Головні напрями філософії епохи Відродження та її характерні риси

Філософія Ренесансу, або Відродження, в Європі (насамперед в Італії) займала значний історичний проміжок часу — з XIV по XVI ст. Сама назва епохи свідчить про відродження інтересу до античної філософії та культури, які стали зразками діяльності й поведінки людей. Ідеалом стає не релігійне, а світське знання. Цьому сприяли певні соціально-історичні передумови (нові нау­кові винаходи та відкриття). Було винайдено компас, книгодру­кування, принцип перспективи в живопису, мікроскоп тощо. Роз­вивалися економічні й грошові відносини. На основі вогнепаль­ної зброї вдосконалювалася військова техніка, зменшився вплив середньовічної лицарської культури. Впроваджувалися станки, доменні печі, що загалом зумовило кардинальні зміни в тогочас­ному суспільстві. Якщо для середньовічного суспільства харак­терною рисою була локальна обмеженність спілкування між лю­дьми в межах певних соціальних ієрархій, церковних організацій, то в епоху Відродження вже виник «бум спілкування» зі світом природи та іншими людьми.

Головною рисою, яка відрізняла філософію Відродження, був антропоцентризм. Центром філофських досліджень стала люди­на, не тільки як результат Божого творіння, а й космічного буття. Людину аналізували не на грунті її взаємодії з Богом, а з погляду проблем її земного існування. Філософи визнали безмеж­ність Всесвіту, природи, де людина виявляє свою активність із відповідальністю за результати своєї діяльності та вчинків.

У цей період виникла нова система духовних цінностей, у якій людина сприймалася як природна істота. Ця ідея викликала лан­цюгову реакцію в культурі Відродження, почався процес секуля­ризації — звільнення культури від впливу церкви {проблеми держави, суспільства, людини, моралі, науки перестали спри­йматися через призму релігійних цінностей). Секуляризація куль­тури, й насамперед науки, не означала, що релігійні цінності хри­стиянської культури були забуті, вони залишались актуальними, але вже не були визначальними.

Людина, а не Бог стала в центрі філософських досліджень. Ре­презентували цей період такі мислителі, як Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонаротті, Еразм Роттердамський, Нікколо Макі-авеллі, Томас Мор, Мішель де Монтень та ін. Головними питан­нями у філософському осмисленні світу стали: визначення місця людини у світі, її свободи, мети життя тощо. У цей час відбувалося становлення й розвиток окремих наук, які були покликані генеру­вати практичні знання, перевірені досвідом (роботи Миколи Копе-рніка, Иоганна Кеплера, Галілео Галілея, Джордано Бруно та ін.).

Тогочасні мислителі та вчені у своїх дослідженнях спиралися на розум і досвід, а не на інтуїцію та божественне одкровення, що було характерне для Середньовіччя. Дальшого розвитку на­був скептицизм Мішеля де Монтеня. На грунті раціоналізму створювалися й розвивалися перші утопічні системи (утопічний соціалізм) Томаса Мора, Томмазо Кампанелли.

Філософію епохи Відродження поділяють на такі головні на­прями: гуманістичний, неоплатонічний, натурфілософський, ре­формаційний, політичний, утопічно-соціалістичний. Коротко проаналізуємо кожен з них.

Гуманістичний напрям (XIV—XVI ст.) у філософії Відро­дження зливався з літературою й набував художньо-образної фор­ми. У центрі гуманістичних сентенцій стояла людина й пов'язані з нею проблеми природи, історії та мови. Саме поняття «гума­нізм» походить від назви духовної течії «studia gumanitatis» («ви­вчення людської природи»), що була орієнтована на античне ро­зуміння людини. При цьому гуманістичний контекст вивчення людини мав прагматичну мету — виховати нову людину з новими якостями, високим рівнем духовних й естетичних цінностей, ба­гатогранністю проявів особистої культури. Рівень освіченості людини був показником її морального самовдосконалення. До найвідоміших філософів-гуманістів належали Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарка, Лоренцо Валла, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі та ін.

