Дошкільна педагогіка

 

 

Дошкільна педагогіка

У навчальному посібнику розкрито загальні засади дошкільної педагогіки, розвиток зарубіжної та вітчизняної теорії і практики дошкільної освіти,… 1. Загальні засади дошкільної педагогіки9 1.1. Предмет дошкільної педагогіки9

Загальні засади дошкільної педагогіки

Предмет дошкільної педагогіки

Використовуючи загальнонаукові, загальнопедагогічні методи дослідження, черпаючи відомості із психології, анатомії та фізіології людини, дошкільна педагогіка досліджує закономірності й особливості розвитку, навчання та виховання дитини від її народження до вступу до школи. На основі теоретичних пошуків, аналізу реальної практики вона розробляє, вдосконалює засоби, методи і прийоми виховання дітей у сім´ї, дошкільних установах, прогнозує тенденції їх розвитку, певною мірою впливає і на політику держави у цій сфері.

Дошкільна педагогіка як галузь педагогічних знань

Дошкільна педагогіка — наука про закономірності виховання і навчання дітей від народження до вступу до школи. Ядром інтересу дошкільної педагогіки є дитина віком до 6—7 років і чинники, що… Етнопедагогіка (грец. ethnos — народ, paidagogike — наука про виховання і навчання людини) — наука про досвід народу у…

Значення дошкільного дитинства

Дитинство як соціально-педагогічне явище

Зв'язок дошкільної педагогіки з іншими науками

 

Особистість дитини як об'єкт і суб'єкт виховання

Виховна діяльність спрямована на сприяння індивідуальному становленню особистості, формування її рис і якостей. Виховання неефективне без знання процесу індивідуального розвитку, його рушійних сил і закономірностей. Бо, як стверджував В. Сухомлинський, найголовніше У педагогічній діяльності — знати дитину.

Виховання і розвиток

Роль дорослого в розвитку дитини

Вікова періодизація дитинства

Вікові й індивідуальні особливості дітей

Визнаючи необхідність вікового та індивідуального підходу до дитини, сучасна педагогіка спирається на ідеї української етнопедагогіки, яка…

Обдаровані діти

Обдарована дитина — дитина, яка вирізняється яскравими, очевидними, інколи визначними досягненнями або має внутрішні задатки для таких досягнень у… Обдарованість дитини іноді важко відрізнити від навченості, яка є результатом…

Діти з проблемами розвитку

 

Педагогічне дослідження в галузі дошкільної педагогіки

Розвиток кожної науки залежить і від того, як здобуває вона нові факти, аналізує явища, виводить і обґрунтовує закони. Це залежить від особливостей процесу пізнання, використовуваних методології і методів оцінювання здобутих результатів. Педагогіка вимагає особливої точності та об´єктивності наукових даних, адже вона має справу з найскладнішим і особливо делікатним явищем — вихованням людини.

Методологія педагогічного дослідження

Педагогічне дослідження — процес наукового визначення, вивчення та аналізу результатів актуальної педагогічної проблеми. Виховання є надзвичайно складним процесом, остаточно вирішити проблеми якого…

Методи наукового дослідження в галузі дошкільної педагогіки

Методи педагогічного дослідження — сукупність прийомів, операцій, спрямованих на вивчення педагогічних явищ і розв´язання різноманітних… Традиційно методи педагогічного дослідження поділяють на основні (педагогічне… Педагогічне спостереження — спеціально організоване, цілеспрямоване, систематичне та планомірне сприйняття…

Упровадження результатів наукових досліджень у практику дошкільної освіти

Значення передового педагогічного досвіду

Запитання. Завдання 1. Як ви розумієте термін “педагогічне дослідження”? У чому полягає специфіка… Література

Розвиток теорії і практики дошкільної педагогіки

Знання вітчизняної і світової педагогічної спадщини формує уявлення про передумови, умови, фактори, рушійні сили і тенденції розвитку ідей про дошкільну освіту. Опанування джерел і методів вивчення і розуміння педагогічних феноменів минулого допомагає глибше усвідомлювати, раціональніше вирішувати сучасні проблеми дошкільної педагогіки та розбудовувати систему дошкільної освіти.

Становлення і розвиток науки про дошкільне виховання

Як самостійна галузь науково-педагогічних знань дошкільна педагогіка визрівала у лоні загальної педагогічної науки, виокремившись із неї у першій половині XIX століття. Проте педагогічна думка з найдавніших часів, крім загальнопедагогічних проблем, розглядала і специфічні, зокрема ті, що стосуються виховання і навчання дітей у дошкільному дитинстві.

Проблеми дошкільного виховання у педагогічній думці давнього світу

Погляд на проблеми виховання дітей дошкільного віку в епоху середньовіччя

Розвиток ідей дошкільного виховання в епоху Відродження

Педагогіка дошкільного віку епохи Просвітництва

 

Педагогічні теорії та практика дошкільного виховання XIX ст.

Розвиток теорії і практики вітчизняної дошкільної освіти наприкінці XIX — у першій половині XX ст.

Розвиток вітчизняної дошкільної педагогіки у другій половині XX ст.

Зарубіжні педагогічні концепції дошкільної освіти XX ст.

Актуальні проблеми дошкільної педагогіки

 

Сучасна система дошкільної освіти

Дошкільна освіта є обов´язковою первинною складовою частиною системи безперервної освіти в Україні — сукупності навчально-виховних закладів, призначених для цілеспрямованого навчання і виховання. її функціонування регламентоване Конституцією України, законами України “Про освіту”, “Про дошкільну освіту”, “Про охорону дитинства”, Конвенцією ООН про права дитини.

Дошкільні заклади в системі національної освіти

Складовими системи освіти є дошкільна, початкова, загальна середня та вища освіта. У середині XIX ст. у більшості розвинутих країн було законодавчо закріплено обов´язковість початкової освіти. Нині все більше країн законодавчо визнають обов´язковість дошкільної освіти.
Дошкільна освіта сприяє реалізації прав дитини, закріплених законодавчими міжнародними документами, зокрема права на охорону здоров´я, права на освіту, права на участь в іграх, права на збереження своєї індивідуальності, права на захист від усіх форм фізичного, психічного насильства, приниження, зловживання, відсутності турботи чи недбалого і грубого поводження.
Принципи державної політики у галузі освіти відображені у Законі України “Про освіту” (1996), який проголошує освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства. Основними принципами освіти в Україні є:
— доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;
— рівність умов кожної людини в реалізації її здібностей, таланту, у всебічному розвитку;
— гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;
— органічний зв´язок зі світовою і національною історією, культурою, традиціями;
— незалежність від політичних партій, громадських і релігійних організацій;
— науковий, світський характер, інтеграція з наукою і виробництвом, взаємозв´язок з освітою інших країн;
— гнучкість і прогностичність, єдність і наступність;
— безперервність і різноманітність;
— поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.
Закон “Про освіту” гласить, що “дошкільне виховання здійснюється у сім´ї, дошкільних дитячих закладах у взаємодії з сім´єю і має на меті забезпечення фізичного, психічного здоров´я дітей, їх повноцінний розвиток, набуття життєвого досвіду, вироблення умінь, навичок, необхідних для навчання в школі”. Державна національна програма “Освіта. Україна XXI століття” орієнтує на взаємодію суспільного і родинного виховання дитини дошкільного віку: “Суспільне виховання покликане продовжувати повноцінний і всебічний розвиток дитини на засадах національної культури і духовності з урахуванням різноманітності національного складу та регіональних умов України. Воно доповнює родинне виховання і здійснюється у дошкільних закладах”.
Головними завданнями реформування дошкільного виховання на сучасному етапі є:
— створення належних соціально-економічних, морально-психологічних умов для повноцінного життя дитини, оптимального її розвитку й виховання, зміцнення здоров´я;
— піднесення пріоритету суспільного дошкільного виховання, розвиток мережі дошкільних виховних закладів з метою позитивних зрушень у демографічній ситуації;
— оновлення змісту, форм і методів дошкільного виховання відповідно до вікових особливостей дітей;
— розвиток у дитини духовності як домінуючого начала у структурі особистості;
— своєчасне виявлення ранньої обдарованості, забезпечення умов для розвитку талановитих дітей;
— дослідження динаміки стану здоров´я і психічного розвитку дошкільників;
— інтеграція родинного і суспільного дошкільного виховання;
— удосконалення навчально-виховного процесу в дошкільних виховних закладах з урахуванням особистісних якостей, стану здоров´я, природних задатків дитини.
Новий етап розвитку дошкільної освіти започаткований прийняттям Закону України “Про дошкільну освіту” (2001), який розглядає її як цілісний процес, спрямований на забезпечення різнобічного розвитку дитини дошкільного віку відповідно до її задатків, нахилів, здібностей, індивідуальних, психічних і фізичних особливостей, культурних потреб, формування у дитини моральних норм, набуття нею життєвого досвіду. Цим законом регламентовано такі аспекти функціонування системи дошкільної освіти:
— забезпечення права дитини на доступність і безоплатність здобуття дошкільної освіти;
— забезпечення необхідних умов функціонування і розвитку системи дошкільної освіти;
— визначення змісту дошкільної освіти;
— визначення органів управління дошкільною освітою та їх повноважень;
— формування прав і обов´язків учасників навчально-виховного процесу, встановлення відповідальності за порушення законодавства про дошкільну освіту;
— створення умов для благодійної діяльності у сфері дошкільної освіти.
Реалізація завдань дошкільної освіти здійснюється на основі відповідних принципів, які проголошують:
— доступність для кожного громадянина освітніх послуг, що надаються системою дошкільної освіти;
— рівність умов для різнобічного розвитку дитини;
— єдність розвитку, виховання, навчання й оздоровлення дітей;
— єдність виховних впливів сім´ї та дошкільного навчального закладу; наступність і перспективність між дошкільною і початковою освітою;
— світський характер дошкільної освіти;
— особистісно-орієнтований підхід до розвитку дитини;
— демократизація та гуманізація педагогічного процесу;
— відповідність змісту, рівня і обсягу дошкільної освіти особливостям розвитку та стану здоров´я дошкільника.
Дошкільна освіта здійснюється на основі різноманітних видів і форм: постійно діючих дошкільних закладів і закладів з неповним днем, прогулянкових, оздоровчих груп, закладів для дітей із проблемами розвитку тощо. Оновлення їх роботи на сучасному етапі пов´язане з гуманізацією всієї педагогічної сфери, створенням умов для розвитку особистості, індивідуальності кожної дитини; оптимізацією умов фінансування й управління; створенням служби соціального захисту дітей; поглибленням взаємозв´язків різних соціальних інститутів — сім´ї, дитячого садка, школи. Система дошкільної освіти орієнтується на максимальне використання досягнень етнопедагогіки і світової педагогічної думки.
З проголошенням незалежності України особливої актуальності набула проблема створення безперервної системи національного виховання, покликаної максимально задіяти інтелектуальний, духовно-творчий потенціал національних і загальнолюдських цінностей, забезпечити єдність, наступність і послідовність виховуючих впливів різних соціальних інститутів.
Функціонування безперервної системи національного виховання забезпечується на основі таких принципів:
— народність (передбачає національну спрямованість виховання, оволодіння рідною мовою, формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, прищеплення шанобливого ставлення до культурної спадщини, народних традицій і звичаїв, національно-етнічної обрядовості);
— культуровідповідність (забезпечує органічний зв´язок з історією народу, культурними і побутовими традиціями, народною творчістю, ремеслами і промислами; духовну єдність та спадкоємність поколінь);
— природовідповідність (враховує вікові й індивідуальні особливості дітей, їхні анатомічні, фізіологічні, психологічні, національні особливості);
— гуманізація (спрямована на створення умов для формування кращих якостей і здібностей дитини, джерел її життєвих сил; гуманні взаємини між вихователями і вихованцями; повагу до особистості вихованця, гідності; розуміння його запитів, інтересів; довір´я до нього; виховання гуманної особистості — щирої, людяної, доброзичливої, милосердної);
— демократизація (метою її є усунення авторитарного стилю виховання, співробітництво вихователів і вихованців, сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визнання його права на свободу, розвиток здібностей і виявлення індивідуальності, формування усвідомлення взаємозв´язку між ідеями свободи, правами людини, її громадянською відповідальністю);
— безперервність (полягає у досягненні цілісності й наступності у вихованні, перетворенні його на процес, що триває впродовж усього життя людини);
— етнізація (наповнення виховання національним змістом, спрямованим на формування самосвідомості громадянина, відтворення в дітях менталітету свого народу).
До головних завдань виховання дітей дошкільного віку, згідно з концепцією дошкільного виховання в Україні, належать:
— повноцінний і всебічний розвиток дітей на засадах національної культури і духовності;
— забезпечення фізичного та психічного здоров´я дітей, своєчасне виявлення тих, хто потребує поліпшення стану здоров´я;
— започаткування основ трудового виховання, екологічної культури, моральної орієнтації в національних і загальнолюдських цінностях, набуття життєвого досвіду; виховання поваги і любові до батьків, родини, Батьківщини, людей праці;
— створення сприятливих умов для розвитку моральної самооцінки, яка має відображати ставлення дитини до себе як суб´єкта гуманних, доброзичливих взаємин з оточуючими;
— прилучення дітей до народної культури, мистецтва, традицій, обрядів українського народу, виховання шанобливого ставлення до культурних надбань, звичаїв, традицій інших народів;
— своєчасне виявлення ранньої обдарованості, забезпечення умов для розвитку талановитих дітей;
— соціалізація дитячої особистості; організація спілкування як особливої діяльності, що допомагає дітям пізнати оточуючу дійсність, світ людських взаємин і себе;
— інтеграція родинного та суспільного дошкільного виховання на засадах народної педагогіки, національної культури, сучасних досягнень науки, надбань світового педагогічного досвіду;
— психологічна підготовка дітей до навчання у школі, оволодіння рідною мовою; забезпечення пізнавальної активності, творчих і художніх здібностей в ігровій та інших видах дитячої діяльності.
Над цими завданнями покликаний працювати національний дошкільний заклад (садок).

Національний дитячий садок — дошкільний заклад, який забезпечує трансляцію культури народу, сприяє етнізації особистості, засвоєнню духовних надбань нації.

Основою діяльності національного дитячого садка є етнопедагогіка, яка орієнтує на використання у вихованні рідної мови, усної народної творчості, народного мистецтва, звичаїв, обрядів, свят; ознайомлення дітей з рідним краєм, його природою, географією, історією, народною творчістю, традиціями, обрядами, оберегами, символами; включення дітей у спілкування з дорослими й однолітками; залучення їх до етичних бесід, народних ігор, свят, діяльності, пов´язаної з традиціями народу тощо. Освітня робота за напрямами “Родинно-побутова культура”, “Народ ний календар”, “Символи народу”, “Народні традиції, звичаї, обряди”, “Народне мистецтво”, “Народна медицина”, “Усна народна творчість” забезпечує практичну діяльність дітей.
У такому виховному закладі взаємини дітей і педагогів вибудовуються на засадах довіри до можливостей розвитку дитини як особистості, визнання її права на творчість, самостійного пошуку раціональних засобів, методів і прийомів виховання. Такі дошкільні заклади функціонують не як державні, а як родинно-громадські установи, в яких передбачена максимальна участь батьків, громадськості у вихованні дітей, творчий пошук педагогічного колективу, що сприяє оновленню дошкільної освіти на засадах демократизації та гуманізації.

