лежить в основі таких творів, як цикл повістей М. Гоголя…  

Х р о н о т о п.

Так от, орґанізація, взаємозв’язок простору і часу в художньому творі іменується хронотóп (від гр. chronos – час і topos – місце). Ця мистецтво­знавча проблема вичерпно досліджена у роботі російського… У згаданому дослідженні М. Бахтін докладно розглядає перехрещення просторових і часових рядів у “Пані Боварі”…

УІІ. Митець і суспільство

1. Точки дотику між літературою і суспільством. Художня література – явище суспільне за своєю сутністю, оскільки 1) досліджує суспільне життя (поруч зі світом природи та внутрішнім світом окремої людини);

А. Вплив суспільного середовища на письменника.

При всьому цьому митці часом “зраджують” своє середовище, цура­ються його. Це трапляється тоді, 1) коли стає невигідно чи й небезпечно відстоювати інтереси, сповідувати… 2) коли митець у перебігу духовного розвитку змінює свої переконання. Скажімо, абсолютна більшість українських…

Б. Вплив письменника на суспільство.

Інколи художні твори чинять виразний, сильний вплив на свідомість цілого народу. Свого часу роман Ґеррієнт Бічер-Стоу “Хатина дядька Тома” дослівно… Важко переоцінити місце Т. Шевченка в долі українського народу. До початку XIX…  

В Відображення суспільного життя у літературі.

У багатьох художніх творах можна знайти вельми глибоке віддзер­калення певних моментів історії суспільства (картин життя того чи іншого народу, держави, верстви у ту чи ту епоху). Наприклад, вичер­пне уявлення про життя середніх верств суспільства єлизаветинської Анґлії дає В. Шекспір у “Віндзорських пересмішницях”. Панас Мирний та І. Білик у романі “Пропаща сила” розкривають широку панораму життя українського суспільства від кінця ХVІІІ до другої половини XIX ст. Париж і Франція після Реставрації відображені в долях сотень героїв “Людської комедії” Бальзака, ціла російська суспіль­ність початку XIX ст. – у характерах “Війни і миру” Л. Толстого.

Проте літературу в жодному разі не можна зводити до світлини, історичного документа, літопису-хроніки. Розглядати художній твір як документ доби можна лише за двох умов:

1.Тільки знаючи про життя суспільства за іншими, не літературними джерелами (архіви, мемуари, свідчення очевидців, історичні дослідження), можна стверджувати, що ті чи ті суспільні типи та їхня поведінка, атмосфера доби відображені у творі з тим чи тим ступенем повноти, адекватності[44].

2. При аналізі кожного окремого твору треба виділяти й розрізняти

♣ дійсне,

♣ уявне та

♣ бажане автором.

Важливо передовсім відповісти на запитання, чи розробляв митець реалістичний задум; чи намагався дати сатиру, карикатуру; чи романтично ідеалізовану картину.

Скажімо, у “Гайдамаках” Т. Шевченко прагнув передати не так реа­лії доби, як показати найгостріше зіткнення добра і зла в людині, довести безперспективність, страхітливість принципу “кров за кров і муки за муки”, а також повернути українцям відчуття національної гідності, підштовхнути їх до боротьби за визволення своєї нації. Події ж, змальовані у поемі, для автора лише знаряддя символотворення, тому й відступив поет від історичної правди: перебільшив жорсто­кість гайдамаків, число їхніх жертв, увів вигаданий епізод про вбив­ство Ґонтою своїх синів тощо.

Або зіставмо змалювання колгоспів­ського життя двома письменниками-сучасниками. О. Корнійчук у п'єсах “В степах України”, „Калиновий Гай” показав його заможним, веселим, безтурботним, щасливим. А В.Симоненко у своїй поезії – цілком протилежним:

І вдови плакали, кричали діти “папи”,

А на сніданок – жолуді одні.

І в гарбах пнулися скелети-шкапи,

Худі, немов колгоспні трудодні.

Я не забув мужицькі очі хмурі,

Обличчя матерів налякані, тривожні,

Коли писали ви, продажні шкури,

Про їх життя, щасливе і заможне.

Сьогодні, довідуючись про ту добу з архівних документів, свідчень очевидців, досліджень безсторонніх істориків, переконуємося, що Корнійчук попросту лицемірно бажане видавав за дійсне, а Симоненко точно відображав реальний стан речей.

Завдяки такій невід'ємній властивості літератури, як психологізм (спостереження за людськими вдачами, дослідження, осмислення глибин людської душі), найцінніше, що вона дає науці (історії, соціології, політології) – це характеристика психології певних суспільних та інших типів людей (селян, козаків, шляхти, капіталістів, інтеліґентів, пролетарів, люмпенів, державних чиновників; дорослих і дітей; чоловіків і жінок тощо).

Пригадаймо: найвлучніший узагаль­нений портрет зрусифікованого малороса – землячок з циновими ґудзи­ками у “Сні” Т. Шевченка; тип породженого суспільною несправедливі­стю бунтаря-руйнівника, який засліплений тотальною ненавистю і рука­ми якого більшовики згодом чинитимуть свої злодіяння в українському селі, – Хома Ґудзь з “Fata morgana” М. Коцюбинського; тип совєтського кар'єриста-пристосуванця – Степан Радченко у “Місті” В. Підмогильного, Володька Лобода у “Соборі” О. Гончара; людина, яка, заразившись вірусом комуністичної ідеології, вбиває в собі усе людське – Кость Горобенко у “Смерті” Б. Антоненка-Давидовича.

 

С в о б о д а м и т ц я т а ї ї м е ж і

Але якою мірою може бути вільна людина? Дух її (зміст, суть) вільний, тіло ж (форма) – залежне, обмежене. Людина народжується і якийсь час живе… Отож і митець, (затим, що творчість – найвища форма духовної діяльності) в… Синів височини – сріблястих альбатросів,

Х. Література та інші види мистецтва

 

Спільне і відмінне у літературі, малярстві та музиці докладно проаналізував І. Франко у розвідці “Із секретів поетичної творчості”[54]. Він наголошував, що визначаль­ною властивістю образотворчого мистецтва є нерухомість. І лише найталановитіші художники засобами, що зазвичай виражають лише нерухо­мість та спокій, можуть викликати в наших душах враження руху. І лі­тература має посутньо ту ж саму мету: за допомогою властивих уже їй засобів репродукувати у душі сприймача певні життєві моменти.

Але коли малярство апелює тільки до зору і тільки посередньо, за допомогою зорових вражень розбуджує в наших думах образи, які перебувають у асоціативному зв'язку з даним зоровим враженням (наприклад, бачимо на малюнку дерева з нахиленим в одному напрямі гіллям і здогадуємося, що віє вітер), то література апелює рівночасно до зору і до слуху, а далі за допомогою слів і до всіх інших чуттів, отже може викликати в наших душах такі образи, викликати які малярство не здатне.

Та найважливіше – апелюючи відразу до двох головних наших чуттів, до зору і до слуху, література поєднує в собі дві, на перший погляд, суперечні категорії: простору і часу. Вона здатна показувати речі у спокої, розміщені одні біля одних, і в русі, як одні настають після інших.

Таким чином, основна відмінність між малярством і літературою полягає в тому, що художник дає нам враження кольорів, апе­лює безпосередньо до чуття (зорового), а письменник викликає тільки спогади кольорів, апелює до уяви.

Скажімо, зовсім по-різному художник і письменник малюють лінії (представляють перед нами певні тіла). Художник просто кладе лінії перед нашим зором. Письменник не може зробити цього, він словесними засобами викликає в нашій уяві образи ліній.

І. Франко ілюструє свої спостереження таким прикладом: уявімо собі придніпровський пейзаж – високий берег, яр, село внизу, ще нижче ріка. Маляр закріпить контури усіх цих тіл на папері так, як вони являються його оку у своїй лінійній непорушності. Письменник же малює цей пейзаж інакше:

* * *

Із хмари тихо виступають

Обрив високий, гай, байрак;

Хатки біленькі виглядають,

Мов діти в білих сорочках

У піжмурки в яру гуляють:

А долі сивий наш козак

Дніпро з лугами виграває...

І Трахтемиров геть горою

Нечепурні свої хатки

Розкидав з долею лихою,

Мов п'яний старець торбинки.

Т. Шевченко, “Сон” (“Гори мої високії...”)

Навіть якщо не зважати на колоритні порівняння, поет вніс у свій малюнок повно руху. Обрив, гай, байрак у нього не стоять перед очима, а виступають; хатки не просто біліють, а виглядають, Трахтемирів мов спересердя розкидав свої хати і т.д. Письменник малює природу, оживлюючи її, малює лінії за допомогою рухових образів. Знову приклади з Шевченка:

Оттут, бувало, з-за тину

Вилась квасоля по тичині;

або:

Ой три шляхи широкії

Докупи зійшлися.

А тепер зіставлення літератури з музичним мистецтвом. Музика, – зауважує І. Франко, – будить у нас глибокі, але неясні, одномоментні зворушення; література ж найчастіше – почуття і думки конкретніші, постійніші, виразніше зв'язані з реальним світом.

Часом словом можна передати слухові явища, недоступні для музи­чного представлення, наприклад, враження тиші. Музика може користу­ватися ним тільки в дуже обмеженій мірі – у формі пауз; література має змогу відтворити і це враження в довільній довготі та силі. Візьмімо хоч би перший уступ Шевченкової “Причинної”:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива...

Ще треті півні не співали,

Ніхто нігде не гомонів.

Сичі в гаю перекликались

Та ясен раз у раз скрипів.

У першій і останній парі рядків зібрано кілька сильних слу­хових образів: рев великої ріки, свист і виття вітру, крик сичів, скрип дерева, – усе це ефекти, доступні і для музичного мистецтва. Але середня пара рядків? Тут поет ніби також звертається до нашої слухової пам'яті: згадує про спів півнів, гомін людей. Проте частка “не” одразу вказує на відсутність усього цього. Автор розбурхує у наших душах відповідні слухові асоціації і одразу ж загальмовує їх. Це – робиться з метою викликати в нашій уяві інший, не слуховий (хоч і зіпертий на слухові враження) образ часу, пори доби, коли відбувається описувана в баладі подія. Правда, це можна було б сказати стисліше (прямо задеклярувавши): “настала північ”, одначе автор волів декларацію замінити образним відповідником. Для музики подібна проце­дура недоступна.

Ще одна різниця. Музика може передавати тільки конкретні звукові явища (шум бурі, рев води, голоси звірів тощо), певні ж стани душі – лише опосередковано, символічно (жаль, благання, гнів, радість і под.); абстрактні ж думки, картини, пейзажі, рух, учинки для музики недоступні геть (за винятком тих явищ, котрі можна означити певними характерним звуками: марш війська абощо). Література ж може відтворювати не тільки усі ті явища, що й музика, але й ті, які для музики недоступні. Література через слово, котрим розбуджується уява, може активізувати усі типи асоціювання – слуховий, зоровий, дотиковий, запахово-смаковий.

Одначе літературний твір (чи образ) найчастіше пробуджує у нашій душі якесь одне конкретне враження, до якого в процесі читання чи слухання поступово додаються інші. Натомість музика може одночасно давати нам дуже велику кількість вражень і міняти їх далеко швидше. Враження від музики не обмежується знанням відповідної мови, вони всеохопні, безмірно багатші, сильніші, інтенсивніші, ніж літературні враження, проте й абстрактніші, розмитіші.

Гаму переживань, асоціативних переживань від сприймання музики витонченою натурою можна проілюструвати хоч би щоденниковим записом І. Нечуя-Левицького, зробленим після концерту: “Полилася класичная музика. Почалась Бетговенова соната “Appasionata”. Загриміли акорди, міцні, як сталь, дужі, глибокі, як море. Мелодії сиплються, переплутуються у якомусь хаотичному безладді. Сумно, темно. Думка спадає ніби у якусь темряву. Бачу якийсь хаос, ніби до сотворіння світу. Бачу, ніби кругом мене хвилюють збурені стихії. Не то море, не то земля. Небо червонувате. Хмари кров’ю облиті. Акорди клекочуть – і передо мною ніби клекоче море, освічене червоним світлом... Акорди пішли в нелад, – і спинились, наче струни разом порвались. А далі знов полились вже дивні мелодії, співучі, глибокі, ясні...”

Отже, при всіх розбіжностях художня література тісно пов'язана з іншими видами мистецтва. Можна виокремити три рівні такого взаємозв’язку, умовно назвемо їх – зовнішній, внутрішній і серцевинний.

1. Зовнішній рівень: основою театрального спектаклю є п'єса – літературний твір, кінофільму – сценарій, або кіноповість. Для вокального мистецтва (співу) важливе значення має словесна основа – текст, поетичний твір, який мусить гармонійно поєднуватися у пісні з мелодією. Вельми наближає літературу до малярства такий своєрідний жанр віршування як зорова поезія – поєднання словесного і графічного образів відтворюваного явища. Скажімо, такий вигляд має вірш сучасного українського поета-аванґардиста Н. Гончара[55]“Автопортрет в автобусі”:

 

А В Т 0 П 0 Р Т Р Е Т

В і мно- В

Т ю і дзер-

О кальцем дріб- А

П но тря- В

О се Т

Р і риси О

Т свої роз- Б

Р губило У

Е лице С

Т В А В Т О Б У С І І

Прийом переносу літер підсилює виражений у творі динамізм, а конфі­гурація рядків нагадує люстро та розмиті риси обличчя в ньому.

 

2. Внутрішній рівень: це вже зв’язки глибинніші, здійснювані на рівні асоціацій. Часом письменники черпáють надхнення з творів живопису, скульп­тури, музики (і навпаки: художники, скульптори, композитори – з літератури). Витвір мистецтва може так само стати темою для письменника, як і явище природи чи доля людини.

Скажімо, під час подорожі в Італію І. Франко так захопився скульптурою Мікеланджело “Мойсей”, що написав згодом однойменну поему. Споглядаючи єгипецькі піраміди та величну фігуру загадкової істоти з тулубом лева і головою людини, Леся Українка написала цикл “Єгипецькі фантазії”, зокрема відомо вірші “Напис в руїні” та “Сфінкс”. Бароковий козацький собор у Новомосковську на Січеславщині, його історія надихнули О. Гончара на створення роману “Собор”. Або пригадаймо відомий вірш М. Рильського „Шопен”, що був навіяний вальсом геніального польського композитора.

3. Серцевинний рівень– ще глибинніший, він виявляється тоді, коли література свідомо прагне досягти такого самого впливу на сприймача, який спричиняється живописом (тобто намагає­ться стати словесним живописом) чи музикою (тобто перетворюється на словесну музику).

Поглянемо під цим кутом зору на новелу М. Коцюбинського “На камені”. Автор сам визначає жанр твору як акварель і від першого до останнього рядка, змальовуючи мінливу, багатоманітну красу світу, віддає цілковиту перевагу зоровим образам, яскравому кольоропису: “Сотки цікавих очей проводили процесію аж до моря.Там на піску, аж білому од полудневого сонця, стояв похилений трохи, чорний баркас, мов викинений в бурю дельфін з пробит боком. Ніжна блакитна хвиля, чиста і тепла, як перса дівчини, кидала на берег мереживо піни”.

Натомість поезія раннього П. Тичини вирізняється (завдяки алітераціям, асонансам, рефренам, мелодійному ритму) вельми рафінованою музичністю: пригадати хоч би “Хор лісових дзвіночків”, “Золотий гомін”, “О, панно Інно, панно Інно...”. Часом сам звукопис підказував поетові асоціативний ряд, — не визначався змістом, мотивом твору, а визначав його:

+ + +

І ось він сам уже стоїть,

як у віках густе відстояне століття.

Ах Пáвло, Пáвло, – ну як же там бе –

Лебенчали джурно на траві

Ашхен і Ліда, і Бела.

Ах Пáвло,Пáвло, – люблю те (Бела!) –

Ламкий, ламучий ти вітер.

Дзедженчали журчно на траві

Ашхен і Ліда, і Бела.

Ах Пáвло, Пáвло, – люблю тебе –

Ла (Бела!) мкий, ламучий ти вітер.

Вибухнули сміхом дзвінко на траві

Ашхен і Ліда, і Бела.

Ах Пáвло, Пáвло, – люблю тебе –

Украї (ну Бела!), Україну й цвіток.

Побратались од сміху на траві

Ашхен і Ліда, і Бела.

Ах Пáвло, Пáвло, – люблю тебе –

Ла (Бела!) мкий, ламучий ти вітер.

Поколосились од сміху на траві

Ашхен і Ліда, і Бела.

Ах Пáвло, Пáвло, – світок –

Украї (ну Бела!)

 

 

Х. ЗМІСТ І ФОРМА ТВОРУ. СКЛАДНИКИ ЗМІСТУ.

Змісттвору — це життєві явища, факти, проблеми, відобрані, естетично осмислені й перетворені та емоційно оцінені митцем відповідно до того… Форматвору — це сукупність способів і засобів вираження змісту, його внутрішня… Тобто зміст – це те, що сказано у творі, форма – як сказано.

ХІ. Жанрова система літератури

Триєдина жанрова класифікація

Літературні роди

За предметом змалювання у літературі виділяють три основні роди : епос, лірику, драму.

Епос(грецьк. еpos – слово, розповідь) – це зображальний рід літератури, в основі якого розповідь про події та їх учасників. В епосі найчастіше використовуються два стильові прийоми – опис і розповідь.

♣ Опис– це змалювання явища так, як воно постало перед автором чи персонажем у просторі.

♣ Розповідь – зображення явищ, подій так, як вони змінювалися в часі.

В епічних творах головний інтерес читача зосереджується на самих подіях, а внутрішнє життя героїв (думки, переживання) розглядається лише як причини чи наслідки подій. Сам автор найчастіше зовсім усувається з поля зору читача або оповідає спокійно, безсторонньо ( „Хіба ревуть воли, як ясла повні” Панаса Мирного та І. Білика, „Бориславські оповідання” І. Франка), інколи вкладає оповідь в уста вигаданої дійової особи (скажімо, Грицько Основ’яненко – оповідач „Малоросійських повістей” Г. Квітки).

