Предмет клінічної діагностики

Qui bene diagnoscit — bene curati — Хто добре діагностує, той добре лікує (Бургав, XVIII ст )

ВСТУП

Предмет клінічної діагностики.Клінічна діагностика — наука, яка вивчає клінічні, інструментальні та лабораторні методи дослі­дження хворих тварин, техніку й послідовність їх застосування при дослідженні окремих органів і систем, виявлені при цьому симптоми та ознаки й основні шляхи розпізнавання хвороб. Назва предмета походить від грецьких слів klinicalis — мистецтво ліку­вання або clinica — лікувальний заклад, що має стаціонар, та діа­гностика — від diagnosis — розпізнавання, diagnosticon — здатний розпізнавати. Отже, клінічна діагностика навчає методам дослі­дження тварин з метою розпізнавання хвороб.

Клінічна діагностика складається з трьох основних розділів, тісно пов'язаних між собою. У першому розділі викладено методи дослідження тварин, техніку й послідовність їх застосування при дослідженні окремих органів і систем, тобто лікарську техніку. У другому — розглядаються виявлені при дослідженні окремих ор­ганів і систем показники (температура тіла, частота пульсу, ско­рочення рубця, тони серця, дихальні шуми і т. д.), їх відхилення від показників, характерних для здорових тварин, тобто даний роз­діл вивчає симптоми і тому називається семіологією або семіо­тикою.

І все ж для розпізнавання хвороби цього недостатньо. Ще не­обхідне вміння підсумовувати одержані при дослідженні хворої тварини симптоми, групувати їх за причинами, визначати зв'язок між ними і на основі цього робити висновок, який і називається діагнозом. Ланцюжок цих логічних операцій становить суть так званого лікарського мислення, для якого потрібний великий запас знань, добра пам'ять, спостережливість і значний досвід. Основні шляхи й етапи цього мислення, його особливості і є основою тре­тього розділу предмета — методики постановки діагнозу.

Таким чином, предмет «Клінічна діагностика» не ставить своєю метою постановку діагнозу при конкретному захворюванні, він ви­вчає методи клінічного обстеження, які застосовують при діагно­стуванні різних за своєю природою захворювань — незаразних, інфекційних, паразитарних, і тому є основою усіх наступних клі­нічних предметів — внутрішніх незаразних хвороб, акушерства, хі­рургії, епізоотології, паразитології. Усі клінічні предмети грунту­ються на діагностиці, тому що лікуванню і профілактиці будь-якої хвороби передує її розпізнавання, а постановку діагнозу, незалеж-

но від причини хвороби, здійснюють тими методами і на основі тих же принципів, які викладені в курсі клінічної діагностики. Ось чому клінічну діагностику ще називають пропедевтикою (від грецьк. propaideuo — попередньо навчаю, підготовляю).

Клінічна діагностика, будучи основою для клінічних предметів, у той же час сама грунтується на фундаменті загальнотеоретичних дисциплін: анатомії, фізіології, патологічній фізіології, діалектиці, фізиці, хімії, без знання яких неможливо успішно оволодіти даним предметом. Значення вивчення «Клінічної діагностики» для форму­вання лікаря ветеринарної медицини зростає як з уведенням спе­ціалізації господарств, із застосуванням новітніх технологій утри­мання тварин, так і з розбудовою фермерських господарств з ви­сокою продуктивністю тварин, а значить і високим рівнем обміну речовин. Ось чому слова професора Лейденського університету в Голландії Бургава «Qui bene diagnoscit — bene curat! — Хто добре діагностує, той добре лікує!», які стали вже афоризмом, та глибокі думки одного з основоположників російської медицини М. Я. Муд-рова, викладені у вислові «Насамперед необхідно пізнати хворобу, бо пізнання хвороби є вже половина лікування», не втратили свого значення і в наші дні й будуть такими ж актуальними для май­бутніх поколінь фахівців ветеринарної медицини.

Історичні відомості про розвиток клінічної діагностики. Історія розвитку ветеринарної діагностики становить частину загальної історії медичної науки. Стало традицією починати історію меди­цини з «батька медицини» Гіппократа (460—377 pp. до н. е.). У його працях вперше систематизовано багатовіковий досвід у справі лікування. Гіппократ, зібравши докупи сучасні йому лікар­ські знання і досвід, поставився до них критично, виклав їх у своїх працях, які стали основою медицини, і на їх твердому грунті від­бувався дальший розвиток медицини протягом 7—8 століть аж до IV ст. нашої ери. Гіппократ надавав великого значення розпиту­ванню хворого, детальному дослідженню його з допомогою органів чуття, звертав увагу на частоту дихання, стан шкіри, потовиділен­ня, пульсацію судин, досліджував мокротиння, сечу, кал, блювотні маси. Йому були відомі тимпанічний звук, хрипи в трахеї, шуми тертя і хлюпання при плевриті, тобто він застосовував не лише огляд і пальпацію, а й перкусію та аускультацію.

У стародавній Греції вченням Гіппократа керувалися не лише медики, а й так звані гіппіатри — люди, які доглядали й лікували коней (від грецьк. hippos — кінь, fatros — лікар). Греки залишили багато праць щодо діагностики та лікування цих хвороб, але най­більшу спадщину залишив Абсірт (IV ст. н. е.), якого по праву називають Гіппократом ветеринарії, оскільки він виділив її з ме­дицини і заклав основи даної науки.

Найдавнішим письмовим пам'ятником народного мистецтва лі-

кування тварин є Кахунський єгипетський ветеринарний папірус (IV ст. до н. е.).

У стародавньому Римі з'явилися трактати з ветеринарії ряду вчених — Катона Древнього, Барона, Колумелли та ін. Колумелла першим дав пояснення слова «ветеринарний». По-грецькому «ve-terinae» — возити і «arum» — в'ючна, робоча худоба. Отже, в по­передньому розумінні ветеринарний лікар займався в основному лікуванням робочих свійських тварин. Пізніше з'явилося інше пояснення слова «ветеринарний» — від латинського «veterinari-us» — доглядаючий за тваринами, лікуючий тварин.

В епоху середніх віків у медицині неподільно панують ідеї К. Галена (129—201 pp.), який заклав основи топічної діагности­ки, тобто розпізнавання місцевих вогнищ захворювань, поєднав медицину Гіппократа з філософією Платона. Побудована ним схо­ластична система на телеологічній основі заповнила прогалини в фактичних знаннях абстрактними міркуваннями, не залишаючи місця ні сумнівам, ні новим пошукам. Ідеї К. Галена не підляга­ють сумніву й запереченню, вільна творча думка завмирає, настає застій і пов'язаний із ним регрес. Лютувала інквізиція, немало вчених були спалені на вогнищах.

Епоха Відродження (XV—XVII ст.) дає поштовх визволенню людської думки від гніту. Великий прогрес в усіх галузях мистецт­ва, науки, живопису, принесений епохою Відродження, не проми­нув і медицини. Всебічне вивчення будови тіла людини та твари­ни, пов'язане з іменем А. Везалія (1514—1564), відкриття кіл кро­вообігу У. Гарвеєм (1578—1657) стали науковою основою для вивчення морфологічного субстрату хвороби й формування так званого анатомічного діагнозу.

Наукові основи сучасних методів діагностики закладаються у кінці XVII і середині XVIII ст. Винайдені мікроскоп (Левенгук, 1661), термометр (Фаренгейт, 1723; Цельсій, 1744), вушне дзерка­ло, метод перкусії (Ауенбруггер, 1761). Початок XIX ст. знаменує швидкий розквіт діагностики: у 1806 р. Ж. Корвізар публікує свою знамениту працю по хворобах серця, у 1808 р. перекладає працю Ауенбруггера про перкусію французькою мовою, і вона стає за­гальновідомою. А невдовзі учень Корвізара Р. Лаєннек пропонує новий метод дослідження — посередню аускультацію.

У Росії початок розвитку ветеринарної освіти припадає на кі­нець XVII і початок XVIII ст. У 1715 р. в с. Хорошове під Моск­вою була створена Хорошівська ветеринарна школа по підготовці ветеринарних спеціалістів для армії. У 1808 р. було відкрите вете­ринарне відділення при Петербурзькій медико-хірургічній акаде­мії, яка потім була переведена в Москву. Велику роль у розвитку клінічної діагностики зіграли професори цієї академії Я. К. Кай-данов і Г. М. Прозоров.

 

1. Олексій Петровч Остапенко 2. Олексій Миколайович Макаревський
(1854—1916) [1863—1842]

Вперше клінічна діагностика була виділена у самостійну дис­ципліну в Казанському ветеринарному інституті у 1906 р.

Відкриття збудників інфекційних хвороб людей і тварин Л. Пастером, Р. Кохом, І. І. Мечниковим, впровадження лабора­торних методів дослідження крові (Романовський Д. Л., 1891; Са­лі Г., 1902; Шиллінг В., 1912), сечі, шлункового вмісту, фекалій, рентгеноскопії та рентгенографії (Рентген В. К., 1895), електрокар­діографії (Ейнтховен В., 1903)—золоті віхи в розвитку пропе­девтики. Великою подією у розвитку ветеринарної клінічної діа­гностики в Росії стало видання О. П. Остапенком (рис. 1) у 1884 p., а В. Пінегіним у 1893 р. підручників з даного предмета. Значний внесок у розвиток ветеринарної науки, в тому числі клі­нічної діагностики, вніс О. М. Макаревський (рис. 2; Вітебський ветеринарний інститут). Його перу належить 400 робіт, серед яких особливої уваги заслуговує підручник, виданий в 1928 р.

Найбільше значення у розвитку клінічної діагностики як пред­мета мали роботи вчених Казанської, Московської і Ленінград­ської шкіл ветеринарних діагностів і терапевтів.

Казанська школа (керівники — професори Гольцман К. М., Рух-лядєв М. П. і Домрачев Г. В.) внесла значний внесок у розвиток клінічної ветеринарної гематології, кардіології, розробку методоло­гічних основ диспансеризації тварин і діагностики у них патолО' гії обміну речовин.

 

3. Володимир Іванович Зайцев [1903—1973)

Антонім Васильович Синьок J1903—1973J

Ленінградська школа (керівники — професори Синьов А. В. і Воккен Г. Г.) внесла великий доробок у розроблення найважли­віших питань ветеринарної… Прекрасні підручники по клінічній діагностиці були написані професорами А. В.… В Україні працювала ціла когорта талановитих вчених, які збага­тили науку видатними роботами з діагностики й терапії:…

Глава І МЕТОДИ КЛІНІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Для вивчення клінічного стану тварин застосовують основні (загальноклінічні) та допоміжні (спеціальні) методи дослідження. До основнихвідносять огляд, пальпацію, вистукування (перкусію), вислуховування (аускультацію) і термометрію. Ці методи є основ­ними тому, що їх, по-перше, раніше інших впровадили в практику медицини і ветеринарії; по-друге, їх застосовують при досліджен­ні кожної хворої тварини незалежно від характеру патологічного процесу, в будь-якій ситуації, без наявності складної апаратури; по-третє, лише після їх застосування лікар ветеринарної медицини може вирішити, чи потрібні .інші допоміжні методи; і, накінець, до цього часу завдяки їм одержують найбільш важливі діагностич­ні дані, а тому їх не можна замінити іншими, складнішими, допо­міжними методами.

Допоміжні(спеціальні) методи включають: а) лабораторні — хімічні, фізичні, серологічні, бактеріологічні дослідження різних рідин організму та його виділень, наприклад, крові, сечі, молока, вмісту передшлунків, шлунка, синовіальної рідини, фекалій, тран-судатів, ексудатів; б) різного роду інструментальні дослідження, наприклад, сфигмографія, тонометрія, електрокардіографія, зонду­вання, руменографія, ехографія, остеометрія, спектрографія і спек­трофотометрія, рентгенологічне дослідження, ультразвукова та радіоізотопна діагностика; в) біопсію з наступними гістологічним, гістохімічним і цитоморфологічним дослідженнями шматочків тка­нин; г) безпосередній огляд різних органів і порожнин за допомогою ендоскопічних приладів (ларинго-, бронхо-, трахео-, гастро-, лапа-ро- й цистоскопія і т. д.).

Допоміжні (спеціальні) методи дослідження потребують за­стосування різних приладів і апаратів, якими в деякій мірі забез­печені районні та обласні державні лабораторії ветеринарної меди­цини, міські державні підприємства (лікарні) ветеринарної меди­цини, лабораторії науково-дослідних та навчальних закладів, уні­верситетів, академій.

Приступаючи до дослідження, лікар завжди починає з огляду

тварини, а потім послідовно застосовує ті основні методи, які да­ють найбільш повну та об'єктивну інформацію про стан того чи іншого органа.

ОСНОВНІ МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Огляд тварини, згідно з планом клінічного дослідження (гла­ва 1), необхідно починати після реєстрації та збору анамнезу. На­справді ж лікар робить… Пальпація(Palpatio) — метод дослідження дотиком руки або кінчиків пальців,… Пальпацію здійснюють безпосередньо за оглядом, і можна кон­статувати, що добре треновані руки лікаря є для нього ніби…

Техніка дигітальної перкусії

Отже, при перкусії тіла тварини можна одержати чотири основні пер­кусійні звуки: тимпанічний, тупий, притуплений і чіткий легеневий. Правила перкусії. Для одержання чистих перкусійних звуків необхідно… При порівняльній перкусії удари молоточком і пальцем повин­ні бути короткими й пружними, тобто не затримуватися на…

ТЕРМОМЕТРІЯ

Температуру тіла вимірюють за допомогою ртутних максималь­них термометрів та електротермометрів різної конструкції. Медич­ний термометр виготовлений… У тварин температуру тіла вимірюють переважно у прямій киш­ці, у птахів — в… цем, обробляють його вазеліном і обережно вводять у пряму киш­ку. Протилежний кінець термометра фіксують на волосяному…

СХЕМА КЛІНІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Спеціаліст ветеринарної медицини при встановленні діагнозу повинен провести ретельно клінічне обстеження тварини. Кожний діагностичний прийом від найпростішого до найскладнішого за­своюється завдяки багаторазовому повторенню. Особливо необ­хідним при клінічному дослідженні є дотримання певної схеми, завдяки чому не можна пропустити найменших, на перший погляд, дрібниць, важливих для постановки діагнозу. Нерідко лікарю здає­ться, що одного-двох симптомів достатньо для постановки діагно­зу, але при детальнішому дослідженні виявляються інші симптоми, які доповнюють і розширюють діагноз.

Клінічне дослідження тварин проводять за такою схемою:

1. Попереднє знайомство з хворою твариною: а) реєстрація тварини; б) збір анамнезу.

2. Власне дослідження (стан хворої тварини на початку спо­стереження за нею — status praesens). 2.1. Дослідження загального стану

2.1.1. Визначення габітусу тварини

2.1.2. Дослідження волосяного покриву, шкіри, її похідних та підшкірної клітковини

2.1.3. Дослідження видимих слизових оболонок

2.1.4. Дослідження поверхневих лімфатичних вузлів

2.1.5. Вимірювання температури тіла

2.2. Дослідження окремих органів і систем

2.2.1. Дослідження серцево-судинної системи

2.2.2. Дослідження дихальної системи

2.2.3. Дослідження системи травлення

2.2.4. Дослідження печінки

2.2.5. Дослідження сечової системи

2.2.6. Дослідження нервової системи

2.2.7. Дослідження крові та імунної системи

2.2.8. Дослідження органів ендокринної системи та обміну ре­човин.

3. Додаткове дослідження (електрокардіографія, рентгенологіч­не, біохімічне, бактеріологічне, вірусологічне, серологічне, алергіч­не і т. д.).

Попереднє знайомство з хворою твариною полягає у її реєстра­ції та зборі анамнезу. Реєстрацію тварини проводять на основі даних опитування власника або обслуговуючого персоналу, пред'­явлених документів, а також результатів огляду тварини. Мета реєстрації одержати найповніше описання усіх індивідуальних особливостей тварини, які дають змогу легко розпізнати її серед подібних при лікуванні. Реєстрація необхідна для обліку кількості прийнятих хворих тварин, обліку витрачених медикаментів і е юридичним документом при різних спірних ситуаціях. Реєстрацію тварин проводять у «Журналі хворих тварин», індивідуальних дис­пансерних карточках чи історіях хвороби. В них записують дату надходження тварини до лікувального закладу, її власника (адре­са, колективне підприємство, доглядач, оператор і т. д.); вид, стать, кличку або інвентарний номер тварини; вік, масу тіла, по­роду, масть, окрас, ознаки.

Вид тварини важливо зазначити, бо спеціалісту ветеринарної медицини доводиться мати справу з тваринами різних видів. Не­обхідно враховувати своєрідність різних захворювань, властивих тому чи іншому виду тварин. Наприклад, сап і мит бувають у коней та інших однокопитних тварин; емфізематозний карбункул, травма­тичний ретикулоперикардит — у великої рогатої худоби; бешиха — у свиней; брадзот — у овець. У той же час є багато захворювань, загальних для різних видів сільськогосподарських тварин: сибір­ка, сказ, лептоспіроз, бруцельоз, туберкульоз. Вид тварин необ­хідно враховувати при лікуванні, оскільки деякі з них мають під­вищену чутливість до окремих препаратів. Реєструють загальний вид тварини. Наприклад, коні, велика чи дрібна рогата худоба, свині і т. д.

Урахування статі тварин також має діагностичне значення. По-перше, існують хвороби, властиві лише одній статі; по-друге, сам­ки, особливо корови, частіше хворіють і тяжче переносять окремі хвороби; по-третє, вагітність тварин викликає зміни деяких фізіо­логічних показників, потребує обережного поводження з ними, вра­хування вагітності важливо також при лікуванні тварин.

Стать реєструють по-різному. Якщо мова йде про коней, від-

мічають — кобила, або жеребець чи мерин, у великої рогатої ху­доби — теличка, нетель, корова, бичок, бик або віл. У свинарстві розрізняють свинку, свиноматку, кнурця чи кнура. У собак можна записувати простіше — самка або самець, сука або кобель. У всіх дрібних тварин і птахів найпростіше використовувати — самка і самець, хоча в господарствах утримують курей і півнів, качок і селезнів, гусок і гусаків і т. д.

Кличка, інвентарний номер необхідні як при реєстрації хворих, так і у випадку масових діагностичних досліджень клінічне здоро­вих тварин, наприклад, алергічному, серологічному, гельмінтологіч­ному, біохімічному, при описі щеплених проти окремих інфекційних хвороб.

Урахування віку тварин також має певне діагностичне значен­ня. Наприклад, колібактеріоз зустрічається у телят лише в перші дні життя, а сальмонельоз, як правило, у телят старших 10-денно-го віку. Вірусний (трансмісивний) гастроентерит свиней найваж­че перебігає у поросят-сисунів. Вік ураховують або зі слів власни­ка тварини, або визначають по зубах, рогах. Масу тварини важ­ливо знати для оцінки ступеня розвитку тварини (гіпо- чи нормо-трофік), відповідності її вікові (нормально розвинена, чи відстала в рості тварина). Крім того, багато препаратів дозують з розра­хунку на 1 кг маси тіла.

Сприйнятливість тварин до різних хвороб значною мірою зу­мовлюється породою. Наприклад, паралітична міоглобінурія зу­стрічається найчастіше у породистих скакових коней, а «гра язи­ком» — у великої рогатої худоби симентальської породи. Корови чорно-рябої породи більш сприйнятливі до гемобластозу порівня­но з симентальською, а молодняк першої при аналогічних умовах годівлі значно частіше хворіє на гнійний гепатит, ніж молодняк сименталів. Якщо тварина безпорадна, тоді записують, чи це по­рода місцева, поліпшена симентальською, голштинською чи інши­ми породами.

Масть тварини має значення для їх розпізнавання, постановки діагнозу, оскільки вона інколи зумовлює схильність тварин до пев­них захворювань. Наприклад, при отруєнні кормами, що діють фо-тодинамічно (гречка, конюшина), ураження шкіри спостерігають лише на безпігментних ділянках.

Масть буває різною у тварин різного виду. Коні, наприклад, бувають рижими, а корови — червоними, хоча візуально їхні масті не різняться між собою. Мастей у коней більше десятка (сірі, сірі в гречку, сірі в яблука, гніді, темно-гніді, вороні булані та ін.). У великої рогатої худоби, овець, свиней і тварин інших видів мас­тей мало.

До відмітин відносять місця на шкірі, які особливо відрізняю­ться від загального волосяного покриву. У коней, наприклад, мо­же бути «стрілка», яка характеризується вузькою смужкою білого-

волосся на лобно-носовій ділянці, а якщо смужка набагато ширша за «стрілку», тоді говорять про «лисину». Якщо на лобі є невели­кий острівець білого волосся, то його називають «зіркою». Відмі-тини у коней бувають ще на кінцівках у вигляді «шкарпеток» і «панчіх». Перші характеризуються білими ділянками кінцівок від вінчика до карпальних або плюсневих суглобів; другі — до ліктя або скакального суглоба. Можуть зустрічатися відмітний на череві, грудній стінці, попереку й крупі у вигляді білих острівців різної форми та величини. Відмітний у інших тварин зустрічаються рід­ше. У дрібних тварин можуть бути «родимки», безволосі або вкри­ті волоссям іншої масті.

Анамнез (від грецьк. anamnesis — пригадування, спога­ди) — попередні дані про хвору тварину зі слів власника або об­слуговуючого персоналу, їх, за аналогією з практикою гуманної медицини, відносять до суб'єктивних даних про хвору тварину.

