Середня класика

курсія, засновником якої був Мокрот

(469-399 рр. до н.е.). Він виходив з від­носності та умовності, навіть випадко­вості наших побутових уявлень, проте, вимагав визнання також таких загальних понять, без яких не могли б ви­никати і існувати часткові, умовні і випадкові поняття. О. Ф. Лосєв наго­лошує, сократівська філософія була початком переходу від матерії самої по собі і від ідеї самої по собі до їх діалектики. Тобто з Сократа почина­ється та позитивна свідома побудова діалектики ідеї і матерії. Вже одним цим філософія Сократа на всі античні часи залишилася центральним дося­гненням з точки зору її метода.

Якщо дотримуватися традиції ранньої класики - афористичної і за­гадкової, то можна сказати, що істина тут не доводиться і не потребує до­казів. З точки зору Геракліта, або Піфагора, докази обтяжливі для істини,

Частина І. Історія Стародавньої філософії

принижують її; вони не шляхетні, бо містять у собі самовдоволеність роз¬судку; філософія ж існує лише для тих, хто чує «музику небесних сфер», тобто, тих хто несе на собі божу ознаку, для них будь-які докази і дове¬дення зайві. Той, хто вдається до доказів - викриває себе як інтелектуаль¬ну чернь. Звідси - відстороненість і погорда «обранців богів».

Перший прорив у такому світогляді зробили софісти, а продовжу¬вачем його став Сократ. Сократ також вільний від сліпого схиляння перед античними устоями і авторитетами; його також цікавлять проблеми лю¬дини, пізнання, виховання тощо. Проте, йому не властива теоретична лег¬коважність софістів, які будь-що готові були подати як істину. Сократ шукає дійсну істину і визначає шлях до неї у раціоналістичній логіці. Він намагається змінити світ згідно розумних логічних побудов. Для цього Сократ намагається підготувати людей, які б зрозуміли і підтримали його. Тобто Сократ у своїх пошуках іде від людини, досліджуючи процес пі¬знання, встановлюючи істину, переводячи її в практику сучасного життя, за допомогою свідомої побудови пайдейї - системи виховання. Отже, гно¬сеологічні питання у Сократа отримують суто практичне значення як для цілеспрямованої зміни на підставі усвідомлення ідеї Блага суспільства, так і для свідомого виховання людини.

Сократ походить з афінської родини, де батько Софронік був скульп¬тором, різьбярем, а мати Фенарета - повитухою. Сам Сократ потім говорив з гумором, що свої здібності в мистецтві допомоги людям у справі духовно¬го народження (Платон «Пиршество»), він успадкував від батьків. У молоді роки він багато вчився. Павсаній говорить про нього як талановитого ску¬льптора (ще й досі в Афінах зберігається його витвір «Три грації»). Сократ був непоганим музикантом. Алківіад свідчить, що Сократ був хоробрим і терплячим воїном, що брав участь у трьох військових походах.

Слухаючи видатних філософів різних шкіл, що відвідували Афіни, серед яких були і послідовники Геракліта, і елеати, і піфагорейці, і софіс¬ти тощо, Сократ відкриває свій метод отримання істинного знання шля¬хом поступового сходження від одиничного (або філософсько-абстракт¬ного) до загального (або філософсько-конкретного). Цей метод передба¬чує відкриття у загальному сутнісного змісту одиничного, що дозволяє керуватись у пошуках істини, добра (справедливості) і краси. Тобто у центрі його уваги були питання людського життя, його мети і призначен¬ня, справедливого суспільного устрою. Звідси Сократ і філософію розумів як пізнання добра і зла, пошук і розпізнання яких він здійснював шляхом діалогу з одним, або кількома співбесідниками. Ось чому він завжди був у оточенні учнів або простих слухачів, які збирались разом не заради роз¬ваг, - а лише заради істини. Але «любомудріє» - не є виключно діяльність

7*

Історія філософії

розуму. Сократ розцінював останню як обов'язково моральнісну діяль­ність, якщо «знання» саме по собі є «добро». Саме такий етичний раціо­налізм створює сутність вчення Сократа, а філософія постає як шлях фор­мування доброчесної людини і справедливої держави, а доброчинність є запорукою щастя.

