Таблиця 4.

За Аристотелем, з правильних найкращими є монархія й аристократія. З неправильних найприйнятнішою є демократія – за умови, що здійснюється влада закону, а не юрби.

У своєму вченні про державу Аристотель не шукав, як Платон, абсолютної справедливості. Усвідомлюючи всю недосконалість існуючих законів, він підкреслював, що влада закону краще, ніж влада якоїсь особистості. Правління на основі закону не може бути цілком справедливим, але все ж таки воно менше зло, ніж сваволя і пристрасті, властиві особистості «при владі». Ця ідея Аристотеля пізніше ввійшла у фундамент західноєвропейської демократії. Аристотель також відкинув платонівську ідею знищення родини, спільності дітей, майна, він виступає за збереження приватної власності.

Аристотелем було остаточно завершено оформлення етики як наукової дисципліни в працях - “Нікомахова етика”, “Евдемова етика”, “Велика етика”. Він розглядав етику (якій він перший дав нинішню назву) як самостійну дисципліну в системі філософського знання. Якщо теоретична філософія орієнтується на знання як таке, тобто на споглядання вічного, незмінного, то практична філософія вчить правильним вчинкам. Практична філософія вивчає вольову діяльність, тобто таку, що передбачає свободу вибору. Усе, що здійснюється мимоволі, тобто за примусом або в силу незнання, випадає з поля зору практичної філософії. Таким чином, за Аристотелем, етика - це особлива практична наука про доброчинність, мета якої – навчити людину, як стати доброчинною і щасливою. Вона складається з трьох частин: вчення про вище благо, вчення про природу чеснот і вчення про конкретні чесноти.

Вищим благом, за Аристотелем, є щастя, в якому він виділяв дві складові: внутрішню (душевну) досконалість – те, що залежить від самої людини, та зовнішню (матеріальне благополуччя) – те, що не залежить від людини. Вони співвідносяться таким чином, що душевні якості людини – її доброчинність - суттєвою мірою зумовлюють її щастя. Доброчинність являє собою суспільно значиму (похвальну) і набуту якість душі. Вона не є природженою, а виховується на основі природних передумов.

Аристотель поділяє усі доброчинності на діаноетичні та етичні. Діаноетичні – це інтелектуальні, теоретичні чесноти: мудрість, розумність і розсудливість. Вони здобуваються шляхом навчання. Етичні доброчинності теж базуються на розумі, але не тільки на ньому. Доброчинність, вважає Аристотель, не можна ототожнювати зі знанням, як вважав Сократ. Мати знання про добро і користатися ним – не одне й те ж. Потрібна ще природна схильність до доброго, бажання слідувати благу, зусилля волі і практика, щоб перетворити благодійність в звичку. Тільки тоді доброчинність може стати міцним і незмінним станом душі, тобто етичні доброчинності здобуваються шляхом виховання. Для характеристики доброчинностей суттєвим є вчення Аристотеля про золоту середину. Доброчинність являє собою середину між надлишком і нестачею певної якості. Наприклад, мужність - це середина між боягузтвом і божевільною відвагою. Особливу увагу Аристотель приділяє такій доброчинності як справедливість.

Таким чином, у вченні Аристотеля узагальнено досвід усієї попередньої античної думки. В його творах ціла культура, цивілізація підводить свій підсумок.

Праці Аристотеля були вершиною не тільки класичного періоду античної філософії, вони одержали друге життя на Сході: його вчення стає основою світогляду видатних арабських мислителів - Ібн-Сіни та Ібн-Рушда.

Елліністичний та римський період

Філософія завершального циклу античної філософії була чітко орієнтована на захист окремого індивіда в умовах поступового руйнування класичного античного полісу. Пізня антична філософія поставала індивідуалістичною, суб’єктивно забарвленою.

