Методичні рекомендації до самостійної роботи

Аналізуючи перше питання слід звернути увагу на те, що середньовічна філософія – період в історії європейської філософії, пов’язаний із християнською релігією (V-XV) ст., тому основними рисами її є:

- формування бачення реальності «за образом і подобою» духу;

- людина феодального суспільства постає «духовною», «одухотвореною», а не просто тілесною (чи природною) істотою;

- ключ до розв’язання всіх проблем середньовічна людина шукає у сфері духу.

На цьому ґрунті починає формуватися нова (середньовічна) філософська парадигма:

- духовно-ідеальне тлумачення реальності;

- найдосконаліше втілення духовності – Бог;

- «найголовніше» знання – теологія (богослов’я);

- все «земне», «світське» – держава та інші суспільні інституції (цехи і т.п.) – набувають характеристик «справжнього» існування, лише отримуючи санкцію «божественного буття» – благословення церкви;

- «двоїсте» буття – справжній (божественний, духовний, небесний, благий) та несправжній (тваринний, плотський, земний, гріховний).

Основними напрямками середньовічної філософії виступають апологетика, патристика, схоластика, реалізм і номіналізм.

При аналізі другогопитання необхідно підкреслити, що основною особливістю патристики (від лат. «патер» – отець) було поєднання християнських доктрин з античною філософією (головним чином, з неоплатонізмом).

Найвідомішим представником західної патристики був Аврелій Августин (354-430 рр.), який систематизував християнський світогляд, намагаючись представити його як цілісне та єдино вірне вчення; зробив Бога центром філософського мислення.

Слід звернути увагу на те, що погляди Августина справили великий вплив на всю середньовічну філософію і ідеологію. Для Августина земне життя – гріховне і тимчасове, воно лише підготовка до вічного «потустороннього» існування. Така проповідь робила людей пасивними, привчала їх до рабської покірливості, формувала рабську свідомість.

При підготовці третього питання, необхідно акцентувати увагу на тому, що період з VI по XIV-XV ст. називається періодом схоластики (схоластичний – шкільний), для якої характерні:

- сліпа віра в авторитети;

- догматизм, бездумне заучування й запам’ятовування прописних істин;

- відрив від життя.

Схоластика поділяється на:

- ранню схоластику (VI-ХІІ ст.), яка орієнтувалась на Платона та неоплатонізм та зосереджувалась на двох проблемах:

- на проблемі універсалій;

- на доказі існування Бога.

Біля витоків схоластики стояли: на Сході – Іоанн Дамаскін, на Заході – Іоанн Скот Еріугена.

- розквіт схоластики (ХІІІ ст.), представлений латинським аверроїзмом, який очолював Сігер Брабантський (бл. 1240-1284 рр.):

- відстоював незалежність філософії від теології;

- визнавав тільки філософські авторитети, передусім Аристотеля;

- запропонував теорію «подвійної істини»;

- занепад, пізню схоластику (XIV-XVI ст.), яка пристосувала Аристотеля до католицизму. Представник цього періоду Фома Аквінський (1225-1274 рр.) – засновник напряму філософської думки, яка має ім’я томізм, створив грандіозний теолого-філософський синтез (філософії та науки, з одного боку, теології, з іншого):

- суперечностей між наукою та теологією немає. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому;

- філософія повинна служити вірі, теології тим, що релігійні істини вона тлумачить у категоріях розуму. Філософія, таким чином, виступає як знаряддя теології;

Слід загострити увагу на вченні Фоми Аквінського про взаємовідношення загального й одиничного, що було предметом дискусій між номіналізмом і реалізмом.

Реалізм (Пьер Абеляр (1079-1142 рр.)):

- загальне передує одиничному;

- настоювання на «реальності» Святої Трійці та її «іпостасей», на реальності «єдності» триєдиного бога;

- відстоювання традиційної об’єктивно-ідеалістичної тези про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять, «універсалій»).

– визначний діалектик середньовіччя, поміркований реаліст.

Номіналізм (Іоанн Росцелін (бл. 1050-1210 рр.), Іоанн Дунс Скот (1265/66-1308 рр.)):

- первинним є одиничні речи, загальне – це імена, які ми присвоюємо одиничним речам;

- реальними вважаються «лики» (іпостасі), Трійці (Отця, Сина, Святого Духа);

- відстоюється реальне існування одиничного, індивідуальних окремих речей і явищ, пов’язуючи справді реальне існування з чуттєво-конкретним існуванням індивідуальних речей.