Проте, якщо б Сократа запитали, чи вважає він себе знавцем істини, або, чи вважає він себе вчителем і вихователем молоді (якими себе вважа­ли софісти), то на обидва запитання відповідь була б негативна «Я знаю тільки, що нічого не знаю», - любив повторювати він. І це була не поза, не заперечення всезагального, а результат послідовного проведення ідеї кри­тичної рефлексії. Сократ вважав, що об'єктивний зміст свідомості може існувати лише у суб'єктивній формі, тобто індивідуальний розум може надати людині не тільки індивідуальне уявлення, але й об'єктивне знання. Але отримати таке знання (і водночас стан істини) людина має лише вла­сними духовно-душевними зусиллями, а не очікувати його ззовні як гото­вий результат. Істина швидко «псується», тому для розвитку душі і свідо­мості, кожен філософ має шукати знову і знову. Звідси намагання Сократа шукати істину спільно під час бесід, де кожен з учасників критично аналі­зує загальновідомі думки, послідовно підіймаючись до такого знання, яке вони визнають істинним.

Отже, істина не існує ізольовано від зусиль того, хто її шукає. Тому Сократ і не пропонує учням готову відповідь (по-перше, він сам її шукає, а по-друге, апріорі він нею не володіє). Сократ тільки сподівається, що остання може за певних умов народитися під час їхньої бесіди. Тому для нього не властиві повчання і догми. Він намагається збудити у співбесід­ника інтерес до сформульованої проблеми, який би активізував його тео­ретичні пошуки. Сократ підводить до усвідомлення того, що у пізнанні будь-якого явища (прекрасного, справедливого, доброчесного тощо) лю­дина виходить на понятійний рівень розуміння одиничних явищ, без чого філософська розмова неможлива. Поступово піднімаючись до деякої вер­шини (він називає її Благо [= Добро = Істина]), в якій сходяться всі менш загальні поняття, співбесідники досягають найвищих рівнів пізнання. Так, на прикладі розгляду різних проявів доброчесності (мужність, розсудли­вість, благочестя, справедливість, знання) Сократ у платонівському діало­зі «Протагор» демонструє, що серед них є таке, що визначає собою решту. Наприклад, є два прояви людської поведінки: хоробрість і боягузтво. На перший погляд, вони відмінні тим, що хоробрий нічого не боїться, навіть смерті. Сократ же доводить, що відчуття страху властиво всім людям без винятку. Різниця полягає лише в тім, що люди бояться різних речей. Боя­гуз боїться смерті, а хоробрий - ганьби. Смерті, вважає Сократ, не слід

Частина І. Історія Стародавньої філософії

боятися, бо вона наздоганяє будь-кого, а те що очікує з її приходом напе­вне ніхто не знає. Отже, боягузи налякані смертю лише в зв'язку із влас­ною необізнаністю. Хоробра людина знає, чого варто боятись - людської ганьби, яка наздоганяє людину ще за життя. Таким чином, підґрунтям доброчесності є розумність (мудрість), завдячуючи якій решта її проявів набувають сенсу. Знання постає як підґрунтя етики, а поганий вчинок є наслідком незнання.

На відміну від Сократа, софісти не заглиблювались у основи, не про­думували понятійне підфунтя, чим прирікали себе на хаос релятивізму. Сократ сам шукав підґрунтя, основи знання і навчав цьому методу своїх учнів. Своєю іронією він вчив учнів, по-перше, піддавати сумніву будь-яке положення, або традиційні уявлення і досягати у своєму пошуку теоретич­но коректних знань. А по-друге, він передавав їм досвід самопізнання («Пі­знай самого себе») і саморозгортання. Учню здавалось, що Сократ знає про нього таку таємницю, яку перший приховував навіть від себе. Проте, учень усвідомлював і сподівання вчителя, щодо його майбутнього духовного зро­стання. Але таке перетворення - це справа доленосного вибору самої лю­дини, справа її наполегливої праці. Тільки долаючи себе, людина може ста­ти і морально, і розумово прекрасною, та «прекрасне - завжди важке» (Пла-тон «Гіппій більший»). Ось чому не всі учні витримували «тягар» споді­вань, який на них поклав їх вчитель. Сократ порівнює себе з ґедзем, що не дає коню застоятись у стійлі; так і Сократ, за визнанням дельфійського ора­кула, - «наймудріша людина» - поставлена до Афін, щоб не дати місту по­тонути в болоті віджилих уявлень. Тому заклик «розуміти і діяти» сприй­мався багатьма афінянами як прикра незручність, що заважає їх налагодже­ному і спокійному життю. Тому спроба розумом і логікою перевірити іс­нуюче життя з метою майбутньої свідомої зміни - стали підставою для за­судження Сократа як державного злочинця.