Ретельно зібраний і вдумливо проаналізований анамнез в де­яких випадках має вирішальне значення для постановки діагнозу ї тому існує загальна думка, що добре зібраний анамнез стано­вить половину поставленого діагнозу.

Питання обслуговуючому персоналу чи власнику тварини не­обхідно задавати у зрозумілій для них формі з тим, щоб вони давали вичерпну відповідь. Звичайно, відповідаючи на питання, власники тварини чи обслуговуючий персонал вносять багато суб'­єктивного, а якщо вони є винними у виникненні хвороби чи заги­белі тварини, то дають свідомо неправильні відомості. Лікар вете­ринарної медицини, володіючи клінічним досвідом і вмінням розбиратися у ситуації, порівнює одержані при зборі анамнезу дані з результатами клінічного, а можливо, й лабораторного до­слідження і на основі зіставлення цих даних робить висновок про достовірність анамнезу.

Анамнез складається з двох частин. Перша з них — анамнез лро життя тварини — Anamnesis vitae (грецьк. vita — життя) включає дані до захворювання тварини, друга — анамнез про хво­робу тварини — Anamnesis morbi (грецьк. morbus — хвороба) охвачує період із моменту захворювання тварини.

Anamnesis vitae включає дані про умови утримання і догляду за твариною, якість кормів, годівлю і водопій, використання тва­рини в господарстві, походження її та інші дані, які допомагають у постановці діагнозу.

При з'ясуванні умов утримання лікар розпитує про приміщен­ня, якість підлоги, вентиляції, покрівлю, освітлення, наявність під­стилки, методи прибирання гною. У випадку захворювання тазових кінцівок необхідно знати довжину стійла і кут його нахилу. У спе-ціалістів-лікарів, зооінженерів з'ясовують деякі параметри мікро­клімату: температуру в приміщеннях, концентрацію шкідливих га­зів, освітленість, швидкість руху повітря, мікробну забрудненість,

наявність родильних відділень, профілакторіїв, їх місткість. Важ­ливо також розпитати про моціон тварин (пасивний він чи актив­ний, систематичний чи періодичний), особливо в тих випадках, коли в господарстві є хворі тварини з порушенням мінерального обміну, при затриманні посліду, важких родах, передродовому за­лежуванні, атонії передшлунків та інших хворобах.

Збираючи дані про годівлю слід уточнити загальну забезпече­ність господарства кормами, їх фізичний стан і хімічний склад, скориставшись результатами лабораторного аналізу кормів. Ліка­ря повинні цікавити умови зберігання кормів і санітарний стан кормосховищ, водойм, води для пиття, спосіб напування (автона­пувалки чи ручне подавання води), якість води. Це особливо важ­ливо, оскільки забруднена вода може бути джерелом різних ін­фекційних, паразитарних, незаразних хвороб, а та, що містить над­лишок солей, може спричинити сечокам'яну хворобу.

Далі слід проаналізувати збалансованість раціонів за пожив­ними і біологічно активними речовинами, визначити вміст їх у 1 кг сухої речовини, структуру раціону. Аналіз годівлі високопродуктив­них тварин проводять з урахуванням деталізованих норм годівлі великої рогатої худоби за 24, свиней — 27, овець— 19 показника­ми. Доцільно з'ясувати технологію підготовки кормів, додавання преміксів, умови зберігання кормів, розпорядок дня, випасання тварин і стан пасовищ.

Аналіз годівлі тварин має надзвичайно важливе значення, оскільки нестача, а в деяких випадках і надлишок поживних та біологічно активних речовин у раціонах тварин є причиною бага­тьох хвороб: кетозу, гіповітамінозів, мікроелементозів, остеодистро­фії, неплідності, ембріональної загибелі, народження слабкого при­плоду, низької стійкості тварин проти інфекційних та інвазійних захворювань. Особливу групу захворювань становлять кормові отруєння, пов'язані з наявністю у деяких видах кормів мікотокси-нів, отруйних і шкідливих речовин, з нагромадженням їх при по­рушенні агротехніки вирощування, технології заготівлі, зберігання і підготовки до згодовування.

Важливим у постановці діагнозу є встановлення походження тварини: доморощена вона чи закуплена, якщо закуплена, то коли і де. Так можна з'ясувати інколи виникнення таких хвороб, які в даному регіоні ніколи не зустрічалися. Особливо важливим є з'ясу­вання господарств-постачальників для спеціалізованих комплексів, куди надходять тварини для вирощування і відгодівлі. Завезення молодняка з різним імунним фоном, транспортування, переміщу­вання його, порушення мікроклімату зумовлюють масове поши­рення гострих респіраторних хвороб. Нині багато племінних тва­рин завозять із-за рубежа (Данії, Голландії, Німеччини, Канади), де є свої особливості ведення тваринництва, тому лікар ветеринар-

ної медицини повинен ураховувати ці аспекти, а також транспор­тування тварин, їх адаптацію до нових умов.

На виникнення і розвиток деяких хвороб впливає експлуатація тварин, їх продуктивність, термін вагітності, перебіг родів, стан новонародженого і т. д. Наприклад, аборти трихомонозної етіоло­гії бувають у корів на 2—3-му місяці вагітності, а бруцельозної — на 5—8-му. Емфізема у коней виникає після важкої роботи, а міо-глобінурія також після роботи, але у таких тварин, які тривалий час відпочивали, тому це захворювання і одержало назву «святко­ва» хвороба.

Необхідно також з'ясувати епізоотичну ситуацію у даному гос­подарстві чи регіоні, строки проведення щеплення, різних діагнос­тичних досліджень, їх результати. Така інформація безумовно є важливою і необхідною для встановлення діагнозу хвороби.

Anamnesis morbi — дані про розвиток хвороби від її початку до часу дослідження тварини. В анамнезі хвороби необхідно з'ясу­вати: дату захворювання і обставини, при яких воно виникло (ро­бота, випасання, відпочинок, корми, які згодовували безпосередньо перед хворобою, різкі зміни у згодовуванні кормів, закуплені кор­ми чи заготовлені в даному господарстві, перегрупування тварин, введення нових тварин у дану технологічну групу, поява гризунів чи інших сторонніх тварин на фермі). Одержані дані дають уяв­лення про тривалість хвороби і її причини. Слід також розпитати про хвороби, які перенесла дана тварина раніше, оскільки деякі з них можуть повторюватись кілька разів (наприклад, післяродова гіпокальцемія): перші симптоми захворювання та ті, що з'явили­ся у подальшому (втома, набряки, зниження продуктивності та апетиту, жуйка, лизуха, салівація, порушення акту дефекації, ко­ліки, кашель, витікання з носа); наявність інших хворих тварин ла фермі з подібними симптомами. Зазначені дані необхідні для постановки діагнозу особливо при отруєннях та інфекційних за­хворюваннях, а також для визначення тактики лікаря при наданні терапевтичної допомоги. Розпитують також про надання лікарської допомоги даній тварині — хто лікував, які препарати застосовува­ли, спосіб введення, лікувальна ефективність їх. Це має важливе .значення у ветеринарній деонтології, оскільки попереднє втручан­ня могло призвести до важких, часто і непоправних для здоров'я тварини наслідків, наприклад, до розривів родових шляхів при на­данні акушерської допомоги.

Збираючи анамнестичні дані, лікар повинєб одночасно здійс­нювати загальний огляд тварини, що спонукає задавати додатко­ві запитання для встановлення помічених змін.

Глава II

СИМПТОМИ ТА СИНДРОМИ ХВОРОБ. ДІАГНОЗ. ПРОГНОЗ

СИМПТОМИ ХВОРОБ

За методом виявлення усі симптоми поділяють на об'єктивні і умовно суб'єктивні. Об'єктивні симптоми лікар ветеринарної меди­цини виявляє при… Залежно від локалізації симптоми поділяють на загальні та місцеві. Загальні є… За значенням для встановлення діагнозу симптоми поділяють на специфічні або патогномонічні, типові, важливі або…

СИНДРОМИ ХВОРОБ

При багатьох хворобах окремі симптоми з'являються не ізольо­вано, а в поєднанні з іншими, в певній послідовності, зумовлюючи та доповнюючи один іншого. Таку групу симптомів називають симптомокомплексом або синдромом. Наприклад, при запа­ленні серцевої сумки у корів (перикардит) нагромаджується ексу­дат, який подразнює рецептори перикарда, що призводить до збільшення частоти пульсу і затруднює роботу серця. Зменшується надходження крові до серця, вона застоюється у великих судинах, що призводить до підвищення венозного тиску, розвитку набряків, зниження максимального артеріального тиску. Ексудат у серцевій сумці зумовлює збільшення перкусійних меж серця, зміну харак­теру перкусійного звуку, появу шумів хлюпання, зміну положення тіла в просторі і т. д. Усі ці симптоми становлять синдром запален­ня перикарда.

 

ДІАГНОЗ

Діагноз у своєму історичному розвитку був спочатку симпто­матичним (кашель, блювота, діарея і т. д.). У XVIII ст. разом з успіхами анатомії… Однак і анатомічний, і патологоанатомічний діагнози не могли задовольнити… Другій половині XIX ст. характерний бурхливий розвиток мік­робіології. Варто лише згадати знамениті відкриття Р. Кохом…

ПРОГНОЗ ХВОРОБИ

При визначенні прогнозу враховують: суть хвороби, тобто діаг­ноз, індивідуальні особливості організму, наявність радикальних методів лікування та… У висловлюваннях стосовно прогнозу, в їх формулюванні лі­кар повинен бути… впевненим у собі, рішучішим у своїх висновках і діях, що є дуже важливим у практичній діяльності лікаря.

ІСТОРІЯ ХВОРОБИ

При летальному завершенні хвороби порівнюють дані клініч­ного та патологоанатомічного досліджень. Закінчується історія хвороби підписом лікаря ветеринарної ме­дицини або…  

Глава III ДОСЛІДЖЕННЯ ЗАГАЛЬНОГО СТАНУ ТВАРИН

Після реєстрації та збору анамнестичних даних лікар ветери­нарної медицини проводить дослідження загального стану тварин, яке полягає у визначенні габітусу, стану волосяного покриву, шкі­ри, підшкірної клітковини, видимих слизових оболонок, поверхне­вих лімфатичних вузлів і вимірюванні температури тіла.

ДОСЛІДЖЕННЯ ГАБІТУСУ

Загальний стантварин може бути задовільним, пригніченим і збудженим. Пригнічення — форма розладу поведінки тварини, яка найчастіше зустрічається і… Протилежну зміну поведінки звуть збудженням. Воно характе­ризується посиленою… Положення тіламоже бути фізіологічним (природним) —стоя­чим або лежачим і вимушено лежачим або стоячим. При деяких…

ДОСЛІДЖЕННЯ ШКІРИ

Інші зміни шкіри дають змогу вести мову про захворювання внутрішніх органів, наприклад, набряки кінцівок, нижньої черев­ної стінки — при хворобах… Дослідження шкіри проводять методами огляду й пальпації; при паразитарних та… При дослідженні шкіри дотримуються такої послідовності: ви­значають стан волосяного покриву (волосся, вовни, щетини у…

ДОСЛІДЖЕННЯ СЛИЗОВИХ ОБОЛОНОК

При загальному дослідженні обмежуються оглядом кон'юнкти­ви, слизових оболонок носа, рота і піхви. Для дослідження глибо-корозміщених слизових… Методика дослідження слизових оболонок. Склеру у коней від­кривають вказівним… Для дослідження кон'юнктиви у коней три пальці накладають на верхню частину орбіти, злегка зігнутим вказівним пальцем…

ДОСЛІДЖЕННЯ ЛІМФАТИЧНИХ ВУЗЛІВ

Досліджують лімфатичні вузли оглядом і пальпацією, і лише в деяких випадках застосовують пункцію або біопсію їх з наступ­ним цитологічним або… порівнювати здоровий вузол зі зміненим. Двобічне ураження є по­казником… У здорових тварин для дослідження доступні лише поверхнево розміщені лімфатичні вузли: у коней — підщелепні й колінної…

АНАЛІЗ РЕЗУЛЬТАТІВ ТЕРМОМЕТРІЇ

Так, у самок дещо вища температура, ніж у самців, особливо в останні дні вагітності і в день родів (за винятком собак і верб­людів, у яких в день… Якщо температура тіла вища меж максимальної норми, то тоді говорять про гіпертермію або гарячку, а якщо показники…

Постійна гарячка

Літичне зниження температу­ри тіла (lysis) спостерігається при більшості захворювань, що перебігають з явищами гарячки, і є ознакою поліпшення… Стадія утримання температури тіла характеризується двома по­казниками:… За ступенем підвищення температури тіла розрізняють такі форми гарячки: субфебрильну (слабку), коли вона підвищується…

Глава IV ДОСЛІДЖЕННЯ СЕРЦЕВО-СУДИННОЇ СИСТЕМИ

Академік І. П. Павлов зазначав, що кровообіг є основною, фундаментальною функцією організму. Ці слова свідчать про над­звичайно важливу роль серцево-судинної системи в житті людини та тварин. До основних функцій серцево-судинної системи відно­сять забезпечення тканин та органів киснем і поживними речови­нами, видалення з організму вуглекислоти й інших метаболітів, забезпечення кислотно-основного балансу в організмі і нейро-гу-моральної регуляції усіх його функцій. Такі різнобічні функції серцево-судинної системи зумовлюють важливість глибокого та послідовного дослідження її при найрізноманітніших патологічних процесах, оскільки хвороби серця і судин часто ускладнюють пере­біг інфекційних, паразитарних та внутрішніх незаразних захворю­вань. Бешиха, ящур, чума, туберкульоз, сибірка, хвороби органів дихання, травлення, печінки, нирок і багато інших у тій чи іншій мірі супроводжуються серцево-судинною недостатністю. Нерідко тварини гинуть після ліквідації хвороб внаслідок незворотних ди­строфічних змін токсичної природи, які уражують серце.

Серед різних хвороб серцево-судинної системи частіше виявля­ють травматичний перикардит великої рогатої худоби та захво­рювання міокарду незапального характеру (міокардоз), яке часто е наслідком порушення обміну речовин (кетоз, білом'язова хворо­ба, мікроелементози, пневмонії, різні інтоксикації). Порівняно рід­ше зустрічаються запалення серцевого м'яза (міокардит), ендокар­да (ендокардит), пороки серця, міокардіофіброз та хвороби судин (артеріосклероз, тромбоз, розширення вен та ін.).

У практиці ветеринарної медицини серцево-судинну систему до­сліджують у певній послідовності. Починають з огляду та пальпа­ції грудної клітки в ділянці серця, досліджуючи при цьому серце­вий поштовх, потім здійснюють перкусію ділянки серця для визна­чення його перкусійних меж і виявлення патологічного стану пе­рикарда та міокарда. Особливо поширений метод дослідження серця — аускультація. Після цього досліджують пульс і перифе­ричні кровоносні судини. При необхідності застосовують додаткові (спеціальні) методи дослідження: електрокардіографію, фонокар­діографію, сфігмо- і флебографію, артеріо- і флеботонометрію (ви­мірювання кров'яного тиску), визначення швидкості кровообігу, рентгенологічне та ультразвукове дослідження, вивчають також функціональний стан серця.

Дослідження серцевого поштовху. Серцевий поштовх — це ко­ливання грудної стінки, які виникають при кожній систолі серця,, під час якого серце зміщується і доторкується до грудної стінки у більшості домашніх тварин боковою поверхнею лівого шлуночка (боковий поштовх), а у собак та хутрових звірів — його верхівкою. У цей момент відбувається незначне випинання грудної стінки.

Серцевий поштовх досліджують оглядом і пальпацією серцевої ділянки. Визначають місце, силу, поширеність і характер поштов­ху. У дорослої великої рогатої худоби його виявляють зліва в четвертому міжреберному проміжку на 6 см нижче лінії плечового суглоба. У _коней — зліва в п'ятому міжреберному проміжку на 8 см нижче рівня плечового суглоба, у собак, котів і хутрових зві­рів— зліва у п'ятому, а справа — у четвертому міжреберних про­міжках. У дрібних тварин на легенях відсутня серцева вирізка, тому серцевий поштовх у них дещо дифузний і не має чіткої лока­лізації. У птахів серцевий поштовх виявляють пальпацією бокових частин грудної кістки зліва й справа.

У більшості здорових тварин серцевий поштовх помірний за силою і локалізований у визначеному місці.'Зміщення серцевого поштовху вперед відмічають при тимпанії рубця у жуйних, метео­ризмі кишечника і гострому розширенні шлунка у коней. Зміщен­ня поштовху назад відмічають при гіпертрофії та розширенні серця. Назад і вверх поштовх зміщується у випадку ексудативного-перикардиту, гідроперикарду, а вправо — при лівобічній альвео­лярній емфіземі легень та ексудативному перикардиті, особливо травматичному.

> Серцевий поштовх повинен бути помірний за силою. Посилення його виявляють у тварин незадовільної вгодованості, при збуджен­ні, після фізичного навантаження, при гіпертрофії та дилятації серця, інтоксикації, гарячці, на початковій стадії міокардиту. При гострому міокардиті виявляють найвищий ступінь посилення — стукаючий серцевий поштовх. Він стає максимально посиленим і дифузним.

Послаблення серцевого поштовху буває у тварин вищесеред-ньої вгодованості та при ожирінні, гіподинамії, зниженні тонусу міокарда і послабленні його скорочувальної функції (міокардоз, міокардіофіброз), при ексудативному перикардиті, плевриті, аль­веолярній емфіземі легень, гідроперикарді та гідротораксі.

Як правило, серцевий поштовх відчувається на невеликій пло­щі: у великої рогатої худоби вона становить 5—7 см², коней — 4—5, дрібної рогатої худоби — 2—4, свиней — 2—4 см². Такий серцевий поштовх називають локалізованим. При деяких хворобах (ексудативному перикардиті, плевриті, гідроперикарді, гідроторак­сі, гіпертрофії і особливо розширенні серця, альвеолярній емфіземі

22. Перкусіясерця (за Зайцевим В. І.]:

По лінії анконеусів; 2— від ліктьового горба до мак. лака

Перкусію ділянки серця застосову­ють для визначення перкусійних меж серця (топографічна перку­сія), виявлення характеру звуку (порівняльна перкусія)… При топографічній перкусії ділянки серця методом легато ви­значають його… Верхня перкусійна межа серця у тварин може зміщуватися вверх і вниз. При ексудативному перикардиті, гідроперикарді,…

€8

безпосередньо доторкається до грудної стінки (звук тут тупий). Для виявлення цих ділянок проводять перкусію методом легато по третьому-сьомому міжреберних проміжках, зверху вниз, відмічаю­чи при цьому місця притупленого і тупого звуків. У великої і дріб­ної рогатої худоби перкусійний звук у ділянці серця притуплений (зона відносної тупості), оскільки серце повністю прикрите леге­нями, у коней зверху розміщена зона відносної, а внизу — абсо­лютної тупості серця.

При ексудативному перикардиті у корів звук у ділянці серця тупий, при ателектазі лівої легені ділянка відносного серцевого притуплення зменшується, а абсолютної тупості серця — збільшу­ється, при лівобічній альвеолярній емфіземі легень ділянка абсо­лютної тупості серця у коней зменшується, оскільки легені прикри­вають серце на більшій площі. Перкусією серцевої ділянки методом стаккато виявляють больову реакцію тварин, яка може бути у ви­падку перикардиту, плевриту, міокардиту, а також тимпанічний звук у верхній її частині, який буває при травматичному перикар­диті у великої рогатої худоби внаслідок скупчення газів біля осно­ви серця під час гнильного розпаду ексудату.

Аускультація ділянки серця — основний метод клінічного дослі­дження серця. Як правило, у тварин проводять аускультацію серця посередню, тобто інструментальну, використовуючи для цього сте-то- і фонендоскопи. Безпосередню аускультацію застосовують ли­ше при відсутності інструментів під час дослідження тварин. Краще проводити аускультацію серця в стоячому положенні тва­рини зліва та справа в ділянці 3—5-го міжреберних проміжків у нижній третині грудної клітки.

ТОНИ СЕРЦЯ

Перший тон складається з таких компонентів: 1—2 звуки від скорочення передсердь, 3—4 — звуки, що виникають при скороченні шлуночків, 5—6 — звуки від… 23. Схема тонів серця: 1 — перший тон; 2 — другий тон

ШУМИ СЕРЦЯ

Перикардіальні шуми можуть бути подібними до шумів тертя або хлюпання. Шуми тертя нагадують звуки царапання, потріску­вання, скреготання і є… Кардіопульмональні шуми частіше мають дуючий характер. їх чути в період…

ДІАГНОСТИКА ПОРОКІВ СЕРЦЯ

чотирьох отворів і чотирьох клапанів розрізняють вісім/ так зва­них простих пороків серця. Крім них, можуть бути склад/ні та ком­біновані пороки… Для діагностики пороків серця необхідно встановити стійкість «ндокардіального… Стеноз лівого атріовентрикулярного отвору(Stenosis ostii atrio-ventricularis sinistri) характеризується пресистолічним…

ЕЛЕКТРОКАРДІОГРАФІЯ

Фізіологічною основою електрокардіографії є біохімічні й біо­фізичні процеси, що відбуваються в серцевому м'язі під час його збудження і… Момент повної деполяризації м'язової клітини характеризується тим, що… Клітина, що перебуває у стані збудження, прагне швидко від­новити свій початковий електричний стан. Відбувається…

Схема електричне? активності Ізольо­ваного м'язового волокна

повернення клітини у стан спо­кою, причому фаза реполяриза-ції починається на тій же ділянці (рис. 29, г). Під час реполяриза-ції негативні заряди рухаються попереду позитивних, тобто мем­бранний струм має протилежний рух, стрілка гальванометра буде відхилятися у протилежний бік, а крива на папері буде відобра­жати фазу реполяризації у ви­гляді хвилі, спрямованої вниз від ізоелектричної лінії. Із закінчен­ням фази реполяризації внутріш­ньоклітинне середовище стає зно­ ву негативним, а зовнішнє — позитивним (рис. 29, д), різниця потенціалів відсутня, стрілка гальванометра встановиться на нулі і знову з'явиться ізолінія.

