Українізація як природне явище і політичне гасло

Навернення народу до української мови і писемності проводилося передусім саможертовною працею членів товариства "Просвіта", що масово поширювалося в Україні від 1917 р. В умовах соціальних потрясінь "Просвіти", які діяли у великих містах, містечках і селах, брались за відбудову шкіл, хат-читалень, на свої кошти наймали вчителів, допомагали стипендіями бідним учням, влаштовували лекції та вистави. Наприклад, товариство "Просвіта" с.Харківці, що на Полтавщині, лише 1920—1921 pp. відкрило курси лікнепу для дорослих, курси українознавства, організувало в селі хор і оркестр народних інструментів, Шевченкові роковини, влаштувало народні гуляння на Різдво, поставило у селі 15 вистав і концертів.

Про зростання авторитету "Просвіт" на Чернігівщині після громадянської війни засвідчують такі факти: "всього в губернії "Просвіт" — 326, ними відкрито: народних будинків — десять, народних сільськогосподарських університетів — п'ять, бібліотек-читалень — 253, шкіл і курсів для дорослих — 186. Так було в усій Україні. Скажімо, на червень 1921 р. працювало 3963 "Просвіти", 4227 — хат-читалень, 1917 — клубів і Народних домів, 1393 — народних театрів. Зауважимо, що культурницька робота "Просвіт" проводилося за принципом демократичного самоврядування і розгорталася у роки війни і голоду 1921 — 1922 pp. Досвід роботи "Просвіти" визначався спочатку як позитивний навіть органами радянської влади. Наприклад, серед архівних документів є багато відгуків про роботу "Просвіти" такого змісту: "Незважаючи на голод і труднощі сівби, діяльність культурно-просвітницьких організацій не послабилася. Особливо треба відзначити роботу Пав-лівського товариства "Просвіта" Запорізького повіту за 1920 p., яке сприяє припиненню хуліганства та пияцтва на селі. Натомість селяни набули розумної розваги в клубі".

Процеси навернення до української культури відбувалися також на території Російської Федерації — там, де компактно жили українці.

Берестейський договір 9 лютого 1918 р. передбачав приєднати до Української Народної Республіки Нижнє Подоння, а також Кубань, представники яких висували це питання ще з квітня 1917 р. на Всеукраїнському національному конгресі. У буремні роки громадянської війни в краї, де переважало українське населення, станом на 1919 р. українці мали 1391 початкову, 180 — неповно-середніх, 151 — середню школу, дві українські семінарії, 124 інженерно-професійні школи, педінститут, політехніку і дещо пізніше — крайовий державний драматичний театр. Проте генерал білогвардійської армії Денікін нагаями, репресіями і розстрілами загнав українське відродження на Північному Кавказі в підпілля, "ліквідуючи як провідників, так і свідомих його носіїв, особливо вчителів. Школи були скасовані, бібліотеки спалені".

Прихід більшовицької влади сприяв певному тимчасовому послабленню антиукраїнської політики, але воно тривало недовго і, врешті, обернулося повною забороною українського культурного розвитку, ліквідацією його осередків, учасників. А що такі були, засвідчує створення часописів, видання книг. У 1923 р. на Північному Кавказі виникла організація українських кубанських письменників "Кубфільгарт" на чолі з молодим поетом Іваном Дорож-ним. Був утворений Північно-Кавказький науково-дослідний інститут.

Подібні процеси українського відродження відбувалися скрізь у Російській Федерації, де компактно проживали українці: у Курській і Воронезькій губерніях (1704000 українців), у Поволзькому краї (понад 600000), на Далекому Сході тощо.

Проте більшовицька влада розглядала діяльність "Просвіти", як і всі культурні явища, крізь призму "совєтизації". Вимагалася перереєстрація статутів з вимогою організувати роботу не на національному, а на класовому підході. Там, де зміни не проводилися, товариств не реєстрували. Запроваджувалася цензура. Навіть святкування Шевченкових роковин з 1921 р. дозволялося лише за затвердженим "згори" сценарієм. Вилучалися книги М.Грушевського, М.Драгоманова, Г.Хоткевича та ін. У Харкові — тоді столиці України — 2 лютого 1922 р. ЦК КП(б) України провів Всеукраїнську нараду, де, зокрема, піддавалися нищівній критиці такі "Просвіти", які, на думку комуністів, "є вогнищами "національної культури", бойовими організаціями войовничого націоналізму". Це мовилося тоді, коли у 20-х роках серед інтелігентів в Україні лише одиниці були членами більшовицької партії. За даними партійного перепису 1925 р., у складі КП(б)У спеціалісти з вищою та середньою спеціальною освітою становили менше 9%, у тому числі з вищою — менше 1%. Саме цей "бойовий авангард" компартії взяв під контроль культурне будівництво в Україні, що повинно було прямувати "від українського націоналізму до інтернаціоналізму і соціалізму".

