Німецька класична філософія

Німецька класична філософія є значним і вагомим •тапом у розвитку світової філософії. Вона представлена сукупністю філософських концепцій Німеччини чайже за сто років, зокрема, такими оригінальними мислителями, як Іммануіл Кант (1724 – 1804), Йоган Готліб Фіхте (1762—1814), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775—1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770— 1831), Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872). Кожний з цих філософів є настільки своєрідним та оригінальним, що виникає питання – чи можна говорити про німецьку класичну філософію як про цілісне утворення? Проте при всьому розмаїтті ідей та концепцій, німецьку класику відрізняє ряд суттєвих рис та принципів, що е спільними для цього етапу розвитку філософської думки.

Родоначальником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Кант. В його творчості умовно виділяють два періоди: докритичний (до 1770 р.) та критичний Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою. Другий період присвячений вивченню походження пізнавальної діяльності, її закономірностей та меж.

Головні твори «критичного періоду»: «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розу-му» (1788), «Критика здатності судження « (1790), присвячені осмисленню філософії як науки, гносеології, проблем людської свободи та моральності і т. ін. Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Філософія, з його точки зору, має відповісти на такі питання:

«Що я можу знати?», «Що я маю робити?», «Чого я можу сподіватись?» Відповідь на ці запитання може дати лише трансцендентальна філософія, яка е системою усіх принципів чистого розуму. А оскільки розум, з його точки зору, має практичне і теоретичне застосування, то і філософія поділяється ним на практичну Г теоретичну Практична філософія – філософія моральності, філософія звичаїв містить принципи, які визначають всю нашу поведінку. Теоретична філософія має бути теорією наукового пізнання, яка б містила в собі усі принципи чистого розуму, побудовані виключно на поняттях теоретичного знання.

Знання, на його думку, є судженнями, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості й через свідомість. Судження можуть бути аналітичними та синтетичними. Аналітичні судження, на думку Канта, усі є апріорними. Вони не вимагають звернення до досвіду, а, отже, не дають насправді нового знання. Що ж до синтетичних суджень, слід відзначити, що вони можуть бути як емпіричними, так і апріорними. Вони завжди дають нове знання

Отже, Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне). Джерелом апріорного, вважає Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Апріорні знання – це знання, що передують досвіду і обумовлюють його. Апріорні знання існують у трьох видах пізнання: математиці, теоретичному природознавстві та в метафізиці як теоретичній філософії.

Розробляючи проблеми гносеології, Кант відштовхувався від концепції «речей у собі». Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Суб’єкту протистоїть незалежна від нього об’єктивна реальність («річ у собі»). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища («світ речей для нас»), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у Канта виникає два світи перший – світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий – світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Цей останній Кант визначає як трансцендентний світ.

Далі Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму. Апріорні форми чуттєвості розміщують та упорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого виникають явища. Але самі по собі явища, на думку Канта, ще не дають знань, а являють собою лише необхідний підготовчий матеріал. Щоб з цього матеріалу отримати знання, його необхідно осмислити. Це можна зробити за допомогою понять, які дає розсудок Існує, вважає Кант, два основні стовбури людського пізнання, що виростають із спільного коріння, чуттєвість, через яку предмети даються, та розсудок, за допомогою якого вони мисляться. Щодо змісту знання, розсудок є цілком залежним від чуттєвості. Кант визначає розсудок як здатність мислити предмет чуттєвого споглядання і одночасно як здатність мислити його в певній незалежності від чуттєвих вражень.

Поняття, які дає розсудок, можуть бути емпіричними, якщо в них містяться відчуття, викликані присутністю предмета, та чистими, якщо до них не приєднуються відчуття, що складають матерію знання. Чисте поняття, на думку Канта, містить у собі лише форму мислення про предмет взагалі. Ці поняття і є категоріями філософії. Кант подає категорії за такою схемою.