Родоначальником гуманізму епохи Відродження беззаперечно визнають Данте Аліг'єрі (1265—1321 рр.). У його літературних, поетичних і філософських творах («Божественна комедія», «Нове життя», «Монархія», «Піршество») бачимо всю палітру світогля­дних змін, характерних для раннього Відродження. Так, у творі «Божественна комедія» Данте описував середньовічний світо­гляд, в основі якого лежала геоцентрична космологія, «замішана» на теологічній мудрості, тому, визнаючи християнські цінності, він ніби між рядками іронізував над «немудрими» й суперечли­вими богословськими сентенціями.

Данте вважав, що людина (як і світ загалом) є результатом по­єднання природного й божественного (перехрестя світу тлінного й нетлінного). Оспівуючи Божий світ і людину в ньому як тво­ріння Боже, Данте акцентував не на значенні Бога, а на величі й красі людини. У Данте людина має подвійне призначення: з од ного боку, вона існує сама для себе як частина природи, а з іншо­го — для Бога як результат його творіння. Метою життя люди­ни Данте пропонує вважати земне блаженство, яке, зрештою, дає змогу людині досягнути щастя в реальному житті, що ви­пливає з її богоподібності.

Не менш значущою в початковий період гуманістичної філо­софії була творчість поета Франческо Петрарки (1304—1374 рр.). З його ім'ям дослідники історії філософії пов'язують початок гу­манізму в Європі. Основними творами, які репрезентують його філософські погляди, були «Книга пісень», «Моя таємниця, або книга бесід про зневагу до світу», трактати «Про самотнє життя», «Інвектива проти лікаря», «Листи до нащадків», «Книга про по­всякденні справи» та ін.

На відміну від Данте, Петрарка взагалі відкидав схоластику в поясненні проблем життя (бо вона, на його погляд, відволікала непотрібними дискусіями про поняття та значення слів-термінів від вирішення проблем життя і наукового дослідження). Схолас­тика для нього була втіленням марновірства, тому наука (знання), що спирається на досвід і практику, повинна протистояти схолас­тиці. Петрарка вважав, що тогочасна схоластика разом з бого­словськими науками відвертає людину від справжніх християн­ських цінностей і спричиняє появу безбожників у найгіршому сенсі цього слова.

Пояснити смисл життя, на думку Петрарки, може тільки філо­софія (насамперед філософія Платона). Шлях філософії лежить у площині вивчення людини (місця людини у світі). Джерелом знання про людину є Бог, але ці знання можна віднайти не тільки в Святому Письмі, а й у античних (язичницьких) знаннях і працях мусульманських учених-філософів. Петрарка стверджує, що Бог дає людині життя один раз, тому вона сама та її життя є унікаль­ними. Людина — носій певних доброчинностей, що є результа­том досвіду й знань, отриманих від попередніх мудреців.

 

Неповторність й одиничність людського життя орієнтує лю­дину на те, що вона повинна жити не так для Бога (приноси­ти себе в жертву Богові), як для самої себе й для інших (пови­нна насолоджуватися життям і любити).

Отже, гуманісти XIV—XV ст. у центр уваги ставили людину, літературно-поетичними засобами возвеличуючи її чесноти, богоподібність, могутність і критично переосмислюючи догмати християнської церкви (вільнодумство).

Неоплатонівський напрям (середина XV — кінець XVI ст.) репрезентований Миколою Казанським, Піко делла Мірандолою, Парацельсом та ін.

Засновником неоплатонізму вважають Миколу Кузанського (1401—1464 рр.), одного з найвідоміших оригінальних тогочас­них мислителів. У своїй філософії він використовував традиції схоластики, але прагнув поєднати їх з науковими знаннями, ма­тематикою, античною філософською мудрістю. Основними пра­цями, які репрезентують його погляди, стали «Про вчене незнан­ня», «Про припущення», «Книги простака», «Апологія вченого незнання», «Про вершину споглядання».

