Аудит в Україні здійснюють як фізичні особи аудитори, так і юридичні особи аудиторські фірми

Білет № 1

1.

Аудиторський контроль - це професійний незалежний фінансовий контроль. Виник в Англії на початку XIX ст. Потреба у створенні системи незалежного і професійного фінансового контролю в Україні виникла в умовах формування ринкової економіки, з розвитком підприємництва, поширенням приватної власності, становленням ринку капіталу. Основне завдання аудиторського контролю - отримання об’єктивної інформації про фінансовий стан суб’єкта, який перевіряють, відповідності його господарської діяльності чинному законодавству. В такому контролі зацікавлені як держава, так і підприємці, він дає змогу поєднувати їх інтереси без додаткового навантаження на бюджет. При цьому аудит у жодному разі не підмінює державний фінансовий контроль.

Аудиторська діяльність в Україні регулюється Законом України "Про аудиторську діяльність" від 22.04.1993 р. (в ред. від 14.09.2006 p.). Законодавець ототожнює поняття "аудит" і "аудиторська перевірка", визначаючи аудит як перевірку даних бухгалтерського обліку і показників фінансової звітності суб’єкта господарювання з метою висловлення незалежної думки аудитора про їх достовірність в усіх суттєвих аспектах та відповідність вимогам законів України, положень (стандартів) бухгалтерського обліку або інших правил (внутрішніх положень суб’єктів господарювання) згідно з вимогами користувачів (ст. З Закону України "Про аудиторську діяльність").

Аудит в Україні здійснюють як фізичні особи (аудитори), так і юридичні особи (аудиторські фірми).

Аудитором може бути фізична особа, яка має сертифікат, що визначає її кваліфікаційну придатність для аудиторської діяльності на території України. Аудиторам забороняється безпосередньо займатися торговою, посередницькою і виробничою діяльністю, ними не можуть бути особи, що мають судимість за корисливі злочини.

Аудиторська фірма - це юридична особа, що створена відповідно до законодавства і здійснює виключно аудиторську діяльність. Право на здійснення аудиторської діяльності мають аудиторські фірми, внесені до Реєстру аудиторських фірм та аудиторів. Загальний розмір частки засновників (учасників) аудиторської фірми, які не є аудиторами, у статутному капіталі не може перевищувати 30%, а керівником її може бути тільки аудитор.

З метою забезпечення незалежності аудиту закон забороняє надання аудиторських послуг органам державної виконавчої влади, виконавчим органам місцевих рад народних депутатів, контрольно-ревізійним установам, що мають державно-владні повноваження.

Під час проведення перевірки аудитори (аудиторські фірми) мають право:

- самостійно встановлювати форми і методи аудиту на основі чинного законодавства, чинних норм і стандартів, умов договору із замовником, професійних знань і досвіду;

- отримувати необхідні документи, що стосуються предмета перевірки і перебувають як у замовника, так і в третіх осіб;

- отримувати пояснення у письмовій або усній формі від керівництва і працівників замовника;

- перевіряти наявність майна, грошей, цінностей, вимагати від керівництва суб’єкта господарювання проведення контрольних оглядів, замірів виконаних робіт, визначення якості продукції, стосовно яких проводиться перевірка документів;

- залучати на договірних засадах до участі в перевірці фахівців різного профілю.

Під час здійснення професійної діяльності на аудитора (аудиторську фірму) покладаються такі обов’язки:

- належно надавати аудиторські послуги, здійснювати перевірку;

- повідомляти власників, замовників про виявлені під час аудиту недоліки ведення бухгалтерського обліку і звітності;

- зберігати в таємниці інформацію, отриману під час проведення аудиту (надання послуг), не розголошувати відомості, що становлять предмет комерційної таємниці, і не використовувати їх у своїх інтересах або інтересах третіх осіб;

- нести відповідальність за порушення умов договору;

- обмежувати свою діяльність наданням аудиторських послуг і роботами, що безпосередньо стосуються їх;

- своєчасно подавати до Аудиторської палати України звіт про свою аудиторську діяльність.

Аудиторська перевірка може бути добровільною (ініціативною, проведеною за рішенням самого суб’єкта господарювання) і обов’язковою.

Відповідно до ст. 8 Закону України "Про аудиторську діяльність** проведення аудиторської перевірки є обов’язковим для:

1) підтвердження достовірності та повноти річної фінансової звітності й консолідованої фінансової звітності відкритих акціонерних товариств, підприємств - емітентів облігацій, професійних учасників ринку цінних паперів, фінансових установ та інших суб’єктів господарювання, звітність яких відповідно до законодавства України підлягає офіційному оприлюдненню, за винятком установ і організацій, що повністю утримуються за рахунок державного бюджету;

2) перевірки фінансового стану засновників банків, підприємств з іноземними інвестиціями, відкритих акціонерних товариств (крім фізичних осіб), страхових і холдингових компаній, інститутів спільного інвестування, довірчих товариств та інших фінансових посередників;

3) емітентів цінних паперів при отриманні ліцензії на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів.

Однак у будь-якому разі аудит проводиться на підставі договору між аудитором (аудиторською фірмою) і замовником. Замовник має право вільного вибору аудитора (аудиторської фірми). У договорі на проведення аудиту і надання інших аудиторських послуг вказуються предмет і термін перевірки, обсяг аудиторських послуг, розмір і умови оплати, відповідальність сторін.

Період проведення аудиторської перевірки можна розділити на три етапи: підготовчий, аналітичний та підсумковий.

За результатами аудиторської перевірки складають відповідний документ — аудиторський висновок, відповідно до стандартів аудиту, який надає впевненості користувачам щодо відповідності фінансової звітності або іншої інформації концептуальним основам її складання. Концептуальними основами можуть бути закони та інші нормативно-правові акти України, положення (стандарти) бухгалтерського обліку, внутрішні вимоги та положення суб’єктів господарювання, інші джерела. Виконання договору на проведення аудиту підтверджується актом приймання-передачі аудиторського висновку.

Зазначимо, що поняття “аудиторська діяльність” значно ширше за поняття “аудиторська перевірка” і передбачає організаційне й методичне забезпечення аудиту, практичне виконання аудиторських перевірок і надання інших аудиторських послуг. При цьому аудиторські послуги можуть бути надані у формі аудиторських перевірок і пов’язаних з ними експертиз, консультацій з питань бухгалтерського обліку, звітності, оподаткування, аналізу фінансово-господарської діяльності та інших видів економіко-правового забезпечення підприємницької діяльності фізичних і юридичних осіб.

 

2. Стаття 27. Порядок подання та розгляду законопроектів,
які впливають на доходну чи видаткову
частину бюджетів

1. Кожен законопроект, внесений до Верховної Ради України,
протягом семи днів подається до Комітету Верховної Ради України з
питань бюджету для проведення експертизи щодо його впливу на
доходну та/або видаткову частину бюджетів та виконання закону про
Державний бюджет України у поточному бюджетному періоді.

2. Протягом двох тижнів, якщо Верховною Радою України не
визначено інший термін, Комітет Верховної Ради України з питань
бюджету забезпечує підготовку експертного висновку щодо впливу
відповідного законопроекту на доходну та/або видаткову частину
бюджетів. До проектів законів, набрання чинності якими в поточному
чи наступному бюджетних періодах призведе до збільшення видатків
або скорочення доходів бюджету, суб'єктом законодавчої ініціативи
додаються пропозиції про видатки, які належить скоротити, та/або
пропозиції про джерела додаткових доходів для покриття збільшення
видатків. Жодна з таких змін не повинна призвести до збільшення
державного боргу і державних гарантій, розмір яких встановлений
законом про Державний бюджет України. При цьому:

1) законопроекти, які згідно з експертним висновком та
рішенням Комітету Верховної Ради України з питань бюджету не
впливають на доходну та/або видаткову частину бюджетів, вносяться
до порядку денного пленарних засідань Верховної Ради України для
їх розгляду у загальному порядку, встановленому Регламентом
Верховної Ради України;

2) законопроекти, які згідно з експертним висновком та
відповідним рішенням Комітету Верховної Ради України з питань
бюджету впливають на доходну чи видаткову частину бюджетів,
протягом трьох днів передаються Міністерству фінансів України для
експертного висновку щодо визначення вартісної величини впливу
законопроектів на доходну чи видаткову частину бюджетів та для
пропозицій щодо доцільності їх прийняття, можливості та терміну
набрання ними чинності. Міністерство фінансів України у
двотижневий термін готує експертний висновок та пропозиції до
законопроектів і передає Комітету Верховної Ради України з питань
бюджету для підготовки висновків щодо доцільності їх прийняття
Верховною Радою України і термінів набрання ними чинності.

3. Закони України, які впливають на формування доходної чи
видаткової частини бюджетів, повинні бути офіційно оприлюднені до
15 серпня року, що передує плановому. В іншому разі норми
відповідних законів, що впливають на формування доходної та/або
видаткової частини бюджетів, застосовуються не раніше початку
бюджетного періоду, наступного за плановим

 

3. Державний кредит – одна із важливих форм державних фінансів. За допомогою державного кредиту залучаються фінансові ресурси для фінансування дефіциту державного бюджету та платіжного балансу країни, забезпечення програм розвитку окремих галузей та підприємств, стабілізації валютної системи та ін. Державний кредит – це операції із залучення та надання кредитних ресурсів, що здійснюються органами державного управління. З одного боку, державні кошти можуть надаватися державним та недержавним установам на умовах кредиту. З іншого – державні органи управління залучають грошові кошти, використовуючи позикові механізми. Суб'єктами державного кредиту є уряд, центральний банк та державні цільові фонди. Державний кредит формується і за умов залучення грошових коштів урядом АР Крим та місцевими органами виконавчої влади.

Джерелами фінансування кредиту є: грошові кошти юридичних та фізичних осіб (резидентів та нерезидентів), іноземних держав, міжнародних фінансових організацій, центральних та провідних комерційних банків. Фінансові ресурси, залучені шляхом використання державного кредиту, спрямовуються до державного бюджету, центрального банку або державного цільового фонду для фінансування визначених програм. Залучені кошти використовуються на умовах позики (платності, повернення, забезпечення тощо).

Мобілізація ресурсів за умов державного кредиту передбачає використання різних форм. Вибір форм і методів кредитування здійснюється державними органами управління в процесі визначення умов кожної конкретної позики. При цьому враховуються як інтереси держави, так і кредиторів. У світовій практиці використовуються різні підходи щодо кредитування, які враховують певні конкретні ситуації.

До основних форм державного кредиту належать:

1) державні позики, що надаються на підставі кредитних угод;

2) позики, які залучаються державними органами управління шляхом емісії та розміщення державних боргових цінних паперів;

3) держані гарантії, що надаються урядом підприємствам і установам з метою залучення кредитних ресурсів;

4) вклади громадян в ощадні банки країни;

5) інші форми.

Державні позики, що одержують на підставі кредитних угод, можуть бути внутрішніми і зовнішніми. За строками погашення вони бувають коротко-, середньо- і довгостроковими. За забезпеченням позики поділяються на заставні (забезпечені заставою) та беззаставні. Заставою можуть бути матеріальні цінності, грошові кошти, що перебувають у власності держави, або будуть одержані в майбутні періоди та ін. Беззаставні позики не мають певного забезпечення, їх надійність гарантується фінансовою стійкістю держави.

Позики, що залучаються з використанням державних цінних паперів, також функціонують в різних варіантах. Це можуть бути цінні папери, що пропонуються внутрішнім і зарубіжним інвесторам. Вони, в свою чергу, можуть бути неринковими, тобто не підлягають обігу на фінансових ринках, і ринковими. Державні цінні папери також можуть бути процентними, виграшними і дисконтними.

Державні гарантії за кредити підприємствам і установам також входять до складу державного кредиту. Вони не передбачають витрачання державного бюджету в період одержання кредитів. Але в разі неповернення гарантованих позик у строки, передбачені кредитними угодами, погашення їх має здійснюватися за рахунок коштів державного бюджету. Проте їх раціональне використання сприяє стабілізації розвитку підприємницької діяльності і, тим самим, збільшенню надходжень до державного бюджету. Державні гарантії можуть бути внутрішніми, тобто надаватися резидентам, і зовнішніми, тобто такими, що надаються нерезидентам.

Важливим елементом державного кредитування є амортизація і обслуговування позик. Під амортизацією позик розуміють погашення суми одержаної позики. Обслуговування позики – це виплата доходів за її користування. Амортизація та обслуговування позик, залучених за умов державного кредиту, здійснюється за рахунок таких джерел, як:

– доходи державного бюджету;

– доходи, одержані від інвестицій, проведених за рахунок позик;

– кредити, одержані від центрального банку;

– кошти, одержані від проведення додаткових емісій боргових цінних паперів;

– проведення реструктуризації позик.

Класифікація форм державного кредиту в Україні відображена на рис. 11.5.

Порядок проведення амортизації та обслуговування позик визначається в період емісії цінних паперів або угодами про надання кредитів уряду. Такі операції проводяться згідно з планом, який є додатком до умов позики, або кредитної угоди.

Рис. 11.5. Форми державного кредиту

Планом може бути передбачено проведення погашення позики одноразово, тобто наприкінці строку використання. Амортизація може проводитись також частинами (ануїєтетами).

Як правило, використовуються такі способи амортизації та обслуговування позик:

1) погашення позик рівними строковими виплатами;

2) амортизація шляхом проведення рівних виплат основного боргу;

3) погашення позик змінними виплатами основного боргу.

Вибір способу амортизації здійснюється з урахуванням

умов угоди або емісії, інтересів кредиторів і позичальників.

Кожний із способів має свої переваги і недоліки, які враховуються при проведенні амортизації позик. Зокрема, порівняння амортизації та погашення позик першим і другим способами свідчить про наявність таких відмінностей: сума процентних платежів за умов використання другого способу є меншою, відповідно, величина строкових річних виплат зростає. Разом з тим, вартість залишку боргу в кожному наступному періоді буде більшою за умов використання першого способу.

 

Білет № 2

1. .Склад фінансової системи України

Економіка, складовими частинами якої є трудовою, науковий і техніко-виробничий і природно-ресурсний потенціал, формується як єдиний господарський механізм здебільшого фінансовою системою.

Без постійного фінансового живлення складових частин економічної системи наступає їх недієздатність з відповідними негативними наслідками. Тому фінансова система виступає чинником інтеграції всіх чинників економічної системи їх високоефективного функціонування і акумулятором грошових ресурсів для здійснення повторного циклу виробництва на цьому ж або вищому рівні. Для здійснення своїх функцій інтегрування економічної системи фінансова система повинна задовольняти інтереси всіх суб'єктів виробництва, підтримуючи на належному рівні дієздатності всі свої структурні і динамічні параметри.

За формами організації фінанси мають три рівні:

* фінанси загальнодержавні;

* фінанси підприємств і їх галузей;

* фінанси населення.

Фінанси держави і підприємств забезпечують виконання функцій державою і підприємством або керівництвом галузі.

Загальнодержавні фінанси:

державний бюджет;

бюджет державного соціального страхування;

фонд коштів державного майнового, приватного і особистого страхування;

Фінанси підприємств і галузей національної економіки:

фінанси державних підприємств і галузей національної економіки;

фінанси кооперативних підприємств;

фінанси приватних підприємств;

Кожна ланка національної фінансової системи має свої специфічні завдання і свою сферу функціонування. Матеріальною основою фінансів є національне виробництво.

Основою загальнодержавних фінансів є бюджет, тобто виражений в грошових сумах розклад майбутніх прибутків і витрат держави, який складають щорічно. Соціально-економічну природу бюджету держави, його роль в економічному і політичному житті країни структуру прибутків і витрат визначає характер державного суспільного устрій.

Система фінансів в Україні тільки з 90-х рр. почала формуватися як національна. Характер фінансової системи в той час відображав характер самої системи господарювання і був витратним і неефективним. Екстенсивні методи господарювання, відсутність стимулів до високоефективного труда приводили до збитковості підприємств в промисловості і господарств в агропромисловому комплексі.

Незалежній Україні доводиться створювати якісно нову фінансову систему, яка б була позбавлена всіх негативних меж попередньої, яка б стимулювала високоефективний труд, ліквідувала будь-яку форму експлуатації людини, яка стала б знаряддям перебудови демократичного соціально справедливого суспільства, підйому життєвого рівня народу. Необхідність національної фінансової системи обумовлює державна самостійність України і переклад економіки на ринкові відносини. Українська національна фінансова система повинна створити таку сукупність економічних відносин, за допомогою яких можна здійснювати планомірний розподіл сукупного суспільного продукту і національного прибутку для утворення і використання грошових фондів на інвестування розширеного і високоефективного виробництва, сфери послуг і задоволення соціальних потреб народу

Бюджетна система складається з двох частин:

* прибуткової;

* витратної

Перша частина забезпечує акумуляцію коштів через систему податків, інша - розподіл акумульованих коштів на виробничі, соціальні і державні потреби.

Інструментом формування прибуткової частини бюджету є система податків. Податки це обов'язкові платежі, що нормуються до державного або місцевого бюджету, які вносять окремих осіб, підприємства, організації і установу. Податки розділяють на прямі і непрямі. До прямих податків належать податки з прибутку (прибутковий податок), спадщини, землі, будівель і тому подібне. До непрямих - мито, податок на додану вартість, акцизи і інші.

Податкова система є основою формування державного бюджету і податкової політики. Саме ради формування державного бюджету держава здійснює політику оподаткування і використання накопичених коштів на різноманітні суспільні потреби.

Податкова політика має велике значення для фінансової системи загалом, оскільки від її гнучкості залежить вплив фінансової системи на виробництво, зокрема на стимулювання виробництва. Для збалансування економічної системи найкращої є така система оподаткування, в якій відносно зростає частка прямих податків і меншає частка непрямих.

У наш час прибуткова частина бюджету України сформована такою системою податків (прямі податки):

* платежі підприємств і організацій з прибутку (прибутку),

* прибутки від зовнішньої торгівлі, податки з населення, прибутковий податок, на прибутки

від підприємницької діяльності і інші види прибуткового податку;

Непрямі податки:

* податок на додану вартість (НДС);

* акцизний збір;

* державне мито, місцеві податки і прибутки;

* відрахування на геологорозвідувальні роботи;

* надходження в Фонд ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи,

* надходження від реалізації державних позик

Провідне місце у фінансовій системі належить державно-му бюджету.

Бюджет є головним фінансовим планом створення і викори-стання фонду грошових коштів держави.

З переходом до ринкової економіки докорінно змінилася структура доходної частини бюджету України. Раніше вона складалась з таких платежів, як податок з обороту, плата за фонди, відрахування від при-бутків, частка податків у бюджеті була незначною (8-9 відсотків), Сьо-годні більшу частину доходів бюджету становлять податки з юридич-них і фізичних суб'єктів, тобто з підприємств та окремих громадян

Фінансова система України та її складові
Фінансова система України за останні 10 років зазнала істотних змін, але багато з них не дістали відповідного відображення у законодавстві. Україна потребує чіткої правової та адміністративної основи управління податково-бюджетною сферою. Це означає, що всі функції та механізми такого управління (бюджетною та позабюджетною діяльністю) повинні у повному обсязі регламентуватися законами та відповідними нормативними актами. Зрозуміло, що державні кошти слід виділяти та витрачати лише за наявності відповідних на це правових повноважень.
Фінансову систему держави можна розглядати у кількох аспектах. Зокрема, фінансова система - це сукупність фінансових інститутів, кожний з яких сприяє утворенню та використанню відповідних централізованих та децентралізованих фондів коштів для здійснення фінансової діяльності держави, тобто діяльності з приводу мобілізації, розподілу та використання централізованих та децентралізованих фондів коштів для виконання завдань і функцій держави та органів місцевого самоврядування.
З іншого боку (в організаційному аспекті), фінансову систему можна розглядати як сукупність органів державної влади та місцевого самоврядування, які здійснюють у межах своєї компетенції керівництво фінансовою діяльністю держави та підприємств, установ, організацій, що беруть у ній участь.
Якщо характеризувати фінансову систему з позицій економіки, то вона буде значно ширшою і включатиме державні фінанси (бюджет держави, фонди цільового призначення, державний кредит, фінанси державних підприємств), фінанси суб'єктів господарювання, міжнародні фінанси (валютний ринок, фінанси міжнародних організацій, міжнародні фінансові інституції) та фінансовий ринок. (ринок грошей, ринок капіталів, кредитний ринок та ринок цінних паперів).
Державні фінанси, відіграючи винятково важливу роль в економіці, не можуть розглядатися як єдиний або найголовніший інструмент економічної політики. Сам стан державних фінансів та формування доходної і видаткової частин бюджету залежать від багатьох чинників, хоч недооцінювати його вплив на економіку країни також не слід.
Фінансова система України як предмет дослідження фінансового права складається з таких основних ланок: державний бюджет та місцеві фінанси, фінанси державних підприємств, установ та організацій, спеціальні цільові фонди та кредит.
Державний бюджет - це найбільший централізований фонд коштів, що перебуває у розпорядженні уряду, який виконує державну політику. За його допомогою уряд концентрує у своїх руках значну частину національного доходу, що перерозподіляється фінансовими методами. Саме у цій ланці фінансової системи зосереджуються найбільші доходи та найважливіші у політичному та економічному відношенні загальнодержавні видатки. У державному бюджеті органічно пов'язані основні фінансові інститути - податки, позики й видатки.
Бюджетний кодекс України визначає бюджет як план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади АРК та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.
Державний бюджет, посідаючи провідне становище, тісно пов'язаний з іншими ланками фінансової системи. Він виступає фактично координуючим центром, що в умовах ринкової економіки надає необхідну допомогу таким ланкам. Ця допомога, зокрема у формі бюджетних дотацій, субвенцій, субсидій, кредитів, гарантій, має сприяти забезпеченню нормального функціонування інших ланок фінансової системи, здійсненню покладених на них завдань.
Наступною за своїм значенням фінансовою ланкою є місцеві (муніципальні) фінанси, які поступово розвиваються. В Україні спостерігається поступове збільшення масштабів місцевого господарства, їх зв'язок та залежність від великого капіталу, розширення та ускладнення функцій місцевої влади, компетенція якої визначається чинним законодавством України, зокрема Конституцією України, законами України "Про місцеве самоврядування", "Про місцеві державні адміністрації" тощо. У сфері фінансової діяльності їх компетенцію встановлює, в першу чергу, Бюджетний кодекс України та періодичні акти про бюджет місцевих органів.
Структуру місцевих фінансів визначають державний устрій та відповідний адміністративно-територіальний поділ держави. В Україні це бюджети областей, районів, міст, районів у містах, селищ, сіл. У Норвегії у структурі місцевих фінансів є бюджети муніципалітетів та округів. У державах з федеративним устроєм ця система має додаткові складові елементи. Наприклад, у США до місцевих фінансів входять бюджети штатів, графств, муніципалітетів, тауншипів із закріпленими за ними видатками, джерелами доходів, у ФРН - бюджети земель, громад та міст.
Самостійну фінансову ланку утворюють фінанси державних підприємств, функціонування яких пов'язано з розвитком державного сектора в національній економіці. Звичайно, порівнюючи значення цієї ланки за часів Радянського Союзу та панування командно-адміністративної економіки з сьогоденням, можна сказати, що значення її істотно зменшилося. Навпаки, основну роль у фінансовій , діяльності держави, особливо у сфері фіскальної політики й формування доходної частини бюджетної системи країни, відіграє приватний сектор шляхом перерозподілу частки отриманих доходів у вигляді податків та обов'язкових цільових платежів. Однак такий стан не дає підстав зменшувати значення фінансів державних підприємств.
Державне підприємництво під впливом ряду історичних, політичних та економічних обставин найбільше поширилося у Великій Британії, Франції, Італії, ФРН та Австрії. Одним із завдань цієї ланки є підтримання господарства країни шляхом збереження та розвитку ряду важливих галузей національного виробництва, необхідних для забезпечення процесу суспільного відтворення, галузей, які в умовах сучасного розвитку економіки через свою специфіку мають низьку рентабельність і є невигідними для підприємництва, а також галузей, які внаслідок своєї орієнтації та історичного розвитку є державними монополіями (наприклад, виробництво алкогольних напоїв, тютюнових виробів).
Особливу фінансову ланку становлять спеціальні фонди, що мають певне цільове призначення та визначену законодавством самостійність. У більшості європейських країн такі фонди відокремлені від державного бюджету і управляються безпосередньо центральними, а в деяких випадках і місцевою владою. Характерною рисою централізованих фондів є чітко визначені джерела формування і напрями використання коштів. Створення таких фондів визначається конкретними потребами, що стоять перед державою, тому їх склад та включення до бюджетів є різноманітним. В Україні до останнього часу було визнано за доцільне функціонування цільових фондів у межах Державного бюджету України для підвищення контролю (парламентського та спеціального фінансового контролю) за мобілізацією, розподілом та використанням коштів, що надходять до таких фондів. Ці фонди включаються до Спеціального фонду Державного бюджету України і передбачають обов'язковий цільовий характер використання коштів, визначений законодавством. Переважно кошти, що надходять до таких фондів, спрямовані на підтримання соціальної політики держави - забезпечення зайнятості населення, державного страхування у разі безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, тощо.
Пенсійний фонд України є загальнодержавним цільовим фондом коштів, який не входить до складу державного бюджету і має свій апарат та власні повноваження у сфері здійснення контролю за мобілізацією і витрачанням зібраних коштів. Його діяльність також спрямована на виконання соціальної політики держави.
Ще однією ланкою фінансової системи є кредит - державний (і муніципальний) та банківський. І хоч основні риси кредиту (відплатність, строковість, поворотність, забезпеченість) є однаковими для цих двох форм, ототожнювати їх у жодному разі не можна. У відносинах державного кредиту (як зовнішнього, так і внутрішнього) позичальником виступає безпосередньо держава. Наприклад, випускаючи облігації державної внутрішньої позики (ОДВП), держава визначає умови їх випуску та розміщення, строк, термін повернення та розмір відплатності (тобто процентів, що будуть нараховані за розміщення таких ОДВП). Як забезпечення виступає все майно держави. Фактично кошти, які збирає держава шляхом розміщення емітованих випусків державних цінних паперів (ОДВП, ощадних сертифікатів, казначейських зобов'язань тощо), є боргом держави перед юридичними та фізичними особами, серед яких і здійснюється таке розміщення. Наявний борг має погашатися у встановлені державою терміни. Отримані кошти спрямовуються на покриття дефіциту державного бюджету, на фінансування поточних видатків держави.
У свою чергу банківський кредит передбачає обов'язковий цільовий характер використання запозичених коштів. Кредитором виступає фінансово-кредитна установа, що має відповідні повноваження на здійснення активних операцій щодо розміщення залучених ресурсів, позичальником - юридичні та фізичні особи, які отримують такі ресурси під відповідне забезпечення на умовах, визначених кредитором. Тобто, на відміну від державного кредиту, умови кредитування встановлює кредитор, а не позичальник. Банківський кредит перебуває на межі регулювання фінансового й цивільного права, однак істотно впливає на формування ринку позичкових капіталів і, відповідно, на утворення та обіг державних фінансів.
Зрозуміло, що фінансову систему України не можна обмежувати переліченими вище ланками, однак саме ці ланки є предметом дослідження науки фінансового права. Окреме місце посідають органи, що здійснюють управління фінансовою діяльністю держави. Політика у галузі державних фінансів не може не враховувати специфіки відповідного етапу соціально-економічного розвитку країни, тобто реформа державних фінансів повинна мати певну концептуальну спрямованість. При цьому очевидним є те, що створення ефективної системи державних фінансів можливо лише за умови забезпечення відповідних змін в інших сферах державного регулювання економіки. Так, реформу державних фінансів, перш за все її податкову складову, не можна розглядати у відриві від реформи системи оплати праці та розробки політики в галузі амортизації; реформи формування коштів Пенсійного фонду України та створення системи недержавних пенсійних фондів тощо.

2.1. Комітети Верховної Ради України здійснюють законопроектну
роботу, готують, попередньо розглядають питання, віднесені до
повноважень Верховної Ради України, та виконують контрольні
функції у відповідних сферах відання:

Відповідно до Постанови Верховної Ради України вiд 04.12.2007 № 4-VI «Про перелік, кількісний склад і предмети відання комітетів Верховної Ради України шостого скликання» Комітет Верховної Ради України з питань бюджету здійснює законопроектну роботу, готує, попередньо розглядає питання, віднесені до повноважень Верховної Ради України, та виконує контрольні функції у відповідних сферах відання з таких питань:

− державної бюджетної політики та міжбюджетних відносин;

− Державного бюджету України (включно з питаннями доходів, видатків бюджету, контролю за виконанням бюджету);

− бюджетного процесу;

− оцінки відповідності законопроектів вимогам Бюджетного кодексу України;

− діяльності державних фінансових органів;

− діяльності Рахункової палати; {Підпункт 4 пункту 1 доповнено абзацом згідно з Постановою ВР N 6-VI від 13.2007 }

27) Комітет Верховної Ради України з питань фінансів,
банківської діяльності, податкової та митної політики:

грошово-кредитної політики;

банків та банківської діяльності;

валютного регулювання, державного внутрішнього і зовнішнього
боргу;

правового режиму цінних паперів, законодавчого регулювання
ринку цінних паперів, ринку фінансових послуг та фондового ринку;

діяльності небанківських фінансових установ (та суб'єктів)
страхової діяльності;

функціонування фінансових ринків та запобігання відмиванню
незаконних доходів;

регулювання діяльності грального бізнесу; { Підпункт 27
пункту 1 доповнено новим абзацом згідно з Постановою ВР N 3401-VI
( 3401-17 ) від 19.05.2011 }

регулювання діяльності державних лотерей; { Підпункт 27
пункту 1 доповнено новим абзацом згідно з Постановою ВР N 3401-VI
( 3401-17 ) від 19.05.2011 }

системи оподаткування, загальнодержавних податків і зборів
(обов'язкових платежів), місцевих податків та зборів, інших
доходів бюджетів неподаткового характеру, а також страхових
нарахувань на фонд оплати праці;

діяльності податкових органів;

податкових пільг;

податкового боргу та/або податкових зобов'язань;

митної справи та митних тарифів;

діяльності митних органів;

законодавчого регулювання ринку спирту, алкоголю і тютюну;

призначення на посади та звільнення з посад, що пов'язані з
предметом відання.{ Підпункт 27 пункту 1 в редакції Постанови ВР N 3085-VI
( 3085-17 ) від 03.03.2011 }

 

