Головні напрями німецької класичної філософії та її основні досягнення

Німецька класична філософія охоплює доволі значний промі­жок часу — приблизно 100 років, із середини XVIII ст. до кінця XIX ст. У своєму розвитку вона пройшла певні періоди, які збі­гаються з назвами її головних напрямів: 1) німецька класична фі­лософія (середина XVIII — перша половина XIX ст.); 2) матері­алізм (середина й друга половина XIX ст.) і 3) ірраціоналізм (друга половина й кінець XIX ст.), представлений «філософією життя».

Засновником цього філософського напряму вважають німець­кого філософа Імануїла Канта (1724—1804 рр.). Майже все його творче життя пройшло в м. Кенігсберг, де він навчався, працював (у Кеніґсберґському університеті). Філософську біографію Канта можна умовно поділити на два етапи.

Перший — «докритичний» етап — з 1746 р. (дата написання першої філософської праці «Думки про істинну оцінку живих сил»). Головним доробком цього періоду є і «Загальна природна історія і теорія неба», пронизана оптимізмом і вірою в можли­вість пізнання навколишнього світу. Не менш важливе значення мали роботи Канта «Дослідження питання, чи відчула Земля у своєму обертанні навколо осі, завдяки якому відбувається змі­на дня й ночі, деякі зміни з часу свого постання», «Про причини землетрусів», «Нові примітки щодо пояснення теорії вітрів», «Нова теорія руху та покою». Завершувався «докритичний» пе­ріод в 1770 р.

У «докритичний» період Кант дотримувався передових для свого часу натурфілософських ідей. Так, у роботі «Загальна при­родна історія і теорія неба» він запропонував космогонічну гіпо­тезу, яка згодом була розвинута П'єром Сімоном Лапласом і ввійшла в історію науки під назвою «гіпотеза Канта—Лапласа». Мислитель вважав, що із самого початку матерія перебувала в стані туманності (газу), з якої завдяки силам тяжіння й впливу механічних законів виникли астероїдні тіла та інші планети. Со­нце, а разом з ним і Земля виникли на основі дії природних зако­нів без втручання Бога й потойбічних сил.

З 1770 р. розпочинається другий період філософії І. Канта — «критичний». У цьому ж році 46-річний учений написав профе­сорську дисертацію «Про форми і принципи світу який сприйма­ється чуттями та умоспоглядається», в якій критично переосмис лив свої погляди з фундаментальних філософських питань, зокре­ма й щодо природи простору й часу. З позицій матеріалізму Кант перейшов на позиції суб 'єктивного ідеалізму. Простір і час він став тлумачити не як об'єктивні форми зовнішнього світу, а як апріорні, тобто такі, які існують у свідомості й передують до­свіду. Це положення, особливо стосовно часу, Кант вважав най­головнішим у своїй філософії. У зв'язку з цим відомим є його ви­слів: «Хто спростує моє твердження, той спростує всю мою фі­лософію».

Відтоді Кант називає своє філософське вчення «критичним»¹. Його критичну філософію було викладено в трьох роботах: «Кри­тика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика здатності судження». Перша книга мала дати відповідь на запи­тання: «Як можлива наука й філософія?» (розробка теорії пі­знання). Друга книга відповідає на запитання: «Як може існува­ти моральність?», «Якою повинна бути поведінка людей?» (роз­робка проблем етики). І третя — на запитання: «Як може існу­вати прекрасне в природі та мистецтві?» (розробка проблем естетики). Кінцева мета використання чистого розуму, за Кан­том, збігається з визначенням предмета філософії (є відповіддю на запитання: «Що я можу знати?», «Що я маю робити?», «На що я можу сподіватися?»).

У «Критиці чистого розуму» Імануїл Кант досліджував процес людського пізнання оточуючого світу, акцентував увагу на спе­цифіці діяльності суб'єкта пізнання. Філософ вважав, що уявлен­ня про світ є продуктом нашого розуму. Але, власне, розум лю­дини зменшує ступінь достеменності знання про довколишній світ, який завжди залишається для нас «річчю в собі», незважаю­чи на те, що він є причиною всіх наших відчуттів. Кант висував гіпотезу про те, що пізнавальні можливості людського розуму обмежені. Усе, що ми бачимо навколо нас, лише світ явищ, які ми спостерігаємо (феноменальний світ), і сутність цього світу пі­знати неможливо (агностицизм).