Микола Кузанський вважав, що можливість пізнання світу да­рована людині Богом, а сутність самого Бога є непізнаною. Наше знання є кінцевим, а Бог— безкінечний. Тому кінцевий світ при­роди людина може пізнати, а безкінечного Бога пізнати немож­ливо. Безкінечний Бог є певною межею реального й надреального, тому про надреальний світ людина не має жодних знань, лише релігійна віра дає змогу зафіксувати буття Бога, який є істиною, що відкривається лише через богоодкровення. Тому пізнання без божих істин веде, зрештою, до «вченого незнання».

М. Кузанський вважав, що Бог є найвищою істиною, макси­мумом Всесвіту. Бог є в усьому, а отже, водночас він є й мініму­мом Всесвіту. Оскільки людина є творінням Бога, то вона об'єднує в собі як максимум, так мінімум задля єднання з Богом. Споглядальний спосіб життя не сприяє руху людини до Бога. І навпаки, активний спосіб життя наближає людину до Бога через прагнення його пізнання в повсякденному житті й індивідуальній творчості.

 

Отже, інтерес до античності, критичне переосмислення схо­ластики на користь діалектичного методу, розвиток гумані­стичних цінностей людської особи зробили Миколу Кузансько­го одним з найвидатніших мислителів епохи Відродження.

Піко делла Мірандола (1463—1494 рр.) — філософ епохи Від­родження, енциклопедично освічений аристократ (є відомості про те, що він знав більш як тридцять мов). У 24 роки став відо­мим гуманістом. Найзначущішими творами, що репрезентують його філософські погляди, стали «Тентал» (тлумачення проблеми творіння Богом світу), «Про суще та єдине», «Роздуми проти аст­рології», особливе значення мала його робота «Розмова про гід­ність людини».

У своїх доробках Піко делла Мірандола розвивав власну філо­софську концепцію аналізу місця людини в оточуючому її світі. Мислитель по-своєму реінтерпретував тезу про богоподібність людини з огляду на античну філософську мудрість. Він вважав, що людина є центром Всесвіту, мікрокосмосом, наділена Богом свободою волевиявлення, що дає їй можливість постійно творити себе й навколишній світ. Свободу волевиявлення людини обме­жує «світовий порядок», і в тих випадках, коли людина порушує його, вона втрачає власну гідність (гідність бути людиною).

Надзвичайно цікавими стали роздуми П. Мірандоли про фі­лософію як шлях до «природного» щастя людини. Він вважав, що в житті людини є два види щастя: щастя як результат пі­знання своєї природи, законів світу і надприродне щастя (най­вищий рівень щастя), яке людина отримує тільки завдяки вірі в Бога. Шлях людини до надприродного щастя лежить через етику (учення про доброчинності). Філософські роздуми й фі­лософський спосіб життя ведуть до теологічної мудрості як завершального етапу шляху до щастя (єдності з Богом через божественну мудрість). Без філософії людина не може бути щасливою.

Основу доброчинностей Піко делла Мірандола вбачав у вмінні людини через віру в Бога пізнавати закони «світового порядку». Розпочинається процес пізнання з вивчення законів природи на рівні розуму, а потім рухається до рівня осягнення божих істин. Пізнання Святого Письма починається з уміння його раціональ­ного осмислення з наступним переходом на рівень містики.

 

Отже, на основі вчення Платона Мірандола започаткував вла­сне вчення про світ з метою пізнання божих істин у ньому й отримання єдності з Богом через правильно пізнану божест­венну мудрість.

Натурфілософський напрям (XVI—XVII ст.) репрезентова­ний Леонардо да Вінчі, Миколою Коперніком, Джордано Бруно, Галілео Галілеєм та ін.