3. Поняття та принципи бюджетного фінансування
Бюджетне фінансування являє собою безповоротний та безоплатний відпуск коштів з державного та місцевих бюджетів на виконання загальнодержавних функцій і функцій муніципальних органів та забезпечення діяльності бюджетних установ та організацій. Кожне окреме бюджетне підприємство, організація або установа отримує асигнування лише з одного бюджету. Саме це є одним зі специфічних принципів бюджетного фінансування поряд із загальними принципами здійснення видаткової політики. Винятком із загального правила є фінансування незапланованих заходів, пов'язаних із стихійним лихом, епідеміями, ліквідацією втрат від катастроф тощо. У такому разі кошти на покриття витрат виділяються як з місцевих, так і з державного (зокрема, з Резервного фонду Кабінету Міністрів України) бюджетів.
Ще одним спеціальним принципом бюджетного фінансування є фінансування бюджетних установ на основі встановлених економічно і науково обґрунтованих нормативів, що встановлюються для кожної сфери діяльності держави.
Розподіл установ на ті, що фінансуються з державного бюджету, і ті, що отримують асигнування з місцевих бюджетів, здійснюється залежно від їх значимості та підпорядкування. Так, з державного бюджету отримують фінансування національні установи; підприємства, організації та заклади, що підпорядковані безпосередньо міністерствам України, державним комітетам та відомствам. Інші бюджетні установи фінансуються головним чином із відповідних місцевих бюджетів.
Відповідно до ст. 86 Бюджетного кодексу України розмежування видів видатків між місцевими бюджетами здійснюється на основі принципу субсидіарності з урахуванням критеріїв повноти надання послуги та наближення її до безпосереднього споживача. З бюджетів сіл, селищ, міст та їх об'єднань здійснюються видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг, гарантованих державою, і які розташовані найближче до споживачів.
З бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення, а також районних бюджетів здійснюються видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують надання основних соціальних послуг, гарантованих державою для всіх громадян України. У свою чергу видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують гарантовані державою соціальні послуги для окремих категорій громадян, або фінансування програм, потреба в яких існує в усіх регіонах України, здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів. Через бюджети міст Києва та Севастополя фінансуються усі три передбачені групи видатків.
У видаткових відносинах беруть участь щонайменше три суб'єкти. Владною стороною виступають Міністерство фінансів України, яке складає розпис видатків, і Державне казначейство, яке дозволяє користуватися бюджетними призначеннями (асигнуваннями). Останнє може поновлювати або припиняти фінансування бюджетних установ залежно від стану додержання фінансової дисципліни.
Посередником виступає уповноважений банк, де відкрито єдиний казначейський, особовий та реєстраційний рахунки бюджетної установи. Банк здійснює контроль за витрачанням готівки, порядком сплати податків і обов'язкових зборів, порядком списання коштів з рахунку. Третім учасником видаткових правовідносин є або розпорядник бюджетних коштів, або безпосередній отримувач бюджетних коштів. Жоден із суб'єктів не має права оперативної самостійності.
Як уже зазначалося, розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних та нижчого рівня. Головні розпорядники коштів Державного бюджету України затверджуються Законом про Державний бюджет України шляхом встановлення їм бюджетних призначень. Відповідно, головні розпорядники коштів місцевих бюджетів визначаються рішенням про місцевий бюджет.
Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно:
1) за бюджетними призначеннями, передбаченими Законом про Державний бюджет України, - органи, уповноважені відповідно Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України забезпечувати їх діяльність, в особі їх керівників, а також міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Конституційний Суд України, Верховний Суд України та інші спеціалізовані суди; установи та організації, які визначені Конституцією України або входять до складу Кабінету Міністрів України, в особі їх керівників;
2) за бюджетними призначеннями, передбаченими бюджетом Автономної Республіки Крим, - уповноважені юридичні особи (бюджетні установи), що забезпечують діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, а також міністерства та інші органи влади Автономної Республіки Крим в особі їх керівників;
3) за бюджетними призначеннями, передбаченими іншими місцевими бюджетами, - керівники місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів рад та їх секретаріатів, керівники головних управлінь, управлінь, відділів та інших самостійних структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів рад.
У межах встановлених повноважень головний розпорядник бюджетних коштів: 1) розробляє план своєї діяльності відповідно до завдань та функцій, визначених нормативно-правовими актами, виходячи з необхідності досягнення конкретних результатів за рахунок бюджетних коштів; 2) розробляє на підставі плану діяльності проект кошторису та бюджетні запити і подає їх Міністерству фінансів України чи місцевому фінансовому органові; 3) отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у Законі про Державний бюджет України чи рішенні про місцевий бюджет, доводить у встановленому порядку до розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (одержувачів бюджетних коштів) відомості про обсяги асигнувань, забезпечує управління бюджетними асигнуваннями; 4) затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня, якщо інше не передбачено законодавством; 5) здійснює внутрішній контроль за повнотою надходжень, отриманих розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачами бюджетних коштів, і витрачанням ними бюджетних коштів; 6) одержує звіти про використання коштів від розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів і аналізує ефективність використання ними бюджетних коштів.
У межах встановлених бюджетних призначень головний розпорядник має можливість перерозподіляти свої видатки з метою забезпечення їх пріоритетності як на стадії формування проекту бюджету при підготовці бюджетного запиту, так і на стадії виконання бюжету при складанні бюджетного розпису та у процесі поточного виділення коштів.
Розпорядник коштів бюджету нижчого рівня - це розпорядник, який у своїй діяльності підпорядкований відповідному головному розпорядникові, розпорядникові вищого рівня, та/або діяльність якого координується через нього.
Розпорядники бюджетних коштів нижчого рівня поділяються на розпорядників коштів другого та третього ступеня. Розпорядниками бюджетних коштів 2-го ступеня є бюджетні установи в особі їх керівників, які уповноважені на отримання асигнувань, прийняття зобов'язань та здійснення виплат з бюджету, на виконання функцій самої установи, яку вони очолюють, і на розподіл коштів для переказу розпорядникам 3-го ступеня та безпосередньо підпорядкованим їм одержувачам.
Розпорядниками бюджетних коштів 3-го ступеня є бюджетні установи в особі їх керівників, які уповноважені на отримання асигнувань, прийняття зобов'язань та здійснення виплат з бюджету, на виконання функцій самої установи, яку вони очолюють, і на розподіл коштів безпосередньо підпорядкованим їм одержувачам.
Враховуючи персоналізацію відповідальності за порушення бюджетної дисципліни та необхідність підвищення фінансового контролю за витрачанням коштів, Бюджетним кодексом передбачено, що кошти бюджету, які отримують фізичні особи та юридичні особи, що не мають статусу бюджетної установи (одержувачі бюджетних коштів), надаються їм лише через розпорядника бюджетних коштів. Отже, одержувачі бюджетних коштів - це підприємства і госпрозрахункові організації, громадські та інші організації, що не мають статусу бюджетної установи, які одержують кошти з бюджету як фінансову підтримку або уповноважені органами державної влади на виконання загальнодержавних програм, надання послуг безпосередньо через розпорядників.
Після отримання коштів із бюджету на свої рахунки головні розпорядники у встановленому порядку перераховують кошти на поточні рахунки підвідомчих підприємств, організацій та закладів - на рахунки розпорядників нижчого ступеня.
По бюджетах міст районного підпорядкування, сільських та селищних бюджетах фінансування здійснюють відповідні виконавчі комітети органів місцевого самоврядування. Таким чином, у фінансуванні витрат з бюджету беруть участь усі ланки бюджетної системи України. Аналізуючи видаткові відносини, доцільно згадати й правові форми, які застосовуються у регулюванні зазначеного інституту фінансового права. Зокрема, відносини в галузі видатків регулюються актами, що поділяються на:
1) акти, норми яких регламентують фінансові відносини: Закон про Державний бюджет України, рішення про місцеві бюджети, постанови Кабінету Міністрів України, інструкції Мінфіну та Держказначейства;
2) акти додержання і виконання правових норм, за допомогою яких реалізуються права та обов'язки учасників видаткових відносин: кошториси, бюджетні доручення, ордера, грошові чеки, лімітні довідки тощо.
Здійснення видатків розпорядників та одержувачів бюджетних коштів у межах затверджених кошторисів доходів і видатків, планів асигнувань або планів використання бюджетних коштів органами Державного казначейства проводиться через реєстраційні, спеціальні реєстраційні рахунки розпорядників бюджетних коштів. Такі рахунки відкриваються для одержання коштів з бюджету і для повного обліку бюджетних коштів та контролю за їх використанням в органах Державного казначейства на кожний бюджетний рік. По закінченні року рахунки закриваються, оскільки згідно з чинним законодавством усі бюджетні призначення втрачають чинність після закінчення бюджетного періоду, за винятком тих випадків, коли окремим законом передбачені багаторічні бюджетні призначення.
Наприклад, у своєму спільному листі "Про завершення бюджетного року" від 20 грудня 2001 р. № 25-211/2049-7942 Національний банк України, Департамент платіжних систем та Державне казначейство України зазначили, що "у зв'язку з завершенням бюджетного року, зобов'язуємо, в термін до 15-00 години 28 грудня 2001 р. забезпечити проведення платежів розпорядників та одержувачів бюджетних коштів у межах кошторисних призначень (у першу чергу заробітної плати, стипендій, пенсій, інших соціальних виплат та розрахунків за енергоносії)".
Реєстраційний рахунок відкривається після письмового повідомлення про це розпорядника бюджетних коштів.
Для того, щоб відкрити рахунок у Казначействі, бюджетна установа повинна подати заяву про відкриття, підписану двома підписами (керівника і головного бухгалтера); довідку про внесення установи до Єдиного реєстру підприємств і організацій України із зазначенням ідентифікаційного номера установи; нотаріально засвідчену копію статуту (положення) організації; довідку про доведення до розпорядника коштів обсягу асигнувань, передбачених в акті про бюджет на поточний період з розподілом їх за всіма підрозділами бюджетної класифікації; довідку про затвердження кошторису з поквартальним розподілом; картку зі зразками підписів; звіт про виконання попереднього кошторису.
Органи Державного казначейства укладають з розпорядниками коштів договори на здійснення рахунків і обслуговування таких осіб відповідно до встановлених лімітів. Кількість реєстраційний рахунків для розпорядника бюджетних коштів залежить від ступеня деталізації контролю казначейства за використання бюджетних коштів відповідно до бюджетної класифікації.
Підставою для здійснення видатків розпорядників бюджетних коштів є платіжні доручення, підготовлені власниками рахунків, та документи, що підтверджують цільове спрямування коштів (рахунки, рахунки-фактури, накладні, товарно-транспортні накладні, трудові угоди (контракти), договори на виконання робіт, акти виконання робіт тощо). Порядок їх оформлення та подання до органів Державного казначейства регламентується вимогами законодавства, що визначають порядок обліку зобов'язань, у межах яких розпорядник бюджетних коштів повинен сплатити певну суму коштів виконавцеві. Платіжні доручення подаються до органів Державного казначейства у двох примірниках або в кількості примірників, потрібних для всіх учасників безготівкових розрахунків. Термін їх дії встановлюється у межах 10 календарних днів з дня виписки. У межах встановлених повноважень казначейські органи визначають порядок та строки зберігання розрахункових документів згідно з чинним законодавством.

 

Білет № 3

1. Правове регулювання фінансової діяльності — провідна форма державного керівництва економікою. Система правових норм, що регулюють фінансову діяльність держави, становить фінансове право.

Фінансове право — сукупність правових норм, що регулюють економічні відносини у сфері мобілізації, розподілу та використання централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів держави й органів місцевого самоврядування, необхідних для їх безперервного функціонування.

Велика кількість фінансово-правових норм, із яких складається фінансове право, утворює складну систему, всередині якої ці норми групуються у різні підрозділи відповідно до сфер і ланок фінансової системи держави. Отже, у фінансовому праві норми інтегруються у самостійні підгрупи — фінансові інститути, що регулюють однорідні фінансові відносини в галузі бюджету, державного кредиту, державних позабюджетних цільових фондів тощо. Правові норми фінансового права включаються в акти різних правових форм: закони, укази, інструкції, рішення та ін.

Головне значення у правовому регулюванні фінансової діяльності держави має Конституція України, в якій містяться основоположні принципи (на них ґрунтується галузь фінансового права); вона визначає вихідні положення нормативної регламентації фінансових відношень, є базою для фінансового законодавства.

За статтями Основного Закону встановлюються повноваження у сфері фінансів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Рахункової палати. У Конституції визначено також повноваження в галузі фінансів Автономної Республіки Крим (ст. 138), органів місцевого самоврядування (ст. 141—143).

Істотну роль у правовій регламентації фінансової діяльності держави відіграють закони України з фінансових питань. Насамперед до них належать ті, які за п. 1 ч. 2 ст. 92 Конституції України встановлюють:

— державний бюджет України;

— бюджетну систему України;

— систему оподаткування;

— податки та збори;

— принципи створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків;

— статус національної валюти, статус іноземних валют на території України;

— порядок утворення та погашення державного внутрішнього та зовнішнього боргів;

— порядок випуску й зберігання державних цінних паперів, їх види і типи.

У фінансове законодавство включається велика кількість підзаконних актів, якими є нормативні укази Президента з фінансових питань, постанови Уряду України, накази й інструкції міністерств і відомств, а також органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій.

Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України у сфері фінансів розробляються на основі законів.

У спеціальному фінансовому законодавстві держави чітко розмежовується фінансова діяльність, яка здійснюється державою як знаряддям публічної влади, і фінансова діяльність, що здійснюється державою через посередництво органів державного управління підприємствами й організаціями.

Розвиток і деталізацію правове регулювання фінансової діяльності одержує у спеціальному фінансовому законодавстві, фінансово-правові норми якого регулюють якісно однорідні фінансові відносини відповідно до сфер і ланок фінансової системи держави.

Для виконання завдань і функцій, визначених Конституцією України, держава повинна мати грошові фонди, котрі вона формує шляхом перерозподілу валового внутрішнього продукту. Найважливішим засобом, за допомогою якого держава здійснює розподіл і перерозподіл внутрішнього продукту, є державний бюджет. Через бюджет держави відображається вся багатоаспектна її діяльність і забезпечується виконання функцій. Бюджетні зв'язки згідно зі ст. 4 Бюджетного кодексу України регулюються Конституцією України, нормами статей Бюджетного кодексу, законами про Державний бюджет України, законами України, які встановлюють джерела доходів Державного і місцевих бюджетів, нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України, що стосуються формування та виконання Державного і місцевих бюджетів, рішеннями органів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, прийнятими відповідно до Бюджетного кодексу України.

Серед зазначених актів основним систематизованим є Бюджетний кодекс, уведений у дію 1 січня 2002 р. У цьому документі визначено відносини, що регулюються кодексом, головні терміни, принципи побудови бюджетної системи, бюджетну класифікацію, склад доходів та видатків Державного та місцевих бюджетів, розкрито стадії бюджетного процесу з Державного та місцевого бюджетів, з'ясовано сутність міжбюджетних відносин, контролю за дотриманням бюджетного законодавства.

Державні цільові фонди потрібні з метою фінансування пріоритетних напрямів соціально-економічних завдань держави й органів місцевого самоврядування. Правовий статус державних позабюджетних цільових фондів визначається нормами Конституції України (ст. 46, 49, 50), в яких встановлено напрями соціальної політики держави. На основі Конституції розроблено документи, що містять концептуальні засади із соціального захисту населення котре працює, пенсіонерів, інвалідів, інтересів дітей та матерів. До таких документів належать: концепція пенсійної реформи, Закони України "Про пенсійне забезпечення" (1992 р. зі змінами і доповненнями), "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (2003 p.), "Про загальнообов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття" (2000 р.), "Про розмір внесків на деякі види загальнообов'язкового державного соціального страхування" (2001 р.), "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням" (2001 p.).

Згідно з цими законами створено чотири централізованих цільових фонди: Пенсійний фонд України, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності України, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття; Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. У документах визначено порядок формування та використання фондів. Вони формуються за рахунок обов'язкових внесків та відрахувань юридичних і фізичних осіб, сприяють соціальному захистові населення, підвищенню його життєвого рівня, збереженню та поліпшенню здоров'я, соціальної орієнтації безробітних.

2. Стаття 49. Бюджетний розпис

1. Державний бюджет України виконується за розписом, який
затверджується Міністром фінансів України відповідно до бюджетних
призначень у місячний термін після набрання чинності законом про
Державний бюджет України. До затвердження розпису Міністром
фінансів України затверджується тимчасовий розпис на відповідний
період.

Примірник затвердженого бюджетного розпису передається до
Комітету Верховної Ради України з питань бюджету з подальшим
інформуванням про внесені до нього зміни.

2. Міністр фінансів України протягом бюджетного періоду
забезпечує відповідність розпису Державного бюджету України
встановленим бюджетним призначенням.

 

1. Відповідно до коментованої статті Державний бюджет України виконується за розписом.

Згідно із п. 46 ч. 1 ст. 2 Бюджетного кодексу України бюджетний розпис (розпис бюджету) - це документ, в якому встановлюється розподіл доходів, фінансування бюджету, повернення кре­дитів до бюджету, бюджетних асигнувань головним розпорядникам бюджетних коштів за певни­ми періодами року відповідно до бюджетної класифікації.

Перед тим, як перейти до процедури складання та затвердження бюджетного розпису, не­обхідно з'ясувати значення основних термінів, які мають відношення до цього процесу.

Отже, бюджетний розпис включає в себе такі основні елементи:

1) розподіл доходів;

2) фінансування бюджету;

3) повернення кредитів до бюджету;

3) бюджетні асигнування головним розпорядникам бюджетних коштів.

Доходами бюджетів є усі податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України (включаючи трансферти, плату за адміністративні послуги, власні надходження бюджетних установ) - п. 6 ч. 1 ст. 2 БК.

Під фінансуванням бюджету розуміються надходження та витрати бюджету, пов'язані із зміною обсягу боргу, обсягів депозитів і цінних паперів, кошти від приватизації державного майна (щодо державного бюджету), зміна залишків бюджетних коштів, які використовуються для покриття дефіциту бюджету або визначення профіциту бюджету (п. 51 ч. 1 ст. 2 БК).

Згідно із п. 6 ч. 1 ст. 2 Бюджетного кодексу бюджетне асигнування — це повноваження роз­порядника бюджетних коштів, надане відповідно до бюджетного призначення, на взяття бю­джетногозобов'язання та здійснення платежів, яке має кількісні, часові та цільові обмеження.

Нарешті, кредитування бюджету - це операції з надання коштів з бюджету на умовах по­вернення, платності та строковості, внаслідок чого виникають зобов'язання перед бюджетом (надання кредитів з бюджету), та операції з повернення таких коштів до бюджету (повернення кредитів до бюджету). Для цілей цього Кодексу до кредитів з бюджету також належать бю­джетні позички та фінансова допомога з бюджету на поворотній основі (п. 31 ч. 1 ст. 2 БК).

Бюджетний розпис складається відповідно до бюджетної класифікації. Бюджетна класифі­кація - це єдине систематизоване згрупування доходів, видатків (в тому числі кредитування за вирахуванням погашення) та фінансування бюджету за ознаками економічної сутності, функ­ціональної діяльності, організаційного устрою та іншими ознаками відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів. Бюджетна класифікація затверджена наказом Міністерства фінансів України «Про бюджетну класифікацію та її запровадження» № 604 від 27.12.2001 р.

Порядок складання та виконання розпису Державного бюджету України визначений Ін­струкцією про складання і виконання розпису Державного бюджету України, затвердженою наказом Міністерства фінансів України № 57 від 28.01.2002 р. «Про затвердження документів, що застосовуються в процесі виконання бюджету».

Згідно з вказаною Інструкцією розпис Державного бюджету України на відповідний рік (далі — розпис) включає:

• розпис доходів державного бюджету (далі — розпис доходів), що поділяється на річний розпис доходів загального і спеціального фондів державного бюджету та помісячний розпис доходів загального фонду державного бюджету;

• розпис фінансування державного бюджету (далі — розпис фінансування), що поділя­ється на річний розпис фінансування загального і спеціального фондів державного бю­джетута помісячний розпис фінансування загального фонду державного бюджету;

3. податкова застава - спосіб забезпечення сплати
платником податків грошового зобов'язання та пені, не сплачених
таким платником у строк, визначений цим Кодексом. Податкова
застава виникає на підставах, встановлених цим Кодексом.Стаття 88. Зміст податкової застави

88.1. З метою забезпечення виконання платником податків своїх
обов'язків, визначених цим Кодексом, майно платника податків, який
має податковий борг, передається у податкову заставу.

88.2. Право податкової застави виникає згідно з цим Кодексом
та не потребує письмового оформлення.

88.3. У разі якщо податковий борг виник за операціями, що
виконувалися в межах договорів про спільну діяльність, у податкову
заставу передається майно платника податків, який згідно з умовами
договору був відповідальним за перерахування податків до бюджету
та/або майно, яке внесене у спільну діяльність та/або є
результатом спільної діяльності платників податків. У разі
недостатності майна такого платника податків у податкову заставу
передається майно інших учасників договору про спільну діяльність
у розмірах, пропорційних їх участі у такій спільній діяльності.

Стаття 89. Виникнення права податкової застави

89.1. Право податкової застави виникає у разі:

89.1.1. несплати у строки, встановлені цим Кодексом, суми
грошового зобов'язання, самостійно визначеної платником податків у
податковій декларації, - з дня, що настає за останнім днем
зазначеного строку;

89.1.2. несплати у строки, встановлені цим Кодексом, суми
грошового зобов'язання, самостійно визначеної контролюючим
органом, - з дня виникнення податкового боргу.

89.2. З урахуванням положень цієї статті право податкової
застави поширюється на будь-яке майно платника податків, яке
перебуває в його власності (господарському віданні або
оперативному управлінні) у день виникнення такого права і
балансова вартість якого відповідає сумі податкового боргу
платника податків, крім випадків, передбачених пунктом 89.5 цієї
статті, а також на інше майно, на яке платник податків набуде прав
власності у майбутньому.

У разі якщо балансова вартість майна, на яке поширюється
податкова застава, є меншою ніж сума податкового боргу платника
податків, право податкової застави поширюється на таке майно.
{ Пункт 89.2 статті 89 доповнено ноаим абзацом згідно із Законом
N 3609-VI ( 3609-17 ) від 07.07.2011 }

У разі якщо балансова вартість такого майна не визначена,
його опис здійснюється за результатами оцінки, яка проводиться
відповідно до Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та
професійну оціночну діяльність в Україні" ( 2658-14 ).

У разі збільшення суми податкового боргу складається акт
опису до суми, відповідної сумі податкового боргу платника
податків, у порядку, передбаченому цією статтею.

Право податкової застави не поширюється на майно, визначене
підпунктом 87.3.7 пункту 87.3 статті 87 цього Кодексу, на іпотечні
активи, що належать емітенту та є забезпеченням відповідного
випуску іпотечних сертифікатів з фіксованою дохідністю, на грошові
доходи від цих іпотечних активів до повного виконання емітентом
зобов'язань за цим випуском іпотечних сертифікатів з фіксованою
дохідністю, а також на склад іпотечного покриття та грошові доходи
від нього до повного виконання емітентом зобов'язань за
відповідним випуском звичайних іпотечних облігацій.

89.3. Майно, на яке поширюється право податкової застави,
оформлюється актом опису.

До акта опису включається ліквідне майно, яке можливо
використати як джерело погашення податкового боргу.

Опис майна у податкову заставу здійснюється на підставі
рішення керівника органу державної податкової служби, яке
пред'являється платнику податків, що має податковий борг.

Акт опису майна, на яке поширюється право податкової застави,
складається податковим керуючим у порядку та за формою, що
затверджені центральним органом державної податкової служби.

Відмова платника податків від підписання акта опису майна, на
яке поширюється право податкової застави, не звільняє такого
платника податків від поширення права податкової застави на
описане майно. У такому випадку опис здійснюється у присутності не
менш як двох понятих.

89.4. У разі якщо платник податків не допускає податкового
керуючого для здійснення опису майна такого платника податків у
податкову заставу та/або не подає документів, необхідних для
такого опису, податковий керуючий складає акт відмови платника
податків від опису майна у податкову заставу.

Орган державної податкової служби звертається до суду щодо
зупинення видаткових операцій на рахунках платника податків,
заборону відчуження таким платником податків майна та зобов'язання
такого платника податків допустити податкового керуючого для опису
майна у податкову заставу.

Зупинення видаткових операцій на рахунках платника податків
та заборона відчуження таким платником податків майна діють до дня
складення акта опису майна платника податків у податкову заставу
податковим керуючим або акта про відсутність майна, що може бути
описано у податкову заставу, або погашення податкового боргу в
повному обсязі. Податковий керуючий не пізніше робочого дня, що
настає за днем складення зазначених у цьому пункті актів,
зобов'язаний надіслати банкам та іншим фінансовим установам
рішення про складення таких актів. Таке рішення є підставою для
поновлення видаткових операцій на рахунках платника податків.

89.5. У разі якщо на момент складення акта опису майно
відсутнє або його балансова вартість менша від суми податкового
боргу, право податкової застави поширюється на інше майно, на яке
платник податків набуде право власності у майбутньому до погашення
податкового боргу в повному обсязі.

Платник податків зобов'язаний не пізніше робочого дня,
наступного за днем набуття права власності на будь-яке майно,
повідомити орган державної податкової служби про наявність такого
майна. Орган державної податкової служби зобов'язаний протягом
трьох робочих днів з дня отримання зазначеного повідомлення
прийняти рішення щодо включення такого майна до акта опису майна,
на яке поширюється право податкової застави та балансова вартість
якого відповідає сумі податкового боргу платника податків, або
відмовити платнику податків у включенні такого майна до акта
опису.

У разі якщо орган державної податкової служби приймає рішення
про включення майна до акта опису, складається відповідний акт
опису, один примірник якого надсилається платнику податків з
повідомленням про вручення.

До прийняття відповідного рішення органом державної
податкової служби платник податків не має права відчужувати таке
майно.

У разі порушення платником податків вимог цього пункту він
несе відповідальність згідно із законом.

89.6. Якщо майно платника податків є неподільним і його
балансова вартість більша від суми податкового боргу, таке майно
підлягає опису у податкову заставу у повному обсязі.

89.7. Заміна предмета застави може здійснюватися тільки за
згодою органу державної податкової служби.

89.8. Орган державної податкової служби зобов'язаний
безоплатно зареєструвати податкову заставу у відповідному
державному реєстрі.
МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

Н А К А ЗПОРЯДОК
застосування податкової застави
органами державної податкової служби

I. Загальні положення

1.1. Цей Порядок розроблений відповідно до статей 88-90, 92
та 93 розділу II Податкового кодексу України ( 2755-17 )
(далі - Кодекс) і визначає механізм застосування податкової
застави органами державної податкової служби.

1.2. Дія цього Порядку поширюється на платників податків -
фізичних осіб (резидентів і нерезидентів), юридичних осіб
(резидентів і нерезидентів) та їх відокремлені підрозділи, які
мають, одержують (передають) об'єкти оподаткування або провадять
діяльність (операції), що є об'єктом оподаткування відповідно до
Кодексу ( 2755-17 ) або податкових законів і на яких покладено
обов'язок із сплати податків та зборів згідно з Кодексом.

1.3. У цьому Порядку терміни вживаються у значенні,
наведеному у Кодексі ( 2755-17 ).

1.4. З метою забезпечення виконання платником податків своїх
обов'язків, визначених Кодексом ( 2755-17 ), майно платника
податків, який має податковий борг, передається у податкову
заставу.

1.5. Право податкової застави виникає згідно з Кодексом
( 2755-17 ) та не потребує письмового оформлення.

1.6. У разі якщо податковий борг виник за операціями, що
виконувалися у межах договорів про спільну діяльність, у податкову
заставу передається майно платника податків, який згідно з умовами
договору був відповідальним за перерахування податків до бюджету,
та/або майно, яке внесене у спільну діяльність та/або є
результатом спільної діяльності платників податків. У разі
недостатності майна такого платника податків у податкову заставу
передається майно інших учасників договору про спільну діяльність
у розмірах, пропорційних їх участі у такій спільній діяльності.

1.7. Право податкової застави виникає у разі: несплати у строки, встановлені Кодексом ( 2755-17 ), суми
грошового зобов'язання, самостійно визначеної платником податків у
податковій декларації, - з дня, що настає за останнім днем
зазначеного строку; несплати у строки, встановлені Кодексом ( 2755-17 ), суми
грошового зобов'язання, самостійно визначеної контролюючим
органом, - з дня виникнення податкового боргу.

1.8. День виникнення права податкової застави визначається на
підставі даних автоматизованої інформаційної системи, що ведеться
органами державної податкової служби відповідно до законодавства.

1.9. Право податкової застави поширюється на будь-яке майно
платника податків, яке перебуває в його власності (господарському
віданні або оперативному управлінні) у день виникнення такого
права і балансова вартість якого відповідає сумі податкового боргу
платника податків, крім випадків, передбачених пунктом 89.5
статті 89 розділу II Кодексу ( 2755-17 ), а також на інше майно,
на яке платник податків набуде прав власності у майбутньому. У разі якщо балансова вартість майна, на яке поширюється
податкова застава, є меншою ніж сума податкового боргу платника
податків, право податкової застави поширюється на таке майно.

1.10. Право податкової застави не поширюється на майно,
визначене підпунктом 87.3.7 пункту 87.3 статті 87 розділу II
Кодексу ( 2755-17 ), на іпотечні активи, що належать емітенту та є
забезпеченням відповідного випуску іпотечних сертифікатів з
фіксованою дохідністю, на грошові доходи від цих іпотечних активів
до повного виконання емітентом зобов'язань за цим випуском
іпотечних сертифікатів з фіксованою дохідністю, а також на склад
іпотечного покриття та грошові доходи від нього до повного
виконання емітентом зобов'язань за відповідним випуском звичайних
іпотечних облігацій.

1.11. Повідомлення про виникнення права податкової застави
міститься у податковій вимозі, яка надсилається платнику податків
відповідно до вимог статті 59 розділу II Кодексу ( 2755-17 ).

II. Опис майна, на яке поширюється
право податкової застави

III. Державна реєстрація податкової застави

3.1. Орган державної податкової служби зобов'язаний
безоплатно зареєструвати податкову заставу у відповідному
державному реєстрі у п'ятиденний строк з дня складення акта опису
майна.

3.2. Така реєстрація, відомості про її зміну або припинення
здійснюються відповідно до Порядку ведення Державного реєстру
обтяжень рухомого майна, затвердженого постановою Кабінету
Міністрів України від 05.07.2004 N 830 ( 830-2004-п ), та
Інструкції про порядок ведення Державного реєстру обтяжень
рухомого майна та заповнення заяв, затвердженої наказом
Міністерства юстиції України від 29.07.2004 N 73/5 ( z0942-04 ),
зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 29.07.2004 за
N 942/9541.

IV. Узгодження операцій із заставленим майном

4.1. Платник податків зберігає право користування майном, що
перебуває у податковій заставі, якщо інше не передбачено законом. Платник податків може відчужувати майно, що перебуває у
податковій заставі, тільки за згодою органу державної податкової
служби, а також у разі якщо орган державної податкової служби
впродовж десяти днів від дня отримання від платника податків
відповідного звернення не надав такому платнику податків відповіді
про надання (ненадання) згоди. У разі якщо в податковій заставі перебувають лише готова
продукція, товари та товарні запаси, платник податків може
відчужувати таке майно без згоди органу державної податкової
служби за кошти за цінами, що не є меншими за звичайні, та за
умови, що кошти від такого відчуження будуть направлені в повному
обсязі у рахунок виплати заробітної плати, єдиного внеску на
загальнообов'язкове державне соціальне страхування та/або
погашення податкового боргу. V. Припинення податкової застави

5.1. У випадках, визначених підпунктами 93.1.1-93.1.4
пункту 93.1 статті 93 розділу II Кодексу ( 2755-17 ), майно
платника податків звільняється з-під податкової застави, про що
такому платнику направляється повідомлення (додаток 7).

5.2. Підставою для звільнення майна платника податків з-під
податкової застави та її виключення з відповідних державних
реєстрів є відповідний документ, що засвідчує закінчення будь-якої
з подій, визначених підпунктами 93.1.1-93.1.4 пункту 93.1
статті 93 розділу II Кодексу ( 2755-17 ).

Білет № 4

1. фінансові правовідносини - це врегульовані нормами фінансового права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії юридичних прав і обов’яз-ків, які реалізують приписи цих норм по формуванню, розподілу і використанню державних фондів коштів.

Учасники цих відносин ви-ступають як конкретні носії прав і обов’язків, що встановлені фінансово-правовими нормами і забезпечені примусовою силою держави. Фінансово-правові відносини є юридичною формою вияву і закріплення фінансових відносин.

У фінансових правовідносинах виявляються суб’єктивні права їх учасників, тоб-то йде безпосередній вплив права на фінанси, оскільки приписи держави з приводу мобілізації, розподілу або використання коштів, що складають централізовані і де-централізовані фонди, реалізуються в поведінці людей, які беруть участь у цій діяль-ності.

. Фінансові відносини - це відносини, які можуть існувати лише в формі правових відносин. Їх матеріальним змістом є поведінка субєктів, а юридичним - субєктивні юридичні права чи обовязки.

Фінансово-правові відносини завжди відображають певні, існуючі в державі економічні відносини, які переходять через суспільну свідомість і вже згодом їх ідеальна форма і переосмислений зміст знаходять своє закріплення в правових відносинах.. Таким чином, лише в результаті регулювання нормою права і її впливу на поведінку людей, суспільні відносини перетворюються в правовідносини.

Залежно від інституційної належності виділяються такі відносини: • бюджетні;• з приводу утворення державних та місцевих фінансів;• з приводу використання державних чи місцевих фінансів;• що виникають у процесі фінансової діяльності підприємств, установ та організацій;• податкові;• кредитні;• страхові;• з приводу грошового обігу і розрахунків;• з валютного регулювання.

Природа фінансових правовідносин визначається тим, що вони є владно-майновими відносинами, в яких відносини влади невіддільні від майнових.

Фінансові відносини неможливі поза державною діяльністю. Окрім того, що в фінансовому праві організаційні елементи панують над майновими, специфіка фінансової діяльності держави походить також із специфіки об’єкту (грошових коштів) і виникаючих в процесі цієї діяльності майнових відносин. Грошові кошти в фінансових відносинах не виступають ні засобом обігу, ні мірилом вартості, оскільки при акумуляції і витрачанні через бюджет цих коштів, як правило, не виникає еквівалентних відносин. Виняток становлять відносини в сфері державного кредиту, умовами яких, є зобов’язання держави повернути позичену суму коштів; повернути її в визначені терміни; а також сплатити винагороду (відсотки).

2. Глава 12

СКЛАДАННЯ, РОЗГЛЯД, ЗАТВЕРДЖЕННЯ, ВИКОНАННЯ
ТА ЗВІТНІСТЬ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ

Стаття 75. Порядок складання проектів місцевих бюджетів

1. Міністерство фінансів України доводить Раді міністрів
Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям та
виконавчим органам відповідних рад особливості складання
розрахунків до проектів бюджетів на наступний бюджетний період.

2. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві
державні адміністрації та виконавчі органи відповідних рад
зобов'язані надавати необхідну інформацію: Міністерству фінансів
України - для проведення розрахунків обсягів міжбюджетних
трансфертів та інших показників; Верховній Раді України - для
перевірки достовірності цих розрахунків.

3. Згідно з типовою формою бюджетних запитів, визначеною
Міністерством фінансів України, і відповідно до статті 34 цього
Кодексу та з урахуванням особливостей складання проектів місцевих
бюджетів місцеві фінансові органи розробляють і доводять до
головних розпорядників бюджетних коштів інструкції з підготовки
бюджетних запитів.

4. Головні розпорядники бюджетних коштів організують
розроблення бюджетних запитів для подання місцевим фінансовим
органам в терміни та порядку, встановлені цими органами. Головні
розпорядники бюджетних коштів несуть відповідальність за
своєчасність, достовірність та зміст поданих місцевим фінансовим
органам бюджетних запитів, які мають містити всю інформацію,
необхідну для аналізу показників проекту місцевого бюджету, згідно
з вимогами місцевих фінансових органів.

5. Місцеві фінансові органи на будь-якому етапі складання і
розгляду проектів місцевих бюджетів проводять аналіз бюджетного
запиту, поданого головним розпорядником бюджетних коштів, з точки
зору його відповідності меті, пріоритетності, а також дієвості та
ефективності використання бюджетних коштів. На основі результатів
аналізу керівник місцевого фінансового органу приймає рішення про
включення бюджетного запиту до пропозиції проекту місцевого
бюджету перед поданням його на розгляд відповідно Раді міністрів
Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям та
виконавчим органам відповідних рад.

6. Виконавчі органи сільських, селищних, міських (міст
районного значення) рад, районні державні адміністрації в містах
Києві та Севастополі подають відповідно районним чи міським
фінансовим органам пропозиції щодо показників проектів відповідних
бюджетів, визначених з урахуванням вимог частин третьої - п'ятої
цієї статті.

7. Після схвалення Кабінетом Міністрів України проекту закону
про Державний бюджет України Міністерство фінансів України
доводить Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим
державним адміністраціям та виконавчим органам відповідних рад
розрахунки прогнозних обсягів міжбюджетних трансфертів, методику
їх визначення та інші показники, необхідні для складання проектів
місцевих бюджетів, а також пропозиції щодо форми проекту рішення
про місцевий бюджет (типова форма рішення).

8. У тижневий термін після ухвалення закону про Державний
бюджет України в другому читанні Кабінет Міністрів України
доводить Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим
державним адміністраціям та виконавчим органам відповідних рад
положення та показники міжбюджетних відносин (обсяги міжбюджетних
трансфертів для відповідних бюджетів і текстові статті, що
визначають особливості міжбюджетних відносин на наступний
бюджетний період), які були проголосовані Верховною Радою України
при прийнятті проекту закону про Державний бюджет України в
другому читанні.

9. На підставі інформації, отриманої відповідно до частин
п'ятої - восьмої цієї статті, Рада міністрів Автономної Республіки
Крим, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи
відповідних рад готують проекти рішень про відповідні місцеві
бюджети. Стаття 77. Затвердження місцевих бюджетів

1. Відповідно до частин восьмої та дев'ятої статті 75 цього
Кодексу Верховна Рада Автономної Республіки Крим та відповідні
ради при затвердженні місцевих бюджетів повинні врахувати обсяги
міжбюджетних трансфертів та інші положення, необхідні для
формування місцевих бюджетів, що були затверджені Верховною Радою
України при прийнятті проекту закону про Державний бюджет України
у другому читанні.

2. Бюджет Автономної Республіки Крим, обласні і районні
бюджети, міські (міст Києва та Севастополя, міст республіканського
Автономної Республіки Крим та міст обласного значення) бюджети на
наступний бюджетний період затверджуються рішенням Верховної Ради
Автономної Республіки Крим, відповідної обласної, районної чи
міської ради не пізніше ніж у двотижневий термін після офіційного
опублікування закону про Державний бюджет України.

3. Міські (міст районного значення) бюджети, районні у містах
(якщо такі створено), селищні та сільські бюджети на наступний
бюджетний період затверджуються відповідно рішеннями міської,
районної в місті, селищної або сільської ради не пізніше ніж у
двотижневий термін після затвердження районного чи міського (міст
Києва і Севастополя, міста республіканського Автономної Республіки
Крим чи міста обласного значення) бюджету.

Стаття 79. Особливості затвердження та виконання місцевих
бюджетів у разі несвоєчасного їх прийняття

1. Якщо до початку нового бюджетного періоду не прийнято
відповідне рішення про місцевий бюджет, Рада міністрів Автономної
Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та виконавчі
органи відповідних рад мають право здійснювати витрати з
відповідного бюджету лише на цілі, які визначені у рішенні про
місцевий бюджет на попередній бюджетний період. При цьому
щомісячні видатки не можуть перевищувати 1/12 обсягу видатків,
визначених рішенням відповідної ради про бюджет на попередній
бюджетний період, крім випадків, передбачених частиною четвертою
статті 15 та частиною четвертою статті 23 цього Кодексу. До
прийняття рішення про місцевий бюджет на поточний бюджетний період
провадити капітальні видатки забороняється. Стаття 80. Періодичність, структура та терміни подання
звітності про виконання місцевих бюджетів

1. Періодичність, структура та терміни подання звітності про
виконання місцевих бюджетів визначаються Державним казначейством
України відповідно до вимог, встановлених для подання звітності
про виконання Державного бюджету України в статтях 58-61 цього
Кодексу.