 

Лíрика (від назви грецького музичного інструмента „ліра”) – це виражальний рід літератури, художнє втілення думок, душевних станів, переживань, настроїв певної особи, зазвичай чітко не означеної (наприклад, вірш „Думи мої, думи мої...” Т. Шевченка). Тут уже зовнішні події відступають на задній план, а то й зникають зовсім, натомість вся увага зосереджується на почуттях і переживаннях. Розповідь у ліричному творі ведеться як правило від імені ліричного „Я”. Але не варто ототожнювати персонажа твору і його автора. Письменник насамперед створює образ ліричного героя. Це – умовна дійова особа, думки, почуття й переживання якої розкриваються у ліричному творі. Автор і ліричний герой можуть мати щось спільне у долях, почуттях, але не завжди, крім того, ліричний герой існує в іншому світі, аніж автор, – художньому.

 

Драма(грецьк. drãma – дія) – зображальний рід літератури, що розкриває життя через дії та розмови дійових осіб і призначений для постановки на сцені (наприклад, „Наталка Полтавка” І. Котляревського).

Драма (як і кіно)— своєрідне синтетичне мистецтво, яке одночасно належить і літературі, і театру. Слово „театр” походить від грецького „театрон”, котре спочатку означало „місце для видовищ”, а згодом – взагалі „видовище”, „спектакль”, „дійство”. Драматичний твір реалізується як явище мистецтва лише у творчій співпраці автора (драматурга), режисера, художника, композитора, акторів.

Розглянемо докладніше найхарактерніші жанрові вияви кожного з родів.

Жанри епосу.

Умовно з позицій сьогодення епічні жанри можна поділити на архаїчні — котрі в сучасній літературі з’являються дуже рідко або й зникли зовсім; і актуальні — до яких найчастіше вдаються сучасні письменники.

А. Архаїчні жанри.

2. Казка(від «казати») — це твір народної чи конкретно-авторської фантазії, що розповідає про якісь незвичайні події з участю надприродних сил і… Казки діляться на дві підгрупи: ♣ народні (фольклорні) своєю чергою «розгалужуються» на різноманітні жанрові форми:

Жанри лірики

Відомі й застосовуються дуже різні жанрові класифікації лірики. Найчастіше вдаються до традиційної та тематичної класифікацій. Тому саме їх розглянемо докладніше.

А. Традиційні жанри

1. Гимн (гр. hýmnos — хвалебна пісня) — хвалебна пісня на честь якогось божества, героя або урочистої події. 2. Псалмú(псалóм, або псáльма)(гр. psalmos — пісня) —… 3. Ода (гр. ōidē ) — хвалебна пісня або вірш про якусь видатну особу чи подію. Цей жарнр був вельми…

Б. Тематична класифікація лірики.

1. Громадянськалірика — у якій ідеться про суспільно-національні проблеми й почуття: «Я нездужаю, нівроку...» Т.Шевченка, «Любіть Україну» В.Сосюри,… Можна виділити кілька різновидів цього жанру: ♣ суспільно-політична лірика («Золотий гомін» П.Тичини);

Суміжні жанри

Найчастіше відбувається поєднання епічної та ліричної первин. Такого ґатунку твори належать до ліро-епосу. Персонаж тут постає ніби у двох планах: з… Основні жанри ліро-епосу такі: 1. Балáда (від грец. ballo – ­ рухатись, латинською – танцюю, від якого утворилося італійське ballare,…

ХІІ. КОМПОЗИЦІЯ ТВОРУ

Складники композиції.

Отож, розглядаючи форму твору (тіло), насамперед маємо виділити композúцію(лат. compositio — побудова). Це — зумовлена змістом побудова… Представляючи персонажів твору, письменник ♣ змальовує їхній зовнішній вигляд (портрет),

Сюжет і його етапи

А. Загальна характеристика сюжету

Сюжéт(фр. sujet — тема, предмет) — це художньо осмислена конкретна система подій, у яких розкриваються характери у їх взаємодії. Або сюжет ще… Розвиток сюжету можна уявити за аналогією як виростання гіллястого дерева:  

Б. Сюжетні вузли

Ці етапи (вузли) такі: 1. Експозúція(лат. expositio — виклад, опис, пояснення) — місце у… Найчастіше експозиція

В. Композиція ліричних творів.

Отож, можна виокремити такі етапи розвитку почуття (чи то ліричного сюжету): а) вихідний момент (спостереження, враження, думки чи стан, що стали поштовхом… б) розвиток почуття;

ХІІІ. ХУДОЖНЯ МОВА

Зауважимо принагідно, що в художньому творі розрізняють мову авторську і мову персонажів. Цю останню складають пряма і невласне пряма мова. Невласне… Існує кілька пластів художньої мови: лексика, тропи, фігури, фоніка, ритміка…

Лексика художнього твору.

За часовим критерієм виокремлюються дві основні групи лексичних засобів — архаїзми і неологізми. 1. Архаїзми(гр. archaios — давній) — слова, що застаріли або зовсім вийшли з… Різновиди архаїзмів:

Тропи

Слова людської мови полісемантичні (багатозначні). Виділяють пряме (золотий годинник) і переносне (золоте серце) значення слова.

Саме ця специфіка мови (за О.Потебнею, «внутрішня форма слова») і дозволяє творити тропи.

Троп(грец. trópos — зворот) — слово чи вираз, ужиті в переносному значенні. Тропи забезпечують образність художньої мови, посилюють емоційність, виразність, допомагають яскравіше змалювати у творі персонажів та обставини. Які ж основні тропи?

1. Порівняння— це троп, що являє собою пояснення одного явища чи предмета за допомогою іншого, чимось схожого на нього.

Існує кілька різновидів порівнянь:

а) Просте двочленне порівняння: «І в гарбах пнулися скелети — шкапи, худі, немов колгоспні трудодні» (В.Симоненко); «Душа вночі – як чергова аптека» (В.Цибулько).

Іноді сполучники (як, ніби, наче, немов, мов) пропускаються: «Книга — морська глибина». Тоді порівняння наближається до метафори. У цьому випадку критерій розрізнення двох тропів такий: якщо два предмети все-таки порівнюються, то це порівняння; якщо ототожнюються — то вже метафора.

Ще в простому двочленному порівнянні замість порівняльних сполучників можуть використовуватися слова «подібний», «схожий», «здається» тощо: «На людське серце свічка є подібна» (Б.-І. Антонич).

Трапляється також просте скорочене порівняння — у якому одна з частин визначена невиразно, але її легко встановити з контексту:

Коло серця — мов гадина

чорна повернулась

(Т.Шевченко «Катерина»).

Мається на увазі: «На серце зробилося так важко, немов його обвилá чорна гадина».

б) Порівняння у формі орудного відмінка:

Синє море звірюкою

То стогне, то виє.

(Т.Шевченко);

«Лице скапує між пальців воском» (В.Цибулько).

в) Заперечне порівняння (найчастіше зустрічається у фолькльорі);

По той бік гора, по сей бік друга, —

Поміж тими крутими горами

Сходила зоря.

Ой то ж не зоря — дівчина моя.

Характерний цей різновид порівняння і для Т.Шевченка:

Не тополю високую вітер нагинає —

Дівчинонька одинока долю зневажає.

2. Епíтет(грец. epitheton — прикладка) — художнє означення, яке образно чи емоційно розкриває ознаки певного явища.

Отже, як видно з визначення, епітети бувають

♣ зображáльні («Іще пташки в дзвінких піснях блакитний день купають» — П.Тичина) і

♣ оцíнні («Од дихання мого тихий мак обліта, Ніби ім’я печальне — Марія» — В.Сосюра).

У ролі епітетів найчастіше виступають прикметники (сумна коса), а також іменники (січ — мати), прислівники (подивився холодно), дієприслівники (весна іде співаючи).

Ті епітети, які у фолькльорі, а іноді і в літературі часто вживаються при тих самих словах, називаються постійними: чорні брови, карі очі, дрібен дощик, кінь вороненький, сира земля, синє море, буйний вітер, вовки-сіроманці тощо.

За значенням розрізняють епітети:

а) звичайні (вжиті у прямому значенні): зелене поле, чорний ворон;

б) метафоричні: веселий сніжок, мертва тиша (тут епітет одночасно є і метафорою);

в) метонімічні: «Той неситим оком за край світа зазирає» — Т.Шевченко;

г) гіперболічні: безмежне поле, стопудова булава;

ґ) іронічні: мудрий осел, вовк-пастух;

Треба розрізняти епітети (художні означення) і звичайні граматичні означення. Ці останні вказують на загальні властивості певного явища, мають розділове значення( стіл, покритий зеленою скатертиною) ; а епітети підкреслюють індивідуальні властивості ( «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?» — Т.Шевченко). У цьому останньому прикладі слово «зелене» не вирізняє поле серед інших, а розкриває внутрішню його суть — воно було колись живе.

Хоча в контексті твору і граматичне означення може ставати художнім епітетом, тому розмежувати їх часом дуже важко. Так, у реченні: «Поміж одноповерховими вирізнявся триповерховий будинок» — слово «триповерховий» — звичайне означення, бо виконує суто розділову функцію; а у реченні: «Та певне у вас справді триповерховий будинок?!» — це вже епітет, бо дає будинку емоційну характеристику.

3. Оксúморон, або оксюморон(гр. oxymoron — дотепна нісенітниця) — свідоме поєднання різко протилежних понять, які логічно ніби виключають одне одного, але насправді разом дають нове уявлення: «На нашій славній Україні, На нашій — не своїй землі» (Т.Шевченко); «Ми рабами волі стали» (І.Франко); «Любове грізна! Світла моя муко! І радосте безрадісна моя» (В.Симоненко). Принагідно зауважимо, що деякі дослідники відносять оксиморон не до тропів, а до стилістичних фігур.

4. Метáфора(гр. metaphorá — перенесення) — це троп, у якому ознаки одного явища переносяться на інше явище за подібністю між ними.

Метафоричними є безліч виразів, на перший погляд цілком звичайних (нагадаймо про внутрішню, образну форму слова як джерело розвитку мови): «час летить» — це вже метафора (мається на увазі: «Час минає так швидко, як рухається в повітрі птах», тому за аналогією ознаки птаха перенесено на час).

Метафора — ніби приховане порівняння, тільки тут не порівнюються два явища, а ознаки одного явища переносяться на інше.

Фраза «Шумить Дніпро у бурю, ніби реве та стогне тварина» являє собою порівняння, яке втім легко перебудувати на метафору: «Реве та стогне Дніпр широкий» (Т.Шевченко).

Художня метафора виконує кілька функцій:

а) естетично орґанізовує (прикрашає) текст;

б) надає твору емоційного забарвлення;

в) збуджує, збагачує уяву, розкриваючи – через зіставлення звичайного з незвичайним – нові сторони явища.

Метафора, властиво, являє собою перехід інтуїтивного осяяння у цáрину раціональних понять. Ознаки чим несподіваніших, віддаленіших об’єктів переносяться з одного на другий, тим яскравіша, ориґінальніша метафора. Такі метафори особливо характерні для поетів-метафористів (Б.-І.Антонича, В.Свідзинського, Є.Маланюка, І.Драча, Б.Бойчука, Б.Рубчака, В.Стуса, В.Голобородька, М.Воробйова, С.Процюка, І.Андрусика та ін.)

Для прикладу наведу рядки поета нью-йоркської групи Б.Рубчака:

Не ввійде день у квітня переміни,

не зніме з брами дум зими замóк, —

закам’яніє він, і кожен крок

спинятимуть його байдужі стіни.

Очевидно, у цьому уривку йдеться про душевний стан людини старої чи просто надзвичайно стомленої життям. Ця людина відчуває, що вже не дочекається свого квітня, весни (тобто душевного відродження, цвітіння), її думки (внутрішній світ) – ніби за високою брамою та ще й замкнені замком зими (що значить заморожені життєвим холодом), завтрашній день їй бачиться в’язнем у тісній кам’яній тюрмі байдужості, безвиході, безнадії...

Розрізняють метафори прості, тобто одиничні, і розгорнуті — коли певна картина змальовується цілим рядом взаємопов’язаних метафор. Так, у «Слові о полку Ігоревім» розгорнута метафора відтворює поразку військ Ігоря: «Тут кривавого вина не вистачило, тут бенкет закінчили хоробрі русичі: сватів напоїли і самі полягли за землю Руську».

 

Виокремлюються чотири основні різновиди, форми метафори:

♣ Власне метафора(«Косарів ідуть ключі» — А.Малишко).

♣ Уосόблення (або прозопопéя) — перенесення властивостей живих істот на предмети, явища природи чи абстрактні поняття, оживлення їх:

Ніч темна людей всіх потомлених скрила

Під чорні широкії крила.

Леся Українка.

Різновидом уособлення є персоніфікáція (лат. persona — особа і facere — робити) — надання тваринам, предметам, явищам та поняттям властивостей людини, олюднення їх:

Ходить сон кого вікон,

А дрімота коло плота.

Питається сон дрімоту:

— Де ми будем ночувати?..

Народна колискова.

Дуже часто персоніфікація використовується у байках («Вовк та ягня», «Коник-стрибунець», «Хмара» Л.Глібова та ін.).

в) Алегόрія(грец. allēgoria — інакомовлення, від állos — інший і agoreúo — говорю) — конкретне інакомовне зображення предмета та явища, що заміняє собою абстрактне поняття чи думку.

На алегорії побудовані деякі прислів’я: «Біда вівцям, де вовк пастушить»; Старого горобця на полові не обдурили». Так само алегоричні більшість казок і байок. Скажімо, у циклі казок І.Франка «Коли ще звірі говорили» алегоричний образ вовка втілює скнарість і тупість, лисиці — хитрість і підлабузництво, заєць — боягузтво, осел — упертість тощо. У поемі «Кавказ» незламні, волелюбні кавказькі народи Шевченко представив в алегоричному образі Прометея.

Особливий різновид алегорії — езόпівська мова (за ім’ям давньогрецького байкаря Езопа, який висловлював свої погляди приховано, через опис вчинків звірів). Це — спосіб замаскованого виразу думок через натяки і недомовки для того, щоб уникнути цензурних заборон і переслідувань.

Зрозуміло, що цей різновид алегорії з’являється насамперед в умовах тоталітарного суспільства, духовної несвободи. Яскравим зразком езопівської мови є сонет Д.Павличка «Коли умер кривавий Торквемада...», де замасковано показано духовну атмосферу в Советському Союзі після смерті Сталіна.

Важливо пам’ятати відмінність алегорії від попередніх двох різновидів метафори.

♣ Якщо уособлення творить одиничний, конкретний образ, то алегорія проходить через увесь твір, в’яже в одну цілість ряд споріднених образів.

♣ У власне метафорі представлений один вимір, лише наділений ознаками іншого, а в алегорії завжди проступають два плани — зовнішній, конкретний, інакомовний і прихований під ним внутрішній (якесь узагальнення).

♣ Алегорія завжди конвенційна (умовна, побудована на вже усталених уявленнях), тобто передбачає якісь уже попередньо відомі співвідношення між двома зіставлюваними явищами, тоді як, власне метафора може бути цілком новою і несподіваною.

г) Сúмвол(гр. sỳmbolon — умовний знак, натяк) — це предметний або словесний знак, який опосередковано, умовно виражає сутність певного явища. Наприклад, хрест — прадавній символ дерева життя, гармонії, духовної і матеріальної первин у людині. Сонячні кларнети П.Тичини — символ гармонії і краси Всесвіту.

Чим же відрізняється символ від попередніх трьох різновидів метафори?

♣ Якщо алегорія однозначна, то символ багатозначний (його творять автор і читач, один і той же символ різні люди можуть трактувати по-різному).

♣ Якщо алегорія будується на очевидній подібності двох явищ, що ототожнюються (Коник — ледар, Муравей — трудяга у байці Л.Глібова «Коник-стрибунець»), то символічний образ умовний — предмет-знак часто дуже віддалений від поняття, що ним виражається, подібність слабка або прихована (тризуб — влада: як гадають, цей знак первісно символізував Бога — творця й володаря минулого, нинішнього і майбутнього буття).

♣ В алегорії більша увага зосереджується на першому складнику (зображуваному), а в символі — на другому (прихованому).

♣ Якщо всяка метафора конкретизує певний зміст, то символ, навпаки, розширює його.

♣ Усяка метафора існує в рамцях літератури, а символ давніший за літературу, мистецтво, це знаряддя не лише мистецького, а й релігійного, філософського осягнення духовного світу.

Яскравим зразком художнього символотворення є, для прикладу, вірш В.Стуса:

На колимськім морозі калина

зацвітає рудими слізьми.

Неосяжна осонцена днина,

і собором дзвінким Україна

написалась на мурах тюрми...

Калиновий цвіт і собор тут символізують Батьківщину у нестерпно-мертвому середовищі імперії (колимський мороз, тюрма).

5. Метонíмія(грец. metonimia — перейменовувати) — троп, що полягає у перенесенні назви з одного явища на інше, що перебуває з ним у певному зв’язку.

Як і метафори, метонімії густо розсіяні у повсякденному мовленні. Скажімо, фраза: «Так зголоднів, що виїв аж дві тарілки» — уже метонімія, бо тут значення слова «їжа» переноситься на слово «посуд» на основі того, що їжа знаходиться в посуді. Те ж саме — «Прочитав усього Котляревського». Назва відомої повісті І.Франка «Борислав сміється» — також метонімічна, бо іменується місто замість людей, що в ньому мешкають.

У пісні Марусі Чурай «Ой Боже мій, Боже, милий покидає...» застосовано цілу низку метонімій:

Коли б мені, Боже, неділі діждати,

Неділі діждати, на рушничку стати.

Тоді не розлучать ні батько ні мати,

Ні батько, ні мати, ні суд, ні громада,

Хіба вже розлучить заступ та лопата,

Заступ та лопата, дубовая хата.

«На рушничку стати» — тобто повінчатися: ставання молодят на спільний рушник є одним з головних моментів весільного обряду; «заступ та лопата, дубовая хата» (домовина) — тобто смерть: називаються речі, пов’язані з поховальним обрядом.

Виділяють кілька різновидів метонімій:

а) Синéкдоха(грец. synekdoché — співвіднесення) — троп, що заснований на вживанні однини замість множини і навпаки, визначеного числа замість невизначеного, видового поняття замість родового і навпаки.

