ГЕРАКЛІТ

 

Пора розквіту, акме (сорокаліття), Геракліта припало на 69-ю олімпіаду, тобто на 504 – 501 р. до н.е. Батьківщина Геракліта – сусідній з Мілетом поліс Ефес. Геракліт належав до царсько-жрецького роду. Але в Ефесі влада царів була давно скинута. За Гераклітом залишилися лише деякі функції жерця, які він передав братові. Емігрувати в Персію, як робили багато аристократів, Геракліт не захотів. Він жив бідно й самотньо. Останні роки свого життя Геракліт провів у хатині в горах.

Гераклітові належить філософський прозаїчний твір. Він називався так само, як і праці Анаксимандра й Анаксимена, – «Про природу». Але тематика його ширша. Відповідно до Діогена Лаерція, твір ефесця складався з трьох частин: про Всесвіт, про Державу, про Бога. Гераклітові поталанидо. Від його праці зберігся не один фрагмент, як в Анаксимандра, а понад 130. Однак зрозуміти їх нелегко. Уже найбільш древні прозвали Геракліта темним. Прочитавши його працю, Сократ сказав:

«Те, що я зрозумів, надзвичайне. Думаю, що таке й те, чого я не зрозумів. Утім, для цього потрібний делоський водолаз». Геракліт, дійсно, дуже глибокий. На жаль, глибина його думки непрозора, вона затемнюється стилем викладу. Уявляючи, що через нього говорять чи то оракул, чи то провісниця Сивілла, Геракліт намагався бути загадковим. І це йому вдалося. Про його мову не скажеш, як про мову Анаксимена, що вона проста й невигадлива. Навпаки, вона кишить метафорами й порівняннями. У ній багато міфологізмів. У Геракліта міфології більше, а науковості менше, ніж у мілетських філософів. Однак дуже велике місце в його вченні займає основа наук – логос.

Первень.Фалес побачив першооснову у воді, Анаксимен – у повітрі. Ще раніше від них Ферекід побачив один із трьох первнів усього сутнього в землі (Хтонії). Геракліт же побачив субстанціально-генетичний первень усього сутнього у вогні. Для древніх народів вогонь був речовиною (поряд із землею, водою й повітрям). Люди тоді не розуміли, що вогонь – не речовина, а процес окислювання з виділенням тепла і світла. Але те, що вогонь найбільш рухливий і мінливий із чотирьох стихій, древні бачили. Це-то й привернуло увагу Геракліта до вогню. Думку про субстанціальність вогню Геракліт виражає в порівнянні вогню із золотом, а речей – з товарами. «Усе обмінюється на вогонь, і вогонь – на все, подібно до того як золото на товари, а товари на золото» [ДК 22(12) В 901]. Так, у філософському соціоморфічному світогляді переломилися товарно-грошові відносини, розвиток яких, як відзначалося, вплинув на перетворення міфологічного світогляду на філософський. В іншому порівнянні космічний вогонь зіставляється з полум'ям, на якому спалюються різні пахощі. Полум'я все те ж, але запахи різні. Гераклітівський вогонь вічний і божественний.

Космогонія.Геракліт бачив у своєму вогні не тільки те, що лежить в основі всього сутнього, а й те, з чого все виникає. Виникнення з вогню космосу Геракліт називав «шляхом униз» і «нестачею» вогню. Гераклітівська космогонія збереглася в трьох варіантах.

Відповідно до Климента, з вогню виникає море (вода); море, у свою чергу, «сім'я світотворення» (у Ферекіда вогонь, вода й повітря також утворилися з сімені, але з сімені Зевса, тут же Зевса не стало, але сім'я залишилось). Із цього сімені виникають і земля, і небо, і все те, що перебуває між ними. За версією Плутарха, вогонь перетворюється на повітря, повітря – на воду, вода – на землю, земля – на вогонь. Не зовсім так представлена космогонія Геракліта в Марка Аврелія (II ст.). Там Геракліт говорить: «Смерть землі – народження води, смерть води – народження повітря, смерть повітря – народження вогню. І навпаки» (В 76). Це значить, що якщо за Плутархом земля перетворюється на вогонь безпосередньо, то за Марком Аврелієм земля, перш ніж стати вогнем, повинна пройти зворотні метаморфози, ставши водою і повітрям.

Есхатологія.Есхатологія говорить про зворотні перетворення, про кінець світу. Космос Геракліта не вічний. «Шлях униз» періодично змінюється «шляхом нагору», «нестача» вогню – його «надлишком». Космос згоряє. Ця світова пожежа не тільки фізична, а й моральна подія. Протофілософія ще не здатна розчленувати фізичне і моральне. Геракліт говорить, що «вогонь все осягне й усіх розсудить». Світова пожежа буде світовим судом. Геракліт – гілозоїст (гілозоїзм – концепція загального оживотворення). Понад те, його вогонь – не тільки жива, а й розумна сила.