2. Територіальні органи Державного казначейства України
складають та подають відповідним місцевим фінансовим органам
баланси, звіти про виконання місцевих бюджетів та інші фінансові
звіти за правилами та формами, встановленими Державним
казначейством України за погодженням з Міністерством фінансів
України та Рахунковою палатою. Зведені показники звітів про
виконання бюджетів одночасно подаються територіальними органами
Державного казначейства України відповідно Міністерству фінансів
Автономної Республіки Крим, фінансовим органам місцевих державних
адміністрацій та виконавчих органів відповідних рад на умовах,
передбачених частиною першою цієї статті.

3. Органи стягнення надають місцевим фінансовим органам
відповідні звіти, передбачені частиною третьою статті 59 цього
Кодексу.

4. Квартальний та річний звіти про виконання місцевого
бюджету подаються до Верховної Ради Автономної Республіки Крим,
відповідної ради Радою міністрів Автономної Республіки Крим,
місцевою державною адміністрацією, виконавчим органом відповідної
ради чи міським, селищним, сільським головою (у разі, якщо
відповідні виконавчі органи не створені) у двомісячний строк
після завершення відповідного бюджетного періоду. Перевірка звіту
здійснюється Рахунковою палатою Автономної Республіки Крим (щодо
використання органами виконавчої влади коштів бюджету Автономної
Республіки Крим) чи комісією з питань бюджету відповідної ради,
після чого відповідні ради затверджують звіт про виконання бюджету
або приймають інше рішення з цього приводу.3. 14.1.156. податкове зобов'язання - сума коштів, яку платник
податків, у тому числі податковий агент, повинен сплатити до
відповідного бюджету як податок або збір на підставі, в порядку та
строки, визначені податковим законодавством (у тому числі сума
коштів, визначена платником податків у податковому векселі та не
сплачена в установлений законом строк);

14.1.157. податкове повідомлення-рішення - письмове
повідомлення контролюючого органу (рішення) про обов'язок платника
податків сплатити суму грошового зобов'язання, визначену
контролюючим органом у випадках, передбачених цим Кодексом та
іншими законодавчими актами, контроль за виконанням яких покладено
на контролюючі органи, або внести відповідні зміни до податкової
звітності;

14.1.158. податкове повідомлення в міжнародних
правовідносинах - письмове повідомлення контролюючого органу про
обов'язок платника податків сплатити суму грошового зобов'язання,
визначену документом іноземної держави, за яким здійснюється
погашення такої суми грошового зобов'язання відповідно до
міжнародного договору України; Стаття 58. Податкове повідомлення-рішення

58.1. У разі коли сума грошового зобов'язання платника
податків, передбаченого податковим або іншим законодавством,
контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи,
розраховується контролюючим органом відповідно до статті 54 цього
Кодексу (крім декларування товарів, передбаченого для громадян),
або у разі коли за результатами перевірки контролюючий орган
встановлює факт невідповідності суми бюджетного відшкодування
сумі, заявленій у податковій декларації, або зменшує розмір
задекларованого від'ємного значення об'єкта оподаткування податком
на прибуток або від'ємного значення суми податку на додану
вартість, розрахованого платником податків відповідно до розділу V
цього Кодексу, такий контролюючий орган надсилає (вручає) платнику
податків податкове повідомлення-рішення.

Податкове повідомлення-рішення містить підставу для такого
нарахування (зменшення) податкового зобов'язання та/або зменшення
(збільшення) суми бюджетного відшкодування та/або зменшення
від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток або
від'ємного значення суми податку на додану вартість; посилання на
норму цього Кодексу та/або іншого закону, контроль за виконанням
якого покладено на контролюючі органи, відповідно до якої був
зроблений розрахунок або перерахунок грошових зобов'язань платника
податків; суму грошового зобов'язання, що повинен сплатити платник
податку; суму зменшеного (збільшеного) бюджетного відшкодування
та/або зменшення від'ємного значення результатів господарської
діяльності або від'ємного значення суми податку на додану
вартість; граничні строки сплати грошового зобов'язання та/або
строки виправлення платником податків показників податкової
звітності; попередження про наслідки несплати грошового
зобов'язання або внесення виправлень до показників податкової
звітності в установлений строк; граничні строки, передбачені цим
Кодексом для оскарження податкового повідомлення-рішення.

До податкового повідомлення-рішення додається розрахунок
податкового зобов'язання та штрафних (фінансових) санкцій.

Форма та порядок ( z1440-10 ) надіслання податкового
повідомлення-рішення і розрахунку грошового зобов'язання
визначається центральним контролюючим органом.

58.2. Податкове повідомлення-рішення надсилається
(вручається) за кожним окремим податком, збором та/або разом із
штрафними санкціями, передбаченими цим Кодексом, а також за кожною
штрафною (фінансовою) санкцією за порушення норм іншого
законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на такий
контролюючий орган, та/або пенею за порушення строків розрахунків
у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

У разі зменшення (збільшення) контролюючим органом суми
бюджетного відшкодування та/або зменшення від'ємного значення
об'єкта оподаткування податком на прибуток або від'ємного значення
суми податку на додану вартість платнику податків надсилаються
(вручаються) окремі податкові повідомлення-рішення.

Контролюючий орган веде реєстр виданих податкових
повідомлень-рішень щодо окремих платників податків.

58.3. Податкове повідомлення-рішення вважається надісланим
(врученим) юридичній особі, якщо його передано посадовій особі
такої юридичної особи під розписку або надіслано листом з
повідомленням про вручення.

Податкове повідомлення-рішення вважається надісланим
(врученим) фізичній особі, якщо його вручено їй особисто чи її
законному представникові або надіслано на адресу за місцем
проживання або останнього відомого її місцезнаходження фізичної
особи з повідомленням про вручення. У такому самому порядку
надсилаються податкові вимоги та рішення про результати розгляду
скарг.

У разі коли пошта не може вручити платнику податків податкове
повідомлення-рішення або податкові вимоги, або рішення про
результати розгляду скарги через відсутність за місцезнаходженням
посадових осіб, їх відмову прийняти податкове повідомлення-рішення
або податкову вимогу, або рішення про результати розгляду скарги,
незнаходження фактичного місця розташування (місцезнаходження)
платника податків або з інших причин, податкове
повідомлення-рішення або податкова вимога, або рішення про
результати розгляду скарги вважаються врученими платнику податків
у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із
зазначенням причин невручення.

У разі якщо вручити податкове повідомлення - рішення
неможливо через помилку, допущену контролюючим органом, податкове
повідомлення - рішення вважається таким, що не вручено платнику
податків. { Пункт 58.3 статті 58 доповнено абзацом четвертим
згідно із Законом N 3609-VI ( 3609-17 ) від 07.07.2011 }

58.4. У разі коли судом за результатами розгляду кримінальної
справи про злочини, предметом якої є податки, збори, винесено
обвинувальний вирок, що набрав законної сили, або винесено рішення
про закриття кримінальної справи за нереабілітуючими підставами,
відповідний контролюючий орган зобов'язаний визначити податкові
зобов'язання платника податків за податками та зборами, несплата
податкових зобов'язань за якими встановлена рішенням суду, та
прийняти податкове повідомлення-рішення про нарахування платнику
таких податкових зобов'язань і застосування стосовно нього
штрафних (фінансових) санкцій у розмірах, визначених цим Кодексом.

Складання та надсилання платнику податків податкового
повідомлення-рішення за податковими зобов'язаннями платника
податків за податками та зборами, несплата податкових зобов'язань
за якими встановлена рішенням суду, забороняється до набрання
законної сили рішенням суду у справі або винесення постанови про
закриття такої кримінальної справи за нереабілітуючими підставами.

Абзац другий цього пункту не застосовується, коли податкове
повідомлення-рішення надіслане (вручене) до порушення кримінальної
справи.

Стаття 59. Податкова вимога

59.1. У разі коли платник податків не сплачує узгодженої суми
грошового зобов'язання в установлені законодавством строки, орган
державної податкової служби надсилає (вручає) йому податкову
вимогу в порядку ( z1432-10 ), визначеному для надсилання
(вручення) податкового повідомлення-рішення.

Податкова вимога може не надсилатися, якщо загальна сума
податкового боргу платника податків не перевищує одного
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

59.2. Якщо контролюючий орган, що визначив суми грошового
зобов'язання платника податків, не є органом державної податкової
служби, такий контролюючий орган надсилає відповідному органу
державної податкової служби подання про здійснення заходів з
погашення податкового боргу платника податків, а також розрахунок
його розміру, на підставі якого орган державної податкової служби
надсилає податкову вимогу. Форма зазначеного подання
( 1237-2010-п ) затверджується Кабінетом Міністрів України.

59.3. Податкова вимога надсилається не раніше першого
робочого дня після закінчення граничного строку сплати суми
грошового зобов'язання.

Податкова вимога повинна містити відомості про факт
виникнення грошового зобов'язання та права податкової застави,
розмір податкового боргу, який забезпечується податковою заставою,
обов'язок погасити податковий борг та можливі наслідки його
непогашення в установлений строк, попередження про опис активів,
які відповідно до законодавства можуть бути предметом податкової
застави, а також про можливі дату та час проведення публічних
торгів з їх продажу.

59.4. Податкова вимога надсилається також платникам податків,
які самостійно подали податкові декларації, але не погасили суми
податкових зобов'язань у встановлені цим Кодексом строки, без
попереднього надсилання (вручення) податкового
повідомлення-рішення.

59.5. У разі коли у платника податків, якому надіслано
(вручено) податкову вимогу, сума податкового боргу збільшується,
погашенню підлягає вся сума податкового боргу такого платника
податку, що виник після надіслання (вручення) податкової вимоги.

Стаття 60. Відкликання податкового повідомлення-рішення
і податкової вимоги

60.1. Податкове повідомлення-рішення або податкова вимога
вважаються відкликаними, якщо:

60.1.1. сума податкового боргу самостійно погашається
платником податків або органом стягнення;

60.1.2. контролюючий орган скасовує раніше прийняте податкове
повідомлення-рішення про нарахування суми грошового зобов'язання
або податкову вимогу;

60.1.3. контролюючий орган зменшує нараховану суму грошового
зобов'язання раніше прийнятого податкового повідомлення-рішення
або суму податкового боргу, визначену в податковій вимозі;

60.1.4. рішенням суду, що набрало законної сили, скасовується
повідомлення-рішення контролюючого органу або сума податкового
боргу, визначена в податковій вимозі;

60.1.5. рішенням суду, що набрало законної сили, зменшується
сума грошового зобов'язання, визначена у податковому
повідомленні-рішенні контролюючого органу, або сума податкового
боргу, визначена в податковій вимозі.

60.2. У випадках, визначених підпунктом 60.1.1 пункту 60.1
цієї статті, податкова вимога вважається відкликаною у день,
протягом якого відбулося погашення суми податкового боргу в
повному обсязі.

60.3. У випадках, визначених підпунктом 60.1.2 пункту 60.1
цієї статті, податкове повідомлення-рішення або податкова вимога
вважаються відкликаними з дня прийняття контролюючим органом
рішення про скасування такого податкового повідомлення-рішення або
податкової вимоги.

60.4. У випадках, визначених підпунктами 60.1.3 і 60.1.5
пункту 60.1 цієї статті, податкове повідомлення-рішення або
податкова вимога вважаються відкликаними з дня надходження до
платника податків податкового повідомлення-рішення або податкової
вимоги, які містять зменшену суму грошового зобов'язання або
податкового боргу.

60.5. У випадках, визначених підпунктом 60.1.4 пункту 60.1
цієї статті, податкове повідомлення-рішення або податкова вимога
вважаються відкликаними у день набрання законної сили відповідним
рішенням суду.

60.6. Якщо нарахована сума грошового зобов'язання або
податкового боргу збільшується внаслідок їх адміністративного
оскарження, раніше надіслане податкове повідомлення-рішення або
податкова вимога не відкликаються. На суму збільшення грошового
зобов'язання надсилається окреме податкове повідомлення-рішення, а
на суму збільшення податкового боргу окрема податкова вимога не
надсилається.

60.7. Контролюючий орган, який надіслав відповідному органу
державної податкової служби подання, визначене у пункті 59.2
статті 59 цього Кодексу, зобов'язаний подати такому органу
державної податкової служби інформацію про скасування або зміну
суми нарахованого грошового зобов'язання. Зазначена інформація
надається у порядку ( 1237-2010-п ), визначеному Кабінетом
Міністрів України.
265.7.2. Податкове повідомлення-рішення про суму податку, що
підлягає сплаті, та платіжні реквізити надсилаються органами
державної податкової служби платникам за місцезнаходженням об'єкта
житлової нерухомості до 1 липня звітного року за формою,
встановленою у порядку, визначеному статтею 58 цього Кодексу.

Щодо новоствореного (нововведеного) об'єкта житлової
нерухомості податок сплачується фізичною особою-платником
починаючи з місяця, в якому виникло право власності на такий
об'єкт. Орган державної податкової служби надсилає податкове
повідомлення-рішення зазначеному власнику після отримання
інформації про виникнення права власності на такий об'єкт. 200.14. Якщо за результатами камеральної або документальної
позапланової виїзної перевірки орган державної податкової служби
виявляє невідповідність суми бюджетного відшкодування сумі,
заявленій у податковій декларації, то такий орган:

а) у разі заниження заявленої платником податку суми
бюджетного відшкодування щодо суми, визначеної органом державної
податкової служби за результатами перевірок, надсилає платнику
податку податкове повідомлення, в якому зазначаються сума такого
заниження та підстави для її вирахування. У цьому випадку
вважається, що платник податку добровільно відмовляється від
отримання такої суми заниження як бюджетного відшкодування та
враховує її згідно з пунктом 200.6 цієї статті у зменшення
податкових зобов'язань з цього податку в наступних податкових
періодах;

б) у разі перевищення заявленої платником податку суми
бюджетного відшкодування над сумою, визначеною органом державної
податкової служби за результатами перевірок, надсилає платнику
податку податкове повідомлення, в якому зазначаються сума такого
перевищення та підстави для її вирахування;

в) у разі з'ясування за результатами проведення перевірок
факту, за яким платник податку не має права на отримання
бюджетного відшкодування, надсилає платнику податку податкове
повідомлення, в якому зазначаються підстави відмови в наданні
бюджетного відшкодування.

Білет № 5

1. З А К О Н У К Р А Ї Н И

Про державну податкову службу в УкраїніСтаття 1. Система органів державної податкової служби

До системи органів державної податкової служби належать:
Державна податкова адміністрація України, спеціалізовані державні
податкові інспекції, державні податкові адміністрації в Автономній
Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, державні
податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва та
Севастополя), районах у містах (далі - органи державної податкової
служби).{ Частина перша статті 1 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 2756-VI ( 2756-17 ) від 02.12.2010 }

У складі органів державної податкової служби знаходяться
відповідні спеціальні підрозділи по боротьбі з податковими
правопорушеннями (далі - податкова міліція).

Державна податкова адміністрація України залежно від
кількості платників податків та інших місцевих умов може
утворювати міжрайонні (на два і більше районів), спеціалізовані
(на дві і більше областей для роботи з окремими категоріями
платників), об'єднані (на місто і район) державні податкові
інспекції та у їх складі відповідні підрозділи податкової міліції.
{ Частина третя статті 1 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 2756-VI ( 2756-17 ) від 02.12.2010 }

У Державній податковій адміністрації України та державних
податкових адміністраціях в Автономній Республіці Крим, областях,
містах Києві та Севастополі утворюються колегії. Чисельність і
склад колегії Державної податкової адміністрації України
затверджуються Кабінетом Міністрів України, а колегій державних
податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях,
містах Києві та Севастополі - Державною податковою адміністрацією
України. Колегії є дорадчими органами і розглядають найважливіші
напрями діяльності відповідних державних податкових адміністрацій.

Структура Державної податкової адміністрації України
затверджується Кабінетом Міністрів України.Стаття 2. Завдання органів державної податкової служби

Завданнями органів державної податкової служби є: здійснення контролю за додержанням податкового законодавства,
правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до
бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів
(обов'язкових платежів), а також неподаткових доходів,
установлених законодавством (далі - податки, інші платежі); внесення у встановленому порядку пропозицій щодо
вдосконалення податкового законодавства; прийняття у випадках, передбачених законом,
нормативно-правових актів і методичних рекомендацій з питань
оподаткування; формування та ведення Державного реєстру фізичних осіб -
платників податків та Єдиного банку даних про платників податків -
юридичних осіб; { Абзац п'ятий статті 2 із змінами, внесеними
згідно із Законом N 2756-VI ( 2756-17 ) від 02.12.2010 } надання податкових консультацій; { Абзац шостий статті 2 в
редакції Закону N 2756-VI ( 2756-17 ) від 02.12.2010 } запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним
законом до компетенції податкової міліції, їх розкриття,
припинення, розслідування та провадження у справах про
адміністративні правопорушення.2. ОСНОВНІ НАПРЯМИ бюджетної політики на 2012 рік

Основні напрями бюджетної політики на 2012 рік ґрунтуються на
положеннях Програми економічних реформ на 2010-2014 роки "Заможне
суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава"
( n0004100-10 ) та Щорічного Послання Президента України до
Верховної Ради України "Модернізація України - наш стратегічний
вибір", а також Концепції Державної програми економічного і
соціального розвитку України на 2012 рік, схваленої розпорядженням
Кабінету Міністрів України від 21 березня 2011 року N 219-р
( 219-2011-р ).

Реалізація бюджетної політики спрямована на формування
сприятливого макроекономічного середовища, здійснення послідовних
та ефективних заходів у податково-бюджетній сфері, забезпечення
стабільності державних фінансів, високих темпів економічного
зростання на основі проведення модернізації економіки держави та
підвищення її конкурентоспроможності, формування бюджету на
2012 рік за принципом середньострокового бюджетного планування з
чіткими фіскальними та видатковими орієнтирами.

Бюджетна політика як одна з рушійних сил розвитку України
передбачає у 2012 році подальшу стабілізацію державних фінансів,
забезпечення економічного зростання та розбудову
конкурентоспроможної економіки, підвищення стандартів життя для
підтримки збалансованого розвитку держави.

Система цінностей для України передбачає, враховуючи
положення Програми економічних реформ на 2010-2014 роки
( n0004100-10 ), формування основних напрямів бюджетної політики,
орієнтованих на:

забезпечення соціально-економічного розвитку України;

спрямування фінансової та податкової політики на побудову
ефективної держави;

забезпечення зростання рівня життя громадян та виконання
заходів з подолання та запобігання бідності відповідно до Указу
Президента України від 26 лютого 2010 року N 274 ( 274/2010 ) "Про
невідкладні заходи з подолання бідності";

збереження та прискорення людського розвитку шляхом
підвищення ефективності та забезпечення стабільності соціального
захисту, поліпшення якості і доступності медичної допомоги та
освіти;

детінізацію економіки і доходів громадян, що забезпечить
збільшення надходжень бюджетів та фондів загальнообов'язкового
державного соціального і пенсійного страхування без посилення
фіскального навантаження та з дотриманням принципу справедливості
при наданні суспільних послуг;

створення сприятливих умов для бізнесу шляхом зниження
адміністративних бар'єрів для його розвитку, модернізації
податкової системи;

модернізацію інфраструктури та базових галузей економіки
(зокрема енергетичної, вугільної, нафтогазової галузей, сільського
господарства, житлово-комунального господарства, транспортного
комплексу, оборонної промисловості), а також перехід від системи
надання дотацій до системи самоокупності виробництва.

Основним результатом реалізації бюджетної політики у
2012 році повинні стати економічне зростання, формування
сприятливого інвестиційного клімату, що базуватимуться на
розширенні інвестиційного та внутрішнього споживчого попиту,
зміцненні конкурентоспроможності національної економіки,
підвищенні ефективності використання виробничих ресурсів та
науково-технологічного потенціалу.

З метою забезпечення послідовності проведення державної
політики та зосередження державних фінансових ресурсів на
пріоритетах економічного і соціального розвитку країни
передбачається подання до Верховної Ради України проекту Державної
програми економічного і соціального розвитку України на 2012 рік
до початку розгляду проекту державного бюджету на наступний рік, а
також розгляд і прийняття таких документів взаємоузгоджено.

Орієнтовні основні прогнозні макропоказники
економічного і соціального розвитку України
на 2012 рік

Розвиток національної економіки у 2012 році передбачається
здійснювати в умовах створення фінансових можливостей для
відновлення інвестиційної активності та активізації процесів
модернізації національного виробництва шляхом подальшого
проведення податкової реформи, поліпшення бізнес-клімату,
активізації кредитування банківською системою реального сектору
економіки та здешевлення вартості кредитних ресурсів, що надаються
підприємствам реального сектору економіки, реалізації виваженої
соціальної політики, спрямованої на підвищення рівня життя
населення, узгодженого з можливостями економіки, виходячи з таких
орієнтовних основних прогнозних макропоказників економічного і
соціального розвитку України на 2012 рік:

валовий внутрішній продукт номінальний - 1475,5 млрд.
гривень;

валовий внутрішній продукт реальний, темпи зростання -
106,5 відсотка;

індекс споживчих цін (грудень до грудня попереднього року) -
107,9 відсотка;

індекс цін виробників (грудень до грудня попереднього року) -
109,7 відсотка;

рівень безробіття, визначений за методологією Міжнародної
організації праці, - 7,2-7,7 відсотка.

Зазначені макропоказники будуть уточнені після надходження
фактичних даних щодо підсумків економічного розвитку держави за
2010 рік та оперативних статистичних даних щодо поточного стану
соціально-економічної ситуації у 2011 році та враховані при
підготовці проекту державного бюджету на 2012 рік. У прогнозні
розрахунки основних макропоказників економічного і соціального
розвитку України на 2012 рік закладається середньорічний обмінний
курс гривні до долара США на рівні 7,9-8 гривень.

Інвестиційна активність підтримуватиметься шляхом поліпшення
фінансового стану підприємств в умовах зміцнення банківської
системи та проведення фіскальної політики, спрямованої на зниження
податкового навантаження та створення умов для покращення
інвестиційного клімату.

Поступове щоквартальне підвищення розміру прожиткового
мінімуму для всіх соціальних і демографічних груп населення,
мінімальної заробітної плати та впорядкування системи оплати праці
в бюджетній сфері на основі Єдиної тарифної сітки ( 1298-2002-п )
сприятиме підвищенню рівня доходів населення.

Формування цінової динаміки відбуватиметься в умовах
зменшення податкового навантаження на реальний сектор економіки,
виваженої тарифної політики та помірних темпів зростання світових
цін, що сприятиме уповільненню темпів зростання цін виробників
промислової продукції.

Розвиток конкуренції, товарна насиченість на споживчому ринку
в умовах прогнозованого зростання виробництва у галузях,
орієнтованих на споживчий ринок, та підвищення рівня доходів
населення дадуть змогу досягти збалансування попиту та
пропонування.

Здійснення відповідних заходів разом із проведенням
узгодженої антиінфляційної політики, виваженої монетарної та
бюджетної політики, помірним зростанням цін виробників промислової
продукції забезпечать уповільнення темпів зростання споживчих цін.

Стабілізація економічного розвитку, посилення інвестиційної
активності сприятимуть збереженню курсової стабільності гривні, а
здійснення заходів із забезпечення повної продуктивної зайнятості
та регулюючих заходів, спрямованих на ліквідацію прихованого
безробіття, - зниженню рівня безробіття у 2012 році.

Основні завдання бюджетної політики

Подальша стабілізація державних фінансів з метою стійкого
економічного зростання передбачає:

утримання граничного обсягу дефіциту державного бюджету на
2012 рік на рівні 2,5 відсотка валового внутрішнього продукту;

фінансування дефіциту державного бюджету переважно шляхом
здійснення внутрішніх запозичень;

зменшення частки перерозподілу валового внутрішнього продукту
через зведений бюджет порівняно із врахованим у 2011 році
(28,7 відсотка) шляхом:

- уповільнення темпів зростання реалізації підакцизних
товарів (алкогольні напої, пиво та тютюнові вироби) у зв'язку з
підвищенням ставок акцизного податку;

- зміни починаючи з 2012 року порядку та строків
перерахування Національним банком України частини прибутку до
державного бюджету;

поліпшення управління державним боргом з метою подальшого
скорочення його обсягу до економічно безпечного рівня (не більш як
30 відсотків валового внутрішнього продукту);

надання державних гарантій в обсязі не більш як 1 відсоток
валового внутрішнього продукту для реалізації виключно
інвестиційних та інноваційних проектів, спрямованих, зокрема, на
розвиток експортного потенціалу національної економіки;

підвищення ефективності здійснення капітальних видатків та
встановлення частки інвестиційних витрат зведеного бюджету на
рівні не менш як 5 відсотків валового внутрішнього продукту, а
також удосконалення механізму їх розподілу і контролю за
використанням;

запровадження механізму середньострокового бюджетного
прогнозування на всіх етапах бюджетного процесу;

впровадження на рівні головних розпорядників бюджетних коштів
середньострокових інвестиційних планів у межах граничних сум
середньострокового бюджету з інвестиційних проектів, що пройшли
процедуру оцінювання;

упорядкування переліку головних розпорядників коштів
державного бюджету з урахуванням вимог Закону України "Про
центральні органи виконавчої влади" ( 3166-17 ) та Указу
Президента України від 9 грудня 2010 року N 1085 ( 1085/2010 )
"Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади" (із
наступними змінами) щодо спрямування і координації діяльності
окремих центральних органів виконавчої влади через відповідних
міністрів;

оптимізацію кількості бюджетних програм та недопущення
планування у проекті державного бюджету на 2012 рік бюджетних
програм, назви яких не визначають конкретного цільового
спрямування;

забезпечення прозорості системи державних фінансів на основі
створення та впровадження інформаційно-аналітичної системи
"Прозорий бюджет";

продовження співробітництва з міжнародними фінансовими
організаціями для поліпшення інвестиційного клімату України та
залучення інвестицій;

законодавче унормування гарантій держави щодо виконання
рішень суду, включаючи усунення підстав щодо невиконання таких
рішень шляхом приведення соціальних зобов'язань держави у
відповідність з її фінансовими можливостями;

фінансову підтримку проведення в Україні на належному рівні
фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу.

Підвищення базових соціальних стандартів та гарантій
передбачає:

економічно обґрунтоване підвищення:

- мінімальної заробітної плати та посадового окладу (тарифної
ставки) працівника I тарифного розряду Єдиної тарифної сітки
( 1298-2002-п ) з метою поступового наближення його розміру до
рівня мінімальної заробітної плати з урахуванням Концепції
удосконалення оплати праці працівників бюджетної сфери, схваленої
розпорядженням Кабінету Міністрів України від 19 січня 2011 року
N 29-р ( 29-2011-р );

- прожиткового мінімуму та рівня його забезпечення з
урахуванням індексу споживчих цін;

підвищення розміру державної соціальної допомоги (у тому
числі максимального), визначеного відповідно до статті 5 Закону
України "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям"
( 1768-14 ), на кожну дитину віком від 3 до 18 років;

надання соціальної допомоги залежно від матеріального
становища сім'ї.

Підвищення ефективності управління державним боргом
передбачає:

удосконалення законодавства про державний борг та
гарантований державою борг;

недопущення у законі про Державний бюджет України
передбачення норм щодо можливості залучення понадпланових
державних запозичень;

вжиття заходів щодо здійснення активних операцій, пов'язаних
з управлінням державним боргом та ліквідністю єдиного
казначейського рахунка, у межах граничного обсягу державного боргу
на кінець бюджетного періоду;

подальший розвиток внутрішнього ринку державних цінних
паперів у рамках Концепції розвитку внутрішнього ринку державних
цінних паперів на 2009-2013 роки, схваленої розпорядженням
Кабінету Міністрів України від 25 березня 2009 року N 316-р
( 316-2009-р );

управління ризиками, пов'язаними з державним боргом та
наданням державних гарантій;

реалізацію Середньострокової стратегії управління державним
боргом на 2011-2013 роки, затвердженої постановою Кабінету
Міністрів України від 2 березня 2011 року N 170 ( 170-2011-п ).

Пріоритетні завдання податкової політики

Реалізація податкової політики передбачає:

розроблення та внесення змін до Податкового кодексу України
( 2755-17 ) з метою:

- зміни ставок оподаткування, визначених в абсолютних
значеннях, з урахуванням індексів споживчих цін, індексів цін
виробників промислової продукції щодо деяких податків і зборів;

- адаптації податкового законодавства України до
законодавства Європейського Союзу;

- підвищення ефективності адміністрування податків;

- зменшення обсягу податкової звітності;

інтенсифікацію процесу стягнення податкового боргу;

своєчасне бюджетне відшкодування податку на додану вартість;

проведення моніторингу застосування норм Податкового кодексу
України ( 2755-17 ) та усунення виявлених недоліків;

удосконалення нормативно-методичної бази з бухгалтерського
обліку з метою забезпечення реалізації положень Податкового
кодексу України ( 2755-17 ) та з урахуванням вимог міжнародних
стандартів;

запровадження інструментарію оцінки ефективності отримання
податкових пільг, забезпечення цільового їх використання та
відповідальності отримувачів за порушення умов надання таких
пільг;

вжиття комплексу заходів з протидії заниженню митної вартості
товарів;

здійснення методологічно-організаційних заходів щодо
належного впровадження з 2012 року податку на нерухоме майно,
відмінне від земельної ділянки;

покращення адміністрування плати за землю, насамперед шляхом
упорядкування міжвідомчого обміну інформацією щодо платників
податку та об'єктів оподаткування і відповідного удосконалення
автоматизованої інформаційно-аналітичної системи фіскальних
органів.

Національні проекти та державні цільові програми,
які передбачається реалізувати
в рамках пріоритетних напрямів

У рамках соціально-економічного та культурного розвитку
передбачається реалізація таких проектів:

"Нове життя - нова якість охорони материнства та дитинства",
спрямований на створення мережі регіональних перинатальних центрів
із застосуванням інноваційних технологій та забезпечення їх
сучасним обладнанням;

"Олімпійська надія - 2022", спрямований на розвиток
спортивно-туристичної інфраструктури та здобуття права на
проведення в Україні зимових Олімпійських та Паралімпійських ігор
2022 року, включаючи сприяння активному залученню приватних
інвесторів.

Державними цільовими програмами, які передбачається
виконувати у рамках пріоритетних напрямів, зокрема, є:

Державна цільова програма підготовки та проведення в Україні
фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу
( 357-2010-п );

Державна цільова економічна програма енергоефеективності на
2010-2015 роки ( 243-2010-п );

Державна цільова програма розвитку українського села на
період до 2015 року ( 1158-2007-п ) (в частині проведення
системних реформ в агропромисловому комплексі шляхом становлення
та розвитку великотоварного, високотехнологічного виробництва у
сільському господарстві, розбудови інфраструктури аграрного ринку,
впровадження інвестиційно-іноваційних проектів в агропромисловому
комплексі, подальшого вдосконалення механізму державної підтримки
з метою досягнення конкурентоспроможності аграрного сектору
економіки на внутрішньому та зовнішньому ринку);

Державна цільова економічна програма модернізації комунальної
теплоенергетики на 2010-2014 роки ( 1216-2009-п );

Державна програма розвитку міського електротранспорту на
2007-2015 роки ( 1855-2006-п );

Державна цільова економічна програма "Ядерне паливо України"
( 1004-2009-п );

Загальнодержавна цільова науково-технічна космічна програма
України на 2008-2012 роки ( 608-17 );

Державна цільова програма реформування та розвитку
оборонно-промислового комплексу на період до 2013 року;

державні цільові програми та заходи програмного характеру в
галузі охорони здоров'я (спрямовані, зокрема, на боротьбу з
ВІЛ-інфекцією/СНІДом, туберкульозом, онкологічними,
серцево-судинними, судинно-мозковими захворюваннями, цукровим
діабетом та вірусними гепатитами);

Державна цільова соціальна програма реформування системи
закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського
піклування ( 1242-2007-п );

державні цільові програми щодо забезпечення доступним житлом;

Загальнодержавна програма реформування і розвитку
житлово-комунального господарства на 2009-2014 роки ( 1869-15 );

Загальнодержавна програма "Питна вода України" на
2006-2020 роки ( 2455-15 );

Державна цільова науково-технічна та соціальна програма
"Наука в університетах" на 2008-2012 роки ( 1155-2007-п );

Державна цільова науково-технічна програма "Нанотехнології та
наноматеріали" на 2010-2014 роки ( 1231-2009-п );

Загальнодержавна програма формування національної екологічної
мережі України на 2000-2015 роки ( 1989-14 ), а також Основні
засади (стратегія) державної екологічної політики України на
період до 2020 року ( 2818-17 ) в частині обов'язкового врахування
екологічної складової частини під час виконання пріоритетних
державних цільових програм;

Програма комплексного протипаводкового захисту в басейні
р. Тиси у Закарпатській області на 2002-2006 роки та прогноз до
2015 року ( 1388-2001-п );

Загальнодержавна програма зняття з експлуатації
Чорнобильської АЕС та перетворення об'єкта "Укриття" на екологічно
безпечну систему ( 886-17 );

Комплексна програма ліквідації наслідків підтоплення
територій в містах і селищах України ( 160-2002-п );

Загальнодержавна цільова екологічна програма поводження з
радіоактивними відходами ( 516-17 ), а також пріоритетні проекти
будівництва, реконструкції та модернізації електростанцій та
магістральних ліній електропередачі в рамках Енергетичної
стратегії України на період до 2030 року ( 145а-2006-р );

Державна цільова програма "Ліси України" на 2010-2015 роки
( 977-2009-п );

Програма радіаційного і соціального захисту населення
м. Жовті Води на 2003-2012 роки ( 656-2003-п );

державні цільові програми у сфері безпеки і оборони
(спрямовані, зокрема, на реформування Збройних Сил, розвиток
озброєння і військової техніки, утилізацію надлишкових
боєприпасів, компонентів рідкого ракетного палива та їх безпечне
зберігання, а також знищення вибухонебезпечних предметів,
виявлених під час розмінування територій, функціонування єдиної
державної системи захисту населення і територій, облаштування і
реконструкцію державного кордону).

До 2012 року передбачається провести оптимізацію кількості
державних цільових програм та забезпечити прийняття закону про
державне стратегічне планування. Перелік тих програм, що
передбачається виконати у 2012 році (із зазначенням обсягу їх
фінансування), визначатиметься Державною програмою економічного і
соціального розвитку України на 2012 рік виходячи з показників,
врахованих у проекті закону про Державний бюджет України на
2012 рік.

