Реферат Курсовая Конспект
Ленін В. І. Матеріалізм і емпіріокритицизм // Повне зібр. творів. - Т. 18. - С. 351. - раздел Философия, ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ Частина Vi. Розвиток Сучасної Світової Філософи П...
|
Частина VI. Розвиток сучасної світової філософи
певний (прогресивний або реакційний) суспільний клас зі своєю політичною програмою та політичними інтересами. Ленін відверто висловлює свою думку з цього питання, говорячи, що професори-економісти є «вченими прикажчиками класу капіталістів, а професори філософії - вченими прикажчиками теологів». Даючи «партійне» тлумачення Енґельсового «основного питання філософії», Ленін виявляє притаманне російській інтелігенції фанатично-догматичне ставлення до тієї чи іншої наукової чи філософської точки зору не як до теоретичної позиції, а як до віровчення, до «од-кровенного» знання.
І такий підхід не є випадком чи винятком (недаремно ж Ленін був «переораний» у юності такими вчителями, як Чернишевський). В іншій відомій своїй праці «Що робити?» (назва запозичена в Чернишевського) Ленін посилається на відоме Енгельсове положення про три форми класової боротьби пролетаріату - економічну, політичну та теоретичну. Наголошуючи на останній, Ленін уже через кілька сторінок без будь-яких пояснень говорить не про теоретичну, а про ідеологічну боротьбу, про соціалістичну та буржуазну ідеології («всяке применшення соціалістичної ідеології... означає тим самим посилення ідеології буржуазної»; «питання стоїть тільки так: буржуазна або соціалістична ідеологія. Середини тут немає...» і т. п.). Такий підхід можна пояснити тільки тим, що для Леніна будь-яка теорія була ідеологією, а це, у свою чергу, є відображенням російсько-ментального специфічного ставлення до знання як до «одкровення», про що вже йшлося.
Про справедливість подібної оцінки позиції Леніна свідчить загальновідома його нетерпимість до будь-якої критики на адресу діалектичного матеріалізму, до будь-якого, навіть найменшого, «відступу» від букви, «ортодоксії» «канонічного» марксистського тексту. Згадаймо, як брутально «вичитував» Ленін своїм товаришам по партії за «відступи» від «канону»: «ренегат» Каутський, «Іудушка» Троцький тощо. Чи не протопоп Аввакум, відомий лідер церковного розколу XVII ст., є «прародителем» подібного «критичного», точніше «викривального», стилю, успадкованого прямими наступниками розкольників - російською інтелігенцією кінця ХУШ-ХІХ ст., а згодом Леніним і більшовиками?
Отже, Ленін - матеріаліст і марксист, але в особливому (не тільки не в Марксовому, а навіть не в Енґельсовому розумінні) російсько-ментальному тлумаченні цих понять. Відомий історик філософії, професор Київського (ще св. Володимира) університету Василь Зеньковський звертав увагу саме на «внутрішню вузькість» ленінської філософської позиції, яка «перетворює його філософські писання на своєрідну схоластику» (в гіршому розумінні слова). Все, що «відповідає» позиції' діалектичного матеріалізму, зміцнює її, приймається без застережень; усе, що не відповідає, - відкида-
Історія філософії
ється тільки за цією ознакою. Подібно до пушкінського «бідного рицаря», який мав «одне видіння, умом неосяжне» і нічого поза ним не бачив і не помічав, і Ленін мав один лише інтерес, бачив всюди лише одне - близькість або, навпаки, несполучність з системою марксизму... вся його філософська ерудиція так і лишалася придавленою цим завданням - на все дивитися «матеріалістично»: і справді, «бідний рицар матеріалізму!».1
Недаремно Ленін, зрештою, доходить висновку про діалектичний матеріалізм як «єдино істинну сучасну філософію». «Бути сучасним матеріалістом, - пише він у своєму філософському «заповіті» - статті «Про значення войовничого матеріалізму», - означає бути «свідомим прихильником того матеріалізму», який представлений Марксом... бути діалектичним матеріалістом» 2. Отже, не випадково, що саме в цій праці Ленін, по суті, взагалі відмовляється від будь-якої полеміки з представниками інших точок зору як принципово марної справи. Називаючи інакомислячих інтелігентів, які ще залишилися в радянській Росії (це був 1922 р.), «освіченими кріпосниками», Ленін пропонує «випровадити» їх у країни буржуазної «демократії», де цим «кріпосникам» справжнє місце.
І це були не просто слова. Вже в травні 1922 р. Ленін пише листа Ф. Е. Дзержинському про необхідність «висилки» за кордон «буржуазних ідеологів», а восени 1922 р. двома пароплавами з Петрограда до Німеччини було відправлено 164 сім'ї представників «немарксистської» інтелігенції, серед яких були й такі відомі філософи, як М. О. Бердяев, С. М. Булга-ков, М. О. Лосський, С. Л. Франк, Л. П. Карсавін, Ф. О. Степун, І. О. Ільїн, 1.1. Лапшин та ін.
А Ленін тим часом формулює принципи комуністичної моральності. «Класова боротьба продовжується, - наголошував він у виступі на III з'їзді комсомолу, - і наше завдання підпорядкувати всі інтереси цій боротьбі. І ми свою моральність комуністичну цьому завданню підпорядковуємо. Ми говоримо: моральність це те, що служить зруйнуванню старого експлуататорського суспільства і об'єднанню всіх трудящих навколо пролетаріату, який будує нове суспільство комуністів» . Чи не таким розумінням комуністичної моральності керувався Ленін, висилаючи за кордон «буржуазних» інтелектуалів?
