Реферат Курсовая Конспект
Предмет клінічної діагностики - раздел Педагогика, Qui Bene Diagnoscit — Bene Curati — Хто Добре Діагностує, Той Добре Лікує (Бу...
|
Qui bene diagnoscit — bene curati — Хто добре діагностує, той добре лікує (Бургав, XVIII ст )
ВСТУП
Предмет клінічної діагностики.Клінічна діагностика — наука, яка вивчає клінічні, інструментальні та лабораторні методи дослідження хворих тварин, техніку й послідовність їх застосування при дослідженні окремих органів і систем, виявлені при цьому симптоми та ознаки й основні шляхи розпізнавання хвороб. Назва предмета походить від грецьких слів klinicalis — мистецтво лікування або clinica — лікувальний заклад, що має стаціонар, та діагностика — від diagnosis — розпізнавання, diagnosticon — здатний розпізнавати. Отже, клінічна діагностика навчає методам дослідження тварин з метою розпізнавання хвороб.
Клінічна діагностика складається з трьох основних розділів, тісно пов'язаних між собою. У першому розділі викладено методи дослідження тварин, техніку й послідовність їх застосування при дослідженні окремих органів і систем, тобто лікарську техніку. У другому — розглядаються виявлені при дослідженні окремих органів і систем показники (температура тіла, частота пульсу, скорочення рубця, тони серця, дихальні шуми і т. д.), їх відхилення від показників, характерних для здорових тварин, тобто даний розділ вивчає симптоми і тому називається семіологією або семіотикою.
І все ж для розпізнавання хвороби цього недостатньо. Ще необхідне вміння підсумовувати одержані при дослідженні хворої тварини симптоми, групувати їх за причинами, визначати зв'язок між ними і на основі цього робити висновок, який і називається діагнозом. Ланцюжок цих логічних операцій становить суть так званого лікарського мислення, для якого потрібний великий запас знань, добра пам'ять, спостережливість і значний досвід. Основні шляхи й етапи цього мислення, його особливості і є основою третього розділу предмета — методики постановки діагнозу.
Таким чином, предмет «Клінічна діагностика» не ставить своєю метою постановку діагнозу при конкретному захворюванні, він вивчає методи клінічного обстеження, які застосовують при діагностуванні різних за своєю природою захворювань — незаразних, інфекційних, паразитарних, і тому є основою усіх наступних клінічних предметів — внутрішніх незаразних хвороб, акушерства, хірургії, епізоотології, паразитології. Усі клінічні предмети грунтуються на діагностиці, тому що лікуванню і профілактиці будь-якої хвороби передує її розпізнавання, а постановку діагнозу, незалеж-
но від причини хвороби, здійснюють тими методами і на основі тих же принципів, які викладені в курсі клінічної діагностики. Ось чому клінічну діагностику ще називають пропедевтикою (від грецьк. propaideuo — попередньо навчаю, підготовляю).
Клінічна діагностика, будучи основою для клінічних предметів, у той же час сама грунтується на фундаменті загальнотеоретичних дисциплін: анатомії, фізіології, патологічній фізіології, діалектиці, фізиці, хімії, без знання яких неможливо успішно оволодіти даним предметом. Значення вивчення «Клінічної діагностики» для формування лікаря ветеринарної медицини зростає як з уведенням спеціалізації господарств, із застосуванням новітніх технологій утримання тварин, так і з розбудовою фермерських господарств з високою продуктивністю тварин, а значить і високим рівнем обміну речовин. Ось чому слова професора Лейденського університету в Голландії Бургава «Qui bene diagnoscit — bene curat! — Хто добре діагностує, той добре лікує!», які стали вже афоризмом, та глибокі думки одного з основоположників російської медицини М. Я. Муд-рова, викладені у вислові «Насамперед необхідно пізнати хворобу, бо пізнання хвороби є вже половина лікування», не втратили свого значення і в наші дні й будуть такими ж актуальними для майбутніх поколінь фахівців ветеринарної медицини.
Історичні відомості про розвиток клінічної діагностики. Історія розвитку ветеринарної діагностики становить частину загальної історії медичної науки. Стало традицією починати історію медицини з «батька медицини» Гіппократа (460—377 pp. до н. е.). У його працях вперше систематизовано багатовіковий досвід у справі лікування. Гіппократ, зібравши докупи сучасні йому лікарські знання і досвід, поставився до них критично, виклав їх у своїх працях, які стали основою медицини, і на їх твердому грунті відбувався дальший розвиток медицини протягом 7—8 століть аж до IV ст. нашої ери. Гіппократ надавав великого значення розпитуванню хворого, детальному дослідженню його з допомогою органів чуття, звертав увагу на частоту дихання, стан шкіри, потовиділення, пульсацію судин, досліджував мокротиння, сечу, кал, блювотні маси. Йому були відомі тимпанічний звук, хрипи в трахеї, шуми тертя і хлюпання при плевриті, тобто він застосовував не лише огляд і пальпацію, а й перкусію та аускультацію.
У стародавній Греції вченням Гіппократа керувалися не лише медики, а й так звані гіппіатри — люди, які доглядали й лікували коней (від грецьк. hippos — кінь, fatros — лікар). Греки залишили багато праць щодо діагностики та лікування цих хвороб, але найбільшу спадщину залишив Абсірт (IV ст. н. е.), якого по праву називають Гіппократом ветеринарії, оскільки він виділив її з медицини і заклав основи даної науки.
Найдавнішим письмовим пам'ятником народного мистецтва лі-
кування тварин є Кахунський єгипетський ветеринарний папірус (IV ст. до н. е.).
У стародавньому Римі з'явилися трактати з ветеринарії ряду вчених — Катона Древнього, Барона, Колумелли та ін. Колумелла першим дав пояснення слова «ветеринарний». По-грецькому «ve-terinae» — возити і «arum» — в'ючна, робоча худоба. Отже, в попередньому розумінні ветеринарний лікар займався в основному лікуванням робочих свійських тварин. Пізніше з'явилося інше пояснення слова «ветеринарний» — від латинського «veterinari-us» — доглядаючий за тваринами, лікуючий тварин.
В епоху середніх віків у медицині неподільно панують ідеї К. Галена (129—201 pp.), який заклав основи топічної діагностики, тобто розпізнавання місцевих вогнищ захворювань, поєднав медицину Гіппократа з філософією Платона. Побудована ним схоластична система на телеологічній основі заповнила прогалини в фактичних знаннях абстрактними міркуваннями, не залишаючи місця ні сумнівам, ні новим пошукам. Ідеї К. Галена не підлягають сумніву й запереченню, вільна творча думка завмирає, настає застій і пов'язаний із ним регрес. Лютувала інквізиція, немало вчених були спалені на вогнищах.
Епоха Відродження (XV—XVII ст.) дає поштовх визволенню людської думки від гніту. Великий прогрес в усіх галузях мистецтва, науки, живопису, принесений епохою Відродження, не проминув і медицини. Всебічне вивчення будови тіла людини та тварини, пов'язане з іменем А. Везалія (1514—1564), відкриття кіл кровообігу У. Гарвеєм (1578—1657) стали науковою основою для вивчення морфологічного субстрату хвороби й формування так званого анатомічного діагнозу.
Наукові основи сучасних методів діагностики закладаються у кінці XVII і середині XVIII ст. Винайдені мікроскоп (Левенгук, 1661), термометр (Фаренгейт, 1723; Цельсій, 1744), вушне дзеркало, метод перкусії (Ауенбруггер, 1761). Початок XIX ст. знаменує швидкий розквіт діагностики: у 1806 р. Ж. Корвізар публікує свою знамениту працю по хворобах серця, у 1808 р. перекладає працю Ауенбруггера про перкусію французькою мовою, і вона стає загальновідомою. А невдовзі учень Корвізара Р. Лаєннек пропонує новий метод дослідження — посередню аускультацію.
У Росії початок розвитку ветеринарної освіти припадає на кінець XVII і початок XVIII ст. У 1715 р. в с. Хорошове під Москвою була створена Хорошівська ветеринарна школа по підготовці ветеринарних спеціалістів для армії. У 1808 р. було відкрите ветеринарне відділення при Петербурзькій медико-хірургічній академії, яка потім була переведена в Москву. Велику роль у розвитку клінічної діагностики зіграли професори цієї академії Я. К. Кай-данов і Г. М. Прозоров.
1. Олексій Петровч Остапенко 2. Олексій Миколайович Макаревський
(1854—1916) [1863—1842]
Вперше клінічна діагностика була виділена у самостійну дисципліну в Казанському ветеринарному інституті у 1906 р.
Відкриття збудників інфекційних хвороб людей і тварин Л. Пастером, Р. Кохом, І. І. Мечниковим, впровадження лабораторних методів дослідження крові (Романовський Д. Л., 1891; Салі Г., 1902; Шиллінг В., 1912), сечі, шлункового вмісту, фекалій, рентгеноскопії та рентгенографії (Рентген В. К., 1895), електрокардіографії (Ейнтховен В., 1903)—золоті віхи в розвитку пропедевтики. Великою подією у розвитку ветеринарної клінічної діагностики в Росії стало видання О. П. Остапенком (рис. 1) у 1884 p., а В. Пінегіним у 1893 р. підручників з даного предмета. Значний внесок у розвиток ветеринарної науки, в тому числі клінічної діагностики, вніс О. М. Макаревський (рис. 2; Вітебський ветеринарний інститут). Його перу належить 400 робіт, серед яких особливої уваги заслуговує підручник, виданий в 1928 р.
Найбільше значення у розвитку клінічної діагностики як предмета мали роботи вчених Казанської, Московської і Ленінградської шкіл ветеринарних діагностів і терапевтів.
Казанська школа (керівники — професори Гольцман К. М., Рух-лядєв М. П. і Домрачев Г. В.) внесла значний внесок у розвиток клінічної ветеринарної гематології, кардіології, розробку методологічних основ диспансеризації тварин і діагностики у них патолО' гії обміну речовин.
3. Володимир Іванович Зайцев [1903—1973)
Глава І МЕТОДИ КЛІНІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ
Для вивчення клінічного стану тварин застосовують основні (загальноклінічні) та допоміжні (спеціальні) методи дослідження. До основнихвідносять огляд, пальпацію, вистукування (перкусію), вислуховування (аускультацію) і термометрію. Ці методи є основними тому, що їх, по-перше, раніше інших впровадили в практику медицини і ветеринарії; по-друге, їх застосовують при дослідженні кожної хворої тварини незалежно від характеру патологічного процесу, в будь-якій ситуації, без наявності складної апаратури; по-третє, лише після їх застосування лікар ветеринарної медицини може вирішити, чи потрібні .інші допоміжні методи; і, накінець, до цього часу завдяки їм одержують найбільш важливі діагностичні дані, а тому їх не можна замінити іншими, складнішими, допоміжними методами.
Допоміжні(спеціальні) методи включають: а) лабораторні — хімічні, фізичні, серологічні, бактеріологічні дослідження різних рідин організму та його виділень, наприклад, крові, сечі, молока, вмісту передшлунків, шлунка, синовіальної рідини, фекалій, тран-судатів, ексудатів; б) різного роду інструментальні дослідження, наприклад, сфигмографія, тонометрія, електрокардіографія, зондування, руменографія, ехографія, остеометрія, спектрографія і спектрофотометрія, рентгенологічне дослідження, ультразвукова та радіоізотопна діагностика; в) біопсію з наступними гістологічним, гістохімічним і цитоморфологічним дослідженнями шматочків тканин; г) безпосередній огляд різних органів і порожнин за допомогою ендоскопічних приладів (ларинго-, бронхо-, трахео-, гастро-, лапа-ро- й цистоскопія і т. д.).
Допоміжні (спеціальні) методи дослідження потребують застосування різних приладів і апаратів, якими в деякій мірі забезпечені районні та обласні державні лабораторії ветеринарної медицини, міські державні підприємства (лікарні) ветеринарної медицини, лабораторії науково-дослідних та навчальних закладів, університетів, академій.
Приступаючи до дослідження, лікар завжди починає з огляду
тварини, а потім послідовно застосовує ті основні методи, які дають найбільш повну та об'єктивну інформацію про стан того чи іншого органа.
СХЕМА КЛІНІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ
Спеціаліст ветеринарної медицини при встановленні діагнозу повинен провести ретельно клінічне обстеження тварини. Кожний діагностичний прийом від найпростішого до найскладнішого засвоюється завдяки багаторазовому повторенню. Особливо необхідним при клінічному дослідженні є дотримання певної схеми, завдяки чому не можна пропустити найменших, на перший погляд, дрібниць, важливих для постановки діагнозу. Нерідко лікарю здається, що одного-двох симптомів достатньо для постановки діагнозу, але при детальнішому дослідженні виявляються інші симптоми, які доповнюють і розширюють діагноз.
Клінічне дослідження тварин проводять за такою схемою:
1. Попереднє знайомство з хворою твариною: а) реєстрація тварини; б) збір анамнезу.
2. Власне дослідження (стан хворої тварини на початку спостереження за нею — status praesens). 2.1. Дослідження загального стану
2.1.1. Визначення габітусу тварини
2.1.2. Дослідження волосяного покриву, шкіри, її похідних та підшкірної клітковини
2.1.3. Дослідження видимих слизових оболонок
2.1.4. Дослідження поверхневих лімфатичних вузлів
2.1.5. Вимірювання температури тіла
2.2. Дослідження окремих органів і систем
2.2.1. Дослідження серцево-судинної системи
2.2.2. Дослідження дихальної системи
2.2.3. Дослідження системи травлення
2.2.4. Дослідження печінки
2.2.5. Дослідження сечової системи
2.2.6. Дослідження нервової системи
2.2.7. Дослідження крові та імунної системи
2.2.8. Дослідження органів ендокринної системи та обміну речовин.
3. Додаткове дослідження (електрокардіографія, рентгенологічне, біохімічне, бактеріологічне, вірусологічне, серологічне, алергічне і т. д.).
Попереднє знайомство з хворою твариною полягає у її реєстрації та зборі анамнезу. Реєстрацію тварини проводять на основі даних опитування власника або обслуговуючого персоналу, пред'явлених документів, а також результатів огляду тварини. Мета реєстрації одержати найповніше описання усіх індивідуальних особливостей тварини, які дають змогу легко розпізнати її серед подібних при лікуванні. Реєстрація необхідна для обліку кількості прийнятих хворих тварин, обліку витрачених медикаментів і е юридичним документом при різних спірних ситуаціях. Реєстрацію тварин проводять у «Журналі хворих тварин», індивідуальних диспансерних карточках чи історіях хвороби. В них записують дату надходження тварини до лікувального закладу, її власника (адреса, колективне підприємство, доглядач, оператор і т. д.); вид, стать, кличку або інвентарний номер тварини; вік, масу тіла, породу, масть, окрас, ознаки.
Вид тварини важливо зазначити, бо спеціалісту ветеринарної медицини доводиться мати справу з тваринами різних видів. Необхідно враховувати своєрідність різних захворювань, властивих тому чи іншому виду тварин. Наприклад, сап і мит бувають у коней та інших однокопитних тварин; емфізематозний карбункул, травматичний ретикулоперикардит — у великої рогатої худоби; бешиха — у свиней; брадзот — у овець. У той же час є багато захворювань, загальних для різних видів сільськогосподарських тварин: сибірка, сказ, лептоспіроз, бруцельоз, туберкульоз. Вид тварин необхідно враховувати при лікуванні, оскільки деякі з них мають підвищену чутливість до окремих препаратів. Реєструють загальний вид тварини. Наприклад, коні, велика чи дрібна рогата худоба, свині і т. д.