І. Кількості єдність, множина, цільність

II. Якості: реальність, заперечення, обмеження.

III. Відношення: присутність та самостійне існування, причинність та залежне існування.

IV. Модальності: можливість – неможливість, існування – неіснування, необхідність – випадковість.

Вказаними категоріями, підкреслює Кант, володіє кожна людина, оскільки вони становлять структуру людського пізнання. В процесі пізнання на рівні розсудку ми упорядковуємо чуттєві дані категоріями розсудку, формулюючи закони науки. Отже, закони науки є не відображенням дійсності, а результатом конструктивної діяльності мислення, категорії розсудку Мислення може знайти в природі лише те, що дозволяють знайти його апріорні категорії. Цей висновок Кант кваліфікує як «переворот у філософії».

Третьою здатністю людського пізнання є розум, який на відміну від чуттєвості та розсудку е здатністю опосередкованого пізнання, що прямо і безпосередньо не пов’язане з досвідом. Розум, наголошує Кант, ніколи не спрямований безпосередньо на предмети досвіду та на досвід взагалі, а завжди має своїм предметом лише результати діяльності розсудку, щоб надати їм всезагального та необхідного характеру. Подібно до того, як розсудок утворює категорії, розум утворює свої поняття – трансцендентальні ідеї. Ідеї розуму – це необхідні поняття, розширені до безумовного, що обслуговують концептуальне пізнання, на відміну від розсудкових понять, які слугують розумінню чуттєвого досвіду. Трансцендентальні ідеї Кант поділяє на три види.

1. Світ психологічних ідей, де досліджується абсолютна єдність мислячого суб’єкта; це мікросвіт людського «Я».

2. Світ космологічних ідей, де вибудовується абсолютна єдність зовнішнього світу. Це макрокосмос: природа, космічна цілісність, «людина в природі».

3. Світ теологічних ідей, де фіксується абсолютна єдність усіх предметів взагалі: вони вводять людину у світ віри, в якому центральне місце відведене поняттям Бога та безсмертя душі.

Застосування понять абсолютного, безкінечного, співвідносних лише із світом «речей у собі», до світу досвіду, де наявне лише перехідне, кінечне і зумовлене, призводить до антиномій.

Антиномія – суперечність у законі Кант виділяє чотири антиномії: 1) світ є кінечним у просторі і в часі (теза) – світ є безкінечним у просторі і в часі (антитеза); 2) все у світі є простим і неподільним (теза) – все у світі є складним, і все можна розділити (антитеза);

3) в світі існує свобода (теза) – в світі немає свободи,, все відбувається за законами природи, тобто з необхідності (антитеза); 4) існує Бог як першопричина світу (теза) – не існує ніякої першопричини світу (антитеза). Згідно з Кантом, і тезу, і антитезу можна довести однаково успішно. Таким чином розум людини за природою антиномічний, тобто роздвоюється у суперечностях.

В етиці Кант вимагає керуватися таким правилом, яке незалежно від морального змісту вчинка могло б стати всезагальним законом поведінки (Категоричний імператив) В естетиці він зводить прекрасне до «незацікавленого» задоволення. В етиці Кант проголошує самоцінність кожного індивіда як особистості Прогресивним було також вчення Канта про необхідність вічного миру Засобом до встановлення миру він вважав розвиток міжнародної торгівлі та взаємовигідне спілкування різних держав.

 

19. Суб’єктивний ідеалізм І. Фіхте та філософія тотожності Ф. Шеллінга.

Й. Г. Фіхте розглядав своє вчення як пряме продовження філософії Канта Фіхте називає свою філософію вченням про науку (науковчення).

У своїй теорії пізнання він відходить від головного положення кантівської філософії про «річ у собі» і протиставляє йому мисляче «Я». Це «Я» він трактує двояко:

по-перше, як«Я»,яке кожна людина відкриває у акті самосвідомості, тобто «індивідуальне або емпіричне Я»;

по-друге, «Я» як деяка первинна всеохоплююча визначальна реальність, недосяжна цілком нашій свідомості, з якої’ шляхом її саморозвитку народжується весь універсум, це «абсолютне Я» Абсолютне «Я» усвідомлюється, на думку Фіхте, за результатами його діяльності.