У 1922 р. з "Просвітами" в Радянській Україні було майже покінчено. Почалася боротьба з "просвітянством". Так, в урядовій газеті "Вісті ВУЦК УСРР" 11 лютого 1922 р. (№ 34) партійно-культурний діяч В.Коряк (Блумштейн Волько) роз'яснював: "Просвіти вмерли, звиродніли і розклалися. Але ще деякий час житиме "просвітянство" як певне психологічне явище. Що таке теє "просвітянство?". Це надусім особливий стан душі так званого "свідомого українця", що кохається в співах, рідному театрі, рідній культурі, неньці Україні і не визнає нічого на світі, що не є суто українським, національним". З 1922 р. розпочалося викриття "буржуазних націоналістів": Р.Кутепова, декана Полтавського інституту народної освіти та С.Грушевського, лектора інституту.

Представники пореволюційної генерації української інтелігенції — вчителі, священики, працівники кооперації, лікарі — вийшли здебільшого з "Просвіти" і набули свідомого розуміння стану національної культури. Саме тому українська національна інтелігенція стала головним звинуваченим у політичних процесах 20 —30-х років.

Якщо просвітянська культурна робота творилася природно, так би мовити знизу, то з 1923 p., коли більшовики підпорядкували мережу "Просвіти" до своїх політичних намірів, запровадилося поняття комуністичної коренізації. В Україні воно інтерпретувалося як політика українізації, в яку щиро повірили деякі українські комуністи і чимало культурно-активних осіб. До них, зокрема, належали О.Шумський, М.Скрипник, Г.Гринько, М.Хвильовий, а також В.Винниченко і навіть М.Грушевський.

Більшовицька влада, що діяла методами терору, для свого поширення намагалася привернути симпатії народу через підтримку процесів національного культурного відродження. Водночас хвиля національного пробудження, викликана демократичними ініціативами українських політиків у 1917—1920 pp., набула величезної сили і відразу протистояти їй було б неможливо. Комуністи вирішили скористатися народним пожвавленням, схилити його на свій бік формальною підтримкою та очолити з тим, щоб пізніше торпедувати. Організацію масової українізації розглядали як потребу "дерусифікації пролетаріату". Українізація також тлумачилася як створення необхідних умов для всебічного культурного розвитку національних меншин. У 1924—1925 pp. було встановлено 13 національних районів, у тому числі єврейські, польські, болгарські та німецькі.

Водночас із відродженням української культури підтримувалися умови для розвитку культур національних меншин в Україні. З цією метою були створені окремі адміністративні райони з провадженням справ мовами відповідних меншин. На 1 січня 1927 р. в Україні було запроваджено діловедення з відповідною мовою у 306 російських сільрадах, 228 німецьких, 137 польських, 117 єврейських, 52 молдавських, 47 болгарських, ЗО грецьких, 13 чеських, двох білоруських і одній шведській.

Зауважимо, що принцип етнічної рівності був закладений у Конституції Української Народної Республіки і від її імені втілювався у життя навіть під час громадянської війни. Наприклад, Іван Огієнко, закладаючи Кам'янець-Подільський університет, домігся, аби від першого дня відкриття з 1918 р. у його структурі діяли дві польські кафедри, дві європейські культури і мови. Врешті, їх ліквідували більшовики.

До наслідків українізації можна віднести, скажімо, те, що на 1930 р. 89% газет виходило українською мовою. На цей час було створено близько 30 тис. пунктів ліквідації неписьменності з контингентом 1,6 млн осіб. Працювало близько 16000 початкових шкіл і семирічних шкіл, де навчалося 1,5 млн учнів.