Геніальним представником епохи Відродження був Леонардо да Вінчі (1452—1519 рр.). Він проявив себе як видатний живопи­сець, знаменитий архітектор і будівельник, знавець оптики й пер­спективи, математики й астрономії. Його філософські роздуми не друкувалися за життя. І лише пізніше були зібрані в окремий тра­ктат під назвою «Трактат про живопис» і видані його учнем.

Одним із головних своїх завдань Лгонардо да Вінчі вважав ство­рення нового методу пізнання, в основі якого лежали досвід і практика. Він критично ставився до релігійного фанатизму, магії та містики, які заперечували закони природи. Але попри все Бог для Леонардо да Вінчі був «великим художником», творцем пре­красного барвистого світу. Створена Богом людина має душу, яка прагне через красу й гармонію поєднатися з Богом.

Світ філософії Леонардо сконцентровано в художніх образах, які є єдиним способом раціонального осмислення світу й не по­требують теологічної інтерпретації.

 

За Леонардо да Вінчі, гармонія світу існує поряд із дисгармонією (темрявою й трагізмом), що віддзеркалюються в суперечностях людського життя. Бог дає людині свободу волевиявлення, щоб вона власноруч вибирала шлях до ангельського існування всупе­реч повсякденно примітивному (тваринному) способу життя.

Іншим відомим представником натурфілософії епохи Відро­дження був Микола Копернік(1473—1543 рр.) — засновник ге­ліоцентричної картини світу. Його відома праця «Про обертання небесних сфер» відіграла важливу роль у формуванні нової кар­тини світу, в основі якої лежав десакралізований космос без тео­логічної концепції його пояснення. Бог продовжував виступати першопричиною світу (як «світовий механізм»), але після акту його творення він уже не втручався в закони його розвитку. Був ліквідований богословський конфлікт між «землею і небом».

 

Таким чином, Копернік увів у космологію та філософію принцип саморозвитку, критично переосмислив ідею Арістотеля про Бога як постійну першопричину розвитку Всесвіту, відкрив шлях до пізнання космосу та Всесвіту без теології, на основі наукових знань.

 

Джордано Бруно (1548—1600 рр.)— пантеїст, продовжував роз­вивати вчення неоплатоніка Миколи Кузанського та натурфіло­софські ідеї Коперніка й на цій основі робив власні онтологічні висновки. Пантеїстичні погляди Джордано Бруно, а також побу­дована ним картина світу стала причиною гострого конфлікту з церквою (інквізицією), у результаті чого в 1600 р. його було за­суджено й спалено на вогнищі в Римі. Головними працями, що репрезентують філософські погляди Бруно, були «Про причину, початок і єдине», «Про безкінечний Всесвіт та світ», «Про герої чний ентузіазм», «160 тез проти математиків і філософів нашого часу», «Про монаду, число й фігуру» та ін.

Джордано Бруно критично переосмислив і далі розвинув ге­ліоцентричну картину світу Коперніка. Він говорив, що Всесвіт не обмежений сферою нерухомих зірок на його кордоні. Він ру­хомий, вічний і безкінечний (ідея безкінечного космосу). Всесвіт складається з паралельних світів, які, ймовірно, населені люд­ськими істотами.

 

Безкінечний Бог є першопричиною світу. Він є єдністю супере­чностей, які перебувають у «скрученому» вигляді. Багато­гранність предметного світу є результатом «розкручення» Бога в просторі й часі. Джордано Бруно зробив свій засадовий висновок: Бог існує не за межами Всесвіту, а перебуває в са­мому Всесвіті.

Відносна гармонія предметного світу порушується причино­во-наслідковими зв'язками між можливістю й дійсністю, що при­зводить до зміни якісного стану предметного світу та спричиняє його рух у просторі й часі.

Джордано Бруно вважав, що основою світу, Космосу, природи є світова душа, яка породжує розум і діє на матерію зсередини (надає їй форми), завдяки чому створюється вся багатогранність природного світу. Д. Бруно зробив висновок, що форма існує не ззовні, а в самій матерії, що дає їй можливість стати реальною дійсністю. Матерія пронизана духом, а тому є проявом світової душі. Для пояснення проявів «світової душі» Джордано Бруно використовував термін «духовна субстанція», що існує в окре­мому предметі й зникає разом з його знищенням.