Сократ - це трагічна фігура. За Геґелем, трагедія - це розумне не­щастя. На афінському суді зіткнулись два права: перше - укорінене право афінської демократії, що передбачало наслідування традицій і законів предків. Інше право відстоював Сократ: право свідомості, знання, суб'єк­тивної свободи. Це право також божественне, проте, яке ще не стало дійс­ністю. Отже, Сократ дійсно був винний перед традиціями Афін, що від­живали свій час, але остаточно ще не вмерли, бо сам намагався розхитати і зламати старі звичаї і засади. І Сократ це розуміє. Ось чому він не нама­гається уникнути страти, до якої його присудив суд, і спокійно випиває чашу отрути. Правота Сократа за майбутнім. Афінська свідомість посту­пово почала вступати на шлях самосвідомості, проте, вбивство Сократа для неї стало злочином перед власним майбутнім. Ім'я Сократа залиши-

Історія філософії

лось популярним протягом тисячоліть. Воно не тільки надихало античну філософію високої, пізньої класики, а також доби Римської імперії, але й увійшло у свідомість європейського людства як символ філософування взагалі. З іншого боку, філософія Сократа стала досягненням, яке поділи­ло все надбання античної думки за своїм змістом і методом пізнання на «досократівський» і «післясократівський» періоди розвитку філософії.

Безпосередніми послідовниками Сократа були його учні. Проте, складність фігури вчителя наклала відбиток на характер їх діяльності, бо мало кому з них вдалося утриматись у діалектичному колі його філософу­вання. Частіше за все, у своєму творчому доробку вони розгортали одну з сократівських ідей, випускаючи з поля зору інші, чим втрачали критичний реалізм поліфонізму сократівської думки і часто занурювались у софісти­ку, з якою їх вчитель вів безкомпромісну теоретичну і моральну боротьбу.

Отже, всіх учнів можна розподілити на три групи. Перша з них Ксенофонт, швець Симон та ін., які поділяли геть усі погляди вчителя і, будучи позбавлені як власної думки, так і звичайного сократівського кри­тицизму, намагались перетворити його філософію у систему догматів.

<-, . До другої групи послідовників великого

Сократичні школи^ ^ . .

вчителя слід віднести так званих сокра-

тиків. Наслідуючи Сократа, вони вва­жали, що істина і сутність - не тотожні поняття, тому що істина - це є сутність, яка мислиться, або усвідомлюється. Тому своє завдання вони вбачали в тому, щоб з'ясувати, за яких умов свідомість здатна мислити сутність, тобто істину. А звідси поставали запитання: що може знати людина; і як вона має жити і практично діяти?

Відповідно до відповідей на сформульовані запитання, сократики утворили три філософські школи. Представники однієї з них заглибились у чуттєву емпірику (кіренаїки), бо визнавали загальне в одиничному. На їх погляд, людська достовірність полягає в чуттєвому досвіді (тобто такому, що надає одиничне). Звідси «добро» - етичний і теоретичний орієнтир Сок­рата - слід шукати в насолодах і задоволеннях. Звичайно, засновник школи Арістіпп підкреслює, що не людина існує для задоволень, а задоволення -для людини, де вона для себе і відкриває сенс «добра» і «блага».

Кініки {Антисфен, Діоген з Сінопу) заглибились у абстрактну і сво-бодомислячу автаркію, або самодостатність, самозаспокоєність. Вони вважали, що людина має триматись у межах абстрактного і всезагального, а будь-яка «одиничність» - несуттєва. Тому вони сповідували свободу від усього того, що, на їх думку, заважало людині піднятися до всезагального,

Частина І. Історія Стародавньої філософії

звідси випливало зневажливе ставлення до норм людського існування і усього так званого зовнішнього життя.

Мегаржи (Євклід, Діодор, Євбулід, Стпілпон), наслідуючи елеатсь-кий раціоналізм, звернулись до абстрактного світу ідей, поєднуючи з цим кінічні тенденції. Вони абсолютизували принцип розуму відірвавши його від принципу чуттєвого світу, від принципу життя. Протилежність транс­цендентного і чуттєвого світів, світу ідеального і світу речей вони усвідо­млювали не діалектично, як Сократ і Платон, а як прірву. Ідеї для мегари-ків - нерухомі і ніяк не пов'язані з чуттєвим світом. З роз'єднання ідеаль­ного і матеріального випливає заперечення можливості пізнання (бо пі­знання є свідченням зв'язку двох світів), і будь-яке синтетичне судження також неможливе [отже, судження А є Б - хибне, а можливе лише су­дження А є А, яке мало чого дає процесу пізнання]. Саме у мегарців ми зустрічаємо так зване «подвоєння світів» і безплідність ідей, з чим, безу­мовно, не погоджувався Сократ і піддавав нещадній критиці Платон («Парменід», «Софіст» тощо).

До третьої групи сократівських учнів можна зарахувати одну, але геніальну людину - Платона.