Запис електричних явищ, що утворюються в міокарді, анало­гічний. Тканини тварин є добрим провідником, і біоелектричні яви­ща, що виникають у серці, проводяться на поверхню тіла. Біостру­ми відводяться від поверхні тіла за допомогою електродів, які з'єднують з електрокардіографом.

У даний час у практиці ветеринарної медицини та в науці най­більш широко використовують електрокардіографи з механічним записом електричних потенціалів серця, а також електрокардіогра­фи з електроннопроменевою трубкою. Як перші, так і другі можуть бути одно- і багатоканальними. Найбільш точну реєстрацію елек­тричних потенціалів серця одержують за допомогою термозапису їх на спеціальній діаграмній стрічці. У практиці ветеринарної ме­дицини краще всього використовувати портативні транзисторні електрокардіографи з комбінованим живленням — акумуляторним і від електричної мережі.

В останній час була розроблена й запропонована радіотелемет­рична апаратура, яка дає змогу реєструвати біоструми серця на відстані. Крім того, є фоноелектрокардіографи, які одночасно мо­жуть реєструвати звукові та електричні явища в серці.

У практиці ветеринарної медицини найбільш широко застосо­вують запропоновані Г. В. Домрачевим і P. M. Восканяном відве­дення електричних потенціалів серця від кінцівок. Для цього на попередньо змочені теплим 5—10%-ним розчином натрію хлориду волосяний покрив і шкіру накладають електроди на грудні та та­зові кінцівки (у великих тварин у ділянці п'ясті грудних і плюсни

тазових кінцівок, а у дрібних тварин — в ділянці передпліччя і го­мілки). Електрод на правій тазовій кінцівці е заземленням твари­ни через електрокардіограф. У першому відведенні електричні по­тенціали серця відводять від ~обох грудних кінцівок, в другому — від правої грудної кінцівки та лівої тазової і в третьому відведен­ні — від лівої грудної і лівої тазової кінцівок. У сучасних електро­кардіографах праву грудну кінцівку з'єднують з негативним по­люсом реєструючого пристрою, ліву тазову — з позитивним, ліву грудну в першому відведенні — з позитивним, а в третьому відве­денні — з негативним полюсом. Таким чином, в першому відведенні реєструють в основному електричні потенціали лівої частини сер­ця, у другому — всього серця і в третьому відведенні — правої час­тини серця. При цьому до електрода на правій грудній кінцівці приєднують провід апарата з червоним наконечником, на лівій грудній кінцівці — з жовтим, на лівій тазовій — із зеленим і до електрода на правій тазовій кінцівці — з чорним наконечником. Чутливість реєструючого пристрою електрокардіографа, як прави­ло, установлюють так, щоб різниця потенціалів в 1 мВ мала від­хилення пера або електронного променя на 10 мм.

Крім основних відведень від кінцівок, для реєстрації електрич­них потенціалів серця у великої рогатої худоби були запропоно­вані тулубо-фронтальні та сагітальні (Рощевський М. П., 1965), грудні, а також уніполярні й посилені уніполярні грудні та від кінцівок.

При фронтальних відведеннях електроди накладають в краніаль­ній частині лівого та правого плечових суглобів і в ділянці основи мечовидного хряща. В першому відведенні електричні потенціали серця реєструються електродами, накладеними на краніальну час­тину правого й лівого плечових суглобів, в другому—краніальну частину правого плечового суглоба та ділянку основи мечовидного хряща; у третьому відведенні потенціали серця реєструються елек­тродами, накладеними на краніальну частину лівого плечового су­глоба і ділянку основи мечовидного хряща.

Уніполярні відведення відрізняються від звичайних біполярних тим, що індиферентним електродом є так званий центральний, який об'єднує усі три електроди, при посилених уніполярних відведен­нях індиферентним електродом є центральний, який об'єднує два електроди, а третій є диферентним (активним). Уніполярні від­ведення дають змогу одержати парціальні електрокардіограми сер­ця і здійснювати точнішу діагностику його захворювань. Посилені уніполярні відведення забезпечують більш чіткий запис електро­кардіограми, з більшим вольтажем зубців.

Електрокардіограма (ЕКГ) складається з рівної ізопотенціаль-ної лінії та п'яти зубців, які, як правило, позначають буквами ла­тинського алфавіту (рис. ЗО). Три зубці (Р, R і Т) розміщені вверх

від ізопотенціальної лінії і називають позитивними, а два (Q і S), що знаходяться внизу від неї, називають негативними.

Зубець Р відбиває процеси збудження у передсердях. У нормі праве передсердя (висхідна лінія) збуджується раніше лівого й тому позитивна амплітуда правого передсердя дає перевагу над негативною амплітудою лівого, що робить зубець Р позитивним.

Інтервал PQ показує час проходження імпульсу від синусового вузла до м'язів шлуночків (передсердно-шлуночкової провідності). Далі йде шлуночковий комплекс QRST. Він складається із почат­кової частини — QRS, яка відображає поступове охоплення збу­дженням міокарда шлуночків і кінцевої частини — зубця Т, який показує процеси реполяризації (відновлення позитивного заряду), тобто обмінні процеси в міокарді шлуночків при переході їх із стану збудження у стан спокою. Сегмент ST у здорових тварин розміщений на ізоелектричній лінії. Він відповідає періоду повної деполяризації (появі негативного заряду) міокарда шлуночків, ко­ли вони знаходяться у стадії повного збудження і різниця потен­ціалів між їх основою і верхівкою відсутня.

В ЕКГ розрізняють два періоди: систолічний — від початку зуб­ця Р до кінця зубця Т і діастолічний (ТР) — від кінця зубця Т до початку чергового зубця Р. У свою чергу в систолічному періо­ді виділяють електричну систолу шлуночків серця, якій відповідає продовженість комплексу QRST.

Електрокардіограма при фронтальних відведеннях має дещо іншу форму порівняно з одержаною при стандартних відведеннях (рис. 31). Зубець Р у такій електрокардіограмі виражений чітко, завжди позитивний, часто з невеликим розщепленням верхівки, зубець R — невеликої величини і лише в деяких тварин він зрів­нюється з глибоким S. Як правило, зубець S є найвиразнішим елементом ЕКГ. Він широкий, глибокий, його нисхідне коліно кру­те, а висхідне — пологе. Добре виявляється позитивний зубець Т. Вважається, що така форма ЕКГ у великої рогатої худоби повин-

на бути основною, оскільки при фронтальних відведеннях добре реєструються біопотенціали основи й верхівки серця, а при стан­дартних відведеннях — різниця потенціалів між точками тіла тва­рини, розміщеними лише в ділянці проекції потенціалів верхівки серця.

При аналізі ЕКТ визначають: форму й спрямованість зубців від ізопотенціальної лінії; висоту або вольтаж зубців (у мм або в mV); подовженість зубців та інтервалів (с); положення щодо ізо-електричної лінії на форму сегмента ST; напрямок електричної осі серця (лінії, яка з'єднує дві точки в серці з найбільшою різницею потенціалів). На основі одержаних результатів визначають кілька показників, які виражають у процентах: систолічний — відношен­ня продовженості електричної систоли шлуночків — QRST до про­довженості всього серцевого циклу — RR; відносну атріовентрику-лярну провідність — відношення продовженості інтервалу PQ до продовженості усього серцевого циклу; продовженість інтервалу PQ по відношенню до електричної систоли шлуночків; продовже­ності зубців Р і Т до всього серцевого циклу.

Електрокардіограма дає змогу визначити порушення серцевого ритму, гіпертрофію відділів серця, запальні й дистрофічні проце­си в міокарді, стан коронарного кровообігу, а також забезпечує об'єктивний контроль при застосуванні серцевих та інших лікар­ських засобів, які можуть спричиняти зміни функції серця.

Так, зубець Р може бути збільшеним при гіпертрофії перед­сердь, симпатикотонусі, в початковій стадії гострого міокардиту або зменшеним і розширеним — при уповільненні проведення збу­дження по м'язу передсердь, що спостерігається при розвитку дис­трофічних процесів у міокарді (міокардозі, у другій стадії гостро­го міокардиту). Негативним, тобто спрямованим вниз від ізоелек-тричної лінії серця, зубець Р стає при виникненні імпульсу збу­дження не у вузлі Кис-Флака, а в лівому передсерді або поблизу атріовентрикулярного вузла і поширюється в протилежному на­прямку.

Інтервал PQ може бути подовженим при збудженні вагусу і морфологічних змінах провідникової системи та міокарда перед­сердь, що можна диференціювати проведенням фізичного наван­таження або атропіновою пробою. Якщо причиною продовження інтервалу PQ є ваготонія, то після проведення (проганяння) тва­рини або ін'єкції атропіну інтервал PQ зменшується, а при дис­трофічних змінах міокарда, навпаки, стає більш тривалим (при міокардозі, міокардіофіброзі). Зменшення продовженості інтерва­лу PQ спостерігається при підвищеній збудливості міокарда, що характерно для першої стадії гострого міокардиту.

Комплекс QRS може бути розширеним і деформованим (при міокардозі, перикардиті), а вольтаж окремих зубців його стає більшим або меншим. Високий зубець R виявляють у першу стадію

міокардиту, а низький, розширений і деформований — при дистро­фічних процесах у міокарді (міокардозі). Заокруглена вершина, розщеплення і розширення зубця R свідчить про ураження провід­никової системи серця та глибокі дистрофічні зміни міокарда. Збільшується вольтаж зубця R у першому відведенні при гіпер­трофії лівого шлуночка, а при гіпертрофії правого шлуночка — він найвищий у III, а низький — в І відведеннях при глибокому зубці S в І відведенні.

Розширення, притуплення і розщеплення зубця S є наслідком дифузних уражень міокарда шлуночків і його провідникової сис­теми.

Інтервал ST збігається з ізоелектричною лінією ЕКТ. Зміщення його і деформація є наслідком недостатності коронарного крово-. обігу, а продовженість залежить від частоти скорочень серця.

Збільшення вольтажу зубця Т особливо характерне для гос­трого міокардиту, гіпертрофії серця, а зменшення вольтажу, роз­ширення і деформацію його виявляють при ваготонії, дистрофічних змінах міокарда (друга стадія міокардиту, міокардоз, міокардіо-фіброз). При цих же захворюваннях зубець Т може бути нега­тивним.

Електрокардіографії належить важлива роль у системі кліні-ко-фізіологічного контролю при тренінгу спортивних коней. У біль­шості добре тренованих коней виявляють фізіологічну гіпертрофію-лівого шлуночка. Зміни ЕКГ характеризуються збільшенням воль­тажу зубців Р, R і Т, зменшенням інтервалів PQ, QT, відхиленням» електричної осі серця у більшості коней вліво (Судаков М. О.,, 1965). Зубець Т, який часто у здорових коней буває двофазним,, після фізичного навантаження стає позитивно високим, що свід­чить про посилення процесів метаболізму в серцевому м'язі і пра добрий функціональний стан міокарда.

Патологічна гіпертрофія лівого шлуночка, яка відображає дис­
трофічні зміни міокарда у коней, характеризується значним збіль­
шенням тривалості комплексу QRS (більше 0,15 с), нерідко спосте­
рігаються зменшення вольтажу зубців Р, R і Т, відносне збіль­
шення інтервалів PQ, QT, систолічного показника, розширення
зубця Т, деформація і зміщення інтервалу ST, що виражає недо­
статність кровопостачання міокарда, особливо гіпертрофованої
стінки шлуночків, і порушення у ньому обмінних процесів.
Значно меншого поширення у ветеринарній медицині набула
векторелектрокардіографія (ВКТ), яка складається із трьох пе-
тель — Р, QRS і Т (рис. 32). Петля Р відображає процес збудження
передсердь, петля QRS — процес охоплення збудженням міокадра
шлуночків, петля Т — обмінні процеси при переході міокарда шлу­
ночків з стану збудження у стан спокою.

При аналізі ВКГ відмічають величину і форму петель, напря­мок траси петлі QRS (по руху електронного променя за годинни-

Векторелектрокардіограма

Фонокардіографія— це графічна реєстрація звукових явищ у серці — тонів і шумів. З цією метою частіше використовують дво- або багато­канальні… Другий тон серця на ФКГ являє собою звукові коливання, які з'являються при… За допомогою ФКГ можна уточнити результати аускультації серця, особливо при появі ендокардіальних шумів, а також…

ДОСЛІДЖЕННЯ ПЕРИФЕРИЧНИХ СУДИН

Артеріальний пульс досліджують м'якушами пальців найбільш доступних і великих артерій, які лежать на твердій основі. Так,. у коней пульс досліджують… У дрібної рогатої худоби пульс досліджують на стегновій (a. femoralis) і… При дослідженні артеріального пульсу пальпацією визначають його частоту, ритм і якість. Частоту пульсу визначають за…

ВИМІРЮВАННЯ АРТЕРІАЛЬНОГО КРОВ'ЯНОГО ТИСКУ.

ють у артеріях під час пульсації, за допомогою фонендоскопа та вимірюванні… При непрямому методі визначення артеріального кров'яного тиску (АКТ) одержують дані, які залежать від трьох основних…

АРИТМІЇ СЕРЦЯ

Залежно від порушення тієї чи іншої функцій серця, розріз­няють чотири групи аритмій. Перша група аритмій виникає внас­лідок порушення функції… Порушення функції автоматизму.Фізіологічним регулятором ритму серця є… До аритмій, які виникають при порушенні функції автоматиз­му, віднесено: синусову тахікардію, синусову брадикардію,…

ФУНКЦІОНАЛЬНА ДІАГНОСТИКА СТАНУ СЕРЦЕВО-СУДИННОЇ СИСТЕМИ

В основі методів функціональної діагностики лежить принцип визначення реакції серця і судин на яке-небудь дозоване наванта­ження. Як показники цієї… У практиці ветеринарної медицини для функціональної діагнос­тики стану… ное (за Шарабріним), визначення швидкості течії крові та маси циркулюючої крові.

ОСНОВНІ СИНДРОМИ СЕРЦЕВО-СУДИННОЇ НЕДОСТАТНОСТІ

Синдром загальної серцевої недостатності зводиться до пору шення кровообігу, викликаного недостатньою силою серцевих ско­рочень, що утруднює… Серцева недостатність настає внаслідок змін міокарда (міо­кардит, міокардоз,… Перераховані причини деякий час не спричиняють недостатнос­ті серця, якщо міокард не змінений, оскільки в роботу…

Глава V ДОСЛІДЖЕННЯ ДИХАЛЬНОЇ СИСТЕМИ

Дослідженню дихальної системи слід приділяти велику увагу, оскільки хвороби її органів значно поширені серед сільськогоспо­дарських, свійських і промислових тварин. Серед них виділяють запалення слизових оболонок носа (риніт), верхньощелепної (гай­морит) та лобної (фронтит) пазух, гортані (ларингіт), трахеї (тра­хеїт), бронхів (бронхіт), запалення легень (пневмонія), плеври (плеврит), альвеолярну та інтерстиціальну емфіземи легень. Ура­ження органів дихальної системи досить часто є наслідком дії спе­цифічних інфекцій та інвазій, збудники яких локалізуються у орга­нах дихання. В останні роки значного поширення набули гострі респіраторні хвороби вірусної природи: парагрип, респіраторно-синтиціальна інфекція, інфекційний ринотрахеїт, аденовірусна бронхопневмонія у телят, інфекційний ларинготрахеїт — у птиці, бордетельозна пневмонія, мікоплазмоз, гемофільозна плевропнев­монія, хламідіоз — у свиней. У господарствах, спеціалізованих по вирощуванню і відгодівлі молодняка великої рогатої худоби, гос­трі респіраторні захворювання охоплюють 70—100 % поголів'я, спричиняючи зниження продуктивності, відставання у рості, заги­бель та вимушений забій тварин. Крім них, у тварин часто реєс­трують запалення легень (пневмонію), бронхів та легень (брон­хопневмонію) як незаразної, так і заразної природи. Вони досить часто є симптомами основного захворювання — сальмонельозу, ди­плококової інфекції, хвороби Ауєскі, туберкульозу, пастерельозу, чуми. У свиней ураження носових пазух є одним з основних симп­томів інфекційного атрофічного риніту, а у собак легенева форма чуми зустрічається так часто, як й інші форми. Легенева тканина є місцем локалізації деяких гельмінтів (легеневі стронгілятози) або личинки їх у процесі міграції травмують легеневу тканину, чим сприяють розвитку пневмонії.

Таким чином, хвороби органів дихання значно поширені і в структурі захворюваності їм належить друге місце після шлунково-кишкових захворювань, а економічні збитки від них також не менші,

СХЕМА ДОСЛІДЖЕННЯ ДИХАЛЬНОЇ СИСТЕМИ

Загальновизнаної схеми дослідження дихальної системи тварин немає. На наш погляд, бажано дотримуватися такої послідовності: а) дослідження дихальних рухів; б) дослідження кашлю і верхніх (передніх) дихальних шляхів; в) огляд і пальпація грудної кліт­ки; г) перкусія грудної клітки у ділянці легень; д) аускультація легень; е) додаткові методи дослідження (торакоцентез, дослі­дження мокротиння і таке ін.).

При дослідженні органів дихальної системи, крім огляду, за­стосовують пальпацію, перкусію, аускультацію, а також спеціальні методи (рентгеноскопію і рентгенографію, ультразвукове дослі­дження, ларинго-, трахео- і бронхоскопію, торакоскопію; лабора­торне дослідження носових виділень, мокротиння, вмісту плевраль­ної порожнини).

Оглядом визначають кількість дихальних рухів, їх властивості, форму грудної клітки, зміни верхнього (переднього) відділу ди­хальних шляхів. За результатами перкусії одержують уявлення про фізичний стан легень і плеври й вони часто є вирішальними при постановці діагнозу. Найбільш важливим із загальноклініч-них методів є аускультація, яка дає змогу характеризувати стан слизової оболонки дихальних шляхів (гортані, трахеї, бронхів) і ле­гень, характеризувати фізіологічні і патологічні дихальні шуми.

Дослідження дихальних рухіввключає визначення частоти та глибини дихання, типу й ритму дихання, симетричності дихальних рухів, наявності задишки.

Частоту дихання визначають підрахунком кількості рухів груд­ної і черевної стінки за 1 хв (інколи за 2—3) або крил носа, особ­ливо у коней і кролів; аускультацією трахеї, легень — по кількос­ті шумів, у холодний період — по клубочках пару, що з'являються при видиху повітря, у птахів — по коливанню хвоста, рино- і пнев-мографією.

Частота дихання тварин різних видів значно відрізняється і коливається у великих межах (табл. 6), що в значній мірі зале­жить від рівня та інтенсивності обміну речовин — чим він вищий,, тим частота дихання більша. На неї впливають стать (у самців вона менша, ніж у самок), вік (у молодих тварин вона більша), порода, конституція, вгодованість, зовнішня температура, вологість повітря, вагітність, фізичне навантаження, нервове збудження і стан здоров'я.

Патологічні зміни частоти дихання проявляються у вигляді збільшення (тахі — або поліпное) і зменшення (оліго — або бра-дипное).

Тахіпное (tachipnoe, від грецьк. tachys — швидкий і рпое — ди­хання; poly — багато) спостерігають при захворюваннях, які су­проводжуються зменшенням дихальної поверхні легень (пневмонія,

ПО

пневмоторакс, набряк і альвеолярна емфізема легень, ексудатив­ний плеврит), кисневому голодуванні, зумовленому анемією і сер­цево-судинною недостатністю. При даних захворюваннях кров збіднюється на кисень (гіпоксемія) і збагачується вуглекислотою (гіперкапнія), яка є подразником дихального центра. Тахіпное виникає також при підвищенні внутрішньочеревного тиску внаслі­док тимпанії рубця, метеоризму шлунка та кишечника, черевної водянки, оскільки при даних хворобах виникають перешкоди для дихальних екскурсій діафрагми і зменшується глибина дихання. Підвищення температури тіла, подразнення дихального центра токсинами, больовими імпульсами (наприклад, при сухому плев­риті, переломах ребер та ін.) також викликають тахіпное.

І все ж таки, частіше всього тахіпное зумовлене поєднанням кількох причин. Наприклад, при запаленні легень причинами та­хіпное є зменшення дихальної поверхні легень, вплив на дихаль­ний центр нагрітої крові, вуглекислоти та токсинів, рефлекторні впливи, що надходять із уражених бронхів і альвеол до дихаль­ного центра.

Олігопное або брадіпное (oligopnoe від грецьк. oliganis — рід­кий, малий, рпое — дихання; bradis — повільний) виникає внаслі­док пригнічення функції дихального центра і зниження його збуд­ливості, що спостерігається при деяких тяжких захворюваннях головного мозку і його оболонок (пухлини мозку, менінгіт), при агонії, отруєнні продуктами азотистого обміну (уремії), різко вира­женій кетонемії (кетоз) і функціональних розладах (післяродова гіпокальцемія). Пригнічення дихального центра може спостеріга­тися також при хворобах печінки, особливо при гострому гепатиті, які спричиняють холемію, порушення детоксикаційної функції, що призводить до нагромадження в організмі токсичних продуктів.