Людська душа має специфічні можливості бути розумною, а отже, адекватно пізнавати світ природи. Логіка людини є віддзе­ркаленням фізичних форм світосприйняття. Першим кроком пі­знання є фіксація проблемної ситуації (існування сумніву), влас­не, сумнів лежить в основі філософських роздумів. На практиці це означає заперечення віри, догматизму й Божого одкровення як засобів пізнання, що виключають сумнів.

Джордано Бруно оптимістично сприймав життя, навіть смерть вважав позитивним чинником життя людства загалом. Душа, як і людина, смертна, усвідомлення цього має стимулюва­ти людину щонайефективніше використовувати свій час, який відведено їй долею. Ці натурфілософські принципи піднімали душу людини на рівень індивідуальної відповідальності за свою діяльність і вчинки. Головним критерієм істинної моральності (повноцінності) людського життя, стверджував Бруно, є її актив­ність у повсякденному житті (швидкоплинному й короткому).

Пізнання законів Всесвіту є також проявом моральності люди­ни. Закон (воля Бога) існує в природі, благочестивій душі, сяянні сонця, красі предметів матеріального світу, численних живих істо­тах, які живуть, відчувають і радіють чудовій єдності з Богом.

 

Пізнання законів потребує певного інтелектуального героїз­му, жертовності в любові до мудрості, що перетворює людину на живого Бога.

Джордано Бруно наділяв любов до мудрості характеристика­ми інтелектуальної еротики. Він називав цей стан душі «героїч­ним ентузіазмом». Своїм життям Бруно підтвердив можливість жити в жертовній любові до мудрості (істини^, він став прикла­дом геніальності на всі часи й для всіх народів.

Пізнання законів Всесвіту й руху, життя на землі згідно з цими законами є найкращим способом служіння Богу («монаді монад»). Тому, як вважав Бруно, головним предметом філософського дослі­дження є не осягнення надреального Бога, а необхідність пізнання Бога в предметах фізичного світу. Релігійна віра та мораль можуть існувати лише як елементи виховання відсталих народів, які не мають достатнього рівня культури (розуму). У майбутньому релі­гію богоодкровення повинна замінити «релігія розуму».

 

Отже, представники натурфілософського напряму на основі критичного переосмислення догматів християнської церкви про Бога й Космос створили нову картину світу, побудовану на наукових знаннях про світ, Космос, Всесвіт: Всесвіт є єди­ним і безкінечним, він ніким не породжений, а тому ніким не бу­де знищений, загалом Всесвіт нерухомий, у просторі й часі ру­хаються лише тіла, що є складовими частинами Всесвіту.

Реформаційний напрям (XVI—XVII ст.), ідейне оформлення якому дали Мартін Лютер (1483—1546 рр.), Ульріх Цвінглі (1484—1531 рр.), Жан Кальвін (1509—1564 рр.), Томас Мюнцер (1490—1525 рр.), Еразм Роттердамський (1469—1536 рр.) та ін іш. Вони вважали, що необхідно подолати офіційні католицькі фальсифікації вчення про ІсусаХриста й відновити «істинне хри­стиянство» та «церкву апостольських часів».

Відомо, що Реформація віддзеркалювала глибоку кризу като­лицизму й стала показником того, що попереднє феодальне су­спільство не могло досягти соціальної мети — подолати надмірну гріховність людей і підготувати їх до приходу Царства Небесного.

Криза католицизму виявилася в таких явищах: надмірному обожнюванні Папи Римського, поширенні фактів зловживання духовенством своїм становищем, компрометуючій діяльності інквізиції, претензійності католицького духовенства відпускати будь-які гріхи, продажу індульгенцій, складній культовій діяль­ності церкви, деморалізації суспільства та знедуховлення вірую­чих, підтримці ідеї «благочестивої омани» тощо.