Взаємовідносини державного бюджету з місцевими бюджетами

Реалізація бюджетної політики у 2012 році у сфері підтримки
регіонального економічного зростання здійснюватиметься шляхом:

підтримки стійкого економічного розвитку регіонів з
урахуванням збалансування загальнодержавних і регіональних
інтересів;

концентрації державної підтримки розвитку регіонів у
державному фонді регіонального розвитку;

збільшення питомої ваги місцевих бюджетів у зведеному бюджеті
України шляхом удосконалення міжбюджетних відносин та підвищення
самодостатності місцевих бюджетів, що передбачає, зокрема:

- здійснення розрахунку видатків, що враховуються при
визначенні міжбюджетних трансфертів, на підставі державних
соціальних стандартів та нормативів;

- проведення інвентаризації нормативно-правових актів, що
регламентують застосування галузевих нормативів при здійсненні
видатків місцевих бюджетів, та відміну обов'язкового застосування
таких нормативів;

- вивчення можливостей розширення надходжень бюджету
розвитку;

удосконалення методологічної та нормативної бази
програмно-цільового методу в бюджетному процесі на місцевому
рівні, застосування такого методу під час складання та виконання
місцевих бюджетів у пілотних регіонах;

впровадження програм розвитку регіонів на середньострокову
перспективу;

проведення заходів, передбачених угодами щодо регіонального
розвитку областей, укладених між Кабінетом Міністрів України та
відповідними радами;

внесення змін до актів законодавства щодо забезпечення
фінансово-організаційної кооперації на місцевому рівні;

бюджетної децентралізації, насамперед передачі місцевим
бюджетам видатків державного бюджету за окремими бюджетними
програмами у сфері освіти, охорони здоров'я, житлово-комунального
господарства, дорожнього господарства та енергоефективності,
заходи з реалізації яких мають забезпечувати органи місцевого
самоврядування, з одночасним виділенням державою коштів для
забезпечення таких видатків;

удосконалення механізму визначення і розподілу субвенцій на
виконання інвестиційних програм (проектів) через встановлення
критеріїв їх розподілу на підставі формалізованих параметрів,
запровадження стандартних процедур конкурсного відбору
інвестиційних програм (проектів), реалізацію органами місцевого
самоврядування права розподілу таких субвенцій за об'єктами.

Інші питання, вирішення яких необхідне для складання
проекту закону про Державний бюджет України на 2012 рік

Для складання проекту закону про Державний бюджет України на
2012 рік необхідно вирішити питання щодо:

1) у сфері економічної діяльності:

внесення змін до Закону України "Про інвестиційну діяльність"
( 1560-12 ) з метою поліпшення інвестиційного клімату в Україні;

прийняття нових та внесення змін до чинних
нормативно-правових актів з метою підвищення прозорості процесу
приватизації, забезпечення надходження коштів від приватизації
державного майна до державного бюджету в повному обсязі та
проведення приватизації підприємств стратегічних галузей економіки
на основі галузевих програм розвитку;

здійснення заходів із приватизації банків, у капіталізації
яких взяла участь держава;

удосконалення законодавства у сфері земельних відносин,
завершення інвентаризації земель та прискорення проведення
нормативної грошової оцінки земель з метою ефективного державного
управління земельними ресурсами та функціонування прозорого ринку
землі;

поліпшення менеджменту державних підприємств і удосконалення
механізму контролю за діяльністю підприємств державного сектору
економіки та відповідальності посадових осіб;

вжиття заходів щодо проведення інвентаризації об'єктів
державної власності та створення єдиного реєстру таких об'єктів;

збалансування фінансового стану Національної акціонерної
компанії "Нафтогаз України" та її дочірніх підприємств і компаній
(без залучення бюджетних коштів і державних цінних паперів,
надання розстрочень і відстрочень із сплати податкових
зобов'язань) і затвердження на цій основі її бездефіцитного
фінансового плану в установлений законодавством строк;

використання переваг України як Сторони Кіотського протоколу
до Рамкової конвенції Організації Об'єднаних Націй про зміну
клімату ( 995_801 ) з метою залучення коштів для здійснення
цільових екологічних (зелених) інвестицій, спрямованих на
поліпшення екологічного стану у державі, переходу на прогресивні
екологічно безпечні технології виробництва в усіх галузях
економіки;

удосконалення механізму державної підтримки вугле- і
торфодобувних підприємств (включаючи поетапне припинення покриття
операційних витрат таких підприємств), реформування вугле- і
торфодобувної галузі з метою підвищення ефективності її роботи;

активізації роботи з розширення джерел фінансового
забезпечення розвитку дорожнього господарства шляхом залучення
коштів інвесторів, зокрема на умовах державно-приватного
партнерства, у тому числі концесій;

планомірного приведення тарифів на житлово-комунальні послуги
до економічно обґрунтованого рівня;

впровадження системи державного стимулювання зниження рівня
енергоспоживання;

прийняття закону про адміністративні послуги, в якому
передбачити, зокрема, зменшення кількості адміністративних послуг
та запровадження жорсткої регламентації їх вартості;

продовження реформування системи державного контролю та
нагляду в частині зменшення кількості контролюючих органів,
жорсткої регламентації контролюючих процедур, зміни підходів до
державного нагляду;

створення системи "єдиного вікна" для реєстрації
підприємницької діяльності та добровільного припинення суб'єктів
господарювання;

запровадження системи державної підтримки експортної
діяльності;

застосування економічного і фінансового інструментарію для
реалізації Закону України "Про державно-приватне партнерство"
( 2404-17 );

розроблення Загальнодержавної програми ведення
сільськогосподарського виробництва на радіоактивно забруднених
територіях та їх комплексної реабілітації;

2) у сфері соціального захисту та охорони здоров'я:

законодавчого унормування питань про фонд майбутніх поколінь,
про проведення у Вінницькій, Дніпропетровській та Донецькій
областях експерименту з реформування системи охорони здоров'я та
про особливості діяльності закладів охорони здоров'я;

розроблення та затвердження Державної цільової програми
створення єдиної інформаційно-аналітичної системи обліку та
управління коштами соціальної сфери з використанням електронної
соціальної картки і комплексної програми "Здорова нація";

розроблення Загальнодержавної програми подолання наслідків
Чорнобильської катастрофи на 2012-2016 роки;

розроблення та затвердження Загальнодержавної програми
поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища;

забезпечення жорсткого зв'язку між соціальними пільгами та
джерелами і механізмом відшкодування їх вартості надавачам,
включаючи врегулювання компенсаційних виплат за пільговий проїзд
громадян громадським транспортом;

переходу до надання адресної соціальної допомоги та
поступової монетизації соціальних пільг з упорядкуванням
отримувачів таких пільг;

врегулювання питання компенсації громадянам України втрат від
знецінених заощаджень в установах Ощадбанку колишнього СРСР,
вкладених до 2 січня 1992 року, відповідно до рішення Верховної
Ради України за результатами парламентських слухань;

оптимізації витрат (насамперед адміністративних) фондів
загальнообов'язкового державного соціального і пенсійного
страхування, здійснення належного контролю за цільовим
спрямуванням коштів таких фондів та публічного звітування про їх
використання;

3) у сфері освіти і науково-технічної діяльності:

удосконалення формування державного замовлення на надання
професійно-технічної і вищої освіти залежно від потреб ринку праці
з урахуванням фінансових можливостей держави;

здійснення оплати праці працівників, залучених до проведення
зовнішнього незалежного оцінювання, за місцем їх роботи за рахунок
коштів місцевих бюджетів, що враховуються при визначенні
міжбюджетних трансфертів, та включення такої роботи до
педагогічного навантаження;

припинення практики реорганізації професійно-технічних
навчальних закладів у структурні підрозділи вищого навчального
закладу;

застосування єдиних підходів в організації харчування дітей
та учнів у навчальних закладах;

затвердження типових штатних нормативів для навчальних
закладів, зокрема вищих навчальних закладів I-IV рівня
акредитації;

розроблення механізму комерціалізації результатів проведення
науково-технічних робіт і реалізації проектів, правового
врегулювання відносин замовника, виробника науково-технічної
продукції та користувача під час укладання договорів на трансфер
технологій;

підвищення ефективності бюджетного фінансування наукової
сфери шляхом оптимізації системи бюджетних наукових установ на
основі об'єктивних критеріїв оцінювання результативності їх
діяльності;

4) у національно-культурній сфері:

розроблення та затвердження типових штатів закладів (установ)
культури і мистецтва;

удосконалення механізму надання фінансової підтримки театрам,
художнім колективам, концертним та цирковим закладам;

удосконалення формування державного замовлення на виробництво
видавничої продукції, виробництво і трансляцію телерадіопрограм, у
тому числі художніх, анімаційних, документальних, просвітницьких
фільмів;

перегляду заходів і програм у сфері культури і мистецтва,
яким надається державна підтримка;

5) у сфері оборонної та правоохоронної діяльності:

впровадження нового механізму фінансового забезпечення житлом
військовослужбовців та осіб рядового і начальницького складу;

удосконалення механізму реалізації військового майна, що
вивільняється у ході реформування Збройних Сил України, інших
військових формувань та правоохоронних органів;

переозброєння Збройних Сил України, інших військових
формувань та правоохоронних органів сучасними видами озброєння і
військової техніки, використовуючи вітчизняні розробки, високі
технології і виробничі потужності оборонно-промислового комплексу;

нарощування боєздатності Об'єднаних сил швидкого реагування
та підвищення рівня боєздатності Основних сил оборони.

Про Основні напрями бюджетної політики на 2013 рік

Відповідно до статті 33 Бюджетного кодексу України і статті 152 Регламенту Верховної Ради України Верховна Рада України постановляє:

1. Схвалити Основні напрями бюджетної політики на 2013 рік (додаються).

2. Кабінету Міністрів України підготувати та подати до Верховної Ради України проект закону про Державний бюджет України на 2013 рік з урахуванням Основних напрямів бюджетної політики на 2013 рік.

Голова Верховної Ради України	В.ЛИТВИН
м. Київ 22 травня 2012 року № 4824-VІ

 

СХВАЛЕНО Постановою Верховної Ради України від 22 травня 2012 року

ОСНОВНІ НАПРЯМИ БЮДЖЕТНОЇ ПОЛІТИКИ НА 2013 РІК

Основні напрями бюджетної політики на 2013 рік ґрунтуються на положеннях Програми економічних реформ на 2010-2014 роки "Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава" та прогнозних і програмних документів економічного та соціального розвитку України.

Реалізація бюджетної політики спрямована на забезпечення сталого розвитку національної економіки у 2013 році, підвищення стандартів життя і рівня добробуту громадян, сприяння збалансованому розвитку конкурентоспроможної економіки, забезпечення фінансової стабільності держави та здійснення заходів із зменшення рівня "доларизації" економіки, підвищення ефективності виконання програм імпортозаміщення, розвиток виробництва вітчизняних товарів, ефективний захист внутрішнього ринку та підтримку експорту, модернізацію інфраструктури та базових секторів економіки, забезпечення екологічної безпеки, оптимізацію соціального захисту населення в результаті підвищення його рівня та адресності.

Пріоритетами національної економічної політики є надання державної підтримки підприємствам, що реалізують інноваційні проекти або використовують у своїй діяльності інноваційні технології, а також збільшення обсягів виробництва базових галузей економіки (зокрема, сільського господарства, вугільної промисловості, машинобудування і виробництва мінеральних добрив).

Основні прогнозні макропоказники економічного і соціального розвитку України на 2013 рік

Під час визначення Основних напрямів бюджетної політики на 2013 рік враховано основні прогнозні макропоказники економічного і соціального розвитку України:

валовий внутрішній продукт номінальний - 1687,8 млрд гривень;

валовий внутрішній продукт реальний, темпи зростання - 104,5 відсотка;

індекс споживчих цін (грудень до грудня попереднього року) - 105,9 відсотка;

індекс цін виробників (грудень до грудня попереднього року) - 106,3 відсотка;

фонд оплати праці найманих працівників і грошового забезпечення військовослужбовців - 505,8 млрд гривень;

рівень безробіття, визначений за методологією Міжнародної організації праці, - 7 відсотків.

Для розрахунку бюджетних показників використовуватимуться припущення щодо офіційного обмінного курсу гривні до долара США у середньому за рік та на кінець року, враховані в розрахунках основних прогнозних макропоказників економічного і соціального розвитку України на 2013 рік, що передбачають поступове підвищення гнучкості обмінного курсу гривні в міру відновлення фінансової системи України та удосконалення механізмів монетарної трансмісії зміни відсоткових ставок.

Зазначені макропоказники можуть бути уточнені після опублікування звітної статистичної інформації за 2011 рік, оперативних даних щодо поточного стану соціально-економічної ситуації у 2012 році та враховані під час підготовки проекту Державного бюджету України на 2013 рік.

Основні завдання бюджетної політики

Подальша стабілізація державних фінансів передбачає:

утримання граничного обсягу дефіциту державного бюджету в межах 0,8-1 відсотка валового внутрішнього продукту;

здійснення державних запозичень до загального фонду державного бюджету в межах обсягів погашення державного боргу переважно шляхом здійснення внутрішніх запозичень;

фінансування дефіциту загального фонду державного бюджету в межах надходжень від приватизації державного майна;

фінансування дефіциту спеціального фонду державного бюджету за рахунок кредитів (позик), що залучаються державою від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій для реалізації інвестиційних програм (проектів);

утримання обсягу державного боргу на економічно безпечному рівні - не більш як 25 відсотків валового внутрішнього продукту (у 2012 році враховано 27,7 відсотка);

здійснення операцій з активного управління державним боргом, включаючи управління ліквідністю коштів єдиного казначейського рахунку і коштів валютних рахунків державного бюджету;

надання державних гарантій в обсязі не більш як 1 відсоток валового внутрішнього продукту для реалізації виключно інвестиційних та інноваційних проектів, що мають стратегічне значення та реалізація яких сприятиме розвитку економіки України;

збереження з урахуванням вимог податкового законодавства частки перерозподілу валового внутрішнього продукту через зведений бюджет на рівні не вищому, ніж враховано у Державному бюджеті України на 2012 рік;

встановлення розміру прожиткового мінімуму та рівня його забезпечення, мінімальної заробітної плати, посадового окладу працівника першого тарифного розряду Єдиної тарифної сітки на основі зростання показників реального сектору економіки та індексу споживчих цін, а також відповідно до статей 9 і 10 Закону України "Про оплату праці" з урахуванням структурних реформ в економіці і необхідності скорочення існуючого розриву між розміром тарифної ставки (посадового окладу) працівника першого тарифного розряду Єдиної тарифної сітки та мінімальною заробітною платою з метою досягнення у 2014 році рівності зазначених показників;

встановлення державних соціальних гарантій на основі оновленого прожиткового мінімуму для основних соціальних і демографічних груп населення;

послідовне підвищення рівня оплати праці у бюджетній сфері, включаючи державних службовців та військовослужбовців;

підвищення рівня стипендіального забезпечення студентів вищих навчальних закладів та учнів професійно-технічних навчальних закладів, а також забезпечення перегляду порядку призначення та виплати стипендій з метою посилення мотивації до успішного навчання;

спрямування бюджетних коштів на створення першого робочого місця для молоді та працевлаштування випускників вищих та професійно-технічних навчальних закладів, у тому числі в сільській місцевості, забезпечивши підвищення ефективності використання таких коштів;

здійснення за рахунок коштів державного бюджету заходів, пов’язаних з наданням соціального житла малозабезпеченим верствам населення та окремим категоріям громадян, визначеним законодавством;

продовження виконання зобов’язань держави з поступової компенсації громадянам України втрат від знецінення грошових заощаджень в установах Ощадного банку СРСР;

підвищення рівня соціального захисту малозабезпечених верств населення та надання соціальних послуг людям похилого віку, інвалідам, сім’ям з дітьми та дітям-сиротам, малозабезпеченим сім’ям та дітям, позбавленим батьківського піклування;

запровадження механізму фінансового забезпечення соціальних послуг за принципом "гроші ходять за одержувачем послуг";

удосконалення порядку призначення, перерахунку та індексації пенсії, створення рівних умов індексації пенсії незалежно від підстави її призначення;

забезпечення прямого зв’язку між соціальними пільгами та джерелами і механізмом відшкодування їх вартості надавачам, перехід до надання адресної соціальної допомоги та поступової монетизації соціальних пільг з упорядкуванням переліку отримувачів таких пільг і встановленням економічно та соціально обґрунтованих нормативів споживання відповідних послуг;

належне фінансове забезпечення гарантованих державою пільг та компенсацій за пільгове перевезення окремих категорій громадян, забезпечивши встановлення нормативних вимог до розрахунків втрат підприємств внаслідок пільгових перевезень;

запровадження принципу фінансової самостійності вищих навчальних закладів, насамперед шляхом законодавчого врегулювання переходу від утримання таких закладів до оплати за рахунок бюджетних коштів виключно вартості освітянських послуг за державним замовленням та надання цим закладам статусу небюджетних установ;

формування державного замовлення на підготовку фахівців, науково-педагогічних та робітничих кадрів, на підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів на основі цільового підходу і прогнозу потреб ринку праці (включаючи запровадження єдиного стандарту вартості навчання одного фахівця та державних стандартів вищої та професійно-технічної освіти);

вдосконалення бюджетного механізму управління науковою та науково-технічною діяльністю шляхом оптимізації системи бюджетних наукових установ за результатами оцінки ефективності їх діяльності та формування державного замовлення у цій сфері відповідно до сучасних вимог інноваційного розвитку економіки;

удосконалення системи формування і виконання державного замовлення на виробництво видавничої продукції, створення та розповсюдження національних фільмів, а також на виробництво і трансляцію телерадіопрограм;

оптимізацію структури і чисельності військових формувань та правоохоронних органів, забезпечення пріоритетного спрямування бюджетних коштів на відновлення і розвиток озброєння та військової техніки, бойову підготовку військ, використовуючи вітчизняні розробки, високі технології і виробничі потужності оборонно-промислового комплексу;

підвищення якості та ефективності витрат розвитку бюджету шляхом спрямування таких коштів переважно на реалізацію пріоритетних інвестиційних програм (проектів) з урахуванням оцінки їх економічної ефективності;

фінансове забезпечення реконструкції та будівництва централізованих систем водопостачання та водовідведення;

спрямування видатків бюджету на вирішення питань енергоефективності та енергозбереження, насамперед з метою заощадливого витрачання енергетичних ресурсів у бюджетній сфері.

Пріоритетні завдання податкової політики

Реалізація податкової політики передбачає:

розроблення та внесення змін до Податкового кодексу України з метою:

- зміни ставок оподаткування, визначених в абсолютних значеннях, з урахуванням індексів споживчих цін, індексів цін виробників промислової продукції щодо деяких податків і зборів;

- розширення бази оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, для зміцнення фінансової основи місцевих бюджетів;

- адаптації податкового законодавства України до законодавства Європейського Союзу;

підписання конвенцій про уникнення подвійного оподаткування з іншими державами;

вжиття комплексу заходів щодо вдосконалення законодавства з питань митного контролю, митно-тарифних та нетарифних заходів регулювання зовнішньої торгівлі з метою недопущення ухилення від сплати митних платежів;

удосконалення взаємодії податкових та митних органів у частині поліпшення адміністрування платежів до бюджету та уникнення необґрунтованих втрат доходів бюджету;

зменшення податкового навантаження на суб’єктів господарювання та удосконалення системи адміністрування податків, що сприятиме збільшенню обсягів власних коштів підприємств, які можуть бути спрямовані на інвестиційні цілі;

детінізацію економіки і доходів громадян, що забезпечить збільшення надходжень бюджетів та фондів загальнообов’язкового державного соціального і пенсійного страхування без посилення фіскального навантаження;

забезпечення належного контролю за правомірністю отримання податкових пільг суб’єктами господарювання та цільовим використанням таких пільг;

своєчасне бюджетне відшкодування податку на додану вартість, у тому числі автоматичне бюджетне відшкодування, згідно з вимогами Податкового кодексу України та недопущення виникнення заборгованості бюджету з відшкодування цього податку;

посилення контролю за справлянням акцизного податку на спирт, лікеро-горілчану продукцію та тютюнові вироби, насамперед шляхом вжиття заходів щодо недопущення їх підпільного виробництва та контрабандного ввезення таких підакцизних товарів на територію України;

інтенсифікацію процесу стягнення податкового боргу.

Реалізація пріоритетних державних цільових програм

Реалізація пріоритетних державних цільових програм передбачається в межах Державного бюджету України на 2013 рік відповідно до послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України, Національного плану дій щодо впровадження Програми економічних реформ на 2010-2014 роки "Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава".

Взаємовідносини державного бюджету з місцевими бюджетами

Підтримка регіонального економічного зростання здійснюватиметься шляхом:

розбудови взаємовідносин державного бюджету з місцевими бюджетами з урахуванням удосконалення до 1 серпня 2012 року законодавства, зокрема:

- здійснення розрахунку видатків, що враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів, на підставі державних соціальних стандартів та нормативів;

- визначення додаткової дотації на вирівнювання фінансової забезпеченості місцевих бюджетів в обсязі, не меншому ніж у 2012 році;

підвищення рівня конкурентоспроможності та інвестиційної привабливості регіонів, узгодження пріоритетів та дій центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування щодо регіонального розвитку, зміцнення міжрегіональних зв’язків;

підвищення рівня та ефективності використання бюджетних коштів внаслідок поступового запровадження програмно-цільового методу у бюджетному процесі на рівні місцевих бюджетів;

розроблення методологічних засад планування місцевих бюджетів на середньострокову перспективу;

подальшого проведення реформ у системі охорони здоров’я, насамперед у пілотних регіонах, з метою підвищення доступності медичної допомоги населенню;

збільшення питомої ваги місцевих бюджетів у зведеному бюджеті з урахуванням підвищення основних соціальних стандартів, збільшення інвестиційного ресурсу, перерозподілу функціональних повноважень між центром та регіонами і проведення структурних реформ;

концентрації державної підтримки розвитку регіонів у державному фонді регіонального розвитку, що формується в обсязі не менше 1 відсотка прогнозного обсягу доходів загального фонду проекту державного бюджету;

здійснення поетапної передачі місцевим бюджетам окремих видатків державного бюджету (у тому числі видатків на централізовані заходи та субвенцій), заходи з реалізації яких мають забезпечувати органи місцевого самоврядування, з одночасним виділенням державою коштів для забезпечення таких видатків.

Інші питання, вирішення яких необхідне для складання проекту закону про Державний бюджет України на 2013 рік

Для складання проекту закону про Державний бюджет України на 2013 рік необхідно вирішити питання щодо:

підвищення темпів зростання реальної заробітної плати порівняно з 2012 роком та посилення її стимулюючої функції, а також фінансового забезпечення реалізації основних завдань та цілей державної кадрової політики щодо соціального захисту працівників;

здійснення заходів з оптимізації контрольно-наглядових функцій державних органів з метою скорочення надлишкових таких функцій та усунення їх дублювання;

завершення інвентаризації державного майна та створення єдиної бази обліку і управління об’єктами державної власності, а також здійснення продажу об’єктів державної власності, що не користуються попитом у потенційних покупців, із застосуванням спрощених способів продажу;

ліквідації заборгованості перед працівниками державних підприємств, що визнано банкрутами;

удосконалення механізму бюджетної підтримки державних вугле- і торфодобувних підприємств (включаючи поетапне припинення покриття операційних витрат таких підприємств, оптимізацію витрат на ліквідацію неперспективних підприємств), підвищення інвестиційної привабливості таких підприємств з урахуванням поступової передачі їх об’єктів соціальної інфраструктури у комунальну власність;

застосування передбачених законодавством переваг для модернізації високотехнологічних галузей економіки (зокрема, оборонно-промислового, агропромислового та гірничо-металургійного комплексів) на основі інноваційних технологій, а також спрощення дозвільних процедур і усунення адміністративних перешкод для розвитку таких галузей;

залучення інвестицій для розвитку житлово-комунального і дорожнього господарства на умовах державно-приватного партнерства, удосконаливши нормативно-правове та методологічне забезпечення такого співробітництва держави та бізнесу;

забезпечення модернізації житлово-комунального господарства та встановлення економічно обґрунтованих тарифів на житлово-комунальні послуги;

здешевлення вартості іпотечних кредитів для забезпечення доступним житлом громадян, які потребують поліпшення житлових умов;

удосконалення механізму надання державної підтримки театрам, художнім колективам, концертним та цирковим закладам;

оптимізації витрат (насамперед адміністративних) фондів загальнообов’язкового державного соціального і пенсійного страхування, здійснення належного контролю за цільовим спрямуванням коштів таких фондів.

Згідно з Бюджетним кодексом України (глава 7) друга стадія бюджетного проце-су - розгляд та прийняття Державного бюджету України починається з того момен-ту, коли бюджетні матеріали передаються у Верховну Раду України.

Не пізніше ніж через п’ять днів після подання Кабінетом Міністрів України про-екту закону про Державний бюджет України до Верховної Ради України Міністр фі-нансів України представляє його на пленарному засіданні Верховної Ради України. Голова Комітету Верховної Ради України з питань бюджету доповідає про відповід-ність проекту закону про Державний бюджет України вимогам Бюджетного кодексу України, Основним напрямам бюджетної політики на наступний бюджетний період та пропозиціям Верховної Ради України до Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період.

За результатами обговорення проекту закону про Державний бюджет України Верховна Рада України може прийняти вмотивоване рішення про його відхилення у разі невідповідності цьому Кодексу та Основним напрямам бюджетної політики на наступний бюджетний період.

У разі відхилення проекту закону про Державний бюджет України Кабінет Мі-ністрів України зобов’язаний у тижневий термін з дня набрання чинності рішенням про відхилення подати проект закону про Державний бюджет України на повторне представлення з обгрунтуванням внесених змін, пов’язаних з відповідним рішенням Верховної Ради України. Міністр фінансів України повторно представляє проект за-кону про Державний бюджет України не пізніше трьох днів після його повторного подання до Верховної Ради України.

Підготовка Верховною Радою України проекту закону про Державний бюджет України до першого читання.

Після прийняття до розгляду представленого проекту закону про Державний бюджет України не пізніше 1 жовтня (6 жовтня, якщо проект бюджету був прийня-тий до розгляду після повторного подання Кабінетом Міністрів України) року, який передує плановому, проект закону про Державний бюджет України розглядається народними депутатами України, а також у комітетах, депутатських фракціях та гру-пах Верховної Ради України. Комітети Верховної Ради України формують свої про-позиції до проекту закону про Державний бюджет України і передають їх до Коміте-ту Верховної Ради України з питань бюджету та призначають представників для участі у роботі Комітету Верховної Ради України з питань бюджету. Після 1 жовтня (6 жовтня, якщо проект бюджету був прийнятий до розгляду після повторного по-дання Кабінетом Міністрів України) року, який передує плановому, прийняття про-позицій Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету припиняється.

Пропозиції стосовно збільшення видатків Державного бюджету України мають визначати джерела покриття таких видатків; пропозиції стосовно зменшення доходів Державного бюджету України мають визначати джерела компенсації втрат доходів Державного бюджету України або види та обсяги видатків, що підлягають відповід-ному скороченню. Жодна з таких пропозицій не повинна призводити до збільшення державного боргу і гарантій порівняно з їх обсягом, передбаченим у представленому проекті закону про Державний бюджет України. Якщо принаймні одна із вимог не виконується, відповідна пропозиція до розгляду Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету не приймається. Не допускається внесення пропозицій щодо змін до прогнозу податкових надходжень, крім випадку, коли за висновком Комітету Верховної Ради України з питань бюджету, Міністерства фінансів України та Рахун-кової палати виявлені неточності в їх розрахунку.

Комітет Верховної Ради України з питань бюджету не пізніше 15 жовтня
(20 жовтня, якщо проект бюджету був прийнятий до розгляду після повторного по-дання Кабінетом Міністрів України) року який передує плановому, спільно з упов-новаженими представниками Кабінету Міністрів України розглядає пропозиції до проекту закону про Державний бюджет України і готує Висновки та пропозиції до нього, а також таблиці пропозицій суб’єктів права законодавчої ініціативи, які про-понується підтримати чи відхилити, і приймає з цього приводу відповідне рішення. Показники, що містяться у Висновках та пропозиціях до проекту закону про Дер-жавний бюджет України, мають бути збалансованими.

Висновки та пропозиції до проекту закону про Державний бюджет України, а також таблиці пропозицій Апаратом Верховної Ради України розповсюджуються се-ред народних депутатів України не пізніше ніж за два дні до розгляду проекту зако-ну про Державний бюджет України у першому читанні на пленарному засіданні Верховної Ради України.

 

3. Види доходів спеціального фонду бюджетних установ

 

З метою встановлення однакових вимог до порядку використання, обліку позабюджетних коштів бюджетних установ і звітності про них, відповідно до задач, покладених на Головне управління Державного казначейства України Указом Президента України „Про Державне казначейство України” від 27.04.95 №355/95 і Положенням про Державне казначейство, затвердженим постановою КМУ, встановлений єдиний порядок обліку і використання позабюджетних коштів бюджетних організацій. Даним указом було визначено, що позабюджетні кошти бюджетних установ – це кошти, які бюджетні установи й організації одержують понад асигнування, виділювані їм з державного або місцевого бюджетів.

Позабюджетні кошти поділяються за принципом походження і використання:

ºспеціальні кошти;

ºдепозитні кошти;

ºсуми за дорученнями

ºінші позабюджетні кошти.

Вони використовуються строго за цільовим призначенням.

Спеціальні кошти – це доходи бюджетних установ і організацій, які вони одержують від надання платних послуг, виконання робіт, реалізації продукції або іншої діяльності, що здійснюється відповідно до затверджених нормативно-правових актів, і використовують за цільовим призначенням відповідно до єдиного кошторису доходів і витрат установ.

Суми за дорученнями – це кошти, які бюджетні установи й організації одержують від підприємств, установ, організацій, фізичних осіб і благодійних фондів для виконання певних доручень.

Депозитні суми – це кошти, що надходять у тимчасове розпорядження бюджетних установ і організацій і з настанням відповідних умов підлягають поверненню.

Інші позабюджетні кошти – це позабюджетні кошти, що не входять до складу спеціальних коштів, сум за дорученнями і депозитних сум.

Як правило, розпорядниками позабюджетних коштів є керівники бюджетних установ і організацій, їм надане й право розпоряджатися бюджетними асигнуваннями.

Основна діяльність бюджетних установ і організацій – діяльність відповідно до потреб суспільства, що здійснюється в загальнодержавних інтересах.

Позабюджетна діяльність бюджетних установ і організацій полягає в наданні платних послуг, виконанні робіт або здійсненні іншої діяльності, пов’язаної з основною діяльністю установ або організацій. Доходи від цієї діяльності повинні бути спрямовані в основному на здійснення витрат, передбачених єдиним кошторисом і не має за мету одержання прибутку.

Планування і напрямок використання спеціальних коштів бюджетних установ і організацій (далі – установ) здійснюється відповідно до порядку, установленого постановою Кабінету Міністрів України від 16.02.98 №154 „Положення про порядок складання єдиного кошторису доходів і витрат бюджетної установи й організації”.

При цьому планування сум за дорученнями і депозитними сум не проводиться.

Порядок витрачання сум за дорученнями, депозитних сум і інших позабюджетних коштів визначається Кабінетом Міністрів України.

Бухгалтерський облік операцій з позабюджетними коштами здійснюється на єдиному балансі. Аналітичний облік позабюджетних коштів (записи в картках, відомостях, меморіальних ордерах і т.п.) здійснюється в окремих бухгалтерських регістрах.

Для проведення операцій з позабюджетними коштами установами відкриваються поточні рахунки, але тільки в тих банках, у яких ними відкриті бюджетні рахунки або реєстраційні рахунки на Єдиному казначейському рахунку відповідного органа Державного казначейства. Рахунки відкриваються за балансовим рахунком „Інші кошти клієнтів, що утримуються на державному бюджеті” або „Інші кошти клієнтів, що утримуються на місцевих бюджетах”. Після переводу на обслуговування позабюджетних коштів до органів Державного казначейства поточні рахунки установ закриваються і відкриваються аналогічні їм реєстраційні рахунки.

Тимчасово вільні позабюджетні кошти можуть направлятися на витрати, передбачені розділом „Бюджетні асигнування” єдиного кошторису доходів і витрат установи, на здійснення витрат по захищених статтях, з наступним відшкодуванням, якщо інше не встановлене нормативно-правовими актами Міністерства фінансів України і Головного управління Державного казначейства України.

Рішення про направлення позабюджетних коштів на бюджетні витрати і їхнє відшкодування приймається розпорядником позабюджетних засобів самостійно й оформлюється наказом установи. Про це розпорядник засобів зобов’язаний письмово повідомити відповідний орган Державного казначейства або місцевий фінансовий орган, на території якого він знаходиться.

Міністерство, інші центральні органи виконавчої влади розробляють, у разі потреби, на підставі відповідних інструкцій Кабінету Міністрів України галузеві інструкції про порядок використання й обліку позабюджетних коштів і погоджують їх з Головним управлінням Державного казначейства України.

Спеціальний фонд містить обсяг надходжень із спеціального фонду бюджету на конкретну мету та їх розподіл за повною економічною класифікацією видатків бюджету на здійснення відповідних видатків згідно із законодавством, а також на реалізацію пріоритетних заходів, пов'язаних з виконанням установою основних функцій.

На рівні бюджетних установ доходами спеціального фонду бюджетної установи є власні надходження бюджетних установ, які мають цільове спрямування та доходи за іншими надходженнями спеціального фонду (рис. 5.1).

Власні надходження бюджетних установ- кошти, отримані в установленому порядку бюджетними установами від плати за послуги, що надаються бюджетними установами згідно із законодавством та інших джерел власних надходжень бюджетних установ.

Перелік груп власних надходжень бюджетних установ, вимоги щодо їхнього утворення та напрями використання встановлено ст. 13 Бюджетного кодексу України та Постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження переліку груп власних надходжень бюджетних установ, вимог щодо їх утворення та напрямків використання" від 17.05.2002).

 

Рис. 5.1. Види доходів спеціального фонду бюджетних установ

Інші кошти спеціального фонду бюджету - це фінансування бюджетних установ зі спеціального фонду бюджету відповідного рівня.

Білет № 6

1. Поняття бюджетного права, його предмет і особливості. Бюджетно-правові норми та правовідносини

Фінансово-правові норми, які регулюють бюджетні відносини, утворюють центральний розділ фінансового права - бюджетне право.

Бюджетне правоє системою фінансово-правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають при визначенні бюджетного устрою, складу доходів і витрат Державного та місцевих бюджетів, принципів їх розмежування, компетенції держави й органів місцевого самоврядування у сфері відповідних бюджетів у зв'язку з регулюванням складання, утвердження та виконання бюджетів і звітів про їх виконання (у зв'язку зі здійсненням бюджетної діяльності).

Предметом бюджетного праває відносини з приводу формування та використання державного і місцевих бюджетів. Іншими словами відносини, регульовані бюджетним правом, виникають у зв'язку з формуванням, розподілом та використанням централізованих фондів грошових коштів, які поступають у розпорядження держави і органів місцевого самоврядування на кожній території. Ці відносини можна об'єднати в певні групи, які регулюють окремі сторони бюджетної діяльності:

1) види бюджетів, що входять у бюджетну систему України, принципи їх зв'язку;

2) структуру доходів і витрат як бюджетної системи в цілому, так і кожного виду бюджетів, принципи розподілу доходів та витрат між бюджетами;

3) повноваження України і місцевих органів самоврядування у сфері бюджетної діяльності.

Бюджетно-правові нормирегулюють відносини при встановленні бюджетної системи, розподілі витрат і доходів між окремими видами бюджетів у процесі складання, розгляду, затвердження бюджетів, виконання їх та звітності про їх виконання.

Особливістю юридичного змісту бюджетно-правових норм є те, що вони встановлюють правила поведінки для окремого кола суб'єктів, які відрізняються від суб'єктів інших видів фінансово-правових відносин. Це коло вужче, ніж скажемо в податкових або кредитних відносинах.

Бюджетно-правові норми прийнято підрозділяти на матеріальні і процесуальні.

Матеріальні встановлюють матеріальний зміст бюджету, тобто структуру бюджетної системи, перелік доходів та витрат, їх об'єми, розмежування доходів і витрат між окремими видами бюджетів, розміри резервних фондів, повноваження суб'єктів бюджетних правовідносин у сфері бюджетів та ін. Матеріальні норми об'єднуються в правовий інститут "бюджетний устрій" і входять у розділ фінансового права - бюджетне право.