Урахування статі тварин також має діагностичне значення. По-перше, існують хвороби, властиві лише одній статі; по-друге, самки, особливо корови, частіше хворіють і тяжче переносять окремі хвороби; по-третє, вагітність тварин викликає зміни деяких фізіологічних показників, потребує обережного поводження з ними, врахування вагітності важливо також при лікуванні тварин.
Стать реєструють по-різному. Якщо мова йде про коней, від-
мічають — кобила, або жеребець чи мерин, у великої рогатої худоби — теличка, нетель, корова, бичок, бик або віл. У свинарстві розрізняють свинку, свиноматку, кнурця чи кнура. У собак можна записувати простіше — самка або самець, сука або кобель. У всіх дрібних тварин і птахів найпростіше використовувати — самка і самець, хоча в господарствах утримують курей і півнів, качок і селезнів, гусок і гусаків і т. д.
Кличка, інвентарний номер необхідні як при реєстрації хворих, так і у випадку масових діагностичних досліджень клінічне здорових тварин, наприклад, алергічному, серологічному, гельмінтологічному, біохімічному, при описі щеплених проти окремих інфекційних хвороб.
Урахування віку тварин також має певне діагностичне значення. Наприклад, колібактеріоз зустрічається у телят лише в перші дні життя, а сальмонельоз, як правило, у телят старших 10-денно-го віку. Вірусний (трансмісивний) гастроентерит свиней найважче перебігає у поросят-сисунів. Вік ураховують або зі слів власника тварини, або визначають по зубах, рогах. Масу тварини важливо знати для оцінки ступеня розвитку тварини (гіпо- чи нормо-трофік), відповідності її вікові (нормально розвинена, чи відстала в рості тварина). Крім того, багато препаратів дозують з розрахунку на 1 кг маси тіла.
Сприйнятливість тварин до різних хвороб значною мірою зумовлюється породою. Наприклад, паралітична міоглобінурія зустрічається найчастіше у породистих скакових коней, а «гра язиком» — у великої рогатої худоби симентальської породи. Корови чорно-рябої породи більш сприйнятливі до гемобластозу порівняно з симентальською, а молодняк першої при аналогічних умовах годівлі значно частіше хворіє на гнійний гепатит, ніж молодняк сименталів. Якщо тварина безпорадна, тоді записують, чи це порода місцева, поліпшена симентальською, голштинською чи іншими породами.
Масть тварини має значення для їх розпізнавання, постановки діагнозу, оскільки вона інколи зумовлює схильність тварин до певних захворювань. Наприклад, при отруєнні кормами, що діють фо-тодинамічно (гречка, конюшина), ураження шкіри спостерігають лише на безпігментних ділянках.
Масть буває різною у тварин різного виду. Коні, наприклад, бувають рижими, а корови — червоними, хоча візуально їхні масті не різняться між собою. Мастей у коней більше десятка (сірі, сірі в гречку, сірі в яблука, гніді, темно-гніді, вороні булані та ін.). У великої рогатої худоби, овець, свиней і тварин інших видів мастей мало.
До відмітин відносять місця на шкірі, які особливо відрізняються від загального волосяного покриву. У коней, наприклад, може бути «стрілка», яка характеризується вузькою смужкою білого-
волосся на лобно-носовій ділянці, а якщо смужка набагато ширша за «стрілку», тоді говорять про «лисину». Якщо на лобі є невеликий острівець білого волосся, то його називають «зіркою». Відмі-тини у коней бувають ще на кінцівках у вигляді «шкарпеток» і «панчіх». Перші характеризуються білими ділянками кінцівок від вінчика до карпальних або плюсневих суглобів; другі — до ліктя або скакального суглоба. Можуть зустрічатися відмітний на череві, грудній стінці, попереку й крупі у вигляді білих острівців різної форми та величини. Відмітний у інших тварин зустрічаються рідше. У дрібних тварин можуть бути «родимки», безволосі або вкриті волоссям іншої масті.
Анамнез (від грецьк. anamnesis — пригадування, спогади) — попередні дані про хвору тварину зі слів власника або обслуговуючого персоналу, їх, за аналогією з практикою гуманної медицини, відносять до суб'єктивних даних про хвору тварину.
Ретельно зібраний і вдумливо проаналізований анамнез в деяких випадках має вирішальне значення для постановки діагнозу ї тому існує загальна думка, що добре зібраний анамнез становить половину поставленого діагнозу.
Питання обслуговуючому персоналу чи власнику тварини необхідно задавати у зрозумілій для них формі з тим, щоб вони давали вичерпну відповідь. Звичайно, відповідаючи на питання, власники тварини чи обслуговуючий персонал вносять багато суб'єктивного, а якщо вони є винними у виникненні хвороби чи загибелі тварини, то дають свідомо неправильні відомості. Лікар ветеринарної медицини, володіючи клінічним досвідом і вмінням розбиратися у ситуації, порівнює одержані при зборі анамнезу дані з результатами клінічного, а можливо, й лабораторного дослідження і на основі зіставлення цих даних робить висновок про достовірність анамнезу.
Анамнез складається з двох частин. Перша з них — анамнез лро життя тварини — Anamnesis vitae (грецьк. vita — життя) включає дані до захворювання тварини, друга — анамнез про хворобу тварини — Anamnesis morbi (грецьк. morbus — хвороба) охвачує період із моменту захворювання тварини.
Anamnesis vitae включає дані про умови утримання і догляду за твариною, якість кормів, годівлю і водопій, використання тварини в господарстві, походження її та інші дані, які допомагають у постановці діагнозу.
При з'ясуванні умов утримання лікар розпитує про приміщення, якість підлоги, вентиляції, покрівлю, освітлення, наявність підстилки, методи прибирання гною. У випадку захворювання тазових кінцівок необхідно знати довжину стійла і кут його нахилу. У спе-ціалістів-лікарів, зооінженерів з'ясовують деякі параметри мікроклімату: температуру в приміщеннях, концентрацію шкідливих газів, освітленість, швидкість руху повітря, мікробну забрудненість,
наявність родильних відділень, профілакторіїв, їх місткість. Важливо також розпитати про моціон тварин (пасивний він чи активний, систематичний чи періодичний), особливо в тих випадках, коли в господарстві є хворі тварини з порушенням мінерального обміну, при затриманні посліду, важких родах, передродовому залежуванні, атонії передшлунків та інших хворобах.
Збираючи дані про годівлю слід уточнити загальну забезпеченість господарства кормами, їх фізичний стан і хімічний склад, скориставшись результатами лабораторного аналізу кормів. Лікаря повинні цікавити умови зберігання кормів і санітарний стан кормосховищ, водойм, води для пиття, спосіб напування (автонапувалки чи ручне подавання води), якість води. Це особливо важливо, оскільки забруднена вода може бути джерелом різних інфекційних, паразитарних, незаразних хвороб, а та, що містить надлишок солей, може спричинити сечокам'яну хворобу.
Далі слід проаналізувати збалансованість раціонів за поживними і біологічно активними речовинами, визначити вміст їх у 1 кг сухої речовини, структуру раціону. Аналіз годівлі високопродуктивних тварин проводять з урахуванням деталізованих норм годівлі великої рогатої худоби за 24, свиней — 27, овець— 19 показниками. Доцільно з'ясувати технологію підготовки кормів, додавання преміксів, умови зберігання кормів, розпорядок дня, випасання тварин і стан пасовищ.
Аналіз годівлі тварин має надзвичайно важливе значення, оскільки нестача, а в деяких випадках і надлишок поживних та біологічно активних речовин у раціонах тварин є причиною багатьох хвороб: кетозу, гіповітамінозів, мікроелементозів, остеодистрофії, неплідності, ембріональної загибелі, народження слабкого приплоду, низької стійкості тварин проти інфекційних та інвазійних захворювань. Особливу групу захворювань становлять кормові отруєння, пов'язані з наявністю у деяких видах кормів мікотокси-нів, отруйних і шкідливих речовин, з нагромадженням їх при порушенні агротехніки вирощування, технології заготівлі, зберігання і підготовки до згодовування.
Важливим у постановці діагнозу є встановлення походження тварини: доморощена вона чи закуплена, якщо закуплена, то коли і де. Так можна з'ясувати інколи виникнення таких хвороб, які в даному регіоні ніколи не зустрічалися. Особливо важливим є з'ясування господарств-постачальників для спеціалізованих комплексів, куди надходять тварини для вирощування і відгодівлі. Завезення молодняка з різним імунним фоном, транспортування, переміщування його, порушення мікроклімату зумовлюють масове поширення гострих респіраторних хвороб. Нині багато племінних тварин завозять із-за рубежа (Данії, Голландії, Німеччини, Канади), де є свої особливості ведення тваринництва, тому лікар ветеринар-
ної медицини повинен ураховувати ці аспекти, а також транспортування тварин, їх адаптацію до нових умов.
На виникнення і розвиток деяких хвороб впливає експлуатація тварин, їх продуктивність, термін вагітності, перебіг родів, стан новонародженого і т. д. Наприклад, аборти трихомонозної етіології бувають у корів на 2—3-му місяці вагітності, а бруцельозної — на 5—8-му. Емфізема у коней виникає після важкої роботи, а міо-глобінурія також після роботи, але у таких тварин, які тривалий час відпочивали, тому це захворювання і одержало назву «святкова» хвороба.
Необхідно також з'ясувати епізоотичну ситуацію у даному господарстві чи регіоні, строки проведення щеплення, різних діагностичних досліджень, їх результати. Така інформація безумовно є важливою і необхідною для встановлення діагнозу хвороби.
Anamnesis morbi — дані про розвиток хвороби від її початку до часу дослідження тварини. В анамнезі хвороби необхідно з'ясувати: дату захворювання і обставини, при яких воно виникло (робота, випасання, відпочинок, корми, які згодовували безпосередньо перед хворобою, різкі зміни у згодовуванні кормів, закуплені корми чи заготовлені в даному господарстві, перегрупування тварин, введення нових тварин у дану технологічну групу, поява гризунів чи інших сторонніх тварин на фермі). Одержані дані дають уявлення про тривалість хвороби і її причини. Слід також розпитати про хвороби, які перенесла дана тварина раніше, оскільки деякі з них можуть повторюватись кілька разів (наприклад, післяродова гіпокальцемія): перші симптоми захворювання та ті, що з'явилися у подальшому (втома, набряки, зниження продуктивності та апетиту, жуйка, лизуха, салівація, порушення акту дефекації, коліки, кашель, витікання з носа); наявність інших хворих тварин ла фермі з подібними симптомами. Зазначені дані необхідні для постановки діагнозу особливо при отруєннях та інфекційних захворюваннях, а також для визначення тактики лікаря при наданні терапевтичної допомоги. Розпитують також про надання лікарської допомоги даній тварині — хто лікував, які препарати застосовували, спосіб введення, лікувальна ефективність їх. Це має важливе .значення у ветеринарній деонтології, оскільки попереднє втручання могло призвести до важких, часто і непоправних для здоров'я тварини наслідків, наприклад, до розривів родових шляхів при наданні акушерської допомоги.
Збираючи анамнестичні дані, лікар повинєб одночасно здійснювати загальний огляд тварини, що спонукає задавати додаткові запитання для встановлення помічених змін.
Глава II
СИМПТОМИ ТА СИНДРОМИ ХВОРОБ. ДІАГНОЗ. ПРОГНОЗ
СИНДРОМИ ХВОРОБ
При багатьох хворобах окремі симптоми з'являються не ізольовано, а в поєднанні з іншими, в певній послідовності, зумовлюючи та доповнюючи один іншого. Таку групу симптомів називають симптомокомплексом або синдромом. Наприклад, при запаленні серцевої сумки у корів (перикардит) нагромаджується ексудат, який подразнює рецептори перикарда, що призводить до збільшення частоти пульсу і затруднює роботу серця. Зменшується надходження крові до серця, вона застоюється у великих судинах, що призводить до підвищення венозного тиску, розвитку набряків, зниження максимального артеріального тиску. Ексудат у серцевій сумці зумовлює збільшення перкусійних меж серця, зміну характеру перкусійного звуку, появу шумів хлюпання, зміну положення тіла в просторі і т. д. Усі ці симптоми становлять синдром запалення перикарда.
Глава III ДОСЛІДЖЕННЯ ЗАГАЛЬНОГО СТАНУ ТВАРИН
Після реєстрації та збору анамнестичних даних лікар ветеринарної медицини проводить дослідження загального стану тварин, яке полягає у визначенні габітусу, стану волосяного покриву, шкіри, підшкірної клітковини, видимих слизових оболонок, поверхневих лімфатичних вузлів і вимірюванні температури тіла.
Глава IV ДОСЛІДЖЕННЯ СЕРЦЕВО-СУДИННОЇ СИСТЕМИ
Академік І. П. Павлов зазначав, що кровообіг є основною, фундаментальною функцією організму. Ці слова свідчать про надзвичайно важливу роль серцево-судинної системи в житті людини та тварин. До основних функцій серцево-судинної системи відносять забезпечення тканин та органів киснем і поживними речовинами, видалення з організму вуглекислоти й інших метаболітів, забезпечення кислотно-основного балансу в організмі і нейро-гу-моральної регуляції усіх його функцій. Такі різнобічні функції серцево-судинної системи зумовлюють важливість глибокого та послідовного дослідження її при найрізноманітніших патологічних процесах, оскільки хвороби серця і судин часто ускладнюють перебіг інфекційних, паразитарних та внутрішніх незаразних захворювань. Бешиха, ящур, чума, туберкульоз, сибірка, хвороби органів дихання, травлення, печінки, нирок і багато інших у тій чи іншій мірі супроводжуються серцево-судинною недостатністю. Нерідко тварини гинуть після ліквідації хвороб внаслідок незворотних дистрофічних змін токсичної природи, які уражують серце.
Серед різних хвороб серцево-судинної системи частіше виявляють травматичний перикардит великої рогатої худоби та захворювання міокарду незапального характеру (міокардоз), яке часто е наслідком порушення обміну речовин (кетоз, білом'язова хвороба, мікроелементози, пневмонії, різні інтоксикації). Порівняно рідше зустрічаються запалення серцевого м'яза (міокардит), ендокарда (ендокардит), пороки серця, міокардіофіброз та хвороби судин (артеріосклероз, тромбоз, розширення вен та ін.).
У практиці ветеринарної медицини серцево-судинну систему досліджують у певній послідовності. Починають з огляду та пальпації грудної клітки в ділянці серця, досліджуючи при цьому серцевий поштовх, потім здійснюють перкусію ділянки серця для визначення його перкусійних меж і виявлення патологічного стану перикарда та міокарда. Особливо поширений метод дослідження серця — аускультація. Після цього досліджують пульс і периферичні кровоносні судини. При необхідності застосовують додаткові (спеціальні) методи дослідження: електрокардіографію, фонокардіографію, сфігмо- і флебографію, артеріо- і флеботонометрію (вимірювання кров'яного тиску), визначення швидкості кровообігу, рентгенологічне та ультразвукове дослідження, вивчають також функціональний стан серця.
Дослідження серцевого поштовху. Серцевий поштовх — це коливання грудної стінки, які виникають при кожній систолі серця,, під час якого серце зміщується і доторкується до грудної стінки у більшості домашніх тварин боковою поверхнею лівого шлуночка (боковий поштовх), а у собак та хутрових звірів — його верхівкою. У цей момент відбувається незначне випинання грудної стінки.