Реформація розпочалася в Німеччині й Швейцарії, а головним її натхненником і організатором став Мартін Лютер — автор знаменитих «95 тез», адресованих керівництву католицької церк­ви. Віровчення протестантизму було репрезентоване в «Аусбург-ському ісповіднику віри» (1559 р.), а узагальненою формою про­тестантизму став вислів Мартіна Лютера «Тільки Віра, тільки Письмо, тільки милосердя Боже».

У результаті Реформації («критичної перевірки» догматів то­гочасного католицизму) протестанти визнали істинними лише два таїнства із семи (хрещення й покаяння), відмінили пости й більшість церковних свят, акцентували увагу на індивідуальній відповідальності за власний порятунок перед Богом (без залучен­ня церкви й духовенства). Церква стала союзом братів і сестер, а не ієрархічною структурою керуючих і підлеглих (ідея «узагаль­неного священства»).

Лицемірній позиції феодально-католицької церкви (спасіння не через віру, а через театралізовану поведінку, лояльність до цер­кви й держави) теоретики Реформації протиставили такий спосіб життя, який орієнтував на «чистосердечне спокутування гріхів власною вірою». Принцип мирського аскетизму закликав протес­тантів жити таким життям, яке логічно продовжувало б служіння Богу й сприяло порятунку душі. Особливості протестантизму влучно охарактеризував Карл Маркс, зазначивши, що він «звіль­нив людину від зовнішньої релігійності й зробив релігійність внутрішнім світом людини»¹.

¹ Маркс К. К критике гегелевской философии права. Введение // Маркс. К., Знгельс Ф. Соч. — 2-е изд. — М., 1955. — Т. 1. — С. 422.

¹ Саме тому 9 червня 1880 року в Римі на Площі Квітів у присутності 6 тисяч деле­гатів від усіх народів світу був відкритий пам'ятник Джордано Бруно — геніальному мислителю й інтелектуальному герою.

Не менш значущою для Реформації стала ідея «дешевої церк­ви», яка виходила з того, що для порятунку віруючої людини не потрібен посередник (на роль якого претендувала католицька церк­ва) — за власний порятунок людина відповідає сама.

Теоретичною основою критики католицького культу стала концепція переосмислення взаємодії матеріальної природи зі Святим Духом. Протестанти вважали, що священного й сакраль­ного значення предмет набуває лише під час його взаємодії з ві­руючою людиною, саме цей момент індивідуальної віри в свя­тість цього предмета робить його священним. А це означає, що коли віри немає, то немає й святості предмета.

Епоха Реформації й поява протестантизму спричинили загост­рення міжрелігійних конфліктів, що зумовило формування в єв­ропейській правовій культурі принципів свободи совісті, віротер­пимості, інших політичних свобод. Протестантизм дав змогу по-новому переосмислити взаємодію держави й церковних організа­цій, позбутися консервативного принципу теократизму. Релігія стала лише інститутом держави.

Проаналізувавши особливості реформаційних рухів XVI— XVIII ст. (у період формування капіталістичних ринкових від­носин), соціолог Макс Вебер, зробив висновок, що протестантсь­ка етика «приземлювала» віруючу людину до її земних потреб. Протестантизм цього періоду орієнтував опікуватися не майбут­нім (добрими справами, що дадуть людині абстрактні благодать і порятунок), а сьогоденням (добрими справами в повсякденному житті). Життя є надто коротким і дорогоцінним, а отже, мар­нувати його на нереальні, з погляду моралі, навіть релігійної, цілі вкрай неприпустимо. Тому протестантська етика спрямовувала віруючу людину на те, щоб вона віддала всі свої сили, енергію, думки на конкретну підприємницьку діяльність задля отримання надприбутків і, таким чином, могла побачити в своїх успіхах чудеса Божої Благодаті.