Навіть у повсякденному мовленні ми часто вдаємося до синекдох. Так, у фразі: «Я ж уже двадцять разів вам пояснював» — вживається визначене число двадцять замість невизначеного (багато); «Проходячи через ліс, остерігайтеся звіра» — тут вживається родове поняття (звір) замість видового (вовк).

Звернемося ще до літературних прикладів:

Розвернулося весілля, —

Музикам робота і підковам.

Т.Шевченко.

Тут частина (підкови) називається замість цілого (танцюристи).

Кругом Січі Запорожжя

Москаль облягає.

Народна пісня.

Тут вживається однина (москаль) замість множини (російська армія).

б) Гіпéрбола(грец. hyperbolē – перебільшення) — очевидне художнє перебільшення якихось рис людини, предметів або явищ з метою показати їх велич, розмах, виявити до них захоплення або презирство:

До самої хмари

З щоглистими кораблями

Палає Скутара.

Т.Шевченко.

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

Лиш приходить подібне кохання

В.Сосюра.

в) Літóта(гр. litotēs — простота, помірність) — на противагу гіперболі художнє применшення ознак якогось явища з метою показати його мініатюрність, підкреслити до нього презирливе чи лагідне ставлення: «Внучечка качається по садку білим клубочком» (Марко Вовчок). Ще один приклад:

Ой стежечка

Манюсінька,

Мов ниточка

Тонюсінька.

А. Казка

 

Цікаве поєднання гіперболи і літоти подибуємо у двовірші середньовічного азербайджанського поета Нізамі:

О так, я прах, що з ніг твоїх спада.

Ти — шахська, найпрозоріша вода.

г) Антономазíя (гр. antonomádzo — перейменування) — вживання власних імен, зокрема імен літературних персонажів, замість загальних назв: Крез — багатий скнара, Венера — любов, Ескулап — лікар, Марс — війна тощо.

Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея, –

не може ж так буть!

П.Тичина.

Мойсей у цьому контексті — духовний провідник.

ґ) Евфемíзми(грец. eu — добре та phēmi — кажу) — слова чи вирази, вжиті замість слів з неприємним, непристойним або забороненим змістом («завершити життя» замість «умерти»; «ухилятися від істини» замість «брехати» тощо).

Евфемізми часто сприяють естетизації, емоційному наснаженню мови. Наприклад, у поемі С.Руданського «Віщий Олег» чемний слуга так відповідає на запит князя, що сталося з його улюбленим конем:

Давно вже кінь білогривий

Гуляє на волі

Коло Дніпра широкого

На чистому полі...

І на ньому уже, княже,

Зіллям зеленииться

Не зелена паполома, —

Зелена травиця.

Слуга добре знає, що князь дуже любив цього коня, тому повідомляє про його смерть за допомогою евфемізмів, аби хоч якось утішити князя, пом’якшити сумну звістку.

д) Перифрáза(грец. periphrasis — описовий вираз) — троп, у якому ім’я, предмет або явище називається не прямо, а у формі опису їхніх істотних рис.

Перифраз позитивно чи негативно оцінює явище, уточнює і естетизує його суть. Вельми часто трапляється цей троп у поезії Т.Шевченка: «Лягло костьми (загинуло) людей муштрованих (солдатів) чимало”. Або:

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люде,

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть.

6. Ірόнія (грец. eirōneia — глузування, удавання, насмішка) — троп, який виражає глузливо-критичне ставлення до зображуваного. Іронія безпосередньо пов’язана з комічним, гумором і сатирою.

Можна виокремити три ступені іронії за рівнем гостроти:

а) Власне іронія— прихована насмíшка, коли про якесь явище, чи особу говориться в позитивному чи навіть захопленому тоні, а мається на увазі зовсім протилежне:

На козаку бідному нетязі сап’янці (дорогі чоботи) —

Видко п’яти і пальці.

«Дума про козака Голоту»

А ось Шевченкове змалювання тотального поневолення у Російській імперії:

Од молдованина до фінна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує.

Як бачимо, власне іронія створюється на основі підтексту, у ній важливіше не те, що говориться, а те, що приховано.

б) Сарказм(грец. sarkasmos — дерзання, від sarkadzo — рву м’ясо) — особливо дошкульна викривальна насмішка, вияв межової ненависті й зневаги до зображуваного.

Якщо власне іронія — прихована, м’яка (часто доброзичлива) насмішка, характерна переважно для гумору, то сарказм — пряма, відкрита, гнівна, сатирична, тут уже сміх поєднується з гіркотою і гнівом:

Слава! Слава!

Хортам, і гончим, і псарям,

І нашим батюшкам-царям

Слава!

Т.Шевченко «Кавказ».

Саркастична тональність переважає у романі Ю.Андруховича «Московіяда», у якому йдеться про останні роки Советського Союзу. Невеликий втинок з цього твору: «Свого часу тебе навчали, що римська імперія загинула під ударами рабів і колонів. Ця імперія загине під ударами пияків. Колись вони всі вийдуть на Красну площу і, вимагаючи пива, рушать на Кремль. Вони зметуть усе».

Коли почуття обурення і гніву стає надмірним, митець залишає насмішку і вдається до інвективи.

в) Інвектива(лат. invehi — нападати; invectiva oratio — лайлива промова) — пряме, найгостріше засудження певної вади:

А ми дивились, та мовчали,

Та мовчки чухали чуби,

Німії, подлії раби...

Т. Шевченко «Юродивий».

Виразно інвективні вірші В.Симоненка «Злодій», „Гранітні обеліски...” або ось такі рядки В.Стуса:

Кубло бандитів, каґебістів,

злодіїв і відставників

у стольному зібрались мості

як партія большевиків...

Часом іронія (іронічність) стає у творі не просто мовним засобом (тропом), а художнім принципом, за допомогою якого автор розглядає, оцінює дійсність (наприклад, творчість М. Гоголя, поема Т. Шевченка „Сон” чи роман О. Ірванця „Рівне / Ровно. Стіна”).

Синтаксичні фігури

Окрім лексики та тропів, художність мови забезпечують також синтаксичні фігури(лат. figura — зовнішній вигляд). Це — своєрідна синтаксична побудова фраз для посилення виразності й емоційності мови та уникнення одноманітності.

Виділяють три типи фігур.

А. Перший фігуральний тип

Зазвичай підмет стоїть перед присудком, означення — перед означуваним словом, коли ж слово переставляється зі звичайного місця на інше, воно стає… Полюбила чорнобрива Козака дівчина.

Б. Другий фігуральний тип.

4. Патетичне запитáння — це запитання, що виражає якусь емоцію (здивування, обурення, журбу тощо), і то відповідь випливає уже з нього… Хто вам сказав, що я слабка, Що я корюся долі?

В.Третій фігуральний тип.

Без милого батько, мати — Як чужії люде, Без милого сонце світить —

Фоніка.

А. Явища евфонії та какофонії

Фонічні засоби (алітерації, асонанси, синтаксичні фігури, рими, рефрени, музичні асоціації тощо) створюють певні звукові образи, інтонації фонетично… Фоніку складають явища евфонії та какофонії. Какофóнія(грец. kakos — поганий та phōne — звук, мова) — немилозвучне, або хаотичне поєднання звуків мови:…

Б.Фоносимволіка

Назвемо найхарактерніші символічні значення деяких звуків. ♣ «о» — спів, радість, відвага, сила духу. ♣ «а» — голосний крик, голосіння, радість, страх, білий колір...

ХІV. Основи віршування

1. Мова прозова і віршова Мова художнього твору може бути або прозόва, або віршовá.… Хоча межі між цими двома ґатунками художньої мови невиразні: трапляється ритмізована проза («Слово о полку Ігоревім»,…

З історії рими.

Основні функції рими

2. Мнемотехнічна — рими допомагають запам’ятати текст (Мнемозіна у давньогрецькій мітології — богиня пам’яті). 3. Естетична — рима прикрашає вірш. 4. Магічна — часто слова, об’єднані римою, самі собою несуть символічний зміст, увиразнюють мотив вірша…

Естетичні якості рим

Талановиті поети прагнуть постійно оновлювати свої рими, знаходять нові, свіжі, ориґінальніші. Естетичну вартість рими зумовлюють такі чинники: ♣ ориґінальність;

А. Антична система віршування.

У древньогрецькій і латинській мовах розрізняли короткі і довгі склади (мори і дві мори). Вони так чи інакше об’єднувалися в стопи. Стопоюв античному віршуванні називали сполучення певної кількості довгих і… Найпоширенішим в античній поезії розміром був гекзаметр (гр. hex — шість і metron — міра), що складався з шести…

Б. Фольклорне віршування

Пісенний вірш. Текст і будова народної пісні пов’язані з мелодією. Тому фрази симетрично розміщуються в куплетах (строфах), усі куплети однієї пісні… Розглянемо конкретний приклад: Ой під калиною / в саду зеленому

В.Силабічна система

Силабічний вірш вирізняється ♣ рівною кількістю складів у віршових рядках (найчастіше — 13, нерідко — 11) з вільним розташуванням наголосів у середині рядка; ♣ парним римуванням з переважно парокситонною римою; ♣ наявністю цезури:

За великую собђ мђлъ то нагороду,

Кгды зъ неволђ вызволилъ кого на свободу.

Касіян Сакович «Вірші на жалосний погреб...

Петра Сагайдачного...»

 

Г. Тонічна система

Ця система віршування досить рідкісна й давня, виростає вона з варязького, давньонімецького і руського фолькльору (билини). Твори, написані тонічним віршем трапляються у М.Лермонтова (стилізація під… Якби мені, мамо, намисто,

Силабо-тонічна система віршування.

Ця система визначається наявністю рівної кількості складів у відповідних рядках та рівномірним чергуванням наголошених і ненаголошених складів у… Найпростішою одиницею виміру ритму у силабо-тонічній системі є стопа. Це… Для того, щоби правильно визначити віршовий розмір твору, написаного силабо-тонічною системою, необхідно виконати…

Двоскладові стопи

2. Ямб (грец. íambos — напасник) — двоскладова стопа з наголосом на другому складі / È — /. 3. Пірúхій (грец. pyrrichios, від pyrriche — військовий танок) —… 4. Спондéй (грец. spondeios) — службова двоскладова стопа з обома наголошеними складами.

Трискладові стопи

2. Амфібрáх (грец. amphibrachys, від amphi — обабіч та brachys — короткий) — трискладова стопа з наголосом на другому складі / È —… 3. Анапéст (грец. anápaistos — зворотний щодо дактиля) —… 4. Бáкхій (грец. bakcheios — вакхічний) — службова трискладова стопа з трьома ненаголошеними складами /…

Строфіка.

Поетичні твори можуть бути строфічні (поділені на строфи) і астрофічні (не поділені на строфи). Якщо строфічний твір складається з однієї строфи, — він однострофічний; якщо з…  

А. Звичайні строфи.

Тиша — це мова, якою говорить до людини Бог. Б.-І.Антонич. 2. Дúстих (гр. distichon), або Двовірш — дворядкова строфа з суміжним римуванням:

Б.Романські строфи

1. Терцúна(італ. terzina, від terza rima — третя рима) — трирядкова строфа п’ятистопового ямба з римуванням а б а, у наступній строфі — б в б… Створена ця строфа Данте для «Божественної комедії». В основу цієї поеми автор… В українській літературі терцину використовували П.Куліш, І.Франко (пролог до «Мойсея»), Юрій Клен («Попіл…

В. Строфи східного походження

Танка— це п’ятирядкова неримована строфа, що складається з п’яти — та семискладових рядків (5 — 7 — 5 — 7 — 7). Походить вона з раннього японського… Визнаними майстрами танка є поети-лірики Нарихіра, Коматі, Кисена та ін. Ця… * * *

Г. Довільний вірш та верлібр

Довільний— це вірш, написаний силабо-тонічним розміром (переважно ямбом чи хореєм), що складається з різностопових рядків, розміщених довільно. Цей вірш добре передає розмовний тон, створює враження жвавої, невимушеної… Вітер.

ХУ. Літературний процес. Мистецькі опозиції

 

Літературознавство не лише аналізує окремі твори, а досліджує їх у взаємозв’язках, у єдності з тими різноманітними чинниками, котрі на них вплинули, тобто вивчає літературний процес.

Літературний процес— це сукупність усіх виявів літературного життя: написання художніх творів; виникнення, існування та занепад мистецьких стилів, напрямів, шкіл, літературних угруповань, взаємозаміна мистецьких методів; видання книг, літературних часописів, розвиток критики, літературознавства; особливості сприймання творів читачами тощо.

Існування літературного процесу уможливлюється постійним рухом естетичної думки, мистецького сприймання світу. а чому і як саме відбувається цей рух? людина одночасно належить до двох світів (матеріально-біологічного і духовного), тому в ній поєднуються протилежні начала: ідеальне ¾ матеріальне, духовне ¾ фізичне, емоціо ¾ раціо, альтруїзм ¾ егоїзм, миролюбність ¾ агресивність тощо. При цьому, певно, найстійкіші серед усіх властивостей людської психіки дві:

1. Схильність до крайнощів, тенденційність — прагнення звести будь-яку тенденцію до абсолюту;

2. Заперечення крайнощів — відкидання одноплощинності, однобічності світосприймання, прагнення свободи (багатоваріантності).

Найчастіше ми абсолютизуємо той чи інший чинник зі щойно перелічених пар, доводимо його до абсурду (так виявляється схильність до крайнощів) і потім замінюємо на протилежний чинник (завдяки нелюбові до крайнощів).

Наймудріший вихід із такої ситуації — гармонійне поєднання обох первин. На цій засаді створено сам наш світ: людина — гармонійне поєднання душі й тіла (тому маємо дбати і про перше, і про друге, виходячи при цьому з аксіоми, що причиною (змістом) є перше, наслідком (формою) — друге); слово — поєднання смислу і сукупності звуків та графічних знаків тощо. Проте людина зазвичай віддає перевагу абсолютизуванню.

Природна двоїстість людини спричинює існування мистецьких опозицій[68]. Суть протистояння всередині кожної з опозицій полягає у боротьбі за пріоритет того чи того з їхніх складників. Вони найчастіше змінюються за принципом «або — або», хоча вихід у їхньому поєднанні, зрівноваженні за принципом «і — і». Так і буває у справді талановитих, досконалих творах. Хоча – не забуваймо – цим дивовижну здатність мистецтва до самооновлення (розвитку) якраз і забезпечує його засаднича внутрішня опозиційність.

А тепер докладніше розглянемо основні мистецькі опозиції.

Зміст ¾ форма.

Нагадаємо ще раз сказане у Х розділі. Зміст твору — це життєві явища, відібрані, естетично осмислені й перетворені та емоційно оцінені митцем відповідності до його світогляду (іншими словами, це єдність теми та ідеї твору).

Форма твору — це сукупність способів і засобів вираження змісту, його внутрішня організація (тобто — жанр, композиція, сюжет, система образів, зображально-виражальні мовні засоби, віршування).

У нашому двоїстому світі аж ніяк не можна чітко розмежувати зміст і форму, знецінити одне заради іншого. Аби застерегти традиційне протиставлення цих частин твору, німецький філософ Геґель дав їм таке визначення: «Зміст є не що інше, як перехід форми у зміст, а форма є не що інше, як перехід змісту у форму».

2.Суспільне ¾ естетичне.

Ця опозиція безпосередньо виростає з першої. Поверхове розуміння мистецтва спричинює перетворення його на утилітарне[69] знаряддя суспільної діяльності (всьгого лише на засіб пропаганди й агітації). чи не найвиразніше виявилася ця тенденція у просвітницько-реалістичній, а особливо соцреалістичній естетиці (М.Чернишевський, Ф.Енгельс, В.Ленін, А.Луначарський, А.Хвиля, В.Коряк). З погляду матеріалістів, мистецтво безпосередньо віддзеркалює матеріальну, суспільно-економічну дійсність і від неї цілком залежить (внаслідок такого підходу творчість опинилася у лещатах спрощеного натуралізму, гіперкласовості, партійності). Надмірну соціологізацію, зосередження уваги на суспільно-політично актуальному змісті при недооцінці форми помічаємо у творах М.Кропивницького, О.Кониського, Олени Пчілки, Б.Грінченка, П.Грабовського, раннього І.Франка, практично всіх письменників-соцреалістів.

У відповідь на вульгарний соціологізм виникає протилежна крайність — концепція «мистецтво для мистецтва», за якою мистецтво є зовсім не залежне від дійсності, нічим з нею не зв’язане, тут уже абсолютизується форма і знецінюється зміст. Настанова чистого мистецтва виявилася, зокрема, у деякій частині доробку М.Вороного, представників літературних груп «Молода муза» та «Українська хата», М.Семенка, сучасних українських авангардистів. Проілюструємо формалістичний протест супроти вульгарного соціологізму віршем учасника групи «Бу- Ба- Бу» Віктора Неборака[70]:

Пісенька про Лялю-Бо

вибирає любо проповідує любе і кохає Лі Бо

ХУІ. Стиль доби

Розглядаючи людську культуру (у найширшому сенсі — і духовну, і матеріальну), дослідники давно вже помітили, що вона у певну добу буквально в усіх… Стиль[80] доби —це найзагальніші традиції, погляди, переконання, смаки певної… У розвитку європейської культури можна виділити такі епохи (періоди): ♣ античність (з окремим складним поділом…

ХVІІ. Авторський стиль. Методи. Напрями. Течії. УгрупОвання. Школи.

Читаючи різні твори якогось одного письменника, переконуєшся, що всі вони мають багато спільних рис. Тобто кожний письменник виробляє свій… 1. Дурні та гордії ми люде На всіх шляхах, по всій усюді,

Романтичний метод

♣передбачає дослідження, відтворення дійсності з підкресленням ідеалу, того, до чого прагне митець;

♣ тут на першому місці чуттєво-інтуїтивний підхід до світу, хоча не нехтується раціональний[81];

♣ домінує ліризм.

Реалістичний метод

♣ віддає перевагу раціональному підходові до світу перед чуттєво-інтуїтивним. ♣ тут домінує епічність.  