Процесуальні бюджетно-правові норми також складають окремий інститут фінансового права, який входить у розділ "бюджетне право" і регулюють відносини, які виникають при складанні, розгляді проекту бюджету; затвердженні та виконанні бюджету; складанні, розгляді й затвердженні звіту про виконання бюджету.

Бюджетно-правові норми, що становлять бюджетне право, є видом фінансово-правових норм. їм властиві розглянуті вже певні особливості. Вони всі виражені в імперативній формі, що має категоричний характер. Усі суми платежів до бюджету, заплановані при складанні проекту бюджету, стають обов'язковими після прийняття акту про бюджет. Виконавчі органи повинні виконувати обов'язки, покладені на них законом про Державний бюджет і рішеннями місцевих рад про місцеві бюджети зі збору доходів, та мають право на цільове витрачання їх в розмірах, передбачених у цих актах.

Під суб'єктами бюджетно-правових відносин розуміють їх учасників. Кожний суб'єкт цих відносин бере участь у розподілі доходів і витрат між бюджетами, отриманні бюджетних коштів, складанні, розгляді, затвердженні, касовому виконанні бюджетів, складанні звітності та її затвердженні. Всі учасники бюджетних відносин мають права і обов'язки, покладені на них нормами актів бюджетного законодавства. Врегульовані бюджетно-правовими нормами бюджетні відносини приймають форму бюджетних правовідносин.

Бюджетні відносини виникають між:

1. Україною в особі Верховної Ради України й Автономною Республікою Крим, територіально-адміністративними одиницями в особі органів влади АРК і органів місцевого самоврядування у зв'язку з розподілом доходів та витрат між Державним і місцевими бюджетами, утвердженням нормативів відрахувань від загальнодержавних доходів і податків до місцевих бюджетів, складанням, розглядом та встановленням різних видів бюджетів.

2. Між Верховною Радою України, представницькими органами АРК і місцевого самоврядування та відповідними органами виконавчої влади з приводу затвердження бюджетів і звітів про їх виконання.

3. Між фінансовими органами, іншими органами державної виконавчої влади і місцевими органами виконавчої влади, державними та комунальними підприємствами, установами й організаціями з приводу складання, розгляду і виконання бюджетів.

4. Між фінансовими органами та кредитними установами з приводу касового виконання бюджетів.

Не можуть бути суб'єктами бюджетних правовідносин окремі комерційні підприємства, суспільні організації, окремі громадяни. За певних умов вони стають суб'єктами податкових, кредитних правовідносин, але не бюджетних. Вони не беруть участі в утворенні бюджетної системи, розподілі доходів і витрат між ланками бюджетної системи, складанні, розгляді та виконанні бюджетів. Бюджетні правовідносини,як вид фінансових, виникають виключно на підставі нормативно-правового акту - акту про бюджет - Закону про Державний бюджет, рішення органу місцевого самоврядування про місцевий бюджет, які відповідно до чинного законодавства всіх країн приймаються на один рік.

Як виду фінансових правовідносин бюджетним властиві особливості - їх виникнення з фінансової діяльності і грошовий характер; одна сторона відносин наділена владними повноваженнями по відношенню до іншої сторони, яке б місце в системі органів держави вона не займала; виникнення, зміна та припинення їх завжди пов'язано з нормативно-правовими актами. Проте бюджетні відносини виникають з окремого виду фінансової діяльності, тому вони мають свої специфічні особливості. По-перше, як і всі види фінансових, бюджетні правовідносини виникають, змінюються та припиняються на основі законів (ст. 92 Конституції України). Стаття 96 Конституції України встановила, що Державний бюджет України затверджується на період з 1 січня по 31 грудня, тобто закон про Державний бюджет приймається на річний (бюджетний період), отже, всі відносини, що виникають на основі закону про Державний бюджет, діють один період - з 1 січня по 31 грудня. Це дозволяє зробити висновок, що бюджетні правовідносини мають періодичний характер. З початком нового бюджетного періоду і дією нового закону про Державний бюджет або рішення місцевої ради про місцевий бюджет виникають нові бюджетні правовідносини. Якщо в цих актах про відповідні бюджети йдеться про тих же суб'єктів правовідносин, які брали участь у них у минулому бюджетному періоді, то з початком нового бюджетного періоду відношення поновлюються та тривають до закінчення року.

Другою особливістю бюджетних правовідносин є те, що в них бере участь більш вузьке коло суб'єктів, ніж в інших видах фінансових відносин. Суб'єктами бюджетного права є юридичні особи, що беруть участь у розподілі доходів і витрат між різними видами бюджетів, або одержують з Державного або місцевого бюджетів грошові кошти в різних формах (фінансування, дотацію, субвенцію та ін.), або які беруть участь у стадіях (однієї стадії) бюджетного процесу. Таким чином, не бувають суб'єктами бюджетних правовідносин юридичні особи - підприємства й організації недержавної і немуніципальної форми власності. їх взаємостосунки з бюджетом здійснюються через податкові або кредитні відносини. Не можуть бути суб'єктами бюджетних правовідносин і окремі громадяни. їх взаємостосунки з бюджетом також здійснюються через податкові, трудові та інші види правовідносин.

Бюджетні відносини згідно зі ст. 4 Бюджетного кодексу України регулюються: Конституцією України, нормами статі Бюджетного кодексу України; законами про Державний бюджет України, законами України, що встановлюють джерела доходів Державного і місцевих бюджетів; нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України, які стосуються формування та виконання Державного і місцевих бюджетів, нормативно-правовими актами центральних органів виконавчої влади, прийнятими відповідно до Бюджетного кодексу України, нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України; рішеннями органів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, прийнятими відповідно до Бюджетного кодексу України.

Основним систематизованим актом серед названих джерел є Бюджетний кодекс, який уведений у дію з 1 січня 2002 року і складається з шести розділів.

Розділ перший. Загальні положення. В розділі визначаються відносини, регульовані кодексом, роз'яснюються основні терміни, даються поняття бюджетного періоду, перелік джерел бюджетного законодавства, принципи побудови бюджетної системи, поняття бюджетної класифікації. В ньому міститься поняття бюджетного процесу по Державному і місцевим бюджетам. Визначені головні розпорядники бюджетних коштів, їх повноваження, порядок формування резервного фонду для різних видів бюджетів, порядок проведення фінансового контролю та аудиту, обнародування бюджетних матеріалів.

Розділ другий. Державний бюджет України. Тут визначається склад доходів і видатків Державного бюджету. Розкривається порядок складання прогнозів Державного бюджету України, основних напрямів бюджетної політики, розгляду проекту бюджету Верховною Радою в трьох читаннях, затвердження Державного бюджету України; також розкрита роль Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України, Державного казначейства в різних стадіях бюджетного процесу. Визначені основи ведення бухгалтерського обліку і висновки бюджету після закінчення бюджетного періоду.

Розділ третій. Місцеві бюджети. Визначаються доходи і витрати місцевих бюджетів, закріплені за місцевими бюджетами. Розкриваються стадії бюджетного процесу по місцевих бюджетах.

Розділ четвертий. Міжбюджетні відносини. Визначаються критерії розмежування видів витрат між бюджетами і вказуються витрати, що не враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів. Розкривається механізм передачі коштів для виконання власних повноважень між місцевими бюджетами і передача права на виконання делегованих повноважень. Визначаються фінансові нормативи бюджетної забезпеченості, регулюються питання міжбюджетних трансфертів, дотацій вирівнювання місцевим бюджетам, різних видів субвенцій з Державного бюджету.

Розділ п'ятий. Контроль за дотриманням бюджетного законодавства і відповідальність за бюджетні правопорушення. В розділі визначаються повноваження з контролю за дотриманням законодавства Верховної Ради України, Рахункової палати, Міністерства фінансів, Державного казначейства, Державної контрольно-ревізійної служби, Верховної Ради і Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій і виконавчих органів місцевих рад. Даються поняття бюджетного правопорушення, критерії нецільового використання бюджетних коштів, визначений порядок прийняття рішення про накладення стягнення й оскарження його і закріплюється за Міністерством фінансів визначення форми, порядку та передачі за призначенням протоколу про бюджетне правопорушення.

Розділ шостий присвячений перехідним положенням. У них визначається термін дії деяких положень - до п'яти років, і даний перелік законів, які необхідно прийняти Верховній Раді України для того, щоб бюджетне законодавство відповідало прийнятому Бюджетному кодексу України.

У зв'язку з прийняттям Бюджетного кодексу положення нормативно-правових актів при здійсненні бюджетного процесу можуть застосовуватися лише тоді, коли вони не суперечать нормам Конституції України, Бюджетного кодексу України і законів про Державний бюджет України.

Якщо норми чинного бюджетного законодавства входять в суперечність з нормами міжнародних договорів України, представлених на ратифікацію, Верховна Рада розглядає разом з ратифікацією договору проекти законів про зміну відповідних норм бюджетного законодавства України.

У тих випадках, коли у Верховну Раду України подаються законопроекти, що впливають на прибуткову і витратну частину бюджету (ст. 27 Бюджетного кодексу України), вони повинні отримати експертний висновок Комітету із питань бюджету Верховної Ради і Міністерства фінансів України. Такі закони повинні бути обнародувані до 15 серпня року, що передує плановому бюджетному періоду. Інакше вони можуть застосовуватися тільки з початком бюджетного періоду, наступного за плановим.

2.Стаття 309. Відповідальність платників податку

309.1. У разі якщо у податковому (звітному) році частка
сільськогосподарського товаровиробництва становить менш як
75 відсотків, сільськогосподарський товаровиробник сплачує податки
у наступному податковому (звітному) році на загальних підставах.

309.2. Платники податку несуть відповідальність відповідно до
цього Кодексу за правильність обчислення, своєчасність подання
податкових декларацій та сплати сум податку. Стаття 122. Відповідальність органів місцевого самоврядування за порушення бюджетного планування

1. У разі порушення вимог цього Кодексу та закону про
Державний бюджет України щодо формування відповідного бюджету в
частині державних делегованих повноважень Кабінету Міністрів
України надається право протягом місяця з дня прийняття рішення
про обласний бюджет, бюджети міст Києва та Севастополя призупиняти
дію цього рішення з одночасним зверненням до суду. Рада міністрів
Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська
міські державні адміністрації наступного дня після підписання
Головою Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи відповідної
ради рішення про місцевий бюджет або внесення до нього змін
надсилають його Міністерству фінансів України.

2. У разі порушення вимог щодо формування бюджету згідно з
цим Кодексом та законом про Державний бюджет України в частині
державних делегованих повноважень Голові Ради міністрів Автономної
Республіки Крим, голові обласної, Київської та Севастопольської
міських державних адміністрацій надається право протягом місяця з
дня прийняття рішення про районний, міський (міст
республіканського Автономної Республіки Крим чи міст обласного
значення), районний у містах Києві та Севастополі бюджети
призупинити дію рішення про відповідний бюджет з одночасним
зверненням до суду. Районні державні адміністрації, виконавчі
органи міських (міст республіканського Автономної Республіки Крим
і міст обласного значення) та районних рад у містах наступного дня
після підписання керівником відповідної ради рішення про місцевий
бюджет або внесення до нього змін надсилають його Раді міністрів
Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та
Севастопольській міським державним адміністраціям, виконавчим
органам міських рад.

3. У разі порушення вимог щодо формування бюджету згідно з
цим Кодексом, законом про Державний бюджет України чи рішенням
районної чи міської (міста республіканського Автономної Республіки
Крим та міст обласного значення) ради про бюджет в частині
державних делегованих повноважень голові районної державної
адміністрації, голові виконавчого органу міської (міста
республіканського Автономної Республіки Крим чи міста обласного
значення) ради надається право протягом місяця з дня прийняття
рішення про міський (міст районного значення), сільський, селищний
та районний у місті бюджети призупиняти дію рішення про
відповідний бюджет з одночасним зверненням до суду. Виконавчі
органи міських міст районного значення, сільської, селищної,
районної у місті рад наступного дня після підписання керівником
рішення про відповідний бюджет або внесення до нього змін надсилає
його районній державній адміністрації чи виконавчому органу
міської (міста республіканського Автономної Республіки Крим чи
міста обласного значення) ради.

4. У разі призупинення рішення про місцевий бюджет видатки з
нього здійснюються у порядку, визначеному статтею 79 цього
Кодексу. Стаття 113. Штрафні (фінансові) санкції (штрафи)

113.1. Строки застосування, сплата, стягнення та оскарження
сум штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) здійснюються у
порядку, визначеному цим Кодексом для сплати, стягнення та
оскарження сум грошових зобов'язань. Суми штрафних (фінансових)
санкцій (штрафів) зараховуються до бюджетів, до яких згідно із
законом зараховуються відповідні податки та збори.

113.2. Застосування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів),
передбачених цією главою, не звільняє платників податків від
обов'язку сплатити до бюджету належні суми податків та зборів,
контроль за справлянням яких покладено на контролюючі органи, а
також від застосування до них інших заходів, передбачених цим
Кодексом.

113.3. Штрафні (фінансові) санкції (штрафи) за порушення норм
законів з питань оподаткування або іншого законодавства, контроль
за дотриманням якого покладено на органи державної податкової
служби, застосовуються у порядку та у розмірах, встановлених цим
Кодексом та іншими законами України.

Застосування за порушення норм законів з питань оподаткування
або іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено
на органи державної податкової служби, штрафних (фінансових)
санкцій (штрафів), не передбачених цим Кодексом та іншими законами
України, не дозволяється.

Стаття 114. Строки давності для застосування штрафних
(фінансових) санкцій (штрафів)

114.1. Граничні строки застосування штрафних (фінансових)
санкцій (штрафів) до платників податків відповідають строкам
давності для нарахування податкових зобов'язань, визначеним
статтею 102 цього Кодексу.

Стаття 115. Застосування штрафних (фінансових) санкцій
(штрафів) у разі вчинення кількох порушень

115.1. У разі вчинення платником податків двох або більше
порушень законів з питань оподаткування та іншого законодавства,
контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи,
штрафні (фінансові) санкції (штрафи) застосовуються за кожне
вчинене разове та триваюче порушення окремо.

Стаття 116. Рішення про застосування штрафних (фінансових)
санкцій (штрафів)

116.1. У разі застосування контролюючими органами до платника
податків штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) за порушення
законів з питань оподаткування та іншого законодавства, контроль
за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, такому
платнику податків надсилаються (вручаються) податкові
повідомлення - рішення.

116.2. За одне податкове правопорушення контролюючий орган
може застосувати тільки один вид штрафної (фінансової) санкції
(штрафу), передбаченої цим Кодексом та іншими законами України.

3. Валютний контроль — це система контролю уряду за обміном іноземної валюти в країні, тобто регулювання обсягу готівки в іноземній валюті та її обмінного курсу на інші валю¬ти. Валютному контролю в Україні підлягають валютні операції за участю резидентів і нерезидентів, а також зобов’язання про декларування валютних цінностей та іншого майна резидентів, яке перебуває за межами України.

Метою валютного контролю є забезпечення додержання Валютного законодавства під час здійснення валютних операцій. Для досягнення мети валютного контролю органи валютного контролю в межах своєї компетенції визначають відповідність здійснюваних валютних операцій чинному законодавству і наявність необхідних для них ліцензій та дозволів; перевіряють виконання резидентами зобов’язань в іноземній валюті перед державою, а також зобов’язань про продаж іноземної валюти на внутрішньому ринку України; обґрунто¬ваність платежів в іноземній валюті; перевіряють повноту й об’єктивність обліку та звітності з валютних операцій, а також з операцій нерезидентів у валюті України. Органи, що здійснюють валютний контроль, наділені повноваженнями вимагати та одержувати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про здійснення ними валютних операцій, стан банківських рахунків в іноземній валюті в межах своїх прав, а також про майно, що підлягає декларуванню.

Органами валютного контролю в Україні є Кабінет Міністрів України, Національний банк України та інші органи.

Головним органом, що здійснює валютний контроль на території України, є Національний банк України. НБУ надане право здійснювати контроль за виконанням правил регулю¬вання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених до компетенції інших державних органів, та забезпечувати виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю.

Державна податкова адміністрація України здійснює фінансовий контроль за валютними операціями, які прова¬дяться резидентами і нерезидентами на території України.

Держкомзв’язок України контролює додержання правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через митний кордон України, а Державна митна служба України – додержання правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.

Уповноважені банки також здійснюють контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерези¬дентами через ці банки. До компетенції уповноважених банків відносять запобігання ними проведенню резидентами і нерезидентами незаконних валютних операцій та/або інформування уповноваженими банками у випадках та в порядку, встановленому законодавством, відповідних державних органів про по¬рушення резидентами і нерезидентами валютного законодав¬ства та додержання ними актів органів валютного контролю.

Порушення норм валютного законодавства може тягнути за собою цивільно-правову, адміністративну і кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством України.
До правопорушень банків, інших кредитно-фінансових установ, резидентів і нерезидентів валютне законодавство відносить:
— пропуск термінів розрахунків у валютних операціях, при виконанні зобов´язань за угодами тощо;
— здійснення валютних операцій без генеральної чи індиві
дуальної ліцензії Національного банку України;
— незаконне приховування в інших державах валютних цінностей, що належать резидентам;
— невиконання уповноваженими банками доручень резидентів щодо купівлі і продажу іноземної валюти;
— невиконання резидентами встановлених вимог щодо продажу валютних коштів, що надійшли на їхні рахунки;
— невиконання уповноваженими банками функції валютного контролю;
— несвоєчасне подання, приховування або перекручення
звітності про валютні операції тощо.
За вказані вище порушення передбачені такі санкції:
— штраф у розмірі, еквівалентному вартості валютних цінностей, на суму яких відбулось порушення;
— штраф у сумі, що встановлюється Національним банком України:
— пеня;
— позбавлення ліцензії Національного банку України:
— виключення з реєстру банків та кредитно-фінансових установ.
Відповідальність за конкретні види правопорушень передбачена в Декреті Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (ст. 16), Законі України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземних валюті", положенні Національного банку України про валютний контроль та в інших актах.
Так, здійснення банками операцій з валютними цінностями без одержання генеральної ліцензії НБУ тягне за собою накладення штрафу в сумі, еквівалентній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей з виключенням банку з Реєстру банків або без такого виключення. Здійснення резидентами і нерезидентами операцій з валютними цінностями, що потребують індивідуальної ліцензії НБУ, без її одержання тягне за собою накладення штрафу в сумі, еквівалентній сумі зазначених валютних цінностей.
Торгівля іноземною валютою банками без одержання ліцензії НБУ та (або) з порушенням порядку й умов торгівлі валютними цінностями на міжбанківському валютному ринку України, встановлених НБУ, тягне за собою накладення штрафу в сумі, еквівалентній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей з виключенням банку з Реєстру банків або без такого виключення.
Невиконання уповноваженими банками зобов´язань щодо купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України за дорученням і за рахунок резидентів з метою забезпечення виконання зобов´язань резидентів тягне за собою позбавлення генеральної ліцензії Національного банку України на право здійснення валютних операцій або штраф у розмірі 25 % від суми (вартості) іноземної валюти, що була зафіксована у дорученні резидента.
Нездійснення уповноваженими банками функцій агента валютного контролю в частині запобігання проведенню резидентами і нерезидентами через ці банки незаконних валютних операцій тягне за собою позбавлення генеральної ліцензії Національного банку України на право здійснення валютних операцій або штраф у розмірі 25 % від суми (вартості) валютних операцій, здійснених резидентами та нерезидентами через ці банки з порушенням чинного законодавства.
Нездійснення уповноваженими банками функцій агента валютного контролю в частині своєчасного інформування у випадках та в порядку, установленому законодавством, у тому числі нормативно-правовими актами Національного банку України, відповідних державних органів про порушення резидентами і нерезидентами законодавства, пов´язаного з проведенням ними валютних операцій, тягне за собою штраф у розмірі 5 % від суми (вартості) валютних операцій, про які уповноважений банк згідно зі встановленим порядком зобов´язаний був поінформувати відповідні державні органи.
Здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту без участі уповноваженого банку або здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту у валюті України без одержання індивідуальної ліцензії НБУ тягне за собою накладення штрафу на резидента в розмірі, еквівалентному сумі валютних цінностей, що використовувалися при розрахунках.
Невиконання резидентами вимог щодо порядку та строків декларування валютних цінностей та іншого майна тягне за собою таку відповідальність:
— порушення строків декларування — накладення штрафу в розмірі одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кожний день порушення;
— порушення порядку декларування — накладення штрафу в розмірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Несвоєчасне подання, приховування або перекручення встановленої Національним банком України звітності про валютні операції тягне за собою накладення штрафу в розмірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів без реєстрації договорів тягне за собою накладення штрафу в сумі, еквівалентній 1 % від розміру одержаного кредиту чи позики з подальшою обов´язковою реєстрацією зазначених договорів.

 

Білет № 7

1. . Поняття фінансів. Фінансова система України

Фінансове право охоплює своїм впливом відповідне специфічне коло суспільних відносин. Ці відносини зумовлені тим, що держава для виконання своїх завдань використовує такий економічний інструмент, як фінанси та здійснює у зв’язку з цим фінансову діяльність. Саме тому при вивченні змісту фінансового права важливо, передусім, звернутися до визначення термінів «фінанси», «фінансова система» та «фінансова діяльність».

Поняття «фінанси» походить від фр. finance — сполучення усіх грошових коштів, які є в розпорядженні підприємства, держави, а також система їх формування, розподілу та перерозподілу.

Фінанси безпосередньо пов’язані з функціонуванням суспільних економічних відносин у процесі акумуляції, перерозподілу та використання централізованих та децентралізованих грошових фондів. Суспільство під час еволюційного розвитку від товарообміну прийшло до ринкових відносин, за яких грошові кошти є загальним еквівалентом, а держава в своїй діяльності щодо управління економічними та соціальними процесами стала вести облік доходів та видатків у грошовій формі, утворюючи різні грошові фонди. Фінанси — це не тільки грошові кошти. Це, насамперед, відносини між людьми щодо утворення, перерозподілу та використання грошових фондів. Безумовно, фінанси та фінансові відносини — це грошові відносини, проте, не всі відносини щодо коштів є фінансовими. Так, грошові відносини, що виникають під час укладання договору купівлі–продажу, поставки чи сплати адміністративних штрафів не є фінансовими та взагалі регулюються іншими галузями права (цивільним, адміністративним та ін.). Своєю чергою, фінанси поділяються на публічні та приватні.

Предметом фінансового публічно-правового регулювання є не фінанси взагалі як сукупність усіх коштів у державі, а тільки публічні фінанси, власником яких є держава й територіальні громади. Тому публічний аспект фінансів проводить межу між публічними та приватними фінансами, коли останні регулюють диспозитивні норми й не є предметом фінансового права.

Державні фінанси — це система грошових відносин, що виникає разом із державою та нерозривно пов’язана з її існуванням і функціонуванням. За своїм матеріальним змістом державні фінанси є фондами грошових коштів. Необхідно усвідомлювати, що не діяльність держави сама по собі, а об’єктивні потреби суспільного розвитку зумовлюють наявність фінансів.

Централізовані фінанси відображають відносини, пов’язані з мобілізацією, розподілом і використанням грошових фондів, що надходять у розпорядження держави як суб’єкта публічної влади. За рахунок цих фондів фінансуються видатки держави на капітальне будівництво, утримується вся невиробнича сфера: освіта, охорона здоров’я, спорт, оборонний сектор, правоохоронні органи та інше.

Децентралізовані фінанси утворюються в усіх галузях народного господарства. Суб’єкти господарювання незалежно від форми власності утворюють грошові фонди за рахунок власного прибутку.

Фінанси, становлячи цілісну, однорідну систему, припускають певну видову диференціацію, яка випливає із кола відносин фінансово-правового регулювання. Сукупність різних ланок фінансових відносин (фінансових інститутів), урегульованих фінансово-правовими нормами, за допомогою яких держава утворює, розподіляє і використовує централізовані та децентралізовані фонди коштів, становить фінансову систему держави.

Фінансова діяльність держави та органів місцевого самоврядування: поняття та методи здійснення

Реалізація завдань, які постають перед державою, пов’язана з необхідністю використання відповідних елементів фінансової системи. Тобто фінансова діяльність зумовлена об’єктивною необхідністю збирання, розподілу, перерозподілу та використання централізованих і децентралізованих грошових фондів, що забезпечують практичне виконання функцій держави.

Фінансова діяльність — це:

• процес збирання, розподілу (перерозподілу) та використання коштів, що забезпечують виконання завдань і функцій держави;

• діяльність уповноважених державних органів, органів місцевого самоврядування, пов’язана з прямим плановим збиранням і розподілом коштів.

Українська держава, управляючи фінансами та виступаючи у фінансових відносинах як суб’єкт влади і як власник засобів виробництва, встановлює відповідний порядок мобілізації та використання грошових фондів. Від імені держави у цих відносинах виступають компетентні органи. Діяльність держави та її органів у галузі мобілізації, розподілу і витрачання централізованих і децентралізованих фондів коштів називають фінансовою діяльністю.

Відносини, що виникають у процесі фінансової діяльності, є не тільки економічними. За допомогою правових норм держава надає їм юридичного характеру. Правове регулювання фінансової діяльності є однією з форм державного управління економікою.

Фінансова діяльність держави та органів місцевого самоврядування базується на відповідних принципах — основоположних правилах і вимогах, які відображають її найсуттєвіші особливості та цілеспрямованість, а основний зміст їх визначається Конституцією України та нормами права, що безпосередньо регламентують цю діяльність.

До принципів фінансової діяльності належать:

- розподіл функцій між представницькими та виконавчими органами влади;

- пріоритет представницьких органів влади перед виконавчими органами влади;

- пріоритетність публічних видатків щодо прибутків скарбниці;

- фінансування безпеки держави;

- єдність фінансової діяльності та грошової системи держави;

- міжгалузевий характер;

- самостійність органів місцевого самоврядування у встановлених чинним законодавством межах;

- соціальна спрямованість;

- плановість;

- гласність тощо.

Фінансова діяльність держави та органів місцевого самоврядування виступає як важлива та необхідна складова механізму соціального управління. Це відображається в тому, що грошові кошти, які акумулюються державою, направляються в галузі народного господарства, соціальну та інші сфери з урахуванням пріоритетності заходів, що фінансуються на відповідному етапі розвитку держави, її зовнішньої та внутрішньої політики.

Саме завдяки фінансовій діяльності створюється матеріальна база, що є необхідною для функціонування органів державної влади та управління, правоохоронних органів, забезпечення оборони та безпеки держави.

Як і будь-якій управляючій системі, фінансовій діяльності властиві особливі методи здійснення, вибір яких залежить від низки чинників: від завдань держави на відповідному етапі розвитку; джерел доходів; від мети використання грошових коштів; зовнішньої та внутрішньої політики та ін.

Функціонування держави здійснюється безперервно, тому кошти їй потрібні завжди. Фінансову діяльність держави здійснюють різними методами — засобами, за допомогою яких держава, вповноважені нею органи здійснюють мобілізацію, розподіл та використання грошових фондів. Тобто, методи фінансової діяльності залежать від стадії руху грошових фондів.

1. Методи мобілізації грошових ресурсів:

− метод обов’язкової мобілізації;

− метод добровільної мобілізації.

2. Методи розподілу грошових ресурсів:

− метод фінансування;

− метод кредитування.

3. Методи використання грошових коштів:

− залежно від форми надходження грошових ресурсів: безготівкові перерахунки, готівкові кошти;

− залежно від спрямованості видатків: пооб’єктні та посуб’єктні.

2. бюджетна система України - сукупність державного бюджету
та місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних
відносин, державного і адміністративно-територіальних устроїв і
врегульована нормами права; Стаття 7. Принципи бюджетної системи України

1. Бюджетна система України грунтується на таких принципах:

1) принцип єдності бюджетної системи України - єдність
бюджетної системи України забезпечується єдиною правовою базою,
єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин,
єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів
та ведення бухгалтерського обліку і звітності;

2) принцип збалансованості - повноваження на здійснення
витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на
відповідний бюджетний період;

3) принцип самостійності - Державний бюджет України та
місцеві бюджети є самостійними. Держава коштами державного бюджету
не несе відповідальності за бюджетні зобов'язання органів влади
Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування.
Органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого
самоврядування коштами відповідних бюджетів не несуть
відповідальності за бюджетні зобов'язання одне одного, а також за
бюджетні зобов'язання держави. Самостійність бюджетів
забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів,
правом відповідних органів державної влади, органів влади
Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на
визначення напрямів використання коштів відповідно до
законодавства України, правом Верховної Ради Автономної Республіки
Крим та відповідних рад самостійно і незалежно одне від одного
розглядати та затверджувати відповідні бюджети;

4) принцип повноти - до складу бюджетів підлягають включенню
всі надходження до бюджетів та витрати бюджетів, що здійснюються
відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади,
органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого
самоврядування;

5) принцип обгрунтованості - бюджет формується на
реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку
держави та розрахунках надходжень до бюджету і витрат бюджету, що
здійснюються відповідно до затверджених методик та правил;

6) принцип ефективності - при складанні та виконанні бюджетів
усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення
запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних
коштів та досягнення максимального результату при використанні
визначеного бюджетом обсягу коштів;

7) принцип субсидіарності - розподіл видів видатків між
державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими
бюджетами повинен грунтуватися на максимально можливому наближенні
надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача;

8) принцип цільового використання бюджетних коштів - бюджетні
кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними
призначеннями;

9) принцип справедливості і неупередженості - бюджетна
система України будується на засадах справедливого і
неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і
територіальними громадами;

10) принцип публічності та прозорості - Державний бюджет
України та місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту
про їх виконання приймаються відповідно Верховною Радою України,
Верховною Радою Автономної Республіки Крим та відповідними радами;

11) принцип відповідальності учасників бюджетного процесу -
кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії
або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу.Стаття 6. Зведений бюджет

1. Зведений бюджет є сукупністю показників бюджетів, що
використовуються для аналізу і прогнозування економічного і
соціального розвитку держави.

2. Зведений бюджет України включає показники Державного
бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим та
зведених бюджетів областей та міст Києва і Севастополя.

3. Зведений бюджет Автономної Республіки Крим включає
показники бюджету Автономної Республіки Крим, зведених бюджетів її
районів та бюджетів міст республіканського значення.

4. Зведений бюджет області включає показники обласного
бюджету, зведених бюджетів районів і бюджетів міст обласного
значення цієї області.

5. Зведений бюджет району включає показники районних
бюджетів, бюджетів міст районного значення, селищних та сільських
бюджетів цього району.

6. Зведений бюджет міста з районним поділом включає показники
міського бюджету та бюджетів районів, що входять до його складу. У
разі, коли місту або району у місті адміністративно підпорядковані
інші міста, селища чи села, зведений бюджет міста або району в
місті включає показники бюджетів цих міст, селищ та сіл 3. Стаття 94. Адміністративний арешт майна

94.1. Адміністративний арешт майна платника податків (далі -
арешт майна) є винятковим способом забезпечення виконання
платником податків його обов'язків, визначених законом.

2.2. Арешт майна може бути повним або умовним та полягає у забороні платнику податків вчиняти щодо свого майна, яке підлягає арешту, дії, зазначені у пункті 94.5 статті 94 розділу ІІ Кодексу.

2.3. Арешт може бути накладено органом державної податкової служби на будь-яке майно платника податків, крім майна, на яке не може бути звернено стягнення відповідно до закону, та коштів на рахунку платника податків.

2.4. Рішення про застосування арешту майна платника податків та рішення про накладення арешту при тимчасовому затриманні майна приймається керівником (його заступником) органу державної податкової служби.

ІІІ. Обставини, за яких застосовується адміністративний арешт майна

3.1. Арешт майна може бути застосовано, якщо з’ясовується одна з таких обставин:

3.1.1 платник податків порушує правила відчуження майна, що перебуває у податковій заставі;

3.1.2 фізична особа, яка має податковий борг, виїжджає за кордон;

3.1.3 платник податків відмовляється від проведення документальної перевірки за наявності законних підстав для її проведення або від допуску посадових осіб органу державної податкової служби;

3.1.4 відсутні документи, що підтверджують державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців відповідно до закону, дозволи (ліцензії) на здійснення господарської діяльності, торгові патенти, сертифікати відповідності реєстраторів розрахункових операцій;

3.1.5 відсутня реєстрація особи як платника податків в органі державної податкової служби, якщо така реєстрація є обов'язковою відповідно до Кодексу, або коли платник податків, що отримав податкове повідомлення або має податковий борг, вчиняє дії з переведення майна за межі України, його приховування або передачі іншим особам;

3.1.6 платник податків відмовляється від проведення перевірки стану збереження майна, яке перебуває у податковій заставі;

3.1.7 платник податків не допускає податкового керуючого до складення акта опису майна, яке передається в податкову заставу;

3.1.8 у разі відмови платника податків (його посадових осіб або осіб, які здійснюють готівкові розрахунки та/або проводять діяльність, що підлягає ліцензуванню та/або патентуванню) від проведення інвентаризації основних фондів, товарно-матеріальних цінностей, коштів (зняття залишків товарно-матеріальних цінностей, готівки), передбаченої абзацом першим підпункту 20.1.5 пункту 20.1 статті 20 розділу І Кодексу, або ненадання для перевірки документів, їх копій (за умови наявності таких документів).

3.2. За наявності однієї із наведених обставин керівник органу державної податкової служби (його заступник) приймає рішення про застосування арешту майна платника податків.

ІV. Порядок застосування адміністративного арешту майна

4.1. Керівник органу державної податкової служби (його заступник) за наявності однієї з обставин, визначених розділом ІІІ цього Порядку, та на підставі звернення (додаток 1) відповідного підрозділу, який у межах своїх повноважень встановлює такі обставини, приймає рішення про застосування арешту майна платника податків (додаток 2).

4.2. Обґрунтованість арешту майна, накладеного рішенням керівника (його заступника) органу державної податкової служби, має бути перевірена судом протягом 96 годин.

У такому випадку рішення керівника (його заступника) органу державної податкової служби подається до суду протягом 24 годин з моменту встановлення обставин, що зумовлюють таке звернення до суду.

Строк, визначений цим пунктом, не включає добові години, що припадають на вихідні та святкові дні.

4.3. Рішення про застосування арешту майна платника податків надсилається рекомендованим листом з повідомленням про вручення або вручається особисто під розписку:

а) платнику податків з вимогою тимчасово зупинити відчуження його майна;

б) іншим особам, у володінні, розпорядженні або користуванні яких перебуває майно такого платника податків, з вимогою тимчасово зупинити його відчуження.

Білет №8

1. Центральні банки створені та функціонують у багатьох країнах. Вони відрізняються за назвами, порядком утворення, обсягом повноважень. Проте, незважаючи на певні об'єктивні відмінності, центральним банкам притаманні спільні риси. Центральний банк характеризується подвійною правовою природою: з одного боку, він є органом державної влади, уповноваженим здійснювати державне управління в сфері банківської діяльності, а з іншого, — банківською установою, яка здійснює банківські операції, виступає кредитором останньої інстанції для інших банків.
Правовий статус центральних банків характеризується такими основними чинниками:
- рівнем нормативно-правового закріплення;
- ступенем самостійності (незалежності) в системі органів державної влади;
- характером взаємовідносин з іншими банками та фінансово-кредитними установами.
Центральні банки — це юридичні особи, що мають особливий статус, відмітна ознака якого — відособленість майна банку від майна держави. Хоч формально це майно перебуває у державній власності, центральний банк наділений правом розпоряджатися ним як власник. Цим центральний банк відрізняється від державного банку, майно якого повністю контролюється державою.