Ліквідація неписьменності належить до здобутків радянської влади, отриманих на хвилі національно-духовного відродження. Однак не можна не зауважити, що навчання письменності більшовики розглядали передусім як потужний засіб комуністичної антинаціональної пропаганди і розпалювання класової ворожнечі в українському суспільстві. Через освіту запроваджувалися нові для українського народу слова і значення, що мали на меті утвердити так званий комуністичний світогляд з такими його поняттями, як, скажімо, "буржуй", "куркуль", "контрреволюціонер", "ворог народу", "капіталістичний посіпака" та ін. Це була освіта, що надто дорого обійшлася для національних культур у сенсі руйнації традиційних життєствердних вартостей, пропонуючи, наприклад, образ Павлика Морозова, який зрадив батька на догоду комуністичній ідеї.

Закінчився швидкоплинний період національного відродження трагічно. Уже 1926 р. Сталін і його підручні в Україні почали наступ на національну культуру, що супроводжувався політичним переслідуванням, а далі й фізичним знищенням кращих інтелектуальних сил і національної інтелігенції.

 

5. Катастрофа української культури в добу "соцреалізму"

Культурне піднесення в Радянській Україні припинилося з 1930 р. Розпочалася чорна доба "розстріляного відродження", кульмінацією якої став страхітливий голодомор 1932—1933 pp. Засобом нечуваного в історії на родючих землях голоду московські комуністи хотіли зламати традиційний уклад українського культурного життя, що за природою речей мав спротив комуністичній програмі колективізації і державного контролю над населенням. Річ у тому, що традиційна сфера української культури складалася навколо громад з історично узвичаєними формами та нахилами до самоорганізації. Такі громади зберігали певну дистанцію від влади і вели незалежне і багате культурне життя. Звичним явищем для українського села було місцеве самоврядування, що означувалося як "сходка". Це були збори мешканців села (зазвичай, чоловічого складу), де вирішувалися важливі громадські справи на правах обмеженої демократії. Раз на два роки чи на рік обирався староста. Ним могла бути людина доброї вдачі, шанована серед односельчан. П'яниць і тих, чия порядність піддавалася сумніву, ніколи не обирали. До виборних посад належали: писар, банщик і сторож. Вибори відбувалися таємно.

Селянські обряди і ритуали були надзвичайно складними, поєднували численні елементи і норми, що мали і культурне, й економічне значення. Скажімо, весілля в Україні було однією з найважливіших подій соціально-культурного ґатунку. Наприклад, шлюб був основним способом розподілу майна та землі серед членів родини. Крім того, складовою частиною весільних обрядів вважалися одні з "найдавніших жанрів вокальної музики в Європі". Подібне значення мали "досвітки", або вечорниці. На них співали пісень, виконувалися музичні твори, танці, готували весільний посаг, вишивали святкове вбрання тощо. Ще одним звичаєм був храм, куди з'являлося чимало народу зі сусідніх сіл. Свят взагалі було багато, деякі з них відзначалися кілька днів, наприклад Трійця. Історик Д.Багалій писав, що на святах "і чоловіки, і жінки ходили на вулицях з музикою — скрипками та цимбалами. Слобожани дуже любили музику й танки: окрім скрипки, без якої не можна було відбути весілля, були й інші інструменти: бас, флейта, цимбали (гуслі), кобза або бандура і ліра; на двох останніх вигравали кобзарі та лірники." Ще свого часу "Г.Сковорода грав на флейті, скрипці, бандурі і гуслях".