Серцевий поштовх досліджують оглядом і пальпацією серцевої ділянки. Визначають місце, силу, поширеність і характер поштовху. У дорослої великої рогатої худоби його виявляють зліва в четвертому міжреберному проміжку на 6 см нижче лінії плечового суглоба. У _коней — зліва в п'ятому міжреберному проміжку на 8 см нижче рівня плечового суглоба, у собак, котів і хутрових звірів— зліва у п'ятому, а справа — у четвертому міжреберних проміжках. У дрібних тварин на легенях відсутня серцева вирізка, тому серцевий поштовх у них дещо дифузний і не має чіткої локалізації. У птахів серцевий поштовх виявляють пальпацією бокових частин грудної кістки зліва й справа.
У більшості здорових тварин серцевий поштовх помірний за силою і локалізований у визначеному місці.'Зміщення серцевого поштовху вперед відмічають при тимпанії рубця у жуйних, метеоризмі кишечника і гострому розширенні шлунка у коней. Зміщення поштовху назад відмічають при гіпертрофії та розширенні серця. Назад і вверх поштовх зміщується у випадку ексудативного-перикардиту, гідроперикарду, а вправо — при лівобічній альвеолярній емфіземі легень та ексудативному перикардиті, особливо травматичному.
> Серцевий поштовх повинен бути помірний за силою. Посилення його виявляють у тварин незадовільної вгодованості, при збудженні, після фізичного навантаження, при гіпертрофії та дилятації серця, інтоксикації, гарячці, на початковій стадії міокардиту. При гострому міокардиті виявляють найвищий ступінь посилення — стукаючий серцевий поштовх. Він стає максимально посиленим і дифузним.
Послаблення серцевого поштовху буває у тварин вищесеред-ньої вгодованості та при ожирінні, гіподинамії, зниженні тонусу міокарда і послабленні його скорочувальної функції (міокардоз, міокардіофіброз), при ексудативному перикардиті, плевриті, альвеолярній емфіземі легень, гідроперикарді та гідротораксі.
Як правило, серцевий поштовх відчувається на невеликій площі: у великої рогатої худоби вона становить 5—7 см2, коней — 4—5, дрібної рогатої худоби — 2—4, свиней — 2—4 см2. Такий серцевий поштовх називають локалізованим. При деяких хворобах (ексудативному перикардиті, плевриті, гідроперикарді, гідротораксі, гіпертрофії і особливо розширенні серця, альвеолярній емфіземі
22. Перкусіясерця (за Зайцевим В. І.]:
€8
безпосередньо доторкається до грудної стінки (звук тут тупий). Для виявлення цих ділянок проводять перкусію методом легато по третьому-сьомому міжреберних проміжках, зверху вниз, відмічаючи при цьому місця притупленого і тупого звуків. У великої і дрібної рогатої худоби перкусійний звук у ділянці серця притуплений (зона відносної тупості), оскільки серце повністю прикрите легенями, у коней зверху розміщена зона відносної, а внизу — абсолютної тупості серця.
При ексудативному перикардиті у корів звук у ділянці серця тупий, при ателектазі лівої легені ділянка відносного серцевого притуплення зменшується, а абсолютної тупості серця — збільшується, при лівобічній альвеолярній емфіземі легень ділянка абсолютної тупості серця у коней зменшується, оскільки легені прикривають серце на більшій площі. Перкусією серцевої ділянки методом стаккато виявляють больову реакцію тварин, яка може бути у випадку перикардиту, плевриту, міокардиту, а також тимпанічний звук у верхній її частині, який буває при травматичному перикардиті у великої рогатої худоби внаслідок скупчення газів біля основи серця під час гнильного розпаду ексудату.
Аускультація ділянки серця — основний метод клінічного дослідження серця. Як правило, у тварин проводять аускультацію серця посередню, тобто інструментальну, використовуючи для цього сте-то- і фонендоскопи. Безпосередню аускультацію застосовують лише при відсутності інструментів під час дослідження тварин. Краще проводити аускультацію серця в стоячому положенні тварини зліва та справа в ділянці 3—5-го міжреберних проміжків у нижній третині грудної клітки.
Схема електричне? активності Ізольованого м'язового волокна
повернення клітини у стан спокою, причому фаза реполяриза-ції починається на тій же ділянці (рис. 29, г). Під час реполяриза-ції негативні заряди рухаються попереду позитивних, тобто мембранний струм має протилежний рух, стрілка гальванометра буде відхилятися у протилежний бік, а крива на папері буде відображати фазу реполяризації у вигляді хвилі, спрямованої вниз від ізоелектричної лінії. Із закінченням фази реполяризації внутрішньоклітинне середовище стає зно ву негативним, а зовнішнє — позитивним (рис. 29, д), різниця потенціалів відсутня, стрілка гальванометра встановиться на нулі і знову з'явиться ізолінія.
Запис електричних явищ, що утворюються в міокарді, аналогічний. Тканини тварин є добрим провідником, і біоелектричні явища, що виникають у серці, проводяться на поверхню тіла. Біоструми відводяться від поверхні тіла за допомогою електродів, які з'єднують з електрокардіографом.
У даний час у практиці ветеринарної медицини та в науці найбільш широко використовують електрокардіографи з механічним записом електричних потенціалів серця, а також електрокардіографи з електроннопроменевою трубкою. Як перші, так і другі можуть бути одно- і багатоканальними. Найбільш точну реєстрацію електричних потенціалів серця одержують за допомогою термозапису їх на спеціальній діаграмній стрічці. У практиці ветеринарної медицини краще всього використовувати портативні транзисторні електрокардіографи з комбінованим живленням — акумуляторним і від електричної мережі.
В останній час була розроблена й запропонована радіотелеметрична апаратура, яка дає змогу реєструвати біоструми серця на відстані. Крім того, є фоноелектрокардіографи, які одночасно можуть реєструвати звукові та електричні явища в серці.
У практиці ветеринарної медицини найбільш широко застосовують запропоновані Г. В. Домрачевим і P. M. Восканяном відведення електричних потенціалів серця від кінцівок. Для цього на попередньо змочені теплим 5—10%-ним розчином натрію хлориду волосяний покрив і шкіру накладають електроди на грудні та тазові кінцівки (у великих тварин у ділянці п'ясті грудних і плюсни
тазових кінцівок, а у дрібних тварин — в ділянці передпліччя і гомілки). Електрод на правій тазовій кінцівці е заземленням тварини через електрокардіограф. У першому відведенні електричні потенціали серця відводять від ~обох грудних кінцівок, в другому — від правої грудної кінцівки та лівої тазової і в третьому відведенні — від лівої грудної і лівої тазової кінцівок. У сучасних електрокардіографах праву грудну кінцівку з'єднують з негативним полюсом реєструючого пристрою, ліву тазову — з позитивним, ліву грудну в першому відведенні — з позитивним, а в третьому відведенні — з негативним полюсом. Таким чином, в першому відведенні реєструють в основному електричні потенціали лівої частини серця, у другому — всього серця і в третьому відведенні — правої частини серця. При цьому до електрода на правій грудній кінцівці приєднують провід апарата з червоним наконечником, на лівій грудній кінцівці — з жовтим, на лівій тазовій — із зеленим і до електрода на правій тазовій кінцівці — з чорним наконечником. Чутливість реєструючого пристрою електрокардіографа, як правило, установлюють так, щоб різниця потенціалів в 1 мВ мала відхилення пера або електронного променя на 10 мм.
Крім основних відведень від кінцівок, для реєстрації електричних потенціалів серця у великої рогатої худоби були запропоновані тулубо-фронтальні та сагітальні (Рощевський М. П., 1965), грудні, а також уніполярні й посилені уніполярні грудні та від кінцівок.
При фронтальних відведеннях електроди накладають в краніальній частині лівого та правого плечових суглобів і в ділянці основи мечовидного хряща. В першому відведенні електричні потенціали серця реєструються електродами, накладеними на краніальну частину правого й лівого плечових суглобів, в другому—краніальну частину правого плечового суглоба та ділянку основи мечовидного хряща; у третьому відведенні потенціали серця реєструються електродами, накладеними на краніальну частину лівого плечового суглоба і ділянку основи мечовидного хряща.
Уніполярні відведення відрізняються від звичайних біполярних тим, що індиферентним електродом є так званий центральний, який об'єднує усі три електроди, при посилених уніполярних відведеннях індиферентним електродом є центральний, який об'єднує два електроди, а третій є диферентним (активним). Уніполярні відведення дають змогу одержати парціальні електрокардіограми серця і здійснювати точнішу діагностику його захворювань. Посилені уніполярні відведення забезпечують більш чіткий запис електрокардіограми, з більшим вольтажем зубців.
Електрокардіограма (ЕКГ) складається з рівної ізопотенціаль-ної лінії та п'яти зубців, які, як правило, позначають буквами латинського алфавіту (рис. ЗО). Три зубці (Р, R і Т) розміщені вверх
від ізопотенціальної лінії і називають позитивними, а два (Q і S), що знаходяться внизу від неї, називають негативними.
Зубець Р відбиває процеси збудження у передсердях. У нормі праве передсердя (висхідна лінія) збуджується раніше лівого й тому позитивна амплітуда правого передсердя дає перевагу над негативною амплітудою лівого, що робить зубець Р позитивним.
Інтервал PQ показує час проходження імпульсу від синусового вузла до м'язів шлуночків (передсердно-шлуночкової провідності). Далі йде шлуночковий комплекс QRST. Він складається із початкової частини — QRS, яка відображає поступове охоплення збудженням міокарда шлуночків і кінцевої частини — зубця Т, який показує процеси реполяризації (відновлення позитивного заряду), тобто обмінні процеси в міокарді шлуночків при переході їх із стану збудження у стан спокою. Сегмент ST у здорових тварин розміщений на ізоелектричній лінії. Він відповідає періоду повної деполяризації (появі негативного заряду) міокарда шлуночків, коли вони знаходяться у стадії повного збудження і різниця потенціалів між їх основою і верхівкою відсутня.
В ЕКГ розрізняють два періоди: систолічний — від початку зубця Р до кінця зубця Т і діастолічний (ТР) — від кінця зубця Т до початку чергового зубця Р. У свою чергу в систолічному періоді виділяють електричну систолу шлуночків серця, якій відповідає продовженість комплексу QRST.
Електрокардіограма при фронтальних відведеннях має дещо іншу форму порівняно з одержаною при стандартних відведеннях (рис. 31). Зубець Р у такій електрокардіограмі виражений чітко, завжди позитивний, часто з невеликим розщепленням верхівки, зубець R — невеликої величини і лише в деяких тварин він зрівнюється з глибоким S. Як правило, зубець S є найвиразнішим елементом ЕКГ. Він широкий, глибокий, його нисхідне коліно круте, а висхідне — пологе. Добре виявляється позитивний зубець Т. Вважається, що така форма ЕКГ у великої рогатої худоби повин-
на бути основною, оскільки при фронтальних відведеннях добре реєструються біопотенціали основи й верхівки серця, а при стандартних відведеннях — різниця потенціалів між точками тіла тварини, розміщеними лише в ділянці проекції потенціалів верхівки серця.
При аналізі ЕКТ визначають: форму й спрямованість зубців від ізопотенціальної лінії; висоту або вольтаж зубців (у мм або в mV); подовженість зубців та інтервалів (с); положення щодо ізо-електричної лінії на форму сегмента ST; напрямок електричної осі серця (лінії, яка з'єднує дві точки в серці з найбільшою різницею потенціалів). На основі одержаних результатів визначають кілька показників, які виражають у процентах: систолічний — відношення продовженості електричної систоли шлуночків — QRST до продовженості всього серцевого циклу — RR; відносну атріовентрику-лярну провідність — відношення продовженості інтервалу PQ до продовженості усього серцевого циклу; продовженість інтервалу PQ по відношенню до електричної систоли шлуночків; продовженості зубців Р і Т до всього серцевого циклу.
Електрокардіограма дає змогу визначити порушення серцевого ритму, гіпертрофію відділів серця, запальні й дистрофічні процеси в міокарді, стан коронарного кровообігу, а також забезпечує об'єктивний контроль при застосуванні серцевих та інших лікарських засобів, які можуть спричиняти зміни функції серця.
Так, зубець Р може бути збільшеним при гіпертрофії передсердь, симпатикотонусі, в початковій стадії гострого міокардиту або зменшеним і розширеним — при уповільненні проведення збудження по м'язу передсердь, що спостерігається при розвитку дистрофічних процесів у міокарді (міокардозі, у другій стадії гострого міокардиту). Негативним, тобто спрямованим вниз від ізоелек-тричної лінії серця, зубець Р стає при виникненні імпульсу збудження не у вузлі Кис-Флака, а в лівому передсерді або поблизу атріовентрикулярного вузла і поширюється в протилежному напрямку.
Інтервал PQ може бути подовженим при збудженні вагусу і морфологічних змінах провідникової системи та міокарда передсердь, що можна диференціювати проведенням фізичного навантаження або атропіновою пробою. Якщо причиною продовження інтервалу PQ є ваготонія, то після проведення (проганяння) тварини або ін'єкції атропіну інтервал PQ зменшується, а при дистрофічних змінах міокарда, навпаки, стає більш тривалим (при міокардозі, міокардіофіброзі). Зменшення продовженості інтервалу PQ спостерігається при підвищеній збудливості міокарда, що характерно для першої стадії гострого міокардиту.
Комплекс QRS може бути розширеним і деформованим (при міокардозі, перикардиті), а вольтаж окремих зубців його стає більшим або меншим. Високий зубець R виявляють у першу стадію
міокардиту, а низький, розширений і деформований — при дистрофічних процесах у міокарді (міокардозі). Заокруглена вершина, розщеплення і розширення зубця R свідчить про ураження провідникової системи серця та глибокі дистрофічні зміни міокарда. Збільшується вольтаж зубця R у першому відведенні при гіпертрофії лівого шлуночка, а при гіпертрофії правого шлуночка — він найвищий у III, а низький — в І відведеннях при глибокому зубці S в І відведенні.
Розширення, притуплення і розщеплення зубця S є наслідком дифузних уражень міокарда шлуночків і його провідникової системи.
Інтервал ST збігається з ізоелектричною лінією ЕКТ. Зміщення його і деформація є наслідком недостатності коронарного крово-. обігу, а продовженість залежить від частоти скорочень серця.
Збільшення вольтажу зубця Т особливо характерне для гострого міокардиту, гіпертрофії серця, а зменшення вольтажу, розширення і деформацію його виявляють при ваготонії, дистрофічних змінах міокарда (друга стадія міокардиту, міокардоз, міокардіо-фіброз). При цих же захворюваннях зубець Т може бути негативним.
Електрокардіографії належить важлива роль у системі кліні-ко-фізіологічного контролю при тренінгу спортивних коней. У більшості добре тренованих коней виявляють фізіологічну гіпертрофію-лівого шлуночка. Зміни ЕКГ характеризуються збільшенням вольтажу зубців Р, R і Т, зменшенням інтервалів PQ, QT, відхиленням» електричної осі серця у більшості коней вліво (Судаков М. О.,, 1965). Зубець Т, який часто у здорових коней буває двофазним,, після фізичного навантаження стає позитивно високим, що свідчить про посилення процесів метаболізму в серцевому м'язі і пра добрий функціональний стан міокарда.
Патологічна гіпертрофія лівого шлуночка, яка відображає дис
трофічні зміни міокарда у коней, характеризується значним збіль
шенням тривалості комплексу QRS (більше 0,15 с), нерідко спосте
рігаються зменшення вольтажу зубців Р, R і Т, відносне збіль
шення інтервалів PQ, QT, систолічного показника, розширення
зубця Т, деформація і зміщення інтервалу ST, що виражає недо
статність кровопостачання міокарда, особливо гіпертрофованої
стінки шлуночків, і порушення у ньому обмінних процесів.