Типи дошкільних закладів і їх функції

Згідно із Законом України “Про дошкільну освіту” систему дошкільної освіти утворюють дошкільні навчальні заклади незалежно від підпорядкування, типів і форм власності; наукові й методичні установи; органи управління освітою; освіта і виховання в сім´ї.

Дошкільний навчальний заклад — заклад освіти дітей від двох місяців до шести (семи) років, який здійснює догляд, оздоровлення, виховання і навчання дітей.

Завдання дошкільного навчального закладу передбачає реалізацію права дитини на здобуття дошкільної освіти, її фізичний, розумовий і духовний розвиток, соціальну адаптацію, готовність продовжувати освіту. Закон передбачає такі типи дошкільних навчальних закладів:
1. Дитячі ясла — для дітей віком від двох місяців до трьох років.
2. Дитячі садки — від трьох до шести (семи) років.
3. Дитячі ясла-садки — для дітей віком від двох місяців до шести (семи) років.
4. Дошкільні навчальні заклади сімейного типу. У них виховують дітей віком від двох місяців до шести (семи) років, які перебувають у родинних стосунках.
5. Дошкільні навчальні заклади (ясла-садки) комбінованого типу для дітей віком від двох місяців до шести (семи) років. У них функціонують групи загального розвитку, компенсуючого типу, сімейні, прогулянкові, з метою здійснення дошкільної освіти з урахуванням стану здоров´я, розумового, фізичного і психічного розвитку дітей.
6. Дошкільні навчальні заклади (дитячі будинки) інтернатного типу. Вони забезпечують розвиток, виховання, навчання та соціальну адаптацію дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського спілкування, дітей дошкільного і шкільного віку, які перебувають у родинних стосунках і утримуються за рахунок держави.
7. Спеціальні та санаторні дошкільні навчальні заклади компенсуючого типу для дітей віком від двох до семи (восьми) років. Призначені для виховання дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, тривалого лікування й реабілітації.
8. Центри розвитку дитини. Забезпечують фізичний, розумовий, психологічний розвиток і його корекцію, оздоровлення дітей, які відвідують інші навчальні заклади чи виховуються вдома.
9. Будинки дитини. Створені для медико-соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, віком від народження до трьох років.
10. Дитячі будинки сімейного типу. У них виховують дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського спілкування, віком від двох до вісімнадцяти років.
Дошкільний навчальний заклад може належати до складу навчально-виховних комплексів: “дошкільний навчальний заклад — загальноосвітній навчальний заклад”, “загальноосвітній навчальний заклад — дошкільний навчальний заклад” — або до складу об´єднання з іншими навчальними закладами. Дошкільні групи можуть бути створені при загальноосвітніх школах, школах-інтернатах, санаторних школах. За формою власності дошкільні навчальні заклади можуть бути державними, комунальними, приватними.
Кожен дошкільний заклад має Статут, розроблений на основі керівних документів, затверджений засновником і радою дошкільного закладу та зареєстрований місцевими органами влади. Його завданнями є реалізація державної політики у сфері освіти; забезпечення фізичного і психічного здоров´я дітей відповідно до Базового компонента дошкільної освіти; розвиток їхніх творчих здібностей та інтересів; формування необхідних для навчання в школі умінь і навичок; допомога в корекції недоліків розвитку дитини.
Виховні групи у дошкільних навчальних закладах комплектують за віковими, сімейними, родинними ознаками.
За віковими ознаками формують:
а) ясельні групи в дитячих яслах і дитячих яслах-садках, до яких належать:
— перша група раннього віку — від двох місяців до року (до 10 осіб);
— друга група раннього віку — від 1-го до 2-х років (до 15 осіб);
— перша молодша група — від 2-х до 3-х років (до 15 осіб);
б) дошкільні групи в дитячих садках і яслах-садках. У їх складі діють:
— друга молодша група — від 3-х до 4-х років (до 20 осіб);
— середня група — від 4-х до 5-ти років (до 20 осіб);
— старша група — від 5-ти до 6-ти років (до 20 осіб);
— підготовча до школи група — від 6-ти до 7-ми років (до 20 осіб).
Функціонують також різновікові групи з наповнюваністю до 15 осіб.
Дошкільні заклади працюють переважно 9—12 годин. З метою короткочасного перебування дітей у зв´язку з потребами батьків організовують прогулянкові групи. В окремих дошкільних закладах діти перебувають цілодобово.
На дошкільний навчальний заклад покладено виконання таких завдань:
— забезпечення відповідності рівня дошкільної освіти вимогам Базового компонента дошкільної освіти;
— створення сприятливих умов розвитку, виховання та навчання дітей (режим роботи, умови фізичного розвитку і зміцнення здоров´я повинні відповідати санітарно-гігієнічним вимогам);
— формування у дітей гігієнічних навичок та основ здорового способу життя, привчання їх до безпечної поведінки;
— сприяння збереженню і зміцненню здоров´я, розумового, психологічного і фізичного розвитку дітей;
— здійснення соціально-педагогічного патронату, взаємодії із сім´єю, поширення психолого-педагогічних знань.
Для виконання цих завдань дошкільний заклад повинен забезпечити догляд, розвиток, виховання і навчання дітей. Догляд полягає у створенні в дитячому садку умов для охорони життя і здоров´я, дотриманні встановленого дошкільним закладом режиму, здійсненні санітарно-гігієнічних і оздоровчих процедур, організації харчування, побуту та ін. Розвиток — забезпечення умов для формування особистості дитини відповідно до її задатків, нахилів, індивідуальних психічних і фізичних особливостей, культурних потреб. Суттю виховання є забезпечення умов для формування у дітей загальнолюдських ідеалів та національних цінностей, моральних засад ставлення до навколишнього світу, людей, життя, до себе. Навчання здійснюється завдяки створенню умов для спеціально організованих педагогічних форм роботи з дітьми, різних видів їхньої самостійної діяльності щодо інтелектуального та особистісного розвитку.
Отже, дошкільні заклади, керуючись у своїй діяльності законодавчими актами у сфері освіти, науковими методиками, покликані забезпечити дитині захист її прав на охорону здоров´я, освіту, без чого неможливе щасливе дитинство.

Програми виховання і навчання дітей

Підготовка педагогічних кадрів для системи дошкільної освіти

Ефективність роботи освітніх закладів залежить не лише від програм навчання і виховання, а й від особистості педагога, його взаємин з дітьми. Безперечно, кожен талановитий, висококваліфікований, вдумливий педагог поєднує у своїй практиці загальнотеоретичні досягнення педагогіки, власний досвід, особистісні переваги та особливості дітей, з якими він працює. Тому навіть найдосконаліша теорія не може дати вичерпної відповіді, яким бути педагогу, однак вона є основою, на яку мусить опиратися навіть найобдарованіший з них.
В етнопедагогіці мудрість народу у вихованні дітей зосереджена передусім у пестувальному мистецтві. Основні його фігури — пестунки — поєднували в собі душевну щедрість, відкритість, любов до дітей з неабияким умінням спілкуватися з ними, реагувати на їхні потреби. То були люди, які своє призначення вбачали в тому, щоб піднімати дітей, створити довкола сприятливу, наснажену радістю й оптимізмом духовну атмосферу, виводити їх на дорогу життя. На це вони покладали свої душевні й інтелектуальні сили, свій непідробний педагогічний хист.
Очевидно, саме ці їхні якості мав на увазі дослідник народної педагогіки О. Духнович, стверджуючи, що людина, яка присвячує себе вихованню дітей, повинна “від природи на це бути обраною... Той, хто не має потрібних якостей, більше шкодить людському суспільству і громадянству, ніж приносить користі”.
Я.-А. Коменський порівнював педагога з архітектором, садівником, полководцем, скульптором. Нарівні з великою соціальною роллю він цінував гуманістичну спрямованість особистості педагога, який повинен бути керівником, другом своїх вихованців. Тому вихователь має бути наставником у всьому доброму.
За словами Ф. Фребеля, між вихователем і дитиною має бути внутрішнє єднання в настрої, житті, спільній діяльності, грі. Дитина розкриється, якщо з нею працюватиме митець педагогічної справи, а не ремісник.
Педагог, якому властиві негативні риси, не може добре виховати дітей, стверджував Л. Толстой. А в процесі виховання дітей педагог сам вдосконалюється.
Вплив особистості вихователя на молоду душу є тією виховною силою, яку неможливо замінити іншими педагогічними засобами, переконував К. Ушинський. Його послідовниця Є. Тихеєва розвинула цю думку, відзначаючи, що виховують не словом, не мораллю, а прикладом. Несвідоме навіювання непомітно прищеплює дитині те, що вона бачить, свідком чого вона є. Це особливо важливо для виховательки наймолодших дітей, яка сама повинна бути взірцем порядності, ретельності, ввічливості, терпіння, лагідності та любові.
С. Русова особливу роль відводила особистості, індивідуальності вихователів, їхній науковій освіті, широті світогляду, фаховій підготовці, без чого їм ніколи не стати “апостолами Правди і Науки”.
Підготовка педагогічних кадрів для дошкільного виховання пов´язана з іменем засновника дитячого садка Ф. Фребеля. Наприкінці XIX — на початку XX ст. у Москві, Санкт-Петербурзі діяли курси “фребелівок”, “садівниць” — так називалися перші фахівці в галузі дошкільної освіти.
Кадри для дошкільного виховання в Україні у 1907 р. почав готувати Фребелівський жіночий педагогічний інститут. У ньому викладали загальноосвітні, психолого-педагогічні дисципліни (теорію педагогіки, педагогічну психологію, історію педагогічних вчень, вступ до експериментальної дидактики, вчення про душу дитини, зарубіжні системи виховання та ін.). У цей час Київське товариство народних дитячих садків у школі нянь почало підготовку помічниць “садівниць”.
Розвиток суспільного дошкільного виховання у 20— 30~ті роки XX ст. потребував великої кількості фахівців дошкільного виховання, підготовку яких здійснювала система середньої спеціальної педагогічної освіти. На сучасному етапі вихователів дошкільних закладів готують лише в системі вищої освіти. Дошкільна освіта потребує таких професій, як музичний керівник, методист, завідуючий дошкільним закладом, викладач педучилища і педколеджу, спеціаліст з управління освітою. Здобуття професії вихователя супроводжується фаховою підготовкою із психології, іноземних мов, зображувальної діяльності дітей, музики, фізичного виховання та ін.
Гнучкими є системи підготовки кадрів для дошкільних закладів за кордоном. У Японії дошкільні заклади виховують більше половини дітей. Висока якість виховної роботи забезпечується тим, що педагогів для них готують на педагогічних факультетах університетів, у педагогічних університетах (інститутах) і коледжах. Французьких педагогів готують спершу в університеті, згодом — у “нормальних школах”, які мають статус вузів професійного профілю. Навчальний план охоплює 4 блоки дисциплін: загальнопедагогічний; предметної підготовки, ознайомлення з новою технікою і технологією; підготовки до виховної та адміністративної роботи; елективні (за вибором) курси. Для того щоб працювати помічником вихователя, необхідно пройти дворічну педагогічну підготовку.
У США кожен штат має свої стандарти підготовки педагогічних кадрів. Фахівці з дошкільного виховання отримують загальну дворічну академічну підготовку, потім протягом двох—чотирьох років опановують дисципліни, які стосуються психічного і фізичного розвитку дитини. Випускники одержують ліцензійний сертифікат, високий бал якого дає змогу продовжити навчання ще протягом двох років у аспірантурі й здобути вчений ступінь магістра. Цілком реальне переведення найближчим часом підготовки вихователів дошкільних закладів на університетську базу.
Ідеї видатних педагогів стосовно особистості вихователя актуальні й сьогодні. Сучасний педагог має прагнути самовдосконалення у контексті ідей гуманізації виховання, повинен знати і вміти використовувати досягнення науки, формувати оригінальні методики навчання дітей, ефективно працювати з батьками, громадськістю. Запорукою успішної педагогічної діяльності вихователя є і його ерудованість, сучасний світогляд, об´єктивна самооцінка, педагогічний такт, високорозвинуті професійні якості, психолого-педагогічна освіченість, уміння працювати з дітьми. Хороший педагог, зауважував В. Сухомлинський, це насамперед людина, яка любить дітей, знаходить радість у спілкуванні з ними, вірить у те, що кожна дитина може стати доброю людиною, вміє дружити з дітьми, бере близько до серця дитячі радощі й прикрощі, знає душу дитини, ніколи не забуває, що й вона сама була дитиною.
Педагогічна діяльність є динамічною системою, складовими якої є п´ять взаємопов´язаних компонентів:
1) гностичний — об´єднує здатність до аналізу, узагальнення, уміння формулювати стратегічні, тактичні й операційні завдання щодо виховання і навчання, виробляти стратегію їх вирішення, оцінювати проекти рішень і способи їх реалізації, знаходити продуктивніші шляхи;
2) проектувальний — передбачає формулювання системи цілей і завдань, планування власної діяльності і діяльності дітей;
3) конструктивний — пов´язаний із відбором та організацією навчального матеріалу;
4) організаторський — здатність здійснювати педагогічний процес, створювати розвивальне середовище для дитини;
5) комунікативний — уміння встановлювати і розвивати педагогічно доцільні взаємини з дітьми і їхніми батьками, колегами по роботі.
Отже, для успішної діяльності вихователь дошкільного закладу повинен оволодіти певною сукупністю знань, умінь, виховувати в собі позитивні особистісні якості. Єдність і взаємодія їх є передумовою ефективної реалізації професійних функцій вихователя дошкільного закладу, серед яких виокремлюють:
1. Догляд за дітьми. Полягає у забезпеченні життєдіяльності дітей на основі передових методик і технологій педагогічної діяльності; турботі про їхнє здоров´я; формуванні позитивних емоцій; створенні раціонального виховного середовища; наданні за необхідності першої медичної допомоги; проведенні загартовуючих та інших оздоровчих заходів; профілактиці порушень стану здоров´я дітей.
2. Гностично-дослідницька. Має на меті вивчення індивідуально-особистісних особливостей дітей; збір і аналіз фактів їхньої поведінки, встановлення причин і наслідків учинків вихованців; проектування розвитку особистості кожної дитини і дитячого колективу загалом; засвоєння передового досвіду, нових педагогічних технологій.
3. Виховна. Реалізується в розробленні та здійсненні змісту виховання і навчання, відборі нових форм і методів щодо формування у дитини ставлення до природи, навколишнього світу, інших людей і себе, інтересу та культури пізнання.
4. Конструкторсько-організаційна. Спрямована на організацію педагогічного процесу в дитячому садку; використання нових форм, які забезпечують ефективний розвиток дітей; моделювання і керівництво різними видами їхньої діяльності; педагогічне управління їхньою поведінкою й активністю.
5. Діагностична. Полягає у визначенні рівня розвитку дітей, стану педагогічного процесу, завдань освітньо-виховної роботи з дітьми і батьками, підсумків власної педагогічної роботи та їх відповідності вимогам часу; використанні коректуючих методик;
6. Координуюча. Забезпечує єдність роботи дитячого садка і сім´ї щодо створення повноцінного потенціалу виховного середовища, сприятливого для становлення самостійної, творчої особистості дитини; використання педагогічно доцільних форм роботи з батьками на основі диференційованого підходу до різних типів сім´ї.
Для успішного здійснення педагогічної діяльності вихователь повинен оволодіти знаннями з дошкільної педагогіки, дитячої психології, індивідуальних психологічних характеристик, вікової фізіології, дошкільної педіатрії та гігієни, правил охорони життя і зміцнення здоров´я дітей. Одночасно йому необхідно опановувати відомості, які на загальнотеоретичному рівні розкривають мету, завдання, принципи, зміст виховання і навчання дітей, а також оптимальні умови, форми, методи і засоби здійснення навчально-виховного процесу, організації ігор, інтелектуальної та фізичної праці, художньої творчості, облаштування простору життєдіяльності дітей.
Ці знання потрібні педагогу не як теоретичний багаж, а як основа необхідних у його діяльності практичних умінь:
— аналізувати програмну і методичну літературу, передовий педагогічний досвід;
— організовувати і планувати розвиток дітей у різних видах діяльності (ігровій, навчальній, побутовій, трудовій, образотворчій, музичній та ін.);
— аналізувати педагогічні ситуації та явища, поведінку дітей і власні дії;
— діагностувати розвиток дітей, здійснювати на цій основі диференційоване навчання і виховання, об´єктивно оцінювати наслідки власної діяльності;
— виготовляти дидактичні посібники і використовувати їх з метою оптимізації різних форм навчально-виховного процесу;
— виховувати у дітей інтерес до духовних, історичних і культурно-національних цінностей народу;
— пропагувати педагогічні знання серед батьків і громадськості, залучати батьків до участі в роботі дошкільного закладу; ефективно використовувати спадщину народної і класичної педагогіки;
— взаємодіяти з помічником вихователя, музичним керівником, керівником фізичного виховання, методистом, завідувачем дошкільним закладом.
Важливе значення мають психотерапевтичні та психокорекційні вміння педагога щодо підтримки дитини у подоланні труднощів особистісного становлення, запобігання міжособистісним конфліктам, послаблення й нейтралізації психотравмуючих ситуацій.
Особистісно-орієнтована модель освіти пред´являє вихователю високі вимоги до його особистісного, професійного розвитку, комунікативних умінь і навичок, особливо до уміння бути активним учасником особистісно-орієнтованого спілкування. Для досягнення високих результатів у вихованні педагог повинен володіти певними особистісними якостями:
— здатність до рефлексії (усвідомлення суб´єктом того, як його сприймає суб´єкт по спілкуванню) і контролю результатів педагогічної діяльності, співробітництва з дитиною на засадах гуманізму, розвитку її особистості;
— здатність виявляти і враховувати інтереси дітей, їхнє право на повагу, емоційно і морально підтримувати їх, прагнення до емоційної близькості у спілкуванні з ними, уміння спрямовувати його на забезпечення психологічного комфорту і своєчасного розвитку особистості;
— постійна налаштованість на розширення знань, самонавчання і самовиховання для вдосконалення своєї педагогічної майстерності.
Нові реалії, орієнтація українського суспільства на демократичні принципи, реорганізація системи дошкільної освіти (зміна співвідношення родинного і суспільного дошкільного виховання, урізноманітнення його форм, багатоваріантність освітньо-виховних програм) зумовлюють необхідність змін і в системі підготовки фахівців дошкільної освіти. На це спрямована Державна національна програма “Освіта. Україна XXI століття”. Вона передбачає перехід до гнучкої, динамічної ступеневої системи підготовки фахівців, формування мережі вищих навчальних закладів, здатної за освітніми та кваліфікаційними рівнями, типами, формами і термінами навчання, джерелами фінансування задовольняти інтереси особи, потреби кожного регіону і держави у педагогічних кадрах.
Структура підготовки фахівців з дошкільної освіти багаторівнева:
I рівень — молодший спеціаліст. Передбачає право після трьох років підготовки на базі повної середньої освіти у педучилищі працювати вихователем дитячого садка.
II рівень — бакалавр. Після чотирьох років підготовки у педагогічному коледжі, інституті, педуніверситеті випускник отримує спеціальність вихователя дошкільного виховного закладу.
III рівень — спеціаліст. Цей рівень кваліфікації забезпечується педагогічними інститутами та педагогічними університетами, випускники яких отримують дипломи вихователя дошкільного закладу з додатковою спеціалізацією (психолог, учитель іноземної мови, керівник художньої діяльності дітей, музичний керівник, інструктор з фізичної культури).
IV рівень — магістр. Підготовку фахівців цього рівня, які можуть працювати викладачами педагогіки і психології в педучилищі, педколеджі, педінституті, здійснюють педагогічні університети.
Освітньо-професійна підготовка у вищих навчальних закладах передбачає формування майбутнього педагога як людини, якій притаманні гуманність, духовність, творчість, яка володіє необхідними для роботи в дошкільному закладі професійними знаннями, уміннями і навичками. Зміст вузівської підготовки має відповідати таким вимогам:
— пріоритет національних і загальнолюдських духовних цінностей;
— органічний зв´язок спеціальних курсів з національною культурою, історією, традиціями українського народу;
— формування у студентів потреб і здібностей до пізнавальної творчості, критеріальних основ наукового світогляду, що забезпечує пріоритет людини та її цінностей;
— науковий і світський характер соціально-гуманітарних дисциплін, незалежність їх викладання від політичних партій, громадських і релігійних організацій;
— демократизм системи викладання дисциплін, свобода вибору студентами форм занять і навчальних курсів;
— безперервна система вищої педагогічної освіти: довузівської, вузівської, післявузівської.
Сучасні реалії орієнтують на спеціальну підготовку вихователя як гуманістично зорієнтованої особистості, здатної оперативно реагувати на динаміку соціально-економічних процесів, умов власної професійної діяльності, розробляти і впроваджувати нові технології у процес навчання і виховання.