Елліністичну філософію характеризують такі головні філософські школи: епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм. Цим школам передувала філософія кініків, основоположниками якої були учень Сократа Антисфен(біля 445-360 до н.е.) і Діоген(біля 412-323 до н.е.). Хоча вони і були сучасниками філософів афінської школи, але за проблематикою і самим духом філософствування вже не належали до класичної епохи. Кініки переосмислили призначення філософії, яка, на їхню думку, повинна займатися не відстороненим умоспогляданням вічних істин, а показувати людині шлях до доброчесного життя. Кініки проповідували убогість і повну відмову від задоволень, оскільки сама природа визначила той мінімум, який потребує людина. Один з представників цієї школи Кратет повчав своїх учнів “обходитися малим … це зближує нас з богами, противне ж віддаляє, і вам, що займають середнє місце між богами і нерозумними тваринами, стане можливим уподобатись вищому роду, а не нижчому». Сам Кратет, за порадою Діогена, усі свої землі віддав під пасовища, а усі свої гроші викинув у море і став вести кінічний образ життя.

Дух філософії кінізму виразився в повній, нічим не обмеженій свободі: свободі від тілесних потреб, зведених до мінімуму, свободі від людських пороків, від марнославства, гордині, жадібності, свободі від умовностей загальноприйнятих норм поведінки. Кініки проповідували спрощення життя; відкидаючи цінності сучасного йому суспільства, вони зберігали при цьому почуття власної гідності. За легендою, Діоген на питання Олександра Македонського, що він (Олександр) може для нього корисного зробити, отримав відповідь: «Відійди і не закривай мені сонце». Вражений цією відповіддю Олександр промовив: «Якби я не був Олександром, я хотів би бути Діогеном». Діоген взагалі прославився своєю епатажною, аскетичною поведінкою, дотепним розумом, тому особистість цього філософа оточена легендами (наприклад, як він з ліхтарем в руках вдень шукав людину тощо). Хоча етика кініків носила індивідуалістичний і суб’єктивний характер, але вона ґрунтувалася на силі духу, на неабиякій здатності до незалежного існування. Кініки поставили ряд важливих проблем: про свободу дійсну і уявну, внутрішню і зовнішню, про моральну автономію і відповідальність перед суспільством, про моральній ідеал бідняка.

Епікуреїзму був притаманний так само індивідуалістичний характер. Эпікур (342-271 до н.е.) заснував філософську школу у своєму саду в Афінах, що ввійшла в історію як «Сад Эпікура». На воротах цієї школи було написано: «Мандрівник, тут тобі буде добре, тут вище благо – насолода». Пізніше, в римській імперії, послідовником Епікура став Лукрецій Кар (біля 99-55 рр. до н.е.).

Епікур написав багато творів, такі як “Лист до Менекея”, “Про природу”, “Про долю”, “Про любов”, “Про кінцеву мету”, “Головні думки” та ін. Головне у вченні Епікура – етика поведінки як спосіб досягнення щастя. Філософію він розумів як практичне вчення, що забезпечує людині щасливе безтурботне життя, вільне від людських страждань: «Порожні слова того філософа, що не лікують ніякі страждання людини. Як від медицини немає ніякої користі, якщо вона не виганяє хвороби тіла, так і від філософії, якщо вона не виганяє хвороби душі». Він також зазначав у листі до Менекея: «Нехай ніхто в молодості не відкладає занять філософією і нехай не стомлюється від неї в старості. Адже ніхто не може бути недозрілим чи перезрілим для здоров’я душі. І хто говорить, що час для філософії ще не настав чи вже відлетів, той уподібнюється тому, хто каже, що час для щастя ще не прийшов чи вже не існує. Тому філософія необхідна і старцю, і юнаку: першому, щоб на схилі років він оновлювався благами, радуючись минулому, другому, щоб він, будучи юнаком, і разом з тим був подібним людині похилого віку по безстрашшю перед майбутнім».