Значно меншого поширення у ветеринарній медицині набула
векторелектрокардіографія (ВКТ), яка складається із трьох пе-
тель — Р, QRS і Т (рис. 32). Петля Р відображає процес збудження
передсердь, петля QRS — процес охоплення збудженням міокадра
шлуночків, петля Т — обмінні процеси при переході міокарда шлу
ночків з стану збудження у стан спокою.
При аналізі ВКГ відмічають величину і форму петель, напрямок траси петлі QRS (по руху електронного променя за годинни-
Глава V ДОСЛІДЖЕННЯ ДИХАЛЬНОЇ СИСТЕМИ
Дослідженню дихальної системи слід приділяти велику увагу, оскільки хвороби її органів значно поширені серед сільськогосподарських, свійських і промислових тварин. Серед них виділяють запалення слизових оболонок носа (риніт), верхньощелепної (гайморит) та лобної (фронтит) пазух, гортані (ларингіт), трахеї (трахеїт), бронхів (бронхіт), запалення легень (пневмонія), плеври (плеврит), альвеолярну та інтерстиціальну емфіземи легень. Ураження органів дихальної системи досить часто є наслідком дії специфічних інфекцій та інвазій, збудники яких локалізуються у органах дихання. В останні роки значного поширення набули гострі респіраторні хвороби вірусної природи: парагрип, респіраторно-синтиціальна інфекція, інфекційний ринотрахеїт, аденовірусна бронхопневмонія у телят, інфекційний ларинготрахеїт — у птиці, бордетельозна пневмонія, мікоплазмоз, гемофільозна плевропневмонія, хламідіоз — у свиней. У господарствах, спеціалізованих по вирощуванню і відгодівлі молодняка великої рогатої худоби, гострі респіраторні захворювання охоплюють 70—100 % поголів'я, спричиняючи зниження продуктивності, відставання у рості, загибель та вимушений забій тварин. Крім них, у тварин часто реєструють запалення легень (пневмонію), бронхів та легень (бронхопневмонію) як незаразної, так і заразної природи. Вони досить часто є симптомами основного захворювання — сальмонельозу, диплококової інфекції, хвороби Ауєскі, туберкульозу, пастерельозу, чуми. У свиней ураження носових пазух є одним з основних симптомів інфекційного атрофічного риніту, а у собак легенева форма чуми зустрічається так часто, як й інші форми. Легенева тканина є місцем локалізації деяких гельмінтів (легеневі стронгілятози) або личинки їх у процесі міграції травмують легеневу тканину, чим сприяють розвитку пневмонії.
Таким чином, хвороби органів дихання значно поширені і в структурі захворюваності їм належить друге місце після шлунково-кишкових захворювань, а економічні збитки від них також не менші,
СХЕМА ДОСЛІДЖЕННЯ ДИХАЛЬНОЇ СИСТЕМИ
Загальновизнаної схеми дослідження дихальної системи тварин немає. На наш погляд, бажано дотримуватися такої послідовності: а) дослідження дихальних рухів; б) дослідження кашлю і верхніх (передніх) дихальних шляхів; в) огляд і пальпація грудної клітки; г) перкусія грудної клітки у ділянці легень; д) аускультація легень; е) додаткові методи дослідження (торакоцентез, дослідження мокротиння і таке ін.).
При дослідженні органів дихальної системи, крім огляду, застосовують пальпацію, перкусію, аускультацію, а також спеціальні методи (рентгеноскопію і рентгенографію, ультразвукове дослідження, ларинго-, трахео- і бронхоскопію, торакоскопію; лабораторне дослідження носових виділень, мокротиння, вмісту плевральної порожнини).
Оглядом визначають кількість дихальних рухів, їх властивості, форму грудної клітки, зміни верхнього (переднього) відділу дихальних шляхів. За результатами перкусії одержують уявлення про фізичний стан легень і плеври й вони часто є вирішальними при постановці діагнозу. Найбільш важливим із загальноклініч-них методів є аускультація, яка дає змогу характеризувати стан слизової оболонки дихальних шляхів (гортані, трахеї, бронхів) і легень, характеризувати фізіологічні і патологічні дихальні шуми.
Дослідження дихальних рухіввключає визначення частоти та глибини дихання, типу й ритму дихання, симетричності дихальних рухів, наявності задишки.
Частоту дихання визначають підрахунком кількості рухів грудної і черевної стінки за 1 хв (інколи за 2—3) або крил носа, особливо у коней і кролів; аускультацією трахеї, легень — по кількості шумів, у холодний період — по клубочках пару, що з'являються при видиху повітря, у птахів — по коливанню хвоста, рино- і пнев-мографією.
Частота дихання тварин різних видів значно відрізняється і коливається у великих межах (табл. 6), що в значній мірі залежить від рівня та інтенсивності обміну речовин — чим він вищий,, тим частота дихання більша. На неї впливають стать (у самців вона менша, ніж у самок), вік (у молодих тварин вона більша), порода, конституція, вгодованість, зовнішня температура, вологість повітря, вагітність, фізичне навантаження, нервове збудження і стан здоров'я.
Патологічні зміни частоти дихання проявляються у вигляді збільшення (тахі — або поліпное) і зменшення (оліго — або бра-дипное).
Тахіпное (tachipnoe, від грецьк. tachys — швидкий і рпое — дихання; poly — багато) спостерігають при захворюваннях, які супроводжуються зменшенням дихальної поверхні легень (пневмонія,
ПО
пневмоторакс, набряк і альвеолярна емфізема легень, ексудативний плеврит), кисневому голодуванні, зумовленому анемією і серцево-судинною недостатністю. При даних захворюваннях кров збіднюється на кисень (гіпоксемія) і збагачується вуглекислотою (гіперкапнія), яка є подразником дихального центра. Тахіпное виникає також при підвищенні внутрішньочеревного тиску внаслідок тимпанії рубця, метеоризму шлунка та кишечника, черевної водянки, оскільки при даних хворобах виникають перешкоди для дихальних екскурсій діафрагми і зменшується глибина дихання. Підвищення температури тіла, подразнення дихального центра токсинами, больовими імпульсами (наприклад, при сухому плевриті, переломах ребер та ін.) також викликають тахіпное.
І все ж таки, частіше всього тахіпное зумовлене поєднанням кількох причин. Наприклад, при запаленні легень причинами тахіпное є зменшення дихальної поверхні легень, вплив на дихальний центр нагрітої крові, вуглекислоти та токсинів, рефлекторні впливи, що надходять із уражених бронхів і альвеол до дихального центра.
Олігопное або брадіпное (oligopnoe від грецьк. oliganis — рідкий, малий, рпое — дихання; bradis — повільний) виникає внаслідок пригнічення функції дихального центра і зниження його збудливості, що спостерігається при деяких тяжких захворюваннях головного мозку і його оболонок (пухлини мозку, менінгіт), при агонії, отруєнні продуктами азотистого обміну (уремії), різко вираженій кетонемії (кетоз) і функціональних розладах (післяродова гіпокальцемія). Пригнічення дихального центра може спостерігатися також при хворобах печінки, особливо при гострому гепатиті, які спричиняють холемію, порушення детоксикаційної функції, що призводить до нагромадження в організмі токсичних продуктів.
Зменшення частоти дихання буває при значному звуженні верхніх дихальних шляхів, особливо у свиней, кролів, собак, внаслідок чого збільшується тривалість вдиху. Пізніше, нагромадження вуглекислоти може призвести до тахіпное.
Глибину дихання визначають за величиною екскурсій легень, тобто різницею об'єму легень при вдиху та видиху. До змін глибини дихання відносять поверхневе й глибоке дихання. Як правило, збільшення частоти дихання комбінується із малою глибиною (поверхневе дихання), оскільки вдих і видих при цьому стають коротшими. Уповільнене дихання, навпаки, є глибоким. Однак при цьому бувають і різні відхилення. Наприклад, при задишці по причині малокрів'я дихання може бути одночасно глибоким і прискореним.
Тип дихання визначають за ступенем участі в акті дихання грудних і черевних м'язів. У більшості здорових тварин, за винятком собак і хутрових звірів, інтенсивність дихальних рухів грудної клітки та черевних стінок більш-менш однакова й такий тип дихання називають грудо-черевним або змішаним. Якщо екскурсії грудної клітки переважають над рухами черевних стінок, то такий тип дихання називають грудним. Він характерний для собак, хутрових звірів, а також зустрічається при хворобах діафрагми (запалення, розриви), запаленні очеревини (перитоніт), механічному стискуванні органів дихання збільшеними в об'ємі органами черевної порожнини при гострому розширенні шлунка, метеоризмі кишечника, гострій тимпанії рубця.
Черевний тип дихання характеризується різко вираженими рухами черевних стінок при порівняно слабих екскурсіях грудних. Такий тип дихання характерний для ураження легень і плеври. При запаленні легень, альвеолярній емфіземі легень, мі-кробронхіті еластичність легеневої тканини знижена й для того, щоб якомога більше витиснути повітря з альвеол, необхідна посилена робота черевних м'язів. Особливо це помітно у коней при альвеолярній емфіземі легень, коли при видиху втягуються черевні м'язи й за реберною дугою утворюється так званий запальний жолоб. Переважно черевний тип дихання буває також при плевриті, грудній водянці, гемотораксі, болючості грудної стінки (переломи ребер, фібринозний плеврит).
Симетричність дихальних рухів виявляють за екскурсією грудної клітки.'/У здорових тварин вона здійснює рівномірні, симетричні з обох боків рухи. Збільшення або зменшення амплітуди коливань правої чи лівої половин грудної клітки називають асиметричністю дихальних рухів. Асиметрію можна спостерігати у великих тварин при огляді грудної клітки спереду або ззаду тварини, а у дрібних — з боку спини. Асиметрія дихальних рухів зустрічається при однобічному ураженні легеневої тканини, однобічному нагромадженні в плевральній порожнині ексудату (плеврит), крові (гемоторакс) або повітря (пневмоторакс), переломі ребер, стенозі одного з головних бронхів, ателектазі (спаданні) частки легень, однобічному сухому плевриті. Дихальні рухи ураженої половини грудної клітки будуть зменшені.
Ритм диханняу здорових тварин характеризується правильним і регулярним чергуванням фаз вдиху і видиху та відповідною тривалістю їх, причому за вдихом зразу ж іде видих, який змінюється невеликою паузою. Вдих, як активна фаза, перебігає дещо швидше, ніж-видих. Відношення між ними у коней становить 1 : 1,8, корів — 1 : 1,2, 'кіз — 1 : 2,7, собак — 1 : 1,64, а у свиней і овець тривалість їх' майже однакова. Деякі зміни ритму дихання у здорових тварин можливі при різних проявах збудження — обнюхуванні, чханні, фирканні, хрюканні і т. д. Зміни ритму дихання при різних хворобах проявляються у таких формах: подовження (розтягнутість) однієї з фаз дихання; переривчасте або саккадоване дихання; велике кусмаулівське дихання; біотівське і чейн-стоксівське дихання.
Подовженість вдиху буває при звуженні верхніх дихальних шляхів, а видиху — при пневмонії, хронічній альвеолярній емфіземі легень.
Переривчасте (саккадоване) дихання характеризується тим, що акти вдиху й видиху відбуваються поштовхоподібно, нібито у два або більше прийоми. Найбільш помітно це при хронічній альвеолярній емфіземі легень, особливо при видиху. На початку черевна і грудна стінки спадаються пасивно, потім настає коротка пауза, а за нею — добре помітна активна робота м'язів черевної стінки. Крім того, переривчасте дихання спостерігається при плевриті, мікробронхіті, рідше — при зниженні збудливості дихального центра внаслідок післяродового парезу, уремії, запаленні мозку та його оболонок.
Кусмаулівське дихання характеризується поглибленням і подовженням фаз вдиху та видиху й зменшеннями частоти дихання (рис. 39). Вдихування повітря супроводжується шумами сопіння, хрипіння, свисту. Зустрічається при коматозному стані (уремічна, печінкова, діабетична коми), підвищенні внутрішньочерепного тиску при набряку та водянці головного мозку. Прогноз при даному симптомі — несприятливий.
Біотівське дихання проявляється періодично виникаючими великими паузами тривалістю до 20—ЗО с, які настають після однакових за глибиною дихальних рухів (рис. 40). Воно є наслідком зниження збудливості дихального центра й характерне для захворювання мозку (енцефаліт, менінгіт, пухлини мозку, крововиливи в мозок), теплового удару, уремії. Прогноз несприятливий.
Чейн-стоксівське дихання характеризується появою пауз тривалістю 15—ЗО с, за яким йдуть поступово зростаючі за глибиною дихальні рухи (рис. 41). Досягнувши максимального підвищення, вони знову починають зменшуватися і змінюються паузою, за якою поступово посилюються дихальні рухи. Спостерігається у тих же випадках, що й біотівське дихання, а також може бути при захворюваннях з синдромом кольок, міокардиті.
Задишка(dispnoe, від грецьк. dys — розлад, порушення, рпое — дихання) — утруднене дихання, яке супроводжується змінами частоти, сили, ритму та типу дихання. Вона є симптомом багатьох хвороб і тому має велике діагностичне значення. Розрізняють три форми задишки: інспіраторну, експіраторну та змішану.
Інспіраторна задишка характеризується утрудненим вдихом. Виникає вона внаслідок звуження верхніх дихальних шляхів — при запаленні та набряку слизової оболонки носа, що особливо небезпечно у тварин з вузькими отворами, гортані, деформації хрящів хоан при інфекційному атрофічному риніті свиней, здавлюванні гортані і трахеї пухлинами або надмірно збільшеною щитовидною залозою. Інспіраторна задишка буває також при зниженні еластичності стінок альвеол, коли розширення їх потребує додаткового зусилля м'язів (пневмонія, альвеолярна емфізема).
Клінічно інспіраторну задишку розпізнають за характерною позою тварини. Вона стоїть із витягнутими вперед головою та шиєю і широко розкритими (рупороподібними у коня) ніздрями, грудні кінцівки розставлені, ліктьові горби відставлені назовні, міжреберні м'язи западають внаслідок зниження внутрішньогрудного тиску. Корови та свині часто дихають з відкритим ротом, хрящі крила носа інтенсивно розширюються, собаки і коти приймають сидяче положення, кролі труть носом об клітку. Фаза вдиху подовжена, вдихання повітря супроводжується сопінням, свистом, хропінням. Порушення зовнішнього дихання спричиняє кисневе голодування (гіпоксемію), нагромадження у крові надлишку двоокису вуглецю (гіперкапнію), появу ціанозу видимих слизових оболонок.
Еспіраторна задишка характеризується утрудненням видиху. Розвивається вона при зниженні еластичності легеневої тканини, що спостерігається при запаленні легень (пневмонії), альвеолярній емфіземі легень, мікробронхіті. У здорових тварин грудна клітка спадається більш-менш пасивно. При зниженій еластичності легеневої тканини пасивна фаза видихання повітря доповнюється посиленою роботою м'язів черевного преса та грудної клітки, тобто видих стає подвійним. Внаслідок посиленої роботи черевних м'язів внутрішньочеревний тиск підвищується, діафрагма інтенсивніше зміщується у порожнину грудної клітки, сприяючи цим самим витискуванню повітря з легень.
Клінічно експіраторна задишка проявляється подовженою фазою видихання повітря, переважно черевним типом дихання; запа-
данням черевної стінки вздовж реберної дуги («запальний жолоб»), посиленим коливанням черевної стінки в ділянці здухвин.