Дошкільна освіта за кордоном

Міжнародне співробітництво у галузі дошкільної освіти

Запитання. Завдання 1. Охарактеризуйте особливості розвитку вітчизняної системи суспільної… Література

Зміст і методи виховання дітей дошкільного віку

Теорія виховання дітей дошкільного віку забезпечує формування і розвиток особистості дитини відповідно до суспільних потреб. Вона конкретизується в теоріях фізичного, розумового, морального, трудового, естетичного виховання. Кожен із цих напрямів реалізовує особливі, властиві лише йому цілі й завдання, принципи, зміст, методи і форми роботи.

Мета і завдання виховання дітей дошкільного віку

Виховання як гуманітарна суспільна практика має певне спрямування, яке визначається його метою і конкретизується у завданнях. Мета виховання уособлює суспільний ідеал — уявлення про те, яка особистість відповідає вимогам суспільства. Актуальним для сучасного виховання є прилучення дітей до національних і загальнолюдських цінностей, захист інтересів і прав дитини як особистості, забезпечення умов для її індивідуального творчого розвитку.

Ідеал і мета виховання

Цінність — значущість, яку люди надають явищам, речам і яка є основою ставлення до них. Виражає цінність і ставлення людини до себе. Отже, система життєвих орієнтацій…

Завдання виховання дітей дошкільного віку

 

Фізичне виховання дітей дошкільного віку

Фізичне виховання дітей дошкільного віку — систематичний вплив на організм дитини з метою його морфологічного і функціонального вдосконалення,… У перші шість-сім років фізичне виховання є основою всебічного розвитку…

Фізичний розвиток і фізичне виховання

Фізичний розвиток — процес зміни морфологічних і функціональних ознак організму, основою якого є біологічні процеси, зумовлені спадковими… Показниками фізичного розвитку є: — антропометричні та біометричні дані:… Реактивність організму — здатність організму змінювати фізіологічні функції під впливом зовнішнього середовища.

Розвиток теорії фізичного виховання

Завдання фізичного виховання дітей

Засоби фізичного виховання дітей дошкільного віку

Режим дня — правильний розподіл у часі головних процесів життєдіяльності дитини. Розвивальний і виховний ефект режиму заснований на принципі ритмічності,… Гімнастика — система фізичних вправ, яка сприяє загальному розвитку організму та зміцненню здоров´я.

Виховання культурно-гігієнічних навичок

 

Розумове виховання дітей дошкільного віку

Розумове виховання — систематичний, цілеспрямований вплив дорослих на розумовий розвиток дитини з метою формування системи знань про навколишній… Метою розумового виховання є підвищення рівня загального розвитку…

Розумовий розвиток і розумове виховання

Розумовий розвиток — ступінь розвитку в дитини пізнавальних процесів (відчуттів і сприймання, мислення та мовлення, пам´яті й уяви),… Відбувається розумовий розвиток дитини одночасно із психічним і є свідченням…

Розвиток теорії розумового виховання дітей

Завдання розумового виховання дошкільників

Мислення — узагальнене відображення дійсності в процесі її аналізу і синтезу, пов´язаний із мовленням психічний процес пошуків і відкриттів… Протягом дошкільного віку формуються і вдосконалюються головні розумові дії… Увага — спрямованість і зосередженість особистості, що передбачає підвищення рівня сенсорної, інтелектуальної, рухової…

Зміст і засоби розумового виховання дітей

Розумове виховання полягає у збагаченні знань дитини, розвитку мислительних процесів, формуванні вміння знаходити, осмислювати, інтерпретувати, використовувати відповідно до потреби інформацію. Його успіх залежить від характеру засвоюваних знань, від засобів і методів, якими послуговується вихователь, його уміння налаштовувати дитину на постійний інтелектуальний розвиток і продуктивну інтелектуальну діяльність. Ці аспекти є складовими змісту розумового виховання.

Зміст розумового виховання — формування у дітей певного обсягу знань про предмети і явища (суспільне життя, природу, людину тощо), способів мислительної діяльності (вміння спостерігати, аналізувати, порівнювати, узагальнювати).

Найістотніші зрушення у розумовому розвитку дитини є результатом засвоєння не окремих знань і вмінь, а певної їх системи і загальних форм розумової діяльності, які є основою розумового розвитку. Таке бачення змісту розумового виховання спирається на психологічні дослідження (Л. Виготський, П. Гальперін, О. Запорожець, М. Поддьяков та ін.), ідеї гуманістичної педагогіки К. Ушинського, який переконував у недоцільності штучного спрощення наукових знань до рівня дитячого розуміння, а також у нераціональності донесення до дітей знань, які перевищують рівень їхнього розумового розвитку.
Для розумового виховання важливо забезпечити здобуття дитиною систематизованих знань — організованих у певній послідовності й повноті знань, що дає змогу розглядати і використовувати їх як єдине ціле. Орієнтація на систематизацію сприяє актуалізації попередньо здобутих знань і глибокому розумінню тих, що формуються. У процесі засвоєння систематизованих знань можливе формування загальної стратегії пізнавальної діяльності дітей — від виокремлення предмета до встановлення його зв´язку з іншими предметами, поряд з якими він існує. Згодом відбувається аналіз його окремих властивостей у системі функціональних зв´язків з іншими предметами. Отже, необхідним елементом змісту розумового виховання є засвоєння систематизованих знань про навколишній світ.
Зміст розумового виховання реалізується через використання таких його засобів:
1. Ознайомлення з предметами і явищами навколишнього світу. Обсяг і характер знань визначає програма виховання і навчання у дошкільних закладах дітей кожної вікової групи відповідно до можливостей їхнього розумового розвитку. Усі знання об´єднані в розділи: про природу, предметний світ, працю дорослих, явища суспільного життя тощо.
У ранньому дитинстві дитину знайомлять з конкретними предметами і явищами найближчого оточення. Оволодіння різними видами предметних дій і мовою забезпечує формування елементарного кола уявлень: про якості і властивості предметів побуту, іграшки, певні об´єкти природи, про призначення окремих предметів і способи користування ними.
У дошкільний період дитина оволодіває основними уміннями і навичками різних видів діяльності: ігрової, трудової, навчальної, спілкування, малювання, ліплення, конструювання. Розширення знань про предмети і явища відбувається завдяки опануванню і розвитку нових видів діяльності, поглибленню змісту тих, які сформувались у ранньому віці. Педагоги, батьки допомагають дітям сформувати уявлення про сім´ю, життя і працю дорослих, норми і правила поведінки, стосунки між людьми, явища суспільного життя, рідне місто чи село, рідний народ, його звичаї і традиції тощо. У старшому дошкільному віці знання поєднуються з формуванням пізнавального ставлення до навколишнього світу, що вимагає розвитку певних способів його освоєння. Діти оволодівають такими мислительними операціями, як порівняння, узагальнення, класифікація; у них формується загальний метод розумової діяльності — здатність швидко і точно зрозуміти завдання, планомірно і послідовно вирішувати його, правильно оцінювати результати. Розумова діяльність дітей формується у процесі навчання під керівництвом дорослого.
Усе, що оточує дитину (люди, предметний світ, природа, явища суспільного життя), є джерелом розумового розвитку. У своєму повсякденному житті дитина здобуває нові знання, набуває нового досвіду. Цей процес, особливістю якого є вплив суспільного середовища на інтелектуальну працю, О. Усова назвала природною “дидактикою життя”.
Дитина ознайомлюється з навколишнім середовищем завдяки безпосередньому, послідовному й активному сприйманню предметів і явищ. Виховання, як зауважував К. Ушинський, повинно вправляти здатність дітей до спостереження — цілеспрямованого збирання фактів про предмети і явища дійсності, поведінку і діяльність особистості з метою їх аналізу і тлумачення. Правильно організоване спостереження сприяє вихованню у дітей зосередженої уваги і поглиблює їхній інтерес до пізнання світу.
2. Спілкування з дорослими. Особливу роль у розумовому вихованні відіграють відповіді дорослих на численні запитання дітей, які є одним із показників їхнього розумового розвитку. Спочатку ці питання є простими: “Яка киця?”, “Що робить зайчик?”. Пізніше розвивається допитливість та інтерес до предметів і явищ не лише безпосереднього оточення, а й віддалених: “Чому дме вітер?”. Сукупність дитячих запитань учені (О. Сорокіна) класифікують на такі категорії:
— питання, що містять бажання дитини одержати від дорослих пораду або допомогу (“Ви навчите мене малювати цей візерунок?”); адекватною реакцією на них буде конкретна допомога дорослих у тому, про що дитина просить;
— питання, що відображають намагання дитини викликати емоційне співпереживання дорослих (“Добре я відповідав на занятті?”); у такому разі педагог, відповідаючи на питання дитини, має виявити зацікавленість нею, її успіхами, а за необхідності — співчуття;
— пізнавальні питання, зумовлені прагненням дітей до знань (“Звідки приходить зима?”); вони зобов´язують педагогів, батьків до точних, правильних за змістом і з наукової точки зору відповідей.
В ознайомленні дітей з навколишнім світом не можна недооцінювати спілкування з дорослими поза процесом навчання. Цей спосіб розумового виховання М. Поддьяков назвав стихійним, неорганізованим навчанням.
3. Різні види діяльності дітей. Важливим засобом виховання є організована вихователем розумова діяльність дітей. У ранньому віці розумове виховання відбувається у процесі організації предметної діяльності дітей. Це вимагає створення предметного середовища, яке б спонукало дітей до пізнавальних дій.
Важливим фактором є розвиток мовлення, що відкриває нові можливості для формування первинних уявлень, допомагає встановлювати зв´язки між предметами, діями і словами, що їх називають, підводить дітей до елементарного узагальнення.
У розумовому вихованні важлива роль належить грі, в якій відображаються враження дітей про навколишню дійсність, творчо інтерпретуються їхні уявлення про предмети і явища, розуміння подій. Перші ігри малюків виникають із предметної діяльності. їх розвиток відображає спрямованість пізнання дитини. Із фокусуванням її уваги на людину в грі з´являється рольовий розподіл, який відображає людські взаємини. Рольова взаємодія сприяє усвідомленню дітьми правил і норм поведінки людей, мотивів їхньої діяльності тощо. У процесі формування ігрового задуму, розгортання сюжету гри діти удосконалюють плануючу функцію мислення, розвивають свої пізнавальні інтереси. У грі діти можуть послуговуватися засвоєними знаннями за власним задумом, переживають багато радісних емоцій, виявляють ініціативу, мають можливість бачити результати своєї діяльності.
Дбаючи про підвищення виховного ефекту творчих ігор, вихователю слід постійно збагачувати їх зміст шляхом розширення вражень, знань дітей про навколишню дійсність. Вдумливе педагогічне керівництво повинно спиратися на рівень розуміння дітьми процесів і явищ, який виявляється у грі, і поступово розвивати послідовність ігрових дій, учити дітей плануванню.
Особливо доцільні у розумовому вихованні дітей дидактичні ігри, що в ранньому віці сприяють мовленнєвому розвитку. У середньому і старшому дошкільному віці дидактичні ігри розвивають увагу, кмітливість, винахідливість, уточнюють, систематизують, узагальнюють знання про світ. Усі компоненти структури гри (ігрове завдання, зміст, дії, правила) спрямовані на розумовий розвиток, можливості якого розширюються внаслідок Урізноманітнення й ускладнення ігор. Важливо навчити Дітей розуміти гру, пояснювати її зміст, правила, способи дій, що розвиватиме їхнє мислення, мовлення, вчитиме самоконтролю.
Розумовий розвиток дитини залежить і від того, наскільки вона включена у продуктивні види діяльності. Кожна продуктивна діяльність передбачає вміння дитини планувати, тобто спершу уявляти образ того, що створюється, а потім утілювати його у практичній діяльності. Так, конструювання вимагає цілісного сприйняття предмета, що конструюється, його складових частин, уміння уявляти його в різних просторових положеннях, планувати практичні дії, оцінювати процес і результати своєї діяльності та ін. Ці дії у процесі роботи вдосконалюються. В організації предметних видів діяльності вихователь має постійно дбати про збагачення уявлень дітей про предмети, їх якості та властивості, особливості різних будівель і споруд, а також про специфіку необхідних для створення конкретної моделі матеріалів.
У процесі зображувальної діяльності (малювання, ліплення, виготовлення аплікацій) розширюються, поглиблюються знання про предмети і явища навколишнього світу, розвиваються сенсорні здібності. Образотворча діяльність розгортається на основі сприймання, осмислення, переживання сприйнятого, виявлення свого ставлення до нього через зображення. Ця закономірність і визначає суть навчання дітей образотворчої діяльності. У творчому процесі дитина вчиться аналізувати предмети, порівнювати їх, виокремлювати їх ознаки, сприймати створене і завершене зображення, оцінювати його. їй доводиться оперувати уявленнями, перетворювати попередній досвід за допомогою уяви, вдосконалювати плануючу функцію мислення. Спрямовуючи зображувальну діяльність дитини, педагог, крім передавання певних практичних навичок і умінь, має дбати про організацію систематичного спостереження за предметами і явищами, удосконалення способів їх обстеження, розвиток аналітико-синтетичних здібностей.
На розумове виховання дітей дошкільного віку впливає і трудова діяльність. Вона, значною мірою розгортаючись на сенсорній основі, вимагає від дитини елементарних навичок планування: визначати послідовність робіт, розподіляти обов´язки між учасниками, домовлятися про спільний результат. Дитина повинна заздалегідь готувати все необхідне для роботи, вміти добирати, використовувати інструменти і матеріали. У процесі організації трудової діяльності дітей вихователю слід потурбуватися про взаємозв´язок трудового і розумового виховання. Потрібно, щоб формування практичних навичок не випереджало і не відставало у часі, а відбувалося паралельно із формуванням знань і розумових умінь. На їх основі педагог розвиває вміння виявляти ініціативу, творчість, цілеспрямованість і наполегливість у досягненні результату.
4. Навчання. Цей вид діяльності є найдієвішим засобом розумового виховання. Разом із збагаченням дітей новими знаннями в процесі навчання підвищується рівень їхнього розвитку, вдосконалюються всі форми мислительної діяльності. У процесі спеціального навчання діти вчаться аналізувати предмети, оволодівають стратегією пізнавальної діяльності. Провідна роль навчання у розумовому вихованні обумовлена активною позицією педагога. Вихователь добирає, структурує для повідомлення дітям інформацію, цілеспрямовано формує уміння і навички та організовує діяльність дітей, аналізує засвоєння ними знань, що є підставою для подальшої індивідуальної роботи з ними. Під час занять формуються навички навчальної діяльності дитини: слухати і чути те, що говорить педагог, діяти згідно з його вказівками, досягати потрібних результатів й оцінювати їх. Навчальна діяльність на заняттях є колективною, внаслідок чого дитина може порівнювати свої результати із результатами інших дітей, аналізувати власні помилки, усвідомлювати необхідність і напрями самовдосконалення.
Системне використання засобів розумового виховання забезпечує загальний розвиток дитини, набуття нею знань про навколишній світ, формування її пізнавальних здібностей.