Говорячи про щастя і задоволення, Епікур має на увазі окремого індивіда, а не суспільство. З його точки зору, суспільний союз не є вищою метою, а тільки засобом для досягнення благополуччя індивіда. Епікур зазначав, що для того, щоб стати щасливою, людина повинна пізнати закони природи. Етика Епікура заснована на атомістичній натурфілософії і матеріалістичному сенсуалізмі. Продовжуючи атомістичну традицію Левкіппа-Демокрита, він вважав реальним лише буття окремих атомів, а всі речі і космос розглядав як такі, що носять вторинний характер, являючи собою різні комбінації атомів. Душа також складається з атомів.

Епікур висуває оригінальне положення, що вносить суттєву корекцію в атомістичну теорію Демокріта: рух атомів, хоча і підпорядкований необхідності, обумовлений також і їх внутрішньою властивістю – вагою та деякими іншими особливостями, тому виявляється можливим спонтанне відхилення атомів від траєкторії їхнього руху. Це уявлення про здатність атому до саморуху являє собою онтологічне обґрунтуванням свободи індивіда від суспільної необхідності.

Епікурейська етика гедоністична (від грець. hedone – задоволення), саме задоволенню епікурійство надавало значення мети життя. Але епікурійці при цьому мали на увазі не чуттєве задоволення, не грубу тваринну насолоду. Епікур підкреслював, що «коли ми говоримо, що насолода є кінцевою метою, то ми розуміємо аж ніяк не насолоди чуттєвості чи розпусти, як думають ті, хто не знають, не розділяють чи погано розуміють наше вчення, – ні, ми маємо на увазі свободу від страждань тіла і сум’яття душі». Епікур має на увазі таку істинну душевну рівновагу, коли людина зберігає свободу від усяких пристрастей – і від надмірних радощів, і від надмірної скорботи. Щастя – це стан духовної стабільності (атараксії), який може виробити в собі лише мудрець, здатний перебороти страх перед богами і страх смерті.

Практична допомога людині в подоланні страху перед смертю – найважливіше завдання філософії. Душа людини, за Епікуром, помирає разом з тілом, тому що вона, як і тіло, складається з атомів. Смерті не слід боятися, тому що, поки ми є, – смерті немає, а коли вона приходить, то нас вже немає. А значить смерті немає ні для живих, ні для мертвих. Також не слід боятися і богів, які живуть у просторі між світами і насолоджуються блаженством, тому вони не втручаються в хід явищ природи і людські справи, оскільки це порушило б їхнє безтурботне існування.

Оригінальними є і судження Епікура про потреби і бажання людей. Є три види бажань: природні і необхідні для життя; природні, але для життя не необхідні; не необхідні для життя і не природні. Мудрець прагне тільки до першого виду бажань і утримується від інших. Результатом такої помірності є досягнення повної незворушності або безтурботності, що і являється щастям філософа. Епікуру приписують правило – «живи непомітно», тобто в тісному колі близьких друзів, не беручи участі у гучному суспільному житті.

Великим авторитетом в елліністичну епоху також користувалося вчення стоїків, засновником якого був Зенон з Кітія (336-265 до н.е.). Назва школи «Стоя», тобто портик, пішло від назви місця, де він викладав своє вчення, – так званого «Строкатого Портику» в Афінах. Інші найбільш відомі представники грецького стоїцизму: Панецій Родоський (біля 185-110 до н. е.), Посідоній (біля 135-51/50 до н.е.). Стоїцизм знайшов своє блискуче продовження і в римську епоху.

Стоїки розуміли філософію як вчення і вправу, що приводять до благополучного доброчинного життя. Їх філософія ділиться на три частини: логіка, фізика, етика, які не можна відірвати одну від одної. Етика заснована на певному світогляді, логіка визначає основи мислення, а також пізнання дійсності, а останнє – обґрунтовує етичну поведінку. Усе у світі відбувається у відповідності з необхідністю, підкоряється логосу. Вища мета людини, як і в епікурейців, досягнення щасливого життя.

