Роль філософії у вирішенні проблем особистості, проблем суспільства

Політик, і художник, і взагалі будь-яка людина стає філософом, коли, спираючись на власний досвід, розмірковує про вічні питання: про зміст і сенс життя, свободу, істину та ін. Інша справа: чи стають такі міркування цікавими для інших людей або, як кажуть, соціально значущі. Щоб філософствування людини не зводилося до проголошення банальних істин, досвід власного життя слід підкріпляти традицією. Тому-то люди і вивчають філософію як зібрання зразків філософствування, визнаних класичними. Це дає можливість ніби увійти в лабораторію мислення філософа, брати участь у продумуванні вічних питань, що завжди захоплюють людину. Цікаво, як же те чи інше явище уявляли стародавні греки, але важливіше знати, що це у сучасних умовах. І навіть якщо існує спільна для усіх часів відповідь, слід виразити її звичною мовою, як кажуть, у контексті ситуації. А це завдання не з простих.

У житті окремих людей і народів час від часу відбуваються корінні переломи, змінюються підвалини життя, руйнуються старі цінності. А разом застаріває і колишня мудрість, що вже не пояснює нових явищ життя. У таких умовах виникають проблеми, «які і не снилися мудрецям». У такі переломні епохи перед людиною і суспільством постають завдання: знайти раціональне пояснення новим явищам, набути ясності та впевненості, усунути з життя тривоги і непорозуміння.

Якісні перетворення відбуваються і в сучасному суспільстві. Соціальні, політичні, економічні, культурні зміни - результат впливу науково-технічної революції та інформаційної революції, що лежить в її основі, а також багатьох інших соціальних перетворень. Усі проблеми аналізуються людьми різних професій. Багато століть подібні питання обговорювалися і у філософії, як специфічній духовній діяльності, нагромаджено досвід аналізу, розроблено методи і відповідні категорії. Допомогти людям знайти вихід із складних ситуацій, зробити правильний вибір — основна функція філософії.

Місія філософії, її соціальна цінність полягає насамперед у її антропологічному призначенні: допомогти людині ствердитися у світі не лише як свідомій, а й високоморальній, емоційно чуйній, розумній істоті.

У добу загострення глобальних проблем філософія покликана проаналізувати допустимі межі "інструментального" ставлення до світу та альтернативні шляхи прогресу, розвитку цивілізації. Нині, на межі тисячоліть, немає нічого актуальнішого, ніж збереження життя на Землі, запобігання глобальній катастрофі людства.

Як теоретична форма суспільної та індивідуальної свідомості філософія осмислює стратегічні шляхи загальнолюдського існування. Філософія має сенс не замикатися в "національних" межах, рамках, а створювати фундаментальні філософські праці та нові парадигми наукового пізнання й суспільного розвитку. Завдання філософії полягає в духовно-практичному осягненні людиною світу, утвердженні гуманістичних цілей.

В індивідуальному аспекті цінність філософії — у пробудженні творчого, конструктивного осмислення людиною самої себе, світу, суспільної практики та витоків суспільного поступу в майбутньому, пробудження до свідомого світосприйняття, у потрясінні свідомості. Потрясіння — пролог до пробудження духу, до самостійного духовного життя особи, до самосвідомості. У цьому випадку очевидне, те, до чого звикли, перетворюється у проблему, в сумніви, а звідси починається внутрішній діалог людини з самою собою, народжується процес філософствування. Якщо у людини немає пориву до нових горизонтів своєї свідомості, самоусвідомлення буття, картини світу, то без цього фактично немає філософії, і навчити її не можна.

Роздуми ж є переосмисленням, тобто перетворенням знань у проблему, яка засвідчує межі знання, досвіду, вміння та виявляє нове незнання. Ще Сократ сформулював два фундаментальні завдання філософії: "Пізнай самого себе" та "Я знаю, що я нічого не знаю".

Філософія вимагає невпинного поповнення знань про світ і людину, але заради продуктивної праці над собою. Тут основним завдання філософії є навчити людину мислити пошукове, творчо, самостійно.

Стародавні греки зображували Афіну, покровительку мудрості, з совою, яка сидить на плечі. Цей птах добре бачить у нічній пітьмі. Тому римляни, які називали Афіну Мінервою, говорили: «Сова Мінерви вилітає у сутінках». Римляни підкреслювали, що справжня мудрість найважливіша у складні і неясні періоди життя окремої людини і суспільства. Філософія, маючи тисячолітній досвід аналізу найскладніших проблем життя людини і суспільства, більше, аніж будь-яка наука, володіє мудрістю, так потрібною кожній людині і суспільству. Не випадково на сучасному етапі розвитку люди відчувають потребу звернутися до філософії, шукаючи відповідь на нові питання.