Зменшення частоти дихання буває при значному звуженні верх­ніх дихальних шляхів, особливо у свиней, кролів, собак, внаслідок чого збільшується тривалість вдиху. Пізніше, нагромадження вуг­лекислоти може призвести до тахіпное.

Глибину дихання визначають за величиною екскурсій легень, тобто різницею об'єму легень при вдиху та видиху. До змін гли­бини дихання відносять поверхневе й глибоке дихання. Як прави­ло, збільшення частоти дихання комбінується із малою глибиною (поверхневе дихання), оскільки вдих і видих при цьому стають ко­ротшими. Уповільнене дихання, навпаки, є глибоким. Однак при цьому бувають і різні відхилення. Наприклад, при задишці по при­чині малокрів'я дихання може бути одночасно глибоким і приско­реним.

Тип дихання визначають за ступенем участі в акті дихання грудних і черевних м'язів. У більшості здорових тварин, за винят­ком собак і хутрових звірів, інтенсивність дихальних рухів груд­ної клітки та черевних стінок більш-менш однакова й такий тип дихання називають грудо-черевним або змішаним. Якщо екскурсії грудної клітки переважають над рухами черевних стінок, то такий тип дихання називають грудним. Він характерний для собак, хутрових звірів, а також зустрічається при хворобах діафрагми (запалення, розриви), запаленні очеревини (перитоніт), механіч­ному стискуванні органів дихання збільшеними в об'ємі органами черевної порожнини при гострому розширенні шлунка, метеоризмі кишечника, гострій тимпанії рубця.

Черевний тип дихання характеризується різко вира­женими рухами черевних стінок при порівняно слабих екскурсіях грудних. Такий тип дихання характерний для ураження легень і плеври. При запаленні легень, альвеолярній емфіземі легень, мі-кробронхіті еластичність легеневої тканини знижена й для того, щоб якомога більше витиснути повітря з альвеол, необхідна поси­лена робота черевних м'язів. Особливо це помітно у коней при альвеолярній емфіземі легень, коли при видиху втягуються черевні м'язи й за реберною дугою утворюється так званий запальний жолоб. Переважно черевний тип дихання буває також при плев­риті, грудній водянці, гемотораксі, болючості грудної стінки (пе­реломи ребер, фібринозний плеврит).

Симетричність дихальних рухів виявляють за екскурсією груд­ної клітки.'/У здорових тварин вона здійснює рівномірні, симетрич­ні з обох боків рухи. Збільшення або зменшення амплітуди коли­вань правої чи лівої половин грудної клітки називають асиметрич­ністю дихальних рухів. Асиметрію можна спостерігати у великих тварин при огляді грудної клітки спереду або ззаду тварини, а у дрібних — з боку спини. Асиметрія дихальних рухів зустрічається при однобічному ураженні легеневої тканини, однобічному нагро­мадженні в плевральній порожнині ексудату (плеврит), крові (ге­моторакс) або повітря (пневмоторакс), переломі ребер, стенозі од­ного з головних бронхів, ателектазі (спаданні) частки легень, одно­бічному сухому плевриті. Дихальні рухи ураженої половини груд­ної клітки будуть зменшені.

Ритм диханняу здорових тварин характеризується правильним і регулярним чергуванням фаз вдиху і видиху та відповідною три­валістю їх, причому за вдихом зразу ж іде видих, який змінюється невеликою паузою. Вдих, як активна фаза, перебігає дещо швид­ше, ніж-видих. Відношення між ними у коней становить 1 : 1,8, ко­рів — 1 : 1,2, 'кіз — 1 : 2,7, собак — 1 : 1,64, а у свиней і овець три­валість їх' майже однакова. Деякі зміни ритму дихання у здорових тварин можливі при різних проявах збудження — обнюхуванні, чханні, фирканні, хрюканні і т. д. Зміни ритму дихання при різ­них хворобах проявляються у таких формах: подовження (розтяг­нутість) однієї з фаз дихання; переривчасте або саккадоване ди­хання; велике кусмаулівське дихання; біотівське і чейн-стоксівське дихання.

Подовженість вдиху буває при звуженні верхніх дихальних шля­хів, а видиху — при пневмонії, хронічній альвеолярній емфіземі легень.

Переривчасте (саккадоване) дихання характеризується тим, що акти вдиху й видиху відбуваються поштовхоподібно, нібито у два або більше прийоми. Найбільш помітно це при хронічній альвео­лярній емфіземі легень, особливо при видиху. На початку черевна і грудна стінки спадаються пасивно, потім настає коротка пауза, а за нею — добре помітна активна робота м'язів черевної стінки. Крім того, переривчасте дихання спостерігається при плевриті, мікробронхіті, рідше — при зниженні збудливості дихального цен­тра внаслідок післяродового парезу, уремії, запаленні мозку та його оболонок.

Кусмаулівське дихання характеризується поглибленням і подов­женням фаз вдиху та видиху й зменшеннями частоти дихання (рис. 39). Вдихування повітря супроводжується шумами сопіння, хрипіння, свисту. Зустрічається при коматозному стані (уремічна, печінкова, діабетична коми), підвищенні внутрішньочерепного тис­ку при набряку та водянці головного мозку. Прогноз при даному симптомі — несприятливий.

Біотівське дихання проявляється періодично виникаючими ве­ликими паузами тривалістю до 20—ЗО с, які настають після одна­кових за глибиною дихальних рухів (рис. 40). Воно є наслідком зниження збудливості дихального центра й характерне для захво­рювання мозку (енцефаліт, менінгіт, пухлини мозку, крововиливи в мозок), теплового удару, уремії. Прогноз несприятливий.

Чейн-стоксівське дихання характеризується появою пауз три­валістю 15—ЗО с, за яким йдуть поступово зростаючі за глиби­ною дихальні рухи (рис. 41). Досягнувши максимального підви­щення, вони знову починають зменшуватися і змінюються паузою, за якою поступово посилюються дихальні рухи. Спостерігається у тих же випадках, що й біотівське дихання, а також може бути при захворюваннях з синдромом кольок, міокардиті.

Задишка(dispnoe, від грецьк. dys — розлад, порушення, рпое — дихання) — утруднене дихання, яке супроводжується змінами час­тоти, сили, ритму та типу дихання. Вона є симптомом багатьох хвороб і тому має велике діагностичне значення. Розрізняють три форми задишки: інспіраторну, експіраторну та змішану.

Інспіраторна задишка характеризується утрудненим вдихом. Виникає вона внаслідок звуження верхніх дихальних шляхів — при запаленні та набряку слизової оболонки носа, що особливо не­безпечно у тварин з вузькими отворами, гортані, деформації хря­щів хоан при інфекційному атрофічному риніті свиней, здавлюван­ні гортані і трахеї пухлинами або надмірно збільшеною щитовид­ною залозою. Інспіраторна задишка буває також при зниженні еластичності стінок альвеол, коли розширення їх потребує додат­кового зусилля м'язів (пневмонія, альвеолярна емфізема).

Клінічно інспіраторну задишку розпізнають за характерною по­зою тварини. Вона стоїть із витягнутими вперед головою та шиєю і широко розкритими (рупороподібними у коня) ніздрями, грудні кінцівки розставлені, ліктьові горби відставлені назовні, міжре­берні м'язи западають внаслідок зниження внутрішньогрудного тиску. Корови та свині часто дихають з відкритим ротом, хрящі крила носа інтенсивно розширюються, собаки і коти приймають сидяче положення, кролі труть носом об клітку. Фаза вдиху подов­жена, вдихання повітря супроводжується сопінням, свистом, хро­пінням. Порушення зовнішнього дихання спричиняє кисневе го­лодування (гіпоксемію), нагромадження у крові надлишку дво­окису вуглецю (гіперкапнію), появу ціанозу видимих слизових оболонок.

Еспіраторна задишка характеризується утрудненням видиху. Розвивається вона при зниженні еластичності легеневої тканини, що спостерігається при запаленні легень (пневмонії), альвеоляр­ній емфіземі легень, мікробронхіті. У здорових тварин грудна кліт­ка спадається більш-менш пасивно. При зниженій еластичності ле­геневої тканини пасивна фаза видихання повітря доповнюється по­силеною роботою м'язів черевного преса та грудної клітки, тобто видих стає подвійним. Внаслідок посиленої роботи черевних м'язів внутрішньочеревний тиск підвищується, діафрагма інтенсивніше зміщується у порожнину грудної клітки, сприяючи цим самим витискуванню повітря з легень.

Клінічно експіраторна задишка проявляється подовженою фа­зою видихання повітря, переважно черевним типом дихання; запа-

данням черевної стінки вздовж реберної дуги («запальний жо­лоб»), посиленим коливанням черевної стінки в ділянці здухвин.

Змішана задишка характеризується утрудненням обох дихаль­них фаз — вдиху і видиху й тому природно, що клінічне вона про­являється симптомами, характерними і для інспіраторної, і для експіраторної задишки. Спостерігається змішана задишка при хво­робах серця (міокардиті, перикардиті, ендокардиті), особливо в стадію декомпенсації; при ураженнях легень, які супроводжуються зменшенням дихальної поверхні — пневмонії різної етіології, гі­перемія та набряк легень, стиснення легень ексудатом, транссуда­том, пухлинами, при гострій і хронічній альвеолярній емфіземі ле­гень внаслідок втрати легеневою тканиною еластичності; хворобах кровотворних органів, пов'язаних із зменшенням у крові гемогло­біну; при різкому підвищенні внутрішньочеревного тиску (тимпа-нія рубця, гостре розширення шлунка, метеоризм кишечника).

За ступенем вираженості розрізняють задишки легкі й тяжкі. Легка задишка проявляється лише при фізичному навантаженні на тварину, тяжка—у стані спокою. Задишку, яка виникає рап­тово, швидко розвивається, називають ядухою. Буває вона при спазмі бронхів, голосових зв'язок гортані.

Кашель— складна рефлекторна реакція на подразнення ре­цепторів гортані, трахеї, бронхів і плеври сторонніми тілами, які утворилися внаслідок запальних чи інших патологічних процесів (мокротиння, ексудат, кров, слиз) чи потраплянням іззовні або в результаті міграції (наприклад, личинки гельмінтів). Особливо чутливими є слизова оболонка гортані, біфуркації трахеї і роз­галуження бронхів. Вважають, що запалення легеневої тканини кашлю не викликає, а поява кашлю у таких випадках пояснюється втягненням у патологічний процес бронхів і плеври. Таким чином, кашель є рефлекторно-захисним актом.

Кашльовому поштовху передує глибокий вдих, за яким рефлек­торно закривається голосова щілина. Наступне скорочення м'язів підвищує тиск повітря у дихальних шляхах, голосові зв'язки від­криваються і повітря з характерним шумом викидається назовні. Штучно кашель можна викликати у коней і дрібних жуйних стис­канням гортані або перших трахеальних кілець, у великої рогатої худоби — закриттям ніздрів, витягуванням язика, свиней приму­шують підніматися і рухатися, а у собак стискують грудну клітку.

При клінічній оцінці кашлю звертають увагу на його частоту та силу, болючість і вологість, враховуючи при цьому особливос­ті кашлю у тварин різних видів. Перераховані властивості каш­лю мають велике діагностичне значення, оскільки вони залежать

І 115

від характеру патологічного процесу і місця його локалізації. За­лежно від стану дихальних шляхів і місця локалізації хвороби, по­дразнення викликає то окремі кашльові поштовхи (ларингіт, брон­хіт), то тяжкі приступи кашлю. Останнє зустрічається при дифуз­ному бронхіті, хронічній альвеолярній емфіземі легень, плевриті, бронхіальній астмі, пневмонії свиней, легеневій формі чуми свиней, при потраплянні в дихальні шляхи стороннього тіла.

Сила кашлю залежить від наповнення легень повітрям, еластич­ності їхньої' тканини, швидкості й сили видиху. Інфільтрація леге­невої тканини, заповнення альвеол ексудатом при пневмонії, ту­беркульозі, альвеолярна емфізема легень знижують еластичність їх тканини, а плеврит — зменшує швидкість і силу дихальних екс­курсій грудної клітки, тому повітря під час кашльового поштовху виводиться із дихальних шляхів порівняно повільно й кашель при перерахованих хворобах буде тихий, приглушений, протяжний, іно­ді він переходить у покашлювання. І навпаки, при запаленні гор­тані, трахеї, великих бронхів, коли легенева тканина не уражена, еластичність її суттєво не змінена, кашель буде сильним, звучним, коротким, оскільки повітря з легень і дихальних шляхів викида­ється швидко та енергійно.

Кашель при ураженні плеври, набряку гортані, крупозному і виразковому запаленні слизової оболонки дихальних шляхів, особ­ливо в перші дні хвороби, супроводжується болючістю. Синдром болі проявляється своєрідною поведінкою тварин: вони збуджені мають заляканий вигляд, здійснюють пусті жувальні й ковтальні рухи, витягують голову і шию, тупцюють грудними кінцівками.

Стадія перебігу запального процесу впливає на характер каш­лю. Якщо в дихальних шляхах збирається рідкий ексудат, то ка­шель буде вологим, що спостерігається при гострому катарально­му ларингіті, бронхіті, в другу стадію розвитку катаральної брон­хопневмонії.

У перші дні розвитку крупозної пневмонії і катаральної брон­хопневмонії ексудату ще мало, а при підгострому і хронічному за­паленні дихальних шляхів він стає в'язким, оскільки рідка частина його частково розсмоктується, а частково випаровується. В цих ви­падках в'язкий, липкий ексудат веде до виникнення сухого каш­лю, який більш болючий, ніж вологий. Сухий кашель виникає та­кож при гострому крупозному запаленні слизової оболонки дихаль­них шляхів.

ДОСЛІДЖЕННЯ ВЕРХНЬОГО (ПЕРЕДНЬОГО) ВІДДІЛУ ДИХАЛЬНОЇ СИСТЕМИ

ДОСЛІДЖЕННЯ НОСА

; Витікання з носа у здорових тварин непомітні або незначні й мають вигляд крапель серозного або серозно-слизового характеру, які злизуються… При дослідженні носових витікань звертають увагу на їх кіль­кість,… Кількість носових витіканьзалежить від характеру патологічно­го процесу. Значні витікання спостерігають при гострому…

ДОСЛІДЖЕННЯ ГОРТАНІ ТА ТРАХЕЇ

Внутрішній огляд гортані у великої рогатої худоби здійснюють за допомогою шпателя-освітлювача В. І. Габрійолавічюса, а у ко­ней лише з використанням… Пальпацію проводять методом слабкого тиску вказівним і вели­ким пальцями… У коней пальпацією уточнюють діагноз півпаралічу гортані («свистячої ядухи»), для чого по черзі притискують лівий і…

ДОСЛІДЖЕННЯ ГРУДНОЇ КЛІТКИ

Огляд грудної клітки.У здорових тварин грудна клітка округлої форми, у коней легкого типу — дещо звужена. При рахіті вона внаслідок тиску м'язів… Пальпація грудної клітки.Пальпацією грудної клітки виявля­ють болючість і… Чутливість грудної клітки виявляють натискуванням кінчиками пальців або ручкою перкусійного молоточка на міжреберні…

ДОСЛІДЖЕННЯ ФУНКЦІОНАЛЬНОГО СТАНУ ДИХАЛЬНОЇ СИСТЕМИ

а) з проганянням тварин легкою риссю. У коней в спокійному стані підраховують кількість дихальних рухів за 1 хв. Після цього тварину проганяють… б) проба з апное за І. Г. Шарабріним. У коня на вдиху за­тримують дихання,… Під час проведення обох проб необхідно враховувати стан серцево-судинної системи, а також температуру і вологість…

Г л а в а VI ДОСЛІДЖЕННЯ ОРГАНІВ ТРАВЛЕННЯ

Крім названих хвороб, великі збитки тваринництву наносять різноманітні інфекції, збудники яких локалізуються у шлунку або кишечнику (колібактеріоз,… паразитів — шлункового овода (гастрофільоз коней), монієзій, ас­карид,… І накінець, необхідно завжди пам'ятати, що при всіх важко-перебігаючих хворобах, наприклад серця, печінки, легень,…

І ДОСЛІДЖЕННЯ ПРИЙМАННЯ КОРМУ ТА ВОДИ

Апетит — складна рефлекторна реакція, яка проявляється хар­човим збудженням, тобто бажанням тварини приймати корм. Апетит визначають, спостерігаючи… При захворюваннях тварин спостерігають різні порушення апетиту, які… Зниження апетиту проявляється тим, що тварина не поїдає звичайної порції корму або їсть її повільно, а відсут­ність…

І ДОСЛІДЖЕННЯ РОТА ТА ОРГАНІВ РОТОВОЇ ПОРОЖНИНИ

У здорових тварин рот закритий, губи стиснуті, витікань із по­рожнини рота не спостерігається. При зниженні тонусу тканин, що буває у старих,… При деяких хворобах не закривається рот. Це буває через за­клинювання між… Особливої уваги потребує обстеження губ. Опухання їх зу-

ДОСЛІДЖЕННЯ ГЛОТКИ

Зовнішню пальпацію глотки здійснюють поступовим здавлю­ванням її пальцями обох рук у ділянці верхнього краю яремного жолоба, дещо вище від гортані,…

Зовнішня пальпація глотки

Внутрішній огляд глотки не­озброєним оком можливий лише в короткоголових собак, котів, птахів. Розкривши за допомогою тасьми рот і злегка натиснувши… Внутрішню пальпацію глотки здійснюють лише при серйозних показаннях — підозрі… Щоб простежити, чи не порушена функція ковтання, тваринам

ДОСЛІДЖЕННЯ СТРАВОХОДУ

Найпоширенішим симпто­мом при захворюваннях стра-

Техніка внутрішньої пальпації глотки

воходу є порушення проходження по ньому корму, що називають дисфагією. Вона з'являється у випадку закупорки стравоходу сто­ронніми тілами… Стравохід досліджують оглядом, пальпацією, зондуванням, езофагоскопією і… Оглядом у ділянці лівого яремного жолоба при закупорці стра­воходу сторонніми тілами, дивертикулах, ектазіях, пухлинах…

ЗОНДУВАННЯ ТВАРИН

Зондами беруть вміст шлунка, рубця, сичуга, шлунковий і си­чужний соки для лабораторного дослідження, а застосовуючи фракційний метод взяття… За допомогою зондування одержують натуральний шлунковий сік на біофабриках,… Зондування коняпроводять носо-стравохідним або носо-шлун-ковим зондом, який виготовлений із щільної гуми. Довжина…

Зівник І. Д. Ганжі для зонда Хохлова

Техніка початкових етапів введення рото-стравохідних зондів аналогічна. Зонд, змаза­ний вазеліном, вводять у рот через отвір де­рев'яного зівника,… При відсутності зівника у великої рогатої худоби лівою рукою виводять язик… Сичуг у телят зондують спеціальним носо-сичужним зондом Г. М. Даценка, медичними шлунковими зондами № 8, 10, 12…

ДОСЛІДЖЕННЯ ЧЕРЕВА

Оглядом черева визначають величину, форму, симетричність,, стан голодних ямок, здухвин, нижніх контурів живота, наявність-вип'ячувань. Величина і форма черева в межах виду залежать від годівлі тварин і напряму… Збільшення об'єму черева і зміна його форми спостерігаються при гострій тимпанії рубця і метеоризмі кишечника,…

ДОСЛІДЖЕННЯ ПЕРЕДШЛУНКІВ І СИЧУГА ЖУЙНИХ

Дослідження рубця.Рубець (rumen) — перший і найбільший відділ багатокамерного шлунка жуйних тварин, майже повністю займає ліву половину черевної… Рубець досліджують оглядом, пальпацією, перкусією, аускуль­тацією. У деяких… Оглядом визначають об'єм і форму черева, ступінь заповнення голодних ямок. У здорових тварин обидві половини черева до…

Руменограф 3. С. Горяїнової

Колір вмісту залежить від характеру з'їденого корму, частіше від світло- до темно-зеленого, після згодовування зернових кор­мів — молочного з сірим… Запах вмісту рубця — ароматний, кислуватий, при ацидозі та хронічному руминіті… Величина рН вмісту рубця — дуже важливий показник, який характеризує стан кислотно-основного балансу в рубцевій рідині…

ДОСЛІДЖЕННЯ ШЛУНКА КОНЯ

При функціональних розладах шлунка, гастриті, виразковій хворобі спостерігаються: зниження або втрата апетиту, позіхання, вивертання верхньої губи,… ке випинання 14—17 лівих міжреберних проміжків у верхній час­тині грудної… Ректальним дослідженням при цьому у невеликих коней під переднім краєм лівої нирки вдається прощупати задню стінку…

ДОСЛІДЖЕННЯ ШЛУНКА СВИНЕЙ

Аускультація шлунка у свиней малорезультативна. Для дослідження шлунка можна застосовувати його зондуван­ня та дослідження… Великих свиней зондують після фіксації у правому боковому положенні або стоячи, а поросят і підсвинків — на…

ДОСЛІДЖЕННЯ ШЛУНКА СОБАК

Дослідження шлункового соку і вмісту. При дослідженні шлун­кового вмісту і соку визначають їх кількість, колір, запах, рН, загальну кислотність,… Реакцію шлункового вмісту і соку визначають індикаторним папірцем, а ще… Перетравну здатність шлункового вмісту та соку визначають за протеолітичною активністю протеїназ. Існує кілька…

ДОСЛІДЖЕННЯ КИШЕЧНИКА

Зовнішнім оглядом виявляють зміни форми черева, поведінки тварини, акту дефекації і деяких показників калу. Із характер­них ознак захворювання кишок… слідок переповнення їх газами (метеоризм кишечника); зменшен­ня об'єму черева… Спастичні — виникають внаслідок раптових скорочень м'язів стінки кишечника, а також сфінктера шлунка. Такі болі…

Цевидна залоза

Зовнішнім оглядом у коня можна виявити збільшення об'єму черева з випинанням у правій здухвині при метеоризмі товстого кишечника. Нагромадження… Перкусію петель порожньої кишки проводять зліва в середній третині черева в… Поле перкусії сліпої кишки знаходиться у ділянці правої здух­вини та голодної ямки (рис. 60). Перкусійний звук чіткий,…

Плюси — притуплано-тимпанічний, мінуси — притуплений звук; крапки — тупий звук

Ректальне дослідження — один із найцінніших методів, особли­во при діагностиці хвороб шлунка і кишок з явищами кольок. Методика дослідження у коней в основному така, як і у вели­кої рогатої худоби,…

Голодна кишка; 2 — права нирка; 3 — ободова кишка; 4 — сліпа кишка; М — лінія маклака; р _лінія плечового суглоба; а — голосний тимпанічний звук; б — притуплвно-тимпанічний; • — при­туплений звук; ґ — тупий звук

діаметра, головка її заповнена газами, а вміст тіла має тістувату консистенцію. Трохи вліво і попереду сліпої кишки досліджують шлункоподібне розширення великої ободової кишки у вигляді на­півкруглого тіла з зовсім гладенькою поверхнею.