Національний банк України є органом зі спеціальним статусом. Це означає, що він не відноситься до жодної гілки влади. Така особливість правового статусу НБУ зумовлена, в першу чергу, його основною функцією — забезпеченням стабільності гривні. Для виконання цієї функції Національний банк повинен бути наділений певною самостійністю та незалежністю від інших органів державної влади

Стаття 2. Правова основа діяльності Національного банку
України

Національний банк України (далі - Національний банк) є
центральним банком України, особливим центральним органом
державного управління, юридичний статус, завдання, функції,
повноваження і принципи організації якого визначаються
Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.

Місцезнаходження Ради Національного банку України (далі -
Рада Національного банку), Правління Національного банку України
(далі - Правління Національного банку) та центрального апарату
Національного банку - місто Київ.{ Частина друга статті 2 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 2478-VI ( 2478-17 ) від 09.07.2010 }

Стаття 3. Статутний капітал

Національний банк має статутний капітал, що є державною
власністю.

Розмір статутного капіталу становить 10 мільйонів гривень.
Розмір статутного капіталу може бути збільшений за рішенням Ради
Національного банку. ( Частина друга статті 3 із змінами,
внесеними згідно із Законом N 1919-III ( 1919-14 ) від
13.07.2000 )

Джерелами формування статутного капіталу Національного банку
є доходи його кошторису, а при необхідності - Державний бюджет
України.

Стаття 4. Економічна самостійність

Національний банк є економічно самостійним органом, який
здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого
кошторису, а у визначених цим Законом випадках - також за рахунок
Державного бюджету України.

Національний банк є юридичною особою, має відокремлене майно,
що є об'єктом права державної власності і перебуває у його повному
господарському віданні.

Національний банк не відповідає за зобов'язаннями органів
державної влади, а органи державної влади не відповідають за
зобов'язаннями Національного банку, крім випадків, коли вони
добровільно беруть на себе такі зобов'язання.

Національний банк не відповідає за зобов'язаннями інших
банків, а інші банки не відповідають за зобов'язаннями
Національного банку, крім випадків, коли вони добровільно беруть
на себе такі зобов'язання.

Національний банк може відкривати свої установи, філії та
представництва в Україні, а також представництва за її межами.

Національний банк, його установи, філії та представництва
мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм
найменуванням.

Стаття 5. Доходи та витрати

Національний банк щорічно складає кошторис доходів та витрат,
який повинен забезпечувати виконання Національним банком його
функцій, установлених Конституцією України ( 254к/96-ВР ) та цим
Законом.

Національний банк включає до кошторису доходів та витрат
прогнозовані доходи, а також прогнозовані витрати, в тому числі
амортизаційні відрахування, резерви під знецінення активів та
інвестиції, що спрямовуються на забезпечення діяльності
Національного банку.

Національний банк відображає доходи та витрати, визначає
прибуток (збитки) та складає фінансову звітність відповідно до
міжнародних стандартів фінансової звітності.

Національний банк створює загальні резерви, які
використовуються на покриття його збитків, резерв переоцінки, який
використовується на покриття нереалізованих витрат, а також інші
резерви.

У разі недостатності коштів загальних резервів перевищення
витрат Національного банку над його доходами компенсується за
рахунок коштів Державного бюджету України наступного за звітним
року.{ Стаття 5 із змінами, внесеними згідно із Законами N 639-VI
( 639-17 ) від 31.10.2008, N 1608-VI ( 1608-17 ) від 21.08.2009,
N 1919-III ( 1919-14 ) від 13.07.2000; в редакції Закону N 2478-VI
( 2478-17 ) від 09.07.2010 }

Стаття 6. Основна функція

Відповідно до Конституції України ( 254к/96-ВР ) основною
функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової
одиниці України.

При виконанні своєї основної функції Національний банк має
виходити із пріоритетності досягнення та підтримки цінової
стабільності в державі.{ Частина друга статті 6 в редакції Закону N 2478-VI ( 2478-17 )
від 09.07.2010 }

Національний банк у межах своїх повноважень сприяє
стабільності банківської системи за умови, що це не перешкоджає
досягненню цілі, визначеної у частині другій цієї статті.{ Частина статті 6 в редакції Закону N 2478-VI ( 2478-17 ) від
09.07.2010 }

Національний банк також сприяє додержанню стійких темпів
економічного зростання та підтримує економічну політику Кабінету
Міністрів України за умови, що це не перешкоджає досягненню цілей,
визначених у частинах другій та третій цієї статті.{ Частина статті 6 в редакції Закону N 2478-VI ( 2478-17 ) від
09.07.2010 }

Стаття 7. Інші функції

Національний банк виконує такі функції:

1) відповідно до розроблених Радою Національного банку
України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та
проводить грошово-кредитну політику;

2) монопольно здійснює емісію національної валюти України та
організує її обіг;

3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і
організує систему рефінансування;

4) встановлює для банків правила проведення банківських
операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації,
коштів та майна;

5) організовує створення та методологічно забезпечує систему
грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та
статистики платіжного балансу;

6) визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі
між банками;

7) визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських
технологій, створює, координує та контролює створення електронних
платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської
діяльності та засобів захисту банківської інформації;

8) здійснює банківське регулювання та нагляд на
індивідуальній та консолідованій основі; { Пункт 8 частини першої
статті 7 в редакції Закону N 3394-VI ( 3394-17 ) від 19.05.2011 }

9) здійснює погодження статутів банків і змін до них,
ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених
законом випадках, веде Державний реєстр банків, Реєстр
аудиторських фірм, які мають право на проведення аудиторських
перевірок банків; { Пункт 9 статті 7 із змінами, внесеними згідно
із Законом N 2922-III ( 2922-14 ) від 10.01.2002; в редакції
Закону N 3024-VI ( 3024-17 ) від 15.02.2011 }

10) веде офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів
платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем; ( Статтю 7
доповнено пунктом 10 згідно із Законом N 2922-III ( 2922-14 ) від
10.01.2002 )

11) здійснює сертифікацію тимчасових адміністраторів і
ліквідаторів банку; { Статтю 7 доповнено пунктом 11 згідно із
Законом N 2922-III ( 2922-14 ) від 10.01.2002; в редакції Закону
N 3024-VI ( 3024-17 ) від 15.02.2011 }

12) складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та
прогнозування;

13) представляє інтереси України в центральних банках інших
держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де
співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;

14) здійснює відповідно до визначених спеціальним законом
повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення
операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний
контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали
ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій;( Пункт 14 статті 7 в редакції Закону N 2922-III ( 2922-14 ) від
10.01.2002 )

15) забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних
резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;

16) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та
валютних відносин;

17) організує інкасацію та перевезення банкнот і монет та
інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення
банкнот і монет та інших цінностей;

18) реалізує державну політику з питань захисту державних
секретів у системі Національного банку;

19) бере участь у підготовці кадрів для банківської системи
України;

20) визначає особливості функціонування банківської системи
України в разі введення воєнного стану чи особливого періоду,
здійснює мобілізаційну підготовку системи Національного банку;( Статтю 7 доповнено пунктом 20 згідно із Законом N 2922-III
( 2922-14 ) від 10.01.2002 )

21) вносить у встановленому порядку пропозиції щодо
законодавчого врегулювання питань, спрямованих на виконання
функцій Національного банку України; ( Статтю 7 доповнено пунктом
21 згідно із Законом N 3163-IV ( 3163-15 ) від 01.12.2005 )

22) здійснює методологічне забезпечення з питань зберігання,
захисту, використання та розкриття інформації, що становить
банківську таємницю; ( Статтю 7 доповнено пунктом 22 згідно із
Законом N 3163-IV ( 3163-15 ) від 01.12.2005 )

23) здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах
своєї компетенції, визначеної законом.

{ Пункт 24 статті 7 виключено на підставі Закону N 2478-VI
( 2478-17 ) від 09.07.2010 }

2. Загальна характеристика податку на додану вартість, його суть і призначення. Порядок обчислення і сплати ПДВ

Податок на додану вартість (ПДВ) вперше було введено у Франції економістом М. Лоре у 1954 році. У країнах Європейського Союзу ПДВ відіграє суттєву роль тому, що завдяки цьому податку реалізується основна мета інтеграції країн - забезпечення вільного переміщення товарів, послуг, праці та капіталу.

За відсутності економічного обґрунтування доцільності встановлення єдиної ставки ПДВ, орієнтовно стандартною ставкою ПДВ у країнах ЄС вважається рівень, не нижче 15 %. Додатково у різних країнах застосовуються підвищені та знижені ставки ПДВ. Знижені ставки застосовуються для товарів і послуг, що мають соціальне й культурно-споживче призначення (насамперед, продукти харчування, послуги громадського транспорту, періодичні видання), підвищені ставки на предмети розкоші або на так звані некорисні товари (алкоголь, тютюн). Однак наявність варіативних ставок суттєво підвищує адміністративні витрати щодо стягнення податку, і тому в зарубіжних країнах прагнуть уніфікувати кількість податкових ставок.

Практика стягнення цього податку в розвинених країнах дає підставу обговорювати питання про закономірність запровадження його диференційованих ставок за умов ефективного функціонування податкового планування, надання переваги соціальної ефективності податку, незважаючи на збільшення адміністративних витрат на його стягнення. Суттєву роль відіграє також система організаційного механізму стягнення ПДВ і контролю за його сплатою.

Слід зазначити, що в умовах перехідного періоду, на початку 90-х років, українська економіка була неготовою до введення податку на додану вартість. Нездатність державних органів влади вірно використовувати фіскальні функції ПДВ та часті зміни податкової політики призвели до прояви негативних наслідків його функціонування. Зокрема, ставки ПДВ змінювалися тричі. Законом України "Про податок на добавлену вартість" (1991 р.) було встановлено ставку ПДВ в розмірі 28 %, а вже через рік однойменним Урядовим указом ставку було знижено до 20 %. Зважаючи на значний дефіцит бюджету, з 18.05.1993 р. її знову підвищили до рівня 28 %, та враховуючи масове ухилення від його сплати, ставку ПДВ знову було знижено до 20 %. Така часта зміна дискреційної податкової політики ніколи не забезпечувала позитивних наслідків, та все ж податок на додану вартість відіграє роль ефективної форми ринкових економічних взаємовідносин держави та її суб'єктів.

Об'єктом оподаткування ПДВ в сучасних умовах, є додана вартість, на відміну від валового обороту, як це було передбачено в попередніх редакціях законодавчих актів. Саме це підкреслює, що ПДВ є найкращою формою серед інших універсальних акцизів.

Слід зазначити, що в останні роки виконання фіскальної функції ПДВ щодо мобілізації фінансових ресурсів до державного бюджету послаблюється, тобто його роль здебільшого проявляється в регулюючо-розподільчій функції.

У сучасних умовах господарювання ПДВ характеризується складним механізмом визначення об'єкта оподаткування, принципів стягнення податку та методів обчислення податкових зобов'язань і складним механізмом адміністрування. Все це збільшує ризики ухилення від сплати податку, які залежать від технічної та організаційної простоти його обчислення та стягнення.

З врахуванням вимог чинних законодавчих актів розглянемо механізм стягнення, порядок обчислення і сплати ПДВ.

Згідно із Законом України "Про податок на додану вартість" всі суб'єкти оподаткування, за винятком операцій, звільнених від оподаткування, та операцій, до яких застосовується нульова ставка, оподатковуються за ставкою 20 %.

Особливістю ПДВ є так звана нульова ставка - це ставка податку, який стягується за ставкою 0 %. У цьому розумінні нульова ставка має такі ж наслідки, як і звільнення від податку. Однак суб'єкт економічної діяльності, котрий сплачує податок за нульовою ставкою, одержує право на повернення всієї суми ПДВ, що входить у вартість товарів і послуг, які купуються ним у процесі виробництва товарів. Оподаткування за нульовою ставкою ставить його у вигідніші умови порівняно з іншими підприємствами, котрих просто звільнено від сплати податку. Податок за нульовою ставкою обчислюється щодо продажу товарів, що були вивезені (експортовані) платником податку за межі митної території України, а також з продажу робіт, призначених на використання та споживання за межами митної території України. Особа підлягає обов'язковій реєстрації як платник податку у разі:

- коли загальна сума від здійснення операцій з поставки товарів (послуг), у тому числі з використанням локальної або глобальної комп'ютерної мережі, що підлягають оподаткуванню згідно з законодавством, нарахована (сплачена, надана) такій особі або в рахунок зобов'язань третім особам, протягом останніх дванадцяти календарних місяців сукупно перевищує 300000 гривень (без урахування податку на додану вартість) незалежно від того який режим оподаткування використовує така особа згідно із законодавством;

- особа, що уповноважена вносити консолідований податок з об'єктів оподаткування, що виникають внаслідок поставки послуг підприємствами залізничного транспорту з їх основної діяльності та підприємствами зв'язку, що перебувають у підпорядкуванні платника податку, в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Об'єктом оподаткування є операції платників податку з: поставки товарів та послуг, місце надання яких знаходиться на митній території України, в тому числі операції з передачі права власності на об'єкти застави позичальнику (кредитору), а також з передачі об'єкта фінансового лізингу у користування лізингоотримувачу (орендарю); ввезення товарів у митному режимі імпорту або реімпорту; вивезення товарів (супутніх послуг) митному режимі експорту або реекспорту.

База оподаткування операцій з поставки товарів (послуг) визначається виходячи з його договірної (контрактної) вартості, визначеної за вільними цинами, але не нижче за звичайні ціни, з урахуванням акцизного збору, ввізного мита, інших загальнодержавних податків та зборів (обов'язкових платежів), за винятком податку на додану вартість, що включається до ціни товарів (послуг), згідно із законами України з питань оподаткування.

Сума ПДВ нараховується за формулами:

1) на товари, що обкладаються митом та акцизним збором: ПДВ = (МВ + СМ + САЗ) х 20 %: 100;

2) на товари, що обкладаються тільки митом: ПДВ = (МВ + СМ) х 20 %: 100;

3) на товари, що обкладаються акцизним збором: ПДВ = (МВ + САЗ) х 20 %: 100;

4) на інші товари, що не підлягають обкладанню митом та акцизним збором: ПДВ = МВ х 20 %:100,

де: МВ - митна вартість; СМ - сума ввізного мита; САЗ - сума акцизного збору.

Механізм обчислення ПДВ базується на співставленні сум податкового зобов'язання і сум податкового кредиту і передбачає застосування методу нарахувань.

Податкове зобов'язання - загальна сума податку, одержана (нарахована) платником податку в звітному (податковому) періоді.

Податковий кредит - сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду.

Важливим елементом у механізмі сплати ПДВ є дата виникнення податкових зобов'язань і права платника на податковий кредит (метод нарахувань).

Датою виникнення податкових зобов'язань з продажу товарів (робіт, послуг) вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше:

- або дата зарахування коштів від покупця (замовника);

- або дата відвантаження товарів, а для робіт (послуг) - дата оформлення документа, що засвідчує факт виконання робіт (послуг) платником податку. Українське законодавство передбачає три види пільг щодо ПДВ:

- операції, які не виступають об'єктом оподаткування;

- операції, що звільнені від оподаткування;

- оподаткування за нульовою ставкою.

Не є об'єктом оподаткування операції з:

- випуску (емісії), розміщення у будь-якої форми управління та продажу за кошти цінних паперів, що випущені в обіг (емітовані) суб'єктами підприємницької діяльності, Національним банком України, Міністерством фінансів України, органами місцевого самоврядування;

- надання орендодавцем (лізенгодавцем) майна у користування орендарю (лізингоотримувачу) згідно з умовами договору оперативної оренди (лізингу) або оренди землі, а також повернення орендодавцю (лізингодавцю) після закінчення дії такого договору;

- грошових виплат основної суми консолідованої іпотечної заборгованості та процентів, нарахованих на неї, об'єднання та/або купівлі (продажу) консолідованої іпотечної заборгованості, заміни однієї частки консолідованої іпотечної заборгованості іншою;

- надання послуг із страхування, співстрахування або перестрахування особами, які мають ліцензію на здійснення страхової діяльності відповідно до закону, а також пов'язаних такою діяльністю послуг страхових брокерів та страхових агентів;

- надання послуг із загальнообов'язкового соціального та пенсійного страхування, недержавного пенсійного забезпечення, залучення та обслуговування пенсійних вкладів;

- надання послуг з інкасації, розрахунково-касового обслуговування, залучення, розміщення та повернення коштів за договорами позики, депозиту, вкладу (у тому числі пенсійного), управління коштами та цінними паперами (корпоративними правами та деривативами),

- виплат у грошовій формі заробітної плати (інших прирівняних до неї виплат), а також пенсій, стипендій, субсидій, дотацій за рахунок бюджетів або Пенсійного фонду України чи фондів загальнообов'язкового соціального страхування (крім тих, що надаються у майновій формі);

виплат дивідендів, роялті у грошовій формі або у вигляді цінних паперів, які здійснюються емітентом; - надання комісійних (брокерських, дилерських) послуг із торгівлі та/або управління цінними паперами (корпоративними правами), деривативами та валютними цінностями, включаючи будь-які грошові виплати (у тому числі комісійні). У разі коли платник податку здійснює за згодою векселедержателя зустрічну поставку товарів (послуг) замість грошового погашення суми боргу, зазначеного у векселі, базою оподаткування є договірна вартість таких товарів (послуг), але не нижче за звичайні ціни без врахування дисконтів або інших знижок з номіналу такого векселя, а за процентними векселями - договірна вартість таких товарів (послуг), але не нижче за звичайні ціни, збільшена на суму процентів, нарахованих або таких, що мають бути нараховані на суму номіналу такого векселя.

Для цілей оподаткування згідно із законодавством векселі (крім податкових векселів), видані або отримані, не вважаються засобом платежу та не змінюють суму податкового кредиту або податкового зобов'язання з цього податку, крім податкових векселів.

Звільняються від оподаткування операції з:

- поставки (передплати) періодичних видань друкованих засобів масової інформації та книжок, крім видань еротичного характеру, учнівських зошитів, підручників та навчальних посібників українського виробництва, словників українсько-іноземної або іноземно-української мови; доставки таких періодичних видань друкованих засобів масової інформації на митній території України;

- поставки послуг з виховання та освіти дітей дитячими музичними та художніми школами, школами мистецтв, будинками культури; послуг з дошкільного виховання, початкової, середньої, професійно-технічної та вищої освіти закладами, які мають спеціальний дозвіл (ліцензію) на поставку таких послуг;

- поставки послуг з виплати і доставки пенсій із системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, пенсійних виплат із недержавним пенсійним забезпеченням;

- поставки (у тому числі аптечними закладими) зареєстрованих та допущених до застосування в Україні лікарських засобів та виробів медичного призначення за переліком, що щорічно визначається Кабінетом Міністрів України до 1 вересня року, попереднього звітному, адресно-бібліографічних та фактографічних довідок;

- поставки товарів (крім підакцизних товарів) та послуг (крім грального та лотерейного бізнесу), які безпосередньо виготовляються підприємствами та організаціями громадських організацій інвалідів, майно яких є їх власністю, де кількість інвалідів, які мають там основне місце роботи, становить протягом попереднього звітного періоду не менше 50 відсотків загальної чисельності працюючих, і за умови, що фонд оплати праці таких інвалідів становить протягом звітного періоду не менше 25 відсотків суми загальних витрат на оплату праці, що відносяться до складу валових витрат виробництва;

- операції з ввезення на митну територію України товарів морського промислу (риба, ссавці, мушлі, ракоподібні, водні рослини тощо, охолоджені, солоні, морожені, консервовані, перероблені на борошно або на іншу продукцію), видобутих (виловлених, вироблених) суднами, зареєстрованими у Державному судновому реєстрі України;

- операції з ввезення на митну територію України культурних цінностей, виготовленій п'ятдесят і більше років тому, які ввозяться з метою їх подальшої передачі музеям, галереям, виставковим центрам, архівам, установам культури або освіти, що знаходяться у державній або комунальній власності.

3. Поняття кошторисно-бюджетного фінансування

Державні та муніципальні видатки здійснюються за допомогою фі-нансування. Фінансування — це безповоротний і безвідплатний відпуск грошових коштів.

Залежно від джерел фінансування розрізняють три види: бюджетне фінансування, самофінансування та кредитування.

Фінансування державних видатків — це плановий, цільовий, безпо-воротний і безвідплатний відпуск коштів за умови оптимального поєднання власних, кредитних і бюджетних джерел фінансування, що здійснюється на планове виконання загальнодержавних функцій, а також для утримування соціально-культурної сфери, забезпечення соціальних гарантій та зо-бов’язань держави з дотриманням режиму економії при здійсненні постій-ного контролю.

Суб’єкти фінансування — державні органи, підприємства, установи державної чи комунальної форм власності.

Бюджетна установа — орган, установа чи організація, визначена Конституцією України, а також установа чи організація, створена у встано-вленому порядку органами державної влади, органами влади АРК чи орга-нами місцевого самоврядування, яка повністю утримується за рахунок дер-жавного чи відповідного місцевого бюджетів. Бюджетні установи є неприбутковими.

Принципи фінансування:

1) цілеспрямованість: всі видатки мають цільове призначення (поточ-ні та капітальні видатки, видатки на заробітну плату, стипендію та ін.);

2) фінансування з огляду на рівень виконання робіт та послуг: відра-хування коштів повинно відбуватися відповідно до фактичного виконання робіт та послуг, їх кількісних та якісних показників;

3) дотримання фінансової дисципліни та режиму економії: у процесі здійснення фінансової діяльності необхідно постійно дотримуватися прин-ципу законності, точного та неухильного виконання встановленого порядку, строків, звітності;

4) одержання максимального ефекту за мінімальних витрат.

Витрати бюджетних установ фінансуються за рахунок бюджетних асигнувань — повноважень, що надаються розпоряднику бюджетних кош-тів відповідно до бюджетного призначення на взяття бюджетного зо-бов’язання та здійснення платежів з конкретною метою у процесі вико-нання бюджету.

Кошти із бюджетів на функціонування бюджетних установ відпуска-ються на підставі планових актів — кошторисів, а їх фінансування назива-ють кошторисно-бюджетним.

Кошторисно-бюджетне фінансування — це безповоротне та безвід-платне виділення грошових коштів на утримання установ, що перебувають на повному фінансуванні з бюджету на основі фінансових планів — кошто-рисів витрат.

Кошторис — це фінансово-плановий документ, який визначає обсяг бюджетних асигнувань, їх постатейний та поквартальний розподіл.

Кошторис складається зі статей, кожна з яких містить однорідну гру-пу витрат, що мають суворо обов’язковий характер та не повинні змінюва-тися у зв’язку з тим, що відповідно до них розподіляються бюджетні приз-начення, затверджені законом про Державний бюджет України чи рішенням про місцевий бюджет.

Кошторисно-бюджетне фінансування здійснюється на основі загальних принципів бюджетного фінансування: плановість, безоплатність і безповоротність, цільове спрямування коштів, ефективність їх використання, фінансування в міру виконання плану, оптимальне поєднання власних, бюджетних та кредитних джерел, здійснення контролю за використанням коштів. Додатковими принципами кошторисно-бюджетного фінансування є: одержання максимуму ефективності при мінімумі витрат; урахування раніше використаних коштів.

Всю фінансову діяльність держави пронизує метод планування, оскільки усі витрати з централізованих фондів коштів повинні обов'язково відображатися у фінансових планах. Об'єктивною необхідністю планування за нинішніх умов є посилення соціальної спрямованості фінансових планів, відмова від залишкового методу фінансування соціальної сфери. Фінансове планування здійснюється шляхом укладання фінансових планів - індивідуальних і зведених. Індивідуальні фінансові плани включають баланси доходів та видатків підприємств, кошториси бюджетних установ тощо. Зведені фінансові плани поділяються на загальнодержавні, територіальні та галузеві. Загальнодержавними планами є зведений фінансовий баланс, державний бюджет, баланс доходів і витрат населення. Територіальні фінансові плани - місцеві бюджети, зведені фінансові баланси територій, плани фінансових інститутів. Галузеві включають фінансові плани міністерств, відомств, корпорацій, об'єднань тощо. Усі інансові плани пов'язані між собою внаслідок юридичної та економічної природи бюджету.

Принцип безповоротності та безоплатності фінансування державних видатків означає виділення коштів без прямого їх повернення державі та без внесення до державних фондів коштів будь-якої платні за отримання цих коштів. Водночас економічний зиск держави у видатковій політиці полягає в тому, що непряме (опосередковане) повернення отриманих від держави коштів реалізується у матеріальному прирості основних фондів у державній та комунальній виробничій і невиробничій сферах, збільшенні прибутків державних та комунальних підприємств, підготовці кваліфікованих кадрів.

Принцип цільового спрямування фінансування державних витрат полягає у необхідності суворого додержання при здійсненні видатків цілей та заходів, що фінансуються відповідно до затверджених фінансових планів. Тобто, якщо кошторисом бюджетної установи передбачено певну суму, що повинна спрямовуватися на фінансування поточних видатків протягом звітного періоду, така сума може відпускатися саме на фінансування поточних видатків (наприклад, виплату заробітної плати працівників або фінансування відряджень). Кошти мають відпускатися та використовуватися у межах затверджених фінансових планів на підставі чітко визначених нормативів.

Чинне законодавство чітко обмежує можливість використовувати кошти не за цільовим призначенням, оскільки існує загроза недофінансування планових видатків. Для додержання принципів ефективності та збалансованості бюджетів відповідного рівня бюджетним установам заборонено здійснювати запозичення у будь-якій формі або надавати за рахунок бюджетних коштів позички юридичним та фізичним особам, крім випадків, передбачених Законом про Державний бюджет України.

На підтвердження реалізації цього принципу в Україні 14 вересня 2002 р. було затверджено Концепцію застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі. Метою його запровадження є встановлення безпосереднього зв'язку між виділенням бюджетних коштів та результатами їх використання. Запровадження програмно-цільового методу у бюджетному процесі спрямоване, зокрема, на забезпечення прозорості бюджетного процесу, що чітко визначає цілі і завдання, на досягнення яких витрачаються бюджетні кошти, підвищення рівня контролю за результатами виконання бюджетних програм.

Ефективне використання коштів має на меті одержання суспільне необхідного або бажаного результату за мінімальних витрат трудових і матеріальних ресурсів. Реалізація цього принципу на практиці означає вдосконалення форм і методів оперативного управління виробничою та фінансовою діяльністю держави, розробку додаткових важелів і стимулів, спрямованих на скорочення матеріальних втрат і непродуктивних витрат, інтенсифікацію виробництва та використання науково-технічного прогресу.

Принцип оптимального поєднання власних, кредитних та бюджетних коштів полягає в тому, ,що під час визначення обсягу фінансування на всіх рівнях спочатку враховується наявність та можливість використання власних коштів або скорочення власних видатків, потім - можливість отримання банківських кредитів і лише за об'єктивної неможливості покрити видатки з вищезазначених джерел вирішується питання про виділення бюджетного або відомчого фінансування. Цей принцип застосовується на стадії планування, розподілу та використання державних ресурсів при покритті поточних видатків та капіталовкладень.

Принцип додержання режиму економи застосовується на стадії фактичного використання коштів і проявляється у раціональному використанні трудових та матеріальних ресурсів, використанні новітніх технологій, підвищенні норм виробітку сировини та природних ресурсів тощо. Зокрема, чинне законодавство, що визначає правові засади кошторисно-бюджетного фінансування, встановлює, що обов'язковим є виконання вимоги щодо першочергового забезпечення бюджетними коштами видатків на оплату праці з нарахуваннями, а також на господарське утримання установ. Під час визначення видатків у проектах кошторисів установи повинен забезпечуватися суворий режим економії коштів і матеріальних цінностей. До кошторисів можуть включатися тільки видатки, передбачені законодавством, необхідність яких зумовлена характером діяльності установи.

Велике значення надається принципу фінансового контролю, який забезпечує додержання фінансової дисципліни всіма учасниками видаткових відносин. Контроль дає можливість з'ясувати помилки та недоліки у фінансовій діяльності держави та вжити заходів щодо їх усунення. На підставі одержаних інформаційних даних розробляються показники для перспективного та поточного планування державних видатків під час визначення цільового спрямування коштів та їх оптимальних обсягів.

Білет №9

1. Сутність і значення фінансового контроля.

Фінансовий контроль – складова частина, чи спеціальна галузь, здійснюваного країни контролю. Наявність фінансового контролю об'єктивно обумовлена тим, що фінансів як економічної категорії притаманні як розподільча, а й контрольна функції. Тому використання державою фінансів на вирішення своїх завдань передбачає обов'язкову проведення їх допомогою контролю над ходом виконання з завдань. Фінансовий контроль ввозяться встановленому правовими нормами порядку всієї системою органів державної влади органів місцевого самоврядування, зокрема спеціальними контрольними органами з участю громадських організацій, трудових колективів і граждан.

Значення фінансового контролю виявляється у тому, що з його проведенні перевіряються, по-перше, дотримання встановленого правопорядку у процесі фінансової складової діяльності державними й суспільними органами, підприємствами, установами, по-друге, економічна обгрунтованість і ефективність здійснюваних дій, відповідність їхньої завданням государства.

Фінансовий контроль – це контролю над законністю дій у сфері освіти й порядку використання коштів держави й суб'єктів місцевого самоврядування цілях ефективного соціально-економічного розвитку і окремих регионов.

Фінансовий контроль включає у собі: контролю над виконанням федерального бюджету; бюджетів суб'єктів Російської Федерації; бюджетів позабюджетних фондів; контролю над станом зовнішнього й внутрішнього боргу; державних резервов.

Об'єкт фінансового контролю не обмежується перевіркою лише коштів. У остаточному підсумку воно означає контролю над використанням матеріальних, трудових, природних та інших ресурсів країни, що у сучасних умовах процес виробництва та розподілу опосередковується грошовими отношениями.

Конкретні форми й фізичні методи фінансового контролю дозволяють забезпечити інтереси і право як та її установ, і від інших економічних суб'єктів; фінансові порушення тягнуть санкції, і штрафы.

Державний фінансовий контроль призначений для реалізації фінансової політики держави, створення умов фінансової стабілізації. Це насамперед розробка, затвердження Кабміном і виконання бюджетів всіх рівнів і позабюджетних фондів, і навіть контролю над фінансової діяльністю державних підприємств та шкільних установ, державних банків та корпорацій. Фінансовий контроль з боку держави, недержавної сфери економіки зачіпає лише сферу виконання грошових зобов'язань перед державою, включаючи податків і інші платежі, дотримання законності і доцільності при витраті виділених чи бюджетних субсидій і кредитів, і навіть дотримання встановлених урядом правил організації грошових розрахунків, ведення обліку, і отчетности.

Фінансовий контролю над діяльністю підприємств входять також контроль із боку кредитних установ, акціонерів і внутрішній контроль.

Фінансовий контроль притаманний усім финансово-правовым інститутам. Тому крім фінансово-правових норм, регулюючих організацію та влитися порядок проведення фінансового контролю у цілому, є норми, що передбачають його специфіку окремими фінансових правових институтах.

Основний зміст фінансового контролю у відносинах, регульованих фінансовим правом, залежить від: а) перевірки виконання фінансових зобов'язань перед державою і органами місцевого самоврядування, організаціями та громадянами; б) перевірці правильності використання державними і муніципальними підприємствами, установами, організаціями, що у їх господарському віданні чи оперативному управлінні грошових ресурсів (банківських позичок, позабюджетних засобів і інших засобів); перевірки дотримання правил скоєння фінансових операцій, розрахунків й зберігання коштів підприємствами, організаціями, установами; р) виявленні внутрішніх резервів виробництва; буд) усуненні і попередженні порушень фінансової дисципліни. У випадку їхнього виявлення у порядку приймаються заходи впливу організаціям, посадовим особам та громадянам, забезпечується відшкодування матеріальних збитків державі, організаціям, гражданам.

2. Податок на прибуток підприємств є одним із видів прямого оподаткування – прибуткового, і оподатковує доходи юридичних осіб, на відміну від прибуткового податку, який стягується з громадян. Податок на прибуток підприємств в Україні має дуже значне фіскальне значення, чим відрізняється від аналогічних податків в економічно розвинутих країнах. Це обумовлено перш за все пропорціями в розподілі ВВП, які склалися історично: в централізовано-плановій економіці основну масу доходів бюджету становили надходження від державних підприємств і досить незначну - податки з населення, оскільки штучно стримувався фонд споживання і збільшувався фонд нагромадження. В нинішніх умовах поступово вирівнюється співвідношення між фондом споживання і нагромадження, наслідком чого є поступове зменшення бюджетного значення податку на прибуток підприємств і збільшення – прибуткового податку з громадян.Податок на прибуток підприємств крім значного фіскального значення має й широкі можливості для регулювання і стимулювання підприємницької діяльності. За допомогою цього податку держава може здійснювати стимулюючий вплив на розвиток окремих галузей або регіонів, на виробництво пріоритетних товарів, робіт, послуг, на пожвавлення інвестиційної та інноваційної діяльності та розвиток конкурентних відносин тощо. Цей вплив може здійснюватись за рахунок диференціації ставок оподаткування і надання пільг, амортизаційної політики, податкового кредиту та податкових знижок. Таким чином, до переваг податку на прибуток підприємств можна віднести значні можливості для регулюючого впливу на виробничу сферу. Крім того, пряма залежність суми податку від отриманого прибутку забезпечує соціальну справедливість цієї форми оподаткування.

3. Поняття про валюту і валютні цінності

Правове регулювання валютних відносин лежить в основі забезпечення стабільності національної грошової одиниці України. Отже, цей правовий інститут займає центральне місце в системі фінансового права України та банківського законодавства.

Аналізуючи положення теорії фінансового та господарського права, можна зробити висновок, що валютна система являє собою державно-правову форму організації міжнародних валютних (грошових) відносин держав. Національна валютна система складається з таких елементів:

— національна валюта;

— умови обрання «мостів» валюти держави;

— паритет національної валюти;

— режим курсу національної валюти;

— наявність або відсутність валютних обмежень в країні;

— національне регулювання міжнародної валютної ліквідності країни;

— регламентація використання міжнародних кредитних коштів обігу;

— режим національного валютного ринку і ринку золота;

— державні органи, що обслуговують та регулюють валютні відносини країни.

Для повного аналізу теми, що досліджується, насамперед необхідно визначитись із предметом валютних відносин.

Термін валюта визначається декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та контролю».

Згідно з Декретом, валютні цінності це:

— валюта України — грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України;

— платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені у валюті України;

— іноземна валюта — іноземні грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти в грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових установ за межами України;

— платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або банківських металах.

В такому значенні термін валютні цінності має застосовуватись в інших галузях законодавства, зокрема в податковому.

Валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань, якщо інше не передбачено цим Декретом, іншими актами валютного законодавства України.

Порядок ввезення, переказування і пересилання з-за кордону, а також вивезення, переказування і пересилання за кордон резидентами і нерезидентами валюти України визначається Національним банком України. Суми у валюті України, що були вивезені, переказані, переслані на законних підставах за кордон, можуть бути вільно вивезені, переслані, переказані назад в Україну.

Іноземна валюта класифікується Національним банком України на три групи.

1. Вільно конвертовані валюти, які широко використовуються для здійснення платежів за міжнародними операціями та продаються на головних валютних ринках світу і дозволяються для здійснення інвестицій в Україну, та банківські метали (1 група).