ХУІІІ. Характеристика основних мистецьких напрямів

Фольклор

  Термін „фольклор”(від англ. folklore – народна мудрість, знання) вживається у… ♣ словесних,

А. Монументалізм

1) масштабність, величавість, суворість; 2) зосередження уваги на змісті; 3) мала кількість формальних прикрас, серед них найхарактерніші – паралелізм сусідніх речень або думок, алітерації,…

Б. Орнаменталізм

1. Мозаїчність композиції та багатотематичність творів, екскурси в минуле, ліричні відступи, найчастіше провідна думка не просто розвивається у… 2. Погляд на світ як на систему символів, тобто художня настанова, за якою… 3. Багата тропіка: порівняння частішають і набувають символічного забарвлення (битва – бенкет або весілля; весна –…

Перехідний період (ХІV— поч. ХV ст.).

Письменники (книжники) цієї доби – Григорій Цамблак (бл.1364 - 1420), митрополит Фόтій та ін. – користувалися стилем „плетіння слів”,… В цілому це була певна пауза у культурно-літературному житті України,…  

Ренесанс

У середині другого тисячоліття у країнах Європи (передовсім південних) на зміну середньовіччю приходить нова епоха – ренесанс[88], або доба… З ХІV-XV ст. поступово багатіють і стають провідною верствою суспільства… ♣ особиста свобода людини, право самій розпоряджатися своєю долею;

Суспільно-культурне відродження. Реальна загроза цілковитого знищення змобілізувала внутрішні сили нашої нації – розгорнулося потужне українське відродження, перше з довгого славного ряду. Започаткувала його поява двох чинників: козацтва і православних братств.

1.Відважніші селяни, рятуючись від кріпацтва, втікали на Дике поле збезлюднілий через постійні напади турків і татар південь України, вибирали свободу, хай навіть ціною небезпек порубіжного життя. Так уже до кінця ХV ст. виникла нова суспільна верства вільних лицарів – козаки(саме слово „козак” у перекладі з тюркської значить „вартовий”). Незабаром (у середині ХVІ ст.) столицею козацтва стала Запорізька Січ. Відтоді близько трьох століть Військо Запорозьке було неподоланними збройними силами України. Воно захищало Батьківщину і всю Європу від турецько-татарських набігів, а згодом стало опорою в боротьбі народу і проти польських загарбників. Діячі західного ренесансу вигадували утопії[96] – літературні твори про уявні чудесні острови, де нібито створено ідеальний суспільний лад. Українці ж в оточенні самодержавних деспотій зуміли створити реальну демократичну республіку.

Для багатьох поколінь українців і багатьох народів Європи Січ стала взірцем вільнолюбства і народовладдя.

2.Якщо козацтво стало насамперед військовою опорою українства, то духовною – братства. Це церковно-освітні товариства парафіян, зо зорганізовувалися при православних церквах. Найактивнішими серед них були Львівське, Острозьке, Луцьке та Київське. Входили до братств священики, православні шляхтичі, ремісники, купці, селяни, городовí козаки (що постійно несли службу в містах). Братчики будували школи, відкривали народні книгозбірні, розшукували та зберігали історичні літописи, документи, старі книги і друкували нові, зберігали, реставрували пам’ятки архітектури, викупляли бранців з татарсько-турецької неволі, протидіяли спольщенню і покатоличенню України.

Впливовість і авторитет цих організацій різко зросли після того, як 1620 р. до Київського братства вступив гетьман Сагайдачний[97] з усім Військом Запорозьким. У такий споіб братства одержали потужну грошову і військову підтримку, а козацтво засвідчило, що вже стало не просто мілітарною, а основною національно-політичною силою України. Сагайдачний переніс свій осідок до Києва, відтоді місто знову (через чотириста літ) стало культурно-політичною столицею Вітчизни.

Найочевидніше, найбурхливіше відродження виявилося в освітній царині. Шкільництво в Україні розвивалося ще від часів Київської Русі: при церквах та монастирях існували початкові школи-дяківки, завдяки яким майже все чоловіче населення і частково жіноче було грамотне.

І ось 1576 р. у місті Острог стараннями князя В.-К. Острозького[98] засновано греко-слов’яно-латинську колегію. Це була перша українська школа, що давала повну середню освіту. У ній викладали граматику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, музику, історію, географію, філософію, богослов’я, а також вивчали різні мови – церковнослов’янську, грецьку, латинську, польську. Навчання велося староукраїнською мовою. Професорами там у різний час працювали відомі тоді українські інтелектуали Герасим Смотрицький, Дем’ян Наливайко (брат козацького гетьмана Северина Наливайка, що підняв перше могутнє повстання проти Польщі), Христофор Філалет, а також запрошені з Греції вчені. З Острозької колегії вийшло багато видатних письменників, науковців, державних діячів (Петро Конашевич-Сагайдачний, Мелетій Смотрицький, Іов Борецький та ін.).

За зразком Острозької створювалися братські школи у багатьох містах. Діяла школа для козацьких дітей (звичайно, тільки хлопчиків) і на Запоріжжі.

Майже одночасно з Німеччиною в Україні розпочалося книгодрукування. У 1460 р. заможний львівський міщанин Степан Дропан подарував одному з монастирів друкарню, куплену, певно, в Німеччині. Відомо, що друкували ченці богослужебні книги латинським шрифтом.

Книжки церковнослов’янською мовою для України виходили спочатку за її межами. Розпочав цю справу німецький майстер Швайдпольд Фіоль. 1491 р. він надрукував у Кракові з допомогою когось із українців, що там мешкали, „Осмогласник” і „Часослов”. Оформлені ці першодруки за зразком рукописних книжок Прикарпаття; післямови у них написані староукраїнською книжною мовою. Книжки ці вийшли коштом і, очевидно, на замовлення князя Костянтина Острозького (батька Василя-Костянтина). З цього часу розпочинається україномовне книговидання.

У 1517 – 1519 рр. у чеській столиці Празі друкував книги білоруський просвітник Франциск Скарина рідною та українською мовами.

1572 р. до Львова прибув московський першодрукар Іван Федоров (Федорóвич). Він мусив шукати прихистку на чужині, переписувачі богослужебних книг спалили його друкарню, а самого вигнали з Москви. На той час друкарська справа у Львові занепала. Львівський міщанин Семен Сідляр дав Федорову сімсот злотих, на які була оновлена стара друкарня. 1574 р. тут вийшли „Апостол” та „Буквар”. Невдовзі Федоров переїхав до Острога і видав там славнозвісну Острозьку Біблію (1581 р.), а також чимало книг світського змісту.

У наступні десятиліття у різних землях України засновуються приватні, а згодом і державні друкарні (протягом 1574 – 1648 рр. їх діяло вже понад двадцять). Поруч з друкованими творилися за давньою традицією і рукописні книги. Найвідоміша серед них – Пересопницьке Євангеліє (1556 – 1561)..

Були українці і серед перших інтелектуалів ренесансової доби. Скажімо, Ю. Дрогобич[99]. Але це за кордоном. Невдовзі і в Україні завдяки піднесенню освіти, поширенню книг з’явився сприятливий ґрунт для розвитку світської науки – філософії, історії, математики тощо. Особливих успіхів досягло мовознавство. І це не випадково: у такий спосіб наші культурні діячі намагалися утвердити українську літературну мову на противагу наступові польської. 1596 р. мовознавець і письменник родом з Галичини Лаврентій Зизáній (? – не раніше 1634) видав перший буквар староукраїнської мови „Наука ку читаню и разумьню писма славенскаго...”

Згодом (1619 р.) вийшла друком „Граматика словенська” Мелетія Смотрицького, що понад 150 років слугувала основним підручником не тільки в українських, а й у білоруських, російських, навіть сербських і болгарських школах.

Найґрунтовнішою на той час лексикографічною працею став „Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованіє” (1627 р.) Памви Беринди. У словнику міститься переклад на українську близько 7 тисяч слів (точніше 6982) з церковнослов’янської та інших мов. При цьому автор явно орієнтувався на живу народну мову.

Ця увага до мовних проблем, наближення писемної мови до живої розмовної так само відповідає духові ренесансу. Отже, в соціальному, загальнокультурному аспекті Україна ХV – поч. ХVІІ ст. цілком вписується у загальноєвропейський контекст.

Українська ренесансова поезія. Проте, як уже зазначалося, в українській духовності (релігійності та літературі) новий стиль закріплювався дуже непросто. Адже приходив переважно через ворожу Польщу і видавався спочатку несумісним з православною традицією.

Тому закономірно, що започаткувався ренесанс в українському письменстві не православними авторами, а так званою „римо-католицькою руссю”. Це були юнаки, що в ХV – ХVІ ст. виїздили на навчання

Тому закономірно, що започаткувався ренесанс в українському письменстві не православними авторами, а так званою „римо-католицькою руссю”. Це були юнаки, що в ХV – ХVІ ст. виїздили на навчання до Західної Європи, приймали католицизм, ставали професорами тамтешніх університетів. Багато хто з них виявляв літературний талант. Писали вони здебільшого латинською мовою. Проте додавали до своїх імен прикладки: Русин, Рутенець[100], Роксолянин[101], Дрогобич тощо. У такий спосіб засвідчували свій патріотизм, зв’язок з Батьківщиною. Назвемо бодай деяких із цих авторів. Це згадуваний уже Юрій Дрогобич (його „Прогностичні міркування...” відкриваються великою віршованою присвятою). Також Павло Рýсин з Кросна ( 1470 – бл. 1517) – автор збірки поезій „Пісні Павла Русина з Кросна” (Відень, 1509), для якого „русин” – „слово солодке”; Григорій Чуй Русин із Самбора (бл. 1523 – 1573) – автор поем і панегіриків; поет Георгій Тичинський Рутенець (перша половина ХVІ ст.);Станіслав Роксолянин Оріховський – один з найвиждатніших мислителів ХVІ ст., котрий однозначно підкреслював: „Я русин і гордий цим, і охоче говорю про це повсюдно”.

Дехто з цих латиномовних поетів докладно описував і прославляв Україну, наприклад, Себастіян Кленович у поемі „Роксолянія” (1584 р.).

Пізніше тенденції ренесансу проникли і в україномовну поезію. Скажімо, ренесансовим за стилем є твір К. Саковича[102] „Вђршђ на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, Гетмана войска єго Королевской Милости запорозкого” (1622).

Цей твір вважається вершиною доробку письменника, класичним зразком дидактичної ренесансової поезії і гуманістичної думки в Україні. Це – урочиста декламація[103], написана на смерть гетьмана Сагайдачного, що сталася у квітні 1622 р. від ран, одержаних під час Хотинської битви. Декламацію проголосили на похоронній церемонії 20 учнів Київської братської школи, невдовзі вона з деякими доповненнями вийшла окремою книжкою.

Які ж риси ренесансу в творі?

1.Поезія написана за моделлю античних панегірично-похоронних промов.

2.Основним ідеалом ренесансу була побудова суспільства, у якому влада спиралася б на закон і користувалася довірою народу. Цей ідеал, на слушний погляд Саковича, намагався втілити у життя Сагайдачний. Він уособлював демократичну владу:

Кгды ж гетман не сам презъ ся, леч войском єст славний,

А войско тыж гетманом.

3.Найвищими цінностями суспільного життя, за Саковичем, є „ойчизна” і „менство”. Тому запорожці – справжні лицарі, що вірно служили „ойчизні” (вітчизні), виявляючи при цьому чудеса „менства” (мужності). Сам Сагайдачний тому залишиться навіки у людській пам’яті, що „зложил... свои кости,.. ранный въ войнђ для волности ойчизны”.

В українській драматургії поетика ренесансу яскраво виявилася у “Трагедії руській”, що була надрукована у Ракові у першій чверті ХVІІ ст.

Елементи ренесансу, а особливо реформації поступово проникають і в т. зв. полемічну літературу (кінець ХУІ- поч. ХУІІ ст.) Це була публіцистична дискусія між прихильниками й противниками унії (об’єднання) Української православної й Римо-католицької церков. найяскравішим явищем в українському письменстві цього часу стала творчість Івана Вишенського. Будучи присирасним прихильником давніх візантійських традицій, письменник рішуче відкидав ренесанс та реформацію уже тому, що це було щось нове і йшло через Польщу з Заходу. Проте у його житті і в творчості помічаємо виразні прикмети цього стилю (насамперед реформаційного): пошук життєвого ідеалу, звернення до ранньохристиянської традиції, аскетизм, утопічність світосприймання, релігійний індивідуалізм та патріотизм, різка критика католицької церкви, ясність письма.

Серед текстів інших українських полемістів: антиуніатські «Ключ Царства Небесного» Герасима Смотрицького, анонімний «Апокрисис», писання Клирика Острозького, а також твори в оборону унії Іпатія Потія «Антирис», «Справедливоє описаньє... собору берестейського», «Гармонія, альбо Согласіє віри» та ін.

Закономірно, що українська література незабаром, усупереч пристрасним закликам І.Вишенського, прийде не до старого, а до нового — до бароко, що стане спадкоємцем саме ренесансу й реформації.

 

Бароко

А. Загальноєвропейське бароко (кінець ХУІ – поч. ХУІІІ ст.)

Уже наприкінці ХVІ ст. в європейській культурі на зміну ренесансу поступово приходить бароко[104]. Цей напрям поєднав у собі традиції середньовіччя (ґотики) і ренесансу. Що насамперед і зумовило визначальні прикмети бароко:

♣ Знову стає складною, вигадливою форма творів, як у пізньому середньовіччі (орнаменталізмі).

♣ Знову утверджується ще ґотичний погляд на Бога як на вершину досконалості, основу буття, але зберігається і ренесансова увага до людини, лише тепер людина трактується не як противага Богові, а як найдосконаліше його творіння.

♣ Замість світської спрямованості ренесансу бачимо в часи бароко знову релігійне забарвлення усіх царин культури, як у добу середньовіччя.

♣ Замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм знову помітне посилення ролі церкви і держави.

♣ Зберігається античний ідеал краси (його можна уособити в образі Венери Мілоської), але робиться спроба поєднати його з християнським ідеалом (уособлюється в образі Сикстинської Мадонни), тобто йдеться про поєднання краси духовної і фізичної, внутрішньої і зовнішньої, в цілому відбувається примирення античної і християнської традицій.

♣ Як і ренесанс, бароко зберігає увагу до природи (і в науці, й у мистецтві), але тепер природа трактується не як противага Богові, а як шлях пізнання досконалості й благостині Творця.

Опріч цих рис, зроджених переплетінням попередніх традицій, бароко виробило і власні особливості:

♣ Динамізм, рухливість. У пластичному мистецтві це переважання хвилястої з завитками лінії, на відміну від простої лінії та гострого кута чи півкола ґотики й ренесансу; в літературі це змалювання руху, мандрівки, змін, трагічного напруження, катастроф, сміливих авантюр (пригадаймо написані в цю добу „Мандри Гуллівера” Д. Свіфта і „Робінзона Крузо” Д. Дефо).

♣ Бароко не вважає найвищим завданням мистецтва пробудження спокійного релігійного чи естетичного почуття. Для нього важливіше зворушити, розбурхати людину-сприймача, справити на неї сильне враження. Цією настановою спричинені такі вузькостильові якості напряму, як прагнення гіпербол, захоплення парадоксами, незвичайним гротеском, пристрасть до антитез, до великих форм, до універсальності, всеохопності.

Митці ренесансу цінували простоту і стрункість організації твору, митці бароко стрункість розуміють як схематизм, простоту замінюють вигадливістю, надуманістю, пишномов’ям. Для них мистецтво – це часто забава, гра розуму. Розвивається інтерес до алегорій, з’являються алегоричні драми, поеми, вірші. Важливого значення набуває зовнішній вигляд твору, пишуться вірші у вигляді хреста, чари, ковадла, колони, ромба, стають популярними акровірші та мезостихи[105].

Поети бароко часто забавляються нанизуванням вигадливих метафор, порівнянь, антитез. Приміром, „любов зв’язує золото з крицею, пряжу – з білим шовком, спонукає жаливу тягтися до шляхетної троянди, до перлин кладе сміття, до вугілля кладе крейду і часто прищеплює дикому дереву солодкий плід” (Гофмансвальдаув[106]).

У театрі з’являється новий жанр – опера. Це вистава, у якій персонажі не розмовляли, а співали у супроводі оркестру. В операх розгорталися сюжети з античних чи біблійних часів. Ці вистави вражали пишністю, святковістю, дорогими, барвистими костюмами і декораціями.

Із настанов бароко випливає і найпосутніша його вада: часом надто велика перевага зовнішнього над внутрішнім, „чиста” декоративність,за якою іноді зникає або відходить на задній план глибокий сенс, внутрішній зміст твору; ще небезпечніше намагання перебільшити, посилити всяке напруження, всяку протилежність, усе разюче, дивне, – це призводить бароко до надмірного замилування у мистецькій грі, до переобтяження творів формальними елементами.

З огляду на спробу поєднання романтичного й реалістичного методів, на пошук золотої середини між крайнощами роздвоєної людської натури, доба бароко, з одного боку, була добою буйного розквіту природознавства і математики, а з іншого боку – добою розквіту богослов’я, великої („тридцятилітньої”) релігійної війни, добою великих містиків та філософів-ідеалістів (Сведенборґ, Кант, Сковорода). Людина бароко або втікає до усамітнення з Богом, або, навпаки, кидається у вир політичної боротьби, перепливає океани, шукаючи нових колоній, береться до планів поліпшити стан усього людства чи то політичною, чи то церковною, науковою, мовною (проекти штучних мов), чи якоюсь іншою реформою.

І все ж найхарактерніші вияви цієї доби – містицизм, реабілітація християнського аскетизму, захоплення жанром духовної пісні в поезії, у драматургії – звернення до містерії.

Герой барокового мистецтва болісно шукає надмету життя і знаходить її у втечі від життя, у посвяті себе служінню Богові, у стражданнях за християнську віру (наприклад, „Стійкий принц” французького драматурга Кальдерона (1600 – 1681) чи „Катерина Грузинська” німецького драматурга А. Ґріфіуса (1616 – 1664)). Образ мученика за віру постійний і в живописі бароко („Розп’яття Петра” Рубенса[107], „Муки св. Варфоломея” Рібери[108]).

Якщо основою доби ренесансу був пристрасний вчинок у світі (Ромео і Джульєтта, Гамлет, дон Кіхот чи діяльність Сагайдачного, розрив Вишенського зі світським життям), то добу бароко визначали пристрасні роздуми про світ.