Внутрішньою пальпацією у коней також можна дослідити селе­зінку, ліву нирку, сечовий міхур, матку, піхву, задню частину аор­ти, частково поверхню очеревини, що розміщені в нижній частині гіпогастрію.

При закупорці, завороті та інших формах кишкової непрохід­ності виявляють підвищення тонусу сфінктера ануса, відсутність калу і наявність великої кількості густого слизу в прямій кишці, сухість і шершавість її слизової оболонки. Наявність крові в калі буває при тромбозі брижових судин та інвагінації кишечника. При гострому розширенні шлунка іноді ректально пальпують шлунок, розміщений попереду лівої нирки у вигляді закругленого тіла.

При загальному метеоризмі встановлюють рівномірно перепов­нені газами всі відділи кишечника. Місцевий метеоризм і занепо-

61. Положення внутрішніх органів свині (вигляд зліва):

1 — стравохід; 2 — трахея; 3 — лівалегеня; 4— шлунок; 5—селезінка; 6 — ліванирка; 7 — ободо­вакишка; 8 — сліпа кишка; 9 — лівий ріг матки; 10— лівий сечовід(обрізаний); 11 — сечовий мі* хур;12 — пряма кншка; 13 — голодна кишка; 14 — печінка; 15 — серце

коєння тварин свідчать про наявність механічної непрохідності в кишках, недоступних для ректального дослідження. При застої вмісту в відповідних відділах кишечника ректальним досліджен­ням виявляють циліндричні тіла тістуватої або щільної консистен­ції, частіше вони болючі.

Пункцію кишечника проводять з метою одержання його вмісту при підозрі на геморагічний інфаркт кишечника при обтураційній, странгуляційній і тромбоемболічній непрохідності. Іноді її роблять з лікувальною метою.

Дослідження кишечника у свиней.Враховуючи особливості то­пографічного розміщення різних відділів кишечника у свиней (рис. 61), методами огляду, пальпації і аускультації тонкі кишки у них досліджують переважно з правого боку і в нижній третині лівої стінки черева, а товстий кишечник — з лівого боку.

При загальному метеоризмі кишечника можна виявити рівно­мірне збільшення об'єму черева, випинання лівої черевної стінки свідчить про метеоризм товстого відділу, а випинання правої че­ревної стінки — метеоризм тонкого відділу кишечника.

Зовнішнє дослідження можливе лише у поросят і невгодованих підсвинків. Глибокою пальпацією у них можна виявити застій вмісту товстих кишок (копростаз), що нагадує твердоеластичні горбисті нерухомі пакети. У дорослих вгодованих свиней зовнішнє дослідження не дає належного ефекту із-за товстого шару та за­непокоєння тварин.

62.Грудна та черевна порожнини собаки (злівого боку):

1—13 — ребра а, а', а" ~— ліва легеня, 6 — навколосерцева сумка, в — діафрагма, г — печінка; д -— шлунок_г е— селезінка, є — ліва нирка, ж — лівий яєчник, з — ободова кишка; й— петлі тонких

кишок; І — сечовий міхур

Із інших методів дослідження кишечника у свиней можуть бути застосовані ректальне, ректоскопія, рентгеноскопія і пункція ки­шечника. Ректальне дослідження у свиней можна провести лише пальцем і визначити властивості вмісту прямої кишки та стан її слизової оболонки.

Дослідження кишечника у собак.У собак тонкий відділ кишеч­ника досліджують з лівого боку в нижній частині черевної стінки (рис 62), а ободову і пряму кишки — у верхній її частині. З пра­вого боку в нижній частині черевної стінки попереду досліджують петлі тонких кишок; в середній частині — дванадцятипалу; у верх­ній частині пахвини сліпу, а в задній верхній частині пахвини— ободову та пряму кишки (рис. 63).

Зовнішні методи дослідження у собак ефективні для діагнос­тики захворювань кишечника. Бімануальна глибока пальпація внаслідок невеликого об'єму черева і тонкої черевної стінки дає змогу встановити напруження черевної стінки і її чутливість до тиску, розміщення, форму, рухомість, болючість кишечника, його наповнення і властивості вмісту. Метод глибокої бімануальної пальпації має важливе значення для діагностики застою вмісту кишечника (хімостазу і копростазу), інвагінації, пухлин, виявлен­ня обтураційних сторонніх тіл.

При перкусії різних ділянок черевної стінки в нормі виявляють частіше тимпанічний звук різних відтінків; при метеоризмі чіткий тимпанічний або атимпанічний, при хімостазі і копростазі — при­туплений або тупий. У випадку запальних процесів та іншій пато-

63. Грудна та черевна порожнина собаки (з правого боку):

Ребра; а, а', я" — права легеня; в — навколосерцева сумка; в — печінка; г — діафрагма; А — права нирка; е — дванадцятипала кишка; є — сліпа кишка; ж — підшлункова залоза; з — пет­лі тонких кишок; й—сечовий міхур; і — передміхурова залоза; ї — ободова та пряма кишки

логії у тонкому й товстому відділах кишечника аускультацією встановлюють силу перистальтичних шумів.

Ректальне дослідження у собак проводять пальцем. При цьому визначають стан слизової оболонки прямої кишки, її вмісту та анальних залоз, які знаходяться збоку кінцевої частини прямої кишки. Ці дві залози мають овальну форму, розмір 1—3 см, вивід­ні протоки їх виходять на шкірі у нижній частині ануса.

Для дослідження кишечника у собак часто застосовують ректо­скопію, рентгеноскопію і рентгенографію, іноді пункцію черевної стінки та кишечника.

Дефекація та її розлади.Дефекація — це складний рефлектор­ний акт видалення із кишечника калових мас. При її дослідженні звертають увагу на частоту, тривалість, зміну звичної пози твари­ни, натужування і больові почуття. Частота дефекації у здорових тварин залежить від кількості та якості спожитого корму, наявнос­ті моціону, характеру їх експлуатації. Так, у великої рогатої худоби кількість дефекацій на добу становить близько 15 через кожні 1,5—2 год, у коней— 10 через кожні 2—5 год, у собак при м'ясному кормі — один раз на добу, інколи рідше. Тривалість де­фекації у великої рогатої худоби 3—10 с, значно скоріше вона відбувається у овець і кіз, повільніше у коней і найповільніше у собак.

У діагностичному відношенні заслуговують на увагу такі роз­лади дефекації: пронос, запор, мимовільна, болюча й напружена дефекація. Пронос (діарея) — характеризується частим видален­ням рідкого калу. Пронос — це симптом розладів функції кишеч-

ника, що виникають при його функціональних і структурних захво­рюваннях, токсикозах.

Діарея — це прояв захисної реакції організму, що полягає у видаленні із кишечника отруйних і подразнюючих речовин, а та­кож патогенних мікроорганізмів. Отруйні та подразнюючі речови­ни бувають екзогенного походження, які потрапляють у кишечник із шлунка, та ендогенного — із крові і лімфи.

Запор — характеризується тривалою затримкою калу в кишеч­нику. За походженням запори поділяють на органічні та функціо­нальні. Органічні або механічні запори є наслідком механічних перешкод у кишечнику, які затримують евакуацію його вмісту. До них відносять звуження або часткову закупорку отвору кишки рубцями, спайками, пухлинами, сторонніми тілами, гельмінтами, гематомою та ін.

Функціональні запори в свою чергу поділяють на атонічні (при недостатньому моціоні, порушеннях у годівлі, рефлекторному впливу з інших органів, запаленні кишечника, отруєнні тварин та впливу інших факторів, що послаблюють моторну функцію кишеч­ника), спастичні (у випадку судорожних скорочень окремих ділянок кишечника) та проктогенні (при послабленні чутли­вості слизової оболонки прямої кишки, що порушує рефлекторний акт видалення з неї). Відсутність дефекації часто буває наслідком непрохідності кишечника.

Мимовільна дефекація — несподіване, без відповідної підготов­ки виділення калу в будь-якому положенні і без зміни звичної пози. Причиною мимовільної дефекації може бути послаблення або параліч сфінктера прямої кишки, що нерідко зумовлене захво­рюваннями крижового відділу спинного мозку (травми, запалення тощо), а також профузний пронос, виснаження і тривале вимушене залежування тварин.

Болюча дефекація. Виділення калу супроводжується занепоко­єнням, стогоном, збудженням, переляком та іншими незвичними при цьому симптомами. Виникає вона при травматичному ретику-літі у великої >рогатої худоби, ентериті, проктиті, перитоніті, міо­зиті у ділянці попереку, стійких запорах та ін.

Напружена дефекація (тенезми) характеризується дуже части­ми і болючими позивами до дефекації з відсутністю виділення калу або виділенням його в невеликій кількості. Тенезми можуть виникати при проносах і запорах, а у випадку непрохідності кишеч­ника вони можуть стати безперервними й спричинити випадіння прямої кишки.

Дослідження калу.Дослідження калу має важливе значення у діагностиці хвороб органів травлення, а в окремих випадках воно є вирішальним при встановленні діагнозу. Кал складається із води, неперетравлених решток корму, соків, злущеного епітелію,

мінеральних речовин та інших біологічно активних речовин (віта­мінів, ферментів та ін.) і мікроорганізмів.

Визначити патологічні зміни в калі можна тільки при знанні його показників у здорових тварин. Аналіз калу об'єднує макро-й мікроскопічні, хімічні, а при підозрі на інфекційні захворювання і бактеріологічні дослідження.

Макроскопічні дослідження калу полягають у визначенні його кількості, консистенції, кольору, запаху, домішок і залишків непе-ретравленого корму.

Кількість виділеного за добу калу коливається у великих ме­жах залежно від об'єму та якості спожитого корму.

Чим більше тварина споживає корму і чим більше у ньому клітковини, тим більше виділяється калу. У великої рогатої худо­би в середньому протягом доби виділяється 15—35 кг, коней — 15—20, овець, кіз і свиней— 1—3 кг і в собак — 200—500 г калу.

При патології шлунка й кишок кількість виділюваного калу за добу і за одну дефекацію залежить не лише від корму, а й від функціонального стану системи травлення. Так, кількість калу збільшується, по-перше, при надмірно швидкому пересуванні кор­мової маси в кишечнику внаслідок посиленої перистальтики, яка перешкоджає достатньому перетравленню і всмоктуванню пожив­них речовин корму; по-друге, при зниженні всмоктуючої власти­вості слизової оболонки кишечника; по-третє, при запальній ексу­дації у просвіт кишечника. Зменшення кількості виділюваного калу буває при тривалих запорах, копростазі внаслідок підвище­ного щодо норми всмоктування головним чином води в кишечнику. Тому для правильного висновку про кількість виділення сухих речовин інколи враховують масу сухих залишків калу.

Консистенція і форма калу залежать від виду й віку тварини, структури раціону, вмісту в калі води, клітковини, газів, а у хво­рих тварин також і від різних домішок запального процесу в ки­шечнику або інших органах черевної порожнини.

У здорової великої рогатої худоби кал містить близько 85 % води, має кашоподібну консистенцію, при падінні на землю набу­ває вигляду «хвилястого коржа». У новонароджених телят меконій являє собою несформовану, густу, клейку і в'язку масу, а у телят у віці 2—15 днів він несформований, гомогенний, мазеподібної або кашоподібної консистенції. У дрібної рогатої худоби кал містить близько 55 % води, має довгастоовальну форму; у новонародже­ного молодняка меконій має вигляд густої маси, а в наступні дні кал набуває мазе- або кашоподібної консистенції; на 15—20-й день життя, коли закінчується формування травної системи молод­няка, кал набуває належну форму, характерну для цього виду тварин. У коней кал містить близько 75 % води і являє собою щільні довгастоовальні шматки. У собак і свиней він частіше ци­ліндричної форми.

При патологічних процесах у кишечнику кал може бути щіль­ним, рідким, водянистим, а при посиленому бродінні в кишечнику набуває пінистого характеру.

Колір калу у здорових тварин залежить від жовчних пігмен­тів і корму. У травоїдних тварин при пасовищному утриманні він зеленкуватого кольору з різними відтінками, при годівлі грубими кормами — жовто-бурий; зернові корми, особливо кукурудза, на­дають калу сіруватого відтінку. У свиней кал глинясто-жовтого кольору, а після введення у раціон зеленого корму — бурувато-зелений. Кал м'ясоїдних тварин після годівлі їх м'ясом набуває темно-коричневого кольору. У молодняка в перші дні життя жов­то-зелений колір меконію буває від наявності в ньому білірубіну. Пізніше він має темно-жовтий колір, що залежить від стеркобілі-ну, а потім колір залежить від згодовуваних кормів. Деякі лікар­ські препарати, які застосовують всередину, впливають на колір-калу. Наприклад, застосування вісмуту, вугілля надає йому чор­ного кольору, а препаратів заліза — зеленувато-чорного, каломе-лю і осарсолу — зеленого.

При патології печінки кал має сірий або глинястий колір вна­слідок пригнічення її секреторної функції і обтурації жовчних шля­хів. У випадку посиленої перистальтики кишечника і застосуванні всередину антибактеріальних засобів, які пригнічують життєдіяль­ність мікрофлори кишечника, відновлення білірубіну відбувається частково. В таких випадках кал має золотисто-жовтий відтінок, що часто спостерігають у молодняка раннього віку.

При кровотечах у прямій і ободовій кишках кров, що не зсіла­ся, надає каловим масам вишнево-червоного кольору; при крово­течах у порожній, клубовій і сліпій кишках кал набуває темно-ко­ричневого кольору, а при кровотечах у шлунку і дванадцятипалій кишці — майже чорного дьогтеподібного внаслідок перетворення гемоглобіну в солянокислий гематин під дією соляної кислоти шлункового соку. Невеликі кровотечі можуть бути виявлені хіміч­ним методом на приховану кров.

При тяжких запальних процесах кал набуває землистого ко­льору.

Запах калу у травоїдних тварин своєрідний кислуватий; у со­бак, хутрових звірів і котів при згодовуванні їм м'яса, а у свиней великої кількості концкормів — смердючий, запах індолу та ска-толу. У новонародженого молодняка меконій запаху не має, у мо­лозивний період запах калу слабокислий, пізніше в підсисний період — кислий або чуть гнильний, особливо у поросят, котенят і цуценят.

При перевазі гнильного процесу в кишечнику (токсична дис­пепсія, «лужний» ентерит, пухлини) кал набуває пронизливого гнильного запаху внаслідок вмісту в ньому великої кількості сір­ководню і метилмеркаптану. Якщо переважають бродильні процеси

19S

в кишечнику (проста диспепсія, «кислий» ентерит), кал має гост­рий кислий запах, що зумовлено наявністю у ньому летких жир­них кислот (масляної, оцтової та ін.). При запорах кал має слаб­кий запах, тому що всі ароматичні речовини при тривалому його перебуванні в кишечнику всмоктуються.

Рештки неперетравленого корму в невеликій кількості виявля­ють у калі здорових тварин. Патологічним е наявність у калі вели­кої кількості залишків такого корму, який добре перетравлюється, наприклад, зерен вівса, стебел рослин у травоїдних тварин, шма­точків м'яса, жиру, плівок сполучної тканини у м'ясоїдних тварин.

Домішки в калі можуть бути різного походження, наприклад пісок, камені, конкременти: у великої рогатої худоби — металеві предмети, ганчірки та ін. У тварин усіх видів при різних захворю­ваннях шлунка і кишок із домішок у калі виявляють слиз, кров, гній, бульбашки газів, кишкові гельмінти.

Слиз буває і у здорових тварин у невеликій кількості в вигляді малопомітного блискучого нашарування. При запальних процесах, непрохідності кишечника він виділяється з калом у великій кіль­кості, іноді в вигляді тяжів і грудок. Домішки бульбашок газів надають калу пінистого вигляду. Гній можна виявити в калі у тих лише випадках, коли його багато. Він має вигляд жовтуватих не­прозорих грудочок або сірих прожилків і в більшості випадків змішаний із слизом. Гній виділяється з калом при виразкових ура­женнях товстої кишки або розпаді абсцесів. Кров зустрічається у вигляді згустків різних розмірів, що знаходяться на поверхні калу, або змішана з ним, слизом чи гноєм. Виявляють у калі також кишкових гельмінтів та інших паразитів.

Мікроскопічне дослідження калу. Його проводять з метою вста­новлення перетравної здатності кишечника та шлунка. Для цього під мікроскопом розглядають виготовлені препарати калу. При мікроскопічних дослідженнях калу визначають кормові залишки, домішки слизу, елементи крові, клітини епітелію та ін. Із залишків корму виявляють рослинну клітковину та крохмаль, розпізнають перетравну й неперетравну клітковину. Перетравна клітковина складається із клітин з ніжною будовою і тонкою оболонкою, не-перетравна має товсту двоконтурну оболонку і товсті міжклітинні перегородки. Наявність великої кількості перетравної клітковини в калі свідчить про недостатнє травлення. Аналіз калу на наяв­ність у ньому крохмалю проводять на препаратах, оброблених люголівським розчином. Натуральний крохмаль фарбується у си­ньо-чорний колір. Він може знаходитися всередині клітини пере­травної клітковини та за її межами у вигляді зерен. У здорових тварин з нормальним травленням крохмаль у калі відсутній. Вміст крохмалю в калі свідчить про зниження травлення, що буває при захворюваннях тонкого відділу кишечника, які перебігають з озна-

ками прискореної евакуації його вмісту та недостатній функції підшлункової залози.

Із залишків м'ясного корму всеїдних і м'ясоїдних можуть бути м'язові волокна та сполучна тканина, велика кількість яких свід­чить про недостатню ферментативну активність шлункового й пан­креатичного соків.

Велика кількість нейтрального жиру в калі (стеаторея) може бути у випадку порушення функції підшлункової залози та недо­статній кількості надходження жовчі в кишечник. Виявлення знач­ної кількості кристалів жирних кислот у калі спостерігається при нестачі жовчі, внаслідок чого зменшується їх всмоктування. Збіль­шення вмісту кристалів жирних кислот і їх мил є показником пору­шення процесів всмоктування, що спостерігається при ентеритах.

У випадку диспепсії та гастроентероколіту у телят і поросят кількість нейтрального жиру, жирних кислот в калі суттєво збіль­шується. Слиз мікроскопічно нагадує гомогенну прозору масу, в якій знаходяться різні клітини (епітелій, лейкоцити та ін.). Наяв­ність великої кількості слизу, еритроцитів, епітелію кишечника, лейкоцитів є ознакою запалення слизової оболонки кишечника. Еритроцити в калі можна виявляти також при виразках і крово­течах у кишечнику. Мікроскопічними дослідженнями калу виявля­ють кристалічні утворення і кристали тріпельфосфату, оксалату, холестирину, білірубіну та ін.

Хімічне дослідження калу. При цьому визначають реакцію калу, рН, наявність у ньому прихованої крові, жовчних пігментів, білкову ексудацію і активність ферментів.

У здорових травоїдних тварин реакція калу частіше нейтральна або слабокисла, у м'ясоїдних — нейтральна або слаболужна. Вона зумовлена життєдіяльністю мікрофлори кишечника — бродильної і гнильної. При недостатньому засвоєнні вуглеводів розвивається бродильна мікрофлора, продуктами якої є двоокис вуглецю і орга­нічні кислоти, внаслідок чого реакція калу стає кислою. При по­рушенні ферментації і всмоктування білків при запальних проце­сах у кишечнику розвивається гнильна мікрофлора, внаслідок чого утворюється аміак і реакція стає лужною.

Співвідношення бродильних і гнильних процесів у кишечнику можна визначити за вмістом у калі органічних кислот і аміаку за методикою Гуаффона та Ру. У здорових тварин вміст органіч­них кислот, за даними деяких авторів, становить: у коней — 12 мл (Волховитінов С. Н.); у телят—1,2—22 мл (Смирнов О. М.); у собак — 7,9—18 мл (Шайхаманов А. X.). Вміст білірубіну в калі дорослих тварин може бути при ентериті, дисбактеріозі, спричине­ними застосуванням антибактеріальних препаратів.