2. Вільно конвертовані валюти, які широко не використовуються для здійснення платежів за міжнародними операціями та не продаються на головних валютних ринках світу (2 група).

3. Неконвертовані валюти (3 група).

Резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що знаходяться на території України. Резиденти мають право бути власниками також валютних цінностей, що знаходяться за межами України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.

Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням валютних обмежень встановлених валютним законодавством України.

Суб'єктами валютних відносин є:

— держава в особі уповноважених органів (Національний банк України, Державна податкова служба, Державна митна служба тощо);

— банки як валютні агенти;

— банки як суб'єкти валютних відносин, що діють від свого імені та від імені клієнтів;

— юридичні особи;

— фізичні особи.

Фізичні та юридичні особи, що беруть участь у валютних відносинах, класифікуються законодавством на резидентів та нерезидентів.

Резиденти це:

— фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном;

— юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням на території України, які здійснюють свою діяльність на підставі законів України;

— дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні представництва України за кордоном, які мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також філії та представництва підприємств і організацій України за кордоном, що не здійснюють підприємницької діяльності.

До нерезидентів належать:

— фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, в тому числі й ті, що тимчасово перебувають на території України;

— юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням за межами України, які створені й діють відповідно до законодавства іноземної держави, в тому числі юридичні особи та інші суб'єкти підприємницької діяльності з участю юридичних осіб та інших суб'єктів підприємницької діяльності України;

— розташовані на території України іноземні дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні представництва, міжнародні організації та їх філії, що мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також представництва інших організацій і фірм, які не здійснюють підприємницької діяльності на підставі законів Україн

Білет №10

1. . Податкове право в системі фінансового права
Для галузі фінансового права характерний набір інститутів, що забезпечує всі сторони й елементи юридичного режиму руху державних коштів. Необхідно, звісно, враховувати, що інститути фінансового права передбачають суцільне регулювання тільки в рамках галузі й мають спеціалізований характер стосовно певної групи правових норм. Галузь фінансового права охоплює весь комплекс норм, які ре­гулюють відносини, що становлять предмет фінансового права, і за­безпечують правове регулювання руху державних коштів. Кожний з інститутів реалізує більш вузькі цілі.
Юридичні норми утворюють галузь права не безпосередньо, а через інститути. Формування галузі може охоплювати кілька щаблів (інститут — складний інститут — підгалузь — галузь). Так, податкове право займає чітко виражене проміжне положення. З одного боку, у нього входять інститути більш вузької групи відносин (інститут міс­цевих податків і зборів, оподаткування юридичних осіб і т. д.), з друго­го боку, складний інститут податкового права є одним з елементів, що утворюють цілісну галузь фінансового права.
Крім того, сам масив нормативних актів не є основним критерієм галузі права. Тому будь-який «кількісний» розвиток податкового законо­давства, з урахуванням зміни його якісних характеристик, найімовірніше призведе до формування підгалузі податкового права. При цьому важли­во визначити місце податкового права як елемента фінансового права.
Якщо виходити з визначення галузі права, то це насамперед від­носно замкнута частина системи права, що включає сукупність норм, які регулюють суспільні відносини в певній сфері діяльності людей, що відрізняється принциповою своєрідністю. саме замкнутою части­ною системи права виступає фінансове право, тоді як податкове право не можна розглядати як відособлену частину системи права: як специ­фічну — так, але не більше норми податкового права обумовлені публічною, тобто загальновизначальною для країни діяльністю, а саме діяльністю по справлянню податкових платежів для загальнодержавних потреб, для утримання державних органів та їх матеріально-фінансового забезпечення. Це стосується не тільки діяльності органів влади, але й органів, які здій­снюють її відповідно до Конституції України й установлених розме­жувань компетенції в даній сфері. У ході цієї діяльності формується система бюджетів, що зосереджує кошти для потреб загального зна­чення.

Такий же публічний характер має й діяльність органів місцевого самоврядування по справлянню податкових платежів. Вона спрямова­на на задоволення місцевих інтересів, які мають загальне значення для даної території, забезпечує формування муніципальних коштів у цих цілях. Отже, публічний характер мають і норми права, що регулюють відносини з приводу встановлення податків органами місцевого само­врядування і їх справляння в місцеві бюджети. Відповідно всі ці від­носини є владно-майновими.
Податкове право являє собою складний інститут фінансового пра­ва, що регулює основи дохідної частини бюджетів. Складний характер інституту податкового права означає певну ієрархічну структуру. ця структура включає самостійні базові інститути оподаткування (інсти­тут оподаткування фізичних осіб; інститут місцевих податків і зборів; інститут податкової відповідальності й ін.).
Іншими словами, якщо предмет фінансового права охоплює від­носини, пов'язані з рухом публічних коштів, то податкове право виді­ляє тільки відносини з односпрямованого руху грошових коштів знизу нагору — від платників до бюджетів у формі податків і зборів. Специфічним є і метод правового регулювання, він має яскраво ви­ражений імперативний характер

Податкова система

Об'єкти і суб'єкти податкових правовідносин Об'єкти податкового права можна об'єднати в одне поняття — матеріальні блага… 1. Прийняття Державного бюджету України або місцевих бюджетів на відповідний бюджетний період з дефіцитом…

1.

2. 6.1. Податком є обов'язковий, безумовний платіж до
відповідного бюджету, що справляється з платників податку
відповідно до цього Кодексу

Під податком, слід розуміти обов'язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, здійснюваний платниками в порядку й на умовах, визначуваних законами України про оподаткування. Податки сплачуються в певному розмірі та в чітко визначені строки.
Державні цільові фонди - це фонди, що створені відповідно до законів України і формуються за рахунок визначених законами України податків. Всі державні цільові фонди, крім Пенсійного фонду України, включаються до Державного бюджету України.
До основних ознак податку належать:
примусовість та обов'язковість, відсутність у платника вибору (платити чи не платити) і встановлення відповідальності за ухилення від сплати податку;
безоплатність, тобто спрямованість коштів від платника до держави, відсутність зустрічних зобов'язань з боку держави;
безумовність, сплата податку без виконання будь-яких дій із боку держави;
нецільовий характер, відсутність чітких указівок щодо напрямків використання надходжень від певного податку;
розподіл коштів від конкретних податків між бюджетами різних рівнів і державними цільовими фондами;
безповоротність, яка означає, що кошти, сплачені у вигляді податків, не повертаються до платників.
Податки виконують такі функції:
фіскальну, тобто наповнення бюджетів усіх рівнів;
контрольну, тобто перевірки ефективності функціонування податкової системи;
розподільчу, тобто розподілу частини національного доходу по різних сферах задоволення суспільних потреб;
регулювальну, тобто забезпечення стимулювання одних галузей суспільного виробництва і стримування інших.
Законодавство України про оподаткування не визначає різниці між податком, збором (обов'язковим платежем) і митом. Воно засноване на єдності їхніх основних ознак (обов'язковість сплати, примусовий характер, здійснення контролю за їх надходженням з боку єдиного органу - державної податкової адміністрації).
Одначе, поряд із спільними ознаками, між ними існують і певні відмінності. Податки на відміну від зборів та інших обов'язкових платежів мають головне значення для формування бюджету, оскільки вони забезпечують 80% надходжень до його доходної частини. Мета податків - задоволення потреб держави, тоді як збори та мито спрямовані на задоволення потреб або видатків окремих установ. Податки являють собою безумовні платежі, тоді як збори або мито сплачуються у зв'язку з наданням платникові послуги з боку державної установи, що виконує свої владні повноваження. Збори й мито здебільшого мають разовий характер, тоді як податки сплачуються з певною періодичністю.
Різниця між збором і митом полягає в тому, що збір є платежем за наявність певного права, а мито - за здійснення на користь платника дій, які мають юридичне значення.

3.

Основні галузі і види державного страхування

Організація страхової діяльності, управління державним страхуванням передбачають класифікацію видів страхування, залежно від яких і формується правовий режим, що відображає конкретний вид страхової діяльності.

Класифікація страхування здійснюється:

1. По об'єктом страхування:

- особисте- страхування особистих благ громадян, пов'язаних з їхнім життям, здоров'ям, працездатністю. Особисте страхування виступає у вигляді страхування життя, страхування від нещасних випадків і хвороби, медичного страхування;

- майнове- страхування майнових інтересів, пов'язаних з володінням, користуванням та розпорядженням майном. Може застосовуватися у вигляді страхування наземного транспорту, засобів повітряного і водного транспорту, страхування вантажів та фінансових ризиків, страхування інших видів майна;

- страхування відповідальності і підприємницького ризикуприпускає страхування інтересів осіб, що здійснюють підприємницьку діяльність або зазнали збитків унаслідок наставання страхового випадку. Передбачає страхування власників автотранспортних засобів, інших видів відповідальності;

- перестраховуванняє діяльністю страхових організацій із залучення додаткових грошових коштів від страхувальників, збалансуванні страхового ринку, забезпеченні стабільності страхових операцій шляхом розміщення та передачі частини відповідальності по взятим на себе ризикам іншим страховиком.

2. За методом страхування:

- добровільне- здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком, загальні умови й порядок якого регулюються цивільним законодавством. Застосовується у вигляді страхування життя, майна, транспортних засобів, що належать громадянам, дітей до повноліття та ін.;

- обов'язкове- здійснюється через закон і передбачає дві форми. Перша здійснюється за рахунок коштів самих страхувальників (страхування споруд, сільськогосподарських тварин, особисте страхування пасажирів та ін.). Друга форма обов'язкового страхування передбачає страхування за рахунок бюджетних коштів і виступає як особисте (співробітників державних органів: міліції, податкових, митних, прокуратури та ін.) і майнове (на випадок заподіяння збитків знищенням або пошкодженням майна у зв'язку із здійсненням службової діяльності).

Законодавство, встановлюючи основні напрями державного регулювання у сфері обов'язкового страхування, виходить із єдності основних критеріїв, порядку та умов здійснення обов'язкового страхування. Обов'язкове страхування є однією з форм страхування, що виникає через закон. Встановлюючи цю форму, держава виділяє найбільш значущі і важливі для суспільства цілі та завдання, реалізація яких пов'язана не лише з інтересами окремих страхувальників, але і всієї держави. Обов'язкове державне страхування виступає у формі соціального страхування, що регулюється спеціальним законодавством України.

Обов'язкове державне соціальне страхування регулюється основами законодавства України про обов'язкове державне страхування (далі - Основи) та іншими законодавчими актами, які деталізують і роз'яснюють положення Основ.

Обов'язкове державне страхування є системою прав, обов'язків та гарантій, які передбачають надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у випадку хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття за незалежним від них умов, через старість і в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також бюджетних та інших джерел.

Загальноприйнятою є класифікація обов'язкового страхування за такими трьома ознаками:

- за правом вибору страхувальником страховика:

а) обов'язкове страхування за вибором у будь-якого страховика, страховій організації, що мають ліцензію на здійснення таких операцій;

б) обов'язкове страхування у визначеній нормативно-правовим актом страховій організації;

- за правовою формою здійснення обов'язкового страхування:

а) страхування, яке виникає автоматично в силу вимог нормативно-правового акту;

б) страхування на підставі угоди, укладення якої обов'язкове для обох сторін;

- за мірою повноти обов'язкового страхування:

а) в повній вартості об'єкта страхування;

б) в частковій вартості об'єкта страхування.

Залежно від випадку страховки Основами закріплені також види обов'язкового державного соціального страхування:

- пенсійне страхування;

- страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, пов'язаними з народженням та похованням;

- медичне страхування;

- страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, які привели до втрати працездатності;

- страхування на випадок безробіття;

- інші види страхування, передбачені законами України.

Застрахованоює фізична особа, на користь якої здійснюється обов'язкове державне соціальне страхування. Страховиками є цільові страхові фонди по пенсійному страхуванню, медичному страхуванню та ін.

Обов'язковому державному соціальному страхуванню підлягають:

1) особи, що працюють на умовах трудового договору (контракту):

а) на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від форм власності;

б) у фізичних осіб;

2) особи, які забезпечують себе роботою самостійно, громадяни - суб'єкти підприємницької діяльності.

Страхові фонди як органи, що здійснюють керівництво та управління окремими видами обов'язкового державного соціального страхування, здійснюють збір і акумуляцію страхових внесків, контроль за використанням коштів, забезпечують фінансування виплат. Управління страховими фондами здійснюється на паритетній основі державою та представниками суб'єктів соціального страхування. Державний нагляд у сфері обов'язкового державного соціального страхування здійснює спеціально уповноважений Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади.

Основними джерелами коштів обов'язкового державного соціального страхування є внески роботодавців і застрахованих осіб. Бюджетні та інші кошти на цю мету передбачаються відповідними законами за окремими видами обов'язкового державного страхування. Розмір внесків на обов'язкове державне соціальне страхування диференціюється залежно від виду страхування і складає:

1) у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, пов'язаними з народженням і похованням:

а) для роботодавців - 2,9 % суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, включаючи витрати на виплату основної та додаткової заробітної плати, інші заохочувальні і компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, які визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці" та підлягають обкладенню податком на доходи фізичних осіб;

б) для роботодавців - на підприємствах і в суспільних організаціях інвалідів, де їх кількість складає не менше 50 % загальної чисельності працюючих, за умови, що фонд оплати праці таких інвалідів становить не менше 25 % суми витрат на оплату праці, - окремо 0,7 % суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників-інвалідів та 2,9 % від суми фактичних витрат на оплату праці інших працівників, включаючи витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, які визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці" і підлягають обкладенню податком на доходи фізичних осіб;

в) для роботодавців - на підприємствах та в організаціях суспільств УТОГ і УТОС - 0,5 % суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, враховуючи витрати на виплату основної та додаткової заробітної плати, інші заохочувальні і компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, які визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці" та підлягають обкладенню податком на доходи фізичних осіб;

г) для найманих працівників (від суми оплати праці, включаючи основну і додаткову заробітну плату, а також інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі):

- 0,25 % - для найманих працівників-інвалідів, що працюють на підприємствах і в організаціях УТОГ та УТОС;

- 0,5 % - для найманих працівників, заробітна плата яких нижче за прожитковий мінімум, установлений для працездатної особи;

- 1,0 % - для найманих працівників, заробітна плата яких вище за прожитковий мінімум, установлений для працездатної особи;

2) на випадок безробіття:

а) для роботодавців - 1,3 % від суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників;

б) для найманих працівників - 0,5 % від суми оплати праці;

в) на підприємствах і в суспільних організаціях інвалідів, у яких кількість інвалідів складає не менше 50 % загальної чисельності працюючих, за умови, що фонд оплати праці таких інвалідів складає не менше 25 % суми витрат на оплату праці, роботодавці звільняються від сплати внесків у частині витрат на оплату праці найманих працівників-інвалідів;

г) роботодавці підприємств та організацій суспільств УТОГ і УТОС звільняються від сплати внесків;

3) для осіб, які беруть участь в обов'язковому державному соціальному страхуванні на добровільних основах, що забезпечують себе роботою самостійно, - 5,2 % від суми оподатковуваного податком доходу (прибутку), у тому числі:

- 3,4 % - на обов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, пов'язаними з народженням та похованням;

- 1,8 % - на обов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття.

 

Білет №13

1. Ієрархія податкового законодавства України.

Встановлення ієрархії є надзвичайно важливим елементом методології тлумачення актів податкового законодавства, оскільки вона дає можливість чітко визначити підпорядкованість джерел та встановити порядок подолання колізій, рухаючись від акта найнижчої юридичної сили до найвищої.
1. Теоретичний погляд на суть питання.

Якщо виходити з теорії права¹ то ієрархія податкового законодавства виглядає таким чином:

1.
Конституція України;

2.
Закони України і чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;

3.
Декрети Кабінету Міністрів України як акти делегованої законотворчості;

4.
Постанови Верховної Ради України;

5.
Укази Президента України та акти Кабінету Міністрів України;

6.
Акти Державної податкової адміністрації, зареєстровані в Міністерстві юстиції України.

 

2. Погляд законодавця на суть питання.

Законодавець (ст.3 ПК) бачить ієрархію податкового законодавства трошки по іншому:

1.
Конституція України;

2.
Податковий кодекс;

3.
Митний кодекс та інші закони з питань митної справи у частині регулювання правовідносин що виникають у зв’язку з оподаткуванням ввізним або вивізним митом операцій з переміщення товарів через митний кордон України.

4.
Міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України і якими регулюються питання оподаткування;

5.
Рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з питань місцевих податків та зборів, рішень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з питань місцевих податків та зборів, прийнятих за правилами, встановленими цим Кодексом.

 

Інтерпретаційні акти в сфері оподаткування (роз'яснення контролюючих органів, судова практика).

В діючому податковому законодавстві під роз’ясненням слід розуміти як податкову консультацію.

Згідно ст. 14.1.172. ПК податкова допомога контролюючого органу конкретному платнику-консультація податків стосовно практичного використання конкретної норми закону або нормативно-правового акта з питань адміністрування податків чи зборів, контроль за справлянням яких покладено на такий контролюючий орган.

Глава 3 розділу 2 Податкового кодексу регулює податкові консультації.

В ст. 52 ПК України визначається надання податкової консультації.

За зверненням платників податків контролюючі органи безоплатно надають консультації з питань практичного застосування окремих норм податкового законодавства. Податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію. За вибором платника податків консультація надається в усній або письмовій формі.

Консультації надаються органом державної податкової служби або митним органом, в якому платник податків перебуває на обліку, або вищим органом державної податкової служби або вищим митним органом, якому такий орган адміністративно підпорядкований, а також центральним органом державної податкової служби або спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі митної справи. Контролюючі органи мають право надавати консультації виключно з тих питань, що належать до їх повноважень.

На мій погляд слід звернути увагу на ст. 53 ПК яка визначає наслідки застосування податкових консультації. Не може бути притягнуто до відповідальності платника податків, який діяв відповідно до податкової консультації, наданої у письмовій формі, зокрема на підставі того, що у майбутньому така податкова консультація була змінена або скасована. Платник податків може оскаржити до суду як правовий акт індивідуальної дії податкову консультацію контролюючого органу, викладену в письмовій формі, яка, на думку такого платника податків, суперечить нормам або змісту відповідного податку чи збору. Визнання судом такої податкової консультації недійсною є підставою для надання нової податкової консультації з урахуванням висновків суду.

Що стосується судової практики заслуговує на увагу позиція визнання узагальнюючої судової практики самостійним джерелом права. В зв’язку з цим пропонується розділяти власне судовий прецедент та прецедент тлумачення.
Так, на думку Лазарєва В. В., судова практика в дійсності виступає в якості джерела права, оскільки в кінцевому рахунку суди орієнтується на результат вирішення конкретних справ вищою судовою інстанцією. В сучасних умовах недосконалості правотворчої діяльності, значного підчас відставання від стрімкого розвитку суспільних відносин при формуванні незалежної та самостійної судової влади, прецеденти судового тлумачення повинні зайняти належне їм місце.
Одні автори схилялись до заперечення нормативного характеру цих документів, оскільки там відсутня норма права, називаючи їх, як зазначалось, актами тлумачення. Інші навпаки визнавали нормативну природу даного виду джерел та пропонували рахувати судові прецеденти відомчими нормативними актами.
На думку В. О. Котюка в окремих Постановах Пленуму Верховного Суду України по конкретних справах, які є загальнообов’язковими для всіх судів, можна знайти не тільки роз’яснення діючого законодавства, але і нові норми або частину норми права.
Скакун О. Ф., паралельно з твердженням про те, що діяльність Верховного Суду представляє собою керівні роз’яснення відносно правильного застосування вже діючих правових норм та не містять нових норм, допускає, що деталізація правових норм, яка має місце в керівних роз’ясненнях Пленуму Верховного Суду України сприяє створенню нових правовідносин не тільки правозастосовчого, а й нормативного характеру. Крім того, на його думку, любі судові рішення, які ґрунтуються на аналогії закону чи на загальних принципах права, може сприйматися судами після проходження рішення через касаційну інстанцію як фактичний прецедент.
Комаров С. А. вважає, що рішення Конституційного Суду мають значення не тільки для судової, а й для законодавчої та виконавчої гілок влади.
Ряд авторів допускають можливість прирівняти судову доктрину до джерела права, за умови існування незалежного суду та відповідної правової підготовки суддів, а також формування їх правосвідомості в тому напрямку, при якому стане можливим їх правотворчість.
В теорії права висувається і така концепція: якщо вищий орган судової системи розкриває в конкретних рішеннях оціночні поняття, конкретизує та деталізує таким чином закон, та ці рішення сприймаються судовою системою, то вони – ці рішення – можуть і не мати характеру досконалої правової норми. Але вони стають правоположеннями, які також здобувають обов’язковий характер, забезпечуються авторитетом вищого судового органу, його здатністю відміняти всі ті рішення, котрі суперечать цим правоположенням.
Таким чином, судовий прецедент –це рішення, постанова суду по визначеній справі, яке має обов’язковий характер для судів однієї підвідомчості, тієї ж чи нижчої юрисдикції при вирішенні аналогічних справ, або служить примірним зразком тлумачення закону.
Але слід сказати, що судова практика відрізняється великою нестійкістю і суперечливістю. Різні суди найчастіше займають діаметрально протилежні позиції по тому самому питанню. Нерідкі випадки, коли той самий суд неоднаково вирішує аналогічні суперечки. Пропозиція про те, що у якості регулюючої і стабілізуючої ланки в судовій системі має виступати Верховний Суд, що поряд з іншими функціями виконував би задачу забезпечення однакового застосування і тлумачення закону, виправдана. Однак стабілізуюча дія Верховного Суду носить досить відносний характер, тому що більшість спорів вирішується в нижчих інстанціях, а Верховний суд приймає до розгляду лише незначну кількість справ, в основному пов'язаних з рішенням найбільш складних або спірних випадків судової практики.
Крім того, не безпідставно відносять до недоліків характерних прецедентній системі права такі її риси, як множинність та гнучкість чи жорсткість. Тобто, за безліч схожих рішень суд в змозі варіювати ними чи навпаки буде чітко обмежений одним прецедентом, хоча і не зовсім ідеальним.
Однак враховуючи всі вади, судовий прецедент, як джерело права, складуючись на основі рішення конкретних, одиничних випадків – казусів, завжди буде максимально конкретним, максимально наближеним до фактичної ситуації, оскільки він заснований на повному, всесторонньому та об’єктивному дослідженні всіх обставин певної справи, тобто на одному з вагомих принципів судочинства.
Суди більш швидко, ніж закон, реагують на правовідносини в суспільстві, що постійно змінюються, оскільки суди є тією інстанцією, що вперше зіштовхуються з життєвою ситуацією яка виникла. Вони не можуть відмовити у вирішенні справи через неясність або неповноту закону і вирішують спір по власному переконанню на підставі загальних принципів даної правової системи.¹

2. Стаття 45. Особливості розгляду проекту закону про
Державний бюджет України

1. Терміном перебування проекту закону про Державний бюджет
України на розгляді у Верховній Раді України є час з моменту його
офіційного подання Кабінетом Міністрів України Верховній Раді
України до його прийняття Верховною Радою України за вирахуванням
часу, коли цей проект знаходився в Кабінеті Міністрів України
згідно з процедурою, визначеною цим Кодексом.

2. У разі відхилення Верховною Радою України проекту закону
про Державний бюджет України відлік терміну перебування проекту на
розгляді у Верховній Раді України поновлюється з моменту
повторного його подання Кабінетом Міністрів України.

3. Термін перебування прийнятого Верховною Радою України
закону про Державний бюджет України на розгляді у Президента
України, а також термін повторного розгляду Верховною Радою
України, у разі повернення його Президентом України із
вмотивованими і сформульованими пропозиціями до цього закону з
наступним його поверненням до Верховної Ради України на повторний
розгляд, не включаються до загального терміну перебування проекту
закону про Державний бюджет України у Верховній Раді України.

Стаття 46. Бюджетні призначення в разі несвоєчасного
прийняття закону про Державний бюджет України

1. Якщо до початку нового бюджетного періоду не набрав
чинності закон про Державний бюджет України, Кабінет Міністрів
України має право здійснювати витрати Державного бюджету України
відповідно до цієї статті Кодексу з наступними обмеженнями:

1) витрати Державного бюджету України можуть здійснюватися
лише на цілі, які визначені у законі про Державний бюджет України
на попередній бюджетний період і одночасно передбачені у проекті
закону про Державний бюджет України на наступний бюджетний період,
поданому Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради України;

2) щомісячні видатки Державного бюджету України не можуть
перевищувати 1/12 обсягу видатків, визначених законом про
Державний бюджет України на попередній бюджетний період, крім
випадків, передбачених частиною четвертою статті 15 та частиною
четвертою статті 23 цього Кодексу;

3) до прийняття закону про Державний бюджет України на
поточний бюджетний період провадити капітальні видатки
забороняється, крім випадків, пов'язаних з введенням воєнного чи
надзвичайного стану, оголошенням окремих місцевостей зонами
надзвичайної екологічної ситуації, видатків, пов'язаних з
капіталізацією банків, та видатків, що здійснюються із
Стабілізаційного фонду. { Пункт 3 частини першої статті 46 із
змінами, внесеними згідно із Законом N 639-VI ( 639-17 ) від
31.10.2008 - зміни діють не пізніше ніж до 1 січня 2011 року }

2. Не пізніше двох місяців з дня набрання чинності законом
про Державний бюджет України Міністр фінансів України інформує
Верховну Раду України про взяті бюджетні зобов'язання та здійснені
платежі згідно з частиною першою цієї статті, по яких бюджетні
призначення у затвердженому Державному бюджеті України не
передбачені.

3. До прийняття закону про Державний бюджет України на
поточний бюджетний період запозичення можуть здійснюватися лише з
метою погашення основної суми державного боргу, крім видатків,
пов'язаних з капіталізацією банків, та видатків, що здійснюються
із Стабілізаційного фонду".{ Частина третя статті 46 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 639-VI ( 639-17 ) від 31.10.2008 - зміни діють не пізніше ніж до
1 січня 2011 року }

4. До прийняття закону про Державний бюджет України на
поточний бюджетний період податки, збори (обов'язкові платежі) та
інші надходження справляються відповідно до закону про Державний
бюджет України на попередній бюджетний період та інших
нормативно-правових актів.

3. Форми регулювання банківської діяльності

На забезпечення стабільності банківської системи спрямоване держа-вне регулювання банківської діяльності, яке здійснюється Національним банком України у таких формах:

1. Адміністративне регулювання

1) реєстрація банків і ліцензування їх діяльності;

2) встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків;

3) застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру;

4) нагляд за діяльністю банків;

5) надання рекомендацій щодо діяльності банків.

2. Індикативне регулювання

1) встановлення обов’язкових економічних нормативів;

2) визначення норм обов’язкових резервів для банків;

3) встановлення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від акти-вних банківських операцій;

4) визначення процентної політики;

5) рефінансування банків;

6) кореспондентські відносини;

7) управління золотовалютними резервами, у т.ч. валютні інтервенції;

8) операції з цінними паперами на відкритому ринку;

9) імпорт та експорт капіталу1.

Відповідно до статей 17-22 Закону України «Про банки і банківську діяльність», одним із діючих інструментів управління та контролю Націо-нальним банком за всіма ланками банківської системи є інститут державної реєстрації та ліцензування банків. Порядок створення та державної реєстра-ції банків закріплений Законами України «Про банки і банківську діяль-ність», «Про Національний банк України», а також Постановою Правління НБУ від 31 серпня 2001 року, № 3752.

Процес реєстрації банку умовно можна поділити на декілька етапів.

Перший етап — підготовчий. Засновники банку мають досягти попе-редньої згоди щодо створення банку та сформувати ініціативну групу. Уча-сниками банку можуть бути юридичні і фізичні особи, резиденти та нерези-денти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів. Власники більшої частки у банку повинні мати бездоганну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан. Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь, об’єднання громадян, релігійні та благодійні організації.

Білет №14

1. Органи, що здійснюють фінансову діяльність

Держава керує фінансовою діяльністю через державні органи, наділені для цього спеціальною компетенцією. За характером діяльності, повноваженнями в галузі фінансової діяльності всі органи, що беруть участь у ній, поділяють на дві групи:

1) органи загальної компетенції, які, здійснюючи свою діяльність у багатьох напрямах, водночас реалізують і фінансову (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів і та ін.), що не є для них основною чи єдиною;

2) органи спеціальної компетенції, створені державою і наділені повноваженнями винятково для здійснення фінансової діяльності (органи Державного казначейства, контрольно-ревізійні органи тощо). У фінансовій діяльності беруть участь практично всі державні органи залежно від їх компетенції, встановленої Конституцією України та іншими законами України, нормативними актами, що визначають їх правовий статус та ін.

Державну політику у фінансовій сфері здійснює Верховна Рада України, що затверджує загальнодержавні програми, Державний бюджет і вносить зміни до нього, здійснює контроль за використанням Державного бюджету України, приймає рішення щодо звіту про його виконання. Найважливіші питання у фінансовій сфері регулюються винятково законами України.

Органи виконавчої влади, що здійснюють управління фінансами, поділяють на:

1) органи управління загальної компетенції (Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування);

2) органи управління спеціальної (галузевої, міжгалузевої) компетенції:

а) що здійснюють фінансову діяльність поряд зі своїми основними функціями (міністерства, відомства, за винятком Міністерства фінансів України);

б) для яких фінансова діяльність є основною і які створені спеціально для здійснення фінансової діяльності (Міністерство фінансів, Державна податкова адміністрація України та ін.).

Певні повноваження у фінансовій сфері має Президент України: призначає міністра фінансів; представляє на затвердження Верховній Раді кандидатури Голови Національного банку України (далі - Нацбанку України).

Значними повноваженнями в галузі управління фінансами наділений Кабінет Міністрів України. Він забезпечує: проведення фінансової, цінової, інвестиційної і податкової політики; розроблення проекту Закону про Державний бюджет України; виконання затвердженого Державного бюджету України; надання звіту про виконання Державного бюджету України.

Спеціальні державні органи виконавчої влади, що здійснюють оперативне управління фінансами:

Систему фінансових органів України очолює Міністерство фінансів (далі - Мінфін України) - центральний орган виконавчої влади з управління фінансами: прогнозує розвиток економіки, розробляє проект Державної програми економічного і соціального розвитку, проект Державного бюджету України. Для управління фінансами Мінфін України наділений такими повноваженнями:

1) що випливають із функцій щодо складання і виконання Державного бюджету України, контролю за його виконанням;

2) щодо вжиття заходів у разі порушень установленого порядку виконання Державного бюджету України, призупинення фінансування;

3) регулювання співвідношення коштів Державного бюджету України і місцевих бюджетів у процесі їх формування.

Органами Мінфіну України на місцях є фінансові органи місцевих державних адміністрацій, що розробляють проекти відповідних бюджетів, організують виконання бюджетів, забезпечують надходження коштів, встановлюють на основі рішення ради розмір місцевих зборів і організовують місцеві добровільні позики.

Особливим центральним органом виконавчої влади, статус якого прирівняний до державного комітету України, є Державне казначейство України. Основні його завдання такі: організація виконання Державного бюджету України; контроль за його виконанням і регулюванням відносин між Державним бюджетом України і позабюджетними фондами; короткострокові прогнози обсягів державних фінансових ресурсів і надання інформації Верховній Раді та Президенту України.

Державна податкова адміністрація України є центральним органом виконавчої влади. Голів державних податкових адміністрацій в АР Крим, областях, містах Києві і Севастополі призначає на посаду і звільняє з посади Президент України. Головними завданнями Державної податкової адміністрації України є такі: здійснення контролю за дотриманням податкового законодавства, правильністю нарахування і сплати податків; прийняття рішень щодо фінансових санкцій та адміністративних штрафів, прийняття нормативних і методичних документів з питань оподаткування.

Податкова міліція є специфічним правоохоронним органом, що забезпечує економічну безпеку держави при надходженні податкових платежів у бюджет. Якщо діяльність податкових інспекцій пов’язана зі справлянням податків, то податкова міліція безпосередньо займається стягненням податкових платежів.

Органом державного фінансово-економічного контролю є Рахункова палата, що здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких державних органів. Вона забезпечує єдину систему контролю за виконанням Державного бюджету України і використанням позабюджетних фондів.

Функціонування грошового ринку, статус національної валюти, іноземних валют на території України установлюються виключно законами. Контроль за проведенням грошово-кредитної політики покладено на Національний банк України. Функції Нацбанку у сфері грошового обігу закріплені Законом України "Про Національний банк України" від 20 травня 1999 р. Нацбанк України здійснює регулювання грошового обігу як установленням визначених нормативів щодо готівки, так і проведенням політики щодо ставок, операцій з цінними паперами та ін. Він визначає офіційний валютний курс гривні, виходячи з валютного (обмінного) курсу. Курс гривні щодо іноземних валют Нацбанк України забезпечує через використання золотовалютного резерву, купівлю і продаж цінних паперів, установлення і зміну плати за кредити й інші інструменти регулювання грошової маси в обігу.

Для здійснення уповноваженими банками й іншими кредитно-фінансовими установами валютних операцій Нацбанк України видає генеральні й індивідуальні ліцензії. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим кредитно-фінансовим установам України для здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам для здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. В основі розмежування на резидентів і нерезидентів лежить відмежування зовнішньоекономічних відносин від операцій, що стосуються внутрішньоекономічних процесів.

2. 7) бюджетне асигнування - повноваження, надане розпоряднику
бюджетних коштів відповідно до бюджетного призначення на взяття
бюджетного зобов'язання та здійснення платежів з конкретною метою
в процесі виконання бюджету;

8) бюджетне зобов'язання - будь-яке здійснене відповідно до
бюджетного асигнування розміщення замовлення, укладення договору,
придбання товару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій
протягом бюджетного періоду, згідно з якими необхідно здійснити
платежі протягом цього ж періоду або у майбутньому;

9) бюджетне призначення - повноваження, надане головному
розпоряднику бюджетних коштів цим Кодексом, законом про Державний
бюджет України або рішенням про місцевий бюджет, що має кількісні
та часові обмеження та дозволяє надавати бюджетні асигнування;

10) бюджетний запит - документ, підготовлений розпорядником
бюджетних коштів, що містить пропозиції з відповідними
обгрунтуваннями щодо обсягу бюджетних коштів, необхідних для його
діяльності на наступний бюджетний період; 3. Стаття 41. Контролюючі органи та органи стягнення

41.1. Контролюючими органами є:

41.1.1. органи державної податкової служби - щодо податків,
які справляються до бюджетів та державних цільових фондів, крім
зазначених у підпункті 41.1.2 цього пункту, а також стосовно
законодавства, контроль за дотриманням якого покладається на
органи державної податкової служби;

41.1.2. митні органи - щодо мита, акцизного податку, податку
на додану вартість, інших податків, які відповідно до податкового
законодавства справляються у разі ввезення (пересилання) товарів і
предметів на митну територію України або територію спеціальної
митної зони або вивезення (пересилання) товарів і предметів з
митної території України або території спеціальної митної зони.

41.2. Розмежування повноважень і функціональних обов'язків
між контролюючими органами визначається цим Кодексом та іншими
нормативно-правовими актами.

41.3. Порядок контролю митними органами за сплатою платниками
податків податку на додану вартість, акцизного податку та
екологічного податку встановлюється спільним рішенням центрального
органу державної податкової служби та спеціально уповноваженого
центрального органу виконавчої влади в галузі митної справи.{ Пункт 41.3 статті 41 в редакції Закону N 3609-VI ( 3609-17 ) від
07.07.2011 }

41.4. Інші державні органи не мають права проводити перевірки
своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати
податків, у тому числі на запит правоохоронних органів.