Визначальними у філософії та мистецтві, почасти і в масовій свідомості стають ідеї про те, що все земне – тлінне, тимчасове; тутешнє „життя є сон”, справжнє життя настає лише після фізичної смерті; реальний світ – юдолб страждань, які треба терпіти стійко, в очікуванні смерті, єднаючись душею з Богом. А звідси барокові метафори: життя людини – троянда, що швидко губить пелюстки, проте зберігає колючки й сухе стебло; людина – спалимий недогарок; звідси ж алегоричні персонажі – Смерть, Доля, Віра та ін.; вірші та цілі збірки під заголовками „Цвинтарні думки”, „Похоронні пісні” тощо.

Яскраві представники європейського бароко:

♣ письменники П. Кальдерон, Дж. Донн, Дж. Маріно, Дж. Мільтон, Ф. Кеведо;

♣ художники М. Караваджо, П. Рубенс, Х. Рембрандт, Р. Веласкес;

♣ композитори Й. С. Бах, Г. Ф. Гендель.

 

Б. Українське бароко (ХУІІ-ХУІІІ ст.)

В Україні бароко проіснувало близько двохсот років і стало наступним після доби Київської Русі розквітом української культури, передовсім архітектури, літератури, освіти, громадянсько-політичних організацій, самоврядування. До цього призвели такі чинники:

♣ сáме бароко виявилося найбільш суголосним емоційній, романтичній, схильній до зрівноваження різних первин українській душі;

♣ якраз у той час в Україні було послаблено – а на певний період і зовсім відкинуто – колоніальне ярмо, побудовано досить сильну гетьманську державу, що всіляко сприяла розвоєві культури (особливо за часів І. Мазепи, котрий сам був яскравим представником барокової епохи).

Українське бароко у порівнянні з західноєвропейським має шерег особливостей. Назвемо помітніші з них:

♣ В українському бароко значно переважають духовні (релігійні) складники над світськими. Хоча не бракує й останніх: маємо світську лірику, новелу, хроніку, лист, науковий трактат, світські елементи у драмі.

♣ Античність приходить в українську культуру вже після ренесансового протистояння з християнством, у формах барокових, тому без опору задіюються антично-міфологічні образи: релігійна лірика стоїть під охороною давньогрецьких муз, Пресвята Діва часом ототожнюється з Діаною, хрест порівнюється з тризубом Нептуна, у містичних трактатах з’являються амури, купідони. Загалом бароко утвердилося в українській культурі без жодного опору й боротьби, просто для того давно вже був готовий духовних ґрунт.

♣ В українській культурі співіснують два ґатунки стилю: „високе” бароко ( „серйозне”, пов’язане з книжною традицією) і „низове” (жартівливо-бурлескне, пов’язане з народною стихією – творчість мандрованих дяків, інтермедії, вертепи)

Особливо значного розвитку набула в добу бароко українська освіта. Першим і найавторитетнішим вищим навчальним закладом у Східній Європі стала Києво-Могилянська колегія. Вона була утворена 1632 р., а 1701 р. зусиллями гетьмана І. Мазепи переросла в академію. Вчилися у ній діти й заможних, і вбогих батьків, навіть жебраків. Чимало було студентів і з інших слов’янських країн (скажімо, видатний російський науковець і письменник М. Ломоносов). Неімущі та малозабезпечені вихованці жили в бурсі (своєрідний гуртожиток), де й харчувалися. На утримання бурси невеликі кошти виділяла академія; гроші й продукти жертвували багаті люди й Запорізька Січ. Але цього було замало, тому бурсаки постійно жили надголодь.

Академія мала вісім класів; одні з них були однорічні, інші – дворічні. Загальний курс навчання тривав 12 років. Багато часу в кожнім класі відводилося на вивчення різних мов: слов’янської, грецької, латинської, польської, староєврейської. Викладалися ті ж предмети, що й у попередніх навчальних закладах, але ширше. Основними методами навчання були: заучування напам’ять підручників, релігійних книг та праць „отців церкви”; усні й письмові переклади з однієї мови на іншу; диспути. Учні молодших класів та студенти старших дуже багато писали творів різних родів та жанрів: прозових (переважно орації, медитації, проповіді) й віршованих (панегірики, елегії, сатири, діалоги, інтермедії тощо).

Немало уваги приділялося і предметам естетичного виховання – малюванню, музиці та співу. Великий хор академії славився не тільки в Україні, а й за її межами. З її стін вийшло чимало відомих композиторів (М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель) та художників (З. Голубовський, М. Карновський, Г. Левицький, Л.Тарасевич та ін.). академія виховала цілу плеяду письменників (М. Базилевич, П. Величковський, Г. Сковорода, Д. Гулак-Артемовський, В. Капніст, І. Некрашевич та ін.). багато випускників академії згодом стали видатними науковцями. Вони зробили значний внесок у розвиток освіти й культури не тільки в Україні, а й у Росії, Білорусі, Румунії, Сербії, Болгарії та інших країнах. Києво-Могилянська академія довгі роки була форпостом у боротьбі за самовизначення української нації, захисту православ’я, óпору агресивній політиці Росії.

1817 року за наказом російського уряду Києво-Могилянська академія була закрита. Зі здобуттям Україною державної самостійності (1991 р.) Києво-Могилянську академію відновлено і надано їй прав міжнародного університету. Сьогодні це один з найавторитетніших в Україні навчальних закладів.

Розглянемо далі, як бароко виявилося у різних видах українського мистецтва.

Для барокового стилю в архітектурі (ХVІІ – ХІХ ст.) вельми характерні експресивність, контрастність, захоплення декоративними прикрасами, формами заломів стін, вікон, порталів. Особлива увага надавалася організації внутрішнього простору барокового храму – храм ніби пристосовувався до людини, надихав на духовні помисли, заспокоював її.

Серед вітчизняних зодчих тієї доби особливо прославилися Іван Зарудний(? – 1727), що, працюючи у Москві, переніс туди риси української барокової архітектури (наприклад, Меншикова башта), а особливо – Іван Григорóвич-Бáрський (1713 – 1785). Серед справжніх шедеврів Григоровича-Барського – полкова канцелярія в Козельці, надвратна церква з дзвіницею в Кирилівському монастирі, Покровська церква, церква Миколи Набережного, будинок бурси, міський водогін на Подолі (усе це в Києві).

Так само навіювала внутрішній спокій, гармонію, роздуми про духовне і барокова музика, провідним жанром якої був хоровий, так званий партесний (багатоголосий) спів. У музиці культивувалися також вишукано складні форми. Хоча іноді з’являлися твори, позначені простотою, мелодійністю, які ніби контрастували з житейськими і психологічними складнощами доби. Зате саме партесний спів освоював складні, надчуттєві, крайні можливості людського голосу. Поряд з хоровою музикою існувала високої культури релігійна пісня – псальма (кант). Напрочуд багатим був тогочасний інструментарій, це – судячи зі згадок у поетичних пам’ятках – скрипка, цимбали, бандура, кобза, лютня, сопілка, свиріль, флейта, орган тощо. Музика була предметом вивчення у школах, зокрема в Київській академії, яка мала свій оркестр і хори. Розвивала свої традиційні наспіви і Києво-Печерська лавра. Церковна музика складала гармонійну частину мистецького ансамблю храму: архітектури, живопису, різьблення, ліплення, поезії, риторики. Високі зразки барокової музики залишили М. Березовський, А. Ведель, Д. Бортнянський.

Бурхливий розвиток живопису і графіки зумовлювався передовсім необхідністю оздоблювати все нові храми (тому поширюються барокові ікони, живописні елементи іконостасу, фрескові розписи, картини на біблійні теми тощо). З’являвся попит і на цивільні портрети (парсуна, надгробковий, графічний тощо). Розвиток графіки пов’язаний також із книгодрукуванням (титули книжок, геральдичні зображення, ілюстрації, заставки). Досконалу самобутню культуру мали церковні іконостаси; мистецтво живопису тут поєднувалося з різьбленням, давало неповторний ефект через вишуканість та багатство форм. Відтак і образи на іконах не виглядали вже аскетичними, а творилися відповідно до вподобань барокової людини: поважні, в пишних шатах на різьбленому золоченому тлі. Живопис храмів використовував елементи пейзажного і жанрового живопису: тут зображалися будинки, звірі, птахи, одяг певної епохи та її обличчя. У козацькій парсуні маляр не ідеалізував образ, часом трапляються портрети декоративні, а поруч – притемнено-аскетичні. Було створено своєрідну Києво-Львівську школу барокової графіки ХVІІ – ХVІІІ ст. (І. Щирський, Л. Тарасевич, І. Маґура). Графічні роботи могли бути прості до примітиву, а також і надто ускладнені, переповнені декором та символами.

Неабиякого розвитку набуло українське барокове письменство. Елементи бароко проступають уже у стилі І. Вишенського (довгі речення, нагромадження паралелізмів, сміливі антитези, неймовірне скупчення формальних прикрас). Одначе справжнім початком українського бароко стала творчість Мелетія Смотрицького, а також віршування Кирила Транквіліона Ставровецького, повною ж перемогою бароко – утворення Києво-Могилянської академії, цілком барокової за суттю. У письменстві цієї доби вирізняються ще такі постаті, як П. Могила, І. Величковський, С. Яворський, І. Мазепа, Ф. Прокопович, І. Галятовський, Л. Баранович, Д. Туптало, Г. Граб’янка, С. Величко, автор літопису Самовидця, Г. Сковорода.

Мова барокової української літератури принципово залишилася церковнослов’янською, як і в попередній період. Увібравши в себе велику кількість елементів народної мови, вона, на жаль, не підлягла ніяким певним нормам. Тому зустрічаємо великі ухили то до української народної мови, то до польської, то – зрідка у другій половині ХVІІІ ст. – до російської, іноді натомість збільшується стихія церковна.

 

Найяскравішим представником українського бароко став Григорій Сковорода.

Підкреслимо основні риси бароко у доробку цього мислителя і творця:

а) основоположний символізм. На думку Сковороди, існує три світи: макрокосм (Всесвіт довкола нас), мікрокосм (душевний світ людини) і світ символів (Біблія), який є ключем пізнання двох попередніх світів. Кожний образ у доробку філософа (науковому і мистецькому) — глибоко символічний;

б) тверда, всеосяжна християнська релігійність, віра у поєднанні з прагненням зрозуміти Бога, дослідити його закони: «Час, життя і усе інше знаходиться в Бозі. Хто ж може розуміти щось із усіх видимих і не видимих створінь, не розуміючи того, хто є голова і основа всього? Початок премудрості — розуміти Господа»;

в) надзвичайно шанобливе ставлення до надбань античної філософії та літератури (особливо до Сократа, Платона, Філона, Плутарха, Плотіна), успішне поєднання цих надбань з християнською традицією;

г) діалектичний, антитетичний погляд на світ як на нескінченне переплетіння найрізноманітніших протилежностей (див. наведені раніше тези Сковороди про двоїстість світу);

ґ) не протиставлення, а поєднання, згармонізування світів духовного і матеріального як змісту і форми, причини і наслідку;

д) визнання первинності серця (емоційно-інтуїтивного начала) і вторинності, залежності розуму: «Серце твоє є голова зовнішностей твоїх»; «Серце наше є дійсною людиною»;

е) філософ проповідує культ сильної людини, але ця сила, на його думку, має полягати не в підкоренні світу своїй егоїстичній самості, а в перемозі себе, гордині, себелюбства: «Кожний, хто обожнив свою волю, є ворогом Божій волі і не може увійти в царство Боже»;

є) на переконання мислителя, пізнати довколишній світ і Бога можна, лише пізнавши себе, свою справжню природу, адже людина є часткою Бога, його образом і подобою.

Окремо виділимо деякі конкретні ознаки бароко у художній спадщині Сковороди, зокрема у книзі «Сад божественних пісней»:

— прикметна уже сама побудова збірки: це риса суто барокового стилю — прямувати до циклізації віршів, до об’єднання їх у певні групи, сполучені якоюсь внутрішньою єдністю. Об’єднавчий стрижень збірки у тому, що кожна пісня художньо втілює певну думку, взяту зі Святого письма;

— книга наскрізь пройнята духом християнської релігійності;

— вельми багата жанрово-тематична палітра «Саду...» — тут маємо зразки філософської лірики, зокрема медитації, пейзажистики, інтимної, релігійної лірики, сатири;

— велику увагу поет звертає на природу, вона у збірці виступає як засіб пізнання Господньої істини, як шлях до внутрішнього спокою, душевної гармонії, рівноваги:

 

Не пойду в город богатий. Я буду на полях жить,

Буду вък мой коротати, гдъ тихо время бъжит.

О дуброва! О зелена! О мати моя родна!

В тебъ жизнь увеселенна, в тебъ покой, тишина!

 

Особливу зацікавленість викликає 18-та пісня «Ой ти, птичко жолтобоко...» Провідний мотив твору подвоєний: спокій та свободу дає людині самозаглиблене життя на лоні природи; крім того, мудрість і сила волі людини — у подоланні гордині, у покорі Божій волі та у прагненні жити скромно, просто. Цей мотив розкривається у цілій системі символічних образів: на пташку, яка зів’є гніздо надто високо, чигає небезпека — хижий яструб-убивця; явора, що виріс на горі, ламає вітер, а вербичка, що прихилилася у низині, зростає у спокої. Поезія побудована на виразній антитезі: пташка — яструб, явір — вербичка. Автор вправно наслідує народнопісенну манеру:

 

Стоит явор над горою,

Все кивает головою.

Буйны вътры повъвают,

Руки явору ламают.

 

Вірш переповнений тропами, особливо епітетами («птичка жовтобока», «молоденька муравка», «буйны вітри») та персоніфікаціями. Чітка мелодійність, яка забезпечується переважним чотиристоповим хореєм із заміною окремих стоп ямбічними, алітераціями, асонансами, постійним чергуванням жіночо-чоловічих рим (у добароковій українській поезії дозволялися лише жіночі рими, чоловічі ж приймалися як поодинокий виняток). Як бачимо, ціла тканина твору виразно барокова.

 

Класицизм

Найбурхливішого розвитку цей напрям набув у Франції уже з ХVІІ ст., дещо згодом – у Німеччині, Польщі, Росії. Його підґрунтям стали започатковані ще… Визначальні рисицього стилю: 1. Свідоме прагнення найточніше, ясно, без зайвих прикрас сформулювати думку.

А. Загальноєвропейський вимір

1.Коли просвітництво вважало за основну силу пізнання розум, а світ і людину цілком доступними для розумового осягнення, то, на думку романтиків,… 2.З огляду на таку настанову розум уже трактувався як не єдиний і не головний… 3.Романтики починають зауважувати та відшукувати у різних царинах буття внутрішні протилежності, антитези. Може,…

Б. Український вияв напряму

Будучи у всьому суголосним з українською душею, романтизм покликав до життя цілу галерею непересічних мистецьких постатей у нашій літературі, і то… За нав’язаною в совєтську добу традицією М. Гоголь досі вважається суто… Найлогічніше розв’язання проблеми пропонує Валерій Шевчук: „При національній атрибуції того чи іншого письменника…

А. Суть і риси напряму

Суть реалістичної манери письма точно розкрив один з найвизначніших її майстрів Іван Нечуй-Левицький: «Реалізм чи натуралізм в літературі потребує,… Новий напрям виглядає як послідовна протилежність романтизмові, властиво, на… Звідси визначальні прикмети реалізму:

Б. Особливості українського реалізму

Письменства різних націй збагатили цей напрям своїми неповторними варіантами. Який же український варіант реалізму? Ми вже зауважували, що реалістичний тип світосприймання ( метод) надто чужий… Митці пошевченківської епохи опинилися в трагічній роздвоєності: з одного боку, раціоцентричний стиль доби (друга…

А. Світоглядовий ґрунт і риси напряму

Цей напрям зародився в європейській культурі в останній чверті ХІХ ст. у надрах реалізму (насамперед натуралізму) і водночас став його принциповим… 1) як різкий контраст до побутово-просвітницького реалізму та натуралізму… 2) як поступова трансформація натуралізму (імпресіонізм).

Б. Екзистенціалізм

♣ Філософський аспект. Екзистенціалізм заперечує раціоналістично-матеріалістичний погляд на світ, виходить з позицій індивідуалізму та… Проте людина завжди має шанс розпочати справжнє існування. До цього… І людина усвідомлює всю потворність, протиприродність, марноту, себто несправжність свого попереднього існування.…

В. Етапи модернізму

Якщо розглядати напрям у діахронному зрізі (у часовій послідовності), то можна виділити, три етапи його розвитку. 1. Декаданс (від фр. decadence — занепад). Явища, подібні до цього, характерні… * * *

Г. Деякі особливості українського модернізму

1) Насамперед треба пам’ятати загальну прикмету цього стилю доби: у модернізмі, як свого часу в бароко, поєдналися романтичний та реалістичний типи… 2) Ще одна прикмета — синкретичність різноманітних течій. У… 3) Західноєвропейський модернізм в основному був аполітичним і дистанціювався від соціальних проблем (окрім…

Основні течії модернізму

 

Далі зробимо побіжний огляд основних течій модернізму, що залишили помітніший слід в історії української літератури. Ще раз нагадаймо принагідно, що перехід від реалізму до модернізму започаткувався в основному двома шляхами (і у двох стилях) — через трансформацію (в імпресіонізмі) та через контраст (у неоромантизмі).

 

А. Неоромантизм

1)Неоромантики мистецьки опановували здобутки нової філософії — концепцію волюнтаризму Шопенгавера-Ніцше, фройдизм із його увагою до позасвідомого,… 2)Відкинувши раціоцентризм, неоромантики на перше місце поставили чуттєву… 3)Вони відмовилися від типізації, натомість повернулися до символізму.

Б. Неокласицизм

Творці цієї течії володіли — на противагу неоромантикам: 1. Дисципліною духа, здатністю ставити вир емоцій під контроль розуму й волі,… 2. Відрізнялися поетично-філософською споглядальністю і віддаленням від скороминущої поверхні життя.