Система сенсорного виховання

Сенсорний (лат. sensohum — орган чуттів) розвиток дитини — розвиток її відчуттів і сприймання, формування уявлень про властивості предметів (форму,… Сенсорний розвиток необхідний людині для оволодіння будь-якою практичною… Сенсорне виховання — система педагогічних впливів, спрямованих на формування способів чуттєвого пізнання,…

Моральне виховання дітей дошкільного віку

Мораль (лат. moralis — моральний, від mos (moris) — звичай, воля, закон, властивість) — система поглядів, уявлень, норм, оцінок, які регулюють… Поєднуючи в собі моральну свідомість, моральну практику, моральні відносини,…

Моральний розвиток і моральне виховання

Моральний розвиток — рівень засвоєння уявлень про моральні норми, сформованості моральних почуттів і моральної поведінки. Становлення уявлень особистості про світ, стосунки людей, про себе починається… Моральне виховання — цілеспрямована взаємодія дорослого і дитини з метою формування моральних почуттів і якостей,…

Розвиток теорії морального виховання дітей

Завдання морального виховання

Моральний реалізм дитини — концепція, згідно з якою у дітей дошкільного віку значно вище розвинута логіка моральних суджень, ніж моральні почуття. Вітчизняні вчені доводять, що всі моральні норми доступні для засвоєння… Моральні почуття — стійкі переживання у свідомості людини, які зумовлюють її вольові реакції, ставлення до себе, інших…

Закономірності процесу морального виховання

Моральне виховання в процесі спілкування з дорослими

Моральне виховання у грі

Моральне виховання у трудовій діяльності

Моральне виховання в процесі навчання

Методи морального виховання

Методи морального виховання — способи педагогічної взаємодії, за допомогою яких здійснюється формування особистості відповідно до мети і завдань… До найпоширеніших методів морального виховання належать методи формування… Етичні бесіди — розмови вихователя з дітьми на моральні теми під час занять, у повсякденному житті.

Виховання вольової поведінки

Вередування — скороминущі несправедливі бажання, прояви невиправданого незадоволення. Такі немотивовані бажання виникають зненацька, супроводжуючись загальним… Впертість — свідоме намагання дитини виконувати свої несправедливі бажання.

Виховання основ гуманізму

Гуманність (лат. humanus — людяний) — увага до людей, прагнення добрих стосунків з ними, готовність надавати допомогу, виявляти співчуття і… Світ людей відкривається для дитини реальними взаєминами її найближчих…

Виховання патріотизму

Патріотизм (грец. paths — батьківщина) — любов до Батьківщини, відданість їй і своєму народу. Без любові до Батьківщини, готовності примножувати її багатства, оберігати…

Трудове виховання дітей дошкільного віку

Трудове виховання — цілеспрямований процес формування у дітей трудових навичок і вмінь, поваги до праці дорослих, звички до трудової діяльності. Його завдання полягає у формуванні в дітей стійких переконань, що праця є…

Розвиток теорії трудового виховання

Завдання трудового виховання

Особливості трудової діяльності дошкільників

Ознайомлення дітей з працею дорослих

Види праці дітей

Форми організації трудової діяльності дітей

Естетичне виховання дітей дошкільного віку

Естетичне (грец. aisthetikos — почуттєвий) виховання — послідовне формування у дітей естетичного ставлення до життя, розвиток сприймання і розуміння… Краса нерозривно пов´язана з душею людини, її працею, поведінкою, мовою,…

Естетичний розвиток і естетичне виховання

Естетика — наука про загальні закономірності художнього освоєння дійсності людиною, суть і форми відображення дійсності й перетворення життя за… Складовими цієї науки є дослідження сутності естетичного як вияву ціннісного… Естетичний розвиток особистості — процес становлення і вдосконалення естетичної свідомості та естетичної діяльності…

Розвиток теорії естетичного виховання

Розвиток теорії естетичного виховання

Завдання естетичного виховання дітей дошкільного віку

Зміст естетичного виховання дітей дошкільного віку

Естетичне виховання передбачає формування знань, умінь, навичок, почуттів, інтересів, потреб, оцінок і смаків, які реалізуються в естетичній діяльності дошкільника. Попри певні особливості, зумовлені специфікою дошкільних закладів, належністю дітей до певної вікової групи, його зміст вибудовується за такими напрямами:
1. Формування знань про прекрасне в житті, природі, вчинках людей. У процесі естетичного виховання у дітей формуються загальні уявлення про прекрасне у повсякденному житті, природі та мистецтві, його антагонізм із потворним, аморальним, антигуманним. Вони отримують найпростіші уявлення про види мистецтва: графіку, скульптуру, живопис, декоративно-прикладне мистецтво, літературу, музику та їх жанри, засвоюють основні естетичні поняття, загальні категорії, наприклад “прекрасне”, “потворне”. Зміст категорій, понять естетики стає для них зрозумілим, якщо дорослі розкриватимуть багатоманітність краси як феномену через предмети побуту, іграшки, явища природи, поведінку людини, твори мистецтва, знайомлячи пізніше їх з різними видами мистецтва — звертатимуть увагу на те, що всі вони мають специфічні, властиві тільки їм виражальні засоби, а в кожного митця є своя творча лабораторія.
У старшому дошкільному віці педагог підводить дитину до розуміння важливості морального чинника в мистецтві, який унеможливлює використання таланту в антигуманних помислах, наслідком чого є расова, релігійна ворожнеча, жорстокість, агресивність, використання сили, нерідко — збройної, у вирішенні складних проблем взаємодії народів, людей.
Отже, до змісту естетичного виховання входять різноманітні знання про прекрасне в житті, природі, вчинках людей.
2. Розвиток естетичних умінь і навичок. З ранньої дошкільної пори дітей привчають спостерігати за явищами і предметами навколишнього світу, бачити їх загальні та специфічні властивості, з використанням різних матеріалів створювати прості предмети, сюжети, композиції, слухати музику — опановувати навички співу, гри на музичних інструментах, ритмічних рухів.
3. Формування естетичного ставлення. Різноманітні предмети і явища навколишньої дійсності збуджують у душі дитини емоційний відгук на прекрасне, добрі почуття, прагнення до творчої діяльності. Компонентами естетичного ставлення є здатність до емоційного переживання, активного засвоєння художнього досвіду, самостійних пошукових дій, художні та творчі здібності.
4. Розвиток творчої діяльності. Важливою складовою естетичного виховання дітей дошкільного віку є формування у них самостійних творчих дій. Прагнення до творчості вони виявляють передусім у провідній своїй діяльності — у грі. Всі близькі до гри види творчості зумовлені потребою дітей у діяльному, образному освоєнні вражень. Поява самостійної художньої діяльності є ознакою поступального розвитку дитини.
Елементи творчості спостерігаються вже тоді, коли діти обирають тему зображення і знаходять способи здійснення задуманого. Поступово вони вчаться комбінувати їх у відображенні дійсності. На цьому шляху дошкільнят весь час переслідуватиме проблема відсутності знань, нерозвиненості навичок. Тому обов´язково поруч з ними має бути обізнаний, дбайливий педагог, здатний своєчасно підказати і показати дітям способи подолання труднощів.
Неабияке значення має створення можливостей для прилучення дітей до різноманітних видів художньої діяльності, що дасть їм змогу розширити діапазон естетичного пізнання світу, спробувати свої сили у різних сферах, зосередитися на найпривабливішій і найперспективнішій для себе. Найчастіше у закладах дошкільного виховання дітей прилучають до таких видів художньої діяльності:
— зображувальна діяльність (сприймання творів образотворчого мистецтва, малювання, ліплення, виготовлення аплікацій);
— музична діяльність (сприйняття музики, співи, ігри, танці, хороводи, гра на музичних інструментах);
— художньо-мовленнєва діяльність (слухання казок, розповідей, читання віршів, творчі розповіді тощо);
— театралізована діяльність.
Непідробний інтерес до такої діяльності, наполегливе, терпляче намагання пізнати й опанувати її таємниці є першими сигналами творчого начала особистості, наявність якого діагностують за такими критеріями:
— ставлення, інтереси, здібності, які знаходять утілення у художній творчості;
— способи творчих дій;
— якість продуктів дитячої художньої діяльності.
Творчі здібності дітей у художній діяльності формуються на тлі загального розвитку і завдяки спеціальному навчанню. При цьому важливо пам´ятати, що художні можливості дітей диференційовані, а про результати їхнього навчання свідчить не лише те, наскільки вміло вони малюють, співають, читають вірші, а й глибина і сила інтересу, ставлення до якості виконання завдання, прагнення і намагання вдосконалювати навички художньої діяльності.
Поліпшенню змісту естетичного виховання сприяють створення у дошкільних закладах розвивального виховного середовища, модернізація засобів і методів роботи з дітьми, спрямованої на розвиток їхнього творчого ставлення до естетичного освоєння дійсності, відображення його у власній творчій діяльності.

Засоби та методи естетичного виховання

Єдність і взаємозв'язок завдань виховання дошкільників

Система виховання — сукупність взаємопов´язаних цілей і принципів організації виховного процесу, методів і прийомів поетапної реалізації у… Головна ознака системи — її впорядкованість. А. Макаренко наголошував на тому,… Запитання. Завдання

Виховання дітей у грі

Гра є одним з найцікавіших видів людської діяльності, провідною діяльністю дошкільника, засобом його всебічного розвитку, важливим методом виховання. її назвали “супутником дитинства”, хоч у житті граються не тільки діти, а й дорослі. Дитяча гра — це діяльність, спрямована на орієнтування в предметній і соціальній дійсності, в якій дитина відображає враження від їх пізнання. Мати дитинство — це передусім мати право на розвиток власної ігрової діяльності, яка є важливою складовою дитячої субкультури. Водночас гра є могутнім виховним засобом, у ній, за словами К. Ушинського, реалізується потреба людської природи.