Ідеї Реформації в XVI—XVII ст. через Польщу стали проника­ти в Україну, що знайшло свій вияв у критиці верхівки правосла­вного духовенства, у демократичній інтерпретації Біблії, вимогах громадянської рівності. Особливого розвитку цей процес набув під час національно-визвольної боротьби українського народу проти польських магнатів, католицької експансії (полонізації). Письменники-полемісти, діячі братств, професори й вихованці Києво-Могилянської академії, зокрема Григорій Сковорода, про­пагували реформаційні цінності, однак у XVII ст. реформаційний рух в Україні зійшов нанівець.

Католицька церква відповіла на Реформацію контрреформаці­єю, що призвело до жорстоких релігійних війн XVI—XVII ст.

 

Отже, реформаційний напрям філософської души мав на меті здійснити якісні перетворення в консервативній католицькій ідеології згідно з потребами капіталізації суспільства й ство­рити новий рівень взаємовідносин між віруючими, церквою, державою й суспільством загалом.

Політичний напрям (XV—XVI ст.) філософії Відродження репрезентував Нікколо Макіавеллі (1469—1527 рр.), який вивчав проблеми ефективного управління державою, а також поведінку правителів. Головними працями, в яких розкрилися його філо­софсько-політичні погляди, були «Князь», «Історія Флоренції», «Роздуми про першу декаду Тіта Лівія», у них Макіавеллі обгру­нтував основні принципи дослідження законів соціального орга­нізму, передусім його політичних відносин.

На думку вченого, філософія соціального життя (історії) по­винна доповнюватися філософією людини. Він вважав, що дер­жава в процесі управління суспільством головними об'єктом обирає людину (конкретну особу), яка має низку негативних яко­стей, які необхідно враховувати будь-якому чиновнику.

 

Особливості взаємодії державної адміністрації та населення країни визначає «людина натовпу», тому держава спирається на силу й «культ особи» правителя.

Головним завданням політики є отримання влади й подальше її збереження від посягань. Що більше влади, то більше загрози й страху за можливість її втратити відчувають люди, які нею наді­лені. Тому влада не припускає компромісу й посягань на неї з бо­ку опозиції. Релігія й мораль, на думку Макіавеллі, також ста­ють інструментом політики. Але жити згідно з правилами релігії й моралі держава не зможе. Політичні рішення повинні ух­валюватися лише на підставі аналізу політичних фактів (врахо­вуючи інтереси релігії та моралі, однак останні не мають домі­нувати). У політиці є свої закони. Правитель не є приватною особою, яка може переносити свої приватні інтереси, уподобан­ня (релігійні та моральні) на політику. Насильство також на­лежить до інструментів, за допомогою яких влада утримуєть­ся, оберігається й використовується.

Утопічно-соціалістичний напрям (XV—XVII ст.)репрезен­тували Томас Мор, Томмазо Кампанелла. Вони шукали шляхів побудови ідеального суспільства.

Томас Мор (1478—1535 рр.) був політичним діячем, лорд-канцлером Англії, істориком і філософом. Він виступив про­ти Реформації в Англії, за що й був страчений королем Генрі­хом VIII.

У XX ст. Папа Пій X проголосив Томаса Мора святим як жертву переслідування за католицьку віру. Головними дороб­ками, які репрезентували філософські погляди вченого, були «Історія Річарда III», «Золота книга така ж корисна, як і забав­на про найкращу побудову держави та про новий острів Уто­пія». Ця книжка, скорочено «Утопія», принесла Т. Мору світо­ве визнання.

Утопія — це фантастичне місце, острів, де є суспільство, в якому існує суспільна власність на засоби виробництва. Описую­чи Утопію, Томас Мор розвивав ідею Платона про необхідність ліквідації приватної власності як причини соціального поділу людей і виникнення між ними конфліктів. На його думку, ство­рення суспільства із суспільною власністю на засоби виробницт­ва має відновити єдність людей.