Відкидаючи будь-яку критику на адресу діалектичного матеріалізму, не допускаючи найменшої спроби відступу від діалектико-матеріалістич-ного канону, Ленін водночас дозволяв собі (особливо після 1915-1916 рр.) «творчий» підхід до вчення основоположників (вірніше, до Енґельсової
' Зеньковский В. В. История русской философии: В 2 т. - Париж, 1989. - Т: 2. - С. 285-286.
2 Ленін В. І. Про значення войовничого матеріалізму // Повне зібр. творів. - Т. 45. - С. 27.
3 Ленін В. І. Завдання спілок молоді // Повне зібр. творів. - Т. 41. - С. 296.
Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії
версії марксизму 80-90-х років, від знайомства з якою й починається російський марксизм). Якщо Плеханов і його однодумці (головним чином члени меншовицької фракції РСДРП) продовжували дотримуватись ортодоксального марксизму 80-90-х років, настроюючись на 50-100-річне чекання, поки буржуазний розвиток Росії створить умови для пролетарської революції, то Ленін, а з ним і більшовики висувають в 1915-1916 рр. нову, альтернативну ортодоксії Плеханова програму боротьби за соціалізм.
У 1913-1914 рр., працюючи над замовленою енциклопедією «Гранат» статтею про Маркса, Ленін (перечитавши книжки, головним чином Гегеля, які привели Маркса па позиції «матеріалістичного розуміння історії», а також деякі твори Маркса 40-х років) мусив дещо змінити своє уявлення про суть марксистської філософії. Він поступово відмовляється від споглядально-об'єктивістської «ортодоксальної» (енґельсо-плехановської) моделі, запалюючись Марксовим пафосом людської активності. Це добре видно у «Філософських зошитах», на сторінках яких ми вже читаємо, що «свідомість людини не тільки відображає об'єктивний світ, але й творить його», що «світ не задовольняє людину, і людина своїм діянням вирішує змінити його», що «найбагатшим є найбільш конкретне і найбільш суб'єктивне» і т. п. Подибуємо тут і самокритичні заяви про те, що «марксисти критикували (на початку XX ст.) кантіанців та юмістів більше по-фоєрбахівському (і по-бюхнерівському), ніж по-гегелівському», і навіть незвично миролюбні оцінки ідеалістичної філософії: «Розумний ідеалізм ближчий до розумного матеріалізму, ніж дурний матеріалізм. Діалектичний матеріалізм замість розумний; метафізичний, нерозвинутий, мертвий, грубий, застиглий замість дурний».
1916 р. у праці «Імперіалізм, як вища стадія капіталізму» Ленін, по суті, відмовляється від «ортодоксального» постулату про вирішальну роль економічного чинника як критерію «готовності» того чи іншого суспільства до соціалістичної революції. Керуючись формулою «Марксизм не догма, а керівництво до дії», Ленін висуває тезу про перетворення капіталізму на світову систему. За цих умов, міркує він, вирішальним критерієм готовності до соціалізму стає ступінь «міцності» тієї чи іншої «ланки» світового «ланцюга» імперіалізму. За висновком Леніна, такою «найслабшою» ланкою світового «ланцюга» є... Росія. Тому, попри її економічну незрілість (нерозвиненість капіталістичних відносин, слабкість пролетаріату тощо), саме Росія має найбільші шанси «прорвати» світовий «ланцюг» імперіалізму. Так виникає ленінська теорія про можливість перемоги соціалістичної революції в одній окремо взятій країні (мається на увазі, звичайно, Росія).
Оскільки економічні чинники відходять за такої ситуації «на другий план», па перший план висувається чинник суб'єктивний, політичний
Історія філософії
клади всіх відомих фрагментів Герекліта українською мовою та порядкові коментарі до кожного з них.
Серед філософської літератури наступних періодів розвитку давньогрецької філософії слід зазначити підготовані у видавництві «Основи» збірки діалогів Платона та Арістотеля.
Місце та значення філософії досократиків
Цілком очевидно, що префікс «до-» сократична філософія визначає не лише телеологічну спрямованість розвитку мисленної практики певної сукупності постатей давньої грецької філософії - «до Сократа», але й спонукає до визначення певного початку для цього типу філософії, тобто пе-ріодизує певний тип філософування.
За визначенням більшості з істориків філософії філософія досократиків, як вже зазначалось, своєрідним чином збігається з поставанням взагалі такої духовної справи як філософування. Саме представники досок-ратичної філософії вербалізували завдання і цілі філософії - за визначенням Піфагора чи піфагорійців - «любові до мудрості», «любомудрія»; філософ - «приятель мудрості» (не «мудрець», бо мудрість має тільки божество) (М. С, С. 549).
Чи є це визначення безсумнівним, чи лише «упередженою ідеєю», яка неначе беконівський «ідол розуму» направляє вже тривалий час зусилля істориків філософії у пошуках «начал» філософії наразі не важливо. Варто наголосити на тому, що чітке і найсистематичніше означення «перших філософів» надав Арістотель у «Першій філософії» («Метафізиці»), з'ясовуючи для власних потреб предмет та зміст філософії: «З перших
філософів.... Талес, що був засновником того роду філософії...) (М. С,
С. 537). Тобто, ми маємо брати за основу визначення початку філософської практики по-перше, літературну спадщину саме давньогрецьких мислителів, а, по-друге, особистий висновок філософа пізнішої доби з цієї ж давньої грецької філософії, нехай це і пов'язується з іменем Арістотеля. Крім Арістотеля посилання на Талеса (Фалеса) та інших «перших» філософів знаходимо у Платона, Теофраста, Діогена з Лаерти (Діогена Лаерт-ського) та ін. Перелік «засновників» філософії встановлений дослідниками грецької літератури та філософії на основі систематизації та аналізу збережених письмових свідчень у XVIII - XIX ст. по Р.Х.