Вміст крові в калі (малих кількостей) визначають хімічним методом — бензидиновою пробою. Прихована кров буває при ви-

разковій хворобі, травматичному ретикуліті, тромбоемболічному ілеусі та ін.

Білкову ексудацію визначають за методом Трибуле-Вишнякова. Наявність розчинного білка свідчить про посилене його виділення кишковою стінкою, що пов'язане з запальними процесами слизової оболонки кишечника.

Визначення активності ентерокінази та лужної фосфатази в калі (за Шлигіним, Фоміною і Михліним) має велике значення для ді­агностики диспепсії і гастроентероколіту у телят. При цих захво­рюваннях підвищується активність ферментів.

Бактеріологічні та гельмінтологічні дослідження калу, їх про­водять головним чином при підозрі на інфекційні та паразитарні хвороби. Методика їх описана в спеціальній літературі.

Глава VII ДОСЛІДЖЕННЯ ПЕЧІНКИ

Печінка — найбільша травна залоза в організмі тварин. Вона відіграє важливу роль у обміні речовин, є своєрідною біохімічною лабораторією, виконуючи білоксинтетичну, вуглеводну, ліпідну, пігментну, антитоксичну, сечовиноутворюючу та інші функції, бере участь у обміні ферментів, вітамінів, гормонів, мінеральних речо­вин. Відіграючи центральну роль у регуляції обміну речовин, зв'я­зуючи портальне і загальне кола кровообігу, печінка знезаражує токсичні продукти, які надходять до неї із шлунково-кишкового каналу в процесі травлення, і тому вона раніше інших органів реагує на дію зовнішніх та внутрішніх несприятливих факторів. Ураження печінки буває при порушенні годівлі, захворюванні різ­них органів та систем організму, патології обміну речовин. Серед хвороби печінки розрізняють: гострий і хронічний паренхіматозний гепатит — запалення печінки, яке супроводжується дистрофією гепатоцитів; гепатози — дистрофічні процеси паренхіми печінки без виражених запальних процесів (жировий гепатоз, амілоїдоз та інші дистрофії); гнійний гепатит, який характеризується утво­ренням абсцесів у печінковій тканині; цироз печінки — захворю­вання, що характеризується дистрофією та некрозом паренхіми печінки і супроводжується дифузним розростанням сполучної тка­нини. Крім них, у тварин зустрічаються холецистит — запалення жовчного міхура, холангіт — запалення жовчних протоків і холе-літіаз — жовчокам'яна хвороба.

У тварин печінка розміщена в черевній порожнині, більше у правому підребер'ї, безпосередньо за діафрагмою. У коней задній край печінки в правому підребер'ї доходить до середини 14—16-го ребра, у лівому — до 12-го, і вона повністю вкрита легенями. Пе-

чінка у великої рогатої худоби розміщена в правому підребер'ї, від 6—8-го до вертебрального кінця 13-го ребра, і в нормі не вихо­дить за останнє ребро (рис. 64). Нижній край печінки у дорослих тварин не опускається нижче реберної дуги, у телят він може злег­ка виходити за неї. Жовчний міхур звисає із правої частки печінки у 9—11 міжребер'ях над книжкою, не опускаючись нижче лінії плечового суглоба. У овець і кіз печінка розміщується подібно до великої рогатої худоби, лише нижній край її і жовчний міхур можуть виходити за реберну дугу.

Печінка свиней у правому підребер'ї доходить до 14-го ребра, у лівому — до 10-го, вентральне лежить в області мечоподібного відростка і прилягає до черевної стінки. У м'ясоїдних печінка лежить більше в правому підребер'ї, доходить до 12-го ребра, а зліва — до 8-го. У ділянці мечоподібного відростка прилягає до черевної стінки.

МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПЕЧІНКИ

Печінку досліджують основними методами — оглядом, пальпа­цією, перкусією і спеціальними, застосовуючи лабораторні та ін­струментальні.

ЗАГАЛЬНОКЛІНІЧНІ МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПЕЧІНКИ

Пальпаціюпечінки у великої рогатої худоби проводять за остан­нім ребром та у 12, 11 і 10-му міжреберних проміжках. У здорових тварин печінка не… Внутрішньою пальпацією (ректальним дослідженням) можна досліджувати задній… За допомогою проникаючої пальпації у 10, 11, 12-му міжре-бер'ях визначають болючість у ділянці печінки, яка…

Абсцеси печінки (за Лев­ ченком В. І.

У всеїдних та м'ясоїдних пальпація є основним методом клініч­ного дослідження печінки. Спочатку обстеження проводять у стоя­чому, а далі лежачому на… Перкусієюу жуйних встановлюють ділянку печінкового притуп­лення, її збільшення… У великої рогатої худоби перкусію проводять за останнім реб­ром, потім у 12, 11 та 10-му міжребер'ях від поперечних…

ДОСЛІДЖЕННЯ ФУНКЦІОНАЛЬНОГО СТАНУ ПЕЧІНКИ

Дослідження білоксинтетичної функції печінки — один з основ­них методів у гепатології, оскільки печінці належить основна роль у білковому обміні. У… Для оцінки білоксинтетичної функції печінки визначають вміст загального білка… розвитку запалення у печінці і супроводжується збільшенням вміс­ту глобулінових фракцій. При гострих запальних…

Емдотел іальні і купферові клітини; 2 — гранульо­вана /ендоплазматична сітка; 3 — агранульована ендо­плазматична сітка; 4 — ядро; 5—жовчні протоки; 6 — лізосоми; 7 — мітохондрії; 8 — ГЛДГ; 9 — ГГТ; 10 —ACT; 11 —СДГ, ЛДГ, АЛТ

Інструментальні методи дослі­дження печінки— біопсія, асиіра-ційна пункція, лапароскопія, ехо-графія, вимірювання електроопору паренхіми печінки, електропункту-ра — впроваджуються поступово не лише в науково-дослідну роботу, а й у практику ветеринарії.

Біопсія — це прижиттєве одержання тканини печінки з діагнос­тичною метою. Роблять її спеціальними голками з мандренами або троакарами конструкції С. Никова, Б. В. Уша та інших авторів.

У великої рогатої худоби пункцію проводять у ділянці печінко­вого притуплення в 11-му міжреберному проміжку справа на до­лоню нижче поперечних відростків грудних хребців. Місце проко­лу вистригають, дезинфікують спиртовим розчином йоду та здій­снюють місцеву анестезію 1—2%-ним розчином новокаїну. Для легшого проходження троакара в місці пункції розрізають шкіру. При використанні медичних голок шкіру проколюють товстою гол­кою довжиною 1,5 см, через яку просувають пункційну голку з мандреном. При входженні голки в печінку відчувається опір кап­сули. Мандрен витягують, голку легеньким поштовхом вводять у глибину печінки. До голки під'єднують шприц, дещо витягують поршень, фіксуючи біоптат при виведенні його назовні.

У коней біопсію печінки роблять у 11 — 14-му міжребер'ї під лінією маклока. У дрібних тварин краще здійснювати прицільну пункцію печінки під контролем лапароскопа чи ехографа.

Для гістологічних, гістохімічних та ультрамікроскопічних дос­ліджень одержаний біоптат фіксують і обробляють різними мето-• дами. Органолептична оцінка його дає важливі результати при жировому гепатозі: проба печінки від хворих тварин має світло-жовтий колір, неоднорідна, часто несуцільна і плаває у воді, що свідчить про більш як 40%-не ожиріння паренхіми. Гістологічні дослідження біоптату необхідні й при диференціальній діагностиці захворювань печінки, мікробіохімічні результати є показником функціонального стану органа, а гістохімічні та електронномік-роскопічні свідчать про функціональні та структурні властивості гепатоцитів і їх органел. Протипоказана біопсія печінки при абсцесах і ехінококозі органа.

Аспіраційна пункція печінки — це метод прижиттєвого одер­жання ізольованих клітин з наступним виготовленням і фарбу-

ванням мазка для цитологічних досліджень. Аспірацію клітин печінки роблять голкою з під'єднаним до неї шприцом, введеною у паренхіму. У здорових тварин у мазку знаходять клітини з чіт­ко вираженою структурою. При ураженні печінки контури клітин стерті, спостерігаються вакуолізація цитоплазми та лізис ядер.

Лапароскопія — огляд органів черевної порожнини, які у ній знаходяться. Для проведення лапароскопії необхідно здійснити пневмоперитонеум. При дослідженні печінки за допомогою лапа-роскопа звертають увагу на її величину, колір, характер поверхні, консистенцію, стан переднього краю і жовчного міхура.

ОСНОВНІ СИНДРОМИ ПРИ ХВОРОБАХ ПЕЧІНКИ

Гемолітична жовтяниця зумовлена надмірним утворенням віль­ного білірубіну, нагромадженням його у крові, уробіліногену в сечі і стеркобіліну в калі.… • тий колір (уробілінова жовтяниця). Значна частина уробіліногену у кишечнику… , маси в темно-жовтий або коричневий колір. Спостерігається гемо­літична жовтяниця у тварин при отруєнні гемолітичними…

Глава VIII ДОСЛІДЖЕННЯ СЕЧОВОЇ СИСТЕМИ

До сечової системи належать нирки, сечоводи, сечовий міхур і сечовивідний канал (уретра). Сечова система підтримує на постій­ному рівні внутрішнє середовище організму, виділяє кінцеві про­дукти обміну речовин і здійснює внутрішню секрецію.

Серед хвороб сечової системи розрізняють: запалення нирок (нефрит), яке охоплює судинну систему, мальпігієві клубочки і капсулу Шумлянського-Боумена (гломерулонефрит) або розвиває­ться у міжканальцевій сполучній тканині і навколоклубочковому інтерстиції (інтерстиціальний нефрит); нефроз — дистрофічні змі­ни нирок з переважним ураженням епітелію канальців; нефроскле­роз або цироз нирок; пієлонефрит — гнійно-некротичне запалення нирок та ниркової миски; уроцистит — запалення слизової оболон­ки сечового міхура; уролітіаз — утворення і відкладання камінців у нирках, нирковій мисці, сечовому міхурі та уретрі; хронічну ге­матурію великої рогатої худоби — уроцистит, який характеризує­ться кровотечею у порожнину сечового міхура із ерозій та виразок його слизової оболонки; спазм, парез і параліч сечового міхура; уретрит — запалення уретри.

Сечову систему досліджують за такою схемою: дослідження сечовиділення, нирок, сечоводів, сечового міхура, уретри, сечі. При дослідженні сечової системи застосовують загальноклінічні методи дослідження — огляд, пальпацію, перкусію і додаткові, або спеці­альні,— лабораторне дослідження сечі, катетеризацію, цистоско­пію, біопсію, рентгеноскопію, рентгенографію та функціональні проби.

ДОСЛІДЖЕННЯ СЕЧОВИДІЛЕННЯ

Поза тваринпри сечовиділенні не змінюється у бугаїв, баранів, козлів. Корови і свиноматки вигинають спину, розставляють тазові -кінцівки і… І злегка присідають. Кобили дещо виставляють вперед тазові кін­цівки і злегка… Сила й характер потоку сечіпри її виділенні. У бугаїв, баранів і козлів сеча виводиться повільним тонким потоком, у…

ДОСЛІДЖЕННЯ НИРОК

У великої рогатої худоби права нирка розміщена в попереко­вій ділянці від 12-го ребра до 2—3-го поперекового хребця (рис. 67), її краніальний кінець… У коней права нирка краніальним кінцем лежить у печінково­му заглибленні і… У овець і кіз нирки з усіх боків оточені очеревиною, що утво­рює короткі брижі, на яких вони підвішені й тому можуть…

ДОСЛІДЖЕННЯ СЕЧОВОДІВ

Товщину сечоводів у здорових тварин визначити важко. Прв запальних процесах (пієлонефриті, уроциститі), закупорці каме­нями сечоводи прощупуються як… Прохідність сечоводів можна дослідити у самок великих тварин катетеризацією… Камені у сечоводах виявляють пальпацією і катетеризацією. У дрібних тварин їх можна виявити за допомогою…

ДОСЛІДЖЕННЯ СЕЧОВОГО МІХУРА

Оглядом у дрібних тварин можна виявити відвисання черевної стінки в ділянці розміщення сечового міхура, що свідчить про збільшення його об'єму… Пальпацію сечового міхура у дрібної рогатої худоби, телят і особливо у… які бувають розміром від піщинки до 15 мм у діаметрі. Внутрішню пальпацію сечового міхура проводять у дрібних тварин…

Катетеризація сечового міхура у корови

Катетеризаціюпорожнини сечового міхура для взяття проб се­чі, здійснення лікувальних процедур проводять через уретру. Для цього застосовують… При незначному наповненні сечового міхура через катетер може засмоктуватися… 21»

ДОСЛІДЖЕННЯ УРЕТРИ

Уретру досліджують оглядом, пальпацією і катетеризацією, звертаючи увагу на стан слизової оболонки, прохідність, наявність сечових каменів.

Слизову оболонку у самців досліджують в ділянці зовнішнього отвору сечівника, у самок — за допомогою піхвового дзеркала. Слизова оболонка уретри у здорових тварин блискуча, рожева. При ураженні уретри спостерігаються набряк слизової оболонки, запалення, крововиливи, витікання гною і слизу.

Прохідність уретри визначають за допомогою катетеризації. Найчастіше зустрічається закупорка сечівника сечовими каменя­ми, згустком крові, стеноз, здавлювання або рубцеве стягування сполучною тканиною.

Наявність сечових каменів виявляють пальпацією уретри у самок великих тварин через вентральну стінку піхви. У самців уретру пальпують вздовж статевого члена. У бугаїв необхідно уважно пальпувати в місці згину пеніса, де можуть бути сечові камені. При пальпації звертають увагу на болісну реакцію.

ДОСЛІДЖЕННЯ СЕЧІ

Одержання та зберігання сечі.Сечу одержують при природному сечовиділенні. Акт сечовиділення можна викликати масажем у самців препуцію, у самок шкіри… Для аналізів беруть близько 200 мл сечі, краще вранці. Одер­жання проб натще… Якщо неможливо дослідити сечу зараз після взяття, то її збе­рігають закритою протягом 1,5 год у холодильнику або…

ФІЗИЧНІ ВЛАСТИВОСТІ СЕЧІ

Кількість сечі (діурез) — важливий показник видільної функції нирок і стану водного обміну. Коні виділяють за добу 3—10 л сечі, велика рогата худоба… Колір сечі. У коней свіжовиділена сеча буває від блідо- до бу­ро-жовтого, у… Темно-жовтий колір сечі спостерігається при високій її кон­центрації, що є наслідком сильного потовиділення, тривалої…

ХІМІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ СЕЧІ

Визначення білка.Сеча здорових тварин містить дуже малу кількість білка, яку не можна визначити навіть досить чутливими пробами з 20%-ним розчином… 50%-ним розчином азотної кислоти, за допомогою яких виявляють білок у… Крім них, часто застосовують пробу з кип'ятінням, а в остан­ній час — універсальні індикаторні смужки. Кількісне…

ДОСЛІДЖЕННЯ ОСАДУ СЕЧІ

В осаді є клітини та їх похідні, кристалічні утворення. Клітини і похідні від них відносять до організованого осаду, а кристали і аморфні утворення… Організовані компоненти осаду сечі. До них відносять еритро­цити, лейкоцити,… Еритроцити у сечі здорових тварин або відсутні чи зустрічаю­ться рідко — до двох у полі зору мікроскопа. Збільшення…

ОСНОВНІ СИНДРОМИ ХВОРОБ СЕЧОВОЇ СИСТЕМИ

Набряковий синдром характеризується швидким виникненням набряків у підшкірній клітковині з розвиненою сполучною ткани­ною. Набряки холодні, розлиті,… Серцево-судинний синдром виникає при ураженні клубочкового апарата нирок.… Уремічний синдром виникає при захворюваннях нирок у вигля­ді справжньої (азотемічної) і несправжньої уремії. Справжня…

Глава IX ДОСЛІДЖЕННЯ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ

Захворювання центральної і периферичної нервової системи можуть спричинятися багатьма факторами (стреси, травми, погод-ні умови, інфекції та ін.). У тварин спостерігаються сонячний і тепловий удари, крововиливи в головний мозок і його оболонки, запалення оболонок головного мозку (менінгіт), запалення голов­ного мозку (енцефаліт), параліч спинного мозку, запалення оболо­нок спинного мозку тощо. Характерні ознаки ураження нервової системи проявляються при таких інфекційних та паразитарних захворюваннях, як сказ, стовбняк, ценуроз та ін.

Для одержання найповнішої інформації досліджувати нервову систему рекомендується за такою схемою: дослідження поведінки тварин, черепа та хребта, органів чуття, поверхневої і глибокої чутливості, рухової сфери, рефлексів, вегетативного відділу нерво­вої системи, спинномозкового ліквору.

Нервову систему досліджують за допомогою основних, загаль-ноклінічних методів — огляду, пальпації, перкусії і додаткових — рентгенівського, хронаксиметрії, електроенцефалографії, радіоте­леметрії, методу рефлексів, фармакологічних проб. Проводять та­кож лабораторне дослідження ліквору.

ДОСЛІДЖЕННЯ ПОВЕДІНКИ ТВАРИН

вий тип (холерик) — сильний, неврівноважений, рухливий (твари­ни такого типу схильні до неврозів); рухливий тип (сангвінік) — сильний,… Здорові тварини помірно реагують на подразники. Розладами поведінки є… Збудження характеризується підсиленням рухових і психічних функцій. Воно може бути слабким, сильним і буйним.…

ДОСЛІДЖЕННЯ ЧЕРЕПА ТА ХРЕБТА

Деформації черепа у вигляді місцевого випинання спостерігає­ться при новоутвореннях у мозку, пошкодженнях черепа. Підви­щення температури шкіри і… Аналіз перкусійного звуку в ділянці черепної коробки дає змо­гу виявити… ^ За допомогою огляду і пальпації досліджують хребет, визнача­ючи чутливість, температуру, викривленість. Дифузна…

ДОСЛІДЖЕННЯ ОРГАНІВ ЧУТТЯ

Зоровий апарат досліджують оглядом у такій послідовності: стан зору, витікання з очей, повіки, очне яблуко, райдужна обо­лонка (райдужка), зіниця,… Стан зору достеменно визначають скіаскопією. Зорову здатність в умовах… Досліджуючи зорову здатність, необхідно враховувати, що зір у великої рогатої худоби недостатньо розвинений порівняно…

ДОСЛІДЖЕННЯ ЧУТЛИВОСТІ

Поверхневу чутливість досліджують з урахуванням того, що в шкірі і слизових оболонках знаходиться багато спеціалізованих нервових закінчень, здатних… Тактильну чутливість досліджують доторканням яким-небудь предметом до кінчиків… рові тварини у відповідь на такі подразнення обмахуються хвос­том, рухають шкіру, оглядаються. Точніші дані про стан…

ДОСЛІДЖЕННЯ РУХОВОЇ СФЕРИ

Центральні нейрони розміщуються у корі і підкорковій части­ні головного мозку. Об'єднуючись, вони утворюють так звані піра­мідні й екстрапірамідні… Центри екстрапірамідних шляхів у вигляді смугастих тіл роз­міщуються в… Периферичні рухові нейрони знаходяться у вентральних рогах спинного мозку та ядрах черепномозкових нервів. Проходячи…

ДОСЛІДЖЕННЯ РЕФЛЕКСІВ

До поверхневих рефлексів відносять рефлекси шкіри і рефлекси із слизових оболонок. До шкірних належать рефлекс холки, че­ревний і копитної кістки.… До глибоких рефлексів відносять рефлекси сухожилків, м'язів і окістя.… Досліджують рефлекси нанесенням певного подразника на від-ловідну ділянку тіла з наступною оцінкою реакції організму.…

ДОСЛІДЖЕННЯ ВЕГЕТАТИВНОГО ВІДДІЛУ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ

Найбільш поширені рефлекси грунтуються на обліку змін сер­цевого ритму. ..Око-серцевий рефлекс здійснюють надавлюванням пальцями через повіки на… Для ваготонії характерні легка пітливість, сповільнений пульс, звуження… Фармакологічні методи полягають у введенні в організм різних препаратів, що діють переважно на симпатичний або…

ДОСЛІДЖЕННЯ ЛІКВОРУ

249 епендимі, м'якій оболонці мозку, нервовій тканині та глії. У коней і великої… Утворення, циркуляція та склад ліквору залежать не лише від стану центральної нервової системи, а й організму в…

Глава X ДОСЛІДЖЕННЯ СИСТЕМИ КРОВІ

Кров досліджують, насамперед, з метою встановлення діагнозу, особливо при прихованому перебігу захворювань. Ще до появи клінічних симптомів завдяки результатам досліджень крові можна

діагностувати бруцельоз, лептоспіроз, пулороз птиці, лейкоз, ба­безіоз, піроплазмоз, нутталіоз.

Важливе значення у профілактиці незаразних хвороб має пла­нова диспансеризація, одним з етапів якої є дослідження крові. В практику лабораторій ветеринарної медицини впроваджено ме­тоди визначення вмісту загального білка в сироватці крові, загаль­ного кальцію, неорганічного фосфору, каротину, вітаміну А, глю­кози, кетонових тіл. Своєчасне проведення цих досліджень дає змогу виявити субклінічні форми хвороб обміну речовин (кетозу, остеодистрофії, А-гіповітамінозу та ін.), призначити групове за­стосування засобів заміщуючої, патогенетичної та коригуючої те­рапії з метою ліквідації виявленої патології.