Змішана задишка характеризується утрудненням обох дихальних фаз — вдиху і видиху й тому природно, що клінічне вона проявляється симптомами, характерними і для інспіраторної, і для експіраторної задишки. Спостерігається змішана задишка при хворобах серця (міокардиті, перикардиті, ендокардиті), особливо в стадію декомпенсації; при ураженнях легень, які супроводжуються зменшенням дихальної поверхні — пневмонії різної етіології, гіперемія та набряк легень, стиснення легень ексудатом, транссудатом, пухлинами, при гострій і хронічній альвеолярній емфіземі легень внаслідок втрати легеневою тканиною еластичності; хворобах кровотворних органів, пов'язаних із зменшенням у крові гемоглобіну; при різкому підвищенні внутрішньочеревного тиску (тимпа-нія рубця, гостре розширення шлунка, метеоризм кишечника).
За ступенем вираженості розрізняють задишки легкі й тяжкі. Легка задишка проявляється лише при фізичному навантаженні на тварину, тяжка—у стані спокою. Задишку, яка виникає раптово, швидко розвивається, називають ядухою. Буває вона при спазмі бронхів, голосових зв'язок гортані.
Кашель— складна рефлекторна реакція на подразнення рецепторів гортані, трахеї, бронхів і плеври сторонніми тілами, які утворилися внаслідок запальних чи інших патологічних процесів (мокротиння, ексудат, кров, слиз) чи потраплянням іззовні або в результаті міграції (наприклад, личинки гельмінтів). Особливо чутливими є слизова оболонка гортані, біфуркації трахеї і розгалуження бронхів. Вважають, що запалення легеневої тканини кашлю не викликає, а поява кашлю у таких випадках пояснюється втягненням у патологічний процес бронхів і плеври. Таким чином, кашель є рефлекторно-захисним актом.
Кашльовому поштовху передує глибокий вдих, за яким рефлекторно закривається голосова щілина. Наступне скорочення м'язів підвищує тиск повітря у дихальних шляхах, голосові зв'язки відкриваються і повітря з характерним шумом викидається назовні. Штучно кашель можна викликати у коней і дрібних жуйних стисканням гортані або перших трахеальних кілець, у великої рогатої худоби — закриттям ніздрів, витягуванням язика, свиней примушують підніматися і рухатися, а у собак стискують грудну клітку.
При клінічній оцінці кашлю звертають увагу на його частоту та силу, болючість і вологість, враховуючи при цьому особливості кашлю у тварин різних видів. Перераховані властивості кашлю мають велике діагностичне значення, оскільки вони залежать
І 115
від характеру патологічного процесу і місця його локалізації. Залежно від стану дихальних шляхів і місця локалізації хвороби, подразнення викликає то окремі кашльові поштовхи (ларингіт, бронхіт), то тяжкі приступи кашлю. Останнє зустрічається при дифузному бронхіті, хронічній альвеолярній емфіземі легень, плевриті, бронхіальній астмі, пневмонії свиней, легеневій формі чуми свиней, при потраплянні в дихальні шляхи стороннього тіла.
Сила кашлю залежить від наповнення легень повітрям, еластичності їхньої' тканини, швидкості й сили видиху. Інфільтрація легеневої тканини, заповнення альвеол ексудатом при пневмонії, туберкульозі, альвеолярна емфізема легень знижують еластичність їх тканини, а плеврит — зменшує швидкість і силу дихальних екскурсій грудної клітки, тому повітря під час кашльового поштовху виводиться із дихальних шляхів порівняно повільно й кашель при перерахованих хворобах буде тихий, приглушений, протяжний, іноді він переходить у покашлювання. І навпаки, при запаленні гортані, трахеї, великих бронхів, коли легенева тканина не уражена, еластичність її суттєво не змінена, кашель буде сильним, звучним, коротким, оскільки повітря з легень і дихальних шляхів викидається швидко та енергійно.
Кашель при ураженні плеври, набряку гортані, крупозному і виразковому запаленні слизової оболонки дихальних шляхів, особливо в перші дні хвороби, супроводжується болючістю. Синдром болі проявляється своєрідною поведінкою тварин: вони збуджені мають заляканий вигляд, здійснюють пусті жувальні й ковтальні рухи, витягують голову і шию, тупцюють грудними кінцівками.
Стадія перебігу запального процесу впливає на характер кашлю. Якщо в дихальних шляхах збирається рідкий ексудат, то кашель буде вологим, що спостерігається при гострому катаральному ларингіті, бронхіті, в другу стадію розвитку катаральної бронхопневмонії.
У перші дні розвитку крупозної пневмонії і катаральної бронхопневмонії ексудату ще мало, а при підгострому і хронічному запаленні дихальних шляхів він стає в'язким, оскільки рідка частина його частково розсмоктується, а частково випаровується. В цих випадках в'язкий, липкий ексудат веде до виникнення сухого кашлю, який більш болючий, ніж вологий. Сухий кашель виникає також при гострому крупозному запаленні слизової оболонки дихальних шляхів.
ДОСЛІДЖЕННЯ ВЕРХНЬОГО (ПЕРЕДНЬОГО) ВІДДІЛУ ДИХАЛЬНОЇ СИСТЕМИ
ДОСЛІДЖЕННЯ СТРАВОХОДУ
Найпоширенішим симптомом при захворюваннях стра-
Голодна кишка; 2 — права нирка; 3 — ободова кишка; 4 — сліпа кишка; М — лінія маклака; р _лінія плечового суглоба; а — голосний тимпанічний звук; б — притуплвно-тимпанічний; • — притуплений звук; ґ — тупий звук
діаметра, головка її заповнена газами, а вміст тіла має тістувату консистенцію. Трохи вліво і попереду сліпої кишки досліджують шлункоподібне розширення великої ободової кишки у вигляді напівкруглого тіла з зовсім гладенькою поверхнею.
Внутрішньою пальпацією у коней також можна дослідити селезінку, ліву нирку, сечовий міхур, матку, піхву, задню частину аорти, частково поверхню очеревини, що розміщені в нижній частині гіпогастрію.
При закупорці, завороті та інших формах кишкової непрохідності виявляють підвищення тонусу сфінктера ануса, відсутність калу і наявність великої кількості густого слизу в прямій кишці, сухість і шершавість її слизової оболонки. Наявність крові в калі буває при тромбозі брижових судин та інвагінації кишечника. При гострому розширенні шлунка іноді ректально пальпують шлунок, розміщений попереду лівої нирки у вигляді закругленого тіла.
При загальному метеоризмі встановлюють рівномірно переповнені газами всі відділи кишечника. Місцевий метеоризм і занепо-
61. Положення внутрішніх органів свині (вигляд зліва):
1 — стравохід; 2 — трахея; 3 — лівалегеня; 4— шлунок; 5—селезінка; 6 — ліванирка; 7 — ободовакишка; 8 — сліпа кишка; 9 — лівий ріг матки; 10— лівий сечовід(обрізаний); 11 — сечовий мі* хур;12 — пряма кншка; 13 — голодна кишка; 14 — печінка; 15 — серце
коєння тварин свідчать про наявність механічної непрохідності в кишках, недоступних для ректального дослідження. При застої вмісту в відповідних відділах кишечника ректальним дослідженням виявляють циліндричні тіла тістуватої або щільної консистенції, частіше вони болючі.
Пункцію кишечника проводять з метою одержання його вмісту при підозрі на геморагічний інфаркт кишечника при обтураційній, странгуляційній і тромбоемболічній непрохідності. Іноді її роблять з лікувальною метою.
Дослідження кишечника у свиней.Враховуючи особливості топографічного розміщення різних відділів кишечника у свиней (рис. 61), методами огляду, пальпації і аускультації тонкі кишки у них досліджують переважно з правого боку і в нижній третині лівої стінки черева, а товстий кишечник — з лівого боку.
При загальному метеоризмі кишечника можна виявити рівномірне збільшення об'єму черева, випинання лівої черевної стінки свідчить про метеоризм товстого відділу, а випинання правої черевної стінки — метеоризм тонкого відділу кишечника.
Зовнішнє дослідження можливе лише у поросят і невгодованих підсвинків. Глибокою пальпацією у них можна виявити застій вмісту товстих кишок (копростаз), що нагадує твердоеластичні горбисті нерухомі пакети. У дорослих вгодованих свиней зовнішнє дослідження не дає належного ефекту із-за товстого шару та занепокоєння тварин.
62.Грудна та черевна порожнини собаки (злівого боку):
1—13 — ребра а, а', а" ~— ліва легеня, 6 — навколосерцева сумка, в — діафрагма, г — печінка; д -— шлунокг е— селезінка, є — ліва нирка, ж — лівий яєчник, з — ободова кишка; й— петлі тонких
кишок; І — сечовий міхур
Із інших методів дослідження кишечника у свиней можуть бути застосовані ректальне, ректоскопія, рентгеноскопія і пункція кишечника. Ректальне дослідження у свиней можна провести лише пальцем і визначити властивості вмісту прямої кишки та стан її слизової оболонки.
Дослідження кишечника у собак.У собак тонкий відділ кишечника досліджують з лівого боку в нижній частині черевної стінки (рис 62), а ободову і пряму кишки — у верхній її частині. З правого боку в нижній частині черевної стінки попереду досліджують петлі тонких кишок; в середній частині — дванадцятипалу; у верхній частині пахвини сліпу, а в задній верхній частині пахвини— ободову та пряму кишки (рис. 63).
Зовнішні методи дослідження у собак ефективні для діагностики захворювань кишечника. Бімануальна глибока пальпація внаслідок невеликого об'єму черева і тонкої черевної стінки дає змогу встановити напруження черевної стінки і її чутливість до тиску, розміщення, форму, рухомість, болючість кишечника, його наповнення і властивості вмісту. Метод глибокої бімануальної пальпації має важливе значення для діагностики застою вмісту кишечника (хімостазу і копростазу), інвагінації, пухлин, виявлення обтураційних сторонніх тіл.
При перкусії різних ділянок черевної стінки в нормі виявляють частіше тимпанічний звук різних відтінків; при метеоризмі чіткий тимпанічний або атимпанічний, при хімостазі і копростазі — притуплений або тупий. У випадку запальних процесів та іншій пато-
63. Грудна та черевна порожнина собаки (з правого боку):
Ребра; а, а', я" — права легеня; в — навколосерцева сумка; в — печінка; г — діафрагма; А — права нирка; е — дванадцятипала кишка; є — сліпа кишка; ж — підшлункова залоза; з — петлі тонких кишок; й—сечовий міхур; і — передміхурова залоза; ї — ободова та пряма кишки
логії у тонкому й товстому відділах кишечника аускультацією встановлюють силу перистальтичних шумів.
Ректальне дослідження у собак проводять пальцем. При цьому визначають стан слизової оболонки прямої кишки, її вмісту та анальних залоз, які знаходяться збоку кінцевої частини прямої кишки. Ці дві залози мають овальну форму, розмір 1—3 см, вивідні протоки їх виходять на шкірі у нижній частині ануса.
Для дослідження кишечника у собак часто застосовують ректоскопію, рентгеноскопію і рентгенографію, іноді пункцію черевної стінки та кишечника.
Дефекація та її розлади.Дефекація — це складний рефлекторний акт видалення із кишечника калових мас. При її дослідженні звертають увагу на частоту, тривалість, зміну звичної пози тварини, натужування і больові почуття. Частота дефекації у здорових тварин залежить від кількості та якості спожитого корму, наявності моціону, характеру їх експлуатації. Так, у великої рогатої худоби кількість дефекацій на добу становить близько 15 через кожні 1,5—2 год, у коней— 10 через кожні 2—5 год, у собак при м'ясному кормі — один раз на добу, інколи рідше. Тривалість дефекації у великої рогатої худоби 3—10 с, значно скоріше вона відбувається у овець і кіз, повільніше у коней і найповільніше у собак.
У діагностичному відношенні заслуговують на увагу такі розлади дефекації: пронос, запор, мимовільна, болюча й напружена дефекація. Пронос (діарея) — характеризується частим видаленням рідкого калу. Пронос — це симптом розладів функції кишеч-
ника, що виникають при його функціональних і структурних захворюваннях, токсикозах.
Діарея — це прояв захисної реакції організму, що полягає у видаленні із кишечника отруйних і подразнюючих речовин, а також патогенних мікроорганізмів. Отруйні та подразнюючі речовини бувають екзогенного походження, які потрапляють у кишечник із шлунка, та ендогенного — із крові і лімфи.
Запор — характеризується тривалою затримкою калу в кишечнику. За походженням запори поділяють на органічні та функціональні. Органічні або механічні запори є наслідком механічних перешкод у кишечнику, які затримують евакуацію його вмісту. До них відносять звуження або часткову закупорку отвору кишки рубцями, спайками, пухлинами, сторонніми тілами, гельмінтами, гематомою та ін.
Функціональні запори в свою чергу поділяють на атонічні (при недостатньому моціоні, порушеннях у годівлі, рефлекторному впливу з інших органів, запаленні кишечника, отруєнні тварин та впливу інших факторів, що послаблюють моторну функцію кишечника), спастичні (у випадку судорожних скорочень окремих ділянок кишечника) та проктогенні (при послабленні чутливості слизової оболонки прямої кишки, що порушує рефлекторний акт видалення з неї). Відсутність дефекації часто буває наслідком непрохідності кишечника.
Мимовільна дефекація — несподіване, без відповідної підготовки виділення калу в будь-якому положенні і без зміни звичної пози. Причиною мимовільної дефекації може бути послаблення або параліч сфінктера прямої кишки, що нерідко зумовлене захворюваннями крижового відділу спинного мозку (травми, запалення тощо), а також профузний пронос, виснаження і тривале вимушене залежування тварин.
Болюча дефекація. Виділення калу супроводжується занепокоєнням, стогоном, збудженням, переляком та іншими незвичними при цьому симптомами. Виникає вона при травматичному ретику-літі у великої >рогатої худоби, ентериті, проктиті, перитоніті, міозиті у ділянці попереку, стійких запорах та ін.
Напружена дефекація (тенезми) характеризується дуже частими і болючими позивами до дефекації з відсутністю виділення калу або виділенням його в невеликій кількості. Тенезми можуть виникати при проносах і запорах, а у випадку непрохідності кишечника вони можуть стати безперервними й спричинити випадіння прямої кишки.
Дослідження калу.Дослідження калу має важливе значення у діагностиці хвороб органів травлення, а в окремих випадках воно є вирішальним при встановленні діагнозу. Кал складається із води, неперетравлених решток корму, соків, злущеного епітелію,
мінеральних речовин та інших біологічно активних речовин (вітамінів, ферментів та ін.) і мікроорганізмів.
Визначити патологічні зміни в калі можна тільки при знанні його показників у здорових тварин. Аналіз калу об'єднує макро-й мікроскопічні, хімічні, а при підозрі на інфекційні захворювання і бактеріологічні дослідження.
Макроскопічні дослідження калу полягають у визначенні його кількості, консистенції, кольору, запаху, домішок і залишків непе-ретравленого корму.
Кількість виділеного за добу калу коливається у великих межах залежно від об'єму та якості спожитого корму.
Чим більше тварина споживає корму і чим більше у ньому клітковини, тим більше виділяється калу. У великої рогатої худоби в середньому протягом доби виділяється 15—35 кг, коней — 15—20, овець, кіз і свиней— 1—3 кг і в собак — 200—500 г калу.
При патології шлунка й кишок кількість виділюваного калу за добу і за одну дефекацію залежить не лише від корму, а й від функціонального стану системи травлення. Так, кількість калу збільшується, по-перше, при надмірно швидкому пересуванні кормової маси в кишечнику внаслідок посиленої перистальтики, яка перешкоджає достатньому перетравленню і всмоктуванню поживних речовин корму; по-друге, при зниженні всмоктуючої властивості слизової оболонки кишечника; по-третє, при запальній ексудації у просвіт кишечника. Зменшення кількості виділюваного калу буває при тривалих запорах, копростазі внаслідок підвищеного щодо норми всмоктування головним чином води в кишечнику. Тому для правильного висновку про кількість виділення сухих речовин інколи враховують масу сухих залишків калу.