Головна складова частина вчення стоїків – етика. Чесноти стоїки вбачали у вправах розуму, порок – у діях, якими керують нерозумні пристрасті. Порок – це пристрасть, що ігнорує розум. Та людина, що нездатна керуватися розумом, не є вільною. Шлях до щастя, згідно стоїків, лежить через апатію (від грець. а – заперечувальна частка, «pathos» – пристрасть), тобто через викорінення жагучих почуттів, афектів. Тут видно близькість стоїчного поняття «апатії» і епікурейського поняття «безтурботність духу». Але вчення стоїків характеризує принципово новий момент: вони вводять поняття фатуму, долі, – залежності людського життя від необхідного ходу речей. Людина не владна змінити свою долю, але вона владна щодо свого відношення до неї. Доля веде того, хто згодний з нею, а незгодного – тягне.

Оскільки людина – частина суспільства і часточка космосу, то людське прагнення до самозбереження може піднятися до турботи про державу і про світове ціле. Тому, згідно стоїкам, справжній мудрець вище од особистого блага ставить благо держави і може для нього пожертвувати життям. Силою своєї волі мудрець домагається незалежності від пристрастей, бажань, не боїться навіть смерті. Від стоїків йде розуміння філософії як науки вмирати. Абсолютний раціоналізм стоїцизму, строгість його моральних принципів виявився дуже привабливим для римської державності. Невипадково, що серед усіх філософських шкіл саме стоїцизм набув самого широкого поширення в Римській імперії.

Суперечливість поглядів різноманітних шкіл у найважливіших питаннях життя приводила до розчарування в можливостях пізнання, до скептицизму (назва течії походить від грець. skeptikos –той, хто критикує, зважує). Вчення скептиків було радикальним сумнівом щодо істинності знання. Його основні представники: в Греції – Піррон (360-270 до н.е.), Тімон(320-230 до н.е.), Енесідем з Кноса (1 ст. до н.е.), Секст Емпірик (біля 200-250); в Римі – Агріппа(І-ІІ ст.).

Засновник скептицизму Піррон (360-270 до н.е.) стверджував, що єдиний належний філософу спосіб ставлення до речей може полягати тільки в утримуванні від будь-яких категоричних суджень. Філософ-скептик нічому не повинний був надавати правдивого, безумовно істинного значення. Обґрунтування своєї позиції утримання від категоричних суджень, тому що ніяке судження не може визнаним за істинне пов’язане з формулюванням так званих “тропів”. Тропи, тобто «повороти» думки, являють собою аргументи, спрямовані проти всіх суджень про реальність, що ґрунтуються на безпосередніх враженнях. Енесідему належить формулювання перших десяти «тропів»:

– в силу різноманітності істот, різниці в їхньому походженні і в їхній тілесній будові, однакові речі викликають у них неоднакові образи;

– тілесні і моральні розходження, які, безсумнівно, існують між людьми, вимагають і в цьому випадку утримування від суджень про природу самих речей. Та сама їжа, прийнята різними людьми, здійснює на них різний вплив;.

– навіть одній і тій же людині різниці в будові органів чуттєвого сприйняття. Власні враження, що походять від різних органів відчуття, говорять різне про одні й ті ж речі Так, картина живописця породжує враження глибини і рельєфу для ока, але для дотику вона постає плоскою і гладкою;

– одні й ті ж самі предмети сприймаються по-різному в залежності від віку, від руху чи спокою, від ненависті чи любові, від голоду чи ситості, від хоробрості чи боягузтва;

– судження залежать від положення предмету, що сприймається, від відстані і місця. Так, одне й те ж саме весло здається надламаним, якщо розглядати його у воді, і здається прямим, якщо розглядати його на суші;

– судження залежать від «домішок»: предмети, про які висловлюються, ніколи не сприймаються відокремлено, самі по собі, а завжди лише в поєднанні з яким-небудь іншим, тому не можна судити про те, яким є предмет в «чистому вигляді»;

– судження залежать від співвідношення величини і від будови предметів, що підлягають визначенню. Так, піщинки, розглянуті кожна окремо, здаються твердими, зібрані ж у велику піщану купу, вони роблять враження м’якості і т.д.;