Теорія гри

Сутність, психологічна природа, вплив гри на розвиток особистості здавна цікавили філософів, педагогів, психологів, математиків, соціологів, демографів. Фізіолог І. Сеченов убачав причину гри в особливостях дитячої психіки. Театральний педагог і режисер Костянтин Станіславський (1863—1938) закликав акторів учитися у дітей, які граються, щирості почуттів. Засновник кібернетики американський учений Норберт Вінер (1894—1964) схвалював спроби розроблення моделі гри математичним способом. Попри те що гра супроводжує людину протягом усього життя, головне значення її все-таки пов´язують з дошкільним віком.

Походження гри

Наукові теорії та сучасні дослідження гри

Особливості гри як засобу всебічного розвитку дитини

Класифікація дитячих ігор

Іграшка

Головним компонентом, “матеріальною основою” (А. Макаренко), “життєвим нервом” гри (Ю. Аркін) є іграшка — річ, призначена дітям для гри. В народі її ще називають цяцька, лялька, цяцянка, виграшка, забавка. Без неї гра неможлива. Як найсуттєвіший компонент гри, вона відіграє важливу освітню, розвивальну, виховну, навіть організаційну ролі. Як і гра, іграшка є важливим фактором психічного розвитку дитини, що забезпечує поступове здійснення нею усіх видів діяльності на більш високому рівні.

Виховна і освітня цінність іграшки

Історія іграшки

Українська народна іграшка

Види іграшок

Вимоги до іграшок

Творчі ігри

Гра як основний вид діяльності дітей дошкільного віку, розвиваючи психічні, фізичні сили малюка (увагу, мислення, уяву, пам´ять, організованість, спритність тощо), сприяючи освоєнню ним навколишнього світу і людських взаємин, пробуджує, задіює його творчий потенціал. На підставі того, якими іграшками грається і в які ігри грає дитина, можна зробити певні висновки про її задатки, нахили, окреслити програму їх розвитку в найближчій і віддаленій перспективі.

Виховне значення творчої гри

Творчі ігри — ігри, які придумують самі діти, відображаючи у них враження від пізнання навколишнього світу. Головною ознакою творчої гри є уявлювана ситуація, яку дитина створює замість…

Передумови розвитку сюжетно-рольової гри в ранньому віці

Режисерські ігри

Режисерські ігри — ігри дитини з іграшками та їх замінниками за створеним нею сюжетом. У цих іграх дитина переходить від ігрових дій з іграшкою до гри за власним…

Сюжетно-рольові ігри

Сюжетно-рольова гра — образна гра за певним задумом дітей, який розкривається через відповідні події (сюжет, фабула) і розігрування ролей. Такі ігри пов´язані зі сферою людської діяльності й людських стосунків,…

Театралізовані ігри

Театралізовані ігри — розігрування в особах літературного твору, відтворення за допомогою виражальних засобів (інтонації, міміки, жестів, пози,… Театралізовані ігри охоплюють: — дії дітей з ляльковими персонажами або дії за…

Будівельно-конструкційні ігри

Будівельно-конструкційні ігри — різновид творчих ігор, у яких діти відображають навколишній предметний світ, самостійно зводячи споруди і обігруючи… Одним зі способів здійснення ігрового задуму, є зведення споруди. Іноді воно…

Роль вихователя у розвитку ігрової діяльності дітей

Дидактичні ігри

У системі навчання і виховання дошкільників активно використовуються дидактичні (навчальні) ігри, які розвивають спостережливість, уяву, пам´ять, мислення, мовлення, сенсорні орієнтації дітей у розмірах, формах, кольорах, максимально задіюють інтелектуальний потенціал у пізнанні світу і себе.

Особливості дидактичної гри

Дидактична гра — гра, спрямована на формування у дитини потреби в знаннях, активного інтересу до того, що може стати їх новим джерелом,… Дидактичні ігри, ігрові заняття і прийоми підвищують ефективність сприймання…

Структура дидактичної гри

Види дидактичних ігор

Педагогічне керівництво дидактичними іграми

Запитання. Завдання 1. Охарактеризуйте структуру дидактичної гри. Чому дидактичні ігри… Література

Навчання дітей дошкільного віку

Навчання має своєю метою засвоєння новими поколіннями соціального досвіду, яке відбувається під час спілкування дорослих і дітей у різних видах їхньої взаємодії, а також цілеспрямованої, організованої, планомірної, систематичної діяльності педагога і дітей у навчальних закладах, спрямованої на передавання та засвоєння наукових знань і вмінь.

 

Загальні основи дошкільної дидактики

Реформи освітньої системи, як правило, починають з її середньої ланки — шкільного навчання. Однак вони не можуть бути успішними без урахування того, що важливі складові навчальної діяльності закладаються в дошкільному дитинстві.

Особливості навчання дітей дошкільного віку

Навчання — спільна діяльність педагога і дитини, зорієнтована на засвоєння знань, умінь і навичок, способів пізнавальної діяльності. У навчанні взаємодіють діяльність педагога, спрямована на відбір змісту і форм… Дошкільна дидактика — теорія навчання дітей дошкільного віку, яка визначає мету, розробляє зміст, методи й форми…

Зміст навчання дітей дошкільного віку

Проблема змісту навчання є однією з найактуальніших у дошкільній дидактиці, адже ефективність навчання залежить передусім від його змістового наповнення. Зміст навчання дітей дошкільного віку має відповідати таким принципам:
1. Принцип зв´язку знань і вмінь із життям. Передбачає поєднання ознайомлення дітей з навколишнім середовищем із знаннями та їх можливим використанням. Відповідно до нього дітям слід не лише давати знання, а й формувати пізнавальні вміння, необхідні для самостійного освоєння навколишньої дійсності.
2. Принцип науковості знань. Зобов´язує пропонувати дітям для засвоєння точно визначені наукою положення, відкривати їм дійсність такою, якою вона є. Достовірність введених у програму навчання фактів і явищ повинна поєднуватися з розкриттям їх взаємозв´язку і розвитку. При цьому слід враховувати теоретичні знання, на яких формується здатність до первинних форм абстракції, узагальнень і умовисновків.
Цей принцип виявляється у виборі змісту факту, який розкриває його сутність на основі поняття про нього. Наприклад, у змісті знань про живі об´єкти головними є розкриття зв´язку живого організму із середовищем, закономірна будова живого організму, що забезпечує ці зв´язки, тощо.
3. Принцип системності знань. Визначає структуру знань, які повинні опанувати діти. Системність надає знанням дієвості, придатності для ефективного використання у пізнавальній діяльності й у вирішенні практичних завдань. За словами К. Ушинського, лише розумна система, яка виходить із суті предметів, дає цілковиту владу над знаннями. Важливим напрямом реалізації цього принципу є систематизація знань — об´єднання, групування предметів і явищ за характерною або суттєвою ознакою. У молодшому дошкільному віці предмети групують за кольором, розміром, пізніше використовують загальніші поняття, наприклад, “овочі і фрукти”, “свійські і дикі тварини” та ін. Однак систематизацією не вичерпується принцип системності.
У кожному навчальному матеріалі важливо вирізняти центральні питання, упорядковуючи навколо них інші. Створення ієрархічних систем знань може охоплювати такі етапи:
— вибір центрального явища у певній сфері дійсності й поняття, що розкриває його сутність;
— вибір центрального зв´язку компонента поняття, взятого за основу побудови системи знань;
— поступове розкриття сутності об´єкта. У цій системі розкривається багатство сторін об´єкта пізнання, причинно-наслідкові зв´язки як найважливіші у з´ясуванні його сутності.
4. Принцип виховувальної й розвивальної спрямованості знань. Передбачає включення у програму знань, які формували б свідоме ставлення до навколишньої дійсності, оскільки саме предметні знання забезпечують виховний і розвивальний вплив.
Свідоме ставлення до навколишньої дійсності формується лише на основі розуміння сутності її фактів і явищ. Тому при вивченні будь-якого матеріалу слід знаходити можливості для виховання осмисленого ставлення дітей до предметів і явищ, виокремлюючи у змісті знань те, що становить для дітей інтерес і може спричинити виховний ефект. Наприклад, розповідаючи про працю дорослих, важливо наголосити на значущості для людей її результатів. Діти найкраще засвоюють цікаві, важливі знання, які поглиблюють процес пізнання.
5. Принцип доступності знань. Вимагає включення у програму таких знань і вмінь, які враховували б пізнавальні можливості дітей. Доступність знань не означає легкості засвоєння, а характеризує міру посильної трудності — ступінь розриву між підготовленістю дитини до засвоєння знань і вимогами нових знань, можливостями їх засвоєння. Новий зміст має пов´язуватися з набутими дитиною знаннями, особистим досвідом. Тому знання повинні ускладнюватися відповідно до зростання пізнавальних можливостей дітей. Необхідною умовою цього є формування і розвиток пізнавальних інтересів дошкільників.
За змістом навчання дітей дошкільного віку є енциклопедичним, тобто програма знань зорієнтована на широкий обсяг предметів і явищ дійсності. Цього вимагає соціальний розвиток дитини, адже вона, інтегруючись у соціальне середовище, повинна у ньому орієнтуватися і діяти. Тому зміст програми охоплює знання, уміння і навички з найрізноманітніших сфер (про людину, об´єкти живої і неживої природи, з літератури, образотворчого мистецтва, музики, лічби); видів діяльності людини (трудової, мовленнєвої, образотворчої, музично-виконавської, конструкційної, пізнавальної, рухової), а також правила поведінки та ін. Диференціація різних сфер дійсності у змісті навчання дошкільників необхідна для підготовки їх до предметного навчання у школі.
У програмах навчання і виховання дошкільників знання і вміння згруповані за відповідними розділами: жива і нежива природа; знання про найближче оточення; суспільствознавчі знання; математичні знання; уміння художньої діяльності; знання й уміння мовленнєвої діяльності; етичні знання й уміння; уміння навчальної діяльності. Кожен розділ містить факти, предмети, явища, події, які є основою для створення системи знань у дошкільному дитинстві і протягом подальшого життя. Програми вибудувані на основі принципу концентричності, згідно з яким знання дитини про предмет або явище розширюються, поглиблюються, уточнюються, систематизуються, узагальнюються.
Успіх навчання залежить від змісту навчального матеріалу, педагогічного керівництва навчальним процесом, особистісних якостей, рівня розвитку дитини.
У процесі навчання як провідного чинника розумового розвитку діти оволодівають такими найважливішими компонентами навчальної діяльності, як уміння розуміти навчальне завдання, планувати свою діяльність, діяти за планом і відповідно до рекомендацій дорослого, здатність до самоконтролю і самооцінки. У них формується довільність психічних процесів, виховується організованість і відповідальність.
Як зазначає український педагог Олександра Савченко, сучасний зміст початкового навчання повинен бути багатокомпонентним, включати систему знань (уявлень, понять, фактів, зв´язків, залежностей) про природу, людину, суспільство, техніку тощо; систему загальних способів навчальної діяльності; досвід індивідуальної творчої діяльності; досвід емоційно-вольового, морального, естетичного ставлення людини до навколишньої дійсності; вміння користуватися системою цінностей суспільства.
Дошкільна дидактика розглядає навчання як двоєдиний процес взаємодії вихователя і дітей, спрямований на засвоєння дітьми знань, умінь і навичок, всебічний розвиток їх як особистостей. Навчання є особливо могутнім джерелом і засобом розумового розвитку, якщо вихователь надає дитині можливість для самостійного пошуку.
Значну роль в успішному навчанні дітей відіграє сім´я. Батьки мають бути добре поінформовані про особливості навчальної роботи дошкільного закладу, брати участь у збагаченні знань дітей, організовувати їхню навчальну діяльність удома. Доцільно інформувати батьків про навчальні успіхи їхньої дитини, залучати до виконання нескладних завдань з підготовки дітей до занять (читання художньої літератури, спостереження, екскурсій та ін.).

Принципи і типи навчання

Методи і форми організації навчання

Метод навчання — система послідовних способів взаємопов´язаної діяльності педагога і дітей, спрямована на досягнення навчально-виховних… На практиці метод навчання постає як спосіб роботи вихователя, завдяки якому…

Особливості методів навчання

Форми організації навчання дітей дошкільного віку

Форма організації навчання — спільна навчальна діяльність педагога і дітей, що здійснюється в певному порядку і встановленому режимі. Значною мірою вона виражає характер зв´язку між педагогом і дитиною,… За допомогою різноманітних методів і дидактичних засобів педагог забезпечує на занятті процес засвоєння всіма дітьми…

Дошкільний заклад, сім'я, школа

Виховання дитини здійснюється під впливом багатьох чинників, провідними з є родина і навчальний заклад, у якому вона виховується. Перші кроки у світ дитина здійснює під опікою сім´ї, а з часом усе відчутнішу роль у її соціалізації починають відігравати спершу дошкільний заклад, потім — школа. Безперечно, сім´я назавжди залишається для дитини джерелом її життєвого досвіду, духовних сил, моральності, соціального оптимізму. Водночас багато якостей особистості формуються, розвиваються в дитячому садку, школі під впливом глибоко продуманого, цілеспрямованого, раціонально організованого педагогічного процесу.

Педагогічний процес у дошкільному закладі

На певному етапі становлення дитини її навчання і виховання здійснюються передусім завдяки взаємодії з педагогом, завдання якого полягає в тому, щоб системно, цілеспрямовано, науково обґрунтовано сприяти психологічному, розумовому, моральному, фізичному розвитку дитини. Ця багатоаспектна, всеохоплююча взаємодія і є педагогічним процесом.

Педагогічний процес — спеціально організована, динамічна взаємодія педагога і дітей, спрямована на забезпечення їх навчання, виховання, розвитку.

Зміст педагогічного процесу визначається концептуальними засадами освітньо-виховної системи. Головною метою його є раціональна організація навчально-виховної роботи, спрямованої на всебічний розвиток дитини.
Ідею єдності виховання і навчання, яка визначає цілісність педагогічного процесу, обґрунтував К. Ушинський. Він стверджував, що від комбінації основних елементів найбільше залежить виховна сила школи.
Російський педагог, психолог Петро Каптерев (1849— 1922), досліджуючи різноманітні особливості взаємодії педагога і вихованців, наголошував, що навчання, освіта, привчання, виховання, настанови, переконання, напучування, вимоги “позначають різні властивості, сторони, засоби і моменти одного великого цілого — педагогічного процесу”.
Педагогічний процес є головною структурною одиницею цілеспрямованої й організованої взаємодії педагога і вихованця, під час якої дитина опановує соціальний досвід. Значною мірою він відрізняється від виховного процесу, що здійснюється постійно під впливом усієї сукупності чинників, які формують особистість.
Сучасні дослідники розглядають педагогічний процес як динамічну педагогічну систему, спрямовану на вирішення розвивальних і освітніх завдань; передавання соціального досвіду старшими і засвоєння його підростаючими поколіннями шляхом їх взаємодії.
Сутність педагогічного процесу полягає в єдності навчання, виховання і розвитку. Саме цим обумовлюються його функції:
— навчальна (формування мотивації, досвіду навчально-пізнавальної та практичної діяльності, засвоєння основ наукових знань, ціннісних орієнтацій особистості);
— виховна (формування моральних, естетичних якостей і ставлень людини);
— розвивальна (формування і розвиток психічних процесів, властивостей і якостей особистості).
Одиницею педагогічного процесу є педагогічне завдання — певна педагогічна ситуація, співвіднесена з метою діяльності й умовами її здійснення. Головними компонентами педагогічного процесу є його суб´єкти: педагог і вихованець.