Фрагмент із Климента.Християнський теолог Климент Олександрійський (III ст.) зберіг в одному зі своїх творів чудовий уривок з Геракліта. У Геракліта сказано так: «Цей космос, єдиний з усього, не створений ніким із богів і ніким із людей, але він завжди був, є й буде вічно живим вогнем, який повною мірою спалахує і повною мірою згасає» (В 30). Тут і заперечення теогонії, і гілозоїзм (вічно живий вогонь), і думка про вогонь як генетичний («був») і субстанціальний («є») первень, і есхатологія («буде»). Тут же ідея про міру як основний космічний закон. У Геракліта мірі підкоряється сам всесвітній вогонь, а не тільки людина, як це було в «семи мудреців».

Логос.Ідея міри, настільки характерна для античного світогляду, узагальнена Гераклітом у понятті про логос. Буквально логос – «слово». Але це не будь-яке слово, а лише розумне. Логос Геракліта – об'єктивний закон світобудови. Це принцип порядку і міри. Це той же вогонь, але те, що для чуття постає як вогонь, для розуму є логос. Наділений логосом вогонь розумний і божественний.

Психологія.Гераклитівський «вогнелогос» властивий не тільки всій світобудові, а й людині, її душі. Вона має два аспекти: речовинно-матеріальний і психічно-розумний.

У речовинно-матеріальному аспекті душа – одна з метаморфоз вогню. Душі виникають, «випаровуючись із вологи» (В 12). І навпаки, «душам смерть – воді народження» (В 36). Але душа не тільки волога. Зовсім волога лише погана душа. Душа – єдність протилежностей, вона поєднує в собі вологе і вогняне. І чим більше в ній вогню, тим душа краща. Тому «суха душа – наймудріша і найкраща» (В 118). У людини, яка перебуває в стані сп'яніння, душа особливо волога. Так само, очевидно, і у хворого, і в людини, надто відданої чуттєвим задоволенням. Геракліт підкреслює, що «всяка пристрасть купується ціною душі» (В 85). Він говорить, що «для душ насолода чи смерть стати вологими» (В 77).

Сухий, вогненний компонент душі – її логос. Отже, психічно-розумний аспект душі узгоджується з її речовинно-матеріальним аспектом. Будучи вогненною, душа має самозростаючий логос (В 115). Цей, так би мовити, суб'єктивний логос не менш глибокий і безмежний, ніж логос об'єктивний, тобто правлячий космосом.

Тому Геракліт говорить: «Ідучи до меж душі, їх не знайдеш, навіть якщо пройдеш весь шлях: такий глибокий вона має логос» (В 45).

Діалектика.Геракліт – не тільки стихійний матеріаліст, а й наївний діалектик. Його логос – ніби діалектичний закон Всесвіту, ніби смутно вгаданий древнім філософом закон єдності й боротьби протилежностей.

У своїй діалектиці Геракліт виходить із того, що все абсолютно мінливе. Геракліт, як ніхто з древніх філософів, був переконаний, що у світобудові немає нічого незмінного. Він учив, що «все тече» («панта реї»). Він уподібнював світ ріці й говорив, що «у ту ж ріку вступаємо й не вступаємо» (В 493), тому що «на того, хто входить у ту ж саму ріку набігають усе нові й нові води» (В 12). Ніщо у світі не повторюється, все минуще й одноразове. Щодо цього Геракліт протистоїть піфагорійцям, у світогляді яких була присутня ідея вічного повторення. Для Геракліта сама «вічність – дитя, яке переставляє шашки, царство дитини» (В 52). Геракліт не заперечував стійкості речей у космосі. Але ця стійкість у нього відносна, і вона можлива саме тому, що та чи та річ вічно відтворюється. Ця думка виражена в Геракліта в образі кікеона, що розшаровується на складові частини, якщо цей священний напій постійно не струшувати.