Консистенція і форма калу залежать від виду й віку тварини, структури раціону, вмісту в калі води, клітковини, газів, а у хворих тварин також і від різних домішок запального процесу в кишечнику або інших органах черевної порожнини.
У здорової великої рогатої худоби кал містить близько 85 % води, має кашоподібну консистенцію, при падінні на землю набуває вигляду «хвилястого коржа». У новонароджених телят меконій являє собою несформовану, густу, клейку і в'язку масу, а у телят у віці 2—15 днів він несформований, гомогенний, мазеподібної або кашоподібної консистенції. У дрібної рогатої худоби кал містить близько 55 % води, має довгастоовальну форму; у новонародженого молодняка меконій має вигляд густої маси, а в наступні дні кал набуває мазе- або кашоподібної консистенції; на 15—20-й день життя, коли закінчується формування травної системи молодняка, кал набуває належну форму, характерну для цього виду тварин. У коней кал містить близько 75 % води і являє собою щільні довгастоовальні шматки. У собак і свиней він частіше циліндричної форми.
При патологічних процесах у кишечнику кал може бути щільним, рідким, водянистим, а при посиленому бродінні в кишечнику набуває пінистого характеру.
Колір калу у здорових тварин залежить від жовчних пігментів і корму. У травоїдних тварин при пасовищному утриманні він зеленкуватого кольору з різними відтінками, при годівлі грубими кормами — жовто-бурий; зернові корми, особливо кукурудза, надають калу сіруватого відтінку. У свиней кал глинясто-жовтого кольору, а після введення у раціон зеленого корму — бурувато-зелений. Кал м'ясоїдних тварин після годівлі їх м'ясом набуває темно-коричневого кольору. У молодняка в перші дні життя жовто-зелений колір меконію буває від наявності в ньому білірубіну. Пізніше він має темно-жовтий колір, що залежить від стеркобілі-ну, а потім колір залежить від згодовуваних кормів. Деякі лікарські препарати, які застосовують всередину, впливають на колір-калу. Наприклад, застосування вісмуту, вугілля надає йому чорного кольору, а препаратів заліза — зеленувато-чорного, каломе-лю і осарсолу — зеленого.
При патології печінки кал має сірий або глинястий колір внаслідок пригнічення її секреторної функції і обтурації жовчних шляхів. У випадку посиленої перистальтики кишечника і застосуванні всередину антибактеріальних засобів, які пригнічують життєдіяльність мікрофлори кишечника, відновлення білірубіну відбувається частково. В таких випадках кал має золотисто-жовтий відтінок, що часто спостерігають у молодняка раннього віку.
При кровотечах у прямій і ободовій кишках кров, що не зсілася, надає каловим масам вишнево-червоного кольору; при кровотечах у порожній, клубовій і сліпій кишках кал набуває темно-коричневого кольору, а при кровотечах у шлунку і дванадцятипалій кишці — майже чорного дьогтеподібного внаслідок перетворення гемоглобіну в солянокислий гематин під дією соляної кислоти шлункового соку. Невеликі кровотечі можуть бути виявлені хімічним методом на приховану кров.
При тяжких запальних процесах кал набуває землистого кольору.
Запах калу у травоїдних тварин своєрідний кислуватий; у собак, хутрових звірів і котів при згодовуванні їм м'яса, а у свиней великої кількості концкормів — смердючий, запах індолу та ска-толу. У новонародженого молодняка меконій запаху не має, у молозивний період запах калу слабокислий, пізніше в підсисний період — кислий або чуть гнильний, особливо у поросят, котенят і цуценят.
При перевазі гнильного процесу в кишечнику (токсична диспепсія, «лужний» ентерит, пухлини) кал набуває пронизливого гнильного запаху внаслідок вмісту в ньому великої кількості сірководню і метилмеркаптану. Якщо переважають бродильні процеси
19S
в кишечнику (проста диспепсія, «кислий» ентерит), кал має гострий кислий запах, що зумовлено наявністю у ньому летких жирних кислот (масляної, оцтової та ін.). При запорах кал має слабкий запах, тому що всі ароматичні речовини при тривалому його перебуванні в кишечнику всмоктуються.
Рештки неперетравленого корму в невеликій кількості виявляють у калі здорових тварин. Патологічним е наявність у калі великої кількості залишків такого корму, який добре перетравлюється, наприклад, зерен вівса, стебел рослин у травоїдних тварин, шматочків м'яса, жиру, плівок сполучної тканини у м'ясоїдних тварин.
Домішки в калі можуть бути різного походження, наприклад пісок, камені, конкременти: у великої рогатої худоби — металеві предмети, ганчірки та ін. У тварин усіх видів при різних захворюваннях шлунка і кишок із домішок у калі виявляють слиз, кров, гній, бульбашки газів, кишкові гельмінти.
Слиз буває і у здорових тварин у невеликій кількості в вигляді малопомітного блискучого нашарування. При запальних процесах, непрохідності кишечника він виділяється з калом у великій кількості, іноді в вигляді тяжів і грудок. Домішки бульбашок газів надають калу пінистого вигляду. Гній можна виявити в калі у тих лише випадках, коли його багато. Він має вигляд жовтуватих непрозорих грудочок або сірих прожилків і в більшості випадків змішаний із слизом. Гній виділяється з калом при виразкових ураженнях товстої кишки або розпаді абсцесів. Кров зустрічається у вигляді згустків різних розмірів, що знаходяться на поверхні калу, або змішана з ним, слизом чи гноєм. Виявляють у калі також кишкових гельмінтів та інших паразитів.
Мікроскопічне дослідження калу. Його проводять з метою встановлення перетравної здатності кишечника та шлунка. Для цього під мікроскопом розглядають виготовлені препарати калу. При мікроскопічних дослідженнях калу визначають кормові залишки, домішки слизу, елементи крові, клітини епітелію та ін. Із залишків корму виявляють рослинну клітковину та крохмаль, розпізнають перетравну й неперетравну клітковину. Перетравна клітковина складається із клітин з ніжною будовою і тонкою оболонкою, не-перетравна має товсту двоконтурну оболонку і товсті міжклітинні перегородки. Наявність великої кількості перетравної клітковини в калі свідчить про недостатнє травлення. Аналіз калу на наявність у ньому крохмалю проводять на препаратах, оброблених люголівським розчином. Натуральний крохмаль фарбується у синьо-чорний колір. Він може знаходитися всередині клітини перетравної клітковини та за її межами у вигляді зерен. У здорових тварин з нормальним травленням крохмаль у калі відсутній. Вміст крохмалю в калі свідчить про зниження травлення, що буває при захворюваннях тонкого відділу кишечника, які перебігають з озна-
ками прискореної евакуації його вмісту та недостатній функції підшлункової залози.
Із залишків м'ясного корму всеїдних і м'ясоїдних можуть бути м'язові волокна та сполучна тканина, велика кількість яких свідчить про недостатню ферментативну активність шлункового й панкреатичного соків.
Велика кількість нейтрального жиру в калі (стеаторея) може бути у випадку порушення функції підшлункової залози та недостатній кількості надходження жовчі в кишечник. Виявлення значної кількості кристалів жирних кислот у калі спостерігається при нестачі жовчі, внаслідок чого зменшується їх всмоктування. Збільшення вмісту кристалів жирних кислот і їх мил є показником порушення процесів всмоктування, що спостерігається при ентеритах.
У випадку диспепсії та гастроентероколіту у телят і поросят кількість нейтрального жиру, жирних кислот в калі суттєво збільшується. Слиз мікроскопічно нагадує гомогенну прозору масу, в якій знаходяться різні клітини (епітелій, лейкоцити та ін.). Наявність великої кількості слизу, еритроцитів, епітелію кишечника, лейкоцитів є ознакою запалення слизової оболонки кишечника. Еритроцити в калі можна виявляти також при виразках і кровотечах у кишечнику. Мікроскопічними дослідженнями калу виявляють кристалічні утворення і кристали тріпельфосфату, оксалату, холестирину, білірубіну та ін.
Хімічне дослідження калу. При цьому визначають реакцію калу, рН, наявність у ньому прихованої крові, жовчних пігментів, білкову ексудацію і активність ферментів.
У здорових травоїдних тварин реакція калу частіше нейтральна або слабокисла, у м'ясоїдних — нейтральна або слаболужна. Вона зумовлена життєдіяльністю мікрофлори кишечника — бродильної і гнильної. При недостатньому засвоєнні вуглеводів розвивається бродильна мікрофлора, продуктами якої є двоокис вуглецю і органічні кислоти, внаслідок чого реакція калу стає кислою. При порушенні ферментації і всмоктування білків при запальних процесах у кишечнику розвивається гнильна мікрофлора, внаслідок чого утворюється аміак і реакція стає лужною.
Співвідношення бродильних і гнильних процесів у кишечнику можна визначити за вмістом у калі органічних кислот і аміаку за методикою Гуаффона та Ру. У здорових тварин вміст органічних кислот, за даними деяких авторів, становить: у коней — 12 мл (Волховитінов С. Н.); у телят—1,2—22 мл (Смирнов О. М.); у собак — 7,9—18 мл (Шайхаманов А. X.). Вміст білірубіну в калі дорослих тварин може бути при ентериті, дисбактеріозі, спричиненими застосуванням антибактеріальних препаратів.
Вміст крові в калі (малих кількостей) визначають хімічним методом — бензидиновою пробою. Прихована кров буває при ви-
разковій хворобі, травматичному ретикуліті, тромбоемболічному ілеусі та ін.
Білкову ексудацію визначають за методом Трибуле-Вишнякова. Наявність розчинного білка свідчить про посилене його виділення кишковою стінкою, що пов'язане з запальними процесами слизової оболонки кишечника.
Визначення активності ентерокінази та лужної фосфатази в калі (за Шлигіним, Фоміною і Михліним) має велике значення для діагностики диспепсії і гастроентероколіту у телят. При цих захворюваннях підвищується активність ферментів.
Бактеріологічні та гельмінтологічні дослідження калу, їх проводять головним чином при підозрі на інфекційні та паразитарні хвороби. Методика їх описана в спеціальній літературі.
Глава VII ДОСЛІДЖЕННЯ ПЕЧІНКИ
Печінка — найбільша травна залоза в організмі тварин. Вона відіграє важливу роль у обміні речовин, є своєрідною біохімічною лабораторією, виконуючи білоксинтетичну, вуглеводну, ліпідну, пігментну, антитоксичну, сечовиноутворюючу та інші функції, бере участь у обміні ферментів, вітамінів, гормонів, мінеральних речовин. Відіграючи центральну роль у регуляції обміну речовин, зв'язуючи портальне і загальне кола кровообігу, печінка знезаражує токсичні продукти, які надходять до неї із шлунково-кишкового каналу в процесі травлення, і тому вона раніше інших органів реагує на дію зовнішніх та внутрішніх несприятливих факторів. Ураження печінки буває при порушенні годівлі, захворюванні різних органів та систем організму, патології обміну речовин. Серед хвороби печінки розрізняють: гострий і хронічний паренхіматозний гепатит — запалення печінки, яке супроводжується дистрофією гепатоцитів; гепатози — дистрофічні процеси паренхіми печінки без виражених запальних процесів (жировий гепатоз, амілоїдоз та інші дистрофії); гнійний гепатит, який характеризується утворенням абсцесів у печінковій тканині; цироз печінки — захворювання, що характеризується дистрофією та некрозом паренхіми печінки і супроводжується дифузним розростанням сполучної тканини. Крім них, у тварин зустрічаються холецистит — запалення жовчного міхура, холангіт — запалення жовчних протоків і холе-літіаз — жовчокам'яна хвороба.
У тварин печінка розміщена в черевній порожнині, більше у правому підребер'ї, безпосередньо за діафрагмою. У коней задній край печінки в правому підребер'ї доходить до середини 14—16-го ребра, у лівому — до 12-го, і вона повністю вкрита легенями. Пе-
чінка у великої рогатої худоби розміщена в правому підребер'ї, від 6—8-го до вертебрального кінця 13-го ребра, і в нормі не виходить за останнє ребро (рис. 64). Нижній край печінки у дорослих тварин не опускається нижче реберної дуги, у телят він може злегка виходити за неї. Жовчний міхур звисає із правої частки печінки у 9—11 міжребер'ях над книжкою, не опускаючись нижче лінії плечового суглоба. У овець і кіз печінка розміщується подібно до великої рогатої худоби, лише нижній край її і жовчний міхур можуть виходити за реберну дугу.
Печінка свиней у правому підребер'ї доходить до 14-го ребра, у лівому — до 10-го, вентральне лежить в області мечоподібного відростка і прилягає до черевної стінки. У м'ясоїдних печінка лежить більше в правому підребер'ї, доходить до 12-го ребра, а зліва — до 8-го. У ділянці мечоподібного відростка прилягає до черевної стінки.
МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПЕЧІНКИ
Печінку досліджують основними методами — оглядом, пальпацією, перкусією і спеціальними, застосовуючи лабораторні та інструментальні.
Емдотел іальні і купферові клітини; 2 — гранульована /ендоплазматична сітка; 3 — агранульована ендоплазматична сітка; 4 — ядро; 5—жовчні протоки; 6 — лізосоми; 7 — мітохондрії; 8 — ГЛДГ; 9 — ГГТ; 10 —ACT; 11 —СДГ, ЛДГ, АЛТ
Інструментальні методи дослідження печінки— біопсія, асиіра-ційна пункція, лапароскопія, ехо-графія, вимірювання електроопору паренхіми печінки, електропункту-ра — впроваджуються поступово не лише в науково-дослідну роботу, а й у практику ветеринарії.
Біопсія — це прижиттєве одержання тканини печінки з діагностичною метою. Роблять її спеціальними голками з мандренами або троакарами конструкції С. Никова, Б. В. Уша та інших авторів.
У великої рогатої худоби пункцію проводять у ділянці печінкового притуплення в 11-му міжреберному проміжку справа на долоню нижче поперечних відростків грудних хребців. Місце проколу вистригають, дезинфікують спиртовим розчином йоду та здійснюють місцеву анестезію 1—2%-ним розчином новокаїну. Для легшого проходження троакара в місці пункції розрізають шкіру. При використанні медичних голок шкіру проколюють товстою голкою довжиною 1,5 см, через яку просувають пункційну голку з мандреном. При входженні голки в печінку відчувається опір капсули. Мандрен витягують, голку легеньким поштовхом вводять у глибину печінки. До голки під'єднують шприц, дещо витягують поршень, фіксуючи біоптат при виведенні його назовні.
У коней біопсію печінки роблять у 11 — 14-му міжребер'ї під лінією маклока. У дрібних тварин краще здійснювати прицільну пункцію печінки під контролем лапароскопа чи ехографа.
Для гістологічних, гістохімічних та ультрамікроскопічних досліджень одержаний біоптат фіксують і обробляють різними мето-• дами. Органолептична оцінка його дає важливі результати при жировому гепатозі: проба печінки від хворих тварин має світло-жовтий колір, неоднорідна, часто несуцільна і плаває у воді, що свідчить про більш як 40%-не ожиріння паренхіми. Гістологічні дослідження біоптату необхідні й при диференціальній діагностиці захворювань печінки, мікробіохімічні результати є показником функціонального стану органа, а гістохімічні та електронномік-роскопічні свідчать про функціональні та структурні властивості гепатоцитів і їх органел. Протипоказана біопсія печінки при абсцесах і ехінококозі органа.