Закономірності педагогічного процесу

Закономірності педагогічного процесу — об´єктивні, стійкі й істотні зв´язки, які зумовлюють ефективність навчання, виховання, розвитку… Ці закономірності відображають стійкі залежності між усіма елементами…

Структура педагогічного процесу

Розвивальне середовище як складова педагогічного процесу

Розвивальне середовище — комплекс психолого-педагогічних, матеріально-технічних, санітарно-гігієнічних, ергономічних, естетичних умов, що…

Планування педагогічного процесу

Планування у різновікових групах

Взаємодія сім'ї і дошкільного закладу у вихованні дітей

З перших днів свого життя дитина починає поступово всотувати в себе навички вживання у світ і виживання у ньому, опановувати соціальний досвід (соціалізується). Макрокосм цього світу на перших порах зведений до середовища сім´ї, яка передусім несе відповідальність за виховання дитини. Глибинний зміст, масштаб і сила цієї відповідальності обумовлені соціальним статусом сім´ї.

З часом дитина розширює сферу своєї взаємодії зі світом, на неї спрямовують свої впливи різноманітні соціальні інститути, які доповнюють, урізноманітнюють виховні зусилля сім´ї. На етапі дошкільного дитинства провідним соціальним інститутом, покликаним забезпечити різнобічний розвиток дитини, є система дошкільних закладів. Гармонійна взаємодія їх із сім´єю є запорукою повноцінності буття дитини, розкриття і реалізації її потенціалу, виходу на нові орбіти соціальної реальності. І все-таки найвища відповідальність за виховання дітей у цій взаємодії належить сім´ї.

Виховна функція сім'ї

Сім´я — мала соціально-психологічна група, члени якої пов´язані шлюбними або родинними стосунками, спільністю побуту і взаємною… Соціальна роль сім´ї обумовлена потребою суспільства у фізичному і… У дошкільні роки дитина повністю ототожнює себе зі своєю сім´єю, передусім із батьками; її емоційний світ майже…

Особливості сімейного виховання дошкільників

 

Батьківський авторитет

Виховання у сім´ї ґрунтується передусім на авторитеті батьків, оскільки для дитини перших років життя зміст їх авторитету, за словами А. Макаренка, полягає в тому, що він не вимагає ніяких доказів, приймається нею як безсумнівна гідність старшого, як його сила і цінність. Авторитет (лат. autoritas — влада) реалізує себе у впливі особи, життєвому досвіді, заснованому на знаннях, моральних чеснотах.
Переваги авторитетних для дитини батьків ґрунтуються на їхніх знаннях, уміннях, досвіді, зрілості, а не на зверхності або поблажливості. Справжній батьківський авторитет виростає на любові до дітей. Будучи оточеною цією любов´ю, дитина відчуває довіру, повагу авторитетного дорослого, потребу в спілкуванні з ним; живе з упевненістю, що він завжди за необхідності опікатиме і захищатиме її. Батьківська любов супроводжує людину все життя, вона є джерелом і гарантом її емоційної рівноваги і духовного здоров´я.
Кожна сім´я унікальна щодо організації свого життєвого простору, розподілу обов´язків, культури спілкування, виховання дітей. У цьому багатоманітті психологи (Лариса Абрамян, Росія) виокремлюють такі типи взаємодії батьків і дітей:
1. Любов—пристрасть. Такі стосунки характеризують ставлення батьків до своєї дитини як до найдосконалішої істоти, прагнення бути поруч із нею, некритичне оцінювання її поведінки. У зв´язку з цим часто виникають труднощі щодо узгодження бажань дитини і вимог до неї.
2. Любов—гармонія. Якісними ознаками таких стосунків є віра батьків у можливості, перспективи своєї дитини, підтримка її захоплень, сприяння розвитку її здібностей, тактовна участь у її справах. Водночас батьки ставляться до дитини цілком тверезо, бачать її недоліки, допомагають долати їх, зосереджуватися на проблемах саморозвитку і самореалізації. Усе це створює дитині атмосферу психологічного комфорту, відкриває можливості для виявлення її ініціативи, сприяє їй в об´єктивній самооцінці.
3. Любов—марнославство. Вражені марнославством батьки проявляють непомірні амбіції щодо можливостей, перспектив своєї дитини, часто ставлять перед нею непосильні завдання, незважаючи на вікові та індивідуальні особливості і можливості, форсують її працездатність, розвиток здібностей. За непідтвердженості своїх сподівань розчаровуються в дитині, створюючи відповідний психологічний тип стосунків, який нерідко травмує дитину на все життя.
4. Любов—конфлікт. Таким взаєминам батьків і дітей властиві спалахи й охолодження любові, істеричність. Ініціюють їх переважно одинокі матері. Як правило, вони травмують, руйнують психіку дитини, зумовлюють різкі перепади її емоційного стану, нестриманість, вразливість до несприятливих зовнішніх впливів.
Авторитет, у тому числі й батьківський, формується й існує для дитини поза її суб´єктивною волею. Він є незалежною від інтелектуальних процесів, часто неусвідомленою оцінкою своїх батьків. Психологічний механізм цієї оцінки є дуже складним, підвладним багатьом чинникам. Спрощено його можна уявити як процес усвідомлення дитиною значущості батьків у її житті, їхньої високої людської, іноді ділової репутації, життєвої надійності, доброти, готовності завжди й у всьому бути поруч. Щоб не думали і не стверджували на цю тему батьки, про їх авторитетність в очах дитини можна судити на підставі її ставлення до батьківських слів, поведінки, вчинків. Справжнього авторитету неможливо підмінити нічим, хоч нерідко педагогічно неграмотні, морально нерозвинені, байдужі до своїх дітей батьки нав´язують форми взаємодії, які свідчать про імітацію, підміну авторитету. Найпоширенішими, за спостереженнями А. Макаренка, є такі типи підміни батьківського авторитету:
— авторитет придушення. Основою його є боязнь дитини своїх батьків, причиною якої є покарання за будь-яку провину, що сковує, паралізує її волю, породжує невпевненість, занижує самооцінку. Цей вид батьківського псевдоавторитету А. Макаренко вважав найнебезпечнішим;
— авторитет відстані. Сутністю його є намагання батьків бути якомога далі від дітей, менше спілкуватися з ними, уникати виявів ніжності, любові, уваги. Головне для них — зовнішні вияви поваги з боку дітей (звертання до батьків на “Ви”, тон розмови тощо);
— авторитет чванства. Намагаючись компенсувати відсутність справжнього авторитету, батьки постійно хизуються перед дітьми своїми “заслугами”, розраховуючи на їх повагу до себе. Будучи переконаними у своїй правоті, вони не припускають, що їхні рішення та оцінки можуть бути піддані сумніву, обговоренню. Традиційним для них є твердження: “Я краще знаю, що тобі потрібно!”;
— авторитет педантизму. Основою його є тотальний контроль за поведінкою дітей, організація їх на педантичне виконання всіх вимог і обов´язків, суворе дотримання режиму;
— авторитет резонерства (франц. raisonneur — людина, яка повчає). Схильні до резонерства батьки постійно повчають своїх дітей, перетворюючи спілкування з ними на тривалі й нудні нотації, що часто збуджує у дітей внутрішній спротив;
— авторитет любові. Не маючи справжнього авторитету, батьки вимагають від дитини слухняності як доказу своєї любові, спекулюють на їхніх почуттях (“Якщо любиш маму, то ...”). Самі вони теж наголошують на своїй любові, вимагаючи від дитини слухняності (“Якщо хочеш, щоб я тебе любила, то ...”);
— авторитет підкупу. Вимагаючи бажаної поведінки дитини, батьки обіцяють їй за те різноманітні матеріальні блага, поступки тощо. Така практика є особливо цинічною, аморальною;
— авторитет доброти. Такій моделі взаємодії властиві намагання батьків наголошувати на своєму винятково доброму ставленні до дитини, у всьому потакати їй, що породжує відчуття вседозволеності. Як правило, так діє один із дорослих, намагаючись вигідно постати в очах дитини, на відміну від іншого;
— авторитет дружби. Рівноправне спілкування, своєрідне панібратство, часто породжує грубощі в спілкуванні, зневажливе ставлення дітей до батьків, а також інших дорослих. Усе це не має нічого спільного із щирим ставленням, справжньою дружбою, взаємоповагою батьків і дітей.
Батьки, які по-справжньому люблять дітей, усвідомлюють свою місію, намагаються здобути визнання в очах дитини своєю мудрістю, людськими чеснотами, зацікавленим, добрим, обґрунтовано вимогливим ставленням до неї, до себе, інших людей. Важливо, щоб дитина, спостерігаючи за своїми батьками, сама високо оцінила їх, виявила прагнення бути подібною на них.

 

Педагогічна культура батьків

Педагогічна культура батьків — компонент загальної культури, який акумулює в собі накопичений попередніми поколіннями досвід виховання дітей у… Виявляється вона в розумінні та усвідомленні батьками своєї відповідальності…

Виховання батьків

Форми роботи дошкільного закладу із сім'єю

Сучасні дитячі дошкільні заклади стають відкритими для батьків, дітей і громадськості. Вони все більше уваги приділяють освіті та вихованню батьків, вважаючи це одним із принципово важливих чинників успішного розвитку і виховання дітей. Вплив дошкільних закладів на розвиток педагогічної культури батьків буде ефективним, якщо відповідатиме таким критеріям:
1. Спрямованість і адресованість. Даючи конкретні поради, рекомендації, педагоги повинні знати особливості конкретних сімей. Нерідко батьки самі звертаються до вихователів за педагогічними порадами, у тому числі з конкретними питаннями щодо власної дитини.
2. Оперативний зворотний зв´язок. Робота педагога з батьками має вибудовуватися на основі живого діалогу, в процесі якого він з´ясовує рівень сформованості педагогічних знань і навичок батьків, вносить за необхідності відповідні корективи.
3. Індивідуалізація педагогічного впливу. Працюючи з батьками, вихователь допомагає їм використовувати педагогічні знання не як абстрактні істини, а як керівництво до практичних виховних дій, спрямованих на конкретну дитину з її особливостями, перспективами вікового та індивідуального розвитку.
Форми роботи з батьками можуть бути колективними, індивідуальними, наочно-інформаційними. До колективних форм роботи належать батьківські збори (групові та загальні), на яких обговорюються проблеми життєдіяльності групи і дитячого садка; зустрічі з батьками; вечори запитань і відповідей; засідання “круглого столу” з дискусійних проблем; заняття-тренінги, покликані навчити батьків правильно організувати спілкування і спільну діяльність з дитиною; спільні з дітьми, батьками і вихователями свята і розваги; виставки спільних робіт батьків і дітей; дні відкритих дверей; школи для батьків; сімейні (домашні) педради, які проводять у батьків вдома; батьківські конференції.
Індивідуальні форми роботи охоплюють індивідуальні бесіди і консультації (проводять, як правило, вранці і ввечері, коли батьки приводять дитину в дитячий садок або забирають додому), відвідування дітей вдома; залучення батьків до життя дитячого садка (організаційно-господарська допомога вихователю: виготовлення іграшок, посібників, допомога у проведенні екскурсій, культпоходів тощо).
Найпоширенішими наочно-інформаційними формами роботи є виставки дитячих робіт; реклама книг, публікацій у періодиці, в системі Інтернет з проблем сімейного виховання.
Очікувану ефективність забезпечує раціональне поєднання різних форм роботи. Як свідчить досвід, у роботі з батьками слід уникати готових оцінних суджень про виховання, допомагати їм у виробленні вміння особисто спостерігати за власною дитиною, відкривати в ній нові якості й риси.
Часто педагоги свої міркування ілюструють магнітофонними записами розмов з дошкільниками, відеофрагментами про різні види діяльності (дидактична, театралізована гра, праця, зображувальна), фотографіями дітей, виставками їхніх робіт.
Актуалізації уваги батьків до проблем виховання дошкільників сприяють доручення їм виступити з конкретного питання на батьківських зборах; “домашні завдання” на спостережливість; участь батьків у роботі гуртків, проведенні ігор, занять, екскурсій з дітьми; допомога у проведенні рольових і ділових ігор.
Значного поширення набувають творчі форми роботи з батьками, в яких беруть участь діти, інші педагоги і співробітники дошкільного закладу. Часто батькам цікаво не тільки спостерігати за дитиною під час її взаємодії з дорослими не в домашніх умовах, а й самим виступити в новій ролі (театралізованій виставі, спортивному змаганні, конкурсі, засіданні дискусійного клубу).
Доцільно залучати до роботи не окремих, а всіх представників сім´ї, інших родичів, які мають стосунок до виховання дитини, а також налагодити дружні стосунки з іншими сім´ями, які небайдуже ставляться до розвитку і виховання своїх дітей.
У роботі дошкільного закладу з батьками істотне значення має спрямування педагогічної самоосвіти батьків, стимулювання прагнення і вміння поповнювати свої педагогічні знання і після вступу дитини до школи.

Підготовка дитини до навчання в школі

Перехід дитини з дитячого садка у школу є важливим етапом її життя, який пов´язаний не лише зі зміною середовища її розвитку, а й із відповідними процесами самоусвідомлення, із зіткненням з новими проблемами, відкриттям у собі нових можливостей тощо. Одним дітям це додає піднесеного настрою, відчуття виходу на новий життєвий щабель, іншим вселяє ностальгію за звичним життям у дитячому садку, часто породжує стресові стани. Тому дуже важливо, щоб у дошкільному закладі, в сім´ї допомогли дитині усвідомити, що дитячий садок і школа є ланками єдиної системи освіти і виховання, а все те, що чекає дитину у школі, є продовженням того, чим займалася, що опановувала вона раніше. Не менш важливо, щоб із перших днів перебування в школі вона на конкретних реаліях переконувалася в цьому. Все це можливе за дотримання принципу наступності дошкільної та початкової освіти.

Наступність, спадкоємність, перспективність у системі безперервної освіти

Готовність дітей до шкільного навчання

Адаптація до шкільного навчання

Спільна робота дошкільного закладу і школи

У багатьох країнах з метою забезпечення неперервності дошкільної та початкової освіти створюють спільні навчально-виховні заклади.
В Україні на початку 80-х років XX ст. набули розвитку навчально-виховні комплекси “дошкільний заклад-школа” (на базі дитячого садка) та “школа-дитячий садок” (на базі школи). Започатковані вони у сільській місцевості з метою задоволення потреб населення в освітніх послугах, раціонального використання приміщень, а також можливості навчання дітей як дошкільного, так і молодшого шкільного віку в одному освітньому закладі. Нині вони впроваджуються і в містах.
Будучи відкритою і динамічною соціальною системою, школа-дитячий садок та дитячий садок-школа є відносно автономними навчальними закладами з власним способом внутрішнього життя. Поєднання дошкільної і початкової освіти в такому малокомплектному навчальному закладі створює передумови для реалізації індивідуальності кожного вихованця, що значно складніше зробити у масовій школі. Як свідчать дослідження, об´єднання у комплексі двох підсистем значно посилює його виховні можливості, створює умови для психологічно комфортного переходу дитини з дитсадка у школу. Особливо корисним для розвитку соціальної компетентності дітей є перебування їх у різновіковому колективі.
У дошкільному закладі важливо забезпечити зв´язок вихованців і педагогів дитячого садка і школи. Для цього використовують екскурсії до школи, відвідування уроків, спільні з першокласниками розваги, а молодших школярів запрошують у дитячий садок для зустрічі з випускниками старшої (підготовчої) групи. Побутує також практика взаємовідвідування вихованцями дитячого садка і учнями початкових класів свят у дошкільному закладі та початковій школі (свято знань, посвята у школярі, букваря, випуску з дитячого садка).
Особливо важливою для майбутніх учнів є фігура першого вчителя, якого вони сприймають як надзвичайну людину. Він повинен розуміти дітей, виявляти душевну турботу про них, зацікавленість у їхніх успіхах; повинен створювати оптимістичний настрій, дружелюбну доброзичливу атмосферу.
Доцільно в дитячому садку розвивати практику попереднього знайомства (якщо це можливо) з майбутнім учителем, а також ознайомлення педагога з роботою випускної групи, вивчення індивідуальних особливостей дітей, участь у їхніх справах.
Взаємозв´язок педагогів дошкільного закладу і школи здійснюється на інформаційному (семінари-практикуми з обговорення програм і планів навчально-виховної роботи, створення дидактичного матеріалу) і на діяльнісному (обмін новаторськими методиками, досвідом організації навчальної діяльності старших дошкільників і молодших школярів, взаємне консультування) рівнях. Усі вони мають усвідомлювати, що підготовка дітей до школи, яка є одним з головних завдань дошкільної освіти, має спрямовуватися на всебічний розвиток особистості.