Таким чином, всі матеріали давньої грецької словесності та письменства до життя та творчості Талеса належать до передфілософської доби, а все, що стосується Сократових життєвих та пожиттєвих подій в історії філософії становить вже «Сократичний період» і далі. Хронологічно це
Історія філософії
(саме у зв'язку з цим Ленін і починає говорити про «зростання» суб'єктивного чинника в сучасному світі). І коли в березні 1917 р. в Росії перемогла буржуазно-демократична революція, Ленін порушив питання про «перманентну» (неперервну) революцію, переростання революції буржуазної в соціалістичну. Відповідно до цієї теорії більшовики й захопили політичну владу в країні.
Коли ж Леніну почали закидати щодо невідповідності його дій теорії марксизму, він відповів, що Росія і справді «не готова» для побудови соціалістичного суспільства, але, мовляв, не біда, можна ці умови (досягнення високого рівня економічного розвитку, кооперування селянства, здійснення «культурної революції» та ін.) створити в межах держави «диктатури пролетаріату».
Проте «творчий» розвиток Леніним марксистської теорії, по суті, знову ж був «пристосуванням» теорії Маркса до російських традицій, адже ленінська теорія «слабкої ланки у світовому ланцюгу імперіалізму» по-своєму відтворювала ідею «винятковості» Росії у вирішенні долі світу (месіаністську ідею Москви як «третього Риму»). Так само й ідея «перманентної» революції була відродженням провідної ідеї російських народників (проти якої свого часу Ленін рішуче виступав) про особливий - «російський» - шлях до соціалізму, минаючи капіталізм.
Те саме відбувається і з ленінським тлумаченням Марксового вчення про інтернаціоналізм. Відбувається свого роду ототожнення двох «месіані-змів» - пролетарського та російського. З утворенням СРСР поступово непомітно, але неухильно відбувається процес ототожнення радянського з російським. За радянської доби неістотними, суто «формальними» тлумачилися, скажімо, національні особливості філософського знання того чи іншого народу, найістотнішою рисою цього знання проголошувалася його «партійність». Єдиний виняток становили особливості російської філософії, оскільки вона нібито (за твердженням М. Т. Іовчука) є майже суцільно матеріалістичною, а ті «елементи» ідеалізму (звичайно ж, «жалюгідні»), що трапляються в ній, є (на думку Д. І. Чеснокова) «некритичними запозиченнями з Заходу».
Навіть не так давно на засіданні «круглого столу», присвяченому проблемам вітчизняної філософії, що відбувся в Ленінградському університеті (1988), доцент Хованов стосовно «необхідних і достатніх ознак російського філософа» висловив такі міркування: «Передусім доведеться відкинути неспроможну, хоч і спокусливу своєю простотою думку вважати «російськими філософами» лише тих, хто є росіянами за національністю. По-перше, така ознака не придатна для оцінки мислителів, які творили в часи, коли російська нація ще не сформувалася. По-друге, такий вузьконаціона-
____________ Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії________
льний принцип робить проблематичною приналежність, до російських мислителів, наприклад, українського філософа Сковороди»; і далі: «Єдиною істотною ознакою, спільною для всіх мислителів, приналежність яких до історії або сучасної російської філософії визнають практично всі (!?), є включеність у процес розвитку філософських форм духовної культури тієї державно-територіальне-культурно-етнічної спільноти, яка пройшла стадії розвитку під назвами Стародавня Русь, Російське царство. Російська імперія і яка нині набула форми СРСР»1. Коментарі, як то кажуть, зайві.
Таким чином, російський марксизм, попри всі його претензії на загальнолюдське значення як «сучасного марксизму» (Сталін визначав ленінізм як «марксизм епохи імперіалізму та пролетарських революцій»), є витлумаченням Енґельсової версії марксистської філософії в контексті російської світоглядної ментальності. Імперські амбіції російського марксизму (претензії на місце «вершини» сучасної світової філософської думки) так само є виявом аналогічних претензій російського менталітету.
Напередодні жовтневого перевороту Ленін ще інтенсивно працював над створенням тоталітарної теорії, відповідної завданням нової світової комуністичної імперії (до 1920 р. Ленін ще вірив у близьку світову революцію). Проте різке погіршення здоров'я перешкодило йому закінчити цю роботу. Розпочату справу завершив Іосиф Віссаріонович Джуґашвілі (1879— 1953), відомий під псевдонімом Сталін. Цікаво, що з 1922 р., коли Ленін через хворобу практично відійшов від активної діяльності, і до 1927-1930 рр., коли Сталін реально утвердився при владі в партії та державі (на початку 30-х років з'явилася формула: «Сталін - це Ленін сьогодні»), в країні створилася своєрідна ситуація ідеологічної «відлиги». У цей період посилилися процеси відродження національної культури в колишніх колоніях Російської Імперії, зокрема в Україні. На жаль, ці процеси трагічно обірвалися наприкінці 20-х - на початку 30-х років. Українське відродження набуло зловісного означення - «розстріляне відродження».