За даними дослідження крові уточнюють діагноз, визначають тяжкість перебігу хвороби, виявляють ускладнення, контролюють ефективність лікування, прогнозують закінчення хвороби, прово­дять оздоровлення господарств від різних інфекційних хвороб (лейкоз, бруцельоз).

У кров виділяються продукти життєдіяльності різних органів, за кількістю яких можна вести мову про їх функціональний стан (наприклад, про стан кісткового мозку, залоз внутрішньої секре­ції, печінки і т. д.). У деяких органах містяться лише їм властиві ферменти, концентрація яких в крові значно підвищується при дистрофічних і запальних процесах, що перебігають у них. За результатами визначення цих ферментів можна виявити дану па­тологію (клінічна ферментологія). Кров є також важливим еле­ментом у системі імунного захисту. По її складу можна визначити напруженість специфічного імунітету (за рівнем антитіл) та стан факторів загальної неспецифічної резистентності (фагоцитарна активність мікро- та макрофагів, бактерицидна, лізоцимна, комп­лементарна активність сироватки крові).

Дослідження системи крові включає:

а) визначення фізичних властивостей крові — кількості крові (глава IV), питомої щільності, швидкості зсідання крові та осі­дання еритроцитів, ретракції кров'яного згустку, осмотичної ре­зистентності еритроцитів, гематокритної величини;

б) біохімічний аналіз крові — визначення кількості гемоглобі­ну, загального білка та його фракцій, загального кальцію, неорга­нічного фосфору, магнію, хлору, натрію, калію, каротину, біліру­біну, глюкози, мікроелементів (міді, цинку, заліза, йоду, кобальту, марганцю, селену), вітамінів (А, В, С, D, Е та ін.), кетонових тіл, гормонів, ферментів і т. д.;

в) дослідження морфологічного складу — підрахунок кількості еритроцитів, лейкоцитів, тромбоцитів, виведення лейкограми;

г) серологічне і бактеріологічне дослідження крові;

д) дослідження кісткомозкового пунктату;

е) дослідження селезінки;

є) дослідження функціональної здатності органів кровотво­рення.

МЕТОДИ ОДЕРЖАННЯ КРОВІ

Велику кількість крові у коней, великої рогатої худоби, овець, кіз, верблюдів одержують з яремної вени, зовнішньої грудної, у свиней — із судин… Для одержання сироватки кров беруть у чисту суху пробірку або інший посуд і…

ВИЗНАЧЕННЯ ФІЗИЧНИХ ВЛАСТИВОСТЕЙ КРОВІ

У дорослих здорових тварин відносна щільність крові стано­вить (г/см3 або кг/л): у великої рогатої худоби—1,045—1,055; овець і кіз—1,047—1,055;… Збільшення відносної щільності спостерігається при поліците-мії, згущенні… Визначення швидкості зсідання крові.Найпростіше її визначи­ти методом Моравиця. На предметне скло наносять краплю…

БІОХІМІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ КРОВІ

ВИЗНАЧЕННЯ КІЛЬКОСТІ ГЕМОГЛОБІНУ В КРОВІ Гемоглобін — це дихальний фермент крові, який міститься в еритроцитах і… Існують фізіологічні й патологічні види гемоглобіну. До фізіо­логічних відносять гемоглобін А (НвА), тобто гемоглобін…

ВИЗНАЧЕННЯ РЕЗЕРВНОЇ ЛУЖНОСТІ І КИСЛОТНОЇ МІСТКОСТІ КРОВІ

На стан кислотно-основного балансу значно впливають як кислоти, що утворюються із білків і ліпідів у результаті проміж­ного обміну речовин у… аміни та ін.). Кислоти і луги також утворюються при розвитку різних… У зв'язку з тим, що зрушення кислотно-лужного балансу в організмі компенсується, зміни концентрації водневих іонів…

ВИЗНАЧЕННЯ ЗАГАЛЬНОГО БІЛКА І БІЛКОВИХ ФРАКЦІЙ

Кількість загального білка і співвідношення між окремими фракціями в сироватці крові тварин різних видів коливається у визначених межах (табл.… У молодняка вміст загального білка нижчий, ніж у дорослих: у телят віком 1—10… Зменшення вмісту загального білка в сироватці крові — гіпо-протеїнемія розвивається при недостатньому надходженні…

ВИЗНАЧЕННЯ КАРОТИНУ ТА ВІТАМІНУ А В СИРОВАТЦІ КРОВІ

Фізіологічні функції вітаміну А досить різнобічні. Всюди, де е орган зору, яким би примітивним він не був, вітамін А здійснює велику таємницю… Вміст каротину в сироватці крові визначають за Карром-Прай-сом у модифікації… Рівень каротину в сироватці крові залежить від виду й віку тварин. У свиней, дрібної рогатої худоби, кролів, собак є…

ВИЗНАЧЕННЯ ЗАГАЛЬНОГО КАЛЬЦІЮ У СИРОВАТЦІ КРОВІ

В організм кальцій надходить у складі рослинних кормів і мі­неральних добавок. Під впливом шлункового соку основна части­на його перетворюється у… Із організму кальцій, виводиться через кишечник, у лактую-чих тварин — з… У сироватці крові кальцій міститься в основному в двох фор­мах: колоїдній, зв'язаній з білками (близько 40 % від…

Атомний абсорбційний спектрофотомер AAS-30

Зниження вмісту кальцію у сироватці крові — гіпокальцемія спостерігається при тривалому періоді нестачі кальцію в раціоні, порушенні засвоєння його внаслідок дефіциту вітаміну D і парат-гормону, при рахіті, остеодистрофії, післяродовій гіпокальцемії (родильному парезі). Хвороби печінки при хронічному перебігу (гепатит, гепатоз, цироз) також сприяють розвитку гіпокальцемії,

Вміст загального кальцію та неорганічного фосфору в сироватці крові

Здорових тварин

Ураження нирок (нефрит, нефроз, нефролітіаз) також викли­кає гіпокальцемію. При нефриті й особливо нефрозі настає гіпо-протеїнемія внаслідок втрати… Гіперкальцемія буває при гіперфункції паращитовидних залоз, гіпервітамінозі D,…

ВИЗНАЧЕННЯ НЕОРГАНІЧНОГО ФОСФОРУ В СИРОВАТЦІ КРОВІ

Важко назвати в організмі фізіологічну функцію, в здійсненні якої сполуки фосфорної кислоти не брали б пряму або посередню участь. Завдяки… В організм тварин фосфор надходить у вигляді одно-, дво- і тризаміщених…  

ВИЗНАЧЕННЯ МАГНІЮ У СИРОВАТЦІ КРОВІ

Гіпомагнемію спостерігають при пасовищній тетанії корів, гіпомагнієвій тетанії у телят, транспортній хворобі. Вона розви­вається внаслідок… Гіпермагнемія буває рідко і зумовлена швидким надходжен­ням іонів магнію при…

ВИЗНАЧЕННЯ МІКРОЕЛЕМЕНТІВ

тодом Л. С. Аброськіної і Ю. М. Кондратьєва (1985), селен — за В. В.… Вміст основних мікроелементів в крові наведено в таблиці 12.

ВИЗНАЧЕННЯ В КРОВІ ГЛЮКОЗИ

Надлишок глюкози, який надходить у печінку, перетворюється в глікоген (глікогенез), але запаси його незначні і їх достатньо на задоволення потреби в… наднирники (глюкокорти-костероїди, адреналін, но-радреналін), щитовидна залоза… Вміст глюкози в крові визначають ортотолуїди-новим, ферментативним глюкозооксидазним мето­дами або Сомоджі,…

ВИЗНАЧЕННЯ КЕТОНОВИХ ТІЛ

У крові, сечі та молоці завжди є незначна кількість кетонових тіл. Підвищення їх рівня у крові (кетонемія) супроводжується по­силеним виділенням їх… Вміст кетонових тіл у крові визначають йодометричним мето­дом (за Енгфельдом у… Експрес-методом з реактивом Лестраде кетонові тіла в кро­ві визначають при їх мінімальному вмісті 10 мг/100 мл (1,72…

ВИЗНАЧЕННЯ БІЛІРУБІНУ В СИРОВАТЦІ КРОВІ

Вміст білірубіну та його фракцій у сироватці крові визначають за методом Ієндрашика, Клеггорна і Грофа. Проведений через печінку (кон'югований)… Збільшення вмісту білірубіну в сироватці крові більше наве­дених у таблиці 14… Білірубінемія спостерігається при захворюваннях, які супро­воджуються гемолізом еритроцитів за рахунок збільшення у…

ВИЗНАЧЕННЯ АКТИВНОСТІ ФЕРМЕНТІВ

Для міокарда органоспецифічним є перший ізофермент лактат­дегідрогенази (ЛДГ), визначення якого можна з успіхом засто­совувати для диференціації… Ряд ферментів локалізується в кількох органах і тому підви­щення їх активності… Визначення активності ферментів дає змогу поставити діагноз на ранній стадії хвороби. Так, при патології печінки…

ДОСЛІДЖЕННЯ МОРФОЛОГІЧНОГО СКЛАДУ КРОВІ

Підрахунок кількості еритроцитів.Еритроцити є носіями гемо­глобіну, який забезпечує організм киснем, переносить вуглекислий газ із тканин у легені,… Утворення еритроцитів (еритропоез) відбувається у червоному кістковому мозку.… Тривалість життя еритроцитів ПО—130 днів, руйнуються вони (гемолізуються) у фагоцитуючих макрофагах селезінки,…

Гемоцитометр ГЦМК-3

Кількість еритроцитів (Е, в 1 мкл) крові визначають за фор­мулою: Е=(а-с) : (n-S-h), де а — кількість еритроцитів, підрахо­ваних в п'яти великих… Нині кількість еритроцитів часто підраховують із застосуван­ням різних… Кількість еритроцитів в крові здорових тварин залежить від їх виду (див. таблицю 15) й віку (у новонароджених…

ДОСЛІДЖЕННЯ СЕЛЕЗІНКИ

Селезінка розміщена в лівому підребер'ї. Зовнішня поверхня її прилягає до грудної клітки, відокремлюючись від неї лише діа- фрагмою, а внутрішньою поверхнею у жуйних тварин прилягає до стінки рубця, у… У великої рогатої худоби в нормі дослідити селезінку загаль-ноклінічними методами не можна. Притуплення її виявити не…

ДОСЛІДЖЕННЯ ІМУННОЇ СИСТЕМИ

Резистентність умовно поділяють на неспецифічну (природну) та специфічну (імунітет). Під неспецифічною резистентністю слід розуміти як спадкову… специфічну резистентність ще називають природною або загаль­ною. Відповідну… Вікова динаміка природної резистентності тварин залежить від особливостей розвитку реактивності організму в…

КЛІНІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ПОКАЗНИКІВ РЕЗИСТЕНТНОСТІ

При трактуванні імунного статусу організму слід ураховувати комплексність клітинних і гуморальних факторів захисту з функ­ціональним станом… Імунний дефіцит також виникає при хронічному токсикозі мікотоксинами,… Імунний дефіцит буває природжений (спадковий), віковий, на­бутий.

Глава XI ДІАГНОСТИКА ПОРУШЕНЬ ОБМІНУ РЕЧОВИН

Обмін речовин — це сукупність процесів перетворення речовин і енергії в організмі, які забезпечують його життєдіяльність у взаємозв'язку з зовнішнім середовищем. Обмін речовин і енергії поєднує травлення, проміжний обмін речовин, утворення та ви­ділення кінцевих продуктів метаболізму. Здійснюється він завдяки численним ферментативним реакціям, регулюється нейроендокрин­ною системою, знаходиться під постійним контролем автоматич­ної саморегуляції, в основі якої лежить принцип зворотного зв'яз­ку. Регуляторні системи підтримують обмін речовин на необхід­ному рівні, забезпечують гомеостаз, що досягається раціональною годівлею і утриманням тварин, правильною їх експлуатацією. По­рушення цих умов спричиняє розвиток різних хвороб.

До захворювань обміну речовин відносять такі, при яких пер­винною патогенетичною ланкою є порушення метаболізму внаслі­док впливу на організм несприятливих аліментарних факторів, тому ці хвороби називають ще аліментарними (morbi alimenta-гіса). При хворобах обміну речовин у патологічний процес втя­гуються усі види метаболізму, але переважає порушення одного-двох із них.

Виходячи з етіологічних факторів і переважаючої патології метаболізму, усі хвороби обміну речовин поділяють на чотири підгрупи: хвороби, які перебігають з переважаючим порушенням вуглеводно-ліпідного обміну; такі, що перебігають з переважаю-

чим порушенням обміну макроелементів; зумовлені нестачею, над­лишком або дисбалансом мікроелементів (мікроелементози); хво­роби, спричинені нестачею або надлишком вітамінів (гіпо- або гіпервітамінози). У даний час вивчено понад ЗО захворювань, які відносять в групу аліментарних. Вони значно поширені серед тварин і завдають значних економічних збитків господарствам.

ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕБІГУ ТА ДІАГНОСТИКИ ХВОРОБ ОБМІНУ РЕЧОВИН

Для діагностики хвороб обміну речовин застосовують загаль-ноклінічні методи; лабораторні дослідження крові, сечі, молока, вмісту рубця, органів і… Для групової або індивідуальної діагностики хвороб обміну речовин вирішальне… через 4 год. після ранкової годівлі. Крім годівлі, на деякі показ­ники крові, наприклад вміст цукру, гормонів, впливає…

ДІАГНОСТИКА ПОРУШЕНЬ БІЛКОВОГО ТА ВУГЛЕВОДНО-ЛІПІДНОГО ОБМІНУ РЕЧОВИН

Кетоз корів— захворювання, що супроводжується збільшенням вмісту в організмі кетонових тіл, ураженням внаслідок цього цент­ральної нервової та… Захворювання супроводжується різними симптомами, які мож­на об'єднати в кілька… Ожиріння— надмірне відкладання жиру в підшкірній кліткови­ні та інших тканинах організму. Розрізняють аліментарне та…

ДІАГНОСТИКА ПОРУШЕНЬ ОБМІНУ МАКРОЕЛЕМЕНТІВ

Порушення фосфорно-кальцієвого обміну призводить до роз­витку рахіту у молодняка, в етіології та патогенезі якого одна з; основних ланок належить… Аліментарна остеодистрофія виникає при недостатньому над­ходженні з кормом… інших елементів. Втрати мінеральних речовин своєчасно не ком­пенсуються. Вони супроводжуються не лише остеомалярією, а…

ДІАГНОСТИКА ПОРУШЕНЬ ОБМІНУ МІКРОЕЛЕМЕНТІВ

Йодвходить до складу гормонів щитовидної залози — трийод-тироніну та тироксину (Тз- і Т^гормони), бере участь у регуляції всіх видів обміну речовин.… Кобальтвходить до складу вітаміну ВІ2, регулює гемопоез, активність багатьох… мання росту й розвитку молодняка, порушення кровотворення, об­міну речовин. Антагоністи кобальту — марганець,…

ДІАГНОСТИКА ПОРУШЕНЬ ОБМІНУ ВІТАМІНІВ

Вторинна або ендогенна вітамінна недостатність має значно складніше походження. Цей стан пов'язаний з первинними захво­рюваннями, при яких:… ураження різних органів, хронічно перебігаючих інфекцій; збіль­шується потреба… Крім урахування етіологічних факторів, діагностика порушень обміну вітамінів грунтується на результатах клінічного…

ДІАГНОСТИКА ПОРУШЕНЬ ВОДНО-СОЛЬОВОГО ОБМІНУ

Вміст води в організмі тварин залежить від їхнього віку. У до­рослих тварин загальна кількість води становить 55—60 % їх ма­си, у новонароджених… 55'%- За якісним і кількісним складом загальну кількість води тіла можна поділити на внутрішньоклітинну (близько 65—70 %) і…

Глава XII ДОСЛІДЖЕННЯ ЗАЛОЗ ВНУТРІШНЬОЇ СЕКРЕЦІЇ

У практичній ветеринарній медицині стан залоз внутрішньої секреції оцінюють по тих захворюваннях, які розвиваються при порушенні їхньої функції. Слід зазначити, що клінічні зміни в більшості випадків розвиваються досить повільно, і якщо вони виражені, то це означає, що причини змін функцій залоз внутріш­ньої секреції негативно впливали на організм тривалий період.

До хвороб ендокринних органів відносять ендемічний (ензо­отичний) зоб, цукровий та нецукровий діабет, післяродову гіпо-кальцемію.

ДОСЛІДЖЕННЯ ЩИТОВИДНОЇ ЗАЛОЗИ

При діагностиці гіпотиреозу враховують біогеохімічні зони та провінції, оглядають і пальпують щитовидну залозу, досліджують хворих тварин за схемою,… Йодна недостатність виявлена в західній та північно-східній біогеохімічних… Щитовидна залоза у більшості сільськогосподарських тварин розміщена на перших хрящах трахеї. У великої рогатої худоби…

ДОСЛІДЖЕННЯ ПІДШЛУНКОВОЇ ЗАЛОЗИ

Абсолютна недостатність інсуліну й розвиток інсулінзалежно-го діабету спостерігається при порушенні функції підшлункової залози і зменшенні синтезу… Відносна недостатність інсуліну і розвиток інсулінонезалежно-го діабету буває… Клінічне діабет проявляється сухістю шкіри, видимих слизо­вих оболонок, спрагою, полакіурією, поліурією, зниженням…

ДОСЛІДЖЕННЯ ПАРАЩИТОВИДНИХ ЗАЛОЗ

кальцію у позаклітинній рідині. Біосинтез і секреція паратгормо-ну за принципом зворотного зв'язку контролюється в основному рівнем іонізованого… Зниження функції паращитовидних залоз лежить в основі післяродової… Діагностичні критерії післяродової гіпокальцемії — зниження рівня загального кальцію у сироватці крові до 7,5 мг/100…

Глава XIII ОСОБЛИВОСТІ ДОСЛІДЖЕННЯ ПТАХІВ

ДОСЛІДЖЕННЯ ЕМБРІОНІВ

Просвічування яєць дає можливість стежити за розвитком ем­бріонів. При першому просвічуванні (на 6-й день інкубації) звертають увагу на величину й… повинен бути опущений у жовток і помітне лише його око: суди­ни жовтка добре… При нормальному розвитку зародка на 11-й день інкубації при просвічуванні курячих яєць під всією поверхнею шкаралупи…

ДОСЛІДЖЕННЯ ПТАХІВ

Щоб не пропустити при цьому важливих для діагностики симп­томів хвороби, необхідно завжди при клінічному дослідженні до­тримуватися визначеної… Збір анамнезуоб'єднує наступні основні питання: породний і віковий склад… Загальний оглядпроводять безпосередньо в приміщеннях, де утримують птахів або під час вигулу. Визначають їх поведінку,…

Глава XIV ОСНОВИ ВЕТЕРИНАРНОЇ РЕНТГЕНОЛОГІЇ

Ветеринарна рентгенологія — наука про методи й методику за­стосування рентгенівських променів для розпізнавання стану здо­ров'я тварин. Рентгенологія вивчає також застосування з ліку­вальною метою рентгенівських променів. Застосування рентгенів­ських променів — це один із спеціальних методів дослідження тварин, за допомогою якого одержують об'єктивні дані про місце­знаходження органів, їх форму, наявність уражених ділянок, ці­лісність, сторонні тіла тощо. Дані рентгенівського дослідження доповнюють результати клінічного дослідження тварин.

ПРИРОДА РЕНТГЕНІВСЬКИХ ПРОМЕНІВ, МЕТОДИ ЇХ ОДЕРЖАННЯ

Джерелом виникнення рентгенівських променів є внутрішньо­атомна енергія. Атом складається з позитивно зарядженого ядра й від'ємне заряджених… У світлі електронної теорії метали відрізняються від інших тіл тим, що мають… приєднати кінці металевого провідника до полюсів генератора струму, то вільні електрони будуть чітко поступально…

РЕНТГЕНІВСЬКІ АПАРАТИ

Рентгенівська трубка— це електровакуумний прилад, який в апараті є генератором рентгенівських променів. Залежно від по­тужності та призначення… Скляний балон запаяний у вигляді циліндра або з розширен­ням посередині, з… Катод — прямолінійна вольфрамова спіраль, розміщена в ко-ритцеподібному заглибленні біля центральної частини скляного…

МЕТОДИ РЕНТГЕНОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Рентгеноскопія(просвічування) — це метод визначення пато­логічних змін в органах і тканинах за допомогою одержаних на флюоресціюючому екрані тіней під час дії на них рентгенівських променів. Для одержання видимого зображення досліджуваних ділянок тіла використовують спеціальні екрани. На білий картон…

ТЕХНІКА БЕЗПЕКИ ПРИ РОБОТІ З РЕНТГЕНІВСЬКИМИ АПАРАТАМИ

Для захисту від м'яких рентгенівських променів використову­ють алюмінієві фільтри. Пластинки з алюмінію товщиною 1— 2 мм встановлюють у… Металевий тубус, прикріплений безпосередньо до трубки з боку отвору для виходу… На передній стінці екрана для просвічування встановлюють просвинцьоване скло, яке захищає голову та верхню частину…

ЗАСТОСУВАННЯ РЕНТГЕНІВСЬКОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ДЛЯ ДІАГНОСТИКИ ЗАХВОРЮВАНЬ СКЕЛЕТА

Розрізняють дві основні проекції: пряму й бокову. В прямій проекції фотографування здійснюють при спрямуванні променів уздовж сагітальної площини в… допоміжну скошену проекцію, або напівбоковий знімок, коли цент­ральний пучок… Знімки, як правило, роблять у двох взаємно перпендикуляр­них проекціях — прямій і боковій. Деякі частини тіла у тварин…

ЗАСТОСУВАННЯ РЕНТГЕНІВСЬКОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ДЛЯ ДІАГНОСТИКИ ЗАХВОРЮВАНЬ ОРГАНІВ ДИХАННЯ

ням і амплітудою переміщення діафрагми, за рухом тіней ребер, зміною яскравості легеневого фону при вдиху і видиху, за дина­мічною зміною… Найбільш широко у практиці ветеринарної медицини викорис­товують… Здорові легені практично майже не затримують рентгенівських променів, їх зображення має світлий фон, на якому добре…

ЗАСТОСУВАННЯ РЕНТГЕНІВСЬКОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

ДЛЯ ДІАГНОСТИКИ ЗАХВОРЮВАНЬ

СЕРЦЕВО-СУДИННОЇ СИСТЕМИ

У дрібних тварин рентгеноскопію серця проводять при напру­зі струму 60—75 кіловольт, силі струму 3—5 міліампер. Знімки роблять у лежачому боковому… У великих тварин тіньовий силует серця видно неповністю. У коней і великої… При рентгеноскопії серця можна одержати уявлення про пуль-саторні його скорочення і тонус м'язів. Найсильніше пульсує…

ЗАСТОСУВАННЯ РЕНТГЕНІВСЬКОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ДЛЯ ДІАГНОСТИКИ ЗАХВОРЮВАНЬ ТРАВНОЇ СИСТЕМИ

природному стоячому положенні. При цьому можна виявити сто­ронні тіла, наявність, кількість і розміщення газів, контури шлун­ка, печінки, нирок,… При дослідженні стравоходу виявляють сторонні тіла, звужен­ня, розширення та… Рентгенологічне дослідження однокамерного шлунка можна проводити за допомогою введення у нього повітря…

Глава XV

УЛЬТРАЗВУКОВА ДІАГНОСТИКА (ЕХОГРАФІЯ, СОНОГРАФІЯ)

В останні роки ультразвукову діагностику з успіхом викорис­товують у ветеринарній медицині. Введення в клінічну практику ультразвукових досліджень розширює можливість безкровним ме­тодом вивчити морфофункціональний стан внутрішніх органів у нормі й при патології.