Складності процесу пізнання мають місце і в чистих суджен­нях розуму, що дають змогу, не порушуючи правил логіки, дове­сти конечність і безконечність світу, його простоту й складність; існування або не існування Бога в світі (антиномії). Наявність антиномії доводить те, що існують кордони пізнавальних власти востей розуму. Водночас люди мають можливість отримати уза­гальнені й необхідні (істинні) знання, що існують апріорно (ма­ють вроджені форми, незалежні від досвіду). Імануїл Кант виді­ляв три різновиди таких форм: 1) простір і час (у сфері чуттєвого пізнання). Завдяки цій формі свідомість людини систематизує відчуття, розміщує їх у просторі й часі. 2) поняття категорії (у сфері розуму).

 

Категорії — щонайбільш узагальнені поняття, за допомогою яких проходять усвідомлення й систематизація первинного відчуття, що попередньо вже знаходяться в «системі коорди­нат» простору й часу.

Згідно з Кантом, за допомогою категорій розум реалізує свою діяльність. Таких категорій учений виділяє 12 і поділяє їх на чо­тири класи по три в кожному. До того ж дві категорії кожного класу мають протилежні характеристики властивостей класу, а третя є їх синтезом. До таких категорій належать: категорії кіль­кості (єдність, множина, цілісність); категорії якості (реаль­ність, заперечення, обмеження); категорії відношення (субстан­ціональність та акциденція; причина й наслідок; взаємодія); категорії модальності (можливість і неможливість; існування та неіснування; необхідність і випадковість).

До третьої форми належать вищі ідеї (у сфері розуму). Це пе­редусім ідея Бога; ідея душі; ідея сутності світу тощо. Власне фі­лософія, за Кантом, є наукою про вищі ідеї.

Апріорні форми знань¹ людина отримує від природи, й вони забезпечують правильну впорядкованість одержання дослідного знання. Це означає можливість часткового досягнення істини. Якщо навіть ми не можемо зрозуміти світ таким, яким він є, то завдяки апріорним знанням можемо принаймні дещо про нього знати.

На етапі пізнання світу через практичний розум (під практи­чним розумом Імануїл Кант розуміє моральність) людина вико­ристовує знання, отримані за допомогою чистого, або теоретич­ного розуму. Практичний розум орієнтує людину на певну поведінку в суспільстві та повсякденному житті. Основою такої поведінки є автономна воля та максими (правила), які виробля ються суспільством. Автономна воля детермінує людські вчин­ки (добрі або погані). Найзагальнішим регулятором поведінки є моральний закон.

Філософ порушив два основоположних питання: «Що таке моральний закон?» і «Що означає моральна поведінка люди­ни?» Відповідаючи на них, він зазначив, що чиста моральність — це доброчинності суспільної свідомості, що визнаються всіма членами суспільства та сприймаються окремою особою як свої власні. Реальне життя суперечить чистій моральності. Тому мораль, а разом з нею й поведінка людини, мають бути неза­лежні від зовнішніх умов життя особи й підкорятися тільки моральному закону. Цей моральний закон повинен мати най­вище й безумовне значення. Кант називав його категоричним імперативом.

«Поводься так, щоб максими (правила), якими керується твоя воля, могли б стати принципами загального законодавства»; «дій так, щоб ти завжди ставився до людства і у своїй особі, і в особі будь-якого іншого лише як до мети і ніколи не ставився б до нього лише як до засобу».

На думку вченого, спираючись на категоричний імператив, можна змінити людське життя, створити новий соціальний устрій. Він зазначав, що люди живуть ніби в двох вимірах: з од­ного боку, серед регламентованих і встановлених державою норм і принципів, а з іншого — беруть участь у процесі організації власного життя на основі індивідуальної моральності.

Світ, у якому живе людина, жорстко регламентують норми й принципи, вироблені державою та церквою. Цей світ Імануїл Кант не вважає істинно людським, бо в ньому є чимало неістин-них знань, існують марновірство, обман, непотрібні пережитки тощо. Тільки суспільство, в якому поведінка людей буде регулю­ватися добровільними внутрішніми моральними законами (кате­горичним імперативом), може дати людині справжню свободу, а отже, й щастя.