Ленінський активістський волюнтаризм 1915-1922 рр. лише зовні нагадував повернення до «автентичного» (термін західних неомарксистів) Маркса. Так, Ленін звертається до безпосередньої людської діяльності, до «суб'єктивного» чинника історичного процесу (а не до «безособових» економічних законів або абстрактної історичної необхідності). Проте й цього разу ленінська позиція була далекою від правдивого Маркса. Річ у тому, що людина потрапляє в ленінське поле зору як «масова» людина (Ленін читав Маркса через гегелівські окуляри, які більш імпонували його російсько-
' Хованов Н. В. Каковн необходимьіе и достаточнме признаки русского философа // Философ-ские науки. - 1988. - №8. - С. 77.
36 — 2-3048
Історія філософії
ментальним інтенціям, «хоровому» началу як одному з наріжних принципів світоглядного менталітету Росії). Марксове й екзистенційно-гуманістичне розуміння людини як неповторної та унікальної особистості лежало в іншій, недосяжній ленінському колективістському баченню, площині.
Тим-то саме Сталін виявився однією з найбільш «підходящих» кандидатур на роль «продовжувача справи Леніна». Адже ще у своєму ранньому філософському творі «Анархізм чи соціалізм» (1906) Сталін, протиставляючи марксизм анархізмові, головну їх відмінність вбачав у протилежному підході до розуміння людини. «Річ у тому, - наголошував Сталін, - що анархізм і соціалізм побудовані на зовсім різних принципах, незважаючи на те, що обидва вони виступають на арені боротьби під соціалістичним прапором. Наріжний камінь анархізму - особа, визволення якої, на його думку, є головною умовою визволення маси, колективу. На думку анархізму, визволення маси неможливе доти, доки не визволиться особа, через що його лозунг: «Все для особи». А наріжним каменем марксизму є маса, визволення якої, на його думку, є головною умовою визволення особи. Тобто, на думку марксизму, визволення особи неможливе доти, доки не визволиться маса, через що його лозунг: «Все для маси»1.
Марксове розуміння людини, як бачимо, тут здеформоване в протилежне. Згадаймо «Маніфест Комуністичної партії», в якому дається принципове Марксове розуміння проблеми, обговорюваної Сталіним в «Анархізмі чи соціалізмі»: «Вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх». Таким чином, те, що Сталін вважає анархістським (усупереч марксистському), насправді є позицією самого Маркса. Проте сталінська позиція цілком відповідала ленінському, масо-тоталітаристському тлумаченню взаємовідношення особи і маси.
Проголосивши ленінське тлумачення марксизму «останнім словом» світової філософської думки - «марксизмом-ленінізмом», Сталін завершує ленінський задум створення всеохоплюючої тоталітарної системи партійно-державної філософії діалектичного та історичного матеріалізму. Унітарна система державно-тоталітарного марксизму-ленінізму постає в книзі «Історія ВКП(б). Короткий курс», опублікованій масовим тиражем у 1938 р. і перекладеній мовами всіх народів СРСР і більшості народів світу. Параграф другий четвертого розділу «Короткого курсу» «Про діалектичний та історичний матеріалізм» є своєрідним сталінським філософським компендіумом.
«Діалектичний матеріалізм, - писав Сталін, - є світогляд марксистсько-ленінської партії. Він називається діалектичним матеріалізмом тому,
1 Стати Й. В. Анархізм чи соціалізм // Твори. - К., 1946. - Т. 1. - С. 285.
Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії
що його підхід до явищ природи, його метод вивчення явищ природи, його метод пізнання цих явищ є діалектичним, а його витлумачення явищ природи, його розуміння явищ природи, його теорія-матеріалістичною»1.
Одразу звертають на себе увагу два моменти. Проголошуючи діалектичний матеріалізм світоглядом партії, Сталін офіційно проголошує філософію політичним ученням. Тут він послідовно завершує лінію, започатковану ленінським принципом «партійності» філософії та ідеологічним тлумаченням теоретичного знання, про що вже говорилося у зв'язку зі з'ясуванням питання про ленінські російсько-ментальні інтенції в тлумаченні марксизму. Сталін, як бачимо, чесно продовжує цю ленінську установку. Друга обставина, що привертає увагу, полягає у фактичному проголошенні Сталіним предметом діалектичного матеріалізму природи, яка виступає у нього уособленням світу взагалі, буття як такого. Діамат, отже, є універсальним знанням про природу (увесь світ). Поширення його законів на суспільство (останнє тим самим перетворюється на «частину» природи) є історичний матеріалізм, і, нарешті, третя сфера реальності -безпосередня сфера людської життєдіяльності - є, зрозуміло, у Сталіно-вій, політизованій від самого початку, картині світу (інакше й бути не може) політичним життям.
У результаті вимальовується така світоглядна модель «марксистсько-ленінського» (сталіністського) бачення реальності: всю цілісність, так би мовити, «універсум», буття становить природа, закони якої охоплюють усе буття. Специфічним виявом законів природи постають закони суспільства. І нарешті, люди, вивчаючи закони природи і суспільства (оскільки суспільство є «специфічною» частиною природи, то ці закони в принципі ідентичні), при науковому характері такого знання (науковим знанням є «марксизм-ленінізм») отримують правильний орієнтир у політичній діяльності, тобто в житті. Такою є внутрішня «логіка» викладеної Сталіним системи «марксистсько-ленінської філософії».
Оскільки весь зміст філософії діалектичного та історичного матеріалізму складають чотири риси діалектики, три риси філософії та три риси виробництва, структура яких однакова, проілюструємо сталінську «логіку» філософії «марксизму-ленінізму» на прикладі однієї з цих структурних рис, скажімо, на прикладі четвертої риси діалектики. «На протилежність метафізиці, - писав Сталін, - діалектика виходить з того, що предметам природи, явищам властиві внутрішні суперечності, бо всі вони мають негативну і позитивну сторону, своє минуле і майбутнє, своє те, що відживає, і те, що
1 Сталін Й В. Про діалектичний та історичний матеріалізм // Сталін Й В. Питання ленінізму. -К., 1947.- С. 452.
