Ортодоксальні філософські системи

Школа санкх'я (санскритське слово — буквально «число, І ючрахунок») — філософська система, що розвивала ведичне іиіення й була відома своїм дуалістичним світобаченням. Заснов­ником цієї школи вважають мудреця Капілу, який навчав, що іс­нує два вічних джерела світу, дві першопричини — пуруша (чис­тий дух) і пракріті (матерія) — основа всього багатогранного гніту. Пуруша є носієм чистої свідомості, як першопричина світу пін є абсолютно пасивним і не здатен діяти самостійно. Пракріті, навпаки, є активною енергією (силою), яка не має свідомості й гласного вектора розвитку.

Еволюція світу розпочинається з миті поєднання пуруші й пракріті, у результаті чого виникає велетенський зародок всесві­ту («махат»), який має інтелект, що починає розбудовувати світ предметів та явищ. Розвиток світу в своїй основі має активність трьох енергій пракріті («гун»): енергії світла та радості; енергії руху й пристрасті; енергії темряви та браку розуму. До об'єд­нання з пурушою ці енергії перебувають у стані спокою, та як тільки вони стихійно об'єднуються, виникають 24 елементи сві­тобудови, серед яких розум, самосвідомість, почуття тощо.

Незважаючи на момент єдності, пракріті протистоїть пуруші (по суті, вони залишаються відносно самостійними). Наприклад, на рівні людини зв'язок душі й тіла є завжди відносним: «Я» лю­дини (душа) є вільним елементом, який прагне продовжити своє існування в просторі та часі за межами матеріального буття. Але через те, що «Я» людини не знає істини життя, матеріальна зале­жність обмежує його потенційні можливості самостійного існу­вання, внаслідок чого виникають страждання душі (драматизм життя) окремої людини.

 

Санкх'я пропонує шлях до звільнення від страждання, де пер­шим кроком є необхідність усвідомлення того, що «Я» й тіло — це різні субстанції. Тому «Я» має уникати матеріальних ба­жань, світських цінностей життя з метою зміни своєї карми та отримання вічної істини життя.

Школа йоги (від санскрит, «поєднання», «зв'язок») — одна з шести даршан давньоіндійської філософії, виникла в II ст. н. е. Засновником йоги вважають філософа Патанджалі, автора праці під назвою «Йога-сутра» (приблизно II ст. до н. е.). Елементи вчення йогів частково містились у Ведах, що орієнтували людину на отримання надприродних здібностей шляхом спеціальної ду­ховної практики (аскетизму, глибоких роздумів, концентрованої думки), а також в Упанішадах і «Махабхараті», де йога розгляда­лась як спосіб отримання істинного знання.

Безпосередньою філософською основою йоги стає санкх'я. Згідно з філософським ученням йоги, пракріті (матеріальна суб­станція) й пуруша (духовна субстанція, свідомість) із самого по­чатку існували незалежно одна від одної. Але пуруша через не­знання, невігластво потрапила в залежність від матерії й прагне подолати її, тобто повернутися до свого початкового незалежно­го стану. Людина є уособленням цього суперечливого поєднання матерії та душі (свідомості), тому йога вважає, що людина має «звільнити» душу від кайданів матеріального світу. Головними способами отримання вищих знань і звільнення душі від матеріа­льних пут світу є концентрація, медитація й аскетичні цінності. Саме звільнення піднімає людський дух до нових висот життя, перериває коло перероджень (сансару) й веде до злиття атмана («Я» людини) з Брахманом (абсолютом).

Класична йога пропонує вісім щаблів практичної самореалізації на шляху до звільнення, що є кінцевою метою людського життя:

— «яма»— приборкання, стриманість. Людина утримується від брехні, крадіжок, жадібності, заподіяння зла будь-якому жи­вому створінню на землі;

— «ніяма» — етична культура. Виховання в собі гарних зви­чок, вивчення текстів Вед, розмірковування про Бога;

— «асана» — дисципліна тіла, тренування тіла, що сприяє концентрації думок і глибоким роздумам;

— «пранаяма» — регулювання дихання;

— «пратьяхара» — ізоляція душі від матеріальних почуттів і людського тіла;

— «дхарана»— концентрація психіки на одному об'єкті мис­лення;

— «дх'яна» — роздуми з метою внутрішнього споглядання цих предметів, якнайбільшої концентрації на предметі роздумів;

— «сачадхі» — прозріння, відчуття блаженства, перехід від зов­нішнього споглядання предмета до розуміння внутрішньої суті й злиття з ним, одночасна втрата людиною самої себе як матеріальної частини світу та отримання нового рівня самоусвідомлення.