Аспіраційна пункція печінки — це метод прижиттєвого одержання ізольованих клітин з наступним виготовленням і фарбу-
ванням мазка для цитологічних досліджень. Аспірацію клітин печінки роблять голкою з під'єднаним до неї шприцом, введеною у паренхіму. У здорових тварин у мазку знаходять клітини з чітко вираженою структурою. При ураженні печінки контури клітин стерті, спостерігаються вакуолізація цитоплазми та лізис ядер.
Лапароскопія — огляд органів черевної порожнини, які у ній знаходяться. Для проведення лапароскопії необхідно здійснити пневмоперитонеум. При дослідженні печінки за допомогою лапа-роскопа звертають увагу на її величину, колір, характер поверхні, консистенцію, стан переднього краю і жовчного міхура.
Глава VIII ДОСЛІДЖЕННЯ СЕЧОВОЇ СИСТЕМИ
До сечової системи належать нирки, сечоводи, сечовий міхур і сечовивідний канал (уретра). Сечова система підтримує на постійному рівні внутрішнє середовище організму, виділяє кінцеві продукти обміну речовин і здійснює внутрішню секрецію.
Серед хвороб сечової системи розрізняють: запалення нирок (нефрит), яке охоплює судинну систему, мальпігієві клубочки і капсулу Шумлянського-Боумена (гломерулонефрит) або розвивається у міжканальцевій сполучній тканині і навколоклубочковому інтерстиції (інтерстиціальний нефрит); нефроз — дистрофічні зміни нирок з переважним ураженням епітелію канальців; нефросклероз або цироз нирок; пієлонефрит — гнійно-некротичне запалення нирок та ниркової миски; уроцистит — запалення слизової оболонки сечового міхура; уролітіаз — утворення і відкладання камінців у нирках, нирковій мисці, сечовому міхурі та уретрі; хронічну гематурію великої рогатої худоби — уроцистит, який характеризується кровотечею у порожнину сечового міхура із ерозій та виразок його слизової оболонки; спазм, парез і параліч сечового міхура; уретрит — запалення уретри.
Сечову систему досліджують за такою схемою: дослідження сечовиділення, нирок, сечоводів, сечового міхура, уретри, сечі. При дослідженні сечової системи застосовують загальноклінічні методи дослідження — огляд, пальпацію, перкусію і додаткові, або спеціальні,— лабораторне дослідження сечі, катетеризацію, цистоскопію, біопсію, рентгеноскопію, рентгенографію та функціональні проби.
ДОСЛІДЖЕННЯ УРЕТРИ
Уретру досліджують оглядом, пальпацією і катетеризацією, звертаючи увагу на стан слизової оболонки, прохідність, наявність сечових каменів.
Слизову оболонку у самців досліджують в ділянці зовнішнього отвору сечівника, у самок — за допомогою піхвового дзеркала. Слизова оболонка уретри у здорових тварин блискуча, рожева. При ураженні уретри спостерігаються набряк слизової оболонки, запалення, крововиливи, витікання гною і слизу.
Прохідність уретри визначають за допомогою катетеризації. Найчастіше зустрічається закупорка сечівника сечовими каменями, згустком крові, стеноз, здавлювання або рубцеве стягування сполучною тканиною.
Наявність сечових каменів виявляють пальпацією уретри у самок великих тварин через вентральну стінку піхви. У самців уретру пальпують вздовж статевого члена. У бугаїв необхідно уважно пальпувати в місці згину пеніса, де можуть бути сечові камені. При пальпації звертають увагу на болісну реакцію.
Глава IX ДОСЛІДЖЕННЯ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ
Захворювання центральної і периферичної нервової системи можуть спричинятися багатьма факторами (стреси, травми, погод-ні умови, інфекції та ін.). У тварин спостерігаються сонячний і тепловий удари, крововиливи в головний мозок і його оболонки, запалення оболонок головного мозку (менінгіт), запалення головного мозку (енцефаліт), параліч спинного мозку, запалення оболонок спинного мозку тощо. Характерні ознаки ураження нервової системи проявляються при таких інфекційних та паразитарних захворюваннях, як сказ, стовбняк, ценуроз та ін.
Для одержання найповнішої інформації досліджувати нервову систему рекомендується за такою схемою: дослідження поведінки тварин, черепа та хребта, органів чуття, поверхневої і глибокої чутливості, рухової сфери, рефлексів, вегетативного відділу нервової системи, спинномозкового ліквору.
Нервову систему досліджують за допомогою основних, загаль-ноклінічних методів — огляду, пальпації, перкусії і додаткових — рентгенівського, хронаксиметрії, електроенцефалографії, радіотелеметрії, методу рефлексів, фармакологічних проб. Проводять також лабораторне дослідження ліквору.
Глава X ДОСЛІДЖЕННЯ СИСТЕМИ КРОВІ
Кров досліджують, насамперед, з метою встановлення діагнозу, особливо при прихованому перебігу захворювань. Ще до появи клінічних симптомів завдяки результатам досліджень крові можна
діагностувати бруцельоз, лептоспіроз, пулороз птиці, лейкоз, бабезіоз, піроплазмоз, нутталіоз.
Важливе значення у профілактиці незаразних хвороб має планова диспансеризація, одним з етапів якої є дослідження крові. В практику лабораторій ветеринарної медицини впроваджено методи визначення вмісту загального білка в сироватці крові, загального кальцію, неорганічного фосфору, каротину, вітаміну А, глюкози, кетонових тіл. Своєчасне проведення цих досліджень дає змогу виявити субклінічні форми хвороб обміну речовин (кетозу, остеодистрофії, А-гіповітамінозу та ін.), призначити групове застосування засобів заміщуючої, патогенетичної та коригуючої терапії з метою ліквідації виявленої патології.
За даними дослідження крові уточнюють діагноз, визначають тяжкість перебігу хвороби, виявляють ускладнення, контролюють ефективність лікування, прогнозують закінчення хвороби, проводять оздоровлення господарств від різних інфекційних хвороб (лейкоз, бруцельоз).
У кров виділяються продукти життєдіяльності різних органів, за кількістю яких можна вести мову про їх функціональний стан (наприклад, про стан кісткового мозку, залоз внутрішньої секреції, печінки і т. д.). У деяких органах містяться лише їм властиві ферменти, концентрація яких в крові значно підвищується при дистрофічних і запальних процесах, що перебігають у них. За результатами визначення цих ферментів можна виявити дану патологію (клінічна ферментологія). Кров є також важливим елементом у системі імунного захисту. По її складу можна визначити напруженість специфічного імунітету (за рівнем антитіл) та стан факторів загальної неспецифічної резистентності (фагоцитарна активність мікро- та макрофагів, бактерицидна, лізоцимна, комплементарна активність сироватки крові).
Дослідження системи крові включає:
а) визначення фізичних властивостей крові — кількості крові (глава IV), питомої щільності, швидкості зсідання крові та осідання еритроцитів, ретракції кров'яного згустку, осмотичної резистентності еритроцитів, гематокритної величини;
б) біохімічний аналіз крові — визначення кількості гемоглобіну, загального білка та його фракцій, загального кальцію, неорганічного фосфору, магнію, хлору, натрію, калію, каротину, білірубіну, глюкози, мікроелементів (міді, цинку, заліза, йоду, кобальту, марганцю, селену), вітамінів (А, В, С, D, Е та ін.), кетонових тіл, гормонів, ферментів і т. д.;
в) дослідження морфологічного складу — підрахунок кількості еритроцитів, лейкоцитів, тромбоцитів, виведення лейкограми;
г) серологічне і бактеріологічне дослідження крові;
д) дослідження кісткомозкового пунктату;
е) дослідження селезінки;
є) дослідження функціональної здатності органів кровотворення.
Атомний абсорбційний спектрофотомер AAS-30
Зниження вмісту кальцію у сироватці крові — гіпокальцемія спостерігається при тривалому періоді нестачі кальцію в раціоні, порушенні засвоєння його внаслідок дефіциту вітаміну D і парат-гормону, при рахіті, остеодистрофії, післяродовій гіпокальцемії (родильному парезі). Хвороби печінки при хронічному перебігу (гепатит, гепатоз, цироз) також сприяють розвитку гіпокальцемії,
Вміст загального кальцію та неорганічного фосфору в сироватці крові
Глава XI ДІАГНОСТИКА ПОРУШЕНЬ ОБМІНУ РЕЧОВИН
Обмін речовин — це сукупність процесів перетворення речовин і енергії в організмі, які забезпечують його життєдіяльність у взаємозв'язку з зовнішнім середовищем. Обмін речовин і енергії поєднує травлення, проміжний обмін речовин, утворення та виділення кінцевих продуктів метаболізму. Здійснюється він завдяки численним ферментативним реакціям, регулюється нейроендокринною системою, знаходиться під постійним контролем автоматичної саморегуляції, в основі якої лежить принцип зворотного зв'язку. Регуляторні системи підтримують обмін речовин на необхідному рівні, забезпечують гомеостаз, що досягається раціональною годівлею і утриманням тварин, правильною їх експлуатацією. Порушення цих умов спричиняє розвиток різних хвороб.
До захворювань обміну речовин відносять такі, при яких первинною патогенетичною ланкою є порушення метаболізму внаслідок впливу на організм несприятливих аліментарних факторів, тому ці хвороби називають ще аліментарними (morbi alimenta-гіса). При хворобах обміну речовин у патологічний процес втягуються усі види метаболізму, але переважає порушення одного-двох із них.
Виходячи з етіологічних факторів і переважаючої патології метаболізму, усі хвороби обміну речовин поділяють на чотири підгрупи: хвороби, які перебігають з переважаючим порушенням вуглеводно-ліпідного обміну; такі, що перебігають з переважаю-
чим порушенням обміну макроелементів; зумовлені нестачею, надлишком або дисбалансом мікроелементів (мікроелементози); хвороби, спричинені нестачею або надлишком вітамінів (гіпо- або гіпервітамінози). У даний час вивчено понад ЗО захворювань, які відносять в групу аліментарних. Вони значно поширені серед тварин і завдають значних економічних збитків господарствам.
Глава XII ДОСЛІДЖЕННЯ ЗАЛОЗ ВНУТРІШНЬОЇ СЕКРЕЦІЇ
У практичній ветеринарній медицині стан залоз внутрішньої секреції оцінюють по тих захворюваннях, які розвиваються при порушенні їхньої функції. Слід зазначити, що клінічні зміни в більшості випадків розвиваються досить повільно, і якщо вони виражені, то це означає, що причини змін функцій залоз внутрішньої секреції негативно впливали на організм тривалий період.
До хвороб ендокринних органів відносять ендемічний (ензоотичний) зоб, цукровий та нецукровий діабет, післяродову гіпо-кальцемію.
Глава XIII ОСОБЛИВОСТІ ДОСЛІДЖЕННЯ ПТАХІВ
Глава XIV ОСНОВИ ВЕТЕРИНАРНОЇ РЕНТГЕНОЛОГІЇ
Ветеринарна рентгенологія — наука про методи й методику застосування рентгенівських променів для розпізнавання стану здоров'я тварин. Рентгенологія вивчає також застосування з лікувальною метою рентгенівських променів. Застосування рентгенівських променів — це один із спеціальних методів дослідження тварин, за допомогою якого одержують об'єктивні дані про місцезнаходження органів, їх форму, наявність уражених ділянок, цілісність, сторонні тіла тощо. Дані рентгенівського дослідження доповнюють результати клінічного дослідження тварин.
ЗАСТОСУВАННЯ РЕНТГЕНІВСЬКОГО ДОСЛІДЖЕННЯ
ДЛЯ ДІАГНОСТИКИ ЗАХВОРЮВАНЬ
Глава XV
УЛЬТРАЗВУКОВА ДІАГНОСТИКА (ЕХОГРАФІЯ, СОНОГРАФІЯ)
В останні роки ультразвукову діагностику з успіхом використовують у ветеринарній медицині. Введення в клінічну практику ультразвукових досліджень розширює можливість безкровним методом вивчити морфофункціональний стан внутрішніх органів у нормі й при патології.
Наша промисловість випускає такі ультразвукові апарати, як УЗД-4, УЗД-5, УДА-724, ЕХО-11. Зразки зарубіжних приладів: Microlmager 1000, Aloka SSD 210 DX, Echo-Trace SSD-2, Scaner LSC 700, SIM 7000 Challenge, Concept 2000, Ansonics (стаціонарні); AMI USTRA-SCAN 900, Concept MC, Linear Scanner Mod. 200, 450, 480, Shimadzu SDL 32 (портативні).
У більшості це транспортабельні установки, обладнані монітором і пристроєм для фотографування. Дослідження на тварині проводять ультразвуковими головками (сканерами), які з'єднують із ультразвуковим приладом зондами. Головки бувають лінійні,, випуклі, секторні й лінійні ректальні. У ветеринарній медицині використовують головки із частотою випромінювання ультразвукових хвиль від 2,25 до 10 МГц. Для дослідження внутрішніх органів у великих тварин користуються зондами з ультразвуковими головками 2,25; 2,5; 3,5; 5 МГц, частіше 3,5 МГц. Для дослідження внутрішніх органів дрібних тварин та лежачих зверху тканин, у великих тварин (шкіра, м'язи, зв'язки, кістки) використовують зонди із частотою хвиль ультразвукової головки: 5; 7,5; 10 МГц. Для дослідження глибоколежачих тканин використовують головки із нижчою частотою випромінювання ультразвуку.
Ультразвукове дослідження серця (ехокардіографія).Серце-доступне для дослідження у четвертому міжребер'ї зліва, в місці,. де перикард не покритий легенями. Сонографію здійснюють за допомогою секторної головки зонда. Нині випускаються ультразвукові прилади, якими проводять контрастну ехографію. Введення контрастної речовини внутрішньовенне й проникнення її в стінки альвеол сприяє проходженню ультразвукових променів через легені. Контрастна ехокардіографія допомагає всебічно вивчати' структуру та моторику серця.
Показана ультразвукова діагностика серця при дослідженні пороків клапанів і отворів.
Ультразвукове дослідження сітки великої рогатої худоби.За допомогою ультразвукових досліджень можна встановити топографію, об'єм, стан стінок і їх взаємозв'язок із сусідніми органами та моторику сітки. Сонографічно сітку діагностують у ділянці
мечоподібного відростка та зліва й справа грудної клітки в 6— 9-му міжребер'ях нижче лінії ліктя.
Моторику сітки спостерігають протягом 3 хв і враховують кількість, силу та швидкість скорочень. У нормі встановлюють три біфазних (двофазних) скорочення сітки. Перша фаза коротка (1,8—3,6 с, в середньому 2,6 с) із неповним скороченням і незначним розслабленням, після якого зразу настає друга фаза скорочення сітки, яка є сильнішою і тривалішою за першу (2,9—5,4 с у середньому 3,9 с). Пауза між біфазними скороченнями — 25—76 (44,9) с. Безпосередньо за біфазними скороченнями сітки настає
•скорочення рубця. Порушення моторики сітки спостерігається при захворюваннях, які перебігають з гіпотонією передшлунків. При травматичному ретикулоперитоніті сонографічно встановлюють наявність ексудату в черевній порожнині, відкладення фібрину, утворення абсцесів. Стороннє тіло в більшості сонографічно не діагностують.
Ультразвукове дослідження печінки і жовчного міхура.Проводять його з метою встановлення положення і величини, ультра-
•сонографічної картини паренхіми, стану судин печінки, каудальної порожнистої та ворітної вен, стану інтра- та екстрапечінкових жовчних протоків. При необхідності за допомогою ехографії здійснюють прицільну біопсію печінки та пункцію жовчного міхура.