Далі Геракліт зауважує, що те саме різне і навіть протилежне. Наприклад, «морська вода і найчистіша, і найбрудніша: рибам вона питво й порятунок, людям же – загибель і отрута» (В 61). Також і «найпрекрасніша мавпа потворна, якщо її порівняти з родом людським» (В 82). Тут напрошується висновок, що те саме має протилежні якості (найчистіша і найбрудніша, найпрекрасніша і потворна) у різних відношеннях (стосовно риб, стосовно людей, стосовно інших мавп і знову стосовно людей). Однак Геракліт це прогавив. Звертаючи увагу на те, що істотна зміна – це зміна у свою протилежність (холодне нагрівається, гаряче остигає), а також на те, що одна протилежність виявляє цінність іншої (наприклад, хвороба робить здоров'я солодким, а добро починає цінуватися на тлі зла), Геракліт робить сміливий, але наївний висновок про беззастережну тотожність протилежностей. Правда, сам Геракліт, зрозуміло, так не формулює свою думку. Він говорить лише, що «суперечливість зближає» (В 8). Цю думку він виражає через ряд прикладів. Скажімо, лікарі лікують біль болем. Тому Іполит доходить такого висновку: Геракліт учив про те, що й добро, і зло тотожні (В 58).

Тотожність протилежностей у Геракліта означає разом з тим не їх взаємопогашення, а їхню боротьбу. Ця боротьба (звада) – головний закон світобудови. Вона – причина всякого виникнення. Геракліт

говорить про те, що «боротьба – батько всього і цар над усім» (В 52), що «боротьба загальна й усе народжується завдяки боротьбі й за необхідністю» (В 80).

Такого роду боротьбу Геракліт розкриває далі як гармонію. Але гармонію неявну, таємну, приховану. І саме така гармонія найсильніша. «Прихована гармонія, – говорив Геракліт, – сильніша від явної» (В 54). Така гармонія боротьби протилежностей, які сходяться в тотожність. Геракліт обурюється на тих, хто «не розуміє, як із самим собою розбіжне знову доходить згоди, самовідновлюваної гармонії лука і ліри» (В 51). Ця найглибша гармонія властива всій світобудові, незважаючи на те, що там усе кипить у боротьбі, у зваді. У такій гармонії розчиняється все зло. Зло завжди часткове, а добро абсолютне. Так само відносне потворне й абсолютне прекрасне. Але люди побачити цього не можуть. Вся ця всесвітня гармонія доступна лише Богові. «Для Бога все прекрасне, добре й справедливе, а люди приймають одне за справедливе, а інше за несправедливе», – ремствує Геракліт (В102).

Гносеологія.На відміну від мілетських філософів, Геракліт досить багато говорить про пізнання. Він розрізняє чуттєве і раціональне пізнання. Почуття не марні, особливо зір і слух. Але вища мета пізнання – пізнання логосу, а тим самим пізнання вищої єдності світобудови й досягнення вищої мудрості: «Ознака мудрості – погодитися, вислухавши не мене, а логос, що все єдине» (В 50).

Однак пізнати логос нелегко. Причин для цього чимало. Сама «природа любить таїтися» (В 128). Самі люди, принаймні «їхня більшість, по-скотски пересичена» (В 29). Пізнанню логосу заважають також учителі цієї більшості: і Гомер, і Гесіод, і інші народні співаки, яким вірять люди. Це саме та більшість, про яку сказав мудрець Біант, що вона погана (а Біант майже єдиний, про кого сам Геракліт озивається добре, говорячи, що логос Біанта кращий, ніж в інших). За всіма цими причинами «більшість людей не розуміє того, з чим вона зіштовхується» (В 17).

Тому «незважаючи на те, що логос існує вічно, люди виявляються некмітливими й перед тим, як його почують, і (навіть) почувши вперше». І хоча у своєму житті люди щодня й неперервно зіштовхуються з логосом, це їм здається чужим (В 1; В 72). Не веде до пізнання логосу й всеобізнаність. «Всеобізнаність розуму не навчає, – говорить Геракліт, – інакше вона навчила б Гесіода й Піфагора, а також Ксенофана й Гекатея» (В 40). Всеобізнаність не дає єдиної картини світу, не формує, як ми б зараз сказали, світогляду. При цьому він підкреслює, що мудрість абстрагована від усього (В 108). Можливо, у Геракліта, який широко користувався гіперболами, це сказано занадто сильно, але в цій абстрагованій від усього

мудрості не можна не побачити світоглядної свідомості в її відмінності від знання спеціального.

Отже, Геракліт стверджує, що пізнання логосу, мудрості, єдності світу доступне не всім. Однак усі люди від природи розумні: «Міркування всім властиве» (В 113), «Всім людям дано пізнавати себе і міркувати» (В 116), «Логос властивий всім».

Етика.Ця суперчність уявна. Люди від природи рівні. Але вони нерівні фактично. Їхня нерівність – наслідок нерівності їхніх інтересів. Більшість живе не за логосом, а за своїм розумінням. Життя таких людей – що «дитячі ігри». Вони у владі своїх бажань. Такі люди, як і осли, віддають перевагу соломі, а не золоту. Бажання звичайних людей такі, що «людям не стало б краще, якби здійснилися всі їхні бажання» (В 110). Щастя не в насолоді тіла, а в міркуванні й в умінні «говорити правду і діяти відповідно до природи, до неї прислухаючись» (В 112).