Оскільки культурні норми життя нерозривно перепліталися з соціальними й економічними, не можна залишати поза увагою функції сільських музикантів, лірників-кобзарів та іконописців (богомазів). Ці функції мали багатозначний характер — вони передавали вміння і навички музикування та музичної грамоти, зберігали виконавсько-інструментальну основу фольклору, живе звучання соціально й етично спрямованих пісенних текстів, дум, балад, забезпечували живе, існування "деяких найважливіших усних і візуальних" символів, кодів і знаків світогляду української людини. Всі традиційні культурні інституції та їх носії — люди — були піддані продуманим репресіям у 30-х роках і, по суті, цілком знищені. Характерові української культури була завдана всеохоп-на свідома деформація. Знищенню підлягали фактично всі "ритуальні інституції" під приводом того, що в них була релігійна основа. Заборонялися й усувалися з культурної активності різдвяні та весняні цикли пісень, руйнувалася тисячолітня традиція гагі-лок і веснянок, оголошувалося "поза законом" свято Івана Купала. Знищувалися всі ті форми культурного життя, де люди збиралися разом, а державно-комуністичні органи не мали своєї зверхності. Скажімо, цикл веснянок співався лише на Великодні свята і ніколи за рік не повторювався. Збиралися дівчата багатьма групами, добровільно, без спеціального керівника і, рухаючись по сільських дорогах і вигонах, співали пісень, що постійно змінювалися, перемішуючись жартами і забавами. Співи супроводжувалися мелодійними церковними дзвонами. Все це було зруйновано, а пізніше взято під організаційний контроль більшовиками. Підготовлені ними у культпросвітніх закладах особи посилалися в села керівниками так званої художньої самодіяльності, прино-сячи штучний репертуар, неодмінно затверджуваний комуністами. Цей репертуар не мав зв'язку з давніми селянськими особливостями локального співу. Навіть коли йшлося про народні пісні, то вони набували типового характеру для всієї території України, до того ж обов'язковим з погляду інтернаціоналізму ставало запровадження російських пісень у кожному сільському хорі. Важливу роль у сенсі комуністичного нищення традиційної української культури почали відігравати перетворювані й закладені більшовиками сільські та міські клуби, керівники яких ніколи не обиралися, а завжди призначалися партійною владою, що нав'язувала репертуар пісень і музики зазвичай не місцевого походження. Знищені були церковні хори, як і самі церкви.

Сільські іконописці, котрі часто малювали не лише "образи", а й сюжети з української історії ("Козак Мамай") та замовні мальовидла, опинилися також поза "законом" комуністів. За кілька десятиліть під невсипущим оком "інтернаціоналізаторів" зникли іконописці, місцеві скрипалі, лірники-старці, бандуристи-коб-зарі, зникли так само і традиційні для селянської культури інструменти — скрипка, кобза, бандура, флейта; забулися відповідні тексти — християнські псалми, думи, балади, історико-місцеві імпровізації. Все це не могло не позначитися на природному побутуванні української мови, на її лексиці, фонетичних особливостях, милозвучності, природності. Українській культурі був завданий удар, який вона відчуває донині. Окремим його наслідком стала та мова, якою нині спілкується багато селян і яка називається "суржик". Переслідування селянської культури та його суспільних інституцій було складовою частиною, окремим напрямом процесу колективізації, і їх треба розглядати як погром не менш серйозний, аніж той, що знищив або конфіскував матеріальну власність.

Такою ж складовою колективізації, а загалом задуманої кому-нізації — інтернаціоналізації українського життя, став колосальний голодомор, що забрав з України 4 — 8 млн осіб. Зауважимо, що українські селяни не мали добровільних намірів піддаватися колективізації і комуністичному господарюванню, що означало б добровільно саморуйнувати своє суспільство й культуру. Навпаки, на їхній погляд, соціалістична система господарювання не була розумною, бо руйнувала й економічні, й культурні норми життя. Водночас, зрозуміло, з надр української культури також нікому не прийшло на думку бажання її знищувати. Критичні голоси, коли вони лунали, стосувалися професійного рівня, розвиток котрого інтерпретувався як потреба відродження власне української культури.

Більшовицька влада в Україні не постала з надр українського народу. Навпаки, більшовицька еліта не була складовою українського суспільства у 20-х роках, вона була "закорінена в російському імперському минулому" і за соціально-політичною та культурною суттю стала "тимчасовим загарбником влади". її головним ворогом було не лише українське селянство, що становило понад 80% усього населення — а, по суті, вся українська культура, масові репресії проти якої розпочалися ще з кінця 20-х років.

Арешти діячів української культури ставали буденним явищем на період голодомору. Вони супроводилися масованою, добре продуманою пропагандою у пресі та по радіо. Вже з 1924 р. газетні шпальти рясніли "підтримкою народом" дій чекістів та осудом "зрадників", "контрреволюціонерів", "куркулів", вимагаючи карати їх смертю.