В. Символізм

Символізм розвинувся на перетині класичного романтизму і натуралізму. Предтечею символізму став Е.По [144]. Він намагався поєднати європейський… Погляди По успадкував Шарль Бодлер [145]. Саме його можна вважати засновником… Бодлер висунув теорію «системи відповідностей», за якою всі предмети і явища, всі чуття і почуття невидимо зв’язані в…

Г. Імпресіонізм

Імпресіонізм — це, власне, мистецтво передачі безпосередніх вражень. У знаменитому «Щоденнику» брати Гонкури точно визначили цю настанову: «Бачити,… Світоглядовою основою імпресіонізму був релятивізм(принцип відносності… Найсуттєвіші ознаки цього стилю:

Д. Неореалізм

Новий стиль в основному зберіг арсенал зображально-виражальних засобів класичного реалізму (зосередження на повсякденній сучасності, достеменно… Неореалізм докорінно переосмислює 2) концепцію особистості в літературі. На… Поза тим, якщо в класичному реалізмі (особливо натуралізмі) переважали пізнавальні цілі, проступала навіть суто…

Е. Футуризм

У 10—20-х роках бурхливо розвивається футуризм у Росії. Неабиякої популярності набула, зокрема, група «Гілея», до якої входили брати Бурлюки,… В українській літературі цей стиль започаткував під впливом російського… Риси футуризму більшою чи меншою мірою проступають у творчості таких вітчизняних митців: Михайль Семенко, Гео…

Сюрреалізм

Сам термін вперше використав у статтях і художніх творах французький поет Ґійом Аполлінер 1918 р. Теоретиками сюрреалізму стали німецький художник… Основоположна настанова сюрреалістів — звільнити мистецтво від знедуховленої… Найхарактерніші риси стилю:

Літературно-мистецькі напрями

Напрям	Особливості	Зразки і представники	Метод
Монументалізм (раннє середньовіччя). Х-ХІ ст.	Увага до змісту, простота форми, культ держави, християнський оптимізм.	Житія, літописи („Повість врем’яних літ”)	Реалістичний
Орнаменталізм (пізнє середньовіччя). ХІІ-ХІІІ ст.	Ускладненість (символіка, тропи, ускладнена композиція), аскетизм, песимізм.	„Слово о полку Ігоревім”	Романтичний
Ренесанс. Кінець ХУ-поч. ХУІІ ст.	Наслідування античного мистецтва, гуманізм, критика середньовіччя, католицької церкви, релігійний індивідуалізм.	Латиномовні твори Ю. Дрогобича, С. Кленовича, віршіК. Саковича, послання І. Вишенського	Реалістичний
Бароко. ХУІІ-ХУІІІ ст.	Ускладнена форма, перенасиченість стилістичними прикрасами, увага до сильних почуттів і переживань, поєднання античної і християнської традицій.	П. Могила, І. Великовський, Т. Прокопович, Г. Сковорода.	Романтичний
Класицизм. Сентименталізм.Кін ХУІІІ-поч. ХІХ ст.	Ідеологія просвітництва, ідеал краси як величавості, канонічність, простота форми. У сентименталізмі – надмірна чуттєвість, моралізаторство, увага до життя народу.	І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко.	Реалістичний
Романтизм. Перша половина ХІХ ст.	Виняткові характери у виняткових обставинах, ліризм, фантастика, увага до історичного минулого, героїі-лицарів, звернення до фольклору.	М. Гоголь, Т. Шевченко, П. Куліш.	Романтичний
Реалізм. Друга половина ХІХ ст.	Увага до повсякденного суспільно-побутового життя, міметичність, типізація, епічність.	Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний	Реалістичний
Модернізм. Кінець ХІХ-ХХ ст. Течії: неоромантизм, неокласицизм, символізм, імпресіонізм, експресіонізм, неореалізм, футуризм, сюрреалізм, соцреалізм та ін.	Увага переноситься на особистість, її внутрішній світ, естетизм, ліризм, умовність, ідеологічність, волюнтаризм.	Ольга Кобилянська, І. Франко, Леся Українка, М. Рильський, П. Тичина, М. Хвильовий, Є. Маланюк, І. Драч, Ліна Костенко.	Романтичний
Постмодерн. Кінець ХХ- поч. ХХІ ст.	Відкидання абсолютних об’єктивних істин, будь-яких ідеологій, підкреслена ерудованість, іронічність та пародійність, ускладнене асоціювання, стильовий еклектизм, колажність.	Вал. Шевчук, Ю. Андрухович, Оксана Забужко, О. Ірванець, А. Охрімович.	Реалістичний

 

 

ХІХ. Художність твору

Визначальною мірою якості, досконалості, цінності мистецького твору є рівень його художності. Отож бодай у найзагальніших рисах розкриємо це поняття… Раніше (у Х розділі) ми вже з’ясували, що в мистецькому творі (як і всьому… Таким чином, художністьлітературного твору — це його мистецька якість, що полягає у гармонійному поєднанні важливого…

ХХ. Аналіз художнього твору

Художність як серцевина літературного твору безпосередньо зумовлює і спосіб, шлях його вивчення, себто аналіз. Художній аналіз– це осмислення мистецького тексту, визначення його… Вдумливий, умілий аналіз має підпорядковуватися законам наукового дослідження, бути якомога об’єктивнішим,…

Схема

Аналізу епічного і драматичного творів

2. Історія написання і видання твору (при потребі). 3. Життєва основа (ті реальні факти, які стали поштовхом і матеріалом для… 4. Жанр (роман, повість, оповідання, трагедія, комедія, власне драма тощо).

Схема

Аналізу ліричного твору

2. Історія написання твору (при потребі). 3. Жанр твору (громадянська, інтимна, релігійна, пейзажна, філософська лірика… 4. Провідний мотив вірша, його зв’язок з іншими поезіями у збірці й у всій творчості мистця.

Зміст

Кілька вступних зауваг

І. Що таке літературознавство

ІІ. Що таке мистецтво. Художній образ. Деталь.

ІІІ. Природа мистецького таланту

ІУ. Процес мистецької творчості

1. Натхнення

2. Асоціативне мислення

3. Поділ образів за способом творення та сприймання

У. Функції мистецтва

1. Естетична фкнкція

2. Пізнавальна функція

3. Ігрова функція

4. Виховна функція

УІ. Своєрідність мистецького відтворення потоку життя

1. Патос

2. Прекрасне-потворне

3. Комічне-трагічне, героїчне

4. Фантазія

5. Хронотоп

УІІ. Митець і суспільство

1. Точки дотику між літературою і суспільством

А. Вплив суспільного середовища на письменника

Б. Вплив письменника на суспільство

В. Відображення суспільного життя у мистецтві

2. Свобода митця та її межі

УІІІ. Що таке художня література

ІХ. Література та інші види мистецтва

Х. Зміст і форма твору. Складники змісту

ХІ. Жанрова система літератури

1. Триєдина жанрова класифікація

2. Літературні роди

3. Жанри епосу

А. Архаїчні жанри

Б. Актуальні жанри

4. Жанри лірики

А. Традиційні жанри

Б. Тематична класифікація лірики

5. Жанри драми

6. Суміжні жанри

ХІІ. Композиція твору

1. Складники композиції

2. Сюжет і його етапи

А. Загальна характеристика сюжету

Б. Сюжетні вузли

В. Композиція ліричних творів

ХІІІ. Художня мова

1. Лексика художнього твору

2. Тропи

3. Синтаксичні фігури

А. Перший фігуральний тип

Б. Другий фігуральний тип

В. Третій фігуральний тип

4. Фоніка

А. Явища евфонії та какофонії

Б. Фоносимволіка

ХІУ. Основи віршування

1. Мова прозова і віршова

2. Клавзула і рима

3. Способи римування

4. Системи віршування

А. Антична система віршування

Б. Фольклорне віршування

В. Силабічна система

Г. Тонічна система

Ґ. Силабо-тонічна система віршування

5. Експресивні функції віршування

6. Строфіка

А. Звичайні строфи

Б. Романські строфи

В. Строфи східного походження

Г. Довільний вірш та ферлібр

ХУ. Літературний процес. Мистецькі опозиції

ХУІ. Стиль доби

ХУІІ. Авторський стиль. Методи. Напрями. Угруповання. Школи

ХУІІІ. Характеристика основних мистецьких напрямів

1. Фольклор

2. Період середньовіччя

А. Монументалізм

Б. Орнаменталізм

3. Перехідний стиль

4. Ренесанс

А. Загальноєвропейський ренесанс

Б. Українське відроддення

5. Бароко

А. Загальноєвропейське бароко

Б. Українське бароко

6. Класицизм

А. Загальноєвропейський класицизм

Б. Український класицизм

7. Сентименталізм

8. Романтизм

А. Загальноєвропейський рівень

Б. Український вияв напряму

9. Реалізм

А. Суть і риси напряму

Б. Особливості українського реалізму

10. Модернізм

А. Світоглядовий ґрунт і риси напряму

Б.Екзистенціалізм

В. Етапи модернізму

Г. Деякі особливості українського модернізму

11. Основні течії модернізму

А. Неоромантизм

Б. Неокласицизм

В.Символізм

Г. Імпресіонізм

Ґ. Експресіонізм

Д. Неореалізм

Е. Футуризм

Є. Сюрреалізм

Ж. Соцреалізм

12. Постмодерн

ХІХ. Художність твору

ХХ. Аналіз художнього твору

[1] Термін (від лат. terminus – у давньоримській мітодології божество меж, кордонів) – слово, що виражає певне усталене поняття якоїсь галузі науки.

 

[2] Таку влучну метафоричну класифікацію складників культури пропонує А.ткаченко у підручнику „Мистецтво слова” (К., 1998. – С. 24, 33-35), щоправда на перше місце ставить мисленнєву природу „дерева”.

[3] Синкретúзм (грец. ? - об’єднання) – нерозчленованість, злитість, характерні для початкового, нерозвинутого стану будь-якого явища.

[4] Інтуїція (від лат. intueri - пильно дивлюся) – це процес безпосереднього осягнення істини без допомоги досвіду та знань, осягнення, що виявляється незалежно від розуму в образах та відчуттях.

[5] Віра – це такий внутрішній стан людини, при якому вона переконана у вірогідності чого-небудь без допомоги органів чуття чи логічного ходу думки, а шляхом незбагненної впевнености.

 

[6] Теорія (від. гр. theoria – дослідження) – система наукових знань про певний об’єкт, яка описує, пояснює його суть.

 

[7] Термін “поетика” надзвичайно багатозначний, його вживається також на означення понять “художність”, “художня форма”, “мистецтво слова” або “художні особливості творчості якогось письменника”.

[8] Зверніть увагу на смислові відтінки цього слова: відображення реального світу і разом з тим творення нового, окремого.

[9] Емóції (від лат. emoveo – хвилюю) – душевні переживання, почуття любові, гніву, радості, печалі, страху, обурення.

[10] Стереотип (від гр. στερεóς – твердий, просторовий і τύπος – слід, відбиток) тут – те, що часто повторюється і стало звичним.

[11] У даному разі термін „образ” вживаємо у значенні – продукт суб’єктивного сприймання людиною різних виявів об’єктивної дійсності)

[12] Спонтанний (лат. spontaneus – довільний) – той, що відбувається автоматично, помимо волі людини.

 

[13] Музи – у грецькій мітології богині-покровительки мистецтв, що дарували натхнення.

 

[14] Нав’язлива ідея (франц.)

 

[15] Спустошена (нім.)

 

[16] Геóнім (від гр. ge – земля і onyma – ім’я) – прибране ім’я (псевдонім), що вказує на країну, з якої походить певна людина.

 

[17] Глибоко вивчав цю проблему П. Зайцев. Стислий виклад його розвідки вміщений у журналі “Слово і час” (1995. – Ч.4. – С.24-26).

 

[18] Етика (від гр. еthos – звичай) – наука про мораль, норми поведінки; поняття про добро і зло.

 

[19] Інтимний (від лат. іntimus – найглибший, таємний) – неофіційний, особистий.

 

[20]Докладніше про цю історію див.: Загребельний П. Кларнети ніжнос­ті// У кн.: Співець єдиної родини. – К.,1981. – С. 49-51; Тельнюк С. Молодий я, молодий... Поетичний світ П. Тичини (1906-1925). – К., 1990. – С. 138-140.

 

 

[21] Степан Процюк – сучасний український поет і прозаїк постмодерністського спрямування. Народився 1964 р. на Львівщині. Живе і пра­цює у Івано-Франківському. Кандидат філологічних наук, викладає у Прикарпатському університеті. Автор збірок поезії “На вістрі двох правд”, “Апологетика на світанку”, повістей “Vaе victis”, “Імени Твого ради”, “Шибениця для ніжности”, “Репортаж із царства нелюбови”, “Love story”, романів „Жертвопринесення”, „Тотем” та ін. творів.

 

 

[22] Франко І. Зібр. творів ... – Т.ЗІ. – С.67-71.

 

[23] Функція (від лат. functio – виконання, звершення) – діяльність, обов’язок, робота, призначення.

 

[24] З франц. – ideal, що від гр. іdea – первообраз.

 

[25] Демогрáфія /від гр. demos – народ і grapho – пишу, описую) – наука, що вивчає склад і рух населення та закономірності його розвитку.

 

[26] Метафізичний( від гр. мetátaphysika – після фізики) – надматеріяльний, понадчасовий.

 

[27] Мета ця не досягнута досі і ніколи не буде досягнута цілком, зате саме вона рухає, розвиває мистецтво, – втім, докладніше про це поговоримо далі.

 

[28] Тенденція (від лат. tendo – прагну, прямую) – напрям розвитку якогось явища.

 

 

[29] Наталя Лівицька-Холодна – визначна українська поека, народилася 1902 р. на хуторі біля містечка Гельмязева на Черкащині,донька міністра УНР, азгодом Президента УНР в екзилі (на еміґрації) Андрія Лівицького. 1920 р. мусила еміґрувати за кордон. Мешкала в Чехо-Словаччині та Польщі, навчалася в празькому Карловому університеті, була одним з фундаторів літературних груп „Танк” і „Ми”. Після ІІ світової війни оселилася в США. Зараз мешкає в Канаді. Авторка поетичних збірок „Вогонь і попіл” (1934), „Сім літер” (1937), Поезій старі йнові” (1986).

[30] Див.: Ткаченко А. Мистецтво слова. – К., 1998. – С.158.

 

 

[31] Мíстика (від грец.? – таємничі обпряди ) – щось загадкове, непояснюване.

[32] Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. – Москва, 1975. – С.234-407.

 

 

[33] Скойка – молюск, перлівниця.

 

[34] Запозичений синонім до слова „живчик” – пульс.

 

[35] Трансцендéнтний (від лат. – transcendens - який виходит за межі ) – який лежить поза межами суто раціонального сприймання, незбагненний для розуму.

[36] Алюзія (від лат.allusio – натяк) – уживаний у художньому творі натяк на загальновідомий історичний, літературний чи побутовий факт.

 

[37] Фрідріх Ніцше (1844-1900) – визначний німецький письменник і філософ, представник волюнтаризму. Розглядав життя як волю до влади (сили, могутності), відкидав християнську мораль. Розробив концепцію “надлюдини” – індивіда, що за всяку ціну прагне і дося­гає абсолютної влади над іншими.

 

[38] Сакрáльний (від лат.sacrum – священна річ, дія) – зв'язаний з Богом, священний, той, що стосується релігійного дійства.

 

[39] Дисонáнс (від лат.dissonans – різноголосий) – відсутність у чомусь гармонії або порушення її.

 

[40] Іван Кошелíвець (1907- 1999) – видатний український літературознаве­ць з діяспори. Народився у селянській родині на Чернігів­щині, закінчив Ніжинський інститут народної освіти, учителював. У роки II світової війни еміґрував на Захід. Мешкав у Мюнхені. Довгі роки працював головним редактором журналу “Сучасність”. Доктор філософії, професор Вільного українського університету. Основні праці: “Сучасна література в УРСР” (1964), “Нариси з тео­рії літератури. Вірш.” (1954), “Олександер Довженко” (1980), “Розмови в дорозі до себе” (1985, 1994).

 

[41] Кошелівець І. Олександер Довженко. – Сучасність,1980. – С.144,147.

 

[42] Олександр Білецький (1884-1961) – визначний український літературознавець. Народився в Казані в сім’ї агронома. 1907р. закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету, викладав у Харківському та Київському університетах. З 1939 р. очолював Інститут літератури ім. Шевченка АН УРСР. Серед найважливіших праць науковця – “Достоєвський і натуральна школа у 1846р.”, “Українська література серед інших літератур світу”; “Шевченко і світова література”, “Світове значення І. Франка”, “Павло Тичина”, “Творчість Максима Рильського”, “В майстерні митця слова”, “Проблема синтезу в літературознавстві” та ін.

 

[43] Билецький А. В мастерской художника слова. – Москва, 1989. – С. 17.

 

[44] Адеквáтний ( від лат.adaequatus – прирівняний) – відповідний, точний, тотожний.

 

[45] Деґрадувати (від лат. degrado – знижую) – поступово втрачати цінні якості, занепадати.

 

[46] Авантюрний (від фр.aventure – пригода) – сповнений пригодами, яскравими картинами, швидкою зміною подій.

 

[47] Амбівалéнтність (від лат. ambo – обидва і valentia – сила) двоїсте, суперечливе емоційне переживання щодо одного і того ж явища: любов і неприязнь, радість і сум тощо.

 

 

[48] Ніколай Бердяєв (1874-1948) – видатний російський релігійний філософ і культуролог, літературознавець. Народився на Київщині, освіту здобував на юридичному факультеті Київського універси­тету. Основою для його філософування стала українська філософ­ська традиція, доробки Г. Сковороди та П. Юркевича. 1922 р. разом з іншими російськими мислителями був примусово висланий більшо­виками за кордон. З 1926 до 1939 р. – редактор Філософського журналу “Путь” (Париж). Основні праці: “Великий Інквізитор”, “Ставроґін”, “Духи російської революції”, “Філософія свободи”, “Сенс творчости”, “Витоки і сенс російського комунізму” та ін.

 

[49] Бердяєв Н. О русских классиках. – Москва, 1993. – С.324-325.

 

[50] У широкому розумінні література є сукупністю наукових, мистецьких та інших писаних творів людства, у вузькому – лише художні твори.