Аналізуючи філософські ідеї Канта, важливо звернути увагу на його естетичні дослідження («Критика здатності судження»). Філософа цікавлять ті умови, за яких наші суб'єктивні враження про предмет отримують естетичну наповненість. Естетика Канта вирішує питання про природу художнього смаку, аналізує роль естетичних суджень у контексті філософських знань. Імануїл Кант вважав, що в естетичному судженні є апріорна узагальне­ність. Прекрасним с все те,в чому ми відчуваємо ідею доцільнос­ті (хоча очевидної мети цієї доцільності зазвичай не існує). Пре­красним «дещо» є саме тому, що ми не можемо дати відповідь на питання: «Чому це прекрасне?» й отримуємо «незацікавлене» задоволення.

Соціально-політичні погляди І. Канта виходили з ідеї про те, що в основі людської поведінки лежить зло, яке необхідно подо­лати шляхом реалізації морального закону (категоричного імпе­ративу). На його думку, цей шлях збігається з процесом форму­вання демократії й правового порядку в суспільстві, а також з потребами норм і вимог відносин між окремими державами й на­родами. Майбутнє людства філософ визначав як «найвищий мир», у якому буде ліквідовано війну (її заборонятиме закон) або її ведення буде невигідним.

 

Отже, Імануїл Кант науково пояснив виникнення Сонячної сис­теми, висунув ідею про обмеженість процесу пізнання (агнос­тицизм), сформулював 12 категорій, що створюють основу мислення людини, а також моральний закон для людей — кате­горичний імператив, підтвердив необхідність демократії й правового порядку як на рівні окремої держави, так і міжнарод­них відносин, засудив війни й пророкував для майбутнього людства «найвищий мир».

Геніальним представником німецького класичного ідеалізму був Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Гехель (1770—1831 рр.), професор Гейдельберзького, а згодом Берлінського університету в Німеч­чині. Найважливішими його філософськими працями були «Фе­номенологія духу», «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Філософія права» та ін. У них Гехель постав як творець а) філософії об'єктивного ідеалізму, в основі якої лежить по­няття абсолютної ідеї — Світового духу, б) узагальненого філо­софського методу— діалектики.

Ґеорґ Геґель розробив оригінальну філософську концепцію вчення про буття (онтологію) з домінуючою ідеєю про ототож­нення буття й мислення. Згідно з його вченням, основою світобу­дови є Абсолютна ідея (як єдино існуюча справжня реальність, що є першопричиною всього існуючого в світі). Абсолютна ідея (Світовий дух) із самого початку існувала як першопричина, що чгодом шляхом відчуження потрапила в навколишній світ, при роду й людину. А потім знову шляхом відчуження, через мис­лення та діяльність людини, закономірні події' в історії поверта­ється до самої себе, тобто проходить кругооборот за схемою: Світовий (Абсолютний) дух — відчуження — навколишній світ і людина — мислення й діяльність людини — реалізація духом са­мого себе через мислення й діячьність і, зрештою, повернення Абсолютного духу до самого себе.

Апріорними формами знань є знання, що існують у розумі без необхідності прак­тичного доведення їх істинності. Вважають, що апріорне знання абсолютно істинне, бо має характеристики загальності й необхідності.

¹ Імануїл Кант вважав, що попередні філософи досліджували світ за допомогою ро­зуму, але не досліджували сам розум (інструмент пізнання). Тому всю попередню філо­софію вчений називав догматичною, що сліпо вірить у властивості розуму, хоча всі ці властивості (кордони розуму) ніхто не перевіряв. «Критика» і є такою перевіркою.

Онтологія Геґеля пояснює місце людини у світі. Людина вважається носієм Абсолютної ідеї. Свідомість кожної людини є частинкою Світового духу, саме завдяки людині останній отримує волю, особисті риси, індивідульний характер. Таким чином, людина — це кінцевий дух, у якому уособлюється Абсо­лютна ідея. Геґель вважає, що Світовий дух виявляє себе в людині у вигляді її слів, мови, жестів тощо. Завдяки Світовому духу людина може ставити конкретну мету в житті й окремими діями, вчинками реалізовувати її, перетворюючи індивідуальну діяльність на історію. Дух пізнає себе через пізнавальну діяль­ність окремої людини, а також виявляє творчий потенціал у вигляді матеріальної, духовної культури, яка створюється люд­ством загалом.