41.5. Органами стягнення є виключно органи державної
податкової служби, які уповноважені здійснювати заходи щодо
забезпечення погашення податкового боргу в межах їх повноважень, а
також державні виконавці в межах своїх повноважень. Стягнення
податкового боргу за виконавчими написами нотаріусів не
дозволяється.

Білет №15

1. ПОЛОЖЕННЯ
про Державну казначейську службу України

1. Державна казначейська служба України (Казначейство
України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого
спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через
Міністра фінансів України (далі - Міністр).

Казначейство України входить до системи органів виконавчої
влади та утворюється для реалізації державної політики у сфері
казначейського обслуговування бюджетних коштів.

Казначейство України є учасником системи електронних платежів
Національного банку України.

2. Казначейство України у своїй діяльності керується
Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України, актами Президента
України та Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства
фінансів України (далі - Мінфін України), іншими актами
законодавства України, а також дорученнями Президента України і
Міністра.

3. Основними завданнями Казначейства України є:

1) внесення пропозицій щодо формування державної політики у
сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів;

2) реалізація державної політики у сфері казначейського
обслуговування бюджетних коштів.

4. Казначейство України відповідно до покладених завдань:

1) здійснює через систему електронних платежів Національного
банку України розрахунково-касове обслуговування розпорядників,
одержувачів бюджетних коштів та інших клієнтів, операцій з коштами
бюджетів, спільних із міжнародними фінансовими організаціями
проектів;

2) управляє ліквідністю субрахунків єдиного казначейського
рахунка;

3) за погодженням із Мінфіном України залучає на поворотній
основі кошти єдиного казначейського рахунка для покриття
тимчасових касових розривів місцевих бюджетів, Пенсійного фонду
України та для надання середньострокових позик місцевим бюджетам;

4) здійснює відкриття та закриття рахунків поточного
бюджетного періоду, а також відкриття рахунків наступного
бюджетного періоду;

5) здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та
місцевих бюджетів на підставі рішення суду;

6) здійснює безспірне вилучення коштів із місцевих бюджетів
відповідно до Бюджетного кодексу України ( 2456-17 );

7) здійснює повернення коштів, помилково або надміру
зарахованих до бюджету, за поданням органів, що контролюють
справляння надходжень бюджету;

8) нараховує штрафи за неповне або несвоєчасне повернення
коштів надміру сплачених податків відповідно до законодавства;

9) здійснює розподіл коштів між державним бюджетом, бюджетами
Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а
також між місцевими бюджетами відповідно до нормативів
відрахувань, визначених бюджетним законодавством, і перерахування
розподілених коштів за належністю;

10) проводить взаємні розрахунки між державним бюджетом та
бюджетами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та
Севастополя, а також між місцевими бюджетами у порядку,
встановленому законодавством;

11) веде базу даних про мережу розпорядників і одержувачів
бюджетних коштів, складає та веде єдиний реєстр розпорядників та
одержувачів бюджетних коштів;

12) веде облік бюджетних асигнувань, доводить до
розпорядників та одержувачів бюджетних коштів витяг із розпису
державного бюджету та зміни до нього;

13) здійснює реєстрацію та облік бюджетних зобов'язань
розпорядників та одержувачів бюджетних коштів і відображає їх у
звітності про виконання бюджету;

14) забезпечує організацію та координацію діяльності головних
бухгалтерів бюджетних установ та контроль за виконанням ними своїх
повноважень шляхом оцінки їх діяльності;

15) погоджує призначення на посади та звільнення з посад
головних бухгалтерів бюджетних установ;

16) веде бухгалтерський облік усіх операцій з виконання
державного та місцевих бюджетів;

17) зводить та складає звітність про виконання державного,
місцевих і зведеного бюджетів та подає звітність органам
законодавчої і виконавчої влади в обсязі та строки, визначені
бюджетним законодавством. Складає та подає відповідним місцевим
фінансовим органам звітність про виконання місцевих бюджетів;

18) здійснює за дорученням Мінфіну України погашення та
обслуговування державного боргу в національній та іноземній
валютах;

19) розміщує на офіційному сайті Казначейства України
квартальну та річну звітність про виконання Державного бюджету
України;

20) здійснює у межах повноважень контроль за:

веденням бухгалтерського обліку всіх надходжень і витрат
державного бюджету та місцевих бюджетів, складанням та поданням
фінансової і бюджетної звітності;

бюджетними повноваженнями при зарахуванні надходжень бюджету;

відповідністю кошторисів розпорядників бюджетних коштів
показникам розпису бюджету;

відповідністю взятих розпорядниками бюджетних коштів
бюджетних зобов'язань відповідним бюджетним асигнуванням, паспорту
бюджетної програми (у разі застосування програмно-цільового методу
у бюджетному процесі);

відповідністю платежів узятим бюджетним зобов'язанням та
відповідним бюджетним асигнуванням;

дотриманням правил валютного контролю за операціями з
бюджетними коштами в іноземній валюті;

дотриманням порядку проведення лотерей з використанням
електронних систем прийняття сплати за участь у лотереї в режимі
реального часу;

закупівлею товарів, робіт і послуг за державні кошти при
здійсненні розрахунково-касового обслуговування розпорядників і
одержувачів бюджетних коштів, а також інших клієнтів відповідно до
законодавства;

21) здійснює попередження учасників бюджетного процесу про
неналежне виконання бюджетного законодавства;

22) зупиняє операції з бюджетними коштами та ініціює
зупинення бюджетних асигнувань у разі вчинення учасником
бюджетного процесу порушення бюджетного законодавства;

23) узагальнює практику застосування законодавства з питань,
що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо
вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України,
Кабінету Міністрів України, нормативно-правових актів міністерств
та в установленому порядку подає їх Міністру;

24) надає консультаційну допомогу учасникам бюджетного
процесу з питань, що належать до компетенції Казначейства України;

25) забезпечує функціонування багаторівневої
інформаційно-обчислювальної системи, внутрішньої платіжної
системи, вживає заходів до захисту інформації, яка обробляється
органами Казначейства України;

26) здійснює відповідно до законодавства України управління
об'єктами державної власності, що належать до сфери його
управління;

27) здійснює інші повноваження, визначені законами України та
покладені на Казначейство України Президентом України 2. Стаття 10. Місцеві податки та збори

10.1. До місцевих податків належать:

10.1.1. податок на нерухоме майно, відмінне від земельної
ділянки;

10.1.2. єдиний податок.

10.2. До місцевих зборів належать:

10.2.1. збір за провадження деяких видів підприємницької
діяльності;

10.2.2. збір за місця для паркування транспортних засобів;

10.2.3. туристичний збір.

10.3. Місцеві ради обов'язково установлюють податок на
нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, єдиний податок та
збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності.

10.4. Місцеві ради в межах повноважень, визначених цим
Кодексом, вирішують питання відповідно до вимог цього Кодексу щодо
встановлення збору за місця для паркування транспортних засобів,
туристичного збору.

10.5. Установлення місцевих податків та зборів, не
передбачених цим Кодексом, забороняється.

10.6. Зарахування місцевих податків та зборів до відповідних
місцевих бюджетів здійснюється відповідно до Бюджетного кодексу
України ( 2456-17 ).
Правове регулювання місцевих податків і зборів має певну специфіку, оскільки здійснюється на двох рівнях: на загаль­нодержавному і місцевому. По-перше, держава визначає вичер­пний перелік таких обов'язкових платежів, коло платників, об'єкти оподаткування, граничні розміри ставок, тобто вста­новлює основи їх справляння, надаючи повноваження органам місцевого самоврядування на введення таких податків і зборів на відповідній території. По-друге, місцеві органи влади, peaлізуючи надані державою повноваження, встановлюють і де­тально регламентують механізми справляння окремо кожного з податків і зборів, а також уводять їх у дію. Таке положення забезпечує захист місцевих бюджетів від необґрунтованого і безмежного тиску згори (держави). Таким чином, місцеві по­датки і збори — це обов'язкові платежі, що установлюються державою, регламентуються і справляються органами місце­вого самоврядування і надходять до місцевих бюджетів.

3. Валютний контроль є специфічним видом фінансового контролю. Його слід розглядати як комплекс заходів, які здійснюють спеціально уповноважені державні органи та інші суб’єкти. Ці заходи спрямовані на забезпечення додержання учасниками валютних правовідносин валютного законодавства України при проведенні валютних операцій.

Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (п. 1 ст. 12) визначено, що валютні операції за участю резидентів і нерезидентів підлягають валютному контролю. Валютному контролю підлягають також зобов’язання щодо декларування валютних цінностей та іншого майна резидентів, яке перебуває за межами України.

Валютний контроль поширюється на всі валютні операції, які виступають його об’єктом. Серед основних напрямів валютного контролю слід виділити такі:

- перевірка наявності ліцензій на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю";

- перевірка додержання порядку реєстрації Національним банком України договорів, які передбачають виконання резидентами боргових зобов’язань перед нерезидентами за кредитами та позиками в іноземній валюті;

- перевірка правомірності відкриття та використання банківських рахунків резидентами за межами України;

- виконання резидентами вимог щодо порядку і термінів декларування валютних цінностей та іншого майна, що перебуває за межами України;

- виконання зобов’язань щодо обов’язкового продажу надходжень в іноземній валюті на користь резидентів-юридичних осіб;

- перевірка додержання валютного законодавства при переміщенні валютних цінностей через митний кордон України;

- своєчасність і повнота подання встановленої Національним банком України звітності про валютні операції.

Валютний контроль виконує такі функції:

- забезпечує режим законності при проведенні валютних операцій;

- запобігає правопорушенням у валютній сфері;

- виявляє факти порушення валютного законодавства та вживає заходів щодо юридичної відповідальності.

Суб’єкти, що здійснюють валютний контроль, поділяються на дві групи. До першої групи належать органи валютного контролю. Відповідно до п. 1 ст. 12 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", головним органом валютного контролю є Національний банк України, який:

- здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених до компетенції інших державних органів;

- забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю згідно з валютним законодавством України.

Органом валютного контролю є також Державна податкова адміністрація України. Відповідно до п. 1 ст. 8 Закону "Про державну податкову службу в Україні" функцією Державної податкової адміністрації України є виконання безпосередньо, а також організація роботи державних податкових адміністрацій та державних податкових інспекцій, пов’язаної зі здійсненням контролю за додержанням законодавства про валютні операції.

Державна митна служба України як орган валютного контролю здійснює контроль за додержанням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.

Другу групу суб’єктів, що здійснюють контроль за порядком проведення валютних операцій, становлять агенти валютного контролю. На відміну від органів валютного контролю агенти не мають права видавати нормативно-правові акти, що регулюють порядок здійснення валютного контролю. Компетенція агентів валютного контролю обмежується реалізацією контрольних повноважень за додержанням валютного законодавства резидентами та нерезидентами

Валютный контроль

Законопроектом уточняется состав органов и агентов валютного контроля, регламентируются их права и обязанности. Основные направления валютного контроля сводятся к: — осуществлению контроля за полнотой и своевременностью валютных поступлений в Украину и исполнению резидентами и…

1.

2. акцизний податок – це непрямий податок на споживання окремих видів товарів, що включається в їх ціну.

Підакцизні товари

Перелік підакцизних товарів чітко визначений Податковим кодексом України. Зокрема до них відносяться:

• спирт етиловий та інші спиртові дистиляти, алкогольні напої, пиво;
• тютюнові вироби, тютюн і промислові замінники тютюну;
• нафтопродукти, скраплений газ;
• автомобілі легкові, кузови до них, причепи та напівпричепи, мотоцикли.

Платники акцизного податку

Акцизний податок сплачують:

• виробники підакцизних товарів;
• суб’єкти господарювання, які ввозять підакцизні товари на митну територію України;
• фізичні особи – резиденти та нерезиденти, які ввозять на митну територію України підакцизні товари в обсягах, що підлягають оподаткуванню;
• особи, що реалізують конфісковані підакцизні товари, підакцизні товари, визнані безхазяйними, підакцизні товари, за якими не звернувся власник до кінця строку зберігання і підакцизні товари, які за правом успадкування чи на інших законних підставах переходять у власність держави;
• особи, що реалізують або передають у володіння, користування чи розпорядження підакцизні товари, які були ввезені на митну територію України із звільненням від оподаткування;
• особи, на яких покладається обов’язок дотримання вимог митних режимів, які передбачають звільнення від оподаткування, у разі порушення таких вимог;
• особи, на яких покладається виконання умов щодо цільового використання підакцизних товарів, на які встановлені ставки податку 0 грн. За 1 літр 100%-спирту і 0 євро за 1000 кг нафтопродуктів у разі порушення таких умов;
• особи, на яких при здійсненні операцій з підакцизними товарами, які не підлягають оподаткуванню або звільняються від податку, покладається обов’язок з виконання умов щодо їх цільового використання у разі порушення таких умов.

Види ставок

В Україні встановлені такі види ставок акцизного податку:

адвалорна – обчислюється у відсотковому відношенні від вартості товару підакцизного товару;

специфічна – встановлюється у вартісному вираженні за одиницю товару (наприклад ставка акцизного податку за 1 л пива солодового становить 0,74 грн.);

адвалорна і специфічна одночасно – в такому випадку окремо обчислюється сума податку за ставкою адвалорної, окремо за специфічною і фактично сплачується та, за якою сума податку є більшою. Так, одночасно адвалерні і специфічні ставки встановлені на тютюнові вироби.

3. Кошторис бюджетних установ- це документ, який підтверджує повноваження щодо отримання доходів та здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання своїх функцій та досягнення цілей, визначених на рік, відповідно до бюджетних повноважень.

По структурі кошторис складається з двох частин:

Доходи;

Видатки.

В свою чергу доходи і видатки плануються за рахунок:

Загального фонду бюджету;

Видатки плануються в сумі, що не перевищує запланованих доходів. При цьому розподіл видатків в кошторисі здійснюється за повною економічною… В процесі бюджетного планування крім складання кошторису доходів та видатків… Поняття кошторису доходів і видатків та його види

3.

Білет №21

1.

2.

3.

Білет №22

1. Податковий контроль - система заходів, що вживаються
контролюючими органами з метою контролю правильності нарахування,
повноти і своєчасності сплати податків і зборів, а також
дотримання законодавства з питань регулювання обігу готівки,
проведення розрахункових та касових операцій, патентування,
ліцензування та іншого законодавства, контроль за дотриманням
якого покладено на контролюючі органи.На сьогодні можна виділити дві найбільш поширені думки щодо питання формі методів податкового та фінансового контролю. Прихильники першої думкивважають, що формами податкового контролю є окремі сторони виявленнязмісту контролю залежно від часу здійснення контрольнихзаходів [18, с. 123; 17, с. 68; 14, с. 13; 23, с. 63–64; 20, с. 243].Дана позиція набула досить широкої підтримки у наукових колах, і навітьлягла в основу класифікації форм фінансового контрою у законодавствіокремих країн. Зокрема, стаття 265 Бюджетного кодексу РосійськоїФедерації закріплює такі форми державного фінансового контролю якпопередній, поточний і наступний, тобто класифікує контроль саме зачасом здійснення [20, с. 115]. Друга полягає у розумінні форм контролю як способів вираження не окремихсторін, а сутності контролю у цілому, з урахуванням його правовоїприроди. На відміну від попередньої позиції, друга група вчених критерійчасу здійснення контрольних заходів розглядає в основі класифікації неформ контролю, а одного із численних видів контролю [16, с. 89;19, с. 29; 20, с. 116].

2.

3. Функції грошей.Гроші виконують ряд функцій.1) Функція міри вартості є центральною у системі грошових відносин.Міра вартості - це грошова одиниця, що використо­вується для вимірювання та порівняння вартостей товарів та послуг.На основі міри вартості встановлюється ціна, що є грошовим виразом вартості товару. Ціни на товари змінюються прямо пропорційно до вартості товарів і обернено пропорційно до вартості грошей.Гроші реалізують свою функцію міри вартості через взаємодію з масштабом цін. Масштаб цін - рахункова функція грошей, що відображає вартість товарної маси в грошових одиницях.З масштабом цін пов'язані девальвація і ревальвація грошових одиниць.Девальвація (від лат. de – префікс, що означає рух вниз, і valeo – коштувати, мати вартість) - це офіційне зниження, а ревальвація - збільшення курсу грошової одиниці щодо валют інших країн.Між сукупною товарною масою і окремими товарами встановлюється цінове співвідношення. Саме це співвідношення і визначає рівень цін.2) Функція засобу обігуПроцес товарного обігу виражається формулою: Т – Г – Т1, тобто продаж здійснюється заради купівлі. У цьому процесі гроші відіграють роль посередника між продавцем та покупцем.Основою функціонування грошей як засобу обігу є рух товарів. Роль грошей тут тимчасова. Виконавши свою функцію гроші переходять від одного суб'єкта до іншого.Кількість грошей, що повинна бути в обігу (М), визначається сумою цін товарів та послуг, що підлягають реалізації протягом певного періоду.Цю залежність можна представити за допомогою формули:М = Рі х qі: Рі – ціна і-ого товару,:qі – кількість і-ого товару.Кількість грошей мала б дорівнювати цій величині за умови, що кожна грошова одиниця використовувалася лише один раз. Але кожна грошова одиниця використовується більше одного разу. Тому суму цін товарів необхідно поділити на середнє число оборотів кожної купюри (V).

2) Функція засобу платежу – відображає особливості кредитного господарства, тобто купівлі-продажу товарів у кредит з відстрочкою оплати. Гроші у цій функції – це засіб погашення боргу. Цю функцію можуть виконувати лише реальні гроші. Для ефективного виконання цієї функції вони повинні бути стійкими.3) Функція засобу нагромадження обслуговує нагромадження вартості, що знаходиться в розпорядженні суб'єктів економіки у процесі відтворення.Для виконання цієї функції гроші повинні бути реальними.Нагромадження грошей - необхідна умова безперервного розвитку товарного виробництва.Формування нагромаджень та збережень призводить до певних втрат для їх власників (не отримують доходів від своїх грошей). Такі втрати називають зумовленими витратами зберігання грошей.Зумовлені витрати зберігання - це сума доходу, який власник грошей не одержує тому, що зберігає їх у ліквідній формі, а не вкладає у фінансові активи.5) Світові грошіРозвиток міжнародних політичних і економічних відносин обумовлює функціонування грошей на світовому ринку.У такому разі за виразом К. Маркса "гроші скидають з себе національні мундири".В середині окремої країни можуть обертатися не тільки повноцінні гроші, а й неповноцінні. На світовому ринку знаки вартості, які є обов'язковими до прийому в даній державі, за виключенням грошових одиниць провідних держав світу, втрачають свою силу.

Білет №23

1.

2. Податковим обов'язком визнається обов'язок платника

податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та

збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом, законами з

питань митної справи. Податковий обов'язок виникає у платника за кожним

Податком та збором.

Податковий обов'язок є безумовним і першочерговим

стосовно інших неподаткових обов'язків платника податків, крім

випадків, передбачених законом.

Виконання податкового обов'язку може здійснюватися

платником податків самостійно або за допомогою свого представника

Чи податкового агента.

Відповідальність за невиконання або неналежне виконання

податкового обов'язку несе платник податків, крім випадків,

визначених цим Кодексом або законами з питань митної справи.

Підстави для виникнення, зміни і припинення податкового

обов'язку, порядок і умови його виконання встановлюються цим

Кодексом або законами з питань митної справи.

Підставами для припинення податкового обов'язку, крім

його виконання, є:

- ліквідація юридичної особи;

-смерть фізичної особи, визнання її недієздатною або

безвісно відсутньою;

- втрата особою ознак платника податку, які визначені

Цим Кодексом;

- скасування податкового обов'язку у передбачений

законодавством спосіб.

3. Виконанням податкового обов'язку визнається сплата в

повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов'язань у

Встановлений податковим законодавством строк.

Сплата податку та збору здійснюється платником податку

Безпосередньо, а у випадках, передбачених податковим

Законодавством, - податковим агентом, або представником платника

Податку.

{ Пункт 38.2 статті 38 із змінами, внесеними згідно із Законом

N 3609-VI ( 3609-17 ) від 07.07.2011 }

Спосіб, порядок та строки виконання податкового

обов'язку встановлюються цим Кодексом та законами з питань митної

Справи.

1. Державні видатки — це вид фінансових відносин, пов’язаних із безперервним цільовим використанням грошових коштів. Держава та органи місцевого… Загалом, видатки держави можна класифікувати залежно від: 1) необхідності фінансування на відповідний проміжок часу: на поточні видатки та видатки розвитку;

3.

До видатків, що здійснюються з Державного бюджету України,

належать видатки на:

1) державне управління:

А) законодавчу владу;

Б) виконавчу владу;

в) Президента України;

Судову владу;

4) фундаментальні та прикладні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу державного значення, міжнародні наукові та інформаційні зв'язки державного значення;

17.11.2005 )

б) державні програми соціальної допомоги (грошову допомогу

біженцям; компенсації на медикаменти; програма протезування;

програми і заходи із соціального захисту інвалідів, у тому числі

програми і заходи Фонду України соціального захисту інвалідів;

відшкодування збитків, заподіяних громадянам; заходи, пов'язані з

поверненням в Україну кримськотатарського народу та осіб інших

національностей, які були незаконно депортовані з України; щорічна

разова грошова допомога ветеранам Великої Вітчизняної війни;

довічна стипендія для учасників бойових дій; кошти, що передаються

до Фонду соціального страхування на випадок безробіття; часткове

покриття витрат на виплату заборгованості з регресних позовів

шахтарів);

в) державну підтримку громадських організацій інвалідів і

ветеранів, які мають статус всеукраїнських;

г) державні програми і заходи стосовно дітей, молоді, жінок,

сім'ї;

ґ) державну підтримку молодіжних громадських організацій на

виконання загальнодержавних програм і заходів стосовно дітей,

молоді, жінок, сім'ї;

д) державні програми підтримки будівництва (реконструкції)

житла для окремих категорій громадян;

10) культуру і мистецтво:

а) державні культурно-освітні програми (національні та

державні бібліотеки, музеї і виставки національного значення,

заповідники національного значення, міжнародні культурні зв'язки,

державні культурно-освітні заходи);

б) державні театрально-видовищні програми (національні

театри, національні філармонії, національні та державні музичні

колективи і ансамблі та інші заклади і заходи мистецтва згідно з

переліком ( 1557-2001-п ), затвердженим Кабінетом Міністрів

України);

в) державну підтримку громадських організацій культури і

мистецтва, що мають статус національних;

г) державні програми розвитку кінематографії;

ґ) державну архівну справу;

11) державні програми підтримки телебачення, радіомовлення,

преси, книговидання, інформаційних агентств;

12) фізичну культуру і спорт:

а) державні програми підготовки резерву та складу

національних команд та забезпечення їх участі у змаганнях

державного і міжнародного значення (утримання центральних

спортивних шкіл вищої спортивної майстерності, перелік яких

затверджується Кабінетом Міністрів України, формування

національних команд, проведення навчально-тренувальних зборів і

змагань державного значення з традиційних та нетрадиційних видів

спорту; підготовка і участь національних збірних команд в

олімпійських та паралімпійських іграх, у тому числі фінансова

підтримка баз олімпійської підготовки); ( Підпункт "а" пункту 12

статті 87 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2264-IV

( 2264-15 ) від 16.12.2004 )

б) державні програми з інвалідного спорту та реабілітації

(центр "Інваспорт", участь у міжнародних змаганнях з інвалідного

спорту, навчально-тренувальні збори до них);

в) державні програми фізкультурно-спортивної спрямованості;

13) державні програми підтримки регіонального розвитку та

пріоритетних галузей економіки;

14) програми реставрації пам'яток архітектури державного

Значення;

15) державні програми розвитку транспорту, дорожнього

господарства, зв'язку, телекомунікацій та інформатики;

16) державні інвестиційні проекти;

17) державні програми з ліквідації наслідків Чорнобильської

катастрофи, охорони навколишнього природного середовища та ядерної

безпеки, попередження та ліквідації надзвичайних ситуацій та

наслідків стихійного лиха;

18) створення та поповнення державних запасів і резервів;

Обслуговування державного боргу;

із змінами, внесеними згідно із Законами N 1349-IV ( 1349-15 ) від 27.11.2003, N 107-VI ( 107-17 ) від 28.12.2007 - зміну визнано неконституційною згідно з Рішенням Конституційного Суду

Техногенних катастроф.

У разі прийняття Державного бюджету України на інший, ніж

передбачено частиною першою цієї статті, бюджетний період місцеві

бюджети можуть бути прийняті на такий же період.

3. Під час встановлення податку обов'язково визначаються

такі елементи:

Платники податку;

7.1.2. об'єкт оподаткування;

База оподаткування;

Ставка податку;

Порядок обчислення податку;

7.1.6. податковий період;

Строк та порядок сплати податку;

7.1.8. строк та порядок подання звітності про обчислення і

Сплату податку.

Під час встановлення податку можуть передбачатися

податкові пільги та порядок їх застосування.

Будь-які питання щодо оподаткування регулюються цим

Кодексом і не можуть встановлюватися або змінюватися іншими

законами України, крім законів, що містять виключно положення щодо

внесення змін до цього Кодексу та/або положення, які встановлюють

відповідальність за порушення норм податкового законодавства.

Елементи податку, визначені в пункті 7.1 цієї статті,

підстави для надання податкових пільг та порядок їх застосування

Визначаються виключно цим Кодексом.

1. Обов’язковою умовою функціонування фінансової системи є фінансовий контроль. Будучи елементом єдиного механізму державного контролю, фінансовий… • по-перше, це контроль за фінансовою та господарською діяльністю… • по-друге, це регламентована нормами права діяльність господарюючих суб’єктів, контролюючих суб’єктів, пов’язана з…

Бюджетний процес - регламентована нормами права

бюджетів, їх виконанням і контролем за їх виконанням, розглядом звітів про виконання бюджетів, що складають бюджетну систему України;

3.

Білет №27

1. Функції, які здійснюються всіма без винятку центральними банками, поділяють на регулюючі, контрольні й обслуговуючі. До регулюючих функцій відносять:- управління сукупним грошовим обігом;- регулювання грошово-кредитної сфери;- регулювання попиту та пропозиції на кредит.Контрольні функції включають:• здійснення контролю за функціонуванням кредитно-банківської системи;• проведення валютного контролю.
Обслуговуючі функції полягають:- в організації платіжно-розрахункових відносин комерційних банків;- у кредитуванні банківських установ і уряду;- у виконанні центральним банком ролі фінансового агента уряду.Функції Національного банку закріплені у Конституції України та Законі України “Про Національний банк України”. Виходячи із норм зазначених законодавчих актів, функції Національного банку можна поділити на такі дві групи:1. Основна функція НБУ.2. Інші (допоміжні) функції НБУ.Як ми вже з’ясували, основною функцією Національного банку України є забезпечення стабільності національної грошової одиниці України — гривні. Для здійснення основної функції Національний банк здійснює, зокрема, такі функції:- відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику;- монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг;- виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування; - встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;- організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;- визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;- визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;- здійснює банківське регулювання та нагляд;- веде Державний реєстр банків, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках;- складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;- здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку України на здійснення валютних операцій;- забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів і здійснення операцій з ними та банківськими металами;- представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, деспівробітництво здійснюється на рівні центральних банків.

 

2. Податком є обов'язковий, безумовний платіж до

відповідного бюджету, що справляється з платників податку

відповідно до цього Кодексу.

3. Фінансове право — це самостійна галузь публічного права, яка складається з сукупності правових норм, що регулюють відносини в сфері фінансової діяльності.

Предметом фінансового права є суспільні відносини, що виникають у процесі фінансової діяльності — відносини з приводу формування, розподілу і використання централізованих і децентралізованих фондів коштів, необхідних для виконання функцій держави.

Джерела фінансового права - зовнішні форми вираження норм фінансового права. Для фінансового права характерна множинність джерел різної юридичної природи. Завдяки мобільності відносин, які регулює . фінансове право, в Україні відсутній єдиний кодифікований акт, який би містив всі фінансово-правові норми. Також відсутні кодифіковані акти інститутів фінансового права, хоча на сьогоднішній день іде робота над створенням Податкового кодексу України.

На сьогоднішній день джерелами фінансового права України є:

- Конституція України;

- Закони України ("Про Державний бюджет на 2007 рік", "Про державну податкову службу в Україні", "Про податок на додану вартість" тощо);

- Регламент Верховної Ради України;

- Укази та розпорядження Президента України;

- Постанови, розпорядження, декрети Кабінету Міністрів України.

- Нормативні акти міністерств, державних комітетів, органів виконавчої влади зі спеціальним статусом (Міністерства фінансів України, Державного казначейства, НБУ тощо).

 

 

Білет №28

1. Методи фінансового контролю — це способи та прийоми його проведення, здійснення контрольних заходів.

Фінансовий контроль здійснюється такими методами.

1. Облік — це метод, характерний для будь-якого контролю, не тільки фінансового.

2. Обстеження здійснюється щодо окремих сторін діяльності підконтрольного суб’єкта, базується на широкому колі показників і проводиться з метою визначення необхідності здійснення детальної перевірки або ревізії.

3. Аналіз є системним і пофакторним методом фінансового контролю, що проводиться за періодичною або річною звітністю та на підставі якого визначається рівень виконання плану, норм, фінансової дисципліни.

4. Перевірка — епізодична контрольна дія на певному напрямку діяльності підконтрольного суб’єкта, що виконується за місцем його розташування на основі облікових, звітних документів для виявлення порушень фінансової дисципліни й усунення їх наслідків.

5. Ревізія — системна діяльність спеціальних органів фінансового контролю, пов’язана з аналізом і дослідженням первинної облікової та звітної документації з метою перевірки своєчасного та повного виконання фінансових обов’язків підконтрольними суб’єктами, правильного ведення ними бухгалтерського обліку, розрахунків податкових зобов’язань та подання звітності.

2. 1. Міністерство фінансів України доводить Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям та виконавчим органам відповідних рад особливості складання розрахунків до проектів бюджетів на наступний бюджетний період.

2. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи відповідних рад зобов'язані надавати необхідну інформацію: Міністерству фінансів України - для проведення розрахунків обсягів міжбюджетних трансфертів та інших показників; Верховній Раді України - для перевірки достовірності цих розрахунків.

3. Згідно з типовою формою бюджетних запитів, визначеною Міністерством фінансів України, і відповідно до статті 34 цього Кодексу та з урахуванням особливостей складання проектів місцевих бюджетів місцеві фінансові органи розробляють і доводять до головних розпорядників бюджетних коштів інструкції з підготовки бюджетних запитів.

4. Головні розпорядники бюджетних коштів організують розроблення бюджетних запитів для подання місцевим фінансовим органам в терміни та порядку, встановлені цими органами.

5. Місцеві фінансові органи на будь-якому етапі складання і розгляду проектів місцевих бюджетів проводять аналіз бюджетного запиту, поданого головним розпорядником бюджетних коштів, з точки зору його відповідності меті, пріоритетності, а також дієвості та ефективності використання бюджетних коштів.

6. Виконавчі органи сільських, селищних, міських (міст районного значення) рад, районні державні адміністрації в містах Києві та Севастополі подають відповідно районним чи міським фінансовим органам пропозиції щодо показників проектів відповідних бюджетів, визначених з урахуванням вимог частин третьої - п'ятої цієї статті.

7. Після схвалення Кабінетом Міністрів України проекту закону про Державний бюджет України Міністерство фінансів України доводить Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям та виконавчим органам відповідних рад розрахунки прогнозних обсягів міжбюджетних трансфертів, методику їх визначення та інші показники, необхідні для складання проектів місцевих бюджетів, а також пропозиції щодо форми проекту рішення про місцевий бюджет (типова форма рішення).

8. У тижневий термін після ухвалення закону про Державний бюджет України в другому читанні Кабінет Міністрів України доводить Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям та виконавчим органам відповідних рад положення та показники міжбюджетних відносин (обсяги міжбюджетних трансфертів для відповідних бюджетів і текстові статті, що визначають особливості міжбюджетних відносин на наступний бюджетний період), які були проголосовані Верховною Радою України при прийнятті проекту закону про Державний бюджет України в другому читанні.

9. На підставі інформації, отриманої відповідно до частин п'ятої - восьмої цієї статті, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи відповідних рад готують проекти рішень про відповідні місцеві бюджети.

 

3. Податковим обов'язком визнається обов'язок платника

податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та

збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом, законами з

питань митної справи. Податковий обов'язок виникає у платника за кожним

Податком та збором.

Податковий обов'язок є безумовним і першочерговим

стосовно інших неподаткових обов'язків платника податків, крім

випадків, передбачених законом.

Виконання податкового обов'язку може здійснюватися

платником податків самостійно або за допомогою свого представника

Чи податкового агента.

Відповідальність за невиконання або неналежне виконання

податкового обов'язку несе платник податків, крім випадків,

визначених цим Кодексом або законами з питань митної справи.

Підстави для виникнення, зміни і припинення податкового

обов'язку, порядок і умови його виконання встановлюються цим

Кодексом або законами з питань митної справи.

Підставами для припинення податкового обов'язку, крім

його виконання, є:

- ліквідація юридичної особи;

-смерть фізичної особи, визнання її недієздатною або

безвісно відсутньою;

- втрата особою ознак платника податку, які визначені

Цим Кодексом;

законодавством спосіб. Білет №29 1. Найбільш тісно фінансове право пов’язане з конституційним та адміністративним правами, які охоплюють діяльність…

2.

3. . Обов’язкове державне страхування, пов’язане з розподілом і перерозподілом частини сукупного національного продукту та спрямуванням грошових коштів на виплату пенсій, соціальної допомоги та ін.

Страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.Об'єкти страхування .Об'єктами страхування можуть бути майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов'язані: з життям, здоров'ям, працездатністю та додатковою пенсією страхувальника або застрахованої особи (особисте страхування); з володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування); з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі

або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі (страхування відповідальності).

Білет №30

1. Фінансове право — це самостійна галузь публічного права, яка складається з сукупності правових норм, що регулюють відносини в сфері фінансової діяльності.

Предметом фінансового права є суспільні відносини, що виникають у процесі фінансової діяльності — відносини з приводу формування, розподілу і використання централізованих і децентралізованих фондів коштів, необхідних для виконання функцій держави.

Джерела фінансового права - зовнішні форми вираження норм фінансового права. Для фінансового права характерна множинність джерел різної юридичної природи. Завдяки мобільності відносин, які регулює . фінансове право, в Україні відсутній єдиний кодифікований акт, який би містив всі фінансово-правові норми. Також відсутні кодифіковані акти інститутів фінансового права, хоча на сьогоднішній день іде робота над створенням Податкового кодексу України.

На сьогоднішній день джерелами фінансового права України є:

- Конституція України;

- Закони України ("Про Державний бюджет на 2007 рік", "Про державну податкову службу в Україні", "Про податок на додану вартість" тощо);

- Регламент Верховної Ради України;

- Укази та розпорядження Президента України;

- Постанови, розпорядження, декрети Кабінету Міністрів України.

- Нормативні акти міністерств, державних комітетів, органів виконавчої влади зі спеціальним статусом (Міністерства фінансів України, Державного казначейства, НБУ тощо).

 

2. головні розпорядники бюджетних коштів - бюджетні установи

в особі їх керівників, які відповідно до статті 22 цього Кодексу

Отримують повноваження шляхом встановлення бюджетних призначень;

3.