36*
Історія філософії
розвивається, що боротьба цих протилежностей, боротьба між старим і новим, між тим, що відмирає, і тим, що народжується, між тим, що відживає, і тим, що розвивається, становить внутрішній зміст процесу розвитку, внутрішній зміст перетворення кількісних змін в якісні».
Далі Сталін переходить до суспільства: «Якщо розвиток відбувається в порядку розкриття внутрішніх суперечностей, у порядку зіткнень протилежних сил на базі цих суперечностей з тим, щоб подолати ці суперечності, то ясно, що класова боротьба пролетаріату є цілком природним і неминучим явищем. Значить треба не замазувати суперечності капіталістичних порядків, а розкривати їх і розмотувати, не гасити класову боротьбу, а доводити її до кінця». І нарешті, «третій» (життєво-політичний) рівень реальності: «Щоб не помилитися в політиці, треба проводити непримиренну класову пролетарську політику, а не реформістську політику гармонії інтересів пролетаріату і буржуазії, а не угодовську політику «вростання» капіталізму в соціалізм»1.
Таким чином, маємо своєрідну («залізну») «логіку»: правильне політичне рішення - це не просто людське (хай навіть і геніальної людини) рішення, це - закон самого буття. Адже, щоб «не помилитися в політиці», треба спиратися на закони суспільства, які, у свою чергу, є втіленням законів самого буття. Цими принципово «безпомилковими» рішеннями стають «марксистсько-ленінські» (тобто сталінські) рішення. Звідси стає само собою зрозумілим, що будь-яке твердження, що суперечить висловлюванням вождя, автоматично визнається відступом від істини. І оскільки істина відображає інтереси більшості людей («прогресивного людства»), народу, -той, хто відступає від істини, висловлюючи всупереч цій істині власну, самостійну думку, є автоматично «ворогом народу», а з ворогами, як відомо, нічого церемонитись.
Але постає запитання: якщо філософія діалектичного та історичного матеріалізму є «єдино істинною» філософією у світі, оскільки виражає найглибшу суть законів самого буття (природи, суспільства і людського життя), то звідки ж можуть узятися не згодні з нею «вороги народу; що в реальному житті (яке теж реалізується згідно з законами діамату та істмату, що виражають «правду самого життя») може породжувати навіть можливість появи таких ворогів? Особливо якщо врахувати, що значна частина населення СРСР була охоплена щирим бажанням, навіть ентузіазмом активного будівництва комуністичного суспільства Але саме на кінець 30-х років, коли цей ентузіазм досяг свого піку, таких «ворогів» з'явилося настільки багато, що партії довелося вживати надзвичайних заходів для їх «приборкання».
1 Сталін Й. В. Про діалектичний та історичний матеріалізм. - С. 455,457.
Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії
У виступі на лютнево-березневому пленумі ЦК ВКП(б) 1937 р. Сталін так пояснює ситуацію в країні: «Необхідно розбити і відкинути геть гнилу теорію про те, що з кожним нашим просуванням уперед класова боротьба у нас повинна нібито все більше й більше згасати, що в міру наших успіхів класовий ворог стає нібито все більш і більш ручним. Це -не тільки гнила теорія, а й небезпечна теорія, бо вона присипляє наших людей, заводить їх у капкан, а класовому ворогові дає можливість оправитися для боротьби з радянською владою. Навпаки, чим більше будемо просуватися вперед, чим більше матимемо успіхів, тим більше озлоблятимуться рештки розбитих експлуататорських класів, тим швидше вони йтимуть на гостріші форми боротьби, тим більше вони будуть пакостити радянській державі, тим більше вони хвататимуться за найотчайдушніші засоби боротьби, як останні засоби приречених»1. Після цього пленуму й розгорнувся масовий терор, жертвами якого стали мільйони невинних (як потім з'ясувалося) людей.
Чим пояснити такі явно безглузді репресії? Нерідко можна почути посилання на психологічні риси характеру Сталіна (особиста жорстокість, садизм та ін.). Більш вірогідним вважаємо інше пояснення, па яке наштовхує історичний прецедент часів Французької революції XVIII ст., - масовий терор, розгорнутий якобінцями в останній період їх перебування при владі. Лідер якобінців М. Робесп'єр, пояснюючи причини терору, наводив аргументацію дуже подібну до сталінської: «Коли свобода досягає, вочевидь, блискучого тріумфу, вороги батьківщини складають все більш зухвалі змови». Насправді ж, як показала історія, якобінці прагнули реалізувати утопічну (принципово нездійсненну) соціальну програму - побудову «царства розуму». Не розуміючи утопічності свого задуму (справжньої причини практичного провалу їхніх соціальних зусиль), вони шукали «об'єктивні причини» своєї невдачі в перешкодах, що їх нібито чинили їхні політичні супротивники, масово відправляючи останніх па гільйотину. Так само й невдачі комуністичного будівництва в СРСР, цілком природні через утопічність самої комуністичної програми (фактично визнаної самим Марксом, про що вже говорилося в попередніх лекціях), спонукували комуністичне керівництво країни, яке не допускало думки практичної хибності самого комуністичного проекту, шукати «ворогів народу» і застосовувати до них масові репресії.