Фатальну роль у культурному процесі виконав лист Сталіна 26 квітня 1926 p., адресований Л.Кагановичу та членам політбюро ЦК КП(б)У. Різкій критиці піддані О.Шумський і М.Хвильовий, ідеї котрих фальшувалися. Компартійні функціонери на Хвильового градом сипали звинувачення в націоналізмі. До них долучився і М.Скрипник. Особливо нещадно таврувався Хвильовий за його гасло "Геть від Москви!", яке він мотивував потребою самостійного розвитку української культури, що через політичну недолю привчена в особі своїх представників переважно схилятися перед вищістю "північної культури" замість того, аби виходити з органічних потреб поширювати дух свободи навколо людини.

Українська церква — чи не найскладніша проблема культурного розвитку народу. В листопаді 1918 р. Міністр віросповідань УНР А.Лотоцький виголосив декларацію про створення Української автокефальної церквш Вагома роль у цій справі належала видатному вченому і громадському діячеві Іванові Огієнку.

У середині 20-х років УАПЦ налічувала близько 3 тис. парафій з 6 млн прихожан, 10657 священиками і 34 єпископами (1927 p.). Цікаво, що КП(б)У тоді мала 122 тис. членів. При церквах були організовані "братства", які намагалися демократизувати церковне життя в Україні, домагалися церковних відправ українською мовою, створювали нові церковні хори та організації "самодопомоги". Головне, знову ж таки те, що нові церковні братства створювалися "знизу", за принципом самоорганізації і з давніми звичаями українського життя.

Репресії проти УАПЦ розпочалися фактично з 1920 p., коли органи ВЧК заарештували активіста полтавської "Просвіти" І.Лі-щину-Мартиненка, в якого був вилучений статут "Українського церковного братства". Останній став підставою для широких репресій українського духовенства. У протоколі засідання ЦК КП(б)У 25 лютого 1926 р. (протокол ч. II, пакт 5) стосовно "церковних справ" зазначено: (3) "Схвалити намічені Комісією репресії стосовно керівників (Потієнко, Гриценко і Шараєвський) автокефальної церкви, висвітливши в пресі їхню контрреволюційну роботу. Доручити комісії вести подальшу роботу по розкладанню автокефалістів". (6) "Признати можливим відкриття в Києві церковно-обновленського навчального закладу за прикладом Московської академії за умови утримання на свої кошти

3 кількістю слухачів не більше 50 осіб під суворим контролем ДПУ".

Трагічного удару УАПЦ зазнала 1927 p., коли митрополита Липківського було усунуто, а пізніше заслано у Сибір. Події з нищенням культури та інтелігенції набувають послідовного характеру. В січні 1930 р. ГПУ організовує так званий надзвичайний церковний Собор, який нав'язує рішення про "самоліквідацію" УАПЦ. У м.Харкові в квітні 1930 р. інспіровано судилище над "Спілкою визволення України". На лаві підсудних за сфабрикованими комуністами звинуваченнями опинилося 45 видатних діячів науки і культури. Знищуються суто українські проекти розвитку мови і культури. Директор новоутвореного (на місці знищеного) більшовиками 1930 р. Інституту мовознавства Академії наук "товарищ" Ткаченко висловився програмно: "Пролетаріат [російськомовний], забравши в Україні владу до своїх рук, приніс із собою й свою мову, фонетику, лексику, фразеологію... пролетаріат, починаючи з правопису, розуміння окремих слів, — усе пристосовує до своїх потреб..." ("Вісті ВУАН". — 1930. — С. 12.). Настав період масового терору проти української культури. З цинічною відвертістю про її майбутнє висловився чекіст — слідчий у справі СВУ Брук: "Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання — і воно буде виконано; кого не поставимо — перестріляємо".

Через п'ять років розгрому церкви на волі зосталося шестеро єпископів і близько 200 священиків — тих, хто виявив лояльність. До 1936 р. зруйновано* 73413 церковних будівель. Знищена більшість інтелігенції. Скажімо, газета "Известия" (17 січня 1934 р.) хвалилася, що "за останні одинадцять місяців ми вигнали зі школи

4 тисячі учителів українських націоналістів-петлюрівців..."