– усі явища відносні. Кожна річ існує завжди стосовно чого-небудь і тому скоріше здається такою-то, ніж по природі є така, якою вона нам представляється;

– судження залежать від того, постійно чи рідко зустрічається явище, що розглядається. Та сама річ визнається коштовною чи не має ціни не на підставі її дійсної природи, а в залежності від своєї поширеності. Так, Сонце за своєю природою повинне було б вражати нас набагато більше, ніж, наприклад, комета. Тут слід зазначити, що з цим аргументом античних часів перегукується з аргументацією маржиналістського напрямку в економічній науці про те, що цінність благ для людини залежить від кількості цих благ в її розпорядженні, зменшуючись по мірі збільшення кількості цих благ і насичення потреб;

– судження залежать від звичаїв, законів, особливо вірувань і догматичних забобонів.

Поставлені в тропах теоретико-пізнавальні проблеми зберігають своє значення і для сучасності, створюючи “інтелектуальне напруження” в гносеологічних дослідженнях.

В період римської філософії були доведені до логічного завершення основні тенденції розвитку античної філософської думки. Власне давньоримська філософія в змістовному плані не виробила принципово нових концепцій, вона або розвивала ідеї грецької філософії, або намагалася створити еклектичні філософські системи шляхом синтезу «кращих» ідей різних філософських шкіл і напрямків. Найбільшого поширення в Римській імперії набула філософія стоїцизму. Саме в Римі він знайшов свою другу батьківщину. Римляни – воїни, завойовники – були стоїками майже від народження, тому філософія “героїчного песимізму”, як ще характеризують стоїцизм, була співзвучною їх світовідчуттю.

Найбільш видним представником римського стоїцизму були Сенека (біля. 4 р. до н. е. – 65 р.), Епіктет(біля 50-138) і Марк Аврелій(121-180).

Сенека був видним суспільним діячем, вихователем майбутнього імператора Нерона. Пізніше, обвинувачений у підготовці змови, він був змушений покінчити життя самогубством. Найбільш видатні роботи Сенеки: «Листи Луцілію», «Міркування про провидіння», «Про стійкість філософа», «Про гнів», «Про щасливе життя», «Про вільний час», «Про чесноту» і т.д. За винятком «Питань природи», усі його роботи присвячені етичним проблемам.

Згідно Сенеці, все у світі підкоряється владі строгої необхідності. Бог – внутрішня правляча сила природи, що панує над розумом (логосом). Душа безсмертна, тіло – кайдани душі. Як основні принципи достойного життя, філософ виділяє: принцип згоди з природою і принцип підпорядкованості людини долі. Дія долі неминуча і невблаганна. Тому людині не варто впадати у відчай, адже змінити долю неможливо. Він казав: “Того, хто бажає, доля приваблює, того, хто не бажає – штовхає”. Гідне для людини ставлення до будь-чого – спокій, незворушність, зберігання внутрішньої автономії. Сенс життя, за Сенекою, полягає в досягненні абсолютного душевного спокою. Однієї з основних передумов цього є подолання страху перед смертю.

Епіктет спочатку був рабом, після того, як його відпустили на волю, цілком присвятив себе філософії. Сам він не залишив ніяких робіт. Його думки зафіксував його учень Арріан з Нікомедії в трактатах «Міркування Епіктета» і «Керівництво Епіктета». Епіктет обстоював точку зору, відповідно до якої філософія є не тільки пізнанням, але вона повинна знайти застосування у практичному житті. Людина не повинна бажати того, чого вона не може осилити. Епіктет зазначає: «Якщо хочеш, щоб твої діти, твоя дружина і твої друзі жили постійно, то ти чи божевільний, чи хочеш, щоб речі, що не знаходяться у твоїй владі, були б у твоїй владі і щоб те, що є чужим, було твоїм». А якщо змінити об’єктивний світ і суспільство людині не під силу, то звідси випливає, що не слід і прагнути до цього. Центральний мотив його філософії – примирення з даною реальністю. Дійсною сутністю людини Епіктет вважав розум. Завдяки йому людина бере участь у загальному порядку світу. Тому слід піклуватися не про добробут, зручності і взагалі про тілесні задоволення, але тільки – про свою душу. Свободу і незалежність, яким він надавав великого значення, Епіктет обмежує лише духовною свободою, свободою примирення з дійсністю.