 

 

[51] За вченням фізіолога І.Павлова, другу сигнальну систему становлять слова, що виступають як сигнали перших сигналів, що ними є враження, відчуття і уявлення від довкілля. Друга сигнальна система пов’язана з розвитком абстрактного мислення, з утворенням загальних понять, які сформувалися за допомогою слова.

 

[52] Експресúвність (від лат. expressio – вислів, вираз) – особлива виразність художньої мови, що досягається за допомогою тропів (епітетів, порівнянь, метафор тощо), стилістичних фігур (інверсій, анафор, рефренів, антитез та ін.), ритміки.

[53] Олександр Потебня (1835 - 1891) – видатний український мовознавець, фольклорист, літературознавець. Народився в с.Гаврилівка на Сумщині, закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету , згодом став професором того ж університету. Основні праці науковця: „Думка і мова”, „Мова і народність”, „Тлумачення малоросійськиї і споріднених народних пісень”, „Із нотаток з теорії словесності”.

[54] Франко І. Із секретів поетичної творчости... Т.3І. – С.85-97, 102-108.

 

[55] Назар Гончар – народився 1964 р. у м. Львові, 1986 р. закінчив філологічний факультет Львівського університету, працював в Українському молодіжному театрі-студії. Учасник літературного гурту ЛуГоСад. Автор книг “Казка-показка про Байду-Немову. Гуляйполе-3” (1993) та “Закон всесвітнього мерехтіння” (1996) – у співавторстві.

 

 

[56] Парадόкс (від гр. παράδοξος – несподіваний, дивний) – думка, що разюче розходиться з усталеними поглядами; начебто суперечить здоровому глузду, хоч насправді може й не бути хибною.

[57] Ритóрика (від гр. rhetoriē — ораторське мистецтво, теорія красномовства) — наука красномовства.

[58] Володимир Кобилянський (1895 - 1919) – ориґінальний поет-модерніст. Народився у м. Ясси (Румунія), навчався у Чернівецькій гімназії, працював учителем, 1913 р. переїхав до Києва, займався освітянською та видавничою працею. Автор поетичних збірок „Мій дар”, „Твори” та багатьох перекладів з німецької.

[59] Богдан Лéпкий (1872 - 1941) – визначний поет, прозаїк, перекладач, літературознавець. Народився на Поділлі. Навчався у Віденському та Львівському університетах. Довгі роки працював професором Яґелонського університету у Кракові ()Польща).. Автор багатьох книг поезії й прози, зокрема”Стрічки”, „Листки падуть”, роману-трилогії „Мазепа”.

[60] Ігор Качуровський – відомий український поет і літературознавець,народився 1918 р. на Чернігівщині, під час ІІ світової війни еміґрував за кордон, мешкає в Арґентині. Автор збірок поезій „Над світлим джерелом”, „В далекій гавані”, повісті „Залізний куркуль”, праць з віршування.

[61] Оксана Пахльовська – відома українська поетка, літоратурознавець, перекладач. Народилася 1956 р., донька Ліни Костенко. Мешкає в Італії. Автор поетичної збірки „Долина храмів” та ін. творів.

[62] Володимир Затуливітер (1944- 2003 ) – відомий поет, народився у с.Яблучне на Сумщині в селянській родині. Закінчив філологічний факультет Сумського педагогічного інституту, вчителював працював журналістом, у видавництві „Дніпро”. Автор поетичних збірок „Теорія крила”, „Теперішній час”, „Пам’ять глини”, „Полотно” та ін. книг.

[63] Дніпрова Чайка ( Людмила Василевська) (1861- 1927) – поетка, прозаїк, драматург, народилася у с. Зелений Яр на Миколаївщині в селянській родині, навчалася в Одеській ґімназії, вчителювала, брала участь в українських визвольних змаганнях. Автор книжок „Писанка”, „Хрестонос”, „Чудний” та ін.

[64] Микола Боровко – сучасний український поет. Народився 1948 р. у с. Борщеві на Київщині, селянського роду. Освітянин. Автор поетичних збірок „Березень планети”, „На межі літа”, „Хатнище”, „Ронделі” та інших книг.

[65] Марія Ревакович – сучасна українська поетка, народилася в Лідзбарку Вармінськім (Польща), навчалася на факультеті української філології Варшавського університету. 1982 р. еміґрувала до Канади, а ще пізніше – до США, закінчила студії в Колумбійському університеті. Живе і працює в Нью-Йорку. Автор поетичної збірки „М’яке Е” та ще кількох книг.

[66] Омар Хайям (бл. 1048 – бл. 1122) – видатний перський поет, математик, астроном, філософ, реформатор календаря.

[67] Іван Андрусяк – сучасний поет, народився 1968 р. у с. Вербовець на Івано-Франківщині, закінчив українську філологію Івано-Франківського учительського інституту, працює журналістом, мешкає в Києві. Автор поетичних збірок „Депресивний синдром”, „Отруєння голосом” , „Дерева і води”, „Повернення в Ґалапаґос” та інших книг.

[68] Опозиція (від лат. oppositio — протиставлення) — протидія якихось двох чинників.

 

[69] Утилітарний (від лат. utilitas — вигода) — розрахований виключно на практичне застосування або вигоду.

 

[70] Віктор Неборак народився 1961 р. на Львівщині, закінчив Львівський університет та аспірантуру Інституту літератури НАН України, кандидат філологічних наук. Живе і працює у Львові. Автор збірок віршів «Бурштиновий час», «Літаюча голова», «Аlter ego».

 

[71] Заанґажóваність (від фр. engager — наймати, запрошувати) — залучення до виконання певних обов’язків.

 

[72] Юрій Шéрех (спр. прізв. Шевельов) (1908 - 2002) — один із найвидатніших українських мовознавців, літературознавців і культурологів ХХ ст., професор Колумбійського університету (США). Народився у м. Ломжі (тепер Польща) навчався, а згодом і викладав у Харківському університеті. Емігрував з України під час ІІ світової війни. Мешкав у Нью-Йорку. Автор літературознавчих книг «Не для дітей» (1964), «Друга черга» (1978), « Третя сторожа» (1991), «Поза книжками і з книжок» (1998).

 

[73] Проблема традицій і новацій досить докладно розкрита у доповіді Ю.Шереха «Троє прощань і про те, що таке історія української літератури» (Українське слово. — К., 1994. — Т.3. — С.538 — 545).

 

[74] Неділько В. Елементи теорії літератури. – К., 1994. – С. 9.

[75] Критерій (від гр. kriterion — мірило для оцінки) — ознака, взята за основу класифікації.

 

[76] Томас Стернз Еліот (1888-1965) – видатний англійський і американський поет, драматург, критик. Народився в м. Сент-Луїс (США), навчався в Ґарвардському університеті, Оксфорті та Сорбонні. З 1914 р. жив і працював в Англії. Автор поеми „Спустошена земля”, драми „Вбивство в соборі”, , поетичної збірки „Чотири квартети” , книги „”Про поетів і поезію” та ін. творів.

[77] Еліта (від фр. elite — краще, добірне) — група людей, що виділяється серед інших своїм суспільним становищем, розумом, здібностями тощо; суспільна сметанка.

 

[78] Белетрúстика (фр. belles lettres — красне письмеництво) — у широкому значенні — художня проза взагалі, у вузькому — легка, розважальна література для масового читача.

 

[79] Андріян Кащенко (1858—1921) — популярний на початку ХХ ст. український письменник. Народився на Катеринославщині. Автор великої кількости повістей і оповідань, головно для юнацтва.

 

[80] Стиль – від гр. stylos — загострена паличка, якою писали на вкритих воском дощечках.

[81] Раціональний (від лат. ratio – мислення, розум) – суто розумова, інтелектуальна сторона людської свідомості, що протиставляється почуттям.

[82] Про сутність термінів «напрям» ¾ «течія» ¾ «угруповання» див. докладніше: Ткаченко А. Мистецтво слова. Вступ до літературознавства. ¾ К., 1998. ¾ С. 422¾425.

 

[83] Як уже згадувалося , словесна творчість починалася з мітичного періоду, з мітології. Одначе цей етап не можна безпосередньо пов’язувати тільки з літературою, адже у міті, мов дерево у зернині, вміщалося, зливалося все духовне життя стародавньої людини.

[84] Цивілізація (фр. civilisation, від лат. civilis – гідний, вихований) – тут: освіченість, високий рівень техніки, індустрії, раціонально-практичний підхід до світу.

[85] Монументальний (від лат. monumentum –нагадую) – ґрунтовний, міцний, величезний, пов’язаний з об’ємними спорудами, пам’ятниками.

[86] Орнамент – від лат. ornamentum – оздоба, прикраса.

[87] Аскетизм (від грец. ? –добре навчений) – моральний принцип, що полягає у крайньому обмеженні потреб людини, самозреченні, у відмові від життєвих благ і насолод з метою самовдосконалення, досягнення релігійного ідеалу.

[88]. Ренесанс – франц. Renaissance, що від лат. renascor – відроджуюся

 

[89] Концепція (від лат. conceptio – сприймання) – система поглядів на певне явище.

[90] Гуманізм – від лат. humanus – людяний, людський.

[91] Догмáт, або дóгма (гр. – думка, вчення) – основні положення певної релігії, що сприймаються на віру і не можуть бути об’єктом критики.

[92] Меценáт (від імені римського політика І ст. до Р. Х., який щедро допомагав поетам і художникам) – багатий покровитель наук і мистецтв.

[93] Декóр (від лат. decoro – прикрашаю) – сукупність декоративних прикрас в архітектурі.

[94] Унія (від лат. unio – союз, з’єднання) – тут: об’єднання держав під владою одного монарха (у даному разі – польського короля).

[95] Схолáстика (гр. – ) – тут: суха, мертва наука, буквоїдство.

[96] Утóпія (від гр. – місце, якого нема) – вигадана Т. Мором назва фантастичного острова; художній твір, що малює уявний майбутній лад.

[97] Петро Конашевич-Сагайдачний (? – 1622) – гетьман Війська Запорізького, видатний політичний і військовий діяч. Походив з православної шляхти з Галичини (ймовірно, народився 1570 р. у с. Кульчицях на Самбірщині); вихованець Острозької колегії. З початку ХVІІ ст. постійно перебував на Січі, брав участь у протитатарських і протитурецьких походах, перетворив козацьке військо на регулярне військове формування. Під проводом Сагайдачного козаки зруйнували міста Очаків, Перекоп (1607), Синоп, Кафу (1616). На чолі двадцятитисячного козацького війська брав участь у поході польського королевича Владислава на Москву, кілька разів розгромив московські війська. Одночасно боровся за релігійні й культурні права українського народу. За допомогою Сагайдачного відновлено православну ієрархію в Україні (висвячено митрополита і єпископів) всупереч польській державній політиці. 1621 р. на чолі сорокатисячного козацького загону брав участь разом з польською армією у битві під Хотином, у якій було переможено турецькі війська. Поранений у цих боях, Сагайдачний помер 20 квітня 1622 р. у Києві і похований у Києво-Братському монастирі. Своє майно заповів братству на церковні і культурні цілі.

 

[98] Василь-Костянтин Острозький (1527 – 1608) – воєвода київський, маршалок волинський, входив до числа найзаможніших і найвпливовіших магнатів Речі Посполитої. Походив з руської князівської династії Рюриковичів. На цій підставі висувався за підтримки Туреччини на польський, а згодом на московський престол (після смерті останнього Рюриковича царя Федора Івановича 1598 р.). Один з небагатьох українських аристократів, що зберіг вірність православ’ю і національним традиціям. Особливо велику роль відіграв у культурно-національному відродженні України.

 

[99] Юрій Дрогобич (бл. 1450 – 1494) походив з міста Дрогобича, що на Львівщині, з родини ремісника Михайла Котермакá. Навчався спочатку в Дрогобичі і Львові, далі – Краківському університеті. У Болонському університеті здобув ступінь доктора філософії та медицини. Викладав там, згодом був обраний ректором цього університету. Пізніше працював професором медицини та астрономії Краківського університету. Одним з його учнів був Миколай Коперник.

1483 р. Вийшла у світ книга Ю. Дрогобича „Прогностична оцынка поточного 1483 року”. Це перша (з відомих досі) друкована книга українського автора. Тут викладено окремі наукові відомості з філософії, астрономії, географії. На думку автора, у світі панують античні боги і зірки.

І за походженням, і за рівнем освіти, і за поглядами, навіть за обраним псевдонімом Ю. Дрогобич був яскравим представником уже ренесансової доби.

 

 

[100] Рутенець – від лат. Rutheni, Ruteni: так іменували русичів-українців у західноєвропейських хроніках ще з ХІ-ХІІ століть.

[101] Роксолянія – поетична назва України.

[102] Касіян Сакóвич (бл. 1578 – 1647) – визначний філософ, поет, педагог. Син православного священика з Галичини. Навчався у Замойській та краківській академіях. У 1620 – 24 рр. був ректором Київської братської школи. Згодом прийняв унію, а далі перейшов у католицизм. З цих позицій написав кілька полемічних трактатів, скерованих проти православ’я. Помер на посаді латинського пароха (священика) у Кракові.

Причина такого різкого світоглядного перелому, очевидно, криється в тому, що Сакович розчарувався в українській еліті, яка виявилася неспроможною послідовно йти шляхом духовно-національного відродження, ренесансового життєустрою.

 

[103] Декламáція (від лат. declamo – вправляюся у красномовстві) – твір, написаний у піднесеній, пишномовній манері.

[104] Бароко – від італ. barocco — вибагливий, химерний

 

[105] Мезостих (від гр. μέσος – середній) – вірш, у якому серединні літери приховують певне ім’я або втаємничують певне значення.

[106]Крістіан Гофмансвальд (1613—1679) — відомий німецький поет бароко, основоположник т.зв. «другої силезької школи» в німецькій поезії. характерні прикмети стилю — грайливість, манірність, пишнослів’я.

 

[107] Пітер-Пауль Рубенс (1577—1640) — видатний фламандський живописець, автор відомих картин: «Зняття з хреста» (1611—1614), «Вакханалія» (1618), «Персей і Андромеда» (1620—1621), «Портрет Марії Медичі» (1622—1625), «Пейзаж з веселкою» (1632—1635) та ін.

 

[108] Хосе де Рібера (1591—1652) — визначний іспанський живописець і гравер, працював у річищі естетики караваджизму; автор картин «Свята Інеса» (1641), «Кривоніжка» (1642) та ін.

 

[109] Клдасицизм – від лат. classicus — взірцевий.

 

[110] Ірраціональний (від лат. irrationalis – нерозумний, позасвідомий) – зорієнтований на інтуїцію, віру, інстинкт.

[111] Єфремов С. Історія українського письменства. — Мюнхен, 1989. — Т. 1. — С.366.

 

[112] Пейзан (від фр. paysan — селянин) — фальшиво, солодкаво зображений у художньому творі селянин.

[113] Сентенція (від лат. sententia — думка, судження) — вислів морально-повчального змісту.

 

[114] Сентименталізм – від франц. sentiment – почуття, чутливість.

[115] Елéгія (гр.) – один з жанрів лірики, вірш, у якому виражені настрої журби, смутні роздуми.

[116] Ідúлія (гр.) – ліричний вірш, що поетизує сільське життя.

[117] Патріархальний (від гр.) – який залишається вірний старим традиціям, простий, нехитрий, вільний від умовностей.

[118] Антиквáрій, антиквáр (від лат. antiquus – старовинний) – знавець старовини.

[119] Романтизм – з фр. romantisme – первісно (у ХVІІІ ст.) словом „романтичне” іменували все незвичайне, дивне, фантастичне, – таке, що зустрічається лише в романах, а не в реальному житті.

 

[120] Метаморфόза (від гр.) – видозмінення чогось.

[121] Реалізм – від лат. realis ¾ речовий, дійсний.

 

[122] Жак-Дезіре-Густав Курбе (1819¾1877) ¾ французький художник-реаліст. Учасник паризької комуни. Серед творів митця: «Похорон в Орнані», «Сільські панночки», «Ател’є», «Прудон та його родина» та ін.Синоніми до «негувати» — «заперечувати», «недооцінювати».

 

[123] Нечуй-Левицький І. Сьогочасне літературне прямування // Історія української літературної критики та літературознавства. Хрестоматія. Книга друга. ¾ К., 1998. ¾ С.215.

 

[124] Позитивізм (від лат.positivum ¾ позитивний) ¾ започаткований у 30-х роках ХІХ ст.. у Франції філософський напрям, що проголошував єдиним джерелом істинного, справжнього знання конкретні (емпіричні, чуттєво пізнавальні) дані науки та заперечував пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення в цілому. Основоположником цього вчення вважається французький філософ Огюст Конт (1798¾1857).

 

[125] Фройд З. Вступ до психоаналізу // Слово і час . — 1995. — Ч.5—6. — С.45.

 

[126] Мімесис (грец. ? – наслідування) – обґрунтована ще в античній естетиці теорія, за якою мистецтво є наслідуванням природи..

[127] Докладніше ця проблема розглянута у статті М.Тарнавського «Майстерність психологічного аналізу чи ілюзія психологізму?» (Слово і час. — 1992. — Ч. 8. — С.75—79).

 

[128] Докладніше цей матеріал розглянуто у книзі М.Ткачука «Концепт натуралізму і художні шукання в «Бориславських оповіданнях «І.Франка» (Тернопіль, 1997).

 

[129] Модернізм – від франц. moderne — новітній, сучасний.

 

[130] Гносеологія (від гр. gnosis — пізнання і logos — слово, наука) — теорія пізнання, механізм пізнання людиною світу.

 

[131] Релятивізм (від лат. relativus — відносний) — принцип відносності людських знань.

 

[132] Серен К’єркеґор (1813—1855) — видатний данський релігійний філософ, представник екзистенціалізму. Основні праці: «Або — або» (1843), «Страх і тремт» (1843), «Поняття страху» (1844).

 

[133] Ернст Мах (1838—1916) — визначний австрійський фізик і філософ, один із фундаторів емпіріокритицизму. Основні праці: «Аналіз відчуттів і відношення фізичного до психічного» (1886), «Пізнання і помилки» (1905).

 

[134] Трансцендентне ( від лат. transcendens ) – те, що не набувається практичним, повсякденним досвідом, що перебуває за межею пізнання, надматеріальне.