Традиційно йогу поділяють на чотири різновиди:

— джнана-йога (йога роздумів, шлях пізнання), яка ствер­джує, що як тільки долається незнання й отримується істина, ду­ша стає вільною;

— карма-йога (діяльність, безкорисливе служіння суспільному благу), що вимагає повного подолання людиною ілюзорних інте­ресів, щоб, зрештою, отримати звільнення;

— бхагті-йога (йога любові до Найвищої Істоти), яка пов'язує шільнення з любов'ю та відданістю божеству або абсолюту;

—раджа-йога (найвища йога, «царська йога») — шлях воло­діння своїм тілом, завершальний етап самопізнання, який веде до і амопросвітлення й остаточного звільнення від матеріальних кайданів світу.

 

Загалом головним об'єктом, на який спрямовано йогівську практику, є Бог (як найдосконаліший об'єкт) — абсолют. Вва­жається, що йогічна техніка самообмеження й медитації (зо­середження на роздумах про Бога) робить людину рівносиль­ною Богові. Під час якнайбільшого зосередження (самадхі) людина стає носієм божественних якостей.

Школа ньяя (букв, «правило», «підґрунтя», «метод») як орто­доксальна філософська система мала дуже багато подібного з да-шіьоіндійською філософією вайшешика. Вона стала відома за-идяки розробці проблем пізнання та логіки. Першоджерелом школи ньяя вважають «Ньяя-сутру».

У філософських концепціях ньяя стали визначальними оригі­нальні ідеї про людину, її долю, ставлення до Бога. Засновником школи вважають філософа Готаму (IV ст. до н. е.) Головним предметом його філософських роздумів були логічні методи пі-шання світу та доведення їх істинності.

У вченні про Бога Готама виходив з того, що основою світу є не порожнеча, а простір, час, ефір, розум та душа. Він запропо­нував власний аргумент, який доводить існування Бога — усе в і ніті має причину, отже, світ також має причину — Бога. Усі предмети світу складаються з частин, які, своєю чергою, утворю­ють щось більше, ніж окремий предмет (ціле). Це ціле і є Бог.

Школа вайшешика (букв, «особлива») — одна з ортодоксальних чаршан давньоіндійської філософії, засновником якої вважають фі-нософа Улуку, або інакше — Канаду (VI—V ст. до н. е.). Головним і екстом, у якому зафіксовано її положення, є «Вайшешика-сутра».

Згідно з філософськими поглядами вайшешика, увесь світ складається із субстанцій, якостей, дій, всезагальності, особливо­го і, присутності та небуття. Субстанція містить дев'ять елементів (земля, вода, вогонь, повітря, ефір, час, простір, душа, розум). Пер­ші субстанції складаються з невидимих першоелементів (атомів).

Розум і душа є вічними субстанціями. Індивідуальна душа усві­домлюється розумом окремої людини. Верховна душа — це Бог (творець усього сущого на землі). Власне, Бог створив з атомів увесь світ. Розпад гармонії атомів означає смерть предмета або тіла. Атоми взаємодіють між собою в результаті волевиявлення Бога й у межах дії закону — карми.

Натурфілософські ідеї послідовників школи вайшешика орієн­тують на те, що все матеріальне складається з неподільних ато­мів, гармонія яких може бути порушена. Завдяки існуванню гар­монії предмет можна бачити й використовувати у практичному житті. Після закінчення космічного циклу існування матеріально­го буття зв'язки атомів в ньому втрачаються, матеріальний пред­мет зникає, поки не з'являється нова комбінація (новий предмет), але вже в іншому світі.

Вайшешика традиційно трактує мету людського життя як по­збавлення душі від матеріальної залежності (сансари), що в по­всякденному житті означає закінчення всіх мук і страждань. До­сягнення кінцевого стану звільнення свідчить про пізнання істи­ни про світ.

 

Блаженство не є кінцевою метою життя людини, а лише спо­собом звільнення від матеріальної залежності. Шлях до звіль­нення — це результат власного волевиявлення, яке дарує лю­дям Бог, тому всі люди так чи так отримають звільнення (пізна­ють істину).

Школа веданти (від санскрит, слова «кінець, завершення Вед») з'явилась як результат інтерпретації основоположних засад Упанішад. її засновниками вважають мудреців Шанкару, Рама-нуджи, а також відомого мудреця Бадараяну, автора «Брахма-сутр». Поряд з Упанішадами, Брахма-сутрою одним з найважли­віших текстів вважають «Бхагаватгіту» («Божественну пісню»).

Засновники веданти розробили ідею існування єдиної душі (атмана) як єдиного бога Брахми. Усе, що існує у світі, — це Бог, а отже, душа є також Богом, тому Бог є єдиною реальністю в світі (монізм).

Світ — це ілюзія, подоба справжньої реальності. Бог ство­рює світ за допомогою «Майї». Людям, яким невідома істина світу, цей світ видається не таким, яким він є, а таким, яким ми його відчуваємо. Це означає, що людина, яка отримала істину, починає бачити світ адекватно, сприймаючи його реально. До­сягти істини про світ (реальність) можна лише шляхом аскетичного самообмеження, постійного самоконтролю, які, зрештою, об'єднують індивідуальну духовну основу людини (атман) з брах­маном.