Не може бути жодним випадковим збігом голодомор 1932 — 1933 pp. і постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 р. "Про припинення українізації". Вона, зокрема, стосувалася Північного Кавказу, де на ту пору природним шляхом добровільного самовитворення організувалися значні сили української культури. Тут діяли Педагогічний український інститут, сотні шкіл, культурні самоврядні осередки тощо. Постанова приписувала: негайно перевести на Північному Кавказі діловедення радянських і кооперативних органів "українських районів", а також всі газети і журнали з української мови на російську як "зрозумілішу для кубанців", підготовити і до осені перевести викладання в школах російською мовою. У 1938 p., коли репресії і голодомор призвели народ до стану політичної і культурної непритомності, ЦК КПРС видав постанову "Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках".

Відтак напрошується висновок про те, що колективізація як проект змінити українське суспільство відповідно до форми, народженою комуністичною уявою більшовиків, та її головний засіб — голодомор, у сукупності з продуманими репресіями проти суті української культури мають підстави кваліфікуватися як явище геноциду щодо українського народу.

Отже, культурне піднесення в Радянській Україні припинилося у 1932—1933 pp., відомих як період "розстріляного відродження", коли розпочалось масове знищення талановитих діячів української літератури, мистецтва, науки. Саме тоді розпочалося тотальне підкорення всіх форм професійної культури ідеологічним та естетичним догмам соціалістичного реалізму, що мало трагічні наслідки для духовного життя народу. Навіть талановиті радянські письменники, поети, художники, режисери, які дебютували в 30-х роках, змушені були орієнтуватися на пересічні ідеологічні стандарти та художні прийоми. Прикладом може бути поезія АМалишка (1912— 1970 pp.), драматургія О.Корнійчука (1905— 1972 pp.). Поезія А.Малишка багато в чому споріднена з народною поетичною творчістю, романтично піднесена, музикальна. Його вірші, покладені на музику П.Майбородою ("Київський вальс", "Пісня про рушник", "Стежина"), О.Білашем ("Цвітуть осінні тихі небеса"), отримали народне визнання. Проте в А.Малишка є чимало кон'юнктурних творів. Зокрема, про його збірку віршів, присвячених Шевченкові, критик І.Дзюба писав: "Чимало в книжці велемовності і суєслів'я. Надміру в ній вишневих садків, дніпрових хвиль, світанків і зір, рушників і калинових грон, чебрецю, а зовсім немає куди важніших складників Шевченкової поезії".

Трагічно склалася доля О.Довженка (1894—1956 pp.) — одного з провідних діячів національного і світового кіномистецтва. До значних здобутків митця належать фільми "Звенигора" (1928 p.), "Арсенал" (1929 p.), "Земля" (1930 p.), "Іван" (1932 р.), "Аероград" (1935 р.), "Щорс" (1939 p.). Він був також автором документально-публіцистичних фільмів, п'єс, автобіографічної повісті "Зачарована Десна" (1957 p.), кіноповісті "Повість полум'яних літ" (1944 — 1945 pp., екранізована в 1961 р. Ю.Солнцевою) тощо. Митець надзвичайної сили, О.Довженко змушений був багато в чому обмежити творчий пошук, коли після фільму "Земля" його розпочала переслідувати офіційна критика. Зокрема, нереалізованим залишився його намір екранізувати повість М.Гоголя "Тарас Бульба", сценарій до якої був написаний 1940 р. "Автобіографія", "Записні книжки" О.Довженка засвідчують велич його творчої обдарованості.

У 30-х роках розпочався злет кар'єри драматурга, кінорежисера, партійного діяча О.Корнійчука. На Всесоюзному конкурсі у Москві 1933 p. його п'єса "Загибель ескадри" була відзначена премією. Успішно йшли в театрах спектаклі за його п'єсами "Платон Кречет" (1934, друга редакція 1963 p.), "Правда" (1937 p.). "Богдан Хмельницький" (1939 p.), "фронт" (1942 р.), "В степах України" (1941, друга редакція 1963 р.), "Макар Діброва" (1948 p.), "Сторінка щоденника" (1964 p.), "Пам'ять серця" (1969 р.) тощо. Персонажі багатьох творів О.Корнійчука позначені виразною індивідуальністю, автор прагне до психологічного аналізу. Значення творчості О.Корнійчука в тогочасному культурному житті засвідчує те, що виконанням ролей у його п'єсах прославили себе актори А.Бучма, Ю.Шумський, Д.Мілютенко, Н.Ужвій, В.Добровольський, О.Ватула, хМ.Яковенко, О.Кусенко та ін.