Запитання. Завдання

1. Розкрийте структуру і показники психологічної готовності дитини до навчання.
2. Охарактеризуйте чинники, що зумовлюють адаптацію дитини до шкільного навчання. Визначіть роль у цьому процесі батьків і дитячого садка.
3. З якого віку, на ваш погляд, доцільно починати шкільне навчання?
4. Що ви порадите батькам з метою кращої підготовки дитини до школи в умовах сімейного виховання?
5. Чим зумовлене небажання окремих дітей старшого дошкільного віку йти до школи?
6. Запропонуйте сценарій спільного свята дітей підготовчої до школи групи та молодших школярів.
7. Обґрунтуйте своє ставлення до проблеми тестування майбутніх першокласників при вступі до школи.

Література

Алексєєнко Т. Ф. Педагогічні проблеми молодої сім´ї. — К., 1997.
Бурова А., Долинна О., Низковська О. Планування освітнього процесу в сучасному дошкільному закладі // Дошкільне виховання. — 2002. — № 11.
Буре Р. С. Готовим детей к школе. — М., 1987.
Воспитателю о работе с семьей / Под ред. Н. Ф. Виноградовой. — М., 1989.
Детский сад и семья / Под ред. Т. А. Марковой. — М., 1986.
Дошкольная педагогика: В 2 ч. / Под ред. В. И. Логиновой, П. Г. Саморуковой. Ч. 2. — М., 1988.
Завтра в школу / За ред. В. К. Котирло. — К., 1977.
Каптерев П. Ф. Педагогический процесс // Избр. пед. соч. — М., 1989.
Кондратенко Т. Д., Котырло В. К., Ладывир С. А. Обучение старших дошкольников. — К., 1986.
Котырло В. К., Ладывир С. А. Детский сад и семья. — К., 1984.
Кравцова Е. Е. Психологические проблемы готовности детей к обучению в школе. — М., 1991.
Кузь В. Школа — центр воспитания. — М., 1991.
Лаврентьева Г. Комп´ютерно-ігровий комплекс у дошкільному закладі // Дошкільне виховання. — 2003. — № 1.
Лешли Д. Работать с детьми, поощрять их развитие и проблемы: Пер. с англ. — М., 1991.
Мчедлидзе Н. Б. Место игры в педагогическом процессе детского сада // Психология и педагогика игры дошкольника / Под ред. А. В. Запорожца, А. П. Усовой. — М., 1966.
Наступність у навчально-виховній роботі дитячого садка і школи / За ред. 3. Н. Борисової. — К., 1985.
Новоселова С. Л. Развивающая предметная среда. — М., 1995.
Макаренко А. С. Книга для батьків. — К., 1969.
Основы дошкольной педагогики / Под ред. А. В. Запорожца, Т. А. Марковой. — М., 1980.
Островська Л. Ф. Сімейне виховання дошкільника. — К., 1977.
Педагогічна культура молодих батьків. — К., 1995.
Петроченко Г. Г. Развитие детей 6—7 лет и подготовка их к школе / Под ред. А. М. Леушиной. — Минск, 1982.
Плохій 3. П., Дьоміна I. С. Методичні рекомендації для працівників навчально-виховного закладу “школа — дитячий садок”. — К., 1988.
Постовий В. Г. Сучасна сім´я і її педагогіка. — К., 1994.
Помощь родителям в воспитании детей. — М., 1992.
Про планування освітнього процесу в дошкільному навчальному закладі. Інструктивно-методичний лист МОН України (№1/9-434 від 01.10. 2002) // Дошкільне виховання. — 2002. — № 10.
Проскура О. В. Психологічна підготовка вчителя до роботи з першокласниками. — К., 1998.
Рыжова Н. А. Развивающая среда дошкольных учреждений. — М., 2003.
Савченко О. Я. Дидактика початкової школи. — К., 1997.
Савченко О. Я. Наступність і перспектива в роботі двох перших ланок освіти // Дошкільне виховання. — 2000. — № 11.
Скуратівський В. Берегиня. — К., 1987.
Сластенин В. А., Исаев И .Ф., Шиянов Е. Н. Общая педагогика. — М., 2002.
Спиваковская А. С. Как быть родителями. — М., 1986.
Стельмахович М. Г. Українська родинна педагогіка. — К., 1996.
Сухомлинський В. О. Батьківська педагогіка. — К., 1978.
Типовий перелік обов´язкового обладнання, навчально-наочних посібників та іграшок дошкільного навчального закладу // Дошкільне виховання. — 2002. — № 10—11.
Ушинський К. Д. Про сімейне виховання. — К., 1974.
Фромм А. Азбука для родителей. — М., 1991.
Хямяляйнен Ю. Воспитание родителей: концепции, направления и перспективы. — М., 1993.
Эйдемиллер Э. Г., Юстицкий В. В. Семейная психотерапия. — Л., 1989.

 

 

Біографічні довідки

Амонашвілі Шалва Олександрович (нар. 1931) — грузинський педагог, доктор психологічних наук, професор, академік РАО. Педагог-новатор, розробник… Арістотель Стагірит (384 до н. є. — прибл. 322 до н. є.) — давньогрецький… Аркін Юхим Аронович (1873—1948) — російський педагог, лікар, академік АПН РСФСР, автор робіт з дошкільної освіти.…