Марк Аврелій Антонін – римський імператор, під час правління якого кризові явища в імперії стають ще більш інтенсивними. Імператор у міркуваннях «До самого себе» проголошує, що «єдине, що перебуває під владою людини, – це її думки». «Заглянь у самого себе! Там, усередині, джерело добра, що здатне бити не висихаючи, якщо до нього постійно докопуватися». Світ він розуміє як вічно плинний і мінливий. Основною метою людських прагнень повинно бути досягнення чесноти, тобто підпорядкування «розумним законам природи в згоді з людським єством».

Стоїчне вчення, зокрема підкреслення необхідності «підкорити себе» світовому розуму (логосу – богу), проповідь смиренності багато в чому вплинули на формування раннього християнства.

Найбільш яскраве і глибоке вчення пізньої античності – неоплатонізм. Представники: Плотін (205-270), Порфирій (234- біля 305), Ямвліх(біля 245-330), Прокл (412-485). Неоплатонізм став виразником найглибших характеристик своєї епохи: її універсалізму і катастрофізму. Катастрофізм останніх століть Римської імперії викликав наполегливі спроби піти, відсторонитися від усього земного, що було характерно не тільки для філософського вчення неоплатонізму, але і для християнства, що набирало вже силу.

Плотін був послідовником філософії Платона, але він збагатив платонізм новими ідеями. Його ріднить із Платоном протиставлення реальності надчуттєвого світу ілюзорному світу видимості – чуттєвому буттю. «Назад, до милої громади!» – вигукував Плотін, маючи на увазі небеса, вічне божественне буття. Вищою ступінню буття за Плотіном, його субстанцією є не ідеї, як у Платона, а божественне Первоєдине або Єдине, котре може бути визначене тільки як самодостатня першооснова, позбавлена усяких властивостей. Повнота буття Первоєдиного приводить до творення (еманації, виливання): при цьому Єдине не применшується, воно залишається Єдиним, що володіє всією повнотою буття. Бог у неоплатонізмі - це щось невимовне, про нього неможливо ніяке знання. Першим продуктом Єдиного постає світовий Розум, у деяких тлумаченнях – Дух. Дух виливається у світову Душу, котра оживляє усе суще, роблячи світ внутрішньо пов’язаним. Через душу все, що існує, прагне повернутися до вищого – до Єдиного, бо там його вихідна батьківщина, його корені. Людина ж являє собою уособлення світобудови, бо до її єства входять тіло, душа та розум; останній і дає людині спрямування – прагнути до Єдиного, до блага. Рух людської душі до Бога полягає через очищення, звільнення від плоті, злиття з Богом у містичному екстазі. За видимим хаосом, розвалом, злом і жорстокістю Плотін бачив прекрасний світ божественного творіння.

Найбільш значимі з філософських ідей Плотіна: ціннісний підхід до буття на основі його ієрархічного поділу; визнання вищого буття як творчого начала; ідея творіння вищим буттям нижчого, трактоване як його еманація. Цим ідеям, найбільш близьким до християнської теології, визначено було довге життя. Філософія Плотіна є одночасно кінцем античної філософії і початком християнської теології.

Погляди основних філософських шкіл пізнього періоду античної філософії можна зобразити за допомогою такої порівняльної Таблиці 5.

Стоїчне вчення, зокрема підкреслення необхідності “підкорити себе” світовому розуму (логосу – богу), проповідь смиренності багато в чому вплинули на формування раннього християнства.