Водночас драматургії О.Корнійчука притаманні соціальний схематизм, спрощеність життєвих ситуацій, відхилення від життєвої правди. Послідовне проведення "лінії партії", вірність принципам соціалістичного реалізму — все це сприяло не лише мистецькій, а й політичній кар'єрі драматурга, який був керівником Спілки письменників України (1946—1953 pp.), Головою Верховної Ради УРСР (1959—1972 pp.), лауреатом державних премій. Визнання О.Корнійчука комуністичними вождями не зробило його творчість правдивою, але надало саме його естетично-міфотворчим образам величезного впливу на повоєнну генерацію в Україні. У його творчості була закладена "естетична" основа "денаціоналізації" українського мистецтва та "класової" ворожості до мистецтва Західної Європи загалом. Не зайве зауважити, що руйнування українського театру розпочиналося, зокрема, як говорив Лесь Курбас у 1933 p., із "запопадливої" зтурбованості відсутністю російської драматургії на сцені "Березоля". (її агресивно виявляла тогочасна російська письменниця з Харкова Софія Лівітіна, донька харківського ринкового торговця.)

Боротьба проти "націоналізму" і за інтернаціональне виховання молоді стала головним двигуном культурного процесу.

З 1 січня 1938 р. в кожному обласному місті України, поруч з газетою українською мовою, стала виходити така сама газета російською. У червні 1938 р. на з'їзді КП(б)У М.Хрущов заявив, що всупереч "українським буржуазним націоналістам" у всіх школах "тепер усі будуть вивчати російську мову!". Фактично, директивами згори, репресіями і карою смерті запроваджувалася в Україні відома політика "двомовності".

Під виглядом боротьби з націоналізмом на з'їзді письменників України в 1946 р. О.Корнійчук у доповіді говорив про нові вияви "буржуазного націоналізму" у творах П.Тичини і М.Рильського. З березня 1947 р. першим секретарем ЦК КП(б)У знову став Лазар Каганович, і в Україні розпочалися нові повоєнні репресії діячів культури. Тепер вони доповнювалися ще й "боротьбою з космополітичними елементами". Нищівній критиці були піддані знову

твори А.Малишка, Ю.Яновського, О.Кундзіча, Т.Масенка, Л.Смілянського, О.Довженка. Повсюдно в культурних явищах дошукувалися "виявів націоналізму", які ідентифікувалися з усім, що мало в собі складові органічної української природи.

Переслідування ініціювалися в таких документах ЦК КП(б)У, як "Об искажении и ошибках в освещении истории украинской литературы", "Про журнали "Вітчизна" і "Перець". У 1947 р. на пленумі Спілки письменників України нищівній критиці піддані романи Ю.Яновського "Жива вода" та І.Сенченка "Його покоління", повість П.Панча "Блакитні ешелони".

Дещо пізніше С.Голованівського звинуватили в "безрідному буржуазному космополітизмі". Розпочалися утиски проти єврейської національної культури і культур інших меншин в Україні.

В червні 1951 р. у Москві відбулася Друга декада української літератури і мистецтва. Саме тут була різко розкритикована поезія В.Сосюри "Любіть Україну" й опера Б.Данькевича "Богдан Хмельницький", хоча її лібрето писали "сам" О.Корнійчук і В.Василевська. Критика визначила основний недолік опери в тому, що режисером (М.Стефанович) недостатньо переконливо було показано "возз'єднання українського народу з великим російським народом". Партитуру повернули Данькевичу з тим, щоб він доробив фінал опери апофеозом "Переяславської Ради". Так повторилася історія. Коли в 1897 р. М.Старицький подав до цензурного комітету драму "Богдан Хмельницький", то отримав припис дописати фінальну сцену Переяславської Ради.