Вважаючи «масу» важливішою реальністю, ніж особистість (згадаймо сталінське міркування з цього приводу в праці «Анархізм чи соціалізм»),
Сталін Й. В. Про хиби партійної роботи і заходи по ліквідації троцькістських та інших даь
рушників. -К., 1937. -С. 15. . < <>Л,-
Історія філософії
Сталін визнавав конкретні випадки та особистості значущими лише як прояви чогось «загального». У виступі перед випускниками військових академій 1935 р. він говорив: «Щоб привести техніку в рух і використати її до дна, потрібні люди, які оволоділи технікою. Техніка без людей, які оволоділи технікою, мертва. Техніка на чолі з людьми, які оволоділи технікою, може і повинна дати чудеса.. Треба, нарешті, зрозуміти, що з усіх цінних капіталів, які є в світі, найціннішим і найвирішальнішим капіталом є люди, кадри»1. У центрі сталінської уваги, як бачимо, стоїть техніка, а люди - лише підпорядковані їй «засоби», за невикористання або використання яких техніка або «мертва», або «може творити чудеса». Людина цінується лише у її «інструментальній» функції (як «засіб», про недопустимість чого говорив уже Кант) - «бути капіталом», «бути кадрами» та ін. Дещо перефразовуючи слова М. І. Бухаріна з його виступу на І з'їзді письменників СРСР, Сталін любив повторювати афоризм «письменники - інженери людських душ», ототожнюючи унікально-неповторний процес літературної творчості з технологією потоковою процесу виробництва стандартної продукції. У нас, на жаль, і сьогодні ще можна почути (навіть від керівників досить високого рангу) сталінські «перли» технологічного «гуманізму» типу «кадри вирішують все», «людський фактор» та ін.
Яскравим зразком «масованого» бачення людини, усередненої «простої радянської людини, яка двома головами вища від будь-якого високопоставленого буржуазного чинуші», є міркування, висловлені Сталіним на прийомі у Кремлі на честь учасників Параду Перемоги. «Не думайте, - звернувся Сталін до присутніх, - що я скажу що-небудь незвичайне. У мене найпростіший, звичайний тост. Я хотів би випити... за людей, яких вважають «гвинтиками» великого державного механізму, але без яких усі ми -маршали і командуючі фронтами та арміями, говорячи грубо, ні дідька не варті. Який-не-будь «гвинтик» розладнався - і кінчено. Я піднімаю тост за людей простих, звичайних, скромних, за «гвинтики», які тримають у стані активності наш великий державний механізм в усіх галузях науки, господарства і військової справи. їх дуже багато, ім'я їм легіон, тому що це десятки мільйонів людей. Це - скромні люди. Ніхто про них нічого не пише, звання у них немає, чинів мало, але це - люди, які тримають нас, як основа тримає вершину»2. І у цьому нібито «гуманістичному» (і нібито «демократичному») міркуванні людина поціновується за свої «технологічно-інструментальні» функції: «гвинтик», «основа, що держить вершину»; «анонім-
' Сталій Й. В. Промова у Кремлівському палаці на випуску академіків Червоної Армії //
Сталін Й В. Питання ленінізму. - К., 1947. - С. 417^*18.
2 Прием в Кремле в честь участников Парада Победи // Правда. - 1945. - 27 июня.
Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії
ність» («пересічність»): «Ім'я йому легіон», «ніхто про них не пише» і т. д. _ це ніби кантівський «категоричний імператив» навиворіт - людина лише засіб, але ніколи не мета.
Зрощення пролетарського месіанізму (інтернаціоналізму) з російським, яке почалося ще за життя Леніна, остаточно завершується в сталінській радянській Імперії. Виступаючи на прийомі на честь командуючих військами Червоної Армії 24 травня 1945 р., Сталін сказав: «Я хотів би підняти тост за здоров'я нашого радянського народу і насамперед російського народу. Я п'ю насамперед за здоров'я російського народу тому, що він є найвидатнішою нацією з усіх націй, які входять до складу Радянського Союзу. Я піднімаю тост за здоров'я російського народу тому, що він заслужив у цій війні загальне визнання як керівної сили Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни. Я піднімаю тост за здоров'я російського народу не тільки тому, що він - керівний народ але й тому, що у нього є ясний розум, стійкий характер і терпіння»1.
Не говорячи вже про шовіністичний дух цього виступу (росіяни -«керівний народ» СРСР), вчувається в ньому щось від російського менталітету XIX ст., від тих «владарів дум», що виховували перших російських марксистів. А чи ж не так «повчав» В. Бєлінський М. Гоголя, який «посмів» критично оцінити деякі риси російського народу, подивитися на них із позицій менталітету, відмінного від російського. У російського народу, заявив Бєлінський за 100 років до шовіністичного тосту Сталіна, «надто багато здорового глузду, ясності й позитивності розуму... і от у цьому, можливо, криється велич історичної його долі в майбутньому»2. Мабуть, недаремно Сталін був «Віссаріоновичем», він гідний духовний син «несамовитого Віссаріона».
„ В основі німецького варіанта тоталітари-
зму - нацизму - лежить той самий феномен маси, що й у більшовицькому тоталітаризмі. Тому, звертаючись до цієї основи, вождь - фюрер - німецького націонал-соціалізму А. Гітлер (1889-1945) у своїй програмній праці «Моя боротьба» починає з поняття «народності» (тоїкізсп), «народної маси», «мільйонів», яким одна людина має чітко й переконливо викласти правильне світоглядне вчення. «Хай сам по собі світогляд буде правдивим та ідеальним. Та
Сталін Й. В. Виступ на прийомі в Кремлі на честь командуючих військами Червоної Армії, 24 травня 1945 р. // Про Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу. - К., 1952. - С. 183.