 

Згідно з ученням веданти, основним обов'язком людини є ви­вчення Веданти, щоб, зрештою, стати брахманом. Під час отримання істини про остаточну мудрість світу людська ду­ша втрачає ілюзії, що є результатом чуттєвого пізнання сві­ту, піднімається до Бога й стає вільною, тобто отримує віч­не й незмінне щастя.

Школу міманси (букв, «проникнення», «дослідження», «дис­кусія») було засновано мислителем Джайміні приблизно у II ст. іч н. е. Головним доробком міманси вважали «Міманса-сутру». І І,я школа продовжувала культово-ритуальні традиції Вед. Відпо-иідно до вимог міманси від правильного виконання жертвопри­несень залежить можливість отримання істинного знання, а отже, м шільнення від матеріальної залежності.

Міманса абсолютизує словесне знання Вед. Послідовники мі-манси вважали, що Веди існують вічно, вони не були створені Богом і лише інколи нагадують про себе під час тлумачення їх тексту пророками. Веди є вічні, а сама вічність витікає з об'єктів, що від-

і ісркалюють слова Вед. Авторитет Вед є абсолютним, а тому кожна людина повинна обов'язково виконувати закони Вед, що є повною умовою звільнення людини від матеріальної залежності.

Отже, згідно з ученням міманси, душа людини є об'єктивною реальністю. Верховної душі у вигляді Бога немає, тому світ є результатом взаємодії матеріальних причин у межах дії космі­чного закону — карми. Кармі підпорядкована не тільки людина, а все живе на землі. Ритуал і добрі вчинки допомагають людині адаптуватися до карми, полегшити її вплив з метою якнайшвид­шого звільнення від неї.

 

Отже, філософія Стародавньої Індії головним предметом свого дослідження вбачала людину як єдність мікро- й макро-космосу. Характерною особливістю даршанів був їх етико-спіритуалістичний характер і практична спрямованість, що охоплювала майже всі сфери людської діяльності. Важливи­ми особливостями також були визнання субстанціональної єдності всіх істот, упевненість у можливості отримання різ­ними шляхами істини про оточуючий світ і розуміння того, що вдосконалення світу можливе завдяки самовдосконаленню кожної окремої людини.

 

 

ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО КИТАЮ

 

Основні етапи розвитку й головні напрями китайської філософії

 

Перший етап

 

Другий етап

Найдавніші релігійно- філосовські Вчення Стародавнього Китаю давньокитайської філософії VII ст. до н. е.- III ст.. до н. е.

Основні напрями давньокитайскої філософії після проникнення в Китай буддизму в III ст. і до кінця XIX ст. н. е

Чань-буддизм

.

Конфуціанство Конфуцій (551—479 рр. до н. е.)

Даосизм Лао-цзи (VI—Уст. до н. е.)

Менш відомі філософські школи

 

Легізм

Моїзм

 

ГОЛОВНІ КАТЕГОРІЇ ТА ПОНЯТТЯ ДО ТЕМИ
Дао	(кит. «шлях», «закон», «принцип») — одне з найважливіших понять філософії Стародавнього Китаю, що означає, по-перше, універсальний світовий закон, згідно з яким розви­ваються природа й людина, по-друге, субстанцію, першо­причину, з якої розвивається весь світ
Де	поняття китайської філософії, що означає благодать (енер­гію), що виходить з першопричини дао й трансформується в предмети та явища довколишнього світу
Жень	(букв, «гуманність») — одне з основоположних понять кон­фуціанства, яке уособлюється із самою людиною як її харак­теристика бути особою; закон ідеальних відносин між лю­дьми в родині, суспільстві, державі, який проголошує: «Чо­го не бажаєш собі, не роби іншим»
Інь та Ян	поняття давньокитайської філософії, які символізують супе­речливі першопринципи світу, що перебувають в стані єд­ності: інь — репрезентує жіночий першопринцип (пасив­ність, холод, вологість, темрява), ян— чоловічий (актив­ність, тепло, сухість, світло, твердість)
Лі	(кит. «етикет», «стриманість») — основоположне поняття етики конфуціанства, у широкому сенсі — правила поведін­ки на всі випадки життя
Сяо	поняття етики конфуціанства, що означало синівське поша-новування родини, батька й старшого брата
У-вей	(кит. «недіяння») — поняття релігійно-філософської систе­ми даосизму, яке означає відсутність цілеспрямованої діяль­ності, що не співвідноситься з процесом природного світо-порядку, у вузькому сенсі — уникнення будь-якої діяльнос­ті, що заважає досягненню дао
Цзин	космічна енергія, першооснова існування всіх живих організ­мів
Ці	космічна, матеріально-духовна енергія, що слугує будівель­ним матеріалом виникнення предметів, явищ довколишньо­го світу
Шень	космічна духовна енергія, яка існує в людині та є її духов­ною основою

Развернуть

Открыть в широком формате