Теорія науковчення Фіхте базується на таких положеннях:, 1) «Я покладає Я». Це стверджує самототожність «Я»; 2) «Я протипокладає не-Я» (Я-суб’єкт, не-Я – об’єктивна реальність, природа) Це основоположення вводить категорію заперечення; 3) «Я покладає і Я, і не-Я»

Отже, діяльність «Я», що розвивається, Фіхте розуміє як рух від початкового покладання «Я» до протилежності «не-Я», а від нього до покладання яке є єдністю, синтезом перших двох і «Я», і «не-Я» Й. Фіхте був не тільки мислителем, філософом, а й відомим громадським діячем, який ставив перед собою завдання об’єднати німецький народ і повести його на боротьбу із поневолювачами батьківщини (французами). Тому його філософія орієнтована не стільки на аналіз проблем пізнання, скільки на проблему свободи, виховання молоді у патріотичному дусі, у дусі високих моральних цінностей. За Фіхте, емпіричне «Я» прагне поєднатися із абсолютним «Я». «Я» пересічного німця має поєднатися із «Я» німецької нації. А для цього потрібні великі зусилля з боку емпіричного «Я».

Філософія Фіхте в цілому справила значний вплив на подальший розвиток філософської думки.

Філософська система Ф, Шеллінга складається із:

1) «Системи теоретичної філософії»; 2) «Системи практичної філософії», 3) «Філософії мистецтва» (теологія і мистецтво). У системі теоретичної філософії Шеллінг досліджує проблему, як вивести об’єкт із суб’єкта? У системі практичної філософії Шеллінг розглядає проблему свободи і необхідності. Свобода – усвідомлена діяльність, необхідність – підсвідома діяльність. Шеллінг досліджує зв’язок між ними. У філософії мистецтва Шеллінг розглядає мистецтво як завершення філософської системи. «Мистецтво – зброя філософії».

Шеллінг вважав головним способом пізнання споглядання і ігнорував розсудкове пізнання Натурфілософія Шеллінга має показати, як природа приходить до розуму, яким чином природа у сходженні своїх потенцій створює в людині розум. Шеллінг вважав, що найвищим результатом емпіричного пізнання є закон. Теоретичне мислення є виведенням законів із принципів. Натурфілософія вища емпірії і передує теоретичному мисленню. Основним принципом натурфілософії Шеллінга є єдність мислення і буття. «Природа є не що інше, як закам’яніле мислення». Природа – результат абсолютного духу. Матерія – не що інше як дух, що споглядає рівновагу своїх діянь. Для Шеллінга знання є факт світу, і він ставив питання, яким чином цей факт стає можливим. Натурфілософія Шеллінга має діалектичний характер. Основні її принципи: 1) полярності, 2) історизму; 3) системності; 4) єдності сил природи.

В цілому філософія Шеллінга справила великий вплив на європейську філософську думку XIX—XX ст. Значним виявився вплив його натурфілософії на українську (М. Максимович) та російську філософію. В XX ст. ірраціоналістичні ідеї німецького філософа знайшли розвиток у філософії екзистенціалізму

 

20. Розвиток діалектичного методу у філософії Г. Гегеля.

Вчення Г. В. Ф. Гегеля є вищим досягненням німецької класичної філософії.

Вихідним пунктом філософської концепції Гегеля є тотожність буття та мислення. Мислення, з точки зору Гегеля, є не лише суб’єктивною людською діяльністю, а й незалежною від людини об’єктивною сутністю, першоосновою всього сущого. Мислення, стверджує Гегель, відчужує своє буття у формі матерії, природи, яка є «інобуттям» цього об’єктивно існуючого мислення, або абсолютної ідеї

При цьому Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) як процес неперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи: 1) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії «чистого мислення» і виступає системою логічних понять та категорій, як система логіки; 2) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає «інобуттям» абсолютної ідеї, 3) третій етап розвитку абсолютної ідеї – це абсолютний дух. На цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї).

Ці три етапи сформувались у Гегеля в самостійні складові частини його філософської системи: логіку, філософію природи та філософію духу. Логіка є найважливішою частиною гегелівської системи. Логіка, на думку Гегеля, є вченням про сутність усіх речей. Перш ніж говорити про систему логіки Гегеля, слід зупинитись на характеристиці діалектичного методу. Гегель виділяє три сходинки діалектдчного методу, які діють у розвитку як загальнолюдського, так і індивідуального мислення. Перша – розсудок. Друга – негативний розум як проміжний етап між розсудком та розумом. Третя сходинка – спекулятивний розум, якого не спроможне досягти мислення, спрямоване на кінечні природні речі. Саме в цьому останньому вияві діалектика як метод, на думку Гегеля, досягає найвищої зрілості. Завдання логіки, на думку Гегеля, полягає в аналізі наукового методу мислення Тому логіка збігається з наукою про речі, що осягаються думкою.