Ґеорг Гегель сформулював основні закони діалектики (закон єдності та боротьби протилежностей, закон взаємного перехо­ду кількісних змін в якісні, закон заперечення заперечення). Діалек­тичні закони пояснювали розвиток та існування Світового духу й процесу формування ним оточуючого світу. Філософ пояснював, що Світовий і «кінцевий дух», людина, предмети, явища навко­лишнього світу складаються з взаємодіючих суперечливих сто­рін, що водночас перебувають у стані єдності. Він зробив висно­вок: єдність і боротьба протилежностей є причиною розвитку всього, що існує у світі.

Геґель аналізував механізми розвитку, що визначають спрямованість циклічного руху ідеї від абстрактного до конк­ретного. Цикл починається з наявної тези (яку вчений називав тезою «буття»), наступним етапом цього циклу стає поява ан­титези (заперечення, «небуття»), третій крок — ще одне запе­речення, тобто заперечення попереднього заперечення — син­тез. Синтез стає новим твердженням на вищому рівні й водно­час тезою, але також на ще вищому рівні розвитку. Для ілюст­рації дії цього механізму розвитку Геґель наводить такий при­клад: а) Бог-Отець (у собі суще) відмовляється від своєї само­тності; б) створює природу (щось зовнішнє, а отже, своє за­перечення); в) породжує Сина (своє друге «Я»). В останньому, завершальному циклі (синтезі) відбувається «зняття» взаємної суперечності двох перших циклів «Бог через Свою безкінечну любов споглядає себе Сам, пізнає Свою подібність і повертаєть­ся в Ній до Своєї єдності».

 

Прикладом циклічності розвитку є відома марксистська тріа­да «гроші-товар-гроші»: товар «заперечує» гроші, а гроші «заперечують» товар. Інакше кажучи, там, де є підготовле­ний для продажу товар, немає грошей, коли ж з'являються гроші, «зникає» товар. Зняття заперечення проходить на останньому, третьому етапі. Тут з'являються синтез та уявне повернення до минулого. Ми знову маємо гроші, але це вже інші гроші й інша ситуація.

Позаяк діалектика існує в кожному предметі, явищі, процесі, то завдяки їй проходить процес розвитку через розростання су­перечностей до миті їх вирішення на вищому рівні. Діалектика, за Гегелем, є вічним джерелом розвитку, необхідністю револю­ційних змін. Саме тому діалектика як філософський метод ви­магала розглядати все в русі й розвитку, бачити в усьому супе­речності, які згодом будуть зняті й приведуть до заміни нижчих форм вищими, старого — новим. Водночас філософська система Геґеля увічнювала певні суспільно-історичні форми буття й претендувала на абсолютну істину, в результаті чого виникла суперечність між діалектичним методом і метафізичною сис­темою Геґеля.

Ця суперечність позначилася на соціально-політичних погля­дах Ґеорґа Геґеля. Він вважав, що держава є найвищою формою існування Бога у світі. Правові відносини в державі є втіленням усвідомленої необхідності (свободи). Суспільні інтереси доміну­ють над приватними інтересами особи, тому останні можна при­нести в жертву інтересам держави. Багатство й бідність — це природний стан реального життя, з яким необхідно змиритися. Суперечності й конфлікти в суспільстві не є деструктивним чинником (злом), а навпаки, є добром, що сприяє прогресу. А це означає, що суперечності, конфлікти й війни між державами є показником прогресу у всесвітньому масштабі. Геґель вважав, що військові конфлікти очищують дух нації.

Один з найважливіших філософських висновків філософа про співвідношення буття й свідомості свідчить про те, що супереч­ності між буттям (матерією) та свідомістю (ідеєю) не існує.

Свідомість, ідея уособлює в собі буття, а буття — свідомість, за висловом Геґеля, «Усерозумне дійсне, а все дійсне — розумне».

Проявами дії Світового духу, згідно з філософською системою Ґеорґа Геґеля, стають мистецтво, релігія й філософія. Мис­тецтво, як вважав філософ, є результатом безпосереднього віддзеркалення талановитою й творчою людиною Абсолютної ідеї. Релігія є антитезою мистецтва, в якій Абсолютна ідея дарується людині Богом через богоодкровення.