Белинский В. Г. Письмо к Н. В. Гоголю, З июля 1847 г. // Избр. филос. соч.: В 2т. — М., 1948. — Т.2.-С. 516.
Історія філософії
все ж його ще необхідно перекласти на мову практичної політики (згадаймо, як Сталін так само «перекладав» кожне положення діалектичного та історичною матеріалізму на мову практичного - політичного - життя. - /. Б.) ... тільки тоді остаточно утвердяться у своїй вірі мільйони. Тільки тоді перед ними постане не безформна ідея, а вічний непорушний принцип, тільки тоді створиться залізна скеля єдиної і непорушної віри, тільки тоді постане єдина воля мільйонів, яка здолає будь-які перепони»1.
«Народове світоспоглядання головну роль визнає за расою. Наро-довість принципово вбачає у державі тільки засіб до мети, саму ж мету бачить у збереженні расових основ людства Народовість, таким чином, ні в якому разі не вірить у рівність рас. Вона знає, що раси відмінні між собою, що раси поділяються на вищі й нижчі і що наше завдання па землі -помагати перемозі кращої, сильнішої раси, яка має підкорити собі гіршу й слабшу расу»2. У виступі на Нюрнберзькому партз'їзді (1933) Гітлер говорив, що єдиною передумовою правильності світогляду є ступінь чистоти раси: «Народ, чистий у расовому відношенні відповідно до своєї чистої сутності, інстинктивно посідає адекватні позиції в усіх суттєво важливих питаннях... керуючись лише вродженим чуттям самозбереження»3.
Подібно до того як радянські більшовики перетворюють соціально-економічну категорію класу, що розкриває лише економічно-виробничий аспект людського буття, на універсальний ключ до всіх людських проблем, тим самим міфологізуючи її, так і нацисти перетворюють антропологічно-біологічну категорію раси на універсальну міфологему. Міфологічний характер нацистського тлумачення цього головного ідеологічного поняття націонал-соціалізму полягає в тому, що так звана расова теорія власне не є ніякою теорією і «сприймається на інтуїтивно-інстинктивному рівні». В офіційних тезах, сформульованих Вищою політичною школою націонал-соціалістичної партії, відверто сказано: «Націонал-соціалізм не може бути доведений і не потребує жодної аргументації. Він обґрунтовує сам себе своєю діяльністю, яка забезпечує життя суспільства. Той, хто прагне прийти до націонал-соціалізму лише за допомогою учнівських (теоретичних) доведень, той не відчуває не пізнаваного духовного сенсу істинної, тобто націонал-соціалістської політики»4.
Нацистські теоретики робили висновок про необхідність монолітної (тоталітарної!) держави, що виражає нібито єдиний, цілісний інтерес усього народу. «Національний соціалізм Адольфа Гітлера - це створення
1 ГитлерА. Моя борьба. - М., 1996. - С. 118.
2 Там само. -С. 119-120.
3 УоІкіїсЬег ВеоЬасЬіег. - 1933. - 3,4 8єрі.
4 Ш^пег }., Веск А. НосІксЬиІе сіег РоШік сіег М5БАР. МипсЬеп, 1933. 5. 33.
____________ Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії_______
порядку, який відповідає життєвим законам народного організму і державних засобів установлення й підтримки цього порядку»1. «Держава, - в унісон сказаному вторить інший нацистський ідеолог, - являє собою організаційну форму народного життя. Вона - передумова народного життя і заглиблена своїм корінням у народі. У націонал-соціалістській державі подолано протилежність між державою і народом. Держава - це організований народ. От чому в націонал-соціалістській державі немає місця для ліберальної багатопартійної системи»2.
«Обгрунтування» однопартійності в нацистській тоталітарній державі ніби переписане з радянських брошур, де в такий же спосіб «обґрунтовувалась» керівна і спрямовуюча роль комуністичної партії в радянській державі, «зцементованої» «морально-політичною єдністю радянського народу». Зі сказаного випливала ще одна «аксіома» тоталітаризму - авторитет вождя партії й держави. «Людина повинна визнавати авторитет, - говорив один із бонз націонал-соціалізму Р. Лей. - Спільність без авторитету немислима. Раса і кров самі по собі ще не створюють спільності... Тому фюрер як уособлення авторитету нашого суспільства незаперечний... Ніхто не має права навіть замислюватися над тим: правий фюрер і чи достовірне те, що віл говорить? Бо, повторюю ще раз: те, що говорить фюрер, завжди правильне»3.
Необмежена влада й незаперечний авторитет верховного вождя (фюрера) був завершальною ланкою жорсткої ієрархії тоталітарної партійно-державної влади в Німеччині: «Ми мусимо перенести до сфери державного життя той головний принцип, за яким свого часу було побудовано всю прусську армію і завдяки якому ця армія зуміла стати дивовижним інструментом усього німецького народу: влада кожного вождя згори донизу і відповідальність перед вождем знизу нагору» . Це так званий «принцип фюрерства», який був майже дзеркальним двійником радянсько-партійної структури влади в тоталітарному СРСР.
Усе сказане свідчить про велику подібність між тоталітарними режимами нацистської Німеччини й Радянського Союзу (та іншими тоталітарними системами, зокрема у фашистській Італії). Та сама абсолютна влада «вождя», та сама однопартійність (Конституція СРСР відверто проголошувала КПРС «керівною і спрямовуючою силою» радянського суспільства), та сама орієнтація на маси (жорстко підпорядковану державній дисципліні множину людей; Муссоліні наголошував, що «окрема особа не може існу-
1 Оагге У/. Ші Віиі шкі Водеп. МипсЬеп, 1941. 8. 201-202.