Описуючи трагічну долю обездоленних англійських селян («коли вівці поїли людей»), Т. Мор пропонує фантастичну мо­дель створення ідеального суспільства, в якому всі його грома­дяни мають право на працю (шість годин на день) й можливість усім однаковою мірою користуватися результатами цієї праці. У цьому суспільстві не повинно бути влади грошей і золота (золо­то й срібло мало йти на виготовлення нічних горщиків для не­чистот).

Мета життя утопійців — створити в суспільстві рівні умови для всіх людей в отриманні задоволення від життя (відпочинку після роботи, розваг тощо). В Утопії дозволені будь-які релігії, але забороняється атеїзм, який призводить до падіння моралі. Го­ловна модель способу життя утопійців — це повна уніфікація поведінки, цінностей, одягу тощо.

Томас Мор став засновником теорії утопічного соціалізму (утопі­чно-комуністичного суспільства), в якому вільний розвиток од­ного громадянина залежить від вільного розвитку інших, реа­лізації інтелектуальних і творчих здібностей особи, а також їх постійного вдосконалення.

Загальною метою мешканців Утопії є отримання всіма її гро­мадянами загального щастя, яке полягає не в аскетичному спосо­бі життя, а в реалізації творчих бажань людини й потреб здорово­го тіла. Пияцтво, розпуста, лінощі відкидаються здоровим суспільством, переслідуються й караються законом Утопії.

Томмазо Кампанелла (1568—1634 рр.) був іншим відомим представником утопічного соціалізму, який також виступив із програмою перебудови суспільства на основі принципу утопіч­ного комуністичного устрою. За свої суспільно-політичні погля­ди Томмазо Кампанелла 27 років провів у тюрмах, де написав де­кілька творів, серед яких особливо відомою була праця «Місто Сонця».

У своїх релігійно-філософських поглядах Т. Кампанелла ви­ходив з того, що існує дві істини — істина природи та істина бо-гоодкровення («подвійне одкровення»). Основою буття є матерія (світ предметних речей і живих організмів). Живі організми пра­гнуть отримати задоволення від життя. Загалом ці ідеї принижу­вали авторитет Святого Письма, хоча мислитель і визнавав, що Бог є творцем життя, який згодом відійшов від управління, а то­му все навколо існує згідно з власною логікою подій (деїзм).

 

Мислитель вважав, що головними першопричинами (або премалітетами) буття є мудрість, міцність, любов. Воля людини спрямована на отримання влади шляхом використання інте­лекту (знання).

«Місто Сонця» — це християнсько-комуністична утопія, в якій панівне становище посідають філософи-священники на чолі з метафізиком, який використовує в управлінні людьми магію, астрологію тощо. Поряд з ним суспільством управляють сила, мудрість і любов і 10 керуючих спеціалістів, відповідальних за вирішення військових, наукових та інших питань. Допомагають їм у цьому більш вузькі спеціалісти — граматик, логік, фізик, по­літик, етик, економіст, астролог та ін. Державний устрій міста Сонця в своїй основі має суспільну власність на засоби виробни­цтва. А це означає, що місто Сонця не є результатом Божого во­левиявлення, а результатом раціонального переосмислення життя в поєднанні з науковими знаннями, астрологією, магією тощо. Утопія Кампанелли була спробою поєднати надію й мудрість опозиції (пригнічених мас), спробою протистояння нелюдським формам соціального та духовного гноблення, освячених і випра­вданих церквою.

 

Отже, філософія Відродження (Ренесансу) головним пред­метом свого філософського дослідження вважала антропо­центризм і гуманізм. Вона утвердила віру з безмежні можли­вості людини та її доброчинності, створила опозицію до церкви та релігії, що привело до втрати католицькою церк­вою монопольного становища й сприяло розвитку науки й світської культури. Філософія Відродження створила принци­пово нову наукову матеріалістичну картину світу, генерувала практичний інтерес до соціально-політичної проблематики, порушила питання соціальної" рівності, свободи совісті, віро­терпимості тощо, стала періодом торжества індивідуалізму

.