Філософія потрібна людині і як спосіб ставлення до світу, і як форма самопокладання у світі, і як спосіб бути самою собою, і як духовно-практична діяльність по самовдосконаленню, і як спосіб зв’язку індивідуального і загального. Ця потреба загострюється в умовах радикальної зміни внутрішнього і зовнішнього світу людини, яким є сучасність.

 

93. Суспільний прогрес та його критерії. Прогрес і регрес.

Проблема спрямованості історії (Горак)

Особливістю людського існування є його приналежність історії, тобто короткочасна людська буттєвість вписується в безкінечний процес зміни одних людей іншими. Здобуте попередниками впливає і наповнює змістом життя окремогого індивіда і залишене ним є в свою чергу спадком його наступників. Отже, у людини є минуле і майбутнє, які в свою чергу осягаються її свідомістю.

Історія для індивіда стає предметом його осмислення. Вона цікавить людину на предмет своєї спрямованості. Перше з цих питань: Куди ми йдемо? Тобто чи має буття людства певну спрямованість, чи можна говорити про вектор історії?

Відомі два основних підходи до вирішення проблеми спрямованості історії. Вони поперемінно домінують в людських уявленнях, хоч мають специфічне забарвлення в різні епохи. Це визнання колоподібного розвитку людства і його прогресивного поступу.

Поряд з визнанням регресивної направленості історії як, наприклад, в праці Гесіода «Труди і дні» зустрічаємось з твердженням про постійне сходження історії по ступенях прогресу. Так, грецький філософ Протагор висловлювався з приводу прогресивного розвитку культури і вважав фактором прогресу винахід вогню і моральні норми. Близьким до ідеї поступового сходження був і Демокріт.

Сам термін «прогрес» взято у Тіта Лукреція Кара, який у праці «Про природу речей» вживає вираз «рух вперед поступовий». В цій праці говориться, що всі досягнення людства викликані до життя допитливою думкою і нуждою смертних, і все мало-помалу йде по шляху вдосконалення.

Крім того, суспільній свідомості, як, до речі, й індивідній, завжди були властиві сподівання на краще.

Разом з тим, стародавнім істориком Полібієм та китайським філософом Синь Цянь була створена філософсько-історична концепція розвитку, в основу якої було покладено ідею круговороту. В подальшому ці два підходи розвивались. Зокрема, на позиціях круговороту стояли Монтеск’є, Тьєрі, Гізо, а пізніше Шпенглер і Тойнбі.

Своєрідне трактування ідеї історичного поступу дав Дж. Віко. Людство, на його думку, проходить три епохи: богів, героїв і людей, — на кожній з них воно щось втрачає, а щось набуває, але в цілому це рух по висхідній, що містить елементи повторень.

В XVII ст. Декарт почав з’ясовувати джерела і причини сходження людства на новій раціональній основі. Як він, так і Бекон розглядали історію як поступове більш глибоке пізнання та освоєння природи, а звідси і прогрес, базований на вдосконаленні методів.

У них були свої противники як, наприклад, Босюет, що заперечував роль раціонального начала в історії і сформулював класичну думку: «Бог керує світовою історією, переслідуючи власні цілі, а людству при цьому залишається лише хвилюватись».

Але нарощення пізнавальних і технічних можливостей людства породили теорію прогресу, яку висловлювали філософи Нового часу: Вольтер, Тюрго, Кондорсе, Руссо, Гольбах, інші. Найбільш відомим теоретиком прогресу був Ж.Кон-дорсе, який у своїй праці «Ескіз історичної картини прогресу людського розуму», написаній в 1795 році, дав начерк теорії прогресу. Ним прогрес пов’язувався з еволюцією людського розуму, розвитком освіти, перемогою мудрості.

Одночасно людство підтверджувало теоретичні міркування щодо прогресу, практично здійснюючи великі досягнення в науковій та технологічній діяльності.

Але поряд з цим тріумфом ідеї прогресу викликали розчарування в ньому, на грунті якого вже в XX ст. ідеї круговороту знайшли своє обгрунтування в праці Шпенглера «Закат Європи».

Здавалось би після «некрологу» ідеї прогресу, проголошеного Р.Ароном, з ним як ідеєю було покінчено. Але намагання оголосити всі суспільні зрушення простими змінами, що не мають спрямованості, не здобули остаточної перемоги.

Питання про майбутню спрямованість історії, про неусувну віру в «зміни на краще», що властиві як людській психіці, так і суспільній свідомості, не знято з порядку дня, воно залишається актуальним як пошук шляхів в майбуття.