2 КШІе С. Оа$ Шиє Кеісп. Вегііп, 1934. 5. 37-38.
3 Див.: Роііоісоу £., ИМ/./. Оаз Миє КсісЬ шкі Зеіпе Е>епкег. Вегііп, 1959. 5.19.
4 Гитлер А. Моя борьба. - С. 182.
Частина І. Історія Стародавньої філософії
відповідає часовому відтинку з VI ст. до Р.Х. (рік народження Талеса за Свідасом та Діогеном з Лаерти є 640/637 до Р.Х.) до IV ст. до Р.Х. (роки життя Сократа визначаються 470-399 рр. до Р.Х.).
Ще раз наголосимо на тому, що досократичний період є не лише першим у розвитку історії давньогрецької філософії, але й першим в істо-рико-філософському процесі, який відбиває генезу філософських проявів від «перших» філософів грецької античності до сучасності.
Періодизація давньогрецької філософії, попри часом екстравагантні пропозиції деяких дослідників, чітко встановлена й прийнята у філософському співтоваристві. Вирізняють три найзагальніші періоди в розвитку давньої грецької філософії. Перший - досократичний період (філософія досократиків); другий - сократичний період (чи за визначенням О. Ф. Лосева - період високої класики), який включає досягнення найперше Сократа, далі Платона і Арістотеля; та третій період - доба еллінізму, яка охоплює зразки переосмислення попередніх досягнень у працях представників різних шкіл та напрямків.
До уточнюючих періодизацій належать такі, у яких наявні додаткові узагальнення - взаємини софістів та Сократа, як приклад, можуть розглядатися як виокремлений своєрідний тип полемічної філософії, відмінний суспіль і від досократичних зразків, і від генетично системних філософій Платона та Арістотеля (Гиляров А. Н. Источники о софистах. - К., 1891). Для підтвердження рецептивної (сприймаючої) природи культурного середовища давнього Риму в історії філософії широко застосовується термін «елліністично-римська» філософія, оскільки ідейна вартість більшості з творів римських авторів може бути оцінена лише у призмі безпосереднього їх зв'язку з творчим джерелом відповідного грецького автора. Окремим рядком можуть оголошуватися традиції шкіл, які виникли на ґрунті спадщини певного мислителя - «піфагорійці» («Ускладнення викликає навіть визначення піфагорійцям належного місця у викладі історії філософії» - С. Н. Трубєцкой), «сократичні школи» та ін.
Проте найістотнішим для всіх існуючих періодизацій історії давньої грецької філософії залишалося орудування переліком чітко визначених імен діячів філософської, літературної та мистецької царини (стиль та мову досократика Анаксагора вважають класичною літературною та науковою мовою, а філософ Платон розпочинав творчу діяльність поетом, глибоко досліджуючи теорію віршування Гомера) та зібранням збережених чи зафіксованих у інших джерелах писемних пам'ятках.
Хоча і на цьому ґрунті час від часу постають примари викриваль-ництва. Свого часу згаданий вже В. С. Соловйов поставив під сумнів належність класичного у платонознавстві діалога «Протагор» Платону. Од-
Історія філософії
вати поза державою, вона має бути її частиною і підпорядкованою її вимогам»1, а Сталін говорив про «просту радянську людину» як про «гвинтик», «коліщатко» у «великому державному механізмі»), та сама міфологізована та ідеологізована соціально-політична філософія (соціально-політичні міфи «класу» або «раси»), ті самі безвладні декоративні «парламенти» (Верховна Рада і Райхстаг), ті самі масові репресії проти «ворогів народу» і концтабори. Навіть художні смаки та вподобання у сфері культури й мистецтва партійно-державної «номенклатури» схожі - показова щодо цього гігантоманія у міському будівництві та архітектурі: сталінський план «реконструкції Москви» з висотним Палацом Рад, увінчаним величезною статуєю Леніна, гітлерівський архітектурний комплекс з Купольним палацом у Берліні, задум Муссоліні звести в Римі на місці давніх форумів великий палац фашизму, який мав стати найбільшою будівлею у світі, та ін.
Конфлікт між більшовизмом і нацизмом спричинявся стратегічно-політичними міркуваннями (територіальне розширення Німеччини нацисти мислили реалізувати за рахунок Радянського Союзу, насамперед родючих чорноземів в Україні), а не принциповими розбіжностями між самими тоталітарними системами та їх ідеологіями. У своїх бесідах з Г. Раушнінгом Гітлер якось визнав: «Взагалі між нами і більшовиками більше об'єднуючого, ніж того, що роз'єднує. З дрібнобуржуазного соціал-демократа і профспілкового бонзи ніколи не вийде справжнього націонал-соціаліста, з комуніста ж - завжди» . Гітлерівський міністр озброєння і боєприпасів А. Шпеєр підкреслює у своїх спогадах, що до Сталіна Гітлер ставився з великою повагою і навіть напівжартівливо зауважив якось, що «після поразки Росії на чолі її слід було б поставити Сталша - звичайно, за умови підкорення його німецькій владі - оскільки саме він, як ніхто інший, вміє управляти російським народом»3. Пророчими виявилися слова В. Винниченка, сказані ним в еміграції у 30-ті роки, про те, що з «червоного яйця» більшовизму на очах «вилуплюється» пташеня фашизму.
– Конец работы –
Эта тема принадлежит разделу:
Філософський факультет кафедра історії філософії... ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ... Підручник...
Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Ленін В. І. Матеріалізм і емпіріокритицизм // Повне зібр. творів. - Т. 18. - С. 351.
Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:
Твитнуть |
Новости и инфо для студентов