Аристократизм.Геракліт – аристократ не тільки за народженням, а й за духом. Він говорить, що «найбільш гідні... надають перевагу одному: вічній славі перд смертними речами» (В 29). Це, очевидно, ті деякі, хто живе згідно з логосом. Таких людей мало. Така людина дорога. Вона, говорить Геракліт, «вартує десяти тисяч» інших людей, котрі живуть за своїм розумінням, а не відповідно до логосу.

Геракліт – не прихильник і не ідеолог «реакційної аристократії», яким його іноді представляли. Він, як геній, вище свого класу. Він прихильник писаного права (аристократія його часу сирався на звичай), він підкреслює, що «народ повинен боротися за закон, як за свої стіни» (В 44). У Геракліта ще немає розуміння відмінності між тим, що існує по природі, і тим, що існує по встановленню. Тому він говорить, що «всі людські закони живляться від єдиного – божественного» (В 114), тобто від логосу.

Елементи міфології й ідеалізму.Будучи протофілософським, світогляд Геракліта містить у собі елементи міфології. Вони численні. Наприклад, «одна-єдина мудрість не бажає і бажає називатись ім'ям Зевса» (В 32). Тут явно вказано на міфологічну передісторію протофілософії, на все ще остаточно не обірваний зв'язок із профілософією. Геракліт говорить про Сонце як про живу істоту, за якою доглядають богиня справедливості Діке та її служниці Ерінії. А стежать вони за тим, щоб Сонце не переступило міри (В 94).

Особливо багато пережитків міфології в ученні Геракліта про душу. Там ми знаходимо відзвуки орфізму. Інакше Геракліт не сказав би, що «смерть – це все те, що ми бачимо, прокинувшись» (В 21), і що «людина, вмираючи, уночі вогонь сама собі запалює: хоча її очі згасли, жива вона» (В 26). Будучи стихійним матеріалізмом, вчення Геракліта містить у собі й виходи в ідеалізм: це насамперед вчення про логос і про бога.

190

італійська філософія *

 

«Велика Греція».Наприкінці VI ст. до н.е. центр європейської філософії, що зароджується, переміщається з Далекого Сходу Егейського світу на його Далекий Захід – з Іонії у «Велику Грецію» (так називали цю частину грецького світу римляни), або «Велику Елладу» (так називали її самі елліни). Це сукупність полісів-колоній, заснованих різними грецькими містами в період Великої колонізації на узбережжя Південної Італії та Сицилії. Це такі міста-держави, як Куми, Неаполь, Посидонія, Елея, Регій, Локри, Кротон, Сибаріс, Метапонт, Тарент на півдні Апеннінського півострова; як Сіракузи, Акрагант і інші міста на узбережжі Сицилії. Західні греки жили в загрозливому їм світі: з півночі на них давили етруски, з півдня – карфагеняни (західні фінікійці). За стінами міста або за границями поліса (нагадаємо, що поліс – щось більше, ніж місто: він містив у собі й прилягаючі до міста сільські місцевості, часто великі) загрожували місту місцеві племена. Перший час західні греки успішно справлялись із ситуацією. В 480 р. до н.е. вони перемогли карфагенян, в 474 р. до н.е. розбили етруський флот. Однак внутрішні звади і війни послабили «Велику Елладу». В 421 р. до н.е. західним грекам завдали поразки самніты, а з 327 по 211 р. до н.е. «Велику Елладу» поступово підкоряють собі римляни.

Великоелладські поліси були торгово-промисловими центрами. Деякі автори розглядають цю частину давньогрецького світу як відсталу аграрну область, але це невірно.

«Філософія італійців» (Аристотель) була подальшим кроком у становленні античної філософії після філософії іонійської. До італійської філософії належали Піфагорійський союз, школа

 

Див.: Чанышев А.Н. Италийская философия. М., 1975.

елеатів і Емпедокл. Піфагорійці пов'язали філософію з математикою та порушили питання про числову структуру світобудови; елеати розвигнули поняття субстанції до поняття буття як такого. Вони виявили діалектичність часу, простори й руху. Тому бачити в італійських філософах «реакційних мислителів», як це іноді робилося, невірно. Однак в італійській філософії елементів ідеалізму стало вже більше, ніж в іонійській. Крім того, в італійській філософії з'являються й елементи метафізики (як антидіалектики).