Наша промисловість випускає такі ультразвукові апарати, як УЗД-4, УЗД-5, УДА-724, ЕХО-11. Зразки зарубіжних приладів: Microlmager 1000, Aloka SSD 210 DX, Echo-Trace SSD-2, Scaner LSC 700, SIM 7000 Challenge, Concept 2000, Ansonics (стаціонар­ні); AMI USTRA-SCAN 900, Concept MC, Linear Scanner Mod. 200, 450, 480, Shimadzu SDL 32 (портативні).

У більшості це транспортабельні установки, обладнані моніто­ром і пристроєм для фотографування. Дослідження на тварині проводять ультразвуковими головками (сканерами), які з'єднують із ультразвуковим приладом зондами. Головки бувають лінійні,, випуклі, секторні й лінійні ректальні. У ветеринарній медицині використовують головки із частотою випромінювання ультразву­кових хвиль від 2,25 до 10 МГц. Для дослідження внутрішніх орга­нів у великих тварин користуються зондами з ультразвуковими головками 2,25; 2,5; 3,5; 5 МГц, частіше 3,5 МГц. Для досліджен­ня внутрішніх органів дрібних тварин та лежачих зверху тканин, у великих тварин (шкіра, м'язи, зв'язки, кістки) використовують зонди із частотою хвиль ультразвукової головки: 5; 7,5; 10 МГц. Для дослідження глибоколежачих тканин використовують голов­ки із нижчою частотою випромінювання ультразвуку.

Ультразвукове дослідження серця (ехокардіографія).Серце-доступне для дослідження у четвертому міжребер'ї зліва, в місці,. де перикард не покритий легенями. Сонографію здійснюють за до­помогою секторної головки зонда. Нині випускаються ультразву­кові прилади, якими проводять контрастну ехографію. Введення контрастної речовини внутрішньовенне й проникнення її в стінки альвеол сприяє проходженню ультразвукових променів через ле­гені. Контрастна ехокардіографія допомагає всебічно вивчати' структуру та моторику серця.

Показана ультразвукова діагностика серця при дослідженні пороків клапанів і отворів.

Ультразвукове дослідження сітки великої рогатої худоби.За допомогою ультразвукових досліджень можна встановити топо­графію, об'єм, стан стінок і їх взаємозв'язок із сусідніми органа­ми та моторику сітки. Сонографічно сітку діагностують у ділянці

мечоподібного відростка та зліва й справа грудної клітки в 6— 9-му міжребер'ях нижче лінії ліктя.

Моторику сітки спостерігають протягом 3 хв і враховують кіль­кість, силу та швидкість скорочень. У нормі встановлюють три біфазних (двофазних) скорочення сітки. Перша фаза коротка (1,8—3,6 с, в середньому 2,6 с) із неповним скороченням і незнач­ним розслабленням, після якого зразу настає друга фаза скоро­чення сітки, яка є сильнішою і тривалішою за першу (2,9—5,4 с у середньому 3,9 с). Пауза між біфазними скороченнями — 25—76 (44,9) с. Безпосередньо за біфазними скороченнями сітки настає

•скорочення рубця. Порушення моторики сітки спостерігається при захворюваннях, які перебігають з гіпотонією передшлунків. При травматичному ретикулоперитоніті сонографічно встановлюють наявність ексудату в черевній порожнині, відкладення фібрину, утворення абсцесів. Стороннє тіло в більшості сонографічно не діагностують.

Ультразвукове дослідження печінки і жовчного міхура.Прово­дять його з метою встановлення положення і величини, ультра-

•сонографічної картини паренхіми, стану судин печінки, каудаль­ної порожнистої та ворітної вен, стану інтра- та екстрапечінкових жовчних протоків. При необхідності за допомогою ехографії здійс­нюють прицільну біопсію печінки та пункцію жовчного міхура.

У великої рогатої худоби ультразвукові дослідження печінки проводять справа за останнім ребром та з 12-го по 6-те міжре­бер'я. Перед проведенням дослідження вистригають волосся. За контактну речовину беруть стерильний вазелін або спеціальний гель. Досліджують печінку ззаду наперед і зверху вниз по міжре-'бер'ях. Найкраща сонографічна картина в ділянці 12, 11 і 10-го міжреберних проміжків. Тут усі структурні компоненти печінки, жовчного міхура, судин і порядлежачих органів добре діагностую­ться. З 9-го по 6-те міжребер'я у дорсальній частині печінка прикрита легенями, через які ультразвукові промені не про­никають і тому печінку тут встановлюють лише за нижньою (вен­тральною) межею легень. Дослідження печінки в краніальній час­тині на межі із сіткою має важливе значення при діагностиці абсцесів, які розвиваються внаслідок травматичного ретикулопе-ритоніту та ретикулогепатиту. Краї і форму кутів органа найкра­ще продивлятися у вентральній ділянці. Печінка добре відмежо­вується від черевної стінки діафрагмальною, а від кишечника і книжки вісцеральною фасціями, які на ехограмі помітні у вигляді світлих (ехопозитивних) ліній. При гепатомегалії важливим є встановлення відстані верхньої і нижньої меж печінки до лінії хребта (табл. 17).

У овець ультразвукові дослідження печінки проводять за остан­нім ребром та з 12-го по 7-е міжребер'я. Найбільша ехогепато-трама у 11, 10 та 9-му міжреберних проміжках. У собак і котів

.360

сонографічні дослідження проводять за реберною ду­гою і по останніх міжребе-р'ях, поклавши тварину на спину, рідше на лівий бік. У великої і дрібної рогатої худоби, собак і котів при збільшенні печінка опускає-тья по міжребер'ях, вихо­дить за останнє ребро та реберну дугу.

Здорова печінка добре

проводить ультразвукові промені, оскільки містить багато крові та жовчі. Ехограма складається із великої кількості дрібних і слабкої інтенсивності ехосигналів, які рівномірно розміщуються один біля одного, формуючи контури органа. У середині печінки проходить велика кількість печінкових вен, які збільшуються в напрямку до ворітної і каудальної порожнистої вен. Вени встановлюються як ехонегативні (темного кольору) утворення. При венозному застої збільшується діаметр печінкових, портальної та каудальної по­рожнистої вен. Паренхіма переповнена кров'ю, ультразвукові хви­лі мало відбиваються, кількість ехопозитивних сигналів зменшує­ться і печінка стає темною. При жировій дистрофії органа збільшується розсіювання і відбивання ультразвуку, що призво­дить до збільшення кількості ехопозитивних сигналів. При важ­кому ступені ураження паренхіми (понад 50 % жирового переро­дження органа) сонографія відображає картину «світлої печінки».

При цирозі печінки можна встановити збільшення чи зменшен­ня органа, вузлувату поверхню, посилення ехосигналів, коливання ширини печінкових та збільшення діаметра портальної і каудаль­ної порожнистої вен. У нижній частині черевної порожнини вияв­ляють асцит.

За допомогою сонографії легко діагностують абсцеси печінки, несформовані абсцеси мають слабовиражену капсулу і вигляд тем­них порожнин, а сформовані абсцеси — товсту ехопозитивну (світ­лу) капсулу та ехонегативний (темний) ексудат всередині. Під­тверджують діагноз після прицільної пункції абсцесу і одержання гнійного ексудату.

Інформативною є ехографія при діагностиці ехінококозу, гема­том, новоутворень у печінці.

Каудальна порожниста вена доступна для досліджень у 12-, 11- і рідше 10-му міжребер'ях. У нормі на ехограмі вона трикут­ної форми. При недостатності тристулкового клапана серця, тром­бозі і здавлюванні порожниста вена збільшується у діаметрі і' стає круглоовальною.

Ворітна вена лежить вентрально від каудальної порожнистої

вени і ближче до черевної стінки. Вона доступна для досліджень від 12-го до 8-го міжребер'я. При поперечному зрізі на ехограмі ворітна вена має круглу форму із відгалуженнями в паренхімі пе­чінки. Збільшення її спостерігається при підвищенні прегепатичного (тромбоз портальної вени), інтрагепатичного (цироз, пухлини, абс­цеси печінки) і постгепатичного (недостатність правого боку серця, тромбоз чи здавлювання каудальної порожнистої вени) • тиску в си­стемі ворітної вени.

Жовчний міхур у великої рогатої худоби добре діагностується лише в одному—10- або 11-му міжребер'ї, у овець — у 10- або 9-му міжреберному проміжку. В нормі він грушоподібної форми, лежить на вісцеральній поверхні печінки і звисає із вентрального її краю. У дрібних тварин жовчний міхур встановлюють справа на вісцеральній поверхні, між правою медіальною і квадратною част­ками печінки. Жовч має вигляд ехонегативного (темного) утворен­ня без включень, стінки жовчного міхура підвищеної ехогенності (світлі) з рівними контурами. До годівлі тварин міхур заповнений жовчю, має великі розміри. Після годівлі починає інтенсивно ви­ділятися жовч у кишечник і він зменшується.

Патологічне збільшення жовчного міхура спостерігається при закупорці жовчних протоків конкрементами (жовчнокам'яна хво­роба, фасціольоз, дикроцеліоз, новоутворення). На ехограмі жовч­ні камені мають вигляд ехопозитивних (світлих) утворень на фоні ехонегативної жовчі.

При холециститі спостерігається потовщення стінок жовчного міхура.

Внутрішньопечінкові (інтрагепатичні) жовчні протоки у здоро­вих тварин не встановлюються. Вони з'являються на ехограмі лише при холестазі у вигляді слабоехопозитивних (світлих) стріч­коподібних утворень. Позапечінкові (екстрагепатичні) жовчні про­токи в нормі встановлюють у вигляді слабоехопозитивної лінії в напрямку із жовчного міхура до портальної вени. При холестазі вони розширюються і добре діагностуються на ехограмі.

Пункцію жовчного міхура під контролем ультразвукового при­ладупроводять з метою біохімічних, бактеріологічних, паразито-логічних і цитологічних досліджень жовчі. Місце пункції встанов­люють за допомогою ультразвукового приладу, в більшості це 10-або 11-те міжребер'я у ділянці реберної дуги. Прокол може бути трансперитонеальним, коли голка проходить через черевну стінку в жовчний міхур, і трансгепатичним, якщо жовчний міхур мало звисає із вентрального краю печінки й голку спрямовують через черевну стінку і печінку.

Ультразвукові дослідження органів сечовидільної системи.У~дрібної рогатої худоби обидві нирки досліджують у правій го­лодній ямці за допомогою випуклої головки зонда із частотою ультразвукових хвиль 5 МГц. У великої рогатої худоби праву нир-

ку досліджують в правій голодній ямці лінійною головкою зонда із частотою 3,5 МГц, ліву — ректальне за допомогою лінійної рек­тальної головки зонда частотою 5 МГц. Сонографічно встановлю­ють величину нирок, стан коркової і мозкової речовини. Мозкова частина більш ехопозитивна порівняно з корковою. Остання — го­могенна, сіра, ехобідна. Капсула нирок має вигляд світлої, ехо-позитивної лінії.

Сечовий міхур і уретру досліджують ректальне: при досліджен­ні встановлюють діаметр і стан стінок, патологічні утворення. По­ряд з клінічними і лабораторними дослідженнями сонографією підтверджують діагноз на амілоїдний нефроз, пієлонефрит, уро-літіаз.

При сечокам'яній хворобі сечовий міхур збільшений, на фоні ехонегативної сечі встановлюють ехопозитивні камені. У хворих тварин збільшені нирки, розширена уретра і ниркова маска.

Ультразвуковедослідження селезінки.Сонографію селезінки проводять зліва в 6-му і 7-му міжребер'ях нижче лінії ліктя. Кап­сула селезінки має вигляд ехогенної лінії, пульпа складається з багатьох слабоехопозитивних сигналів та судин, які мають вигляд овальних ехонегативних утворень. У здорових тварин товщина се­лезінки при поперечному розрізі становить 2—3 см, при інфекцій­них захворюваннях встановлюють її значне збільшення.

ЗМІС

.СТУП (Левченко В. І., Судаков М. О.) ............. З

лава І. МЕТОДИ КЛІНІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ (Левченко В. І.) 9

Основні методи дослідження .............. 10

Термометрія .................. ; ; 18

Схема клінічного дослідження (Мельник Й. Л )...... 19

л а в а II. СИМПТОМИ ТА СИНДРОМИ ХВОРОБ. ДІАГНОЗ. ПРОГНОЗ

(Левченко В. 1.) ...... ...........: 25

Симптоми хвороб .................. 25

Синдроми хвороб .................. 27

Діагноз ..,................:.. 27

Прогноз хвороби .................. 32

Історія хвороби .................. ; 33

лава III. ДОСЛІДЖЕННЯ ЗАГАЛЬНОГО СТАНУ ТВАРИН (Мель­
ник Й. Л., Левченко В. 1.) .............. 34

Дослідження габітусу ................ 34

Дослідження шкіри ................. 38

Дослідження слизових оболонок ............ 52

Дослідження лімфатичних вузлів ............ 58

Аналіз результатів термометрії ............. 61

лава IV. ДОСЛІДЖЕННЯ СЕРЦЕВО-СУДИННОЇ СИСТЕМИ (Суда­
ков М. О.) .................. = ! 66

Тони серця .................. 69

Шуми серця ................. 75

Діагностика пороків серця .............. 77

Електрокардіографія ................. 80

Дослідження периферичних судин ........... 87

Вимірювання артеріального кров'яного тиску ....... 90

Аритмії серця .................. 95

Функціональна діагностика стану серцево-судинної системи 102

ОСНОВНІ СИНДрОМИ СерЦеВО-СуДИННОЇ НеДОСТаТНОСТІ (ЛеВЧеН-
КО В. І.) ................;...: 105

лава V. ДОСЛІДЖЕННЯ ДИХАЛЬНОЇ СИСТЕМИ (Левченко В. І.,

Нідзвецький К. Г.) ................. 109

Схема дослідження дихальної системи .......... 110

Дослідження верхнього (переднього) відділу дихальної системи 117

Дослідження носа ............... 117

Дослідження гортані та трахеї .......... 119

Дослідження грудної клітки ............. 121

Дослідження функціонального стану дихальної системи . . . 140

лава VI. ДОСЛІДЖЕННЯ ОРГАНІВ ТРАВЛЕННЯ (Левченко В. І.) 143

Дослідження приймання корму та води ......... 144

Дослідження рота та органів ротової порожнини ..... 151

Дослідження глотки ................. 156

Дослідження стравоходу ............... 157,

Зондування тварин ................. 158

Дослідження черева ................. 163

Дослідження передшлунків і сичуга жуйних ....... 165

Дослідження шлунка коня (Чумаченко В Ю.) ...... 177

Дослідження шлунка свиней (Чумаченко В Ю.) ..... 177

Дослідження шлунка собак (Чумаченко В Ю.) ...... 180

Дослідження кишечника (Чумаченко В. Ю.) ....... 180

Глава VII. ДОСЛІДЖЕННЯ ПЕЧІНКИ (Влізло В. В) . ...... 198

Методи дослідження печінки . . .......... 199

Загальноклінічні методи дослідження печінки .... 200

Дослідження функціонального стану печінки .... 202

Основні синдроми при хворобах печінки ........ 207

Глава VIII. ДОСЛІДЖЕННЯ СЕЧОВОЇ СИСТЕМИ (Коляда М В.,

Влізло В. В.) ................ _; . : 209

Дослідження сечовиділення (Коляда М В.) . . .... 209

Дослідження нирок ................ 213

' Дослідження сечоводів ............... 217

Дослідження сечового міхура ............. 217

Дослідження уретри ................ 220

Дослідження сечі (Влізло В. В.) ........... 220

Фізичні властивості сечі ............. 221

Хімічне дослідження сечі ............ 224

Дослідження осаду сечі ............. 230

Основні синдроми хвороб сечової системи (Коляда М. В.) . . 233

Глава IX. ДОСЛІДЖЕННЯ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ (Коляда М. В.) . . 234

Дослідження поведінки тварин ............ 234

Дослідження черепа та хребта ............. 236

Дослідження органів чуття .............. 237

Дослідження чутливості . .„ . ,,,.,. .......... 240

Дослідження рухової сфери .............. ЗД4

Дослідження рефлексів ................ 248

Дослідження вегетативного відділу нервової системи . . . 249

Дослідження ліквору (Влізло В. В.) .......... 245

Глава X. ДОСЛІДЖЕННЯ СИСТЕМИ КРОВІ (Левченко В. І.) ... 254

Методи одержання крові ................ 256

Визначення фізичних властивостей крові ......... 257

Біохімічне дослідження крові ............. 260

Визначення кількості гемоглобіну в крові ...... 260

Визначення резервної лужності і кислотної місткості

крові .................... 262

Визначення загального білка і білкових фракцій . . . 265

Визначення каротину та вітаміну А в сироватці крові 268

Визначення загального кальцію у сироватці крові . . 270

Визначення неорганічного фосфору в сироватці крові 272

Визначення магнію у сироватці крові ....... 274

Визначення мікроелементів ............ 274

Визначення в крові глюкози ........... 275

Визначення кетонових тіл ............ 277

Визначення білірубіну в сироватці крові ...... 278

Визначення активності ферментів ......... 279

Дослідження морфологічного складу крові ........ 281

Дослідження селезінки ................ 293

Дослідження імунної системи (Чумаченко В. Ю.) ..... 294

Клінічне значення показників резистентності (Чумаченко В Ю.) 302
Глава XI. ДІАГНОСТИКА ПОРУШЕНЬ ОБМІНУ РЕЧОВИН (Кондра-

хін І. П„ Левченко В. І.) ............... 503

Особливості перебігу та діагностики хвороб обміну речовин

(Кондрахін І. П.) .................. 304

Діагностика порушень білкового та вуглеводно-ліпідного

обміну речовин (Кондрахін І. П.) ......... 305

Діагностика порушень обміну макроелементів (Кондра-

хіи І. П.) .................. 310

Діагностика порушень обміну мікроелементів .... З12

Діагностика порушень обміну вітамінів ....... 318

Діагностика порушень водно-сольового обміну .... 323

Глава XII. ДОСЛІДЖЕННЯ ЗАЛОЗ ВНУТРІШНЬОЇ СЕКРЕЦІЇ (Кон­драхін І. П.) ................... 327

Дослідження щитовидної залози ............ 328

Дослідження підшлункової залози ........... 330

Дослідження паращитовидних залоз .......... 330

Глава XIII. ОСОБЛИВОСТІ ДОСЛІДЖЕННЯ ПТАХІВ (Байдевля-тов А. Б )....................

Дослідження ембріонів ...............

Дослідження птахів ................

Глава XIV. ОСНОВИ ВЕТЕРИНАРНОЇ РЕНТГЕНОЛОГІЇ (Коля­да М. В.) .................... : 337

Природа рентгенівських променів, методи їх одержання 337
Рентгенівські апарати ................ 340

Методи рентгенологічного дослідження ......... 342

Техніка безпеки при роботі з рентгенівськими апаратами 347
Застосування рентгенівського дослідження для діагностики
захворювань скелета ................ 349

Застосування рентгенівського дослідження для діагностики захворювань органів дихання ............ 351

Застосування рентгенівського дослідження для діагностики захворювань серцево-судинної системи ......... 355

Застосування рентгенівського дослідження для діагностики захворювань травної системи ............ 356

Глава XV. УЛЬТРАЗВУКОВА ДІАГНОСТИКА (ехографія, сонографія;

Влізло В. В )................... 354

Бібліографічний список ............... 369