Інтернаціональні принципи царизму і комуністів у 1951 р. виявилися незмінними й с/днаково уґрунтованими. Логічно продовжені ці принципи у "Тезах ЦК КПРС до 300-річчя возз'єднання України з Росією", опублікованих наприкінці 1953 р. Вперше було замінено узвичаєний раніше термін "приєднання" на новий "возз'єднання". Як зазначав видатний історик Михайло Брайчевсь-кий, "у зв'язку з цим історія України дістала дуже своєрідну інтерпретацію. Виходило, що протягом багатьох століть український народ боровся головним чином... проти власної національної незалежності. Що незалежне існування було величезним злом для нашого народу. І що, отже, всі ті, що кликали його на боротьбу за національну незалежність, були... найлютішими ворогами українського народу".

Відтепер для всієї культури і мистецтва України декретувався єдиний критерій для художніх образів і підходів: якщо хтось обстоював ідею "возз'єднання", — здобував позитивну оцінку, а той, хто піддав ідею чи навіть новий термін сумніву, — зазнавав негативного зображення і нищівної критики. Ціла когорта українських подвижників, герої художніх творів, народних дум і пісень отримала ярлик "мерзенного зрадника" і "лютого ворога".

Монопольний диктат соціалістичної бюрократії призвів до приниження і, врешті-решт, морального занепаду духовної культури в її різних формах: від літератури до образотворчого мистецтва, і від філософії до релігії. Офіційний, "салонний" соціалістичний реалізм орієнтувався на штучну ідею диференціації єдиної національної культури на культуру "соціалістичну, народну", з одного боку, та культуру "буржуазно-націоналістичну, реакційну" — з іншого. Насильно привнесені ідеологічні постулати естетики соціалістичного реалізму, далекі від потреб розвитку української національної культури, мали, принаймні, два негативні наслідки: по-перше, сприяли формуванню кількох поколінь денаціоналізованих бездуховних конформістів; по-друге, призвели до поширення кон'юнктури в мистецтві, філософії, гуманітарних науках, фронтального знищення національних шкіл у мистецтві тощо. Основний наслідок доби — фізичне і духовне знищення найяскравіших представників національної інтелігенції, насильна зміна генотипу народної культури, що має кваліфікуватися як геноцид українського народу.

Тенденція до денаціоналізації та дегуманізації культури в пост-сталінську добу продовжилась і логічно завершилась у масовій поп-культурі, зорієнтованій на міщанина, що за антинаціональною спрямованістю поєднувалась з ідеологією доби соціалістичного реалізму. Роз'єднати ці два явища важко. Вони співіснували тривалий час. Поп-культура поширювалась на рівні масової свідомості населення, соцреалізм — на офіційному. Проте в 70 —80-х роках ортодоксальний, заідеологізований соцреалізм здав позиції під тиском так званого арт-бізнесу, який виник на хвилі бездумного запобігання перед чужинською модою. Пошук власних національних творчих резервів відійшов на другий план, поступився місцем численним кліще та стереотипам комерційної спрямованості.

Проте й за умов ідеологічного диктату та поширення денаціоналізованої масової культури зберігалася тенденція до відродження української духовності та культури. Розвиткові такої тенденції сприяли передові українські громадські діячі. Так, у період політичної відлиги (1956—1961 pp.) відбулась відносна лібералізація політики КПРС стосовно національних культур, зокрема української. Під впливом громадської думки, яка, зокрема, створювалась зусиллями таких провідних діячів української культури, як М.Рильський, А.Хижняк, М.Шумило, П.Плющ, П.Тимошенко, відбулося певне поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий "Словник української мови" Б.Грінченка, зроблені кроки в напрямі українізації системи вищої та середньої спеціальної освіти, передусім у західних областях України. Проте головним наслідком "відлиги" стало формування генерації молодих українських письменників, поетів, публіцистів, митців, так званих шістдесятників, які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися всіма доступними засобами проти тоталітарної системи.

Творча та громадська діяльність І.Світличного, Є.Сверстюка, В.Стуса, В.Марченка, Л.Костенко, В.Симоненка, І.Драча, М.Вінгра-новського, М.Руденка, Є.Гуцала, В.Мороза, В.Чорновола, М.Осадчого, П.Заливахи та багатьох інших, спрямована на відродження національної самосвідомості та гідності, становить героїчну сторінку в історії української культури. "Відлига" закінчилась трагічно для покоління "шістдесятників". Більшість з них були репресовані, а В.Стус, В.Марченко, О.Тихий, Ю.Литвин загинули в ув'язненні.