За Геґелем, філософія є синтезом, найвищим ступенем роз­витку розуміння Абсолютної ідеї. Це знання дароване Богом окремим людям — філософам. Тому філософія — це повне розкриття всіх істин, пізнання Абсолютним духом самого се­бе. Головним завданням, яке стоїть перед нею, є необхідність охопити світ в ідеях, тобто дати осмислене тлумачення дійсно­го. Інакше кажучи — філософія є світом, який схоплений в дум­ці. Вона коментує історичні події за допомогою категорій. Безпосереднім предметом філософії, за Геґелем, є філософія природи, філософія історії, антропологія, психологія, логіка, філософія держави, філософія громадянського суспільства та діалектика.

Творчість Ґеорга Геґеля стала основою подальших філософ­ських пошуків і реінтерпретацій у XIX—XX ст. від теїстично-ідеалістичного до атеїстично-матеріалістичного. У результаті сформувалося два табори. Представники першого — младоге-ґельянці, взяли на озброєння його діалектичний метод і праг­нули змінити соціальний устрій шляхом державних реформ. Представники другого табору, старогеґельянці, ратували за збереження старих форм життя, виправдовували «розумну» ді­яльність у межах існування залишків феодальної держави. У ЗО—40 роках XIX ст. в Німеччині точилася боротьба між цими двома напрямами післягегелівської філософії, як віддзеркален­ня сили ідей Геґеля та потреби суспільства в реалізації прогре­сивних ідеалів.

У марксизмі діалектика Ґеорґа Геґеля стала головним методом пояснення соціальних, економічних та історичних процесів з ме­тою їх подальшої трансформації згідно з інтересами робітників і селян. Критичне переосмислення гегелівської системи для бага­тьох європейських філософів, зокрема Сьорена Кьєркегора, Гер-берта Маркузе, Еріха Фромма, Альфреда Адлера, Вільгельма Райха та ін. було основою формування власних філософських систем.

 

Отже, Геґель критично переосмислив метафізичний спосіб мислення і протиставив йому свій власний діалектичний ме­тод, на ідеалістичний основі розробив головні закони діалек­тики — закон єдності й боротьби протилежностей, закон пе­реходу кількості в якість, закон заперечення заперечення; став творцем філософської системи, яка віддзеркалювала го­ловні сфери життєдіяльності та пізнання.

Завершальним етапом німецької класичної філософії ідеалізму й початком матеріалістичної епохи в німецькій і світовій філосо­фії вважають філософію Людвига Андреаса Фейєрбаха (1804— 1872 рр.). Основними роботами Фейєрбаха, які репрезентували його філософські погляди, були «Сутність християнства», «Основні засади філософії майбутнього», «Необхідність реформи філософії», «Сутність релігії», «Теогонія» та ін.

Назви робіт Фейєрбаха свідчать про головну тему його філо­софського інтересу: пояснення релігії та феномену релігійної ві­ри на основі матеріалістичних антропологічних принципів. Кри­тично переосмислюючи ідеалістичну концепцію Геґеля в пояснен­ні виникнення релігії, Людвиґ Фейєрбах розробив власну теорію — «теономію», що давала відповідь на питання — як людина ство­рила собі Бога?

Обґрунтовуючи свої матеріалістичні ідеї, Фейєрбах переосми­слив головні положення німецького класичного ідеалізму: він за­перечував ідею тотожності буття й мислення, існування Абсолю­ту як самостійної субстанції (як першопричини матеріального світу), єдність філософії та релігії, діалектику, доводив неможли­вість відчуження Абсолютної ідеї в матеріальний світ, критично ставився до філософської системи Геґеля, яку вважав штучною, наповненою упередженими філософськими конструкціями, зорі­єнтованими лише на минуле, якого вже не існує.

Фейєрбах розробив власну теорію пояснення головного пред­мета філософії (антропологію). Завдяки цьому він відомий як за­сновник теорії матеріалістичного антропологізму. Основними положеннями цієї теорії була ідея про існування єдиної реальнос­ті, до якої належать природа й людина. Людина є частиною природи. Вона є єдністю матеріального та духовного. Ідея не іс­нує сама по собі, а є продуктом свідомості людини. Бога як окремої самостійної реальності не існує, він є фантазією люди­ни. Матерія є вічною й нескінченною. Вона ніким не створена й ніким не може бути знищена. Усе, що нас оточує — предмети, явища — є різноманітними проявами матерії.