Короткий термінологічний словник

Авторитарний стиль виховання — регламентація батьками поведінки дітей відповідно до стандартів.
Авторитативний стиль — контроль за поведінкою дитини відповідно до потреб її розвитку з одночасним спрямуванням її розвитку, допомогою їй, визнанням її прав і врахуванням можливостей.
Авторитет (лат. autohtas — влада) — вплив особи, заснований на знаннях, моральних чеснотах, життєвому досвіді.
Акселерація (лат. acceleratio — прискорення) — прискорений розвиток і збільшення антропометричних показників людини.
Акцентуація (лат. accentus — наголос) особистості — граничний вияв окремих психологічних якостей, рис характеру особистості.
Аналітичні вміння — вміння аналізувати і діагностувати рівень розвитку ігрової діяльності групи загалом і кожної дитини зокрема.
Андрогінія (грец. aner (andros) — чоловік igyne — жінка) — поєднання в індивіді жіночих (фемінних) і чоловічих (маскулінних) соціальних властивостей, статевої належності, опанування й реалізація відповідних соціальних ролей.
Базисна довіра до світу — уявлення дитини про надійність дорослих, емоційна близькість із ними.
Бесіда — метод отримання інформації за допомогою словесного спілкування дослідника з дитиною з метою виявлення фактів, що характеризують її особистісні прояви (інтереси, знання, ставлення та ін.).
Будівельно-конструкційні ігри — різновид творчих ігор, у яких діти відображають навколишній предметний світ, самостійно зводячи споруди і обігруючи їх.
Валеологія — наука про збереження і зміцнення здоров´я.
Вередування — скороминущі несправедливі бажання, прояви невиправданого незадоволення.
Виховання — процес цілеспрямованого формування особистості дитини.
Вікова педагогіка — наука, що вивчає закономірності навчання і виховання дітей різних вікових груп.
Впертість — свідоме намагання дитини виконувати свої несправедливі бажання.
Вторинна статева ідентифікація — усвідомлення свого соціального призначення як чоловіка або жінки і відповідної поведінки в сім´ї, суспільстві.
Гендерне (англ. gender — рід) виховання — засвоєння дитиною знань про соціальні особливості буття статей.
Гра — один з найцікавіших видів людської діяльності, провідна діяльність дошкільника, засіб його всебічного розвитку, важливий метод виховання.
Гра-драматизація — зображування, розігрування в особах літературних творів зі збереженням послідовності епізодів.
Гуманізація виховання — олюднення виховних стосунків, визнання цінності дитини як особистості, її прав на соціальний захист, щастя, розвиток здібностей, індивідуальності.
Гуманність (лат. humanus — людяний, людський) — увага до людей, прагнення добрих стосунків з ними, готовність надавати допомогу, виявляти співчуття і співпереживання.
Дефектологія (лат. defectus — вада і грец. logos — слово, вчення) — наука, що досліджує різноманітні аспекти навчання і виховання дітей із проблемами фізичного та психічного розвитку.
Дидактика (грец. didaktikos — повчальний) — наука про навчання, його закони і закономірності, принципи і зміст, методи і форми організації.
Дидактична гра — система впливів, спрямована на формування у дитини потреби в знаннях, активного інтересу до того, що може стати їх новим джерелом, удосконалення пізнавальних умінь і навичок.
Дисциплінованість — здатність свідомо виконувати правила поведінки, обов´язки, доручення в сім´ї та дитячому садку.
Диференціація навчання — підбір змісту, методів і форм навчання залежно від особливостей дітей.
Дошкільна дидактика — теорія навчання дітей дошкільного віку, яка визначає мету, розробляє зміст, методи й форми організації навчання дітей.
Дошкільна педагогіка — наука про закономірності виховання і навчання дітей від народження до вступу до школи.
Дошкільний навчальний заклад — заклад освіти дітей від двох місяців до шести (семи) років, який здійснює догляд, оздоровлення, виховання і навчання дітей.
Енциклопедичне навчання — навчання дітей дошкільного віку.
Естетика (грец. aisthetikos — чуттєво сприйманий) — наука про загальні закономірності художнього освоєння дійсності людиною, суть і форми відображення дійсності й перетворення життя за законами краси.
Естетична діяльність (практика) — безперервний процес формування і реалізації певних творчих умінь, навичок, здібностей, гармонізації себе і світу.
Естетична культура особистості — своєрідний сплав особистісних якостей, які обумовлюють критерії оцінювання нею прекрасного і потворного, вияв чуття міри у власній творчості.
Естетична освіта — процес засвоєння мистецьких знань, умінь і навичок.
Естетична свідомість — сукупність поглядів, знань, суджень, оцінок, ідей, ідеалів.
Естетичне виховання — послідовне формування у дітей естетичного ставлення до життя, розвиток сприймання і розуміння прекрасного у мистецтві, природі, взаєминах людей, художніх потреб і здатності до художньої творчості.
Естетичне почуття — спричинені взаємодією з естетичними цінностями (творіннями природи і людського таланту) емоції людини.
Естетичне сприймання — процес відображення сутності предметів і явищ естетичної дійсності, співвідношення сприйнятого зі сповідуваними особистістю критеріями.
Естетичний ідеал — соціально обумовлений взірець досконалості, який є орієнтиром в оцінюванні естетичних явищ і власної художньо-творчої діяльності.
Естетичний розвиток особистості — процес становлення і вдосконалення естетичної свідомості та естетичної діяльності особистості.
Естетичний смак — здатність особистості до індивідуального відбору із сукупності естетичних явищ і предметів тих, які найбільше відповідають її поглядам та ідеалам, породжують позитивні відчуття в процесі сприймання.
Естетичні погляди — думки, судження, уявлення про прекрасне і потворне, які є основою ставлення до явищ буття загалом і явищ мистецтва зокрема.
Естетичні потреби — внутрішня необхідність в осягненні певних естетичних цінностей і розвитку певних умінь.
Естетичне ставлення — здатність до емоційного переживання, активного засвоєння художнього досвіду, самостійного навчання, пошукових дій, спеціальних художніх й творчих здібностей.
Етичні бесіди — розмови вихователя з дітьми на моральні теми під час занять, у повсякденному житті.
Етнізація (грец. ethnikos — племінний, народний) — природне входження дітей у духовний світ свого народу, нації як елементу загальнолюдської культури, позбавлене національної обмеженості та егоїзму.
Етнопедагогіка (грец. ethnos — народ і paidagogike — наука про виховання і навчання людини) — наука про досвід народу у вихованні підростаючих поколінь, відображений у морально-етичних ідеалах, поглядах на мету і засоби формування людини, у сукупності народних засобів, умінь і навичок виховання дітей.
Закономірності педагогічного процесу — об´єктивні, стійкі й істотні зв´язки, які зумовлюють ефективність навчання, виховання, розвитку особистості дитини.
Заняття — форма дошкільного навчання, за якої вихователь, працюючи з усією групою дітей у встановлений режимом час, організовує і спрямовує пізнавальну діяльність з урахуванням індивідуальних особливостей кожної дитини.
Звичаї — безпосередні приписи певних дій у конкретних ситуаціях, що відтворюють сімейні стосунки у життєдіяльності наступних поколінь.
Здібності — психічні особливості людини, які створюють передумови для успішного оволодіння певним видом діяльності.
Зміст розумового виховання — формування у дітей певного обсягу знань про предмети і явища (суспільне життя, природу, людину тощо), способів мислительної діяльності (вміння спостерігати, аналізувати, порівнювати, узагальнювати).
Змістова цілісність — відображення у меті й змісті освіти досвіду людства у взаємозв´язку знань (в тому числі про способи дій), умінь і навичок досвіду творчої діяльності, досвіду емоційно-ціннісного ставлення до світу.
Індивідуально-психологічні відмінності — стійкі особливості психічних процесів, за якими люди відрізняються один від одного.
Ініціативність — самостійність дитини у виборі дії, прийнятті рішення, що дає їй змогу відчути себе джерелом дії.
Інтерв´ю (англ. interview — зустріч, бесіда) — усне опитування.
Класична педагогіка — педагогіка, яка орієнтувалася на засади античної культури, дотримувалася формально-граматичних принципів, зосереджувалася на вивченні латинської та грецької мов, згодом —- природничих предметів.
Концепція самоцінності дошкільного дитинства — вчення, згідно з яким окремі психічні функції розвиваються не самостійно та автономно, а у взаємозв´язку як якість цілісної, наділеної природними задатками особистості дитини.
Космологізм (грец. kosmos — Всесвіт) — сприймання космосу як втілення гармонії, краси, творчості людини.
Культура поведінки — сукупність корисних, стійких форм щоденної поведінки у побуті, спілкуванні, різних видах діяльності.
Логічне мислення — операції порівняння, синтезу, аналізу, узагальнення, абстрагування, дедуктивних (від загального до часткового) та індуктивних (від часткового до загального) його форм.
Материнська школа — виховання дітей від народження до 6 років, коли закладаються основи фізичного, розумового і морального розвитку особистості.
Метод навчання — система послідовних способів взаємопов´язаної діяльності педагога і дітей, спрямована на досягнення навчально-виховних завдань.
Методи морального виховання — способи педагогічної взаємодії, за допомогою яких здійснюється формування особистості відповідно до мети і завдань морального виховання і вікових особливостей дітей.
Методи педагогічного дослідження — сукупність прийомів, операцій, спрямованих на вивчення педагогічних явищ і розв´язання різноманітних науково-педагогічних проблем.
Методика педагогічного дослідження — комплекс теоретичних та емпіричних (заснованих на досвіді) методів, поєднання яких забезпечує найдостовірніше дослідження такого складного і багатофункціонального об´єкта, як процес виховання.
Методологічні принципи педагогіки — основні положення, на яких ґрунтується дослідницьке і практичне перетворення педагогічних систем.
Мислення — пов´язаний із мовленням психічний процес пошуків і відкриттів нового, узагальненого відображення дійсності в процесі її аналізу і синтезу.
Моніторинг (англ. monitoring — спостереження) — збір, оброблення та аналіз інформації про хід дослідження, його проміжні та остаточні результати.
Мораль (лат. moralis — моральний, від mos (moris) — звичай, воля, закон, властивість) — система поглядів, уявлень, норм, оцінок, які регулюють поведінку людей; форма суспільної свідомості.
Моральне виховання — цілеспрямована взаємодія дорослого і дитини з метою формування моральних почуттів і якостей, засвоєння моральних норм і правил, розвитку моральних мотивів і навичок-поведінки.
Моральний реалізм дитини — концепція, згідно з якою у дітей дошкільного віку значно вище розвинута логіка моральних суджень, ніж моральні почуття.
Моральний розвиток — рівень засвоєння уявлень про моральні норми, сформованості моральних почуттів і моральної поведінки.
Моральні інстанції (лат. instantia — безпосередня близькість) — прагнення поводитися згідно з моральними нормами не тому, що цього вимагають дорослі (батьки, вихователі), а тому, що це приємно для себе й інших.
Моральні почуття — стійкі переживання у свідомості людини, які зумовлюють її вольові реакції, ставлення до себе, інших людей, явищ суспільного буття.
Навчальна діяльність — особлива форма активності дитини, зорієнтована на зміну себе як суб´єкта учіння.
Навчання — спільна діяльність педагога і дитини, зорієнтована на засвоєння знань, умінь і навичок, способів пізнавальної діяльності.
Народна дидактика — досвід народу в розумовому вихованні, формуванні основ світогляду підростаючого покоління.
Народна дидактика — складова частина етнопедагогіки, яка об´єднує педагогічні знання і досвід народу в навчанні дітей.
Народна педагогічна деонтологія (грец. deon (deontos) — потрібне, необхідне і logos — слово, вчення) — етична сфера думок і вчинків кожної людини.
Народна фамілістика — знання і досвід будівництва міцної та здорової сім´ї.
Народне дитинознавство — ставлення народу до дітей, виховні чинники формування особистості у дошкільному віці.
Народні звичаї — усталені правила поведінки; те, що стало звичним, визнаним, необхідним; форма виявлення народної традиції (як вітатися, як ходити в гості та ін.).
Народні ігри — прадавній засіб виховання і навчання дітей; нескінченне джерело духовних сил, патріотичних почуттів, формування характеру і світогляду дошкільнят.
Народні традиції — досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються з покоління в покоління.
Народознавство — вивчення культури, побуту, звичаїв рідного народу.
Національна самосвідомість — відчуття належності до певної нації, яке виявляється в етнічному самовизначенні (віднесенні себе до певної етнічної групи).
Національний дитячий садок — дошкільний заклад, який забезпечує трансляцію культури народу, сприяє етнізації особистості, засвоєнню духовних надбань нації.
Національні почуття — комплекс емоцій, які фіксують суб´єктивне ставлення людей до своєї нації, її потреб і форм життя, а також до інших народів.
Новація (лат. novatio — оновлення, зміна, від novo — оновлюю) — власне нове (метод, методика, технологія, програма тощо).
Обдарована дитина — дитина, яка вирізняється яскравими, очевидними, інколи визначними досягненнями або має внутрішні задатки для таких досягнень у певному виді діяльності.
Обдарованість — високий рівень загальних і спеціальних здібностей, які є передумовою творчих досягнень.
Операційно-технологічна цілісність — внутрішня цілісність процесів освоєння, організації змісту освіти і матеріальної бази, ділової взаємодії педагога і вихованців, освіти і самоосвіти.
Опіка — намагання відгородити дитину від життєвих реалій, випробувань, намагання вирішення всіх проблем за неї, задоволення її потреб і примх.
Організаційна цілісність — наслідок єдності процесів освоєння, організації змісту освіти і матеріальної бази; ділової взаємодії педагогів і вихованців щодо змісту освіти і в міжособистісному спілкуванні; самоосвіті та самовихованні.
Пам´ять — процеси фіксування (запам´ятовування), зберігання, відтворення, забування індивідом його попереднього досвіду.
Пансофічна школа — школа всезагальної мудрості, яка оберігає людину від життєвих незгод, допомагає осягнути світло істини, досягти вищої мети життя.
Патріотизм (грец. paths — батьківщина) — любов людини до Батьківщини, відданість їй і своєму народу.
Педагогічна емпатія (англ. empathy — співчуття) — співпереживання, адекватна реакція на вчинки й почуття дітей.
Педагогічна і психологічна компетентність — здатність зрозуміти потреби дітей, раціонально спрямувати зусилля і засоби на уміння бачити перспективи розвитку дитини.
Педагогічна інноватика — розроблення, освоєння та впровадження нових педагогічних технологій, методик, засобів.
Педагогічна культура батьків — компонент загальної культури, який акумулює в собі накопичений попередніми поколіннями досвід виховання дітей у сім´ї.
Педагогічна парадигма дитинства — сукупність характерних для суспільства на певному історичному етапі установок, цінностей, шляхів і механізмів їх реалізації в галузі педагогічної підтримки, освіти і виховання дітей.
Педагогічна рефлексія — вміння батьків аналізувати, критично оцінювати власну виховну діяльність, знаходити причини своїх педагогічних помилок.
Педагогічне дослідження — процес наукового визначення, вивчення та аналізу результатів актуальної педагогічної проблеми.
Педагогічне спостереження — спеціально організоване, цілеспрямоване, систематичне та планомірне сприйняття досліджуваного об´єкта в природних умовах повсякденного життя.
Педагогічний експеримент — комплексний дослідницький метод, суть якого полягає в дослідженні педагогічного явища у спеціально створених умовах, організованих ситуаціях.
Педагогічний процес — спеціально організована, динамічна взаємодія педагога і дітей, спрямована на забезпечення їх навчання, виховання, розвитку.
Педагогічні знання — уявлення батьків про вікову динаміку розвитку дитини, самоцінність періоду дошкільного дитинства, про основні завдання виховання.
Педагогічні інновації — створення, освоєння і використання педагогічних нововведень.
Педологія — наука про дітей; сукупність анатомічних, біологічних, соціологічних концепцій психологічного, фізичного розвитку дітей і молоді.
Пермісивний стиль виховання — відсутність контролю за розвитком, вихованням і життєдіяльністю дитини, що може бути зумовлена надмірною любов´ю до неї, недостатнім досвідом батьків, побоюванням втручатися в її розвиток, переоцінкою її можливостей.
Перспективне планування — черговість вирішення поставлених завдань на тривалий період (навчальний рік, півріччя, квартал, місяць).
Перспективність навчання і виховання — визначення пріоритетних напрямів підготовки дітей до школи з урахуванням її потреб.
Поточне (календарне) планування — планування педагогічної роботи на термін від 1—2 днів до 1—2 тижнів, місяця, кварталу.
Правове виховання дітей — виховання, яке полягає у прищепленні їм елементарних правових знань, формуванні найпростіших навичок правової поведінки.
Предметно-ігрова діяльність — ігри, що допомагають усвідомлювати світ предметів, сприяють оволодінню новими об´єктами дійсності.
Прийом навчання — конкретна дія вихователя чи дитини.
Принцип навчання — основне вихідне положення теорії навчання, що випливає із його закономірностей, окреслює загальне спрямування навчального процесу, вимоги до його змісту, методики й організації.
Принцип наочності навчання — необхідність демонстрації дітям конкретних предметів, явищ, процесів, моделей.
Принцип свідомості й активності — використання методів навчання, які відкривають дитині можливості бути реальним суб´єктом процесу пізнання.
Принцип систематичності й послідовності — раціональне планування пізнавального матеріалу, дотримання логічної послідовності під час подання його дітям, у повтореннях того, що вивчається, з метою глибшого його засвоєння.
Природовідповідна освіта дитини — забезпечення відповідних до її розвитку змісту, форм і методів навчання і виховання.
Програма виховання і навчання — державний документ, який визначає цілі, завдання і зміст роботи з дітьми з урахуванням їхніх вікових та індивідуальних особливостей.
Проектувальні (конструкційні) вміння — вміння проектувати рівень розвитку ігрової діяльності дітей у передбачуваній часовій перспективі.
Реактивність організму — здатність організму змінювати фізіологічні функції під впливом зовнішнього середовища.
Режисерські ігри — ігри дитини з іграшками та їх замінниками за створеним нею сюжетом.
Рівень розумової активності — здатність дитини самостійно ставити пізнавальні завдання та знаходити способи їх вирішення.
Розвивальне середовище — комплекс психолого-педагогічних, матеріально-технічних, санітарно-гігієнічних, ергономічних, естетичних умов, що забезпечують організацію життя дітей у дошкільному закладі.
Розумове виховання — систематичний, цілеспрямований вплив дорослих на розумовий розвиток дитини з метою формування системи знань про навколишній світ, розвитку пізнавальної діяльності, здатності до самостійного пізнання.
Розумовий розвиток — ступінь розвитку в дитини пізнавальних процесів (відчуттів і сприймання, мислення та мовлення, пам´яті й уяви), сформованість уміння міркувати, обґрунтовувати свої думки, діяти адекватно до вимог старших, виявляти інтерес до пізнання навколишнього середовища, здатність швидко і правильно розуміти те, що їй говорять, вибудовувати власні судження, користуватися поняттями й узагальненнями.
Самоспостереження — цілеспрямоване фіксування об´єктом педагогічного дослідження себе самого: думок, почуттів, душевного стану.
Свобода — усвідомлена поведінка і діяльність у конкретному правовому полі.
Свобода волі — здатність особи самостійно приймати рішення і діяти на свій розсуд.
Сенсорне (лат. sensohum — орган чуттів, від sensus — відчуття) виховання — система педагогічних впливів, спрямованих на формування способів чуттєвого пізнання, вдосконалення відчуттів і сприймань.
Сенсорний розвиток дитини — розвиток її відчуттів і сприймання, формування уявлень про властивості предметів (форму, колір, розмір, положення у просторі тощо).
Сенсорні еталони — зразки якостей предметів, створені людством у процесі суспільно-історичного розвитку.
Система виховання — сукупність взаємопов´язаних цілей і принципів організації виховного процесу, методів і прийомів поетапної реалізації у рамках певної соціальної структури (сім´ї, дитячого садка, школи, вузу, держави).
Систематизація знань — об´єднання, групування предметів і явищ за характерною або суттєвою ознакою.
Систематизовані знання — організовані у певній послідовності й повноті знання, що дає змогу розглядати і використовувати їх як єдине ціле.
Сім´я — мала соціально-психологічна група, члени якої пов´язані шлюбними або родинними стосунками, спільністю побуту і взаємною моральною відповідальністю.
Сімейна педагогіка — галузь педагогіки, яка вивчає закономірності виховання дітей у сім´ї.
Соціальна компетентність дитини — відкритість до світу людей як потреба особистості, навички соціальної поведінки, готовність до сприймання соціальної інформації, бажання пізнавати людей, робити добрі вчинки.
Соціальна педагогіка — галузь педагогіки, яка вивчає закономірності становлення і розвитку особистості в процесі навчання і виховання у різних соціальних інститутах.
Соціально-психологічна адаптація до школи — активне пристосування дитини до класу, вчителя, свого місця у школі.
Спадкоємність навчання і виховання — врахування школою рівня знань, умінь і навичок дітей, подальший їх розвиток; перехід від навчально-ігрової діяльності до навчальної.
Спільна праця — складний різновид колективної діяльності, що передбачає досягнення спільного результату шляхом виконання послідовних трудових дій над певним об´єктом, який переходить від одного учасника трудового процесу до іншого.
Спостереження — цілеспрямоване збирання фактів про предмети і явища дійсності, поведінку і діяльність особистості з метою їх аналізу і тлумачення.
Спрямованість особистості — система мотивів поведінки людини.
Статеве виховання — засвоєння знань про взаємини статей, формування культури статевої поведінки.
Ступінь компетентності — комплекс особистісних якостей і властивостей, потреб і здібностей, елементарних теоретичних уявлень, що становлять систему знань дитини, життєво важливих практичних умінь, які гарантують здатність реалізувати можливості розвитку особистості.
Суспільний ідеал — уявлення про те, яка особистість відповідає вимогам суспільства.
Сюжетно-рольова гра — образна гра за певним задумом дітей, який розкривається через відповідні події (сюжет, фабула) і розігрування ролей.
Талант — поєднання особливих здібностей, завдяки яким людина створює значущі, новаторські продукти діяльності.
Творчі ігри — ігри, які придумують самі діти, відображаючи у них враження від пізнання навколишнього світу.
Теорії розвивального навчання — сукупність принципів, методів, прийомів навчання, спрямованих на ефективний розвиток психічних функцій, особистісних якостей дітей.
Терморегуляція (грец. thermos — теплий і лат. regulo — упорядковую) —здатність організму зберігати температуру тіла на певному рівні незалежно від зміни її у навколишньому середовищі.
Тестування (англ. test — випробовування) — метод діагностики, який використовує стандартизовані запитання і завдання, що мають визначену шкалу значень.
Трудове виховання — цілеспрямований процес формування у дітей трудових навичок і вмінь, поваги до праці дорослих, звички до трудової діяльності.
Увага — спрямованість і зосередженість особистості, що передбачає підвищення рівня сенсорної, інтелектуальної, рухової активності індивіда.
Уява — процес створення людиною образів об´єктів на основі попереднього досвіду.
Фізичне виховання дітей дошкільного віку — систематичний вплив на організм дитини з метою його морфологічного і функціонального вдосконалення, зміцнення здоров´я, формування рухових навичок і фізичних якостей.
Фізичний розвиток — процес зміни морфологічних і функціональних ознак організму, основою якого є біологічні процеси, зумовлені спадковими генетичними факторами, умовами зовнішнього середовища і вихованням.
Художнє сприймання — пізнання дійсності засобами різних видів мистецтва.
Цілісність педагогічного процесу — єдність мети, змісту, методів виховання і навчання, виховання і самовиховання, процесів, етапів і дій.
Цінність — значущість, якої люди надають речам і явищам і яка є основою ставлення до них.
Шкільна дезадаптація (франц. des... — від.., роз... і лат. adaptatio — пристосування) дитини — прояв психогенного формування особистості, що зумовлений особливостями її об´єктивного і суб´єктивного статусу в школі та сім´ї і може спричинити порушення навчальної діяльності в майбутньому.