У великої рогатої худоби ультразвукові дослідження печінки проводять справа за останнім ребром та з 12-го по 6-те міжребер'я. Перед проведенням дослідження вистригають волосся. За контактну речовину беруть стерильний вазелін або спеціальний гель. Досліджують печінку ззаду наперед і зверху вниз по міжре-'бер'ях. Найкраща сонографічна картина в ділянці 12, 11 і 10-го міжреберних проміжків. Тут усі структурні компоненти печінки, жовчного міхура, судин і порядлежачих органів добре діагностуються. З 9-го по 6-те міжребер'я у дорсальній частині печінка прикрита легенями, через які ультразвукові промені не проникають і тому печінку тут встановлюють лише за нижньою (вентральною) межею легень. Дослідження печінки в краніальній частині на межі із сіткою має важливе значення при діагностиці абсцесів, які розвиваються внаслідок травматичного ретикулопе-ритоніту та ретикулогепатиту. Краї і форму кутів органа найкраще продивлятися у вентральній ділянці. Печінка добре відмежовується від черевної стінки діафрагмальною, а від кишечника і книжки вісцеральною фасціями, які на ехограмі помітні у вигляді світлих (ехопозитивних) ліній. При гепатомегалії важливим є встановлення відстані верхньої і нижньої меж печінки до лінії хребта (табл. 17).
У овець ультразвукові дослідження печінки проводять за останнім ребром та з 12-го по 7-е міжребер'я. Найбільша ехогепато-трама у 11, 10 та 9-му міжреберних проміжках. У собак і котів
.360
сонографічні дослідження проводять за реберною дугою і по останніх міжребе-р'ях, поклавши тварину на спину, рідше на лівий бік. У великої і дрібної рогатої худоби, собак і котів при збільшенні печінка опускає-тья по міжребер'ях, виходить за останнє ребро та реберну дугу.
Здорова печінка добре
проводить ультразвукові промені, оскільки містить багато крові та жовчі. Ехограма складається із великої кількості дрібних і слабкої інтенсивності ехосигналів, які рівномірно розміщуються один біля одного, формуючи контури органа. У середині печінки проходить велика кількість печінкових вен, які збільшуються в напрямку до ворітної і каудальної порожнистої вен. Вени встановлюються як ехонегативні (темного кольору) утворення. При венозному застої збільшується діаметр печінкових, портальної та каудальної порожнистої вен. Паренхіма переповнена кров'ю, ультразвукові хвилі мало відбиваються, кількість ехопозитивних сигналів зменшується і печінка стає темною. При жировій дистрофії органа збільшується розсіювання і відбивання ультразвуку, що призводить до збільшення кількості ехопозитивних сигналів. При важкому ступені ураження паренхіми (понад 50 % жирового переродження органа) сонографія відображає картину «світлої печінки».
При цирозі печінки можна встановити збільшення чи зменшення органа, вузлувату поверхню, посилення ехосигналів, коливання ширини печінкових та збільшення діаметра портальної і каудальної порожнистої вен. У нижній частині черевної порожнини виявляють асцит.
За допомогою сонографії легко діагностують абсцеси печінки, несформовані абсцеси мають слабовиражену капсулу і вигляд темних порожнин, а сформовані абсцеси — товсту ехопозитивну (світлу) капсулу та ехонегативний (темний) ексудат всередині. Підтверджують діагноз після прицільної пункції абсцесу і одержання гнійного ексудату.
Інформативною є ехографія при діагностиці ехінококозу, гематом, новоутворень у печінці.
Каудальна порожниста вена доступна для досліджень у 12-, 11- і рідше 10-му міжребер'ях. У нормі на ехограмі вона трикутної форми. При недостатності тристулкового клапана серця, тромбозі і здавлюванні порожниста вена збільшується у діаметрі і' стає круглоовальною.
Ворітна вена лежить вентрально від каудальної порожнистої
вени і ближче до черевної стінки. Вона доступна для досліджень від 12-го до 8-го міжребер'я. При поперечному зрізі на ехограмі ворітна вена має круглу форму із відгалуженнями в паренхімі печінки. Збільшення її спостерігається при підвищенні прегепатичного (тромбоз портальної вени), інтрагепатичного (цироз, пухлини, абсцеси печінки) і постгепатичного (недостатність правого боку серця, тромбоз чи здавлювання каудальної порожнистої вени) • тиску в системі ворітної вени.
Жовчний міхур у великої рогатої худоби добре діагностується лише в одному—10- або 11-му міжребер'ї, у овець — у 10- або 9-му міжреберному проміжку. В нормі він грушоподібної форми, лежить на вісцеральній поверхні печінки і звисає із вентрального її краю. У дрібних тварин жовчний міхур встановлюють справа на вісцеральній поверхні, між правою медіальною і квадратною частками печінки. Жовч має вигляд ехонегативного (темного) утворення без включень, стінки жовчного міхура підвищеної ехогенності (світлі) з рівними контурами. До годівлі тварин міхур заповнений жовчю, має великі розміри. Після годівлі починає інтенсивно виділятися жовч у кишечник і він зменшується.
Патологічне збільшення жовчного міхура спостерігається при закупорці жовчних протоків конкрементами (жовчнокам'яна хвороба, фасціольоз, дикроцеліоз, новоутворення). На ехограмі жовчні камені мають вигляд ехопозитивних (світлих) утворень на фоні ехонегативної жовчі.
При холециститі спостерігається потовщення стінок жовчного міхура.
Внутрішньопечінкові (інтрагепатичні) жовчні протоки у здорових тварин не встановлюються. Вони з'являються на ехограмі лише при холестазі у вигляді слабоехопозитивних (світлих) стрічкоподібних утворень. Позапечінкові (екстрагепатичні) жовчні протоки в нормі встановлюють у вигляді слабоехопозитивної лінії в напрямку із жовчного міхура до портальної вени. При холестазі вони розширюються і добре діагностуються на ехограмі.
Пункцію жовчного міхура під контролем ультразвукового приладупроводять з метою біохімічних, бактеріологічних, паразито-логічних і цитологічних досліджень жовчі. Місце пункції встановлюють за допомогою ультразвукового приладу, в більшості це 10-або 11-те міжребер'я у ділянці реберної дуги. Прокол може бути трансперитонеальним, коли голка проходить через черевну стінку в жовчний міхур, і трансгепатичним, якщо жовчний міхур мало звисає із вентрального краю печінки й голку спрямовують через черевну стінку і печінку.
Ультразвукові дослідження органів сечовидільної системи.У~дрібної рогатої худоби обидві нирки досліджують у правій голодній ямці за допомогою випуклої головки зонда із частотою ультразвукових хвиль 5 МГц. У великої рогатої худоби праву нир-
ку досліджують в правій голодній ямці лінійною головкою зонда із частотою 3,5 МГц, ліву — ректальне за допомогою лінійної ректальної головки зонда частотою 5 МГц. Сонографічно встановлюють величину нирок, стан коркової і мозкової речовини. Мозкова частина більш ехопозитивна порівняно з корковою. Остання — гомогенна, сіра, ехобідна. Капсула нирок має вигляд світлої, ехо-позитивної лінії.
Сечовий міхур і уретру досліджують ректальне: при дослідженні встановлюють діаметр і стан стінок, патологічні утворення. Поряд з клінічними і лабораторними дослідженнями сонографією підтверджують діагноз на амілоїдний нефроз, пієлонефрит, уро-літіаз.
При сечокам'яній хворобі сечовий міхур збільшений, на фоні ехонегативної сечі встановлюють ехопозитивні камені. У хворих тварин збільшені нирки, розширена уретра і ниркова маска.
Ультразвуковедослідження селезінки.Сонографію селезінки проводять зліва в 6-му і 7-му міжребер'ях нижче лінії ліктя. Капсула селезінки має вигляд ехогенної лінії, пульпа складається з багатьох слабоехопозитивних сигналів та судин, які мають вигляд овальних ехонегативних утворень. У здорових тварин товщина селезінки при поперечному розрізі становить 2—3 см, при інфекційних захворюваннях встановлюють її значне збільшення.
ЗМІС
.СТУП (Левченко В. І., Судаков М. О.) ............. З
лава І. МЕТОДИ КЛІНІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ (Левченко В. І.) 9
Основні методи дослідження .............. 10
Термометрія .................. ; ; 18
Схема клінічного дослідження (Мельник Й. Л )...... 19
л а в а II. СИМПТОМИ ТА СИНДРОМИ ХВОРОБ. ДІАГНОЗ. ПРОГНОЗ
(Левченко В. 1.) ...... ...........: 25
Симптоми хвороб .................. 25
Синдроми хвороб .................. 27
Діагноз ..,................:.. 27
Прогноз хвороби .................. 32
Історія хвороби .................. ; 33
лава III. ДОСЛІДЖЕННЯ ЗАГАЛЬНОГО СТАНУ ТВАРИН (Мель
ник Й. Л., Левченко В. 1.) .............. 34
Дослідження габітусу ................ 34
Дослідження шкіри ................. 38
Дослідження слизових оболонок ............ 52
Дослідження лімфатичних вузлів ............ 58
Аналіз результатів термометрії ............. 61
лава IV. ДОСЛІДЖЕННЯ СЕРЦЕВО-СУДИННОЇ СИСТЕМИ (Суда
ков М. О.) .................. = ! 66
Тони серця .................. 69
Шуми серця ................. 75
Діагностика пороків серця .............. 77
Електрокардіографія ................. 80
Дослідження периферичних судин ........... 87
Вимірювання артеріального кров'яного тиску ....... 90
Аритмії серця .................. 95
Функціональна діагностика стану серцево-судинної системи 102
ОСНОВНІ СИНДрОМИ СерЦеВО-СуДИННОЇ НеДОСТаТНОСТІ (ЛеВЧеН-
КО В. І.) ................;...: 105
лава V. ДОСЛІДЖЕННЯ ДИХАЛЬНОЇ СИСТЕМИ (Левченко В. І.,
Нідзвецький К. Г.) ................. 109
Схема дослідження дихальної системи .......... 110
Дослідження верхнього (переднього) відділу дихальної системи 117
Дослідження носа ............... 117
Дослідження гортані та трахеї .......... 119
Дослідження грудної клітки ............. 121
Дослідження функціонального стану дихальної системи . . . 140
лава VI. ДОСЛІДЖЕННЯ ОРГАНІВ ТРАВЛЕННЯ (Левченко В. І.) 143
Дослідження приймання корму та води ......... 144
Дослідження рота та органів ротової порожнини ..... 151
Дослідження глотки ................. 156
Дослідження стравоходу ............... 157,
Зондування тварин ................. 158
Дослідження черева ................. 163
Дослідження передшлунків і сичуга жуйних ....... 165
Дослідження шлунка коня (Чумаченко В Ю.) ...... 177
Дослідження шлунка свиней (Чумаченко В Ю.) ..... 177
Дослідження шлунка собак (Чумаченко В Ю.) ...... 180
Дослідження кишечника (Чумаченко В. Ю.) ....... 180
Глава VII. ДОСЛІДЖЕННЯ ПЕЧІНКИ (Влізло В. В) . ...... 198
Методи дослідження печінки . . .......... 199
Загальноклінічні методи дослідження печінки .... 200
Дослідження функціонального стану печінки .... 202
Основні синдроми при хворобах печінки ........ 207
Глава VIII. ДОСЛІДЖЕННЯ СЕЧОВОЇ СИСТЕМИ (Коляда М В.,
Влізло В. В.) ................ ; . : 209
Дослідження сечовиділення (Коляда М В.) . . .... 209
Дослідження нирок ................ 213
' Дослідження сечоводів ............... 217
Дослідження сечового міхура ............. 217
Дослідження уретри ................ 220
Дослідження сечі (Влізло В. В.) ........... 220
Фізичні властивості сечі ............. 221
Хімічне дослідження сечі ............ 224
Дослідження осаду сечі ............. 230
Основні синдроми хвороб сечової системи (Коляда М. В.) . . 233
Глава IX. ДОСЛІДЖЕННЯ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ (Коляда М. В.) . . 234
Дослідження поведінки тварин ............ 234
Дослідження черепа та хребта ............. 236
Дослідження органів чуття .............. 237
Дослідження чутливості . .„ . ,,,.,. .......... 240
Дослідження рухової сфери .............. ЗД4
Дослідження рефлексів ................ 248
Дослідження вегетативного відділу нервової системи . . . 249
Дослідження ліквору (Влізло В. В.) .......... 245
Глава X. ДОСЛІДЖЕННЯ СИСТЕМИ КРОВІ (Левченко В. І.) ... 254
Методи одержання крові ................ 256
Визначення фізичних властивостей крові ......... 257
Біохімічне дослідження крові ............. 260
Визначення кількості гемоглобіну в крові ...... 260
Визначення резервної лужності і кислотної місткості
крові .................... 262
Визначення загального білка і білкових фракцій . . . 265
Визначення каротину та вітаміну А в сироватці крові 268
Визначення загального кальцію у сироватці крові . . 270
Визначення неорганічного фосфору в сироватці крові 272
Визначення магнію у сироватці крові ....... 274
Визначення мікроелементів ............ 274
Визначення в крові глюкози ........... 275
Визначення кетонових тіл ............ 277
Визначення білірубіну в сироватці крові ...... 278
Визначення активності ферментів ......... 279
Дослідження морфологічного складу крові ........ 281
Дослідження селезінки ................ 293
Дослідження імунної системи (Чумаченко В. Ю.) ..... 294
Клінічне значення показників резистентності (Чумаченко В Ю.) 302
Глава XI. ДІАГНОСТИКА ПОРУШЕНЬ ОБМІНУ РЕЧОВИН (Кондра-
хін І. П„ Левченко В. І.) ............... 503
Особливості перебігу та діагностики хвороб обміну речовин
(Кондрахін І. П.) .................. 304
Діагностика порушень білкового та вуглеводно-ліпідного
обміну речовин (Кондрахін І. П.) ......... 305
Діагностика порушень обміну макроелементів (Кондра-
хіи І. П.) .................. 310
Діагностика порушень обміну мікроелементів .... З12
Діагностика порушень обміну вітамінів ....... 318
Діагностика порушень водно-сольового обміну .... 323
Глава XII. ДОСЛІДЖЕННЯ ЗАЛОЗ ВНУТРІШНЬОЇ СЕКРЕЦІЇ (Кондрахін І. П.) ................... 327
Дослідження щитовидної залози ............ 328
Дослідження підшлункової залози ........... 330
Дослідження паращитовидних залоз .......... 330
Глава XIII. ОСОБЛИВОСТІ ДОСЛІДЖЕННЯ ПТАХІВ (Байдевля-тов А. Б )....................
Дослідження ембріонів ...............
Дослідження птахів ................
Глава XIV. ОСНОВИ ВЕТЕРИНАРНОЇ РЕНТГЕНОЛОГІЇ (Коляда М. В.) .................... : 337
Природа рентгенівських променів, методи їх одержання 337
Рентгенівські апарати ................ 340
Методи рентгенологічного дослідження ......... 342
Техніка безпеки при роботі з рентгенівськими апаратами 347
Застосування рентгенівського дослідження для діагностики
захворювань скелета ................ 349
Застосування рентгенівського дослідження для діагностики захворювань органів дихання ............ 351
Застосування рентгенівського дослідження для діагностики захворювань серцево-судинної системи ......... 355
Застосування рентгенівського дослідження для діагностики захворювань травної системи ............ 356
Глава XV. УЛЬТРАЗВУКОВА ДІАГНОСТИКА (ехографія, сонографія;
Влізло В. В )................... 354
Бібліографічний список ............... 369
– Конец работы –
Используемые теги: Предмет, клінічної, діагностики0.033
Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Предмет клінічної діагностики
Если этот материал оказался полезным для Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:
Твитнуть |
Новости и инфо для студентов