Вирішуючи проблеми існування Бога, Людвиґ Фейєрбах ство­рив концепцію, яка отримала назву «теономія». Згідно з нею, ре­лігія є результатом прагнення людини подолати суперечливість свого буття, почуття безсилля, закони матеріального світу. Безсилля людини детермінує пошук надії та втіхи в усвідомленні неможливості подолання обмеженості біологічного існування. Фантазія людини персоніфікує бажані почуття в образ Бога, який відчужується від людини, об'єктивується й перетворюється з об'єкта людського творіння на об'єкт, що творить сам, на першо­причину всього, що існує, яка ставить людину в залежність від творця, «вищої істоти».

 

Бог, на думку Фейєрбаха, є ідеальний образ людини, створений нею самою, котрий виникає як результат відчуження її най­кращих якостей.

Релігія й віра в Бога, на думку філософа, паралізує прагнення людини до організації щасливого життя в реальному світі (отри­мання задоволення від перетворення світу згідно зі своїми мате­ріальними й духовними потребами), підміняє щастя необхідністю очікування ілюзорного щастя в потойбічному світі як посмертної відплати.

Але матеріалістичний антропологізм Людвиґа Фейєрбаха в поясненні феноменів релігії не отримав логічного завершення в його філософських концепціях. Пояснюючи місце релігії в істо­рії, суспільному житті, він виступав з позицій ідеаліста. Філософ вважав, що людина є унікальним біологічним творінням, яке на­ділене індивідуальною волею, розумом, відчуттями й бажаннями. Повноцінна реалізація людини, її індивідуальних потенцій (свого «Я») можлива тільки через взаємодію з іншими людьми («ти»), тобто людина може жити тільки в суспільстві. Головними твор­чими цінностями, духовною силою, що об'єднує суспільство, по­винні стати релігія та любов, тому, критикуючи віру в Бога, філо­соф пропонував замінити любов до Бога любов'ю до людини (концепція «нової теології»). Саме «нова теологія» на основі лю­бові мала вирішити суперечність між матеріальним і трансценде­нтними світами, створити нову форму єдності — Царство Небес­не на землі (вікову мрію всіх людей). Людвиґ Фейєрбах вважав, що «нова теологія» стане основою релігійно-морального переродження людей, подолання відчуженності, відтворення істинного спілку­вання між людьми з метою досягнення щастя як сенсу життя.

 

Отже, філософія Людвиґа Фейєрбаха стала першим проявом глибоко послідовного матеріалізму, що знайшов свій вияв у по­вному розриві з релігійними традиціями, спробі пояснити Бога та релігію з матеріалістичних позицій згідне із сутністю людсь­кої природи, матеріалістичному поясненні проблем оточуючо­го світу й людини, значному практичному інтересі до соціаль­них і політичних питань, упевненості в можливості адекват­ного пізнання навколишнього світу.

Згодом філософія Фейєрбаха отримала реінтерпретацію се­ред її послідовників: марксизм визнав її одним зі своїх першо­джерел, матеріалістичний антропологізм став основою атеїс­тичних поглядів на світ у Новій історії, неабияке значення вона відіграла у становленні й розвитку сучасного філософсь­кого антропологізму.

 

Отже, німецька класична філософія вперше висунула ідею про те, що філософія відіграє чи не найважливішу роль у розвитку культури й життя суспільства загалом. Завдяки фі­лософії, а не тільки науці, релігії, мистецтву суспільство має можливість пізнати себе. Уперше філософію почали сприй­мати не як «науку наук», а як синтез знань (природничих і гу­манітарних), в основі яких лежать певна теоретична структу­ра й спеціальний категоріальний апарат (а не просто любов до мудрості).

Був розроблений діалектичний метод, який ураховував супе­речливість розвитку природи, суспільства й мислення та про­голошувався головним і єдино правильним як у філософії, так і в інших науках.

Історію розвитку суспільства стали аналізувати як процес розвитку розуму, який мав власні закони, що вивчаються з метою управління розвитком суспільства. Головна цінність прогресивного існування суспільства — свобода окремої лю­дини. Завданням філософії є необхідність показати, яким шляхом має йти людина до свободи. Усе це підготувало ґрунт для виникнення марксизму.