Повністю дискредитувала себе ідея лінійного сходження людства, найтиповіше виражена в гегелівській філософії і запозичена марксизмом. Останнім вона була інтерпретована як неухильне піднесення продуктивних сил, що в якості першооснови і критерію суспільного розвитку визначає собою прогрес суспільства взагалі.

Поняття «прогрес» вичерпно пояснюється на матеріалі технічного і почасти наукового розвитку. Дійсно, постійне нарощування технічних досягнень людства не потребує доказів. Досить очевидні й успіхи науки, хоча щодо їх позитивного впливу на історію людства виникають і певні сумніви. Вихідний розвиток науки сприяє технічному прогресу, зростанню суспільного багатства, спричиняє науково-технічні революції. Відкриття науки поповнюють й інтелектуальний арсенал суспільства. Водночас науковий арсенал сьогодення має змогу зробити такі наукові відкриття, які загрожуватимуть існуванню та розвиткові людства, зокрема в галузі генної інженерії, біотехнології, радіофізики.

Зрозуміло, виникає питання, чи є наукові здобутки показником піднесення людства, чи ведуть вони його до занепаду та деградації. Передусім це питання стосується технічного прогресу, котрий нерідко вступає в суперечність з тенденціями розвитку подальшої історії.

Прогрес характеризується оберненістю своїх результатів, які нерідко виступають як трагедія людства. Це послугувало підставою для висновку Ортеги-і-Гассета: «Чим вищий ступінь прогресу, тим більша небезпека загибелі».

Відмінною рисою прогресу є його суперечливий характер.

Прогрес за своєю суттю суперечливий, оскільки має своєю зворотною стороною регрес. І якщо людство чогось набуває, то з такою ж неминучістю воно і втрачає. Кожен крок уперед в історії є водночас і певним відступом. Тому лише в загальному балансі здобутків і втрат можна говорити про певне сходження людства, яке виявляється не однаковим в різних сферах соціального життя — матеріальній, соціальній, технічній. Суперечливість наслідків має місце в усіх сферах і у їхній взаємодії. Особливо наочно це демонструється на прикладі матеріально-технічної сфери і духовності людини.

Ідея прогресу і круговороту не взаємовиключні концепції, а взаємодоповнюючі одна одну. Культивування однієї з них на шкоду дійсному розумінню історії. Людська свідомість не може відмовитись від ідеї прогресу, бо це й вираз сподівань, натхнення життя, смисложиттєва відповідь, без якої існування втрачає сенс.

В той же час її абсолютизація обертається трагедією, оскільки об’єктивізує, протиставляє індивідності історичний поступ, перетворює його в «залізну ходу» історії, що, по суті, знищує індивідні волевиявлення

Спрямованість суспільного розвитку шляхом піднесення, а не занепаду визначається передусім людськими вимірами. Майбутнє людства значною мірою залежатиме від того, як визначиться щодо нього кожен зокрема і всі разом.

 

94. Концепції ствердження та заперечення суспільного прогресу.

Прогрес характеризується оберненістю своїх результатів, які нерідко виступають як трагедія людства. Це послугувало підставою для висновку Ортеги-і-Гассета: «Чим вищий ступінь прогресу, тим більша небезпека загибелі».

Відмінною рисою прогресу є його суперечливий характер.

Прогрес за своєю суттю суперечливий, оскільки має своєю зворотною стороною регрес. І якщо людство чогось набуває, то з такою ж неминучістю воно і втрачає. Кожен крок уперед в історії є водночас і певним відступом. Тому лише в загальному балансі здобутків і втрат можна говорити про певне сходження людства, яке виявляється не однаковим в різних сферах соціального життя — матеріальній, соціальній, технічній. Суперечливість наслідків має місце в усіх сферах і у їхній взаємодії. Особливо наочно це демонструється на прикладі матеріально-технічної сфери і духовності людини.

Ідея прогресу і круговороту не взаємовиключні концепції, а взаємодоповнюючі одна одну. Культивування однієї з них на шкоду дійсному розумінню історії. Людська свідомість не може відмовитись від ідеї прогресу, бо це й вираз сподівань, натхнення життя, смисложиттєва відповідь, без якої існування втрачає сенс.

В той же час її абсолютизація обертається трагедією, оскільки об’єктивізує, протиставляє індивідності історичний поступ, перетворює його в «залізну ходу» історії, що, по суті, знищує індивідні волевиявлення

Спрямованість суспільного розвитку шляхом піднесення, а не занепаду визначається передусім людськими вимірами. Майбутнє людства значною мірою залежатиме від того, як визначиться щодо нього кожен зокрема і всі разом.

 

95. Формаційний та цивілізаційний підходи до вивчення суспільства.