[135] Франко І. Старе й нове в сучасній українській літературі // Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1982. — Т.35. — С.108.

 

[136] Докладніше див: Ортега-і-Гасет Х.Дегуманізація мистецтва // Вибрані твори. — к., 1994. — с.238—272.

 

[137] Марсель Пруст (1871—1922) — визначний французький письменник. У циклі романів «У пошуках втраченого часу» (т.1—16, 1913—1927) показував внутрішнє життя людини як потік свідомості.

 

[138] Джеймс Джойс (1882—1941) — англійський письменник ірландського походження, представник авангардизму. Найвідоміші романи: «Портрет художника в юності» (1916), «Уліс» (1922), «Тризна по Фіннегану (1939).

 

[139] Епатаж (фр. e’patage) — скандальна витівка, вчинок, які викликають обурення.

 

[140] Ідеологія (від гр. idea — образ і logos — слово, наука) — система поглядів та ідей — політичних, правових, естетичних, релігійних, філософських; світогляд.

 

[141] Юрко Позаяк (Юрій Лисенко) — поет, учасник неоавангардистського літгурту «Пропала грамота». Народився 1958 р. в Києві. Закінчив Київський університет, де спочатку й працював, згодом був секретарем посольства України в Хорватії, зараз працює в Міністерстві закордонних справ України.

 

[142] Олександер Ірванець — народився 1961 р. у Львові. Закінчив Літературний інститут (м. Москва), вчителював, працював у газеті, в театрі-студії. Учасник неоавангардистського літгурту «Бу-Ба-Бу», автор поетичних збірок «Вогнище на дощі», «Тінь великого класика» , роману „Рівне/Ровно. Стіна”, повісті „Очамимря”, книги „П’ять п’єс”. Живе в Києві та Ірпені.

 

[143] Товкачевський А. Григорій Савич Сковорода // Українська хата. — 1913. — Ч.6. — С.273.

 

[144] Едгар Аллан По (1809—1849) — американський письменник і критик, класик новели (збірка «Гротески і арабески», 1840), фундатор детективної літератури («Вбивство на вулиці Морг», 1841). Для зрілої лірики («Ворон та інші вірші», 1845) характерна тема відчаю чоловіка, що втратив кохану.

 

[145] Шарль Бодлер (1821—1867) — визначний французький поет. Навчався в коледжах Ліона й Парижа. Учасник революції 1848 р. Літературну діяльність почав як критик у 40-х роках. Автор збірок віршів «Квіти зла» (1857) та «Малі поезії у прозі» (вид.1869).

 

[146] Див. докладніше про витоки й теоретичну базу символізму в есеї Б.Рубчака «Пробний лет» (Розсипані перли. Поети «Молодої музи». — К., 1991. — С.18—41.).

 

[147] Суґестія (лат. suggestio ) – натяк, навіювання.

[148] Плутарх (бл. 46 — бл. 127) — давньогрецький філософ-платонік, письменник, історик, здобув енциклопедичну освіту в Атенах. Філософські твори об’єднані під умовною назвою «Моралії».

 

[149] Грицько Чупринка – український поет-модерніст. Народився 1879 р. у містечку Гоголевому на Чернігівщині. З козацького роду. Навчався в Київській та Лубенській ґімназіях. Брав участь у революції 1905 р. Автор поетичних збірок „Огнецвіт”, „Метеор”, „Контрасти” та ін. Для творчої манери характерне експериментаторство. Активний діяч національного відродження 1917-1921 рр. Під час російської окупації входив до керівного ядра Українського Уентрального Повстанського комітету. 11 вересня 1921 р. письменник був розстріляний більшовиками.

[150] Єфремов С. Історія українського письменства. — Мюнхен, 1989. — Т.2. — С.309.

 

[151] Імпресіонізм – від фр. impression — враження.

 

[152] Українське літературознавство уже надбало кілька ґрунтовних досліджень поетики цієї течії: Черненко О.Михайло Коцюбинський-імпресіоніст. — Сучасність, 1977; Кузнецов Ю. Поетика прози Михайла Коцюбинського. — К., 1989; Агеєва В. Українська імпресіоністична проза. — К., 1994; Мельник В. Суворий аналітик доби. — К., 1994. У своєму викладі скористаюся деякими положеннями з цих праць.

 

[153] Брати Едмон (1822—1896) і Жуль (1830—1870) Ґонкури — визначні французькі прозаїки, автори романів із життя різних верств суспільства «Жерміні Лясерте» (1865), «Рене Мопрен» (1864). За заповітом Едмона 1896 р. заснована Ґонкурівська академія, що з 1903 р. присуджує щорічну ґонкурівську премію за досягнення у жанрі роману.

 

 

[154] Експресіонізм – від фр. expression — вираження.

 

[155] Докладніший аналіз цієї течії зробила Олександра Черненко у праці «Експресіонізм у творчості Василя Стефаника» (Сучасність, 1989). Вступний уривок тієї роботи вміщено у хрестоматії «Українське слово» (К., 1994. — Т.1. — С.204—213).

 

[156] Вітальний — (від лат. vitalis) — життєвий

 

[157] Рефлексія (від лат. reflexio — відображення) — самоаналіз, роздуми людини над власним душевним станом.

 

[158]⁰ Франко І. Леся Українка // Зібр. тв.: У 50 т. Т. 31. — К., 1981. — С.272.

 

[159] Футуризм – від лат futurum — майбутнє.

 

[160] Філіпо Томазо Марінетті (1876—1944) — італійський письменник, автор збірок поезії «Завоювання зір» (1902), «Занг-тум-тум» (1914), роману «Мафарка-футурист» (1910), теоретичної праці «Маніфести футуризму» (1909—1919). Був одним з ідеологів фашистського режиму Муссоліні.

 

[161] Докладно: Лейтес А., Яшек М. Десять років української літератури. 1917—1927. — Х., 1928. — Т. 2. — С.101—106.

 

[162] Урбанізм (від лат. urbanus — міський) — культ великого промислового міста, його атмосфери, штибу життя.

 

[163] Див. докладно: Бердяєв М. Кризис искусства // О русских классиках. — Москва, 1993. — С.298—307.

 

[164] Бердяєв М. Там само — С.301.

 

[165] Михайль (Михайло) Семенко (1892-1937) – народивя в с. Кибинці на Полтавщині. Навчався в Петербурзькому психоневрологічному інституті. Під час І світової війни служив у Владивостоці. 1917 р. повернувся в Україну, активно включився у літературне життя. Видав понад 20 оетичних книг різної мистецької вартості ( „П’єро задається”, „П’єро кохає”, „Дві поезофільми”та ін.). З 1916 р. перебував у Компартії. 1922 р. добровільно вийшов з неї. В останні роки брав участь в дискредитації перед владою літературних груп неокласиків, „Ланка”, ВАПЛІТЕ. У грудні 1934 р. поета було заарештовано і згодом замордовано у Соловецькому концтаборі.

[166] Докладніша характеристика стилю поета – в „Історія української літератури ХХ століття” (К., 1993. — Т. 1. — С.287—297).

 

[167] Вerceus — колискова (фр.)

 

 

[168] Сюрреалізм – від фр. surrealite — надреальне, надприродне.

 

[169] Андре Бретон (1896—1966) — визначний французький письменник; провідна теза його творчості — особистість здобуває свободу лише в інтуїтивних актах (сни, марення тощо). Автор книг «Аркан 17», «Лампа в годиннику» та ін.

 

[170] Серед особливостей сюрреалістичної манери С.Далі — зображення фантасмагорійних метаморфоз (перехід твердих форм у м’які, кам’яних облич у людські тощо); майстерне створення ілюзій нескінченних просторів — наче соляних пустель, що простягаються у незриму далечінь, або колонад і порожніх п’єдесталів, кінця яким немає; запозичена у Рафаеля техніка детального малярства, якою виконувалися облудні краєвиди, галюцінаційні привиди, що роблять враження справжнього; відтворення картин снів і видінь із затопленими до половини тілами, зітнутими головами і велетенськими статевими органами, викривленими формами, гнилими ослами, бджолиними роями; увага до християнської символіки.

Докладніше див.: Певний Б.Сальвадор Далі: ранні роки // Сучасність — 1995. — Ч. 4. — С.129—138.

 

[171] Саму новелу і статтю про неї Людмили Реви див. у «Літературній Україні» за 7 березня 1996 р. В аналізі стилю цього твору спираємося на згадану статтю.

 

[172] Микола Воробйов народився 1941 р. в селі Мельниківка на Черкащині, навчався на філологічному факультеті Київського університету, був переслідуваний комуністичним режимом, працював пожежником та на інших тимчасових роботах. Автор книг «Пригадай на дорогу мені...» (1985), «Місяць шипшини» (1986), «Ожина обрію» (1988), «Прогулянка одинцем» (1990), «Верховний голос» (1991) та ін.

 

[173] Уніфікація (від лат. unus — один) — знеосіблення, урівнялівка, приведення різнорідних чинників до єдиної форми.

 

[174] Олександр Корнійчук (1905—1972) — народився на ст. Христинівка (зараз Черкаської області) в родині залізничника. 1929 р. закінчив Київський інститут народної освіти, працював сценаристом на кіностудіях. З 1938 р. багаторічний Голова правління СПУ, член ЦК КПРС з 1952 р., Голова Верховної Ради УРСР 2, 3, 5—8 скликань. Герой соціалістичної праці (1967), академік АН УРСР (з 1939 р.) та АН СРСР (з (1943 р.) лауреат Ленінської премії (1960) та десятків інших нагород. Один з головних теоретиків соцреалізму, призначений компартією офіційний «вождь» української радянської літератури протягом тридцяти років. Активний учасник, а потім і організатор усіх тогочасних компартійних кампаній, спрямованих проти української літератури, українського національного життя. Драматург. Найзнаніші твори: «Загибель ескадри» (1934), «Платон Кречет» (1936), «В степах України» (1941), «Фронт» (1942), «Пам’ять серця» (1969).

 

[175] Колаж (від фр. collage — наклеювання) у прямому значенні — твори образотворчого мистецтва, виконані наклеюванням на певну основу різних матеріалів, що різняться кольором і фактурою; переносно — твір будь-якого виду мистецтва, скомпонований з різнорідних елементів.

 

[176] Постмодернізм – від лат. post — після і фр. moderne — сучасний. Цей термін з’явився у праці В. Паннвіца „Криза європейської культури” ще 1917 р.

 

[177] Онтологія (від гр. ontos — суще і logos — слово, вчення) — вчення про суще, буття, про його форми і фундаментальні принципи.

 

[178] Гносеологія (від грец. gnosis - пізнання і logos – слово, наука ) теорія пізнання, механізм пізнання людиною світу.

[179]Плюральність (від лат. pluralis - множинний) – концепція, за якою все наявне складається з множини самостійних, рівнозначних сутностей, що не зводяться до єдиного начала.

[180] Аполегетика (від гр. apolegetikоs — захисник) — беззастережний захист певних теорій, учень, вартостей, тверджень.

[181] Компіляція (від лат compilatio - крадіжка) – неориґінальна, несамостійна мистецька чи наукова праця, побудована на використанні чужих творів, праць.

[182] Ремінісценwія ( від лат. reminiscentia - спогад) – відгомін у художньому творі якихось мотивів, образів, деталей з відомого твору іншого автора.

[183] Алюзія (від лат. allusio — жарт, натяк) — натяк на загальновідомий історичний, літературний чи побутовий факт.

 

[184] Еклектика (від грец. eklego - вибираю) – змішування різноманітних, часто протилежних світоглядових ідей, поглядів, естетичних настанов, стилів.

[185] Докладнішу характеристику ліричного героя постмодерну див. у праці: Сиваченко Г. Парадокси словацького роману. — К., 1993. — С.10—11.

 

[186] Див. докладніше про це явище – у праці О. Ніколенко „Теорія літератури у визначеннях, схемах і таблицях. 9-11 кл.” ( Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2003. – Ч. 6.).

[187] Вірш зі збірки А.Охрімовича «Замкнутий простір». (Коломия, 1993. — С.41). Андрій Охрімович народився 1957 р. у м. Дубно у родині політв’язня. 1991 р. закінчив факультет журналістики Київського університету. Працює журналістом в українській редакції радіо «Свобода». Мешкає у Києві.

 

[188] Джеймс Джойс (1882—1941) — англійський письменник ірландського походження, представник авангардизму. Найвідоміші романи «Портрет художника в юності» (1916), «Уліс» (1922), «Тризна по Фіннегану» (1939).

 

 

[189] Андре Жід (1869—1951) — французький письменник-модерніст. Лауреат Нобелівської премії (1947). Найвідоміші романи «Іммораліст» (1902), «Підземелля Ватикану» (1914), «Фальшивомонетники» (1925).

 

[190] Андрєй Платонов (справжнє прізвище Клімєнтов) (1899—1951) — російський письменник. Мешкав у Москві. Автор десятків збірок оповідань та повістей, зокрема «Місто Градов» (1928), «Потаємна людина» (1928), «Джан» (1964). Починаючи з середини 20-х років піддавався жорстокій критиці та політичним переслідуванням за твори «Про запас», «Макарові сумніви», «Чевенгур», «Котлован».

 

[191] Євгеній Замятін (1884—1937) — російський письменник. Автор збірок оповідань «Ловець людей» (1921), «Нечестиві оповідки» (1927), роману-антиутопії «Ми» (вийшов 1924 р. за кордоном). Від 1927 р. заборонений радянською цензурою. 1932 р. емігрував до Франції.

 

[192] Умберто Еко (народився 1932 р.) — сучасний італійський науковець і письменник, викладає семіотику в Болонському університеті. Автор наукових праць «Поетика Джойса», «Семіотика і філософія мови», роману «Ім’я троянди» та численних есеїв. «Ім’я троянди» принесло романістові світову славу.

 

[193] Патрік Зюскінд (народився 1949 р.) — сучасний німецький письменник. Студіював історію в університетах Баварії та Провансу, працював журналістом, сценаристом. Автор п’єси «Контрабас» (1980) та роману «Запахи», що стали бестселерами і перекладені багатьма мовами. Мешкає в Мюнхені та Парижі.

 

[194] Джон Апдайк (народився 1932 р.) — сучасний американський письменник (США). Найвідоміші романи «Кентавр» (1963), «Переворот» (1978), «Версія Роджерса».

 

 

[195] Юрій Андрухович народився 1960 р. в Івано-Франківську. Навчався на інженерно-економічному факультеті Українського поліграфічного інституту, на Вищих літературних курсах у москві, в аспірантурі Інституту літератури НАН України, кандидат філологічних наук. Автор поетичних збірок «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи та рослини» (1991), повісти «Рекреації» (Сучасність, — 1992. — Ч.1), романів «Московіада» (Сучасність. — 1993. — Ч. 1—2) та «Перверзія» (Сучасність. — 1993. — Ч. 1—2), „Дванадцять обручів” (2003). Мешкає в Івано-Франківському.

 

[196] Сленг (від англ. slang — жаргон) — жаргонні слова чи вирази, характерні для людей певної професії або соціальних прошарків (моряки, злодії, наркомани тощо).

 

[197] Критерій (від гр. kriterion — засіб судження) — мірило для оцінки явища, ознака, взята за основу класифікації.

[198] Розглядаючи цю проблему, спираємось головним чином на працю Г.Клочека «У світлі вічних критеріїв» (К., 1989).

 

[199] Вінсент Ван-Ґоґ (1853-1890) – визначний голландський художник. Служив комісіонером торгівельної фірми в Ґаазі, Брюсселі, Лондоні й Парижі. Вивчав теологію. Був проповідником у Беліґії, де жив серед шахтарів.. У 1880-х роках звернувся до малярства.. Спочатку працював у реалістично-натуралістичній манері, згодом у його творчості перевіажала експресіоністична поетика („Нічне кафе”, Кипариси на тлі зоряного неба”).

[200] Василь Шукшин (1929—1974) — видатний російський письменник, кінорежисер, актор. Автор збірок оповідань «Сільські мешканці» (1963), «Ген, у далечі» (1968), «Характери» (1973), фільмів «Живе такий хлопець» (1964), «Пічки-лавочки» (1973), «Калина червона» (1973). Його творчість відзначалася неприйняттям канонів соцреалізму, відображала болючі шукання простою людиною з народу правди, істинного сенсу життя. Митець раптово помер за нез’ясованих обставин під час зйомок фільму «Вони боролися за Батьківщину».

 

[201] Скористаємося далі чутливим спостереженням Ю.Івакіна над мікропоетикою цього твору. Докладніше див.: Івакіна Ю. Нотатки шевченкознавця. — К., 1986. — С.196—198.

 

[202] Франко І. Із секретів поетичної творчості // Зібр. тв.: У 50 т., — Т.31. — С. 68.

 

[203] Оптимальний (від лат. optimus — найкращий) — найкращий з можливих варіантів чогось.

[204] Ткаченко А. Василь Симоненко. Літературний портрет. К., 1990. — С.64—65.

 

[205] Жирмунский В. Теория литературы. Поэтика. Стилистика. — Ленинград, 1977. — С.33—34.

 

[206] Віталій Борисполець народився 1962 р. у Києві. Закінчив Київський державний університет, журналіст. НА межі 1980-90-х рр. входив до літературного гурту «Музейний провулок, 8». Автор збірки «Страйк ілюзій» (1991).

 

[207] Станіслав Вишенський народився 1944 р. у Переяславі. Закінчив Київський педагогічний інститут. Живе і працює у Києві. Автор збірок віршів «Світотвір» (1987), «Альта» (1989), «Колекція снігів» (1991).

Ё

[208] Інтерпретація (лат. interprtatio , від interpretor – роз’яснюю, перекладаю) буквально – творче виконання художнього твору, розкриття його змісту в залежності від індивідуальності актора, музиканта, режисера .

[209] Принцип (від лат. principium - начало, основа) — це те, що лежить в основі певної теорії.

 

[210] Докладно про ці прийоми йдеться у праці Євгенії Волощук „Аналіз літературного твору в школі” (Зарубіжна література. – 2001. – Ч. 25-28. – С. 14-15; 54-56).

[211] Див. докладніше у вже згадуваній праці Євгенії Волощук (с. ЗЗ- 46).