Гегель сформулював також основні принципи діалектики: принцип переходу кількісних змін у якісні і, навпаки, принцип тотожності протилежностей, принцип заперечення заперечення. Аналізуючи поняття кількості та якості, Гегель показує, що зміни буття є не лише переходом однієї величини в іншу, а й переходом якісного в кількісне і, навпаки. Досліджуючи зростання якісності у кількісних категоріях, Гегель приходить до категорії міри. Міра. – це єдність якості і кількості.

Гегелівська категорія тотожності є діалектичною тотожністю як самототожність, яка містить у собі започаткований елемент відмінності., Відмінність є розвитком категорії тотожності, що вказує на взаємопов’язану невідповідність, внутрішню дисгармонію. На думку Гегеля, через пізнання відношення тотожності та відмінності виявляється суперечність, що лежить в їх основі. Сама суперечність, з точки зору Гегеля, є коренем будь-якого руху як саморуху, коренем життєвості, саме воно є всезагальним принципом саморозвитку.

Із вченням Гегеля про суперечність органічно пов’язане і його розуміння заперечення заперечення. Діалектичне заперечення («зняття») або перехід у інше як своє інше, є. однією з найважливіших категорій логіки Гегеля. Своє вчення про заперечення заперечення Гегель зображав у вигляді тріади: теза – антитеза (заперечення) – синтез (заперечення заперечення).

Дослідженням найзагальніших принципів зміни, руху як саморуху Гегель здійснив переворот у філософській думці XIX ст., утверджуючи діалектичний метод мислення та пізнання, підірвавши метафізичне уявлення про сутність як щось незмінне, непорушне.

Якщо логіка у Гегеля – це наука про ідею в собі та для себе, то філософія природи є наукою про ідею в її «інобутті», в її відчуженому стані. Проте, як відбувається перехід від чистої логічної ідеї до природи, Гегель не пояснює. На його думку, абсолютна ідея зважується вільно відпустити себе із самої себе в якості природи. Природа, з його точки зору, найбільшою мірою перебуває під владою розсудку і є найбільш зрозумілою йому, вона є царством розсудку.

Головними формами природного буття у Гегеля виступають механіка, фізика та органіка. Механіку він рбзглядає через простір, час, матерію та рух. При цьому Гегель обґрунтовує нерозривність матерії та руху, намагається логічно вивести матерію з часу та простору, які є формами її існування. У фізиці Гегель розглядає небесні тіла, світло, теплоту і т. д., розкриваючи зв’язок між ними, показуючи послідовний ряд проявів духовної сутності, що їх породжує. Органіка у Гегеля присвячена дослідженню питань геології, ботаніки, зоології. Він прагне показати, що перехід від неживого до живого е завершенням природного процесу. В цілому в філософії природи (хоч дослідники і вважають її найслабшим місцем у філософському вченні Гегеля) окреслено шляхи загальної класифікації природничих наук та основних форм руху в матеріальному світі, здійснено спробу показати реальні закономірності розвитку природи.

Вищою сходинкою у розвитку абсолютної ідеї є абсолютний дух – людство та людська історія. Філософія духу включає в себе вчення про суб’єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія), вчення про об’єктивний дух (право, мораль, держава), вчення про абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія).

В основі гегелівського розуміння історії лежить поняття світового духу. Гегель визначав всесвітню історію так: «Всесвітня історія є прогрес в усвідомленні свободи, прогрес, який мають пізнати в його необхідності». Прогрес свободи у Гегеля здійснюється схематично: в основі історії лежить світовий дух як суб’єкт, який не усвідомлюється окремими індивідами. Вони виходять у своїй діяльності не з поняття (розуміння) світового духу, а із своїх приватних індивідуальних інтересів. Жоден індивід не керується світовим духом. Дух діє підсвідомо. Світовий дух у Гегеля реалізує себе через діяльність окремих індивідів. Цю особливість світового духу Гегель називав «хитрістю розуму» (люди не підозрюють того, що своєю діяльністю здійснюють світову історію).

Розвиток свободи проходить три ступені, і вся історія ділиться на три етапи: 1) східний світ; 2) греко-римський світ; 3) німецький світ. У першому вільна одна людина, – деспот, у другому – вільна певна група, в третьому – вільні всі.

У філософії Гегеля слід чітко розрізняти діалектичний метод та систему, що суперечать одне одному, перебувають у суперечності, яка виявляється в таких моментах. 1. Метод виходить з визнання всезагальності розвитку. Система ж заперечує всезагальність розвитку, оскільки природа розвивається лише в просторі, а не в часі. Система вимагає обмеження розвитку. 2. Метод заснований на визнанні всезагальності суперечності. Система ж вимагає вирішення усіх суперечностей та встановлення несуперечливого стану. 3. Метод вимагає відповідності руху думки стану, характерному для реальних процесів. Система ж передбачає конструювання зв’язків з голови. 4. Метод вимагає постійного перетворення дійсності, а система – незмінності існуючого стану речей.

Філософська теорія Гегеля справила значний вплив на всю наступну філософську думку. Після смерті Гегеля в Німеччині виникли напрямки, що випливали з його вчення і розвивали його ідеї.

 

21. Антропологічний матеріалізм Л. Фейербаха.

Філософська система Л. А. Фейєрбаха закінчує період німецької класичної філософії. Вона є нетрадиційною-як у самій постановці проблем, так і в їх вирішенні, і в цьому полягає її своєрідність. У філософському розвитку Фейєрбаха розрізняють два періоди: перший, коли він певною мірою дотримувався філософських поглядів Гегеля і його послідовників, та другий, коли перейшов на позиції філософського матеріалізму.

Головною справою життя і філософії Фейєрбаха була критика релігії. На противагу гегелівській філософії релігії Фейєрбах розглядав філософію та релігію як світорозуміння, що взаємно виключають одне одного. На його думку, філософія є наукою, вираженням ідеї науки, втіленням духу науки як такої, незалежно від будь-якого конкретно визначеного її предмета. Теологія, з точки зору Фейєрбаха, е способом мислення, що перешкоджає дослідженню природи, тому і людина в ній завжди перебуває поза природою. Філософія є завжди протилежністю теології? Чому? Фундаментом теології є чудо, фундаментом філософії – природа предметів; фундаментом філософії є розум, фундаментом теології – воля. Філософія розглядає закони моралі через моральні відносини як категорії і закони духу, а теологія вважає їх заповідями Бога.

Фейєрбах наголошує на двох необхідних умовах у підході до критики будь-якої релігії: по-перше, заперечення наявності у людини будь-яких природжених релігійних ідей та почуттів. В іншому разі доведеться визнати, що у людини є особливий, запрограмований природою орган релігійного почуття. По-друге, не можна погодитись також і з тими, хто вважає релігію випадковим явищем, позбавленим глибоких психологічних коренів. Ключ до правильного розуміння сутності релігійних уявлень, на його думку, слід шукати в умовах життя людей та в своєрідному їх відображенні у свідомості людини.

Християнська релігія, на його думку, має необхідне. походження, обумовлене самою природою релігії, яка є суттєвою формою людського духу, і передусім саме народного духу. Другим коренем походження релігії е час. Християнська релігія виникла в час занепаду античного світу: загибелі усіх національно-моральнісних зв’язків, принципів, що були рушіями старого світу.

Фейєрбах вбачає своє завдання в тому, щоб показати, як виникає релігійна психологія, релігійні переживання. Релігійний об’єкт, підкреслював він, не перебуває як чуттєвий об’єкт поза людиною, а прихований у ній самій, утаємничений у свідомості людини. Бог є не фізичною, не космічною, а психологічною істотою, він є дзеркалом душі людини. Саме тому Фейєрбах поділив релігії на «природні», характерні для раннього періоду розвитку суспільства, специфічною рисою яких є культ явищ природи, та «духовні», що обожнюють духовні властивості людини. Почуття залежності або від природи («природні» релігії), або ж від соціальних умов («духовні» релігії), на думку Фейєрбаха, становить загальну основу будь-якої релігії. Проте в релігії відображається, згідно з Фейєрбахом, не лише почуття залежності, а й бажання людини бути незалежною, вільною, щасливою. Прагнення до щастя, вважав Фейєрбах, є глибинною основою релігії.

Отже, метод Фейєрбаха привів його до висновку, що ключ до розуміння релігії слід шукати в природі людини. Фейєрбах пропонує такі основні принципи пояснення релігії: 1) людина вірить у богів не лише тому, що має фантазію та почуття, а також і тому, що їй притаманне прагнення бути щасливою; 2) вона вірить у досконалу істоту тому, що сама хоче бути досконалою; 3) людина вірить у безсмертну істоту тому, що сама не бажає помирати Класична релігія, на думку Фейєрбаха, паралізує прагнення людини до кращого життя у реальному світі. І він пропонує людству «нову релігію», засновану на почутті, сердечному ставленні людини до людини, яке досі шукало свою істину у фантастичному відображенні дійсності через посередництво одного чи кількох богів, а тепер знаходить її в любові між «Я» і «Ти».

Фейербах постійно протиставляє релігійному наперед визначенню (приреченню) та смиренню практичну активність людей. Не в релігії, а в практичній діяльності, у матеріальній і духовній творчості, у творенні людина долає ті різноманітні незручності, які стоять на її шляху до справжньої свободи.

Така своєрідна критика релігії переросла у Фейєрбаха в критику філософського ідеалізму, яка завершилась переходом до матеріалістичних тенденцій Фейєрбах був глибоко переконаним, що критика релігії не може бути достатньо повною і послідовною, якщо вона не поширюється на ідеалістичну філософію. Він переконливо показав органічний зв’язок релігії та філософського ідеалізму. Логічне джерело того й іншого, на його думку, полягає у відриві мислення від чуттєвого буття. Ідеалізм відриває поняття від їхньої чуттєвої основи і перетворює на самостійні сутності. Те ж саме, на думку Фейєрбаха, відбувається і в релігії Бог у монотеїстичних релігіях, гадає він, теж е загальним поняттям, відірваним та протипоставленим світу. Фейєрбах розглядав свою філософію як завершення і разом з тим подолання вчення Гегеля. Якщо Гегель відривав розум, мислення від людини, іі чуттєвої діяльності та потреб, то «філософія майбутнього» Фейєрбаха виходить з того, що реальним суб’єктом розуму є саме людина. Людина ж у свою чергу є/продуктом природи. В розумінні природи Фейєрбах був послідовним матеріалістом, розглядав її як цілісний організм. «Нова філософія», на його думку, перетворює людину, включно з природою як базисом людини, на єдиний, універсальний, найвищий предмет філософії. Але Фейєрбах не враховував того, що людина, будучи частиною природи, є в той же час продуктом суспільного життя. Людська природа тлумачиться Фейєрбахом переважно як біологічна Фейєрбах вніс значний вклад і в теорію пізнання. Реальний світ, за Фейєрбахом, є дійсністю, що чуттєво сприймається. Першим об’єктом для будь-якої людини є завжди інша людина. Фейєрбах заперечує існування об’єктів, принципово недосяжних для чуттєвого сприймання, виступаючи тим самим проти агностицизму Вихідним у процесі пізнання Фейєрбах вважав відчуття, які дають людині безпосередньо і опосередковано всі відомості про об’єктивний світ. Проте все це здійснюється не без участі мислення При цьому завдання мислення він вбачає у тому, щоб збирати, порівнювати, класифікувати дані чуттєвого досвіду, усвідомлювати і розуміти їх прихований, безпосередньо не проявлюваний зміст. Яким же чином встановлюється істинність наших понять? На думку Фейєрбаха, це здійснюється шляхом порівняння понять з даними чуттєвого досвіду, тобто мислення має узгоджуватись з чуттєвим сприйманням. Хоч Фейєрбах і розумів органічний взаємозв’язок відчуттів та мислення, чуттєвого та раціонального, він досить часто робить суперечливі висновки. Незважаючи на всі недоліки, властиві філософії Фейєрбаха, безперечним досягненням її є те, що вона відтворила матеріалістичні принципи і тим самим справила значний вплив на розвиток філософської думки.

 

22. Соціально-